Я І ДІДУСЬ

Ніхто і ніколи не любив мене так, як я себе сам, ― тільки матінка, та вона вже померла. Дідусь мій дуже старий: пам’ятає, що було сто років назад, але що трапилось тиждень тому чи попереднього дня, то ні. Тато відійшов давним-давно, ніхто й не пригадує його з лиця. А брат вийшов, як і щонеділі, у новому костюмі ген на той старий шлях, ― ми з дідусем сиділи тоді на ґанку, в кріслі-гойдалці, балакали, а він на нас й уваги не звернув, ― одного дня брат отак пішов і не повернувся.

Коли ми залишилися самі, дідусь сказав, що іде до свиней, а я щоб полагодив огорожу он у тому місці, і сказав: «Сто років тому назад я бачив, як Господь Бог пройшов в цьому місці крізь огорожу. Він ще прийде колись.» Тітка Гастонія, що, важко дихаючи, шкутильгала мимо, підтвердила, мов, правда все це, і вона вірить, бо сама стрічала пана Бога стільки разів, що й не полічити. Тітка алилуйкала та й алилуйкала, а далі каже: «Раз правдиве слово євангельське, то мусить наш Пікторіал Рев’ю Джексон (це я) іти вчитися в школу читати й писати», а дідусь глянув на її пестунчика, мовби збирався поцілити в нього тютюновою жуйкою, і відповів: «Та я нічого не кажу», так і сказав: «Та я нічого не кажу, тільки якби то Божа школа була. Після цієї йому не до огорож буде».

Отак я й пішов до школи і повернувся додому пополудні, а тут нікому й не на гадці, що я родом ― як воно називається? ― з Північної Кароліни. До мене воно якось не дуже доходило. У школі сказали, що я, мов, найтемніший, найчорніший з усіх, хто там учився. Та це я й сам знав: бачив не раз білих хлопці біля нашого двору, і рожевих, і голубих, і зелених бачив, і оранжевих, та й чорних теж, хоча такого, як я сам  ніколи.

Ну, та мені байдуже: я собі розважався, як умів ― ліпив бабки, як був зовсім маленький, аж поки не втямив, що тут дійсно добром не пахне, отаке-то. А дідусь ще й підсміхався з ґанку, люльку свою стару, зелену, потягуючи. Ішло якось двійко білих хлопців і сказали, що я, мов, чорний достоту, як негритос. А я їм, що, мов, це і так знаю. А вони тоді ― що я замалий для ― не пригадую вже, для чого. Бачу, а в одного така гарнесенька жабка з кулака визирає. «Не жабка», каже той хлопець, «а РОПУХА». І так його вимовив ― «РОПУХА» ― що мені слід було миль на сто вверх підскочити, ― так виразно і голосно, і ну драпака через пагорб від нашого двору! Тоді до мене дійшло, що «Північна Кароліна» і «ропуха» ― це ті хлопці.

Містер Дьюнастон з роздоріжжя дозволяв нам зі старим лягавим псом сидіти у нього на східцях кожного божого вечора. Та чути пісні по радіо, і так чітко й добре, що я навчився дві чи три, чи сім пісень та й співав собі. А одного разу приїхав містер Оутіс на своєму великому старому ау-то і купив мені дві пляшки лимонаду, то я взяв одну додому, дідусеві. Дідусь сказав, що містер Оутіс ― вельми добрий чоловік, і що він знав його тата, і його тата тата рівно сто літ тому назад, і що гарні з них були люди. Ну, це то я добре знав, бо ми з дідусем завжди заодно, ― і що шипучка, як на наші прості самки, знаменита ― теж.

Ну, а ось де це все відбувалося. Хата у дідуся геть перекошена, от-от розпадеться ― з пиляних дощок: колись це були свіжі, дерев’яні дошки, а зараз ― трухляві, нещасні сухі сучки, що поздувалися посерединці. А стріха ― тільки з’їжджай з неї та й падай просто дідусеві на голову. Ну, а йому хоч би там що ― сидить собі в кріслі, гойдається. У хаті чисто, як у вилусканому колоску, долівка поморщена, суха така ― добре мені босоніж! Взнали б самі, коли б спробували. Ми з дідусем спимо у великому бренькітливому ліжку; місця ― скільки завгодно, таке воно велике. Пес спить на порозі, двері не зачиняються аж до зими. Я дрова рубаю, дідусь ними грубку розпалює. Сидимо собі, горох їмо, зеленину, сосиски різні: у нас ВЕЛИКА ложка ― їж, наїдайся, поки геть живіт не випнуло (це коли було що). А все тітка Гастонія ― це вона нам харчі приносить: то раз прийде, то вдруге, на минулому тижні, а то й через місяць. Сосиски приносить, хліб з магазину, рубці. Дідусь насадив грядку гороху, а під огорожею ― жита насіяв, а потім нам свиней привезли. І що ми попомучимося, бувало, з м’ясом: розжувати ― ну ніяк, аж рота вивертало. І собака з нами їв.

Наша хата посеред поля стоїть. Он там ― дорога піщана, розбита дуже, каміння багато. По ній мулами їздять, а вряди-годи яке-небудь ау-то як викине стовп пилюки з милю висоти! Чую, вже воно смердить, і думаю тоді: «Ну от, і чого той Господь Бог у себе чистоти не наведе?» і прочищаю носа: пчхи! Ну, а там, на роздоріжжі ― крамниця містера Дьюнастона, за нею ― сосняк, і там кожного ранку сидить собі стара ворона на гілці та й так кря-кря-а-че! ― слово честі, а я собі: кра-кра-кра! ― точно, як вона, ото сміху! І так кожного ранку, і-і-і! ― це мені так у горлі зашкребло. А у цей бік ― тютютнова крамниця брата містера Дьюнастона і велика-велика хата, де живе містер Оутіс, а там ― міс Бел, посеред поля. Міс Бел, здається, одного віку з дідусем і люльку палить, точно як він. Міс мене любить.

Щоночі кожен спить у себе вдома: тут сплять, там теж сплять ― у кожній хаті. Чути тільки стару сову: у-у-у! у-у-у! десь у лісі, і: йек! йек! йек! ― це кажани; та ще собаки скавулять та цвіркуни цвіркочуть в темряві. А потім: чу! чу! ― знаєте, що це? МІСТО. Тільки павука не чути, як павутину тче. Піду я в хибарку, зірву павутину, власними руками павучиська вимету, а він ― диви ― вже нову сплів. У небі, далеко там ― аж сто зірок і всі рухаються, а дідусь буркотить: «Ану, малий, забирай свої мокрі лапи!» Але я трішечки, поки ноги не обсохнуть і я вмощуся добре. Тоді я дивлюсь на зорі у вікні і міцно засинаю.

Ну, то як ― добре мені жилось у ті часи?

ЩО БУЛО

Бідний дідусь, ― він уже не встав одного ранку. Прийшли всі від тітки Гастонії і сказали, що дідусь от-от умре від злиднів. Я поклав голову дідусеві на подушку, і він САМ мені сказав, що це неправда. І крикнув Господові, щоб забирав усіх звідси, крім пса. Той сидів і підскімлював під ліжком, і лизав дідуся в руку. Тітка Гастонія на нього: «Геть, лягавий, звідси!» Тітка вимила мені лице під водокачкою, ткнула у вухо ганчірку, що я й чути перестав, і так пальцем крутила, так крутила, я ледь не вмер. ну, я й заплакав. Дідусь теж. А тут тітчин син біжить по дорозі, що духу має, прибіг ― і назад, і знов щодуху, мельк-мельк ― я й не бачив ніколи, щоб хтось так біг швидко. Приїхав містер Оутіс в ау-то і як загальмує ― просто під хатою. Містер високий і сильний, і волосся в нього жовте, ― та ви знаєте, ― пригадав собі мене і каже: «Ну, так що? Що з тебе вийде, хлопчику?»

Містер узяв дідуся за руку, закотив йому очі догори та й давай у ранці нишпорити за тією штукою, що слухають нею, і дідуся послухав. Усі, хто був, нахилилися ближче ― теж слухати, а тітка Гастонія дала синові ляпаса ― чого підходить. Містер Оутіс схрестив руки і вже був зібрався постукати дідуся по грудях, коли тут вони обоє як подивляться в очі одне одному, і з таким жалем, що містер не став стукати. «Ах, старий, старий», сказав містер, «і як це ти так доробився?» А дідусь зуби жовті показує і сміється дрібно: «А он ― люлечка. Добряча штука ― люлечка», і підморгує йому. Ніхто не зрозумів, до чого це сказано, але не містер Оутіс ― той усе зрозумів. А дідусь розсміявся так сильно, що просто трясся, як дерево, коли по ньому опосум дряпається. «Де?» запитав містер, а дідусь показує на полицю, а сам хихоче, містера розсмішує. Ще б пак: він так любив містера. З верхньої полиці (я й не бачив її ніколи, така вона висока) містер узяв ту люльку, що про неї мова була, з кукурудзяного початка ― найздоровеннішу і найкращу з усіх дідусевих люльок. Він їх сам робив. Містер Оутіс так на неї з жалем подивився, що не знаю. «П’ять років», сказав він, та й більше ні слова, тому що це він востаннє дідуся бачив, і дідусь про це знав.

