Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. X
Розділ X. Цимбелін
Cymbeline
У Божественній комедії, незадовго до того, коли Данте доходить до верху Чистилищної Гори, його змушують перейти через вогонь, котрий йому й волосинки на голові не зачепив, а проте так люто дається відчути, що – скориставшись авторським образом, – якби поруч була діжка із плавленим склом, він би кинувся туди, щоб охолодитись. Після цього вже ніщо не стоїть на заваді між ним і верхів’ям гори, де росте Райський Сад. Але запала ніч, тож, неспроможний іти далі, він влягається спати, і в сні бачить Земний Рай, куди збирається вранці вступити.
У всіх розглянутих досі п’єсах – крім Макбета – Шекспір виводить своїх героїв і героїнь на Чистилищну Гору і проводить крізь фінальний вогонь до цього влягання до сну, а часом і до самого сну про Рай, − але не далі. Навіть у кінці Міри за міру ми стоїмо, так би мовити, лише на порозі. Щодо інших великих п’єс цього так званого серединного періоду, то всі вони – трагедії і як такі, можуть хіба що натякнути чи провістити, що буде після Чистилища, не показуючи цього безпосередньо на сцені. Однак в найостаннішій з них, Антонії і Клеопатрі, Шекспір так моделює свою тему, що тій мало що бракує, аби прорвати свою трагічну форму і перелитись через поріг Раю. Тому не дивно, що для останніх своїх п’єс – Перікла, Цимбеліна, Зимової казки і Бурі – він відмовився від цієї форми ради іншої, яка допомагає йому прямо виразити не тільки саме Чистилище, а й дещо з того, до чого Чистилище веде.
Сюжетна ситуація, якою відкривається Цимбелін, нагадує нам – по-різному – Гамлета і Отелло. Дочка й батько в Цимбеліні відповідають синові й матері в Гамлеті. Сам Цимбелін, як і Гертруда, представляє пасивний аспект людської душі в стані гріховності [fallenness], а Імогена, як і Принц Данський, представляє активний її аспект, її совість та інтелігентність. На зіпсутість цієї душі вказує другий шлюб Цимбеліна, коли він підпадає під вплив своєї підступної королеви,1 як він назве її в кінці, – так само, як в Гамлеті на це вказує шлюб Гертруди з Клавдієм. Щодо решти, то ті ж самі істини проголошуються в кожній п’єсі, тільки через різні символи. У Гамлеті убивство першого чоловіка Гертруди позначає Гріхопадіння, з яким прийшло відлучення душі від Духа. У Цимбеліні воно позначене не смертю його першої дружини Короля (про яку не згадується), тільки втратою його ‘несмертельності’ – тобто втратою його двох синів в результаті спровокованого розриву між ним і його мудрим радником Беларієм. Третьою дитиною Короля є Імогена, але, на відміну від Корделії, символізму в цьому немає. Число ‘3’ набирає свого статусу тільки насамкінець, коли Цимбелін, до якого вернулися всі його діти, говорить:
Неждано став я наче мати трьох
дітей відразу.2
До того моменту пріоритетним є число ‘2’, в його позитивному аспекті. Двоє старших дітей Короля представляють тут дві природи людини первозданної, небесну і земну. Для порівняння, людина падша [fallen] − одинока, то й природа у неї одна, ще й неповна [fragmentary], позаяк земна природа, яка їй лишилась, вже не є така досконала, як колись; тож і Цимбелін, залишившись лише з дочкою, зведений до цієї неповної одинокості, оскільки з точки зору спадкоємства єдина дочка – це все-таки не єдиний син. Обидва сини – це два світи, Небо і земля, які Імогена (включно з батьком) повертає собі в кінці п’єси. Вона каже:
Зате я віднайшла моїх братів.
Що королівство? Цілих два світи!3
Присутність цих двох братів при її єднанні з Постумом, є, таким чином, еквівалентна присутності Юнони й Церери на заручинах Міранди з Фердінандом. І хоча у символіці Зимової казки такої присутності немає, важливо, що Леонт бодай згадує отих два світи, говорячи про новозаручених Утрату і Флорізеля:
Я двох дітей таких, як ви, утратив,
що так, як ви, між Небом і Землею
могли би стати видивом предивним.4
Двоє Цимбелінових синів, отже, мають таке ж символічне значення, як Кастор і Поллукс,5 і цілком правдоподібно, що Шекспір і мав тут на думці небесних близнюків, бо вклав в уста Беларію таку оцінку обох принців:
вони вартують того,
щоб небо зорями стелити,6
а в кінці Цимбелін молиться, щоб вони могли далі правити у їхніх орбітах.7 Вони, як і Антоній, є Філософським Каменем, бо – як той великий Еліксир8 – мають силу обертати нижчі метали в золото: під час битви вони «золотять бліді обличчя».9 Відносно кажучи, не одного, а обох братів можна назвати ‘небесними’, тому що символізована другим братом ‘земля’ − це не та земля, яка нині є, а та, якою вона була первозданно, – Рай, пронизаний небесними впливами.
Символічність обох братів посилюється їх винятковою досконалістю – а це приводить нас до того, що стосується всіх загалом останніх шекспірівських п’єс. Ці п’єси є менш натуралістичні, більш середньовічні за характером, і то не лише завдяки присутності Божественних Сил – нехай, силою необхідності, в їх “язичницьких” строях – Діани в Періклі, Юпітера в Цимбеліні, Аполлона в Зимовій казці, та Юнони, Іріди й Церери у Бурі, – але також завдяки відносній відсутності психологічних деталей у характерах персонажів – відсутності, яка компенсується деталями іншого типу. Слід зазначити, наприклад, що в трьох останніх п’єсах особи, які символізують втрачену духовну мудрість, є не тільки досконалими в характері (як Дездемона чи Корделія), а й у способі життя: обидва сини Цимбеліна виховуються у виключно природній обстановці, далеко від контакту з зіпсутою цивілізацією; Утрата виросла серед пастухів, які завжди асоціюються з чистотою і невинністю, а Міранда виховувалась на зачарованому острові.
Цимбеліна й Отелло об’єднує те, що в обох сюжетах сили темряви планують ще сильніше втягнути душу ‘Кожної Людини’ під свою владу. Яго зробив усе можливе, аби стати заступником Мавра, а в Цимбеліні підступна мачуха робить усе можливе, щоб одружити Імогену зі своїм сином Клотеном. В обох випадках дияволові не вдається прибрати свою жертву до рук; більше того – нежданий таємний шлюб душі і Духа заскакує його зненацька.
Постум – це орел:
Обрала я орла! А то – шуліка,10 −
каже Імогена; і він же – Леонат, левеня: орел і лев – це птах і звір сонця, яке є великим символом Духу. Під цим оглядом Леоната й Імогену годі міряти однаково, оскільки, як вона каже, він
дорого мене купує –
ледь не за все, чим платить сам,11
і оскільки Якімо в хвилину каяття говорить, що Постум
достойніший від всіх, не тільки нас –
потьмарив би й найкращих,12 −
а можемо процитувати ще й його давнішу (щиро сказану) фразу:
Він – наче бог, що між людей зійшов13
Проте в Цимбеліні, як і в Отелло, шлюб лише віртуальний – не спожитий, і буде зреалізований аж у самому кінці. Постума тут же виганяють з краю, і цим вигнанням Король у певному сенсі відтворює акт Гріхопадіння, повторюючи втрату двох синів. Ця ситуація в кінці повністю відміняється, на що вказує те, що Цимбелін переймає науку в зятя, який щойно простив Якімо. Цимбелін каже:
О, великодушна кара!
І ми вчимося щедрості у зятя:
‘прощення’ – наше слово всім.14
Символічна ідентичність Постума з двома синами Короля підтверджується тим, що вони з радістю називають його братом.
Хоча, як бачимо, взаємини між Імогеною і батьком загалом відповідають стосункам між Гамлетом і його матір’ю, в деталях між ними є значна різниця. У Гамлеті і Принц, і Королева недосконалі недосконалістю людини гріховної, тож обоє мусять пройти певний розвиток і очищення. У Цимбеліні носієм усіх вад є Король, який залишається цілком статичним – єдиним його розвитком є його покаяння. Імогена – символ кращої природи людини гріховної, яка пручається, щоб вивільнитись. На відміну від Гамлета, Імогена представлена як досконала від самого початку: єдиний її недолік – її неволя. Її духовна стезя – це її втеча з королівського двору і подорож до Мілфорд-Гейвена ради звершення свого шлюбу. Подорож ця є досконалим образом «вузької дороги, яка веде до життя» − у ній стільки поневірянь, розпачу і самоти, що Імогена, можна сказати, пройшла крізь тісні ворота смерті. Важливо, що на питання римлянина Луція, котрий її знайшов, «Хто ти?», вона відповідає:
Ніхто. Жадаю стать ніким.15
Її короткочасне єднання під час подорожі з двома втраченими братами дається їй як передсмак Раю. Тут знову підкреслюється символічна тотожність між ними і Постумом, бо в очах Імогени вони якби займають його місце, і хоч вона не знає, хто вони такі, вона, позаяк Постум її відрікся, миттю прикипає серцем до них.
Простіть мене, боги: хотіла б я
і справді стати хлопцем, щоби з ними
лишитись після зради мужа.16
У міжчасі виходять наяв й інші наслідки її духовних змагань – не в ній самій (їй вже нема куди розвиватися), тільки в тій частині її душі, що прямо опанована силами темряви. Тиск цих сил на Цимбеліна поступово слабне. Меншу з них, Клотена, втягують у переслідування Імогени, аж поки, на самих підступах до Раю, він вчиняє зло і тут же Дух його убиває; а це – непрямо – вбиває і його матір, яку потрохи підточує лихоманка, породжена відсутністю сина, відчаєм і розпачем. Таким чином ціла душа звільняється від своїх пут.
Досі ми розглядали цю п’єсу під одним кутом зору, згідно з яким ‘Кожна Людина’ представлена синтезом Імогени і батька. Але, як і в Антонії і Клеопатрі, символіка Цимбеліна взаємозворотна: Цимбелін – це також і історія Постума Леоната, а з цієї точки зору душу представляє саме він, а Імогена-принцеса представляє Дух. Трансцендентність Імогени неодноразово і по-різному підкреслюють в п’єсі різні персонажі. Для Постума вона – дар богів;17 для одного з Дворян вона – божественна Імогена (точно так само як для Кассіо дружина Отелло – божественна Дездемона);18 в очах Пізаніо, вона таку достойну відсіч дає напастям, що не під силу жінці, лиш богині;19 та, мабуть, найвагомішою (враховуючи мудрість оцінювача) буде оцінка Беларія, коли він, вперше бачачи її (перебрану на хлопця), вигукує:
На бога – ангел! Чи людина
небесної краси! Це божество,
не старше за хлоп’я безвусе!20
Стезя Постума Леоната – це спуск у пекло, за яким починається висхідне сходження Чистилища. У ньому проявляється гріх духовної гордині – коли він прилюдно хвалиться Імогеною, і тягне за собою свою власну розплату – надто вже легку втрату віри у відданість Імогени, а ця плодить гріхи шаленого гніву, зради і – за наміром – убивства, бо він підступно намагається штовхнути Імогену до смерті. Тільки коли до нього доходить фальшива звістка про її смерть, в душі його розвиднюється і починається його Чистилище. Перехід від спуску до підйому позначений його рішенням перейти у битві на сторону Британії, а не битися на стороні Риму.
Я поскидаю італійський одяг,
Щоб у лахмітті брита-селюка
Боротись проти римлян і загинуть
За тебе, Імогено. Все життя
До подиху останнього – тобі.21
Він допомагає Беларієві з принцами врятувати у битві Цимбеліна і відбити римлян. Тоді, в розпачі, що він не загинув, Поступ здається бритам як римський бранець, сподіваючись у цей спосіб знайти смерть, і його садять у в’язницю. Його красномовна молитва до Божого Милосердя – пасаж, надто мало знаний з приводу мовних труднощів у надто стислому, сконцентрованому тексті – нагадує Гамлетове «готовність – і все» та Едгарове «достигнути – і все». У випадку Постума ‘достиглість’ набирає форми сплачення всіх заборгованостей, тобто розрішення всіх гріхів чи, інакше кажучи, проходження Чистилища ще в цьому житті. Він цілком певен: смерть буде моментом остаточного очищення, з яким прийде повнота Божественного Милосердя, і таким чином йому відкриються двері з тюрми Чистилища на свободу Раю. У певності цій його утверджує видіння, в якому блаженні духи Елізію заступаються за нього перед Юпітером. Тому він і такий категоричний у розмові з тюремником в кінці цієї ж сцени. Суть їхньої дискусії можна викласти так: тюремник наполягає, що смерть – це закриті двері, і годі знати, що кого чекає по той бік дверей; Постум вважає, що смерть – це відкриті двері, і побачити, щó за ними, може кожен, хто готовий відкрити очі:
Кажу тобі, чоловіче: кожен має очі, що вели б його дорогою, якою я йду, та тільки заплющує їх, аби не бачити.22
Як відповідь тюремникові, ці слова Постума мають одне значення, яке для самого Постума збігається ще з одним – глибшим, бо дорога, якою я йду, − це стезя містиків, «та вузька дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її»,23 бо хоч вона лежить перед кожним, і очевидна, більшість люду закриває на неї очі. Сам Постум, однак, доходить до «тісних воріт» щойно у фінальній сцені, коли він, гадаючи, що убив Імогену, дізнається про її невинність і кричить:
О дайте, судді праведні, мені
Мотузку – ніж – отруту! На тортури
Пошли мене, королю, щонайгірші,
Бо там, де я, усі земні паскудства
Здаються непорочністю!24
Саме завдяки цій повній готовності до смерті – [being absolute for death] як Клавдіо чи Анджело у Мірі за міру – він, можна сказати, ‘зі смертю перейшов у життя’: тою ж мірою, що й ті Шекспірові герої й героїні, які умирають, в дослівному значенні цього слова.
В Антонії і Клеопатрі символіка Єгипту і Риму не є взаємозворотньою. Як для Клеопатри, так і для Антонія Рим – це цей світ, тож у кінці Клеопатра робить вибір між цим світом, уособленням якого є Рим і Цезар, та іншим світом, що його представляє покійний Антоній. Однак у Цимбеліні Британія і Рим мають і позитивну, і негативну символіку. Там, де ‘Кожну Людину’ представляє Імогена і її батько, королівський двір представляє цей світ – так само, як і в Королі Лірі, тож Кентові слова, що
не тут свобода, тут – неволя,25
можна точно так само віднести до палацу Цимбеліна. Одним аспектом непорядності Цимбеліна є те, що він перестав сплачувати подать Цезареві, а Рим і Юпітер пов’язані особливо, про що говорить орел ширококрилий, птах Юпітерів, знамення Риму.26 Мало того, Цезарів посол, Луцій – головний представник Риму в цій п’єсі – чоловік вельми шанований. Радячи Імогені попроситися до нього на службу, Пізаніо каже про нього:
Це шляхетний чоловік,
Ще й дуже святобливий.27
Якщо розглядати п’єсу з цієї точки зору, то між Римом і печерою Беларія є своєрідна тотожність: і перший, і друга є центрами духовності, в стосунку до яких Цимбелін виступає як кривдник; а ще слід зазначити, що Клотен, убитий за святотатське порушення границь печерної обителі, раніше нахвалявся вчинити святотатство стосовно іншого святого місця. Готуючись переслідувати Імогену, він каже:
В самому Римі здожену! Під троном
самого кесаря!28
Слід зауважити, що хоча ремарки, які виражають бунт Британії проти Риму, звучать патріотично і самі по собі можуть здаватися позитивними, Шекспір переважно вкладає їх в уста персонажів не більшої ваги, ніж Королева і її син-дегенерат.
З іншого боку, під кутом зору вигнаного Постума, Британія як обитель Імогени – це Рай. З цієї точки зору гріхи Цимбеліна не мають значення. Душа, яку представляє Постум, ще не достойна, аби з’єднатися з Духом, тому Постума справедливо проганяють з краю. Небесний аспект Британії яскраво підкреслюється тоді, коли римлянин Якімо − диявольська натура – каже, що відчуває, як саме повітря Британії мстить йому:
Тягар вини, що розриває груди,
Мене знесилив. Я у цій країні
Обмовив королівну. Тут за злочин
Мені й повітря мстить.29
Як ми бачили, віхою в духовній подорожі Постума є момент, коли він зрікається свого італійського одягу на користь лахміття брита-селюка й вирішує боротися за Британію проти Риму.
Дві протилежні точки зору знаходять примирення в кінці і збігаються в одну, з якої і Британія, і Рим бачаться як небесні. Цимбелін каже:
Хоч перемогли,
Ми віддаєм себе під зверхність Риму
Й данину далі будемо платити,
Бо ж то підступна королева нас
На бунт підбила, і за те її
Рука небес суворо покарала.30
Примиренням стає тлумачення Ворожбитом його нічного видіння:
Римського орла
Ширококрилий лет на захід з півдня
У сяєві призахідного сонця –
То передвістя, що великий кесар
З’єднає Південь з Заходом у сяйві
Твоєму, Цимбеліне.31
У міжчасі – годі сказати навіть, як саме чи коли саме – драма перейшла на вищий план. Перехід від землі до Неба не є так ясно зазначений, як у кінці Зимової казки, але тим не менше небесний ефект приголомшує цілком неземним нагромадженням щастя на щасті – несподівано блаженним, досконалим віднайденням всього того, що, здавалось, пропало без вороття, одночасним сповненням подружньої, синівської і братньої любові. Цей небесний безмір щастя знаходить, мабуть, вираз насамперед у словах Цимбеліна:
Гляньте:
Заякоривсь при Імогені Постум,
А та лиш оком блискає на нього,
На мене, на братів, на свого пана,
Вражаючи всіх радістю, й взамін
Збирає радощі. Ходімо звідси,
Сповиймо храм жертовними димами.
(До Беларія) Ти – брат мені, і будеш з нами завжди.32
- Бо ж то підступна королева нас
На бунт підбила, і за те її
Рука небес суворо покарала.
We were dissuaded by our wicked Queen,
Whom heavens in Justice both on her, and hers,
Have laid most heavy hand. (5.6.464-6) [↩] - Oh, what am I?
A Mother to the bіrth of three? (5.6.369-70) [↩] - Cymbeline. Thou hast lost by this a Kingdom.
Imogen. … I haue got two Worlds by’t. Oh my gentle Brothers… (5.6.374-5) [↩] - I lost a couple, that ’twixt Heaven and Earth
Might thus have stood, begetting wonder, as
You, gracious Couple, do. (5.1.131-3) [↩] - Небесні близнюки народилися з яйця, яке знесла Леда під видом лебедя. Рене Ґенон у своїй Великій Тріаді (René Guénon, La Grande Triade. La Table Ronde, 1946, p. 48) зазначає, що в індуїзмі, з яким споріднена давньогрецька традиція, створення всесвіту представлене як вилуплення його з яйця, з двох половинок якого вийшли небо і земля. Лебідь тут є символом Духу Божого, який «ширяв над водами», а ‘розділення вод’ у Книзі Буття еквівалентне розколенню ‘всесвітнього яйця’ в індуїзмі. (Прим. автора) [↩]
- They are worthy
To inlay the heaven with stars. (5.6.352-3) [↩] - Благословенні будьте у богів,
Так дивно вирвані з орбіт своїх,
Щоб правити тепер на них у славі.
Blest pray you be,
That, after this strange starting from your orbs,
You may reign in them now. (5.6.371-3) [↩] - Див. вище, прим. 207. (Прим. автора) [↩]
- Вони вигукували «Стійте!» в гніві,
що міг би й мичку обернуть на меч,
й бліді обличчя золотили: їх
пойняв рум’янець сорому й відваги…
With this word ‘Stand, stand’ … more Charming
With their own Nobleness, which could have turned
A Distaffe, to a Lance, guilded pale lookes;
part shame, part spirit renewed... (5.5.31-5) [↩] - I chose an eagle
And did avoid a puttock. (1.1.140-1). Puttock = kite. (Прим. автора) [↩] - He … overbuys me
Almost the sum he pays. (1.1.147-8) [↩] - The best of all
Amongst the rarest of good ones. (5.6.159-60) [↩] - He sits ’mongst men like a descended god. (1.6.170) [↩]
- Nobly doomed!
We’ll learn our freeness of a son-in-law;
Pardon’s the word to all. (5.6.421-3) [↩] - I am nothing; or if not,
Nothing to be were better. (4.2.369-70): It would be better to be nothing than what I am. (Прим. автора) [↩] - Pardon me, Gods,
I’ld change my sex to be Companion with them,
Since Leonatus false. (4.6.84-6) [↩] - [She] is not a thing for sale, and only the gift of the Gods. (1.4.82-3) [↩]
- Second Lord. Alas, poor Princess,
Thou divine Imogen, what thou endurest... (2.1.55-6) [↩] - Pisanio. She’s punished for her Truth; and undergoes
More Goddess-like, than Wife-like, such Assaults
As would take in some Virtue. (3.2.7-9) [↩] - By Jupiter, an angel! or if not
An earthly paragon! Behold divineness
No elder than a boy! (3.6.42-4) [↩] - I’ll fight
Against the part I come with; so I’ll die
For thee, O Imogen, even for whom my life
Is every breath a death. (5.1.24-7) [↩] - I tell thee, fellow, there are none want eyes to direct them the way I am going but such as wink and will not use them. (5.5.279-81) [↩]
- Мт. 7.13-14: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її!» [↩]
- O, give me Cord, or knife, or poison,
Some upright Justicer! Thou King, send out
For Torturers ingenious: it is I
That all th’ abhorred things o’th’ earth amend
By being worse than they. (5.6.213-17) [↩] - Прим. 135. [↩]
- Jove’s Bird, the Roman Eagle (4.2.350) [↩]
- He’s honourable,
And, doubling that, most holy. (3.4.177-8) [↩] - I will pursue her
Even to Augustus throne. (3.5.101-2) [↩] - The heaviness and guilt within my bosom
Takes off my manhood. I have belied a lady,
The princess of this country, and the air on’t
Revengingly enfeebles me. (5.2.1-4) [↩] - Although the Victor, we submit to Caesar,
And to the Roman Empire; promising
To pay our wonted Tribute, from the which
We were dissuaded by our wicked Queen,
Whom heavens in Justice both on her, and hers,
Have laid most heavy hand. (5.6.461-6) [↩] - The Roman Eagle
From South to West, on wing soaring aloft
Lessened herself, and in the Beams o’th’ Sun
So vanished; which foreshowed our Princely Eagle
Th’ Imperial Caesar, should againe unite
His Favour, with the Radiant Cymbeline,
Which shines here in the West. (5.6.471-7) [↩] - See,
Posthumus anchors upon Imogen;
And she (like harmless lightning) throws her eye
On him, her brothers, me, her master,* hitting
Each object with a joy: the counterchange
Is severally in all. Let’s quit this ground,
And smoke the temple with our sacrifices.
(To Belarius) Thou art my brother, so we’ll hold thee ever. (5.6.193-400)* her master – римлянин Луцій, якому Імогена служила пажем. (Прим. автора) [↩]