Menu 

Габлевич, Марія. Межі інтерпретації

 

Межі інтерпретації шекспірівського тексту:

“Гамлет” в оригіналі й перекладах Г.Кочура, Л.Гребінки, Ю.Клена; М.Лозинського, Б.Пастернака

 

Свої драматургійні тексти Шекспір писав, безумовно, з думкою про їх інсценізацію, хоча надаються вони для театру чи кіно тільки після скорочення, іноді значного. Основним їх адресатом був і лишається, все-таки, читач: все, що діється і говориться в п’єсі, діється й говориться на віртуальній сцені його уяви. На цій сцені читач набагато ближчий до суб’єктивного Автора драми, аніж до її об’єктивного глядача, бо той, відсторонений від фізичної сцени (екрану), пасивніше сприймає авторський текст, та ще й у готовій інтерпретації посередників − режисера й акторів. Подібно до Автора-актора, читач сам грає для себе всі ролі, задані в тексті Автором-режисером, і успіх (сила впливу) цієї односуб’єктно поставленої п’єси великою мірою залежить від суб’єктивного ж уміння читача – від здатності його до уявної драматизації.

Зрозуміло, що таким Читачем-актором номер один є Перекладач шекспірівського тексту, тільки що акторство його – як і Авторове – не лише уявне, а й писемне: слово його має мовчки звучати на папері, будячи й будуючи уяву нових акторо-читачів.

Неповних 50 рядків Шекспірового “Гамлета”, які я вибрала для ілюстрації теми, взято з емоційно напруженої, динамічної сцени похорону Офелії і передруковано у форматі їхніх джерел – англійського першодруку XVII ст. (Q2) та трьох українських перекладів XX ст. (див. Kochur, Hrebinka, Klen)

Вже з першого погляду видно, наскільки різниться подача тексту в цих джерелах. Сьогоднішні видавці шекспірівського поетичного слова зовсім не дбають про уяву, яку воно покликане будити й будувати, бо – свідомо чи ні – відпихають його на задній план, виставляючи на передній інші, допоміжні слова й технічні прийоми, які замість допомагати в читанні, якраз йому вадять. Найменше стоїть на заваді читача найпростіший формат – як в оригінальному першодруці чи у журнальному друці Гребінчиного “Гамлета”.1

Шекспірівські першодруки стали доступними ширшому загалу з появою Інтернету. В Радянському Союзі навіть часті передруки англомовного “Гамлета” були рідкістю, тож видно, що всі три українські перекладачі (як також російські М.Лозинський та Б.Пастернак) користувались якимсь із видань т.зв. Кембрідзького Шекспіра,2 що вперше з’явився в 1864 році (на нього з півсотні літ орієнтувалися всі інші англійські видавці, і добру сотню літ – східноєвропейські перекладачі).3 А видно це, знову ж таки, з “допоміжних слів” – тим разом з дописаних ремарок, що на них завжди були щедрі англійські видавці-шекспірознавці. Шекспірознавці – ще одна нечисленна категорія людей, що мали б бути першорядними акторо-читачами шекспірівських драм. Та коли порівняти текст “Гамлета” у першодруках з текстом, який готували видавці Кембрідзького Шекспіра, то видно, що акторській уяві цих читачів, м’яко кажучи, сильно бракувало органічності.

В тексті Другого кварто принц Гамлет говорить про «калічний» похоронний обряд, і в бічній ремарці (збоку на сторінці) зазначено троє осіб, які з’являються в полі його зору: «Король, Королева, Лаерт і небіжчик (тіло)».В такій же ремарці у Фоліо згадано ще й кількох панів (Lords), за словами Гамлета, − придворних (Courtiers). Всі вони йдуть за домовиною (2: who is this they follow?), однак Гамлет не згадує священика, який теж іде з ними, – Гамлет того й називає обряд «калічним», що не чує голосінь ні співів і не бачить попереду священика. Безперечно, священик не буде вести перед у похороні, де сама його присутність є порушенням канонічного права. Все це пояснює далі в тексті він сам – доктор богослов’я у кварто, у Фоліо – просто ‘Priest’: «Ми виконали більш, ніж дозволяє / Статут церковний. …Якби згори наказу нам не дано, / Вона б у неосвяченій землі…» і т.д. Однак уява видавців  XIX ст. тотожна отому «наказу згори», бо так само «долає статут» (12) католицької та протестантської церков, − а заодно і текст Шекспіра. Тож ─ замість коротко зазначеного «Входить Король, Королева, Лаерт; вносять тіло» ─ в Кембрідзькому виданні і, відповідно, в перекладах маємо:

