Menu 

Строфика

§ 20. Вільні строфичні форми

Строфою (στροφή, від στρἐφω, повертаю назад, ніби повторюю один і той‑же віршовий період) зветься з’єднання кількох віршів, яке повторюється весь час на протязі поезії. Найчастіш це буває з’єднання віршів ріжної довгости, неоднакової міри, але ця неоднаковість однаково чергується на протязі поезії. Строфа являє собою найбільш ритмичний член у віршах; це останній найскладніший елемент, повторення якого дає почуття ритмічного повертання.

Типи строфічної ритмізації надзвичайно ріжноманітні. Вичерпати їх нема можливости. Кожний поет повинен, не задовольняючись звичайними легкими й поширеними строфами, шукати нових строфічних, так само як і инших, ритмічних форм, щоб знайти найкращі й найбільш відповідні рямки для свого внутрішнього ритму. Вкажемо головніші з строфічних форм, що відомі в нашій поезії. Ми говоримо тут виключно про саму строфичну будову, незалежно від тих чи инших метрів, що можуть наповнювати собою строфу.

Найменша строфа – у два вірші, що римуються поміж собою. Схема: аа, bb, cc, dd і т. д. (Напр. І. Франка “На ріці вавилонській”… Збірн. “Semper tiro“).

[100:]Cтрофа з  трьох віршів, що римуються поміж собою. Схема: aaa, bbb, ccc і т. д.

Найширше вживається строфа з чотирьох віршів. Її типи: 1) abab, 2) abba, 3) aabb, 4) abcb, 5) abac, 6) abbb, 7) aaab, 8) abaa, 9) aaba, 10) abca, 11) aabc, 12) abcc, 13) abbc, 14) abcd (білі вірші). Найчастіш вживаються перші чотири типи та ще останній.

Строфа з п’ятьох віршів найчастіш належить до типу: abaab. (Напр., В. Самійленка, “Ридання душі”, Франка “Каменярі”. У Л. Українки знаходимо тип: aabab („Місяць яснесенкький”… з “На крилах пісень”). У П. Карманського —  тип: ababc (“Чогось так сумно”). У Франка — тип: abbba (“Ти знов літаєш наді мною, галко”…). З инших типів зазначимо: 1) ababa, 2) abbab, 3) aaabb, 4) aabbb, 5) abccb.

Строфа з шістьох віршів перш за все через певне поєднання римів утворює секстину (див. про що далі). З вільних шостивіршових форм вкажемо: 1) ababab, 2) aabbcc, 3) aabccb, 4) abcabc (досить рідко трапляється, див. у Самійленка: “Заспівав‑би я про зиму”).

Далі можливі строфи на 7 віршів, на 8, 9, 10, 11, 12, 13 і 14. Певна річ, чергування римів у них можливе надзвичайно ріжноманітне (на двох римах, та трьох, на чотирьох і більш). Див. напр.чотири ріжних типи семирядкової строфи в Ів. Франка — вступний вірш до збірника “Semper tiro”: 1) abbabcc, 2) ababacc, 3) ababbcc, 4) abababa. Деякі з таких строф, що прибрали постійні, канонізовані форми, ми вкажемо далі.

Сучасні поети менш цікавляться строфичною будовою, ніж то було раніш, не стежать за нею, вільно переходять в одній поезії від одного строфичного типу до иншого. (До речі, так само вільно [101:]поводився із строфою ще й Шевченко; див. напр. “Не спалося, — а ніч, як море…” й инші)((1) Наші спостереження над строфичною будовою Шевченка див. у статті “Форма поезій Шевченка” – Збірник “Т. Шевченко”, вид. Державного Видавництва, К. 1921. стор. 70–72.)). Також порівнюючи рідко звертаються зараз до суворих канонізованих строфичних форм. Vers libre зовсім не знає строфичного розподілу. Таке відношення до строфи стоїть у звязку з загальною еволюцією віршової ритмики в сторону руйнування одноманітної правильности, повторности і взагалі усяких ритмичних суворих “канонів”.

 

§ 21. Канонізовані строфичні форми

Серед ріжних типів строфічної будови в віршуванні існують такі, що мають суворо регламентовану постійну форму, стали певним віршовим каноном. Найкращі й найскладніші із строф зберігаються в цих канонізованих формах, часто вимагаючи для себе й певного відповідного змісту. Ці строфи являють собою вищі досягнення гармонійного з’єднання змісту й форми. Більшість із них — старого походження та тісно звязана з тим чи иншим стилем старого віршування. Сучасна поезія вживає їх, як певного роду стилізацію. Вкажемо на головніші з цих строф та строфичних поєднань.

Станси — вірші, в яких кожна строфа містить у собі цілком закінчену думку. Вірші повинні бути невеликими (у провансальських трубадурів — stanza є невеличка пісенька). В нашій поезії можна вказати багато стансів.

Терціна з’явилася в Італії в ХІІІ столітті. Терцінами писана Divina Commedia Данте. Метр — п’ятистоповий ямб; кожна строфа складається з [102:]трьох рядків. Чергування римів таке, що одна рима попередньої строфи переходить до дальшої строфи: aba, bcb, cdc, ded, efe і т. д. Терціни в нас: Ів. Франко “Із книги Кааф” (“Semper tiro”), “Тричі мені являлася любов” (“Зів’яле листя”) та инші.