Трохи згодом дідусь заснув, а всі поставали довкола і говорять безперестанку, ― як хтось може спати при такому, не згаю, ― і ось що вони говорили. Сказали, що дідусь дуже-дуже хворий і скоро, напевно, помре, і що тоді вони робитимуть зі мною, малим Піком? Ой, як вони плакали ― тітка і міс Джоунз, бо вони любили дідуся так само, як я; і сон їхній плакав, і вся негренята, що на порозі позбиралися ― подивитися прийшли. І собака під дверима скімлив, просився досередини. Містер Оутіс сказав, що не треба їм так побиватися, ануж з дідусем невдовзі все буде гаразд, хоча не знати, чи напевно, тому він сам подбає, щоб дідусі поклали у лікарню, і все буде добре. Усі погодилися, що так і слід зробити, і вдячні містеру ― він же всі свої гроші тратить, щоб дідусеві знов стало добре. «Що стосується хлопчика», сказав містер Оутіс тітці Гастонії, «ви певні, що ваш чоловік з батьком однаково раді взяти хлопця до себе?» «Господь їх помилує», каже тітка. «Може 1 так, не знаю», каже тоді містер, «але ви, я чув, добре за нього дбаєте, то ж давайте мені знати, коли що не так». Господоньку, як я плакав, слухаючи все те, всю ту балачку. Як я плакав, Господи, коли дідусика взяли й понесли до машини, як якогось старого, переїханого пса, і поклали на заднім сидінні, а потім відносили до лікарні. Як я плакав... Тітка Гастонія зачинила дідусеві двері ― а він же їх ніколи не зачиняв, сто літ. Мене від жахливого страху аж нудило: хотілося припасти до землі, вигребти собі ямку і виплакатися там, сховатися, ― я ж бо ніколи не бачив нічого поза цією хатою та дідусем, відколи живу, а вони прийшли і тягнуть мене кудись від порожньої хати, а дідусь узявся помирати при мені і сам померти не може. О Господи, я пам’ятаю все, що він говорив про огорожу і про тебе, Господи, і про містера Оутіса, і по мої мокрі лапи ― пам’ятаю його зовсім недавно, а він так десь далеко тепер... Я плачу, і всі очі відводять.

У ТІТКИ ГАСТОНІЇ

Так от, повели мене до дому тітки Гастонії ― великої, старої, занедбаної хати, бо живе там аж одинадцятеро, ні, дванадцять душ ― від найменшенького, ще в колисці, до старого діда Джелкі, котрий з хати не виходить, такий він старий і сліпий. На дідусеву ця ну нічим не схожа. куди не глянь ― самі лише вікна, комин великий, цегляний і ґанок ― круг всенької хати, а на ґанку ― стільці, огризки кавунів, пісок ― ніяк пройти, щоб не впасти. Я ще в житті не бачив стільки мух, як у них. Е ні, тут мені жити не хочеться. На подвір’ї ― дерева, вишня, гойдалка гарна, ― тільки що з того, коли тут штук шість чи сім дітлахів і всі пищать-верещать. І свинки не такі гарні, як у дідуся, куди там. Нудьга ― в житті такої не бачив! Ні, тут мені жити не хочеться. Спати немає де, хіба що в одному ліжку з трьома-чотирма хлопцями: вони ліктями в лице тицяють, а я так не можу.

Дідо Джелкі, так той мене налякав, бо каже якось: «Приведіть-но того малого сюди». Приводять мене, а він як вхопить мої руки і ну дивитися одним своїм оком ― ох, і велике ж воно та жовте, ― та не туди його наставив, бідолаха: дивиться якраз мені над головою і нічого не бачить. А другого то й зовсім немає ― всередину запалося, в голову. Нема очей у нього, старенького. Тримає мене міцно, аж боляче, і каже: «Ось він, ага! Ну, так щоб він мені більше, як раз у день, у руки не попадався!» Тітка Гастонія підскочила і вирвала мене. «Чого ви ще й цього клянете? Не досить вам, що всіх нас по сім раз прокляли? Не він том винен, що його батько вас очей позбавив. Це ж дитина!» А дідо Джелкі як крикне: «Я сказав, що сім раз діткну його, ― нехай здохне! І діткну! І хай-но хто мені на заваді стане!» «Не зробите ви цього!» крикнула й собі тітка, а дядько Сім ― це її чоловік ― випхав її за двері і мене також. Я втік і сховався на подвір’ї, бо я сильно налякався, що дідо знайде мене і знову вхопить. Ні, не сподобалось мені у тітки, їй-бо, не сподобалось.

Підступний дідо Джелкі сидів у кутку і гриз коліно, а решта всі круг столу їли. Дідо слухав-слухав, як балакають, а далі й каже: «Це ти, малий?» ― це про мене. Я сховався за тітку. «Ходи-но сюди, стань отут, діткну тебе двічі. Чотири на потім, і прокляття сплачене». «Не слухай, що він каже», говорить тітка. А дядько Сім, той нічого не сказав ― він на мене й разу ніколи не глянув ― і так мені страшно стало й погано, що ну. Ні, думаю, не проживу я тут довго у цьому домі, а піду в ліс і умру там тихо й гірко. тітка Гастонія сказала, що я, мов, нездужаю та й схуд на одинадцять фунтів, страшний який і з ніг падаю ― ввесь день у пилюці провалявся. «Чого ти плачеш у болоті, дитинко? каже мені вона. «І лице все в болоті». І повитирала. Я зовсім не через тітку. Це все дідо Джелкі і дядько Сімеон, і всі оті дітиська, що піском у мене кидають. І ніхто, ну ніхто не відведе мене до дідусі в лікарню! «О Господи, не можна мені так плакати.»

Дідо Джелкі висунувся в вікно і вхопив мене так боляче, що мені дух забило, і я упав, а він кричить, а він верещить: «От і піймав! От і піймав! І торкнув його ― вже двічі!» А тоді, а тоді... «Три! Чотири!» Тут тітка як шарпоне мене, що я знову впав на землю. «Я знамення бачив, як ловив його, знамення!» репетує дід. «Тепер ще тричі, і кінець!» Тітка Гастонія впала сама на ліжко, ридає, кидається, не знати що робить, а діти побігли на дорогу ― за дядьком, бо був на полі з мулом, і він бігом прибіг. Господоньку! Той дідуган Джелкі виходить тоді на ґанок і ну за мною шукати, руками мацати. і просто туди прийшов, де я, ― наче й не сліпий він зовсім, ― але спіткнувся об стілець, гепнув і як завиє! ― вдарився. Всі: «Ой!» Дядько підніс старого і до хати, поклав його на ліжко, а старий аж засапався. Дядько наказав кузенові забрати мене надвір; пішли ми надвір і чуємо: дядько з тіткою криком кричать одне на одного.

«Дурна, і навіщо тобі цей хлопець у домі, та він проклятий!» кричить дядько, а тітка молиться: «О Господи, та це ж дитина, та він нікому нічого злого не зробив, та за віщо, Господи, ганьбу і погибель посилаєш на голівку ягняти невинного, на дитятко малесеньке?» «То нехай Бог і вирішує, причому тут я?» кричить дядько, а тітка своєї: «Господи Боже, його кров ― моя кров, і сестри моєї ― моя кров... О Боже, Ісусе коханий, збав нас од гріха, збав мужа мого і свекра мого, і діток моїх, збав нас од гріха, о Боже, Боже коханий, збав мене ― Джелкі Гастонію ― од гріха». Дядько Сім вийшов на ґанок, подивився вовком і пішов геть, бо тітка, як почала ― молитиметься вже цілий вечір, і йому нічого сказати. А дідо Джелкі заснув.

Кузен ― він від мене старший ― повів мене по дорозі показати МІСТО. Він-бо знав, який я нещасний. «Субота сьогодні», сказав кузен. «Всі напиваються і йдуть туди, у МІСТО, потрястися». «Як це ― потрястися?» запитав я. «Дитя!» каже кузен. «Це такі гулянки: музика грає, пісні співають і витанцьовують казна-що. Я був уже: свинину їв з рожна. А тато, він цілу пляшку вихилив ― отак», ― він відкинув голову назад, а вона в нього знаєте яка здорова, і крикнув: «Ого-го!» А тоді обхопив себе довкола руками і давай стрибати ― показує, значить ― та й каже: «Отак витанцьовують. Але тобі на гулянки зась, ти проклятий».

Ми пішли з ним ще трохи далі. У МІСТІ всі-усі вогні засвітили ― досі я й не бачив аж стільки; ми на яблуню вилізли та й дивилися собі. Хоч я такий був прибитий, що воно мене мало тішило. Господи, і яке мені діло до якогось там міста?

Потім кузен пішов собі, а я собі ― побрів до лісу і через пагорб до крамниці містера Дьюнастона, послухав трішки пісень по радіо. А тоді ― клянуся ― пішов до дідусевого дому. Так там тихо всюди, порожньо, бодай його не знати! А я просто-таки на місці доходив, ледь не в могилу дивився; старий собака вив під дверима, але ж він там уже не живе, ані я не живу, та й поблизу нікого ― то він просто, з жалю, вив.

Гаразд, ну хай бачив дідусь, як Господь сто років тому крізь огорожу пройшов. А вмирає він тепер у лікарні і вже ніколи не побачить ні огорожі, ні нічого. Я питаюся Бога: «Нащо ти, Господи, бідному дідусеві послав отаке?»