Enter Priests &c. in procession; the Corps of Ophelia, Laertes and Mourners following: King, Queen, their trains, &c. (Див. Табл.1)

Входять процесією СВЯЩЕНИКИ та інші, несуть труну Офелії, за нею ЛАЕРТ і ЖАЛІБНИКИ, КОРОЛЬ, КОРОЛЕВА, їхній ПОЧЕТ та інші. (Ю.Клен)

Входят священники и прочие процессией: тело Офелии, следом Лаэрт и провожающие, король, королева, их свита и прочие. (М. Лозинский)

Входит шествие со священником во главе, за которым следует тело Офелии, Лаэрт, провожатые, король, королева и их свита. (Б.Пастернак)

Г.П.Кочур – хоч він і виріс в атеїстичному Радянському Союзі − єдиний віднісся вдумливо до описаної Автором ситуації, запідозрив автентичність ремарки і відмовився сліпо її копіювати (див. Kochur ремарка 11-12). Цей перекладач слідує насамперед за текстом, бо розуміє, що саме в тексті Шекспір описує все, що потрібно знати читачеві. А знати йому потрібно те, щó і в якій послідовності бачить, чує та як реагує на бачене й чуте Гамлет, бо основне завдання читача, поставлене йому Автором – співпереживати з головним героєм.

Правильне розуміння психології читача і читання не дозволило перекладачеві Кочуру переступити психологічну правду оригіналу, наперед давши (читачеві) відповідь на питання (Гамлета) «Хто ж помер?» (2: who is this they follow?), – тобто Кочур відмовився холоднодумно-раціонально, на самому початку зазначити (як це зробили інші), що йдеться про «труну» чи «тіло» Офелії. Хоча читачеві й відомо, що Офелія збожеволіла і божевільною втонула, та його співчування Гамлетові не буде достатньо глибоке, якщо він не переживе разом з ним момент страшного своєю несподіваністю −  і тим болючішоговідкриття, для кого саме грабар викопував могилу в нього на очах: «What, the faire Ophelia» (274 ). Упродовж 25-х рядків Шекспір готує Гамлета до цього відкриття, яке приходить щойно зі словом «сестра» в устах Лаерта («my sister», 25). А якби в початковій ремарці перекладач підкреслив те, що вже знає читач, але ще не знає герой, він тут же відчужив би, відірвав би читача від героя, з яким той досі само-ототожнювався, співпереживаючи. Перекладач, який сам ототожнюється з Автором, переписуючи його текст, не може не розуміти, що розірвати цей духовний зв’язок у такі важливі для героя хвилини (2-27) означає вчинити духовний злочин водночас проти Автора і проти читача: адже поет і його герої повнокровно живуть тільки у час читання! 

Загалом беручи, перекладачі “Гамлета” мали більше поваги до ремарок, ніж до власне тексту. Саме ремарками (табл. 1, 2: 61), а не текстом (6), подиктовані рішення Кочура й Пастернака, що Гамлет з Гораціо мають «стояти осторонь», хоча «в цій долині» (37) можна залишитися непомітним лише «присівши» (couch) між могильних надгробків. Лише з поваги до ремарок – у вірі, що їх писав Шекспір! − перекладачі не викинули зі свого перекладу ті з них, які говорять про стрибання Гамлета в яму (де вже лежить труна і на ній − Лаерт), про його борюкання там з Лаертом, про те, що щойно коли придворні їх розбороняють, обоє з тієї ями «виходять» чи «вилазять». Все оте скакання в могилу, борюкання в могилі й вибирання з могили, породжене фантазією англійських видавців у дописаних ними ремарках, є вельми − і вельми недоречно − гротескове (див. табл.1 і пор. нові академічні ремарки в табл. 2). А причин тому дві: 1) відсутність самих ремарок у правдивих оригіналах Шекспіра та 2) велика повага перекладачів до друкованого шекспірівського слова.

Щодо першої причини, то скажімо просто: Шекспір вважав зайвими ремарки там, де пояснення випливало з тексту. Цей текст і писався саме таким і саме так – не даючи читачеві нагоди й на мить відсторонитися, вислизнути з твореного ним, Поетом, віртуального світу – з його власного душевного мікрокосму, котрий постійно у русі. Додамо: в незмінному – вічному − русі, раз і назавжди зафіксованому першодрукованим словом.

