Shakespeare’s Sonnets. Додаток 3
Еразм Роттердамський
Залицяльник і дівчина (1523)1
Памфіл. Марія.
Памфіл. Здрастуй, жорстока, здрастуй, залізна, здрастуй, сталева!
Марія. Здоров і ти, Памфіле. Але мені здається, ти призабув моє ім’я. Мене звуть Марією.
Памфіл. А треба б звати Марсією.
Марія. Що спільного в мене з Марсом?
Памфіл. Тобі, як і цьому богу, вбивати людей – забава. Ти губиш навіть того, хто тебе любить.
Марія. Отакої! А де купи трупів моїх жертв? Де кров убитих?
Памфіл. Ти ще й глузуєш, а тим часом у нещасного забираєш життя. Вбиваєш жорстокіше, ніж якби прохромила списом. Блідість мого обличчя говорить, що я мертвіший від тіні померлого.
Марія. Ти такий блідий, як спіла вишня чи гроно винограду. Не віриш – глянь у дзеркало.
Памфіл. Іншого дзеркала не визнаю: те, в яке я дивлюсь – бездоганне, кращого не існує.
Марія. Яке ж дзеркало ти маєш на увазі?
Памфіл. Твої очі. А що скажеш, якщо я доведу, що я мрець, а ти вбивця?
Марія. Борони Боже, Памфіле! Зрештою, приступай до свого софізму.
Памфіл. По-перше, ти погодишся, гадаю, що смерть – це розлука душі і тіла.
Марія. Погоджуся.
Памфіл. Далі. Ти не можеш заперечити, що той, хто в іншого забирає душу, є вбивця.
Марія. Не заперечую.
Памфіл. Погодься ще з тим, що твердять найповажніші автори і що доведено протягом стількох століть, а саме – що душа людська є не в тому, чиє тіло вона оживляє, а в тому, кого любить.
Марія. Поясни доступніше, я не досить розумію.
Памфіл. Хто опанований божественним натхненням, той не чує, не бачить і не відчуває нічого, хоч би його різали.
Марія. Так, я таке чула.
Памфіл. А яка, на твою думку, причина цього стану?
Марія. Скажи сам, філософе.
Памфіл. Причиною, безперечно, є те, що дух, покинувши тіло, перебуває на небі поруч того, кого він полум’яно любить.
Марія. Що далі?
Памфіл. Що далі, жорстока? А з того якраз і випливає висновок, що я мрець, а ти вбивця.
Марія. І де твоя душа?
Памфіл. З тією, кого любить.
Марія. Отже, хто відняв у тебе душу? Чого зітхаєш?
Памфіл. Одна дуже жорстока дівчина, якої я, хоч і померлий, не можу ненавидіти.
Марія. Благородна в тебе натура! Але чому ти не віднімеш душі в неї – не відплатиш, як то кажуть, тією ж монетою?
Памфіл. Не було б для мене більшого щастя від такого обміну, якби душа її переселилася в мої груди, а моя повністю перейшла в її тіло.
Марія. Що ж то виходить? Душа, хоч є в тому, кого любить, оживляє покинуте тіло? Чому померлим називаєш тіло, яке насправді не позбавлене життя?
Памфіл. Говориш, як справжній софіст, але мене в таку пастку не піймаєш. Душа, що якимсь чином керує тілом люблячого, душею зветься неточно, бо насправді це лише мізерний залишок душі. Подібно як запах троянди лишається на пальцях, коли відкласти саму квітку. Ти ж можеш навіть мертвому вернути життя, причому без особливих зусиль.
Марія. Либонь тоді, коли мені хто подарує панацею?
Памфіл. Ніякого чарівного зілля не потрібно – ти тільки полюби взаємно. А я маю надію, що наше подружжя буде щасливе, тривке, радісне, аби тільки ти не заспівала мені лиховісної пісні.
Марія. Якої ж то пісні ти від мене чекаєш
Памфіл. Я заспіваю: “Я твій”, а ти відповідай: “Я твоя”.
Марія. Пісенька коротка, але приспів довгий. Ти побачиш мене іншою, коли хвороба чи старість змінять мій вигляд.
Памфіл. Та й моє тіло не весь час буде молоде і міцне. А я милуюсь не тільки цією прекрасною і квітучою оселею, – набагато миліший мені її хазяїн.
Марія. Який хазяїн?
Памфіл. Твоя душа, краса якої з роками дедалі більше зростатиме.
Марія. Воістину ти зіркіший від самого Лінкея, якщо під стількома покровами можеш побачити душу.
Памфіл. Душу бачу душею. До того ж ми не раз помолодіємо в наших дітях.
Марія. А тим часом безслідно промине незайманість!
Памфіл. Якби ти мала гарний сад, чи хотіла б ти, щоб там нічого не росло, крім квітів? А чи рада була б, коли цвіту не стане, побачити дерева, обтяжені стиглими плодами? Дай мені відповідь ще на таке: на що приємніше дивитись – коли виноградна лоза лежить на землі й загниває, а чи коли, оповившись навколо тичини чи в’язу, обтяжує дерево пурпуровими гронами?
Марія. Дай і ти мені відповідь: що миліше для ока – троянда, яка сяє сліпучою білизною на своєму кущі, а чи, зірвана людськими пальцями, повільно в’яне і марніє?
Памфіл. Думаю, щасливіша та троянда, яка в’яне в руці людини, радуючи нам очі і ніздрі, ніж та, що старіється на кущі. Адже на кущі вона все одно мусить зів’янути. До того ж, не відразу після заміжжя в’яне цвіт дівочої краси – я бачив багатьох дівчат, які до шлюбу були і бліді, і мляві, немов чахли, і тільки в обіймах чоловіка набрали сили й аж тоді розцвіли.
Марія. А одначе всі хвалять і поважають дівоцтво.
Памфіл. Так, чудове явище юна дівчина, та немає нічого більш протиприродного, ніж стара діва! Якби твоя мати не втратила своєї квітки, то ми не милувалися б тепер оцією квіткою – тобою. Ось і ми, сподіваюсь, якщо наш шлюб не буде безплідний, замість однієї дівчини спородимо багатьох.
Марія. Кажуть, проте, що Богу миліша чистота.
Памфіл. Тим-то я й хочу одружитися з чистою дівчиною, щоб жити з нею чисто. Це буде радше союз душ, аніж тіл. Ми будемо родити для суспільства і для Христа. Чи таке подружнє життя набагато буде різнитися від дівоцтва? А з часом, можливо, заживемо так, як Йосиф з Марією. Поки що ми повинні привчити себе зберігати чистоту, бо не відразу люди здобувають досконалість.
Марія. Що я чую? Щоб навчитись дівоцтва, треба його втратити?
Памфіл. А чому б і ні? Подібно буває, коли ми, поступово випиваючи все менше і менше вина, привчаємося до тверезості. Хто, по-твоєму, стриманий більше – той, хто в гущі насолод вміє від них відмовитись, чи той, хто далекий від них і від їхніх спокус?
Марія. Той, мені думається, сильніший у стриманості, кого надмір спокус не може зіпсувати.
Памфіл Кому з більшим правом повинна належати хвала чистоти – тому, хто каструє своє тіло, чи тому, хто, цілий і здоровий, все ж сторониться Венери?
Марія. Я хвалу чистоти віддала б другому, а першого назвала б несповна розуму.
Памфіл. А хіба ті, що, зв’язані обітницею чистоти, відмовляються від шлюбу, цим не оскопляють себе?
Марія. В певному розумінні, так.
Памфіл. Не вступати в статеві зносини – це ще не чеснота.
Марія. Як це розуміти?
Памфіл. Так ось послухай. Якби не вступати в статеві зносини само по собі було чеснотою, то вступати в такі зносини було б пороком. Але виходить, що порок – не вступати в ці зносини, а вступати – чеснота.
Марія. Коли ж так буває?
Памфіл. Кожного разу, коли чоловік вимагає від дружини задовольнити його права, особливо коли він шукає обіймів, бажаючи мати потомство.
Марія. А якщо його спонукує одна хіть? Чи й тоді відмовляти не годиться?
Памфіл. Тоді годиться на добрий розум наставити, або, ще краще, ласкаво попросити, щоб він угамувався. Але вперто відмовляти, коли він наполягає, не годиться. Зрештою, такого роду скарги чоловіків на жінок почуєш рідко.
Марія. Все-таки свобода така солодка!
Памфіл. Навпаки, дівоцтво – великий тягар. Я буду твоїм царем, ти моєю царицею, будемо правити сім’єю за нашим розсудом. Чи вважаєш таке життя рабством?
Марія. Але загально вважають одруження вуздою.
Памфіл. Справжньої вузди заслуговують саме ті, хто так вважає.
Марія. Майно в нас обох невелике.
Памфіл. Тим краще. Ти вдома будеш примножувати його своєю ощадливістю, яку недарма називають прибутком, а я поза домом – своєю працьовитістю.
Марія. Незліченні турботи приносять з собою діти.
Памфіл. Але й незліченні радості, а з часом з лишком повертають батькам свій борг.
Марія. А й бездітність – страшна річ.
Памфіл. А тепер ти хіба не бездітна? Бездітність для жінки більше лихо, коли вона дітей не має і мати не буде. Що б нам в житті не трапилось – добре чи погане, тобі дістанеться менше половини, а більшу частину я беру на себе. Якщо зустріне нас радість, вона буде подвійною, а якщо лихо – наш союз наполовину зменшить печаль. Для мене, коли покличе доля, буде втіхою вмерти в твоїх обіймах.
Марія. Люди легше переносять все, що випадає на їх долю за велінням загальних законів природи. Але деяким батькам, бачу, більше горя завдає погана поведінка їхніх дітей, аніж їхня смерть.
Памфіл. Все залежить від нас.
Марія. Як це розуміти?
Памфіл. А так, що від добрих батьків переважно родяться й добрі діти. Це згідно з законами природи. І голубка не виводить шулік. Тим-то докладемо всіх зусиль, щоб самі ми були добрими. Далі потурбуємося, щоб діти з молоком матері ввібрали високі погляди й правила моралі. Подбаємо, нарешті, щоб вони вдома мали достойний приклад для наслідування.
Марія. Важке завдання.
Памфіл. Не дивина – воно ж благородне. (З тієї ж причини й тебе здобути – справа не з легких.) Тому з тим більшим запалом візьмімося за справу виховання наших дітей.
Марія. Одержиш для цього податливий матеріал – тільки ж постарайся його вміло обробити.
Памфіл. А поки що вимови слівце.
Марія. Нема нічого легшого, але слова як птахи: злетять – уже не вернуться. Дам тобі тепер пораду, корисну для нас обох: переговори спершу зі своїми батьками і з моїми, щоб усе відбулося за згодою двох сторін.
Памфіл. Клопотатиму охоче, аби тільки ти не підвела мене своїм рішенням.
Марія. Не підведу, будь спокійний, мій Памфіле. А тепер прощай і будь здоров.
Памфіл. Тепер усе від тебе залежить.
Марія. Бажаю тобі доброї ночі і приємних снів. Чого це ти зітхаєш?
Памфіл. Приємних снів бажаєш? Ах, якби ти подарувала мені те, про що мрію.
Марія. Не поспішай, твоє жниво ще не спіле.
Памфіл. І нічим мене на прощання не порадуєш?
Марія. Візьми оцю пахучу кульку, хай вона звеселить твоє серце.
Памфіл. Додай хоч один поцілунок.
Марія. Ні, я хочу віддати тобі свою незайманість цілою й неторканою.
Памфіл. Хіба поцілунок відніме щось від неї?
Марія. Отже, ти не проти того, щоб я й іншим роздавала цілунки?
Памфіл. Ні в якому разі! Збережи всі для мене!
Марія. Для тебе й бережу. До речі, є й інша причина, чому тепер не зважуюсь тебе поцілувати.
Памфіл. Яка?
Марія. Ти кажеш, твоя душа майже вся переселилась в моє тіло; в тебе залишилася лише дрібна її частиночка. Тим-то я боюсь, щоб разом з поцілунком той залишок не перекочував до мене і ти не спустив духу цілком. Тому подаю тобі руку – знак взаємного кохання – і прощай. Веди справу з глуздом, а я буду молитися Христу, щоб з його благословення прийшло до нас щастя і добро.
- Переклад з лат. Йосипа Кобова. Скорочено за вид.: Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. Домашні бесіди. – Київ: Основи, 1993. – С.128-141. [↩]