Секстина з’явилася у Франції, в ХVI ст.; строфа складається з шости віршів (sex = шість). Існує дві форми: 1) проста секстина – строфа з розпорядком римів: ababcc чи abbacc. Див. у Л. Українки “Мій шлях” (“На крилах пісень”); 2) складна секстина — складається з 6 строф по 6 віршів у кожній. Усі шість останніх слів кожного з рядків першої строфи повинні бути останніми словами кожної строфи. Розмір — найчастіш п’яти-стоповий чи шостистоповий ямб. У нашій поезії можемо вказати дві складних секстини: 1) М. Жук. Секстина. “Літ.-Наук. Вістн.”, 1918, кн. Х‑ХІ; 2) М. Крупський. Спільна рана. “Л.-Н. В.” 1919, кн. VIІ‑ІХ. Закінчення рядків у М. Жука: 1‑ша строфа: виногради – береги – Еллади – туги – поради – снаги; 2 строфа: снаги – виногради – поради – береги – туги – Еллади; 3 строфа: Еллади – снаги – туги – виногради – береги – поради; 4 строфа: поради – Еллади – береги – снаги – виногради – туги; 5 строфа: туги – поради – виногради – Еллади – снаги – береги; 6 строфа: береги – туги – снаги – поради – Еллади – виногради. Таким чином, перший рядок кожної строфи кінчається тим словом, що їм кінчається останній рядок попередньої строфи; перша строфа має чергування римів: ababab, остання строфа: bbbaaa. Всі 36 віршів звязані двома римами.

Октава — старо‑італійського походження: строфа має 8 віршів; чергування римів abababcc; коли перша строфа кінчається жіночою римою, дальша строфа починається чоловічою, й навпаки. Метр — п’яти- чи шостистоповий ямб. Напр.:

[поч. стор. 103:]

Ти звеш мене й на голос милий твій
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій
Я заховаю в серці Україну,
І мрія та, як світище ясне,
Шляхом правдивим поведе мене.

Нехай той шлях важкий, нехай тернистий!
Але хіба тоді квіток шукать,
Коли тебе, твій любий образ чистий
Несхнучі сльози тяжко туманять?
Коли твій геній навіть променистий
Онемощів і почина згасать?
О ні, того скарають муки люті,
Хто зможе в час такий тебе забути!

В біді твоїй рідніша ти мені… і т. д.

В. Самійленко.

Тріолет — французького походження, ХІІІ ст. Строфа має 8 рядків; схема: abaaabab; перший вірш повторюється тричі (1‑й, 4‑й, 7‑й рядки), другий вірш повторюється в останньому вірші. Зразок тріолету:

Pour faire un fort bon triolet,
Il faut observer ces trois choses:
Savoir que l’air en soit follet
Pour faire un fort bon triolet.
Qu’il entre bien dans le rollet,
Et qu’il tombe an vrai lieu des pauses,
Pour faire un fort bon triolet,
Il faut observer ces trois choses.

Scarron.

Ми можемо вказати український тріолет, тільки в ньому не додержано точне чергування римів (abbaabab, замість abaaabab):

Самотність – мій найперший друг,
Який ніколи не покине.
Під час розпуки: хто прилине? –
Самотність, мій найкращий друг.

[104:]

Вона зі мною дні наруг
І зраду друга разом стріне…
Самотність – мій найперший друг,
Який ніколи не покине.

Арк. Казка. Див. “Л.-Н. Вістн.”. 1919. IV–VI

Див. ще тріолети М. Хвильового в збірці поезій “На сполох”. Харьк. 1921.

Л е (Lai) — старо‑французька форма; полягає в тому, що після двох віршів на одну риму йде третій з новою римою, далі знову два віршів на першу риму, потім один на риму третього рядка й т. д.; всього повинно бути дві рими. Третій, шостий, дев’ятий і т. д. рядки —  короччі від инших.

В і р е л е (Virelai) – теж старо‑французька форма, власне “кручене ле” (virer – крутити). Зразок його:

Я голоса ее не слышал,
Я имени ее не знал…
Она была в злофейном крепе…
В глазах ее грустили степи…
Когда она из церкви вышла
И вздоргнула – я застонал…
Но голоса ее не слышал,
Но имени ее не знал.

И. Северянин. З “Громокипящего кубка”.

Риториель — італійського  походження. Строфа з трьох рядків; перший та третій рядок звязані римами, другий рядок залишається неримованим. Метр — байдуже.

Канцона — провансальського походження. Найкращі канцони в Петрарки, Шлегеля та Цедліца. Канцона складається з кількох строф (від 3-х до 7‑ми). Кожна строфа, крім останньої, будується однаково: може мати від 11 до 16 віршів. Остання строфа — коротка: 4‑8 віршів. Кількість римів і спосіб чергування їх залежать від автора, тільки повинні точно повторюватися у кожній строфі [105:](крім останньої). Метр — найчастіш п’ятистоповий ямб.

Рондель — французького походження; складається з 13 віршів чотирьохстопового ямбу, розподілених на 3 строфи: 4+4+5 віршів. Через усю рондель проходить дві рими: одна чоловіча й одна жіноча; з якої починати рондель — байдуже. Перший вірш повинен повторюватись в середині ронделі ще два рази, другий вірш — ще раз. Зразок ронделі:

О розе амброзийных нег
Не верь поэта баснословью:
Забудь Киприды розу вдовью,
Адониса живой ковчег.

Что древле белая, как снег,
Она его зардела кровью, –
О розе амброзийных нег
Не верь поэта баснословью.

Завиден пастыря ночлег.
Зови богиню к изголовью;
О ней мечтай, пронзен любовью, –
Из волн ступающей на брег,
О розе амброзийных нег.

Вяч. Иванов.

Рондо — французького походження; має 13 віршів, що розподілені на три строфи. Перша строфа — п’ять віршів, друга — три вірші та рефрен (з перших слів першого рядка), третя — п’ять віршів з тим самим чергуванням римів, що в першій строфі, та знову той самий рефрен. Рондо будується всього на двох римах: одна чоловіча, друга жіноча. Розмір — найчастіш п’ятистоповий, иноді чотирьохстоповий ямб. Зразок рондо (не зовсім додержаного) див. у Л. Українки: “Соловейковий спів на весні” (“На крилах пісень”). Кращий, з погляду обраного [106:]метру та чергування римів, зразок скороченого rondeau дав М. Рильський (9 рядків, замісць 13‑ти):

Немає слів! Повіяв над полями
Вечірній подих. Світиться залив
З далекими, як мрії, кораблями.
Немає слів.

Хто висловить небесного порив,
Святу хвилину творчої нестями,
Коли душа виходе з берегів?

Але чи й треба вимовлять словами,
Чи може грішним навіть буде спів
У час, коли ні в нас, ні по над нами
Немає слів.

М. Рильський.

Сонет, на думку більшости дослідувачів, італійського походження, ХІІІ ст.; вважається за найскладнішу та витонченішу віршову форму; в одній Франції більш ніж 3000 поетів працювали над сонетами; у французів та німців є спеціальна багата література, присвячена теорії сонету. Елементарніші правила сонету такі. Сонет складається з 14 віршів. Перша частина сонету має дві строфи по 4 рядки в кожній; за найкраще чергування римів у цих двох строфах вважається охоплюючи римування: abba, abba; рими обов’язково повинні бути в обох строфах однакові. Друга частина сонету має дві строфи по 3 рядки в кожній; ці шість рядків також повинні бути звязані двома новими римами; чергування для цих двох римів у останніх 6-ти рядках нема обов ’язкового. Таким чином, схема сонету така: abba, abba, cdd, cdc. Друга частина сонету може мати й три рими: ccd, eed, чи ccd, ede. Цій строфічній будові повинна відповідати й тематична будова. Перша строфа повинна містити в собі закінчену думку. Друга строфа так само являє собою другу закінчену думку, що чи [107:]звязана з першою думкою паралелізмом, чи з’являється її розвитком. Разом перша й друга строфи складають першу частину сонету, Aufgesang. Третя та четверта строфи дають змістом своїм синтез чи висновок двох попередніх та складають другу частину сонету, Abgesang. Зразок сонету:

Білявий день втомився і притих,
І з глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних.

Недовгий час спиняється у них,
Поломеніє пізньою красою,
Немов на обрій зводить за собою
Примари мрій кріваво-золотих.

І дня нема. Та променисто-ніжний
На ясне небо, на простір над сніжний
Розлився світ і не пускає тьми.

Лиш місяць срібний тихше і смутніше
Ті‑ж візерунки темно-сині пише
На білих шатах пишної зіми.

П. Филипович.

До сонету повинно прикладати всі найсуворіші правила віршування; рими повинні бути точнісінькі й можливо багатші; милозвучність, музичність та класична ритмичність повинні належати сонетові. Метр — завжди п’ятистоповий ямб. Невдалий сонет — вже не сонет, а просто поезія з 14‑ти віршів. Сонет — це чиста досконалість.

Вінок сонетів. Таку назву мають 15 сонетів, написаних так, що перший рядок другого сонету з’являється повторенням останнього рядка першого сонету; перший рядок третього сонету той самий, що останній рядок другого; перший рядок четвертого сонету той самий, що останній третього і т. д. всі перші 14 сонетів. Останній 15‑й сонет, [108:]що зветься магістрал, складається з перших рядків усіх чотирнадцяти сонетів і повинен містити в собі синтетичну думку. Вінок сонетів остільки складна форма, що її подибуємо надзвичайно рідко. В нашій поезії можемо вказати на вінок сонетів М. Жука (Див. “Літ.-Наук. Вістн.” 1918. № VIІ‑VIІІ).

Инші канонізовані строфичні форми — деціма, глоса, сиціліяна, спенсерова строфа, французька балада, складне рондо, газела, танка. В нашій поезії ми поки їх, здається, не маємо, та й у поезіях инших народів вони подибуються теж надзвичайно рідко.