Вічний шекспірівський текст не потребує ніяких змін − дописок, прикрас, упорядковувань чи переформатовувань, і якщо за чотириста років стереотипи мислення і сприйняття змінилися, то це зовсім не значить, що вічні тексти треба підганяти під ті, щоразу нові, стереотипи. Навпаки − вічні художні тексти є еталонними дзеркалами людської природи, великими Книгами Буття (і, почасти, Небуття). Їх не так багато, цих великих книг, і тому їх треба всякчас вивчати; якраз на них стереотипне мислення само повинне оглядатися і − коли треба, – ламатися.

Існують два стереотипні поняття в царині літератури, які, на моє глибоке переконання, потребують перегляду – інакше кажучи, ламання – в стосунку до перекладу вічних, зокрема  шекспірівських, текстів: це поняття ‘редакція’ і ‘плагіат’.

‘Редагувати’  означає “перевіряти і виправляти або відповідно оформляти певний текст”, інакше кажучи – підганяти текст, за смислом чи формою, під певний уявний стандарт, який саме в цей час вважається правильним, бо відповідає певним, усталеним на цей час, правилам − і тому й служить правилом (мірилом). Про підганяння тексту “Гамлета” під формальний друкарський стандарт сьогоднішнього дня та під формально-смисловий стандарт дня вчорашнього (ремарки) щойно говорилось.

Для перекладача Шекспіра єдиним мірилом має бути сам шекспірівський текст – ніким не дописаний, не скорочений, не перекручений оригінал.5 Однак працюючи з цим оригіналом в іншому мовно-культурному контексті, перекладач, властиво, теж мусить нерідко редагувати його, тобто підганяти окремі деталі під стандартні реалії, які будуть зрозумілими саме для його читача. В атеїстично зорієнтованій, ізольованій країні, якою був Радянський Союз, перекладачі не мали знань достатніх, щоб могти адекватно відтворити в сцені похорону церковну термінологію, ще й врахувати нюансовані відмінності в католицькому й протестантському ритуалах прощання з померлими. Тож загальний термін «the service of the dead» (20), який охоплює і панахиду перед похороном, і саму похоронну службу, чотири перекладачі передали поняттям ще загальнішим: «обряд священний (святий)»; лише Л.Гребінка дав вужчий, але теж термінологічно неточний еквівалент: «служба поминальна» (Hrebinka). Спів католицького «реквієму» − відповідника укр. ‘панахиди’ − Ю. Клен (Klen) звів до одної лише пісні, “Вічная пам’ять”, якою завершується поховальний обряд в Україні. Реквієм співають «над» тілом (Кочур, Пастернак), але не «над душею» (Гребінка, Лозинський):  співають (душі) живі − «душам» померлих (Клен): «sing a Requiem and such rest to her as to peace-parted souls» (21-22).

Теоретично кажучи, всі ці перекладачі могли б шукати потрібних їм пояснень у коментарях та окремих дослідженнях англомовних шекспірознавців – якби ті були їм доступні. Але навіть Ю.Клен, який в еміграції явно працював з допоміжною літературою, пишучи примітки до свого перекладу, нічого особливо помічного у ній не знайшов.6 Навіть сьогодні, коли література про “Гамлета” налічує сотні томів, а наукові коментарі до тексту − до півтисячі сторінок, коментатори зазвичай обходять мовчанням шекспірівські образи, пов’язані з життям духа й душі. Воно й зрозуміло: стандартів, на які б могли орієнтуватися наукові редактори духовного Шекспіра, сучасне секуляризоване мислення просто не має. Тому поети-перекладачі (а всі перекладачі “Гамлета” були поетами) мусили орієнтуватися на спільний поетичний досвід, на власні знання, а де бракувало знань − на власну інтуїцію. Бо саме завдяки ‘шостому чуттю’ поети й прозрівають в царину духу й душі найдальше і найглибше.  

З п’яти перекладачів єдиний М.Лозинський збагнув значення образу «a minist’ring Angel» у репліці Лаерта (25), пояснення якому коментатори взагалі не дають. Кочур, Клен та Пастернак урізали цю фразу до просто «ангела». Редагуючи отак шекспірівські рядки, вони підігнали їх під ходове уявлення, звідки беруться на небі ангели:

I tell thee churlish Priest,
A minist’ring Angel shall my sister be
When thou liest howling.      (24-26)

Знай, підлий попе, − ангелом у небо
Вона злетить, тобі ж – у пеклі вити.

(Г.Кочур)

А ти, жорстокий попе, знай: сестра
моя у небо янголом полине,
тобі ж у пеклі скиглити.

(Ю.Клен)

Помни, грубый поп:
Сестра на небе ангелом зареет,
Когда ты в корчах взвоешь.

(Б.Пастернак)

Але пор. у М.Лозинського:

Слушай, черствый пастырь,
Моя сестра творца величить будет,
Когда ты в муке взвоешь.

Англ. іменник ‘minister’ − похідний від лат. іменника і дієслова “служити, помагати, керувати, вести” − у церковному, зокрема протестантському, вжитку є синонімом того ж таки ‘пастиря’ − пастора, священика, котрий служить людям, служачи Богу. Тобто «вельмишляхетний юнак» Лаерт освідомлює високовченого священика, що якраз відлучена ним від земної церкви Офелія в іншому світі виконуватиме його, церковника, функцію – помагаючи людям, служитиме Богу. Проникливий Лозинський першим описав цю функцію, ‘ministering’, спільну для ангела й священика, як «величенье Творца». Другим був українець Гребінка, котрий – як делікатно кажуть дослідники його перекладу – «заглядав у переклад Лозинського»:

Знай, безсердий попе :
Творця восхвалить в янголах сестра,
Як ти завиєш в пеклі.

Як же мудро робив цей перекладач, заглядаючи в мудрий переклад і прозріваючи, завдяки мудрості свого попередника, мудрість поета Шекспіра!7 Однак недалекоглядний критик назве щось таке ‘плагіатом’. Мабуть, щоб уникнути подібного звинувачення, Кочур, який теж читав переклад Лозинського, замість запозичити перекладацьку знахідку, волів ‘підредагувати’ – тобто урізати, спростити – текст оригіналу. Пастернак спростив, бо він взагалі спрощував Шекспіра, де лиш міг, доточуючи натомість власними ідеями, а Ю.Клен, мабуть, тому, що не знайшов пояснення в англійських коментарях.   

Хоча жупел плагіатора, страшний для чесного письменника, до перекладу поетичних творів взагалі незастосовний і скористатися ним може тільки незичливий критик, недосвідчений у перекладі драматичного білого вірша, де п’ятистопний ямб ставить свої необхідні вимоги, зводячи можливості вибору слова до мінімуму. Для прикладу, проаналізуймо в перекладах простенький рядок 2 оригіналу, в якому є одинадцять ямбічно наголошених складів і три змістові деталі, які треба передати в заданій послідовності, узгодивши з початком викладу думки у рядку 1:

here come the King,
The Queen, the Courtiers, who is this they follow? (1-2)

…Он іде король!
І королева, а за нею почет.
Кого ж вони ховають?     (1-3, Ю.Клен)

…Идет король.
С ним королева, двор. Кого хоронят?

(1-2, М.Лозинський)

…йде король.
З ним королева, двір. Кого ж ховають?

(1-2, Л.Гребінка)

…Вон король.
Вон королева. Двор. Кого хоронят?

(1-2, Б.Пастернак)

…Ось король.
І королева, й почет. Хто ж помер?

(1-2, Г.Кочур)

Маємо лише дві опції перекладу «the Courtiers» − найдоцільнішим односкладовим «двір» і двоскладовим «почет». Двоскладове слово тягне за собою або зміну питання (Кочур), або ж доповнення рядка зайвими складами, з переносом  самого питання в наступний рядок (Клен). Трискладове «придворні» так само протягнуло б думку за межу рядка і, не додавши зайвих складів, додало б незугарний − і тим неприйнятний – перенос (анжамбеман), який розриває післярядковою паузою й без того куце питання:

І королева, і придворні. Хто ж /
Помер?»

Може хтось зуміє дати шостий варіант цього рядка, в усьому коректний і настільки відмінний від отих п’яти, що він гарантовано не потрапить в категорію “плагіату”, − хай пробує. 