Більше я нічого не пам’ятаю ні про тітчин дім, ні що там було.

БРАТ ПРИХОДИТЬ ЗАБРАТИ МЕНЕ З СОБОЮ

Хлопчику ― от як мені ― нема де ночувати, хіба що він у когось живе, а я жити у тітки Гастонії вочевидячки більше не хотів. Але де ж мені ще ночувати, як не в неї? Так що, хащами, приволікся я назад. А ось і тітка ― чекає мене в кухні, при гасовій лампі. «Спи, дитинко», каже мені так сердечно, що мені хочеться прилягти їй на коліна і заснути ― як колись, ще зовсім маленьким, на колінах у мами, ще до того, як мама померла. «Тітка Гастонія подбає про тебе, хоч би там що», говорила вона, пестячи моє волосся, і я заснув.

Я лежав хворий два, три, сім днів, і весь цей час лив дощ. Тітка годувала мене вівсяною кашею з цукром, варила для мене зелену капусту. Дідо Джелкі сидів у другому кінці хати і просив: «Приведіть мені його», але ніхто мене не приводив, ані не говорив, де я, бо тітка наказала усім бути тихо. Дідо одного разу вхопив через вікно мого кузена, як ото мене, та: «Ні-і», каже, «їй-бо, не той». А кузен завив як я тоді.

Два дні я спав і пробуджувався, щоб знову заснути, і тітка послала за містером Оутісом, але той поїхав на ПІВНІЧ. «Куди на ПІВНІЧ?» допитувалася вона. «На ПІВНІЧ, та й годі», каже кузен. «Але в який штат він поїхав?» «В ПІВНІЧНУ ВІРДЖІНІЮ». Тітка Гастонія похнюпила голову, бідна, й не знала вже, що й діяти.

Отак. Містер Оутіс поїхав, а тітка молилася за мене і ще й міс Джоунз привела, щоб та теж помолилася.

Дядько Сім таки глянув на мене одного разу і сказав тітці: «Скоро і він за дідом піде, їй-бо», а тітка звела очі на стелю: «Амінь. Не для таких ягняток цей світ, спаси, Боже, душу його». «Ну», каже дядько, «не знаю, але одним ротом таки менше», а тітка в крик: «О Єгово, відведи мужа мого з путі гріховного!» «Прикуси язичка, жінко! У твого мужа часу на путі гріховні немає. І пічки на зиму він теж ставити не збирається. Тютюн на городі наче заврочив хтось. Чула? Відтоді, як цей хлопчисько тут, мошва листя почала їсти». І він важкою ходою вийшов з хати. Це була найдовша розмова, яку я будь-коли чув з дядькових уст.

Якось лежу я суботнього ранку в ліжку, коли тут ― НА ТОБІ! На подвір’ї крик, гамір: шумлять так голосно, що я геть шию вивернув, а так нічого й не побачив. Усі гурбою валять на ґанок. Ну, я голову в подушки, я хворий. І хто, ви думаєте, входить у ці двері, а за ним ― усі діти, з ротами до вух?

Щоб мене качка копнула, коли це не брат мій! а як же ж він змінився, відколи покинув нас з дідусем! Годі й пізнати, хто це стоїть у дверях: на голові у нього кругла шапчина з ґудзичком зверху і якесь таке волосся на підборідді, і весь він худий-худющий, а витягнувся ж! І вигляд у нього ніби винуватий. Як він утішився, коли мене вгледів ― підійшов до ліжка, обійняв і просто в очі подивився. «Ось він який», ― це він не комусь сказав, а сам до себе, ― і усміхнувся. А я ― я був настільки приголомшений, що не сказав нічого. Я, знаєш, настільки був приголомшений, що аж сів у ліжку.

Усі діти посміюються, одна тітка Гастонія заклопотана. Метушиться і все зі страхом через плече зиркає ― чи дядько Сім не йде, бо він брата теж не любив. «Скажи-но мені, Джоне, де ти пропадав і за чим сюди прийшов?» питає тітка брата, а він: «Гей-гоп!» ― і як підплигне, як піде вихилясом по кімнаті ― зроду-віку такого не бачив! Я розреготався, діти за мною, аж дідо Джелкі встав на рівні ноги: «Чого це всі регочуть?»

«Я прийшов забрати Піка, мадам, і на моєму диво-килимі відвезти його на ПІВНІЧ, ваша милість, у місто НЬЮ-ЙОРК», сказав брат і зробив прекумедний уклін, знявши шапчину і показуючи всім потилицю. Діти і я знову розвеселилися ― стільки сміху і радості ти й не бачив, певно, ніколи. «Хто це говорить?» питає дідо Джелкі. «Чого ці дітиська так регочуть?» Та хто там буде пояснювати!

«Нащо ти прийшов?» знов запитала тітка, а брат встромив шапчину під пахву і відповів: «Брата забрати треба, от і прийшов», але вже не закрутився так, хоч діти аж на пальчики встали, щоб ще посміятись, та цього разу дорослі споважніли.

Для мене ― чудовий ранок, чудовий день! Я підвівся і скакав по ліжку, аж дух забивало, так мені гарно! Ура!

«Ти не посмієш», сказала тітка. «Посмію, чому ж, по-вашому, не посмію?» «Чому?» перепитала вона. «А що то за якийсь приблуда, що прийшов ото сюди і заявляє: заберу, мов, цю хвору дитину з-під даху над головою?»

«Не з-під його власного даху, тіточко», відповів на це брат. Тітка зірвалася на крик: «Ніяких тут мені тіточок! Люди он знають, яка ти нікчема і тільки те й робив, що пиячив і викручувався по шосе весь вечір божий! А тоді фур! ― і полетів, коли тебе твоїм батькам найбільше й треба було, бідним. Іди собі, іди геть».

«Хто це тут у хаті?» закричав дідо Джелкі і, неспокійно хапаючись за бильця свого крісла, завертів головою. Можеш уявити собі, дідусю, що і мені, і дітям було вже не до сміху.

«Леді», мовив брат, «що ви говорите?» Тітка верескнула: «Я тобі покажу леді! Я тобі покажу, як забирати мені дитину з дому! Вчити її берега пускатися, як тебе твій батечко навчив! ТАК!» кричала вона. «Ти від нього не кращий! Від нього і від усіх Джексонів!»

Отепер тільки я зрозумів усе в моєму житті. «Хто це такий тут?!» кричав дідо; він геть з глузду з’їхав ― таким страшним я його ще не бачив: підніс палицю і затис її, що було сили. Та якраз в цю хвилину піднявся на ґанок дядько Сім, і коли він угледів, що посеред кімнати стоїть мій брат, очі його стали завбільшки з куряче яйце ― білі і круглі, і важкі. І мовив тихо, дивно якось: «Тебе сюди, чоловіче, не кликали, і ти це знав». І, нітрохи не обертаючись, сягнув за двері і вийняв звідти стару лопату. «Забирайся звідсіль». Тітка Гастонія вхопилась рукою за шию і вже відкрила рота, щоб закричати, та було ще трішки зарано, і всі чекали.

НЕВЕЛИЧКА БУЧА

А брат мій, знаєш, не так уже й налякався містера Сіма з його лопатою і каже: «Оцим-от стільцем я не наміряюсь нікого ні бити, ні убивати, тому що я прийшов до вас з миром і спокоєм, але до тих пір його не пущу, поки ви не поставите лопату, містере Джелкі», і він підняв стільця достоту як на лева. Очі в нього налилися кров’ю ― видно, дуже вже все це йому дошкулило. Дядько Сім глипнув на брата, потім ― на тітку й питає: «Скажи мені, що цей чоловік тут робить, чула?»

Тітка й розповіла. «Гаразд, жінко, вгамуйся вже». Дядько повернувся до брата: «Ну, давай, але раз-два», і показав на двері.

«Дай йому, Сім!» крикнув дідо Джелкі і знову встав з крісла, підносячи палицю: «Дай йому оцим по голові, сину!»

«Посадіть, нарешті, старого», наказав дядько, але тут тітка Гастонія стала побиватися й голосити наді мною,бо вона не хотіла, щоб я йшов з братом: «Ні, Сіме, ні! Воно ж слабке, їсти хотітиме, застудиться, та ж його кожна біда учепиться, і пропаде дитина, гріха набереться з отим чоловіком, а Господь все це на мою душу відпише геєною огненною і муками вічними, і на твою також, і на дім наш!» Вона зводила очі до неба й говорила з такою розпукою, що жаль мені було дивитися; підійшла, пригорнула мене, від усіх закриваючи, поцілунками обсипаючи. От тобі й маєш.

«Одягайся, Піку», наказав брат. Дядько Сім поклав на місце лопату, брат поклав на місце стілець, а тітка Гастонія плаче й плаче, тулить мене, бідна, до себе, а я й пальцем ворухнути не здатний, до того мені прикро бачити, як зле і погано все обернулося. Підійшов дядько і відтягнув тітку, а брат знайшов мою сорочку, давай мене одягати; тітка ― в зойк. Господоньку. Я знайшов свої черевики, шапку свою діряву та й був готов; брат посадовив мене на-барана, і ми рушили до дверей.

І тут... що б ти подумав? Містер Оутісове ау-то! Підкотило від двері тихо, як по маслу, ― він вийшов, постукав, заглянув усередину: «Овва, а тут що таке?» ― і, всіх озирнувши по черзі, підсунув капелюха на потилицю.

Як всі тут не заговорять нараз! Тітка Гастонія так уже сварилася, так голосно доводила, так крикливо молилася, що ніхто розібрати не міг, у чому ж таки справа, а містер Оутіс слухав її мовчки і дивився спокійно-спокійно. Ну й прийшлося братові спустити мене додолу ― не міг же він отак тримати мене на спині, коли стільки крику довкола. Містер Оутіс взяв мою руку за кисть і слухав, тоді закотив мені око догори, так само, як дідусеві, і так само зазирнув у нього, тоді відступив трохи, оглянув мене з голови до ніг і каже: «Ну, все-таки, здається, Пік при непоганому здоров’ї. А тепер поясніть мені все наново». Тітка почала пояснювати, а він усе кивав головою: так, угу, так, угу, і сказав: «Люди, не хотів би я втручатись у ваші справи, але хіба не був я правий, коли говорив ― не варто брати хлопця до себе, мем, навряд чи він зможе тут бути». Говорячи так, він подивився на дядька, і той підтвердив: «Авжеж, чи я сподівався, містере Оутіс: самі тільки клопоти, відколи він тут». Містер перевів погляд на діда й привітався з ним, а дідо на те: «Ой, як мені приємно знову чути ваш голос, містере Оутіс», та й так і засів, з ротом від вуха до вуха, бо ж це містер Оутіс в гостях!

А містер почав: «Я перед дідусем хлопчиковим почуваю обов’язок ― подбати, щоб він потрапив під добру опіку», і повернувся до брата. Я подумав собі, що містерові він сподобався не більше, ніж іншим, бо він похитав головою і сказав: «Здається мені, що й ви не в змозі ним опікуватись. Є у вас там, на півночі, робота?»

«Авжеж, є, сер», відповів брат. Він якось споганів і встромив шапчину назад під пахву. Це містеру Оутісові вочевидь не підходило, бо він вів далі: «Ну, а це вбрання ― це все, що є у вас на дорогу?» І всі видивилися на братів одяг, що дійсно був не вельми, а містер продовжував: «Все, що я на вас бачу ― це військовий кітель, а штани у вас подерті збоку та й не дуже-то вам впору: на колінах он як повіддималися, на кісточках знову збіглися, і як ви їх скидаєте, не уявляю. А червона сорочка ваша, бачу, не прана, черевики (армійські), добряче попоносилися, а ще он цей берет на голові, ― і ви гадали, я повірю, буцім у вас є робота? Коли ви в такому-от вигляді додому зібралися?»

«Але, сер», заперечив брат, «така зараз мода в НЬЮ-ЙОРКУ», однак містера Оутіса це ніскільки не переконало, бо він сказав: «Цапині бороди й таке інше? Ну, то знайте ― я сам щойно з Нью-Йорку, і мені не стид признатись: був я там уперше, але не думаю, що це ― місце, відповідне для життя, ― чи для білих, чи для кольорових. А зла у тім, що ви таки візьмете брата, не бачу ― при умові, що залишитеся тут. В кінці кінців, дім вашого діда ще стоїть, і ви можете дістати роботу з таким самим успіхом ― ВДОМА».

«Але, сер», відповів брат, «у мене в Нью-Йорку дружина», на що містер швиденько: «Вона працює?» Брат завагався трішки й відповів: «Так, працює», а містер Оутіс: «А хто ж тоді вдень дитини догляне?» У брата знов очі як наллються кров’ю, бо він не знав, що й придумати у відповідь. Ой, дідусю, бачив би ти, як я за нього кулачки тримав, бо я з таким уже задоволенням прямував було до дверей, а тут мене знов як прив’язав хтось до цього дому.

«Вдень він ходитиме до школи», сказав мій брат і глянув на містера Оутіса вражено і геть знеможено від такої ― нічого собі! ― балачки, а містер Оутіс, той усміхнувся та й каже: «Щодо ваших намірів, то я жодного сумніву не допускаю. Проте, хто таки догляне хлопчика, коли він прийде зі школи додому? А вуличний рух нью-йоркський? Хто переведе його через вулицю в цьому бездушному місті, щоб його вантажівка не переїхала, чи ще що? Ба, а де він дихатиме свіжим повітрям? А друзі відповідні ― не такі, що то в чотирнадцять років з ножами ходять та з гвинтівками? Такого я зроду-віку не бачив! Не цього життя бажаю я малому і не думаю, щоб і дідусь бажав у свої останні дні, а роблю все це тільки тому, що я в боргу перед одним старим другом, котрий вчив мене, як рибу ловити, коли я був йому не вище колін. От», ― він повернувся до тітки Гастонії і зітхнув, як із-під землі. «Єдиний вихід розумний ― це віддати хлопця до порядного дому, поки він не постаршав настільки, щоб вибирати самому». Містер вийняв з пальта книжечку (але ж гарну!), відкрив таку ж гарну ручку і нею красиво так написав. «Насамперед я зайду вранці, залагоджу все, що треба, а хлопець тим часом може побути тут. Я певний, мем, ви подбаєте, щоб усе було, як належить». Ага. Саме так ― гарно, любо ― він і говорив.

Але мені хоч як ― не любо мені. Не міг я залишатися в тітчиному домі ані хвилини більше, ані навіть ночі, ані жодного часу; не хотів до ніякого порядного дому, як казав містер Оутіс; не міг, не хотів я бачити, як брат мій бреде геть дорогою, самотній такий і сумний. А він йшов і йшов, і озирався назад, любий братик, оглядався раз по раз. І повільно вбивав у пісок свої армійські черевики, а тітчині діти йшли за ним ще кусень шляху: полюбили вони його і хотіли, мабуть, щоб він крутнувся так і вклонився, як у хаті, та не вийшло. Містер Оутіс говорив з дядьком на ґанку, поки брат не зник у лісі, а тоді сів у своє ау-то і від’їхав.

От, ну от, і все тут.

Я ВТІКАЮ ЧЕРЕЗ ВІКНО

Прийшла ніч, всі пішли спати, а я лежав у ліжку з трьома найменшенькими кузенами, ніяк спати не міг і говорив собі: «Ой, що ж далі зі мною буде?» Я так втомився, що не міг ні плакати, ні нічого більше. За що б не учепився ― воно якось вислизало; я все перепробував. Боже, яка це була важка та довга ніч!

Знаю лише ― я спав, бо прокинувся, чуючи, як собаки виють надворі і як дядько Сім відчинив вікно біля свого ліжка й вигукнув: «Ану там, перестаньте гризтися! Розскавчалися!» А тітка запитала: «Чого це вони валують?»

Дядько Сім виглянув, тоді повернувся й відповів: «Якийсь кіт чорний на дереві, фиркає там», та й знову влігся спати, а тітка каже: «Хай оминають чорні коти мою оселю», перехрестилася й лягла теж.

Потім чую ― маленький Вілліс, що спав біля вікна, каже: «Хто це?» Чую тихеньке таке: «Ш-ш-ш...» Дивлюсь, аж це мій брат у вікні, і ми з Віллісом перелазимо через малого Генрі, прикладаємо носи до шибки, а тут і Джоунос підліз, і свого туди ж. «Це той, що танцював», сказав Вілліс, а Джоунос підтакнув: «Угу?» Генрі прокинувся і як крикне: «Пусти мою ногу!» ― так голосно, що ми всі шубовсть назад під ковдру, а брат пірнув під вікно. Уф! Я, знаєш, аж дихати перестав. Проте ніхто не прокинувся.

Усі знову тихо до вікна.

«А зробите вихиляса?» запитав Джоунос. Малеча Генрі зовсім очуняв, побачив, хто там у вікні, протер очі і каже: «А злоб-те вихияса?» ― бо він завжди повторює за Джоуносом. Брат на те: «Ш-ш-ш...», і Генрі й собі пальчика до уст, обернувся і бух мене ліктем у бік, так начебто це я щось говорив, і знов усі ― гульк ― на брата.

«Я прийшов забрати Піка», сказав брат крізь пальці. «Та я прийду ще завтра або на другий рік і потанцюю скільки захочете, і дам кожному по п’ятдесят центів, згода?»

«А чому зараз ні?» спитав малий Вілліс, а Джоунос додав: «Ну трішечки», а малеча Генрі: «Ну тліс-ц-ки, га?» Брат схилив набік голову, глянув отак на кожного й каже: «Таки вірю ― Бог є на небесі», і ще: «Піку, вдягайся тихенько, поки я тут танцюю». Я одягся хутенько, а брат шарконув нечутно ногою і давай танцювати на подвір’ї під місячним сяйвом, а діти дивилися, усміхнені щиро й зачудовано.

«Ану там, киньте гризтися!» ― крикнув дядько Сім з другого кінця кімнати, і, скажу ж я тобі ― так притьмом усі пірнули в ліжко, що ніхто й не завважив, як це зробив інший. Тільки це він так до собак крізь сон, бідолаха.

Тоді знову всі встали.

Брат ухитрився відчинити вікно, сказав «Ш-ш-ш...» й перехилився досередини. Джоунос сказав «Ш-ш-ш...», малеча Генрі сказав «С-с-с...», а я обхопив брата за шию і виліз вперед головою, і ― хай чи мене качка копне, чи я качку ― дивіться-но сюди! Чи не я оце тут, на подвір’ї, серед темряви, ― лише ноги на плечі і гайда?

«Ходім», сказав брат і підкинув мене на спину, як удень. Ми обернулися до дітей, котрі дивилися у вікні так жалібно, що от-от заплачуть, а брат побачив таке і сказав: «Не плачте, діти. Ми з Піком прийдемо ще завтра, чи наступного року, і всі разом чудово проведемо час: підемо на рибу, поїмо льодяників, пограємо в м’яча, розкажем казки один одному, вилізем на дерево і зробимо звідти облаву ― і ще багато-багато чого. Заждіть лише трішки й побачите. Згода?»

«Так, сер», відповів Джоунос, а Генрі повторив: «Так-с», а малий Вілліс: «Угу», і рушили ми тихо через подвір’я, через огорожу до лісу, що ніде й не шелеснуло. Уф-ф! Були та й загули.

МИ У МІСТІ

А ніч була, дідусю, чорна-пречорна, тому що місяць, щойно ми дісталися лісу, сховався за хмари, а був він тонкий, як банан, і ледве сочився, проглядаючи між ними. Ще й похолодніло до того, я так змерз. Я чекав, що зараз вперіщить злива, бо на душі мені було зовсім якось не так спокійно, як тоді, коли ми рушили. Здавалось, я забув щось зробити, щось залишив у тітчиному домі, хоч знав ― не було що, крім того, що я намріяв сам. Боже, і чому я вигадую усяку всячину, собі серце краю? Вперед, через ліс, через темряву; он ― їде поїзд, тільки десь далеко-далеко: нам з братом чути його лиш за вітром, довго й протяжно: у-у-у! ― і зникає, чекаючи ніби, поки сягне до гір. Бр-р-р, холодно, темно, незатишно, а братові хоч би що.

Він ніс якийсь час мене лісом, тоді спустив на землю і каже: «Уф-ф, ти, хлопче, не думай, що я нестиму тебе до самого Нью-Йорку», і ми почимчикували поруч, поки не вийшли у поле і брат запитав: «Слухай-но, а ти зможеш після своєї хвороби іти далі сам?» «Так, сер», відповів я, «я просто мав нежить», і пішов далі сам.

Брат сказав: «Найперше, що зроблю ― це роздобуду тобі одяг», а тоді: «Вилазь, малий», і знову підкинув мене на спину і глипнув через плече назад краєчком ока. «Слухай, Піку, а ти добре подумав перед тим, як іти зі мною, га?» Я відповів: «Так,сер».

«Гм, чому ти зовеш мене сером? Ти ж знаєш, що я ― твій брат».

«Так, сер», сказав я і прикусив язика: «Так, сер брат», ― і не знав уже, що взагалі казати. Авжеж, я таки боявся, бо й близько собі не уявляв, куди ми ідемо і що зі мною буде, коли прийдемо ― якщо прийдемо таки; а спитати у брата не наважувався ― він же так радо, з такою готовістю приїхав забрати мене.

«Слухай мене, Піку», сказав брат, «ти просто іди за мною аж до самого дому і зви мене Слімом, як усі, добре?»

«Добре, сер Слім», відповів я і знов прикусив язика, і поправився: «Добре, с‑Слім».

«Отакої», розсміявся брат. «Скажи, а ти бачив того чорного кота у Джелкі на дереві ― на нього всі собаки гавкали? Це я його приніс, щоб їх відволікти. Славний котик ― так фиркав, так уже їх спокушав, ― нам на щастя! Бережись!» крикнув Слім до дерева. І як вивернеться, як присяде, як на нього загавкає, а раптом пирснув, як кішка ― ми вдвох посміялися. Ось який Слім, дідусю.

«Бідний мій хлопчику», сказав брат, зітхнув і підсадив мене вище на плечі. «Ти ж так само боїшся усього, як дорослі, правда? Як у біблії: вигнанцем та бурлакою підеш ти по світу... Тобі ще й одинадцяти немає, а зазнав уже цього добра, правда? А тут ще й мене наднесло, ― от і став ти бурлакою...» Ми чимчикували далі, і от уже міста вогні перед нами, та брат чомусь мовчить.

«Ну, добре, розповім, куди ми йдемо», сказав він, наче читав мої думки і знав мої переживання. «»Так ми краще зрозуміємо один одного і підемо в світ рука об руку, друзями. Коли я почув про дідусеву смерть, Піку, я знав, що за клопіт і що за образи зваляться на твою голову, і я сказав Шейлі (це моя дружина): бути їй віднині твоєю другою матір’ю. Шейла погодилася й сказала: піди забери цю бідну дитину. От», продовжував брат. «Шейла ― прекрасна жінка, ти відразу побачиш. Тому я й приїхав сюди, на південь ― за тобою». Тепер я одна тобі рідна людина, дитинко, і ти мені ― теж. А знаєш, чому містер Оутіс віддав дідові Джексону той кусень землі і халупу, в якій ти народився? І чому містер Оутіс хотів тепер тобі допомогти?»

«Ні, с‑Слім», відповів я, а знати хотів.

«Тому що дідусь твій народився рабом, а містер Оутісів дід був колись його власником ― ти не знав цього, ні?»

«Не знав, с‑Слім, ніхто мені не розказував», відповів я. Здається, я чув, що колись хтось говорив про рабів, і почав було навіть щось пригадувати...

«Містер Оутіс», продовжував брат, «добрий чоловік і вважає, що повинен час від часу допомагати декому з нас. Він вміє розмовляти з людьми ― правда, не зі мною ― та й зла нікому не бажає. Ніхто нікому зла не бажає ― всі жалісливі, кожен по‑своєму, а найбільше ― то це тітка Гастонія, бідолаха. Та й дядко не є такий поганий, просто він злидар і Піків‑от бездомних утримувати не в силах. А серце у нього не таке вже й злобливе. Дідо Джелкі ― просто старий божевільний; думаю, чи й я не став би божевільним, коли б мені те прилучилося, що йому. Зажди, ще й це розповім. Так‑от: не в моїх інтересах, щоб ти пішов до виховного дому, куди містер Оутіс має на думці тебе сьогодні відправити. А знаєш, чому тітка згодилась тебе взяти, а Джелкі не хочуть?

Це я теж хотів знати. «Чому?»

«А тому, що тато твій ― Альфа Джексон ― і мій теж, років десять назад у страшній колотнечі вибив дідові очі, і обидві родини стали ворогами. А тітка ― вона була сестрою твоєї мами і дуже її любила за життя, і опікувалась нею до самого кінця, коли батько вийшов із заслання ― п’ять років примусових робіт, три з них ― на Болотах. Додому, до матері, він так і не вернувся.

«А куди він поїхав?» запитав я, силкуючись пригадати його лице, та даремно.

«Невідомо», відповів з похмурим виглядом брат і сказав: «Твій батько, чоловіче, ― лиходій і розпусник, був ним і є, живий він чи мертвий і де б він не був зараз, в цю хвилину. Матері, сердешної, давно вже немає на світі: а її ще ніхто не осудив за її божевілля і за ту смерть, котру вона собі знайшла. Хлопче», брат повернув голову, подивився на мене: «Ми з тобою ― вихідці з пітьми». Такі були його слова, не менш похмурі.

Тут ми зійшли з піщаної і ступили на найрівнішу з усіх, що я бачив, найприємнішу в світі дорогу. Збоку по ній бігли білі стовпчики, а в них ― блискучі камінці, що світилися, коли дорога проходила над потоком; посередині видніла красива біла лінія, о, і різне таке інше. А просто перед нами ― місто, все в огнях, а ось три, чотири ау‑то мчать швидко-швидко: з-зум, з-зум, з-зум.

«Ну, то як», мовив брат, «таки хочеш іти зі мною?»

«Хочу, с-Слім, дуже хочу іти з тобою».

«Ой, хлопче», сказав він, «дорога ця виведе нас в ДАЛЕКУ ПУТЬ. Гей, стережись ― це ми ідем!» І Хоч стерегтися було нікому, ми кинулися вистрибом мимо двох, трьох білих будинків, і так нам добре, так гарно. Брат сказав: «ось ми й на околиці», і ми пострибали далі: гоп, гей-гоп!

Дивлюсь, аж тут ― старий білий будинок заввишки з дерева, що позаду нього, а спереду ― білі стовпи та ґанок, таке все красиве, як знизу вгоду дивитися; і сила-силенна вікон великих з усіх сторін, з них світло падає на чимале подвір’я, поросле травою. Брат і каже: «Перед вами ― старовинна садиба генерала Глиноїда Джефферсона Девіс Калхауна, відставного героя Сімнадцятої полкової дивізійної бригади об’єднаного з’єднання: йому підстрілили лівостороннє гомілкове сухожилля й пришпилили Орден Золотої Зірки Червоної Слави Конгресу; у свої сто років генерал ― у кабінеті о-он там, угорі ― пише Незабутні Спогади про Геттісберзьку битву під Шайло в Димофамотоксберзі. Х-ху!» ― і далі в такому дусі, все підряд.

Так, вистрибом, пройшлися ми повз наступний, вже більш звичайний будинок, потім ще один і ще, і ціле скопище однакових будинків, потім вони стали неоднакові, зате всі, як один, з червоного каменю, і де не кинути оком ― блимали освітлені вікна. Ого! Зроду не бачив стільки вогнів, стільки стовпів та віконних шиб і стільки народу на рівних та чистих дорогах! «Це і є місто», сказав брат, і, знаєш, саме в цю хвилину мені здалося, що тут, у МІСТІ, я вже був колись давно ― разом з мамою, в ау-то. Ми приїжджали дивитися кіно, і я був надто малий та дурний, щоб бачити і запам’ятовувати. І от я другий раз у місті, та вже великий, і з братом разом ми рушаємо в світ. Стільки довкола цікавого ― годі очі відірвати!

Ми завернули в якийсь темний прохід, і брат сказав: «В цьому провулку тобі доведеться почекати, а я роздобуду сандвічів на дорогу». Він опустив мене на землю, бо вже геть із сил вибився, взяв мене за руку, і ми пішли. Провулок скінчився і вперся в дорогу, залиту яскравим світлом, однак сам залишався в тіні, і саме тут я мав чекати. «Он, курник», сказав брат. «Я туди й назад, через вулицю, а тебе щоб ніхто тут не бачив: ану ж Джелкі проснулися і послали за нами? Ясно? Стій отут». Він підштовхнув мене до червоної стіни, посадив, а сам ― шусть через вулицю.

Отак, дідусю, сиджу я собі і дивлюсь на небо між стінами, прислухуюся: чути шум ау-то, людські голоси які хоч, звуки, ― і музику; і, скажу я тобі, гармидер такий, наче у кожного все водночас пішло в рух ― ноги, руки, горлянки, ― ну точно так. На селі ти такого не почуєш; бува, вловить вухо щось наче нічне джеркотання далекого струмка: хлюп-хлюп, щось кумедне таке, мелене-перемелене. Я сидів собі тихо і слухав, і, здавалося ― один я не рухаюсь. Навскоси через вулицю ― отой «курник», так, звичайнісінька собі халабуда. Сказано ― курник. Тільки дуже яскраво освітлений зсередини, а за довгим столом сидять люди, жують. І так воно мені запахло, ― відразу слинка потекла. А радіо ж грає! Голосно ― аж на цей бік чути, як мужчина співає: «Чом ховаєшся ти, любко, де я тільки не шукав, далебі; не цурайсь мене, голубко, бачиш, серце віддав я тобі». гарно дуже ― такої я ще не чув. А виходило все це з великої коробки: в ній вертілися світлячки, червоні та жовті, а над дверцятами, за скляною перегородкою хурчало плоске колесо: з-зум, з-зум, а позад нього чулося ще одне «з-зум, з-зум» ― десь здалеку, начебто від іншого, ще більшого колеса. Гадаю, це було колесо світу ― правда, дідусю? Оце втіха!

Я сказав собі: «Підійду-но ще два кроки по цьому провулку», і підсунувся вздовж стіни до вулиці, щоб більше бачити. Ого, он як тут світло й приємно!

З «курника» вийшов брат, несучи паперову торбину, а назустріч йому ― якась компанія; побачили брата й гукнули: «Агов, Слім, ти що тут робиш просто з НЬЮ-ЙОРКУ?» А брат їм: «А, Гаррі, здоров! І містер Рудий Тенор тут, і Кіптяр Джо, ― здоров! А ви куди?» «Та так собі, бродимо». «Давненько я не чув нічого про ваші діла». «Чому ж, бува іноді». «Скажи-но, а як воно живеться ― з таким-от підборіддям вусатим?» «Живеться, як вода ллється, ― аби весело!» «Ну, то будь здоров!» сказали вони й пішли далі. «До скорого!» «До скорого!»

Ні, місто вочевидь мені подобалося, я й не знав, що так жваво тут.

Ми з братом шмигнули у провулок і знову вийшли на околицю, а там як ушкваримо! Весело нам ― адже попереду нас чекають сандвічі і автобус ― брат сказав, на перехресті. Він прийде з хвилини на хвилину, і коли ми сядемо в автобус, я зігріюся, та й брат теж. «На автобусну, хлопче, нам сьогодні іти нічого», сказав він і додав: «Ой, так, так, а чи не все одно? Все одно, думаю, коли вірити в Бога, як от я. Ану скажи: «Чи чуєш мене, Господи?»»

Ми присіли на білих стовпцях з блискотливими камінцями і прочекали так з півгодини, може, й дві півгодини, я не пам’ятаю.

А ось і автобус ― величезний, галасливий ― іде; на ньому написано: «ВАШІНГТОН». Чоловік за кермом збавив швидкість, зупиняючись ради нас, і автобус з гуркотом майнув перед носом ― здавалось, він не зупиниться НІКОЛИ, ― виплюнув мені в лице хмару піску й гарячого чаду, але пристав таки далі, і ми побігли. Так от, коли я побачив цю машину величезну, я сказав собі: «Хтозна, куди я в цьому поїду, але зі мною мій брат, і він мене догляне».

Тітки Гастонії я вже не стрів ніколи.

АВТОБУС ЇДЕ НА ПІВНІЧ

Я, дідусю, небагато розповім тобі про автобус, бо пізніше, в НЬЮ-ЙОРКУ, мене чекало стільки несподіванок, що, сидячи в автобусі, і уявити було важко, так що я просто сидів і лупав ― знаєш ― очима.

Так от, заплатили ми гроші тому чоловікові за кермом, пройшли між людьми ― вони сиділи й дивилися на нас, а ми на них, ― та й вмостилися на задньому дивані, тільки диван той не зовсім такий м’який, як ти знаєш. Ми сіли, дивлячись просто себе, поверх чужих голів, на водія; той вимкнув світло, автобус задеркотів і ми рушили, все швидше і швидше, а два величезні ліхтарі нам вказували шлях на землі. Брат заснув відразу, а я не хотів спати. Приблизно через півгодини, а може через дві півгодини ми виїхали, мабуть, таки з Північної Кароліни, бо дорога з чорної стала коричневою, а по обидві сторони від неї я бачив уже не будинки, тільки пустку. А може це були ліси, де ніхто не живе? темні, чорні ліси? і суворі? Була це пустка така, як у тітчиних молитвах ― тітка не раз чомусь ганила її дуже голосно.

Зненацька на всю цю темряву впав дощ потоками, і дорога звивалась у ньому, мокра і самотня.

Боляче бачити це, а самому радіти, що ми тут, в автобусі, разом з багатьма іншими.

Цілу ніч я намагався розгледіти тих інших, та вони переважно спали в своїх кріслах, а що було дуже темно, то я нічого не побачив. Спати я чомусь ніяк не хотів тієї ночі.

Я сказав сам собі: «Піку, ти ж їдеш в НЬЮ-ЙОРК, це тобі не абищо, подумай тільки!» Я ущипнув себе й лишився задоволений.

Потім я став дуже сонний, особливо там, де очі, адже вдома, та й у тітки Гастонії, в таку пору я вже спав; так що затямив одне ― мушу спати, і це було останнє, що я зробив.

Десь під ранок я розплющив очі й озирнувся: де ж це я? А, в автобусі. Аж не вірилось, і я подумав: «Так ось чому мене так трясло!» Глянув на брата ― він все ще мирно спав, недбало розкинувшись на цілий диван; мені приємно було бачити, що він спить ― кому ж, крім мене, знати, як він натомився! Я визирнув у вікно.

І знаєш: чогось такого ― неймовірно великого й величного ― я більше ніде не побачив, хоч потім, по дорозі на Каліфорнію, мені траплялись і більші, і більш неймовірні речі. А тоді мені здалось, наче уперше в житті я побачив світ, їй-бо. А була це велика ріка між двох зарослих деревами берегів, що розливалась могутньою громадою вод на милю ширини і несла її в далечінь, рівно-рівно, щоб десь там, як думаю, щезнути в морі. Вдалині на горбі виднів здоровий білий будинок із стовпами на ґанку, подібний на той, що я бачив учора, ― древню садибу генерала, в минулому героя Димофамотоксберга, як говорив мій брат; а на протилежному березі я вгледів щось велично-грізне ― це був дах будинку, цілком білий, цілком круглий ― точно як гарненька чашка догори дном, обрамлена внизу крихітними деревцями й іграшковими покрівлями. Дядечко, що сидів попереду, сказав своїй дружині: «Он купол Капітолію, люба», і показав, де ― ага, он воно що. З берега дув дуже легкий, лагідний вітерець, вода сплескувала й мирно ряботіла. Сонце світило на цей такий гарний купол Капітолію, виблискувало на вимпелі, що був прив’язаний до вершка золотого шпиля, і сліпило очі. Стільки землі ми об’їхали за цю ніч і ось добрались, нарешті, до її середини ― де ж бо іще знайдеться місто настільки біле й величне на вигляд? Прокинувся брат і сказав: «Це Вашінгтон, столиця держави, тут президент Сполучених Штатів і всі вони», і протер очі, а я подивився уважніше й побачив, що там, у місті, діється сила-силенна речей ― я чув, як воно гуділо, коли автобус сповільнив хід перед червоним річковим світлом. Я висунув голову у вікно. такого величезного неба, таких урочисто красивих хмар, як того ранку над Вашінгтоном, столицею Сполучених Штатів Америки, я не бачив ніколи.

Після цього, дідусю, мені вже не доводилось спати удосталь. У Вашінгтоні, коли ми вийшли, щоб пересісти на інший автобус, було страшенно жарко. Новий автобус мав надпис «НЬЮ-ЙОРК», а до чого набитий! Усі, мабуть, хто тільки на світі є, стояли спочатку в черзі на нього, а потім сиділи всередині, обливаючись потом. Я міг спати не інакше, як у брата на плечі, сидячи прямо на такому ж, як тоді, дивані і закинувши голову дуже незручним способом, а плече у брата таке гаряче. Водій оголосив: «Наступна зупинка ― Балтімор», але замість того побіг за чимсь іншим і довго не повертався. Ех, хотів би я зараз бути в тому, нічному автобусі, посеред ПУСТКИ! Немовлята плакали і тут, і там, і мені стало так погано, як давніше. Я визирнув у вікно: тут стіна, там стіна, сонце б’є в стелю... Ф’ю! До лиха, так пече, аж мені млосно. Я подумав: «Чому ж ніхто вікна не відчинить?» Дивлюсь ― усі потом сходять, а до вікон ніхто й не ворухнеться. Кажу Слімові: «Відчінім вікно, бо сконаємо». Уже він і шарпав, і тягнув, і звивався коло того вікна, а воно ані руш. Слім присвиснув: «Мабуть, це один з тих найсучасніших автобусів, з кондиціонером», і сказав: «Нумо, автобусе, поїхали: впусти нам сюди трохи повітря!» Дядечко, що сидів перед нами зі Слімом, обернувся і глянув дивно, потім уже й він пробував відчинити своє вікно, потіючи та лаючись, а воно ані руш. Тоді підступив здоровань-солдат і розмашисто шарпнув його догори, а воно ― на місці. Так що всі відвернулися та й далі потіли.

А повернувся водій і, знаєш, побачив, що Слім все ще шарпає раму, та й каже: «Не чіпайте вікон, будь ласка, може, це автобус з кондиціонером». Він завів мотор і повернув горішню ручку, і всюди повіяло таким чудовим прохолодним повітрям, ― єдине тільки, що за хвилину всім стало холодно, а на мені піт перетворився на льодяну воду. Тому Слім знову взявся за вікно, щоб впустити трохи теплого повітря, але не зміг нічого вдіяти, і ми стали дивитися на їхні прегарні зелені луки, ― Слім сказав, це МЕРІЛЕНД, і пожалкував, що не сидить зараз на сонячній траві. Їй-бо, всі те ж саме думали.

Я б не сказав, дідусю, що подорожувати ― одне велике задоволення, зате ти обов’язково побачиш стільки цікавого ― ннколи й назад оглянутися!

Коли ми дістались Філадельфії, люди висіли, і ми з Слімом зайняли нові місця просто тут-таки, за водієм, та купили холодного, як лід, оранжаду ― що може бути кращого, коли тебе нудить! Слім сказав: «Тепер можемо сидіти спереду, бо вже пересікли лінію Мейсона-Діксона», а я запитав, що це таке, а він відповів, що це лінія з закону про Джіма Кроу, а коли я спитав, хто такий Джім Кроу, брат сказав: «Ти, хлопче».

«Ні, я не Джім Кроу», пояснив я йому, «я знаю своє ім’я ― Пікторіал Рев’ю Джексон».

«О!» здивувався Слім. «Невже? А я й не знав. Угу. Слухай-но, Джіме, хіба ти не чув про закон, за яким ти не маєш права сидіти в передній половині автобуса, якщо він рухається нижче лінії Мейсона-Діксона?»

«Чому ти називаєш мене Джімом?»

«Ой, Джіме!» ― і глип-глип на мене всерйоз. «Не хочеш же ти мені сказати, що нічогісінько не знаєш про цю лінію?»

«Яку лінію? Я не бачив ніякої лінії.»

«Яку? Та ми щойно перетнули її там, в Меріленді. Хіба ти не бачив, як Мейсон і Діксон тримали її через дорогу?»

«Гаразд», кажу я. «То ми під нею проїхали чи зверху, по ній?» Я намагався пригадати щось подібне, але не міг, та й годі. «Гм, мабуть, я тоді спав».

Слім розсміявся, шарпнув мене за волосся і ляснув себе по коліні: «Джіме, ну ти й даєш!»

«Як вона виглядала?» запитав я, ― я був ще надто малий і не знав, що це жарт. От, то Слім сказав, що також не знає, яка вона на вигляд, оскільки бачив він її не більше, ніж я.

«Але така лінія є, тільки що вона не на землі, та й не в повітрі, а в голові у Мейсона з Діксоном, так само як і всі інші лінії ― лінії кордонів, лінії штатів, тридцять вісім ліній паралелей, лінія залізної європейської завіси ― все це просто уявні лінії в людських умах і не мають нічого спільного з землею».

Він розказував все це, дідусю, саме так, спокійно, і більше не звав мене Джімом, і сказав сам до себе: «От, сер, оце й усе».

Прийшов водій і сказав: «Хто до Нью-Йорку, сідайте», і, як я говорив тобі, що в подорожі ннколи оглядатися назад ― ми рушили вперед. Ура! Просто перед нами ― дорога на Нью-Йорк, потік машин, що йдуть наперегони: з-зум! ш-шусть! А наш водій, знай, сидить собі за кермом, бровою не веде, дивиться просто себе і котить нашу махину прямо вперед на найбільшій швидкості. Хто б не виїхав з бічної вулиці, тільки нас побачить ― кам’яніє на місці, пропускаючи нас. Наш водій лиш дорогу звільняє для себе, йому то що, йому байдуже. Іншим водіям теж ― ті минають нас запросто: шусть туди, шусть сюди! Їй-бо, якби хто вмер по дорозі, автобус не зміг би зупинитися, ніяк, а якби й зупинився, то шматків не знайдуть, хіба що в сусідньому штаті. Дідусю, чи ти коли-небудь бачив щоб так гнали, так мчали машину ― а всі такі легковажні, такі впевнені! Кажу тобі ― я не міг дивитися.

А Слім ― той знову заснув: голова його впала мені на плече, і він спав так з заплющеними очима напроти вікна, а водій віз його всю дорогу віддано і вірно. Слім був дуже спокійний, навіть не здригався у сні. В ці хвилини, кажу тобі, я любив його без міри і думав: «Піку, ти ж не боявся вчора ввечері, коли він прийшов і ніс тебе через ліси, і казав тобі не хвилюватися. А зараз, Піку, це ти повинен в одну мить стати дорослим для Сліма. Тепер ти вже не сільське хлоп’я».

Я дивився через вікно просто перед собою, а ми все їхали і їхали на північ, до НЬЮ-ЙОРКУ в нашому велетенському автобусі.

ПЕРША НІЧ У НЬЮ-ЙОРКУ

Зараз я тобі розповім про все, що і як трапилося в Нью-Йорку, а трапилося все так швидко, що я просто не мав часу придивитися, що ж це таке ― Нью-Йорк. Бачиш, ми прибули, здається, 29 травня, а трьома днями пізніше все переплуталось і нам довелося знову рушати в дорогу. Тепер ти розумієш, з якою швидкістю живуть люди в Нью-Йорку і як з нами було.

Я побачив Нью-Йорк, ще коли сидів в автобусі. Слім випхнув мене з крісла і сказав: «Ось ми і в Нью-Йорку». Я глянув ― сонце було геть червоне, я знову глянув ― і мусив протерти очі, як зі сну, бо ми їхали, дідусю, через довгий, широкий міст, а під ним ― дахи і дахи без кінця і краю. Я дивився вниз і бачив, як внизу, між будинками, бігають діти. Слім сказав, що це ще не Нью-Йорк, а ХОБОКЕНСЬКА АВІАТРАСА, як він сказав, а Нью-Йорк он там, попереду. Я смутно розрізнив купу стін та тонких шпилів десь далеко-далеко, обкутаних димом. Тоді я розглянувся довкола. Дідусю, що за страхітливо величезне скопище дахів, улиць, мостів, залізниць, човнів і вод і великих-великих штук ― Слім сказав, це танкери, ― і стін, і звалищ, і енерголіній, а між усього цього посередині ― якесь болото з високою зеленою травою, на воді ― жовта нафта, а на березі ― заржавілі покидьки. Мені й не снилося побачити таке. А за мостом ― ще більше, все в диму, все таке величезне і так далеко тягнеться, що немає такої точки малої-найменшої, за котрою би в диму та тумані не виднілися цілі стоси інших. Ага, дідусю, це ще не все: я говорив тобі, що сонце було червоне, а це тому, що воно прозирало крізь велику діру в хмарах там на небесі і простягало звідти довгі-предовгі сонячні щупальця; все навкруги було рожево-рум’яне, начеб то Бог опускається крізь дим, щоб оглянути світ. Невдовзі перед тим, як я прокинувся, всі, мабуть, до одного жителі Нью-Йорку ввімкнули лампи (тоді, певно, було темно), і тепер, у червоному сонячному світлі, вони ледь видніли, боязкі та дивні; куди не глянь ― всюди даремно спалюють електрику бідолашні лампи ― сховані у глибині вулиць та провулків, підвішені на стінах, над мостами; і тут, в непролазному тумані, і там, над тихою рожевою водою, тремтять і гойдаються, наче великий табір багать, ― люди розклали їх ще до заходу сонця і не гасять, бо знають: день не вічний. А потім, знаєш, сонце стало багряним і щезло, лишивши тільки одну пелюстку вогню на краєчку хмари.

Слім сказав: «Ах ти ж, це знову травень! Хотів би я піти кудись сьогодні!», а я сказав: «А хіба ми нікуди не йдемо?»

Він пояснив: «Кудись ― це туди, де всім ― і хлопцям, і дівчатам ― весело. А такого місця я, скільки живу, не бачив, не знайшов. Про це й думають хлопці приблизно в таку-от пору».

«Які хлопці?» запитав я, а він показав на Нью-Йорк і відповів: «Ті, що зараз у в’язниці». Я, дідусю, запитав був його недавно, чи був він у нью-йоркській в’язниці, то він сказав ― так, був, одного разу його цапнули, та поганого він нічого не зробив, це його друг. Його друг ще й досі в тій в’язниці, а там не найкраще.

Я розповів тобі, яким грізним та пишним був Нью-Йорк, коли я його вперше побачив, але це ще не все. Автобус в’їхав у тунель, і ми разом з ним пронеслися мимо стін; в тунелі було не темно, але ясно-преясно, все так яскріло весело. «Зараз ми під рікою Гудзон», сказав брат. «От була б штука, якби вона прорвалася нам на голови!» Я думав про це аж до другого кінця тунелю, а коли ми виїхали з нього, забув начисто ― і так, напевно, й більшість робить ― правда, дідусю? ― до того дня, коли воно таки станеться. Автобус вийшов з ТУНЕЛЮ ЛІНКОЛЬНА (так він називався). Перед входом горіла велика жовта лампа, а по вулиці йшов якийсь чоловік, я глянув на нього, і він на мене теж. Мабуть, він подумав собі: «Цей хлопчик вперше приїхав до Нью-Йорку і що він вміє, як не витріщати очі на мене, заклопотаного нью-йоркця, у якого ще стільки справ попереду».

Ось ми в самому Нью-Йорку ― зсередини він і наполовину не такий показний, як зовні, адже з усіма цими мурами, що пнуться догори на кожному кроці, багато не побачиш. Я глянув був угору і раз, і другий, але було видно лише якусь дивну мряку над стінами, і я подумав, що це ― забарвлення від вечірніх вогнів, а їх тут стільки, що небесам досить і кількох тьмавих зірочок. «Хмарочоси», сказав Слім, бачачи, що я дивлюсь угору. Потім автобус звернув на велику вулицю ― Тридцять Четверту, як пояснив Слім. Довжелезна вулиця, а на ній ― цілі юрби людей, і вогнів ― уявляєш, дідусю ― не менше: цілі низки вогнів один біля одного, вгорі, внизу, і на стінах мерехтять ― червоні та сині, і де тільки не глянь, метушаться люди, наче мурашки. Стільки тих людей зустрічаєш, а кожен чимсь зайнятий, стільки тих вулиць бачиш, а на кожній ― щось іншого, а ще приходиться тримати в пам’яті людей і вулиці, котрих не видно, бо вони чи за рогом, чи там, чи отам ― угорі, в хмарочосах, чи внизу, у метро. Тепер ти розумієш, дідусю, наскільки неможливо все це комусь роз’яснити ― краще хай він сам приїде й побачить на власні очі.

Автобус зупинився, ми зі Слімом висіли і пішли до метро ― це такий тунельний поїзд під Нью-Йорком, на нього сідають, коли комусь треба найшвидшим і найкоротшим шляхом. «Автобус швидко за містом іде, а тут йому важче рухатися», сказав Слім. Ми заплатили гроші вхідній машині, потім дверна машина відчинила двері, ми увійшли, сіли, і поїзна машина повезла нас по рейках. Ніхто її не вів, цю штукенцію, бо я ходив дивитися уперед, і там нікого за кермом не було. А ми рухалися, і рухалися швидко ― це точно, жодна темрява мене не зіб’є з пантелику.

Ми висіли в Гарлемі, на Сто Двадцять П’ятій вулиці. «От звернемо за ріг ― і ми вдома, старий», сказав Слім. «Бачиш, таки наша взяла!» Ми вийшли сходами на іншу вулицю, таку ж веселу і шумну, як Тридцять Четверта; диви, дідусю, ми вже на сотих номерах вулиць, а Нью-Йоркові кінця та краю не видно.

«Не рухайся, помию тобі лице ― для Шейли», сказав Слім, зупинившись перед фонтанчиком, і витер мені рота хустинкою. Люди юрмами проходили мимо, було тепло і гарно, і я радів, що ми в Нью-Йорку. «Сліме», сказав я, «я дуже радий, що я вже не в тітки і більше не боятимусь». Я оглянувся туди, звідки ми вийшли, і сказав: «Все, нема вже тут Північної Кароліни».

«Правду кажеш, мій солдате», відповів на те Слім. «А якщо так все добре вкладається, то куплю я в цьому магазині одну штучку для Шейли, і ми гарно проведемо наш перший вечір вдома».

І ми зайшли в магазин грамзаписів. Там було повно людей, котрі нишпорили на полицях з платівками і підстрибували, наче ― от, не можуть вони довше витримати. Музика, гамір і гурт стрибаючих людей ― у, як смішно! Слім теж почав нишпорити, підстрибуючи, як решта, потім вийшов з платівкою в руках: «Глянь, що я знайшов!» і побіг кинути продавцеві долар. Ми завернули за ріг і вийшли на вулицю, де світла було вже менше, зате повно людей і так само весело. Ми піднялися сходами в старий, облуплений коридор, постукали і штовхнули двері досередини.

Ну, ось і сама Шейла. Вона сподобалась мені відразу, щойно глянув на неї. Шейла струнка, носить окуляри в червоній роговій оправі, червоний светр, зелену спідницю і симпатичні такі брязкальця на шиї. Коли ми ввійшли, вона готувала каву біля плити, читаючи водночас газету, і глипнула на нас здивовано.

«Малеча!» вигукнув Слім, вхопивши її в обійми, і як закружляє з нею по кімнаті, як цмокне просто в губи! А тоді сказав: «Ось тобі новий син, мамусю, дивись ― хіба не лялька?»

«Це Пік?» запитала вона, підійшла, взяла мене за руки й зазирнула в очі. «Бачу, тобі останнім часом чимало довелося пережити, правда, хлопчику?» З чого вона це бачила, не знаю, але бачила, і я хотів посміхнутися ― показати, що мені приємна її турбота, однак я зніяковів трішки більше, ніж треба. «Ти не всміхаєшся хоч зрідка?» запитала вона, а я стояв далі, як дурник, і вимовив лише «угу», відвівши очі. А, до лиха!

Тоді вона сказала: «І як воно не змерзло ― в цьому светрику стільки дірок! А глянь на шкарпетки ― теж діряві. І штани навіть ― тут, на задку».

«І шапка», сказав я, показуючи їй мою чудо-шапку.

Я заскочив її цими словами, і тепер вже вона не знала, сміятися їй чи ні. Шейла почервоніла й засміялася. А все, мабуть, тому, дідусю, що такому, як я, ннчого про себе розказувати, коли це леді за нього робить, правда? Так, вона справді чудова ― я зрозумів це саме тоді, коли вона почервоніла і не сказала нічого.

«Я вранці в першу чергу купую йому одяг», сказав Слім, а Шейла на те: «Цікаво, як ти це зробиш без грошей», але він уже запустив платівку на машині, що стояла в кутку, і треба було бачити, як він сплескує руками, як змахує ногами вверх до голови і трясе нею, примовляючи: «О! Де моя труба! О! Де моя труба!» раз за разом, як закочує вверх очі і аж заходиться від сміху, бо він так сильно любить музику: «Давай, Слопджо, давай!» На тій платівці, дідусю, грав Слопджо Джоунз на саксофоні, а ззаду кричали і тарабанили по піаніно ― де там, на селі й близько не почуєш такої шаленої стукотні та грюкоту! Здається мені, люди у місті прагнуть лише розваг і не мають часу бідувати ― хіба що біда сама їх наздожене, зненацька.

«Що ти маєш на увазі, «без грошей»?» запитав врешті Слім, і Шейла відповіла: «Не те хотіла б я сказати ― і тобі, і Слопджо, і Пікові отут, ― але позавчора я взяла та й втратила роботу. Будинок, в якому був ресторан на Медісон-авеню, зносять, будують там якийсь новий офіс».

«Офіс?» вигукнув Слім. «Ти сказала ― офіс? Що вони з ним робитимуть? В офісі ж не дають їсти!»

«Дурниці говориш», сказала Шейла й глянула на нього з сумом. «Велика справа ― пообідати в іншому ресторані, за рогом».

«А потім вони і там збудують офіс ― що тоді?» сказав Слім і зітхнув. «Прокляття, що ми тепер робитимем?» Він вимкнув платівку, роззирнувся по кухні, почав ходити туди-сюди, схвильований до краю. Я зрозумів тоді, як сильно він мучився ще недавно з приводу різних справ. Обличчя його витягнулося страшенно, очі дивилися просто перед собою, а вилиці на щоках загострились, і від цього він постарів. Бідний Слім, я ніяк не можу забути цього виразу його обличчя, коли думаю про нього. «Пр-рокляття», повторював він, «пр-рокляття». Слім глянув на Шейлу (вона цього не помітила), і лице його пересіпнулось, так, наче глибоко десь, у серці, йому заболіло, і знову сказав: «Пр‑рокляття!», довго, страшенно довго дивлячись просто перед собою. Боже, Боже, Слім завше так старