Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. VIII

 

Розділ VIII. Король Лір

King Lear

 

У Короля Ліра – багато спільного з Гамлетом і Отелло. Щоправда, тема любові у Королі Лірі стосується батька й дитини, а в Отелло – чоловіка і жінки, але на символіку ця різниця не впливає. Лір і Мавр представляють ‘Кожну Людину’ – тобто людську душу, Корделія з Дездемоною − Дух. В обох п’єсах викидається «перлина дорогоцінна», − в Королі Лірі маємо ще й відлуння цього у паралельному сюжеті, де Глостер “відкидає” Едгара.

З макрокосмічної точки зору – тобто коли п’єсу розглядати як історію людства, − “відкидання перлини” Ліром символізує Гріхопадіння.1 Ліра не виганяють з Раю, символом якого у цій п’єсі є Корделія, − він сам проганяє Рай, що в підсумку одне і те ж. Тепер Британія − вже не дім людини, а місце її вигнання. Як каже Кент:

Навколо воля, а вигнання − тут.2

На цю інверсію природного порядку речей раз по раз по-різному вказується у перших сценах п’єси, − наприклад, коли Кент вигукує:

Вбий лікаря й платню його віддай
Гидкій хворобі!
3

Чи коли Блазень каже:

Правда – що пес, знай свою буду, на пса беруть прута, а смердюча пані хортиця гріється собі при вогні.4

Важливо те, що Корделія – третя дочка Ліра. Як вершина трикутника, небесне число три символізує єднання протилежностей (геометрично представлених нижніми кутами трикутника) в трансцендентній гармонії. Лір прогнав гармонію і лишив своє королівство на поталу розбрату, що його представляють Гонерілья і Регана. Замінивши трійцю двоїною, він підмінив духовну мудрість цьогосвітньою [worldly] – тобто двоїстою мудрістю Дерева Знання Добра і Зла. Відтоді порядок держиться на цьогосвітній мудрості. За вигнанням Корделії невблаганно хутко приходить вигнання Кента й Едгара. З-поміж персонажів, які можна вважати продовженням Корделії (себто духовної мудрості), дозволено лишитися тільки Блазневі. Єдиний він може вписатися в новий порядок, бо, хоч він по-справжньому мудрий, його мудрість схована під личину глупоти. За подібної умови можуть повернутися на сцену і Кент з Едгаром: перший в личині скромного слуги, другий – лунатичного жебрака. Якщо вступна сцена є образом Гріхопадіння, то фінальна – образом «обіцяного кінця», тож можна сказати, що час дії п’єси охоплює повний колооберт (цикл) часу. Ця макрокосмічна драма служить обширним тінистим тлом для історії мікрокосму − однієї індивідуальної душі.

Тема Короля Ліра як драми мікрокосму стисло викладена в таких словах із монологу Короля:

Ми волимо зі старості своєї
Струснути всі турботи і діла,
Довіривши молодшим їх та дужчим,
Щоб без ваги плестися до могили
.5

Слова ці позначають початок його подорожі в напрямку смерті – подорожі, як в плані пошуків душі виявиться зовсім не тим, що він собі уявляв. У Правдивій історії короля Лейра, яка мусила бути, попри все, джерелом Шекспірового сюжету, Король промовляє скромніше:

І світ втомивсь од мене, й я од світу;
Пора зректися цих турбот земних
І думати про благо для душі
.6

Шекспірів Лір надто високої думки про себе, щоб висловлюватися подібним чином. Намір у нього той же – бути досконало готовим до смерті, коли вона прийде. Сумнівів щодо цього бути не може, бо Лір – високосвідома особистість. Одначе ясно, що він має себе за такого, хто менш-більш сягнув потрібного стану. Після добре прожитого, успішного життя, чого ще чекати від теперішнього моменту і до кінця? Звісно, це буде легкий і приємний відпочинок в піклуванні рук ласкавих його найулюбленішої дочки, Корделії.7

Перша ж сцена показує, що він абсолютно не готовий до смерті. З його мікрокосмічної точки зору, події, що зараз відбуваються, не представляють Гріхопадіння як такого, а є лиш, так би мовити, його відтворенням. Інакше кажучи, вони служать суворим нагадуванням про гріховність людини падшої, і як такі, є першим кроком виходу з трясовиння сліпоти й нерозбірливості, в якому так довго загнивав Лір. Його фатальний вчинок має в собі принаймні те добро, що виносить на світло Лірові вади, і хоч у той момент він їх вадами ще не визнає, але здатний зробити це згодом, у ретроспективі. Регана говорить один раз правду, кажучи:

Він і завжди зле знав себе самого.8

Попереднє його життя – до того, як починається п’єса – було життям сліпоти стосовно не тільки себе самого. Він зовсім не знає правдивої натури двох старших дочок, і тут знову маємо відлуння в паралельному сюжеті, бо Глостер такою ж мірою сліпий щодо натури його дияволічного байстрюка, Едмунда, − він навіть не бачить, наскільки Едгар за нього вищий. Лір, принаймні, цінує Корделію більше, ніж її сестер:

Її любив найбільше я і думав
У піклуванні рук її ласкавих
Знайти спочинок
.9

Тим не менше, зваживши, символом чого стоїть Корделія, можна сказати, що сам корінь Лірової недосконалості полягає в поверховості його любові до Корделії, в його невмінні оцінити її по заслузі. Любові Мавра до Дездемони бракує світла, зате не бракує теплоти, тоді як любові Ліра до Корделії бракує одного і другого. Світло й тепло є, сховані в глибинах його старого королівського еґо, і це він виявить пізніше; поки що, на початку п’єси він і бачить надто мало з цінності цієї недооціненої диво-діви,10 як каже про неї Король Французький, і мало журиться, відпускаючи її.

Корделія, Едгар, Кент і Блазень – втілення самого доброчестя. Альбані теж є не менш досконалий, тільки не має нагоди проявити це раніше, ніж п’єса підійде до кінця. Уособленням гріха є Гонерілья, Регана, Едмунд і Корнваль.  Жоден з цих персонажів не представляє диявола більше, ніж інший, але в кожному з них відчувається його присутність як кореня всякого зла – кореня, який нерідко майже повністю оголюється. Між цими двома групами безкомпромісних протилежностей стоять Король і Глостер.

І в Королі Лірі, і в Гамлеті Пекло й Чистилище трактуються одночасно, а це значить, що виявлення прихованих вад і переродження їх у чесноти ідуть поряд. Характери Ліра й Глостера розвиваються впродовж цілої п’єси. Такі чесноти як духовна убогість, смиренність, терпіння, вірність, любов, доброта, проникливість і правда розгортаються на тлі суєтних [worldly] амбіцій, гордині, гніву, зради, ненависті, жорстокості, сліпоти і неправди.

Сходження в Пекло представляється по-різному, здебільшого в один з трьох способів. Відкриття Ліром досі невідомих йому вад Гонерільї й Регани – це мов дзеркальний відбиток відкриття гірших можливостей, що лежали приховані в його власній душі; та й у певному сенсі Гонерілья з Реганою – частки його самого. Він каже Гонерільї:

Моя ти плоть і кров, моя дочка,  
чи, радше, ти не плоть – болячка в плоті,
тому також моя: нарив, чиряк,
чумна зараза ти в моїй крові
зіпсованій
.11

По-друге, як і в Гамлеті, стан країни відбиває стан душі ‘Кожної Людини’. Силою факту, що він король, Лір – це Британія, і свою відповідальність він визнає словами:

О, як же мало думав я про це!12

Як додаток до теми відкриття пороків у Гонерільї й Регані, можна процитувати наступний монолог Ліра підчас бурі в степу:

Нехай боги, що грім страшний цей
Над головами нашими тримають,
У цю мить знайдуть, хто їм ворог!
Тремти, нещасний, втеклий від закону,
що злочини таємні в собі носиш; …  
затаєні, в кут загнані гріхи,  
зірвіть свої покрови і благайте
в цих грізних суддів милосердя!
13

По-третє, саме Пекло проривається на поверхню, коли Едгар звинувачує себе, що жив

з лукавим серцем, з дірявими ушима, з кривавими руками, був ледачий, як свиня, хитрий, як лис, неситий, як вовк, скажений, як пес, хижий, як лев,14

що не зовсім те саме, коли Гамлет каже:

я можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?15

В обох випадках передбачається, що сказане має пролити світло на приховане зло в душі Кожної Людини. Тільки Гамлетові слова прямо стосуються його самого, а Едгар насправді не обвинувачує себе − він тримає дзеркало для Ліра. Фактично можна сказати, що Едгар творить сценічне тло, обстановку16 для Лірового сходження в Пекло. Його маячня – це демонстрація смертних гріхів і заодно – дияволів, позаяк він відстежує людське зло до самих його інфернальних коренів. В перекладі з маячної мову на здорову, правда, яку він у сцені бурі невтомно голосить, полягає в тому, що стан людини гріховної – це стан людини одержимої, до певної міри, нечистою силою, князем тьми.17 Іншими словами, як каже Дух у Гамлеті:

Тепер той змій, що вжалив твого батька,  
його корону носить
.18

 Згодом Едгар “продемонструє” своєму батькові, що то не так його людська воля, як насамперед диявол запровадив його на верх скелі, спокушаючи до самозгуби, і що спасла його благодать вишнього втручання:

Вважай, спасли тебе боги пресвітлі,
яким людське безсилля славу творить.
19

Функція Едгара – розвіяти ілюзію, що людина − істота незалежна й самодостатня, та показати, що її душа – це великою мірою поле битви між силами Раю [Heaven] і Пекла. Тут, зокрема, пригадується щось цілком протилежне, сказане Яго:

Благочестя? Дурня! Бути таким чи іншим – залежить тільки від нас,20

теза, під якою, без сумніву, підписався б Едмунд. Едгар – цілковита протилежність свого брата-гуманіста.

Розуміння природи зла передбачає очищення від зла, тож Едгар – провідник не лише при сходженні в Пекло, а й – що важливіше – при здійманні на гору Чистилища. Його професія, як він каже, − відганять нечисту силу, вбивати гадів,21 тобто убивати те в душі, що є однозначно негативне, і обхитровувати диявола в тих аспектах психічної субстанції, які ще можна вберегти, трансформувавши. Символом нерозв’язного переплетіння Пекла й Чистилища є не тільки Едгар, а й буря, яка і виражає гнів Неба, й очищує стихії. 

Чим нижче спускається Лір у прірву Пекла, тим вище здіймається він на гору Чистилища. Здіймається він потрохи: він ще не здатний вгледіти паралель між ставленням Гонерільї та Регани до нього і власним ставленням до Корделії. Є один момент – якраз коли він виселяється з дому Гонерільї, − коли він, говорячи наполовину сам до себе, починає речення словами  Я її скривдив,22 що, здається, мали б стосуватись Корделії. Але він явно придушує в собі всякі жалі і тут же продовжує говорити про себе як про такого доброго батька;23 навіть далеко пізніше, у сцені бурі, коли він (у вже раз цитованому монолозі) покликується на богів:

Нехай боги …
у цю мить знайдуть, хто їм ворог, −

і додає:

Тремти, нещасний, … що злочини таємні в собі носиш,

завершуючи словами ображеної невинності:

Я – той, хто більше знав від інших лиха,
ніж сам вчинив
.24

Тим не менше, ця сцена – віха на його духовному шляху. Як сказав Кент про світ у його світськості, представлений королівським двором:

Навколо воля, а вигнання – тут,25

тепер же світ, який сам є вигнанням, вигнав Ліра, а це значить, що він фактично  став вільний від численних уз світу, якими була обмотана його душа. Тепер він виключно у власній оболонці. Тепер, під владою бурі, яка все впокорює й уніфікує, його крайня суб’єктивність починає розгортатися в більш об’єктивний світогляд. Коли Кент пропонує йому сховатися у курінь неподалік – який виявиться куренем Едгара, а отже, символічно, палацом мудрості, − Лір звертається до геть промоклого, дрижачого Блазня зі словами:

                     Ходімо, хлопче.  
Що, холодно тобі, малий? …  
Мій дурнику, мій блазню!  
Я почуваю, що в моєму серці
Є закуток, якому жаль тебе
.26

А коли вони підходять до куреня і Кент благає Короля увійти, той говорить:

                                        Убогі
сіроми голі, де б ви не були
у час безжалісної бурі цеї,  –
як ваші голови бездомні й плоть
недогодована у лахах дертих
вас від негоди захистити можуть?  
О, як же мало думав я про це!
27

Але вплив бурі на Ліра ми збагнемо, мабуть, глибше у словах пізнішої сцени, коли він говорить ретроспективно про другу половину свого життя – роки, що привели до моменту, з якого почалася п’єса:

Вони підлизувалися до мене, як пес, і казали, що в мене сиве волосся в бороді, коли там ще й чорного не було. Не добре то було богослов’я – казати ‘так’ і ‘ні’ на кожне моє ‘так’ і ‘ні’. Раз, коли я змок під дощем і клацав зубами від вітру, а грім не стихав попри мої накази, – отоді я збагнув їх, отоді розкусив! Ану їх, слова їх – полова: вони казали, що я – все! Брехня – лихоманка сильніша за мене.28  

Волю, здобуту вигнанням зі світу, уособлює до краю злиденний Едгар. Лір каже йому:

Ти не забирав шовку в черв’яка, хутра в звіра, вовни у вівці, мускусу  – в кота. Ха! Тут нас троє мудрованих, один ти – те, що треба. Людина непристосована і є отаке убоге, голе двоноге створіння, як ти, не більше. Геть, геть усе позичене!29

і він починає зривати одежу з себе. Годі процитувати тут «Блаженні убогі духом», але, без сумніву, саме цю заповідь блаженства Шекспір мав на думці. Світова традиція вчить, що духовне убозство − тобто неприв’язаність до будь-чого світського − було спонтанною і видатною рисою людини в її первозданній досконалості, і повернення до людської досконалості будь-який містик мислить як повернення до цього первозданного стану. Цей аспект людської досконалості в шекспірівському світогляді займав неабияке місце. У Шекспіра не було того забобонного схиляння перед цивілізацією («мудрованістю», як каже Лір), яке від його часів стало більш-менш повсюдним на Заході, а нині – і в цілому світі. Не буде перебільшенням сказати, що Золотий вік не йшов йому з думки. Це випливає почасти з його благоговійного ставлення до (дівочої) непорочності природи, що видно з п’єс Як вам це сподобається, Цимбелін та Буря, як і з багатьох місць в інших п’єсах – зокрема в Королі Лірі; але перш за все це випливає з факту, що його ідеал – це завжди ідеал первозданності, не менше. Інакше кажучи, його герой – не просто священик і не просто король, а король-священик – єдиний істинний і законний пан непорочної природи. Поминувши персонажів, які уособлюють цей ідеал – Герцога-вигнанця у Як вам це сподобається, Беларія в Цимбеліні, Просперо в Бурі і, поза первозданною обстановкою, − віденського Герцога в Мірі за міру чи Дункана,30 Малькольма і мимохідь згаданого Едварда Сповідника у Макбеті, – про розвиток характеру Гамлета можна б сказати в кількох словах, що він мусить повністю усвідомити оте королівське священство в своїй природі, яке ми від самого початку усвідомлюємо в ньому як потенціал. Та й чи не можна сказати про Отелло, що, аби стати досконалою, його знаменній своєю царственістю натурі бракувало святості?

Щодо Короля Ліра, то якраз священство, яке пробуджується в Королі, дає йому відчути приховану спорідненість між ним та Едгаром – моїм філософом,31 як він його називає; тому і його ум йде перевертом,32 мовби він “заразився” божевіллям Едгара.

Лірове божевілля – точна паралель до Глостерової сліпоти, і кинуті Глостером слова: «Я спотикався, коли зрячим був»,33 можна прикласти до Ліра, сказавши, що він блудив, коли був при нормальному умі. Точно так, як Глостерова сліпота позначує початок його шляху до істинного прозрівання речей (саме в момент, коли його осліплюють, дізнається він, як Едмунд його ошукав), так і перевертання Лірового ума позначує відмикання дверей, які ведуть до мудрості. Відмінність між “божевіллям” Едгара і божевіллям  Ліра стосується тільки буквального значення п’єси. Символічно і одне, і друге представляють відмову від світської і прийняття духовної мудрості. Спочатку Король ставиться до Едгара як неофіт до адепта, але в пізнішій сцені його божевілля − якраз перед тим, як його віднаходять посланці Корделії, − він уже не неофіт і може, як Едгар, проповідувати Глостерові:

Будь терпеливий. Ми прийшли сюди
в сльозах. Ми з подихом найпершим, знаєш,
вже кричимо. Це проповідь – ти слухай.
Вродившися, ми плачем, що знайшлися
на цій великій сцені дурнів
.34

Повторна поява Корделії означає відновлення нормального порядку речей. Поки вона ще була на сцені на початку п’єси, брак мудрості в Ліра здавався глупотою – якою і був. Як сказав Кент:

Хай Кент забуде ввічливість, як стратив
король свій розум. …Честь велить
явити правдомовство там, де велич
понижує себе до глупоти
.35

Цілком закономірно, отже, що, коли Лір знов опиняється в присутності Корделії, його новознайдена мудрість повинна й виглядати мудрістю і що при новому єднанні з нею він повинен вернутися до ясного розуму. Але в момент переміни безуму на розум – коли Лір розплющує очі і вперше, відколи вони розсталися, бачить Корделію, − Шекспір використовує цей момент замішання, щоби прямо виразити глибше значення цієї зустрічі, котра є ніщо інше, як небесні відвідини душі в Чистилищі. Корделія – в силу того, символом чого вона є – явно не належить до цього світу. Король каже їй:

Ти є душа в блаженстві, я ж прикутий
до кола огняного, так що й сльози
мої печуть, як олово гаряче. …
Ти – дух, я знаю
.36

Мало того, у словах Ліра відлунює щось, що відчули самі глядачі, теж побачивши Корделію вперше після такої довгої й страшної перерви. Коли вона виходить на сцену як Королева Французька і посилає солдатів шукати скрізь її батька, ця її раптова поява є й для нас наче спущений на землю клаптик Небес. Це – разючий, але не єдиний приклад Шекспірового уміння досягти приголомшливого ефекту без слів. Ми не бачили Корделії від початку п’єси. У міжчасі пороки Гонерільї і Регани на наших очах розкопувано до самого їх пекельного коріння, а це змусило нас (хай лиш підсвідомо) провести подібний процес у протилежному керунку − стосовно Корделиних  чеснот. В результаті контраст між двома старшими і третьою сестрою став такий величезний, що її повернення, якого ми не чекали, бо й надію майже втратили, виявилося неописанно зворушливим.

Лір на самому початку мав Блазня за проводиря; потім він перейшов від нього до Едгара, а від Едгара до Корделії, котра, коли Чистилище її батька майже закінчилось, з’являється дати його передсмак Раю, а з ним – передсмак людської досконалості. Досконалість ця – сума смирення, любові й мудрості (де з усього, що стосується останньої чесноти, наголошується вміння розрізняти, самовідсторонення та споглядальна об’єктивність – на відміну від невміння розрізняти та заангажованої, гарячкової суб’єктивності  колишнього Ліра), доходить свого розквіту у звернених до Корделії словах Ліра після того, як вони програли битву:

В темницю швидше! Там співать ми будем,
як пташки дві у клітці: ти попросиш
мого благословення, я ж − твого  
прощення, клячучи. Так будем жить,
молитися, співати, повідати
старі казки, сміятись з мотилів
золочених і слухать балачки  
убогих шельм про всі двірські новини:
хто виграє, хто програє і хто де є, −
утаємничимося в суть речей,
немовби ми – вивідачі у Бога.
І так переживемо у тюрмі
всі зграї й косяки, що Місяць водить
з припливами й відпливами разом.
37

Це вже цілком дорослий король-священик, що виражає своє зобов’язання перед Корделією словами:

                        Самі боги, Корделіє моя,
Такі-от жертви святять фіміамом
.38

Не виключено, що Шекспір мав тут на думці (хоч мусив ховати цю думку під множинним ‘боги’) жертву, яка для західного світу є сутнісним архетипом всіх жертв. Ця паралель не є натяжкою, бо в найпершій сцені Король Французький казав Корделії:

Ти тратиш тут, щоб краще там знайти,39

а жертва її полягає в тому, що вона поміняла ‘краще там’ на багато ‘гірше тут’ ради спасіння однієї людини [a man] – що є символом ‘Людини Кожної’. 

Покров людського, під яким у Корделії ховається Дух, − майже прозорий. Вона не піддається ні зіпсуттю, ні обману.

                                        Добре знаю я,
хто ви такі. Мені, сестрою бувши,
тут тяжко хиби ваші називати
,40

каже вона сестрам у першій сцені. А ще вона, в певному сенсі, непіддатлива й незламна, як твердиня. Живучи в світі, вона по-самітницькому відсторонена від нього. Одна з її найбільш значущих фраз підводить до Лірових слів про жертву; коли він просить її не плакати, Корделія каже:

Журюсь тобою, гноблений королю:  
сама я знала б, як перезорити
недобрий погляд зрадної фортуни
.41

Це друге речення означає: Що стосується мене самої, то, склавши уявлення про цей світ як про царину непостійної, ненадійної фортуни, я завжди готова зустріти його суворим поглядом – суворішим за будь-яку кривду з його боку.

 Чому Шекспір зумисне приводить Ліра й Корделію до смерті – адже Лейр і Корделла у фіналі давнішої п’єси залишаються живі? Найглибше схована причина – без сумніву, та, яку звуть ‘поетичною справедливістю’ і яка почасти є темою одного з наступних розділів. Інша причина, більш очевидна і теж доволі глибока, однак легша для аналізу – та, що старий і зламаний Лір не може представляти душу в її безсмертному союзі з Духом. Тому він мусить перейти через смерть у життя, а де він – там мусить бути й Корделія. Його поєднання з нею до битви – лише передсмак, який, однак, дає уявлення про істинну природу їх союзу, коли той дійде звершення: адже на початку їхньої зустрічі він гадає, що обоє вони мертві й Корделія – блаженний дух, а в кінці маємо сильний натяк на життя після смерті. В такій п’єсі як Король Лір мертвим не дано говорити. Король, померши, не може встати і сказати: «Тепер я знаю, що життя – це смерть, а смерть – життя». Та коли він на самому порозі смерті – коли він уже переступає цей поріг, так що можемо прийняти його слова за новину радше з того світу, ніж з цього, – він каже, в кількох словах, що Корделія – жива.  Він уже сказав (до того, як упевнитися в її смерті), що якщо вона жива, то це –

за всі мої знегоди нагорода.42

Але таки переконався, без найменшого сумніву, що вона померла:

                             Нема, нема життя!
Чом кінь, собака, щур повинен жити,
а ти і не дихнеш? І вже не прийдеш,
не вернешся повік, повік, повік
.43

Та ось, вже на своєму останньому подиху, він каже:

Ви бачите це? Гляньте, он, дивіться,
уста її, дивіться на уста!.
.44

Брадлей зрозумів ці слова як вказівку на те, що Лір нагло помер від радості при думці, що Корделія жива. Я поділяю його впевненість, що слова ці можуть означати тільки те, що Корделія жива і що Лір умирає в стані блаженства. Та коли зважити все, чи не слід повернути ланцюг причинності назворіт? Лір не тому помер, що побачив (чи думав, що бачить) Корделію живою, а якраз тому, що він помер (помирав), він побачив, що вона живе – не цим життям, а життям після смерті.

 

  1. Мт. 13: 45-46: «Подібне Царство Небесне до того купця, що пошукує перел добрих, а як знайде одну дорогоцінну перлину, то йде, і все продає, що має, і купує її». []
  2. Freedom lies hence and banishment is here. (1.1.180) []
  3. Kill thy physician and the fee bestow
         Upon the foul disease!
    (1.1.162-3) []
  4. Truth’s a dog must to kennel; he must be whipped out when Lady the brach may stand by the fire and stink. (1.4.110-11) []
  5. Tis our fast intent
     To shake all cares and business from our age,  
     Conferring them on younger strengths, while we
     Unburthened crawl toward death. (King Lear 1.1.38-41) []
  6. The world of me, I of the world am weary
     And I would fain resign these earthly cares
     And think upon the welfare of my soul
    .  

    The True Chronicle History of King Leir and his three daughters – анонімна драма, надрукована в 1605 році, хоч написана, правдоподібно, набагато раніше, схожа з Шекспіровою сюжетом і мовними деталями. Шекспірів Лір з’явився на сцені в 1606, друком – у 1608 (перший варіант) і 1623 рр. []

  7. I loved her most and thought to set my rest
     On her kind nursery. (King Lear 1.1.123-4) []
  8. He hath ever but slenderly known himself. (King Lear 1.1.293) []
  9. Прим. 7. []
  10. this unprized precious maid (King Lear 1.1.259) []
  11. But yet thou art my flesh, my blood, my daughter;
     Or rather a disease that’s in my flesh,
     Which I must needs call mine: thou art a boil,
     A plague-sore, an embossed carbuncle,
     In my corrupted blood.  (King Lear 2.2.394-8) []
  12. O, I have ta’en too little care of this. (King Lear 3.4.32-3) []
  13. Let the great gods
    That keep this dreadful padder o’er our heads
    Find out their enemies now. Tremble, thou wretch,
    That hast within thee  undivulged crimes,
     Unwhipped of justice; … close pent-up guilts,
     Rive your concealing continents and cry
    These dreadful summoners grace.  (King Lear 3.2.49-53, 57-9) []
  14. false of heart, light of ear, bloody of hand, hog in sloth, fox in stealth, wolf in greediness, dog in madness, lion in prey (King Lear 3.4.86-8) []
  15. I could accuse me of such things that it were better my mother had not born me. (Hamlet 3.1.125-6) []
  16. У цьому сенсі – але тільки в цій сцені – роль Едгара відповідає ролі Придверного у Макбеті. (Прим. автора) []
  17. the foul fiend, the prince of darkness (King Lear 3.4.91, 134) []
  18. The serpent that did sting thy father’s life
    Now wears his crown.
    (Hamlet 1.5.39-40) []
  19. Think that the clearest gods who make them honours  
     Of men’s impossibilities have preserved thee.
    (King Lear 4.5.73-4) []
  20. Virtue? A fig! ’Tis in ourselves that we are thus and thus. (Othello 1.3.319) – прим. V-8. []
  21. To prevent the foul fiend and to kill vermin. (King Lear 3.4.149). []
  22. I did her wrong. (King Lear 1.5.25) []
  23. So kind a father! (King Lear 1.5.33) []
  24. I am a man
    More sinned against than sinning.  (King Lear 3.2.59-60) []
  25. Freedom lies hence and banishment is here. (King Lear 1.1.180) – прим. 2. []
  26. Come on, my boy. How dost, my boy? Art cold? …  
     
    Poor fool and knave, I have one part in my heart  
     
    That’s sorry yet for thee.  (King Lear 3.2.68, 72-3) []
  27. Poor naked wretches, wheresoe’er you are,
     That bide the pelting of this pitiless storm,
     How shall your houseless heads and unfed sides,
    Your looped and windowed raggedness, defend you
     From seasons such as these? O! I have ta’en
     Too little care of this.
    (King Lear 3.4.28-33) []
  28. They flattered me like a dog, and told me I had white hairs in my beard ere the black ones were there. To say ‘ay’ and ‘no’ to every thing I said ‘ay’ and ‘no’ to was no good divinity. When the rain came to wet me once and the wind to make me chatter, when the thunder would not peace at my bidding, there I found ’em, there I smelt ’em out. Go to, they are not men of their words: they told me I was everything: ’tis a lie, I am not ague-proof. (King Lear 4.5.96-105) []
  29. Thou owest the warm no silk, the beast no hide, the sheep no wool, the cat no perfume. Ha! here’s three on’s are sophisticated; thou art the thing itself; unaccomodated man is no more but such a poor bare, forked animal as thou art. Off, off, you lendings! (King Lear 3.4.97-102) []
  30. Славлячи Дункана і його дружину, Макдуф каже їхньому синові Малькольму:

    Святим з святих був царствений твій батько,
    А королева, що тебе носила
    Не стільки на ногах, як на колінах,
    Вмирала кожен день, який жила.

                                                              
    Thy royal father
    Was a most sainted king: the queen that bore thee
    Oftener upon her knees than on her feet,
    Died every day she lived.
    (Macbeth 4.3.109-12) (Прим. автора) []

  31. I will keep still with my philosopher. – Я без мого філософа – ні руш. (King Lear 3.4.165) []
  32. My wits begin to turn. (King Lear 3.2.67) []
  33. I stumbled when I saw (King Lear 4.1.19) []
  34. Thou must be patient. We came crying hither:
     Thou know’st the first time that we smell the air
     We waul and cry. I will preach to thee; mark:
     When we are born, we cry that we are come
     To this great stage of fools
    . (King Lear 4.5.174-6, 178-9) []
  35. Be Kent unmannerly
     
    When Lear is mad … To plainness honour’s bound
     When majesty stoops to folly
    . (King Lear 1.1.145-6, 148-9) []
  36. Thou art a soul in bliss; but I am bound
     Upon a wheel of fire, that mine own tears
     Do scold like molten lead. …
    You are a spirit, I know.
    (King Lear 4.6.39-41, 42) []
  37. Come, let’s away to prison;
    We two alone will sing like birds i’the cage:
    When thou dost ask me blessing, I’ll kneel down,
    And ask of thee forgiveness: so we’ll live,
    And pray, and sing, and tell old tales, and laugh
    At guilded butterflies, and hear poor rogues
    Talk of court news; and we’ll talk with them too
     Who loses and who wins; who’s in, who’s out.
     And take upon’s the mystery of things
     As if we were God’s spies; and we’ll wear out
     In a walled prison, packs and sects of great ones
     That ebb and flow by the Moon.
    (King Lear 5.3.8-19) []
  38. Upon such sacrifices, my Cordelia,
     The gods themselves throw incense
    . (King Lear 5.3.20-21) []
  39. Thou losest here a better where to find (Втративши у цім краю багато, ти більше знайдеш у чужім краю). (King Lear 1.1.261) []
  40. I know you what you are;
     
    And like a sister am most loath to call
     Your faults as they are named. (King Lear 1.1.268-70) []
  41. For thee oppressed king I am cast down.
    Myself could else outfrown false fortune’s frown
    . (King Lear 5.3.6) []
  42. It is a chance which does redeem all sorrows
    That ever I have felt.
    (King Lear 5.3.241-2) []
  43. No, no, no life!
    Why should a dog, a horse, a rat have life,
     And thou no breath at all? Thou’ll come no more,
     Never, never, never, never, never.
    (King Lear 5.3.281-4) []
  44. Do you see this? Look on her, look, her lips,
         Look there, look there! (King Lear 5.3.286-7) []