Згідно з логікою противників перекладацького “плагіату”, індивідуальні переклади творів Шекспіра мають множитися безконечно, бути оригінальними – оригінальнішими за оригінал, а отже, щоразу гіршими: «Хай гірше, аби інше!» Ця тенденція, яка дістала своє наукове імення − «інтерпретація», тепер процвітає в шекспірознавстві, в кіно і на сцені, й дає свої плоди, а на українсько-російському перекладному полі виросла ціла низка пересотворювачів Шекспіра, які, іменуючи себе його перекладачами, продемонстрували власне літературне еґо коштом профанації  мистецтва перекладу і, що гірше, − мистецтва поетичного, і − що вже зовсім погано, − поетичного мистецтва Шекспіра.

Шекспір і досі є найкращим зразком цього мистецтва; безумовно, профанувати його − гріх; хоча й освячення він не потребує: він є і буде самодостатньою цінністю й без наших оцінок. Цей Поет прийшов на світ і надовго лишився у ньому для того, щоб, скажімо ще раз, його вивчали і в нього вчилися  наступні покоління homo sapiens. А для цієї науки немає кращого шляху, ніж перекладацький.

Прослідкуймо, наскільки уважно – і поважно – вивчали його наші п’ятеро перекладачів. Скочивши в могилу ще раз обняти сестру, Лаерт звідти кричить:

Now pile your dust upon the quick and dead,
Till of this flat a mountain you have made
T’o’retop old Pelion, or the skyish head
Of blue Olympus.     (36-39)

Тепер засипте з мертвою живого,
Насипте в цій долині верховину,
Яка б була від Пеліону вища
І від блакитного Олімпу!   (Г.Кочур)

На це могильне пишномовство Лаерта відгукується Гамлет, виходячи з укриття, − і говорить не менш пишномовно:

  Ham. What is he whose grief
Bears such an emphasis, whose phrase of sorrow
Conjures the wand’ring stars, and makes them stand
Like wonder-wounded hearers: this is I,
Hamlet the Dane.      (39-42)

Хто це
З такою пишномовністю сумує,
Що зачаровує мандрівні зорі,
Як слухачів здивованих? Ось я,
Я, Гамлет Данський.    (Г.Кочур)

Хто той, чий смуток
Так пишно промовля? Чия журба
Волає до світил, спиня їм рух,
Щоб чули, чудом вражені?    (Л.Гребінка)

Хто так пишно
свою скорботу виливає, хто?
Хто тут словами заклинає
мандрівні зорі, щоб вони спинялись
і слухали, немов пойняті жахом?     (Ю.Клен)

Кто тот, чье горе
Так выразительно; чья скорбь взывает
к блуждающим светилам, и они,
Остановясь, внимают с изумленьем?   (М.Лозинский)

Кто тут, горюя,
Кричит на целый мир, так что над ним
Участливо толпятся в небе звезды,
Как нищий сброд?    (Б.Пастернак)

Трохи далі Гамлет вибухає тирадою, де знайдемо ще кілька зразків пишнослів’я під стать заяви «тепер засипте з мертвою живого»: гіперболізованість наведених Гамлетом образів віддзеркалює неприродність вираження Лаертової скорботи, чим ставить під сумнів правдивість і самої скорботи, і її причини − братньої любові.8

Гамлет. Що ти зробив для неї? … Що ти зробиш?
Ридати хочеш? Пóстувати? Битись?
Себе картати? Чи напитись оцту?
Чи крокодила з’їсти? Я також!
Ти скиглити прийшов сюди? В могилу
Стрибати, щоб підбурити мене?
Живцем себе ховати з нею хочеш?
І я також! Базікаєш про гори?
Мільйони акрів хай на нас насиплють,
Аж поки насип той торкнеться сонця
І Осса буде перед ним, як прищик!
Говориш ти препишно? Я незгірш!  (Пер. Г. Кочура)

Однак чи відноситься до «препишної», гіперболізованої аж до абсурду метафорики Гамлета оте найперше посилання до «мандрівних зір» (41: wand’ring stars), яким він відреагував на «препишномовство» Лаерта? Судячи з Пастернакового перекладу – так, відноситься. Пастернак-поет доклав зусиль, аби зробити оте посилання особливо – гіперболізовано – ефектним. Ще нікому до нього не прийшло в голову прирівняти зорі до «нищего сброда», − навіть Шекспірові. У Шекспіра зорі зупиняються не щоб «участливо потолпиться» над страждальцем, а тому що вони вражені («уражені», навіть «зранені»: wonder-wounded) чудом, подібного якому не чули й не бачили. Образ зір, які бачать і чують все, що діється на землі, у Шекспіра стрічається не раз9) (ця ж ідея випливає із самої кореневої спорідненості слів зорі-зір-зорити-зоріти-зріти  чи англ. star-stare). Поняття «мандрівні зорі» охоплює всі світила – і планети («блуждающие светила»), і сонця («зорі», «звезды»), бо всі вони, без винятку, мандрують по невидимих орбітах, оптично мандруючи довкола Землі, і на цих їх невпинних мандрах по астрономічно точних дорогах тримається лад життя Всесвіту. Зупинити зорі − тобто вибити Всесвіт з його природного ладу − може тільки щось органічно чуже йому, що не вписується в нього, щось екстраординарно, дисгармонійно неприродне, якесь разюче чудо. Чудо це, в принципі, здатна спровокувати чорною магією слова звиродніла земна людина: чорнокнижник, чаклун. І якщо таке досі не сталося – то чи не тому, що за природою земних створінь невпинно наглядають зорі?

   Ham. Let Hercules himselfe doe what he may
The Cat will mew, and Dogge will haue his day.
[Exit Hamlet and Horatio.] (Q2 3398-910)

Тут не домігся б навіть Геркулес,
Щоб кіт не нявкав і не гавкав пес. (Виходить.)
                           (Г.Кочур)11

Хто готовий довести, що сказане вище не випливає з шекспірівського тексту і що пасаж з «мандрівними зорями» можна перекласти по-пастернаківському, той хай допише у цьому місці ще один такий самий абзац. А я повторю думку, яку висловила 15 років тому:

Висновок, як мені бачиться, один – взяти приклад з Франка і, поскромивши перекладацькі амбіції чи гординю та переосмисливши усталені поняття ‘плагіат’ та ‘редакція’, пробувати сукупними зусиллями перекладацьких талантів відтворити спадщину Шекспіра, залучивши до спільного робочого арсеналу геть усі українські варіанти його творів. Це мала б бути копітка і натхненна редакторська робота найкращих перекладачів у парі з науковими дослідниками, і результати її так само мали б бути відкритими для праці наступних поколінь (див. Зведений варіант). Тільки при такому підході до перекладу Шекспіра – коли «правнуки добрі» поправлятимуть (в буквальному і найкращому смислі слова) «славних прадідів великих», вдосконалюючи, шліфуючи їхні здобутки, як це робив сам Шекспір, – можна надіятися, що бодай кожне третє-четверте покоління українців матиме якщо не конгеніальний, то близький до нього варіант Шекспірової спадщини. Він міг би називатися академічним, цей варіант, – але все ж таки варіант: хай би можливість для створення інших, індивідуально-конгеніальних, залишалася відкритою теж.12

2014

  1. Видавці харківського видання (Фоліо, 2008), де, крім “Гамлета”, поміщений ще “Король Лір”, на перший план цілої книги винесли якраз сцену на кладовищі, проілюструвавши її двічі – на твердій обкладинці й на авантитулі. Відразу видно, що ніхто з видавничої команди 2008 року цієї сцени в її контексті навіть не читав, або ж читав із вимкненою уявою, тому яскрава кольорова обкладинка – саме обличчя книжки – вводить нового читача в оману, ще й розходиться не тільки з реаліями тексту, а й з графічною ілюстрацією тут же, на авантитулі. []
  2. Багатотомник The Cambridge Shakespeare (1864-66) у його однотомному виданні 1864 року звався The Globe edition і перевидається досі як The Unabridged Shakespeare, див. табл.1. []
  3. 1988 року Г.П.Кочур писав у листі, що від 1930-х рр. мав у своїй бібліотеці куплені у сина філософа Гілярова «величезні незручні фоліанти того, що звалося Royal Shakespeare. Видання було середини XIX ст., з тогочасними гравюрами, з погляду текстологічного не дуже задовільне, але ж імпозантне — адже королівське. Такий був мій перший повний Шекспір. Другий був Московський. Чотири томи вийшли 1937-8 року. Редактором був Сергій Динамов — досить відомий шекспірознавець. Готували це видання якісь Stephen Somerset and John Evans, а допомагала їм (тобто фактично робила все) така собі Віра Станевич. А названа вона один тільки раз — якось мимохідь, навіть без імення: Commentaries and Glossaries by St. Somerset and Stanevich, assisted by John Evans. Динамов був оголошений ворогом народу відразу після виходу першого тому, де є його чимала передмова, Somerset and Evans теж зникли (їх або посадили, або вислали), тож останній том виходив цілком анонімно. Але все ж таки хоч з бідою цей чотиритомник з’явився. У мене він свого часу пропав, але десь років 20 тому я купив його в букіністичній книгарні. На першому томі позначено: Київ, Книготорг, 7к.50к. — 4 томи». []
  4. Шекспір рідко коли ставив інтонаційні розділові знаки, даючи змогу читачеві самому, спонтанно відзначити для себе інтонаційний рівень і силу своїх спів-почуттів. []
  5. Так, Д.Х.Паламарчук робив свій переклад сонетів з “оригіналу”, який фактично з’явився у XVIII ст., у виданні творів Шекспіра під редакцією А.Поупа. Саме у цьому виданні слова «my books» у сонеті 23 були замінені на «my looks», і відтоді почала набирати тіла ідея про бісексуалізм Шекспіра, яким її бездуховні адепти підмінили Шекспірову філософію – теософію. []
  6. Знайшов зате кілька “шекспірознавчих” вигадок, які внаслідок частого їх повторювання стали вважатися “фактами”, – як-от той, ніби, що «за часів Єлисаветиних та пізніш у сукнях пань, коло грудей, робилося кишеньку на гроші й на листи від коханців», чи той, що «на вивісці театру “Глобус” був Геркулес з земною кулею на плечах». []
  7. Гребінку, щоправда, сильно підвів синтаксис, коли він запозичив у Лозинського образ, не запозичивши граматики: введення доконаного виду в дієсловах головного й підрядного речень зробило його думку двозначною. []
  8. Шекспір вже показав нам цю правду раніше: див. кінець моєї статті «Підводний світ Офелії». []
  9. … this huge stage presenteth nought but shows

       Whereon the Stars in secret influence comment.
       When I perceive that men as plants increase,
       Cheered and checked even by the self-same sky… (Sonnet 15.3-6)

    …[the] star that guides my moving (Sonnet 26.9)
    the star-crossed lovers (Romeo and Juliet)

    Kent. It is the stars, the stars above us govern our conditions. (Lear []

  10. 286 Hercules] Celebrated for his performance of seemingly impossible tasks.

        287 The cat … his day.] One cannot agree with Kittredge that this cryptic utterance, in which Hamlet returns to the method of madness, is therefore not to be related to the present situation. But it characteristically admits of more than one interpretation. (1) You cannot stop a creature from acting according to its nature: a cat will not be silenced nor a dog kept down. Hence Hamlet abandons the more than Herculean task of trying to restrain Laertes. But the saying about the dog, already a familiar proverb (Tilley D 464) usually implied that the dog would have its turn of prosperity or success. Hence (2), as Verity suggests and Dover Wilson prefers, Hamlet dismisses the Herculean rant of Laertes and boasts his own eventual triumph. (The Arden Shakespeare Hamlet, ed. by H.Jenkins, 1994 (1982), p.393)

    280 Let … may  i.e. even Hercules (see 1.2.153n and 1.4.83) couldn’t stop me from doing what I intend to do (?). Perhaps Hamlet is deriding Laertes for ranting in «Ercle’s vein», as Bottom calls it (MND 1.2.37).

       281 The … day ‘Every dog has his day’ was proverbial (Tilley, D464); Hamlet implies that, while the fight has been stopped for the moment, it isn’t necessarily over. (The Arden Shakespeare Hamlet, ed. by Ann Thompson and Neil Taylor, 2007 (2006), p.432 []

  11. Хай там вергає гори Геркулес,
    А кіт собі нявчить, і бреше пес. (Л.Гребінка)

    Хоч би й сам Геркулес робив, що може,
    то кішка нявка, а собака гавкне. (Ю.Клен)

    Хотя бы Геркулес весь мир разнес,
    А кот мяучит, и гуляет пес. (М.Лозинский)

    А впрочем что ж, на свете нет чудес:
    Как волка не корми, он смотрит в лес. (Б.Пастернак) []

  12. М.Габлевич. Два українські “Гамлети”: Деякі зауваги до техніки перекладу // Проблеми літературознавства і художнього перекладу: Збірник наукових праць і матеріалів. – Львів: НТШ, 1997 (Праці сесій, конференцій, симпозіумів, круглих столів НТШ, № 4). – С.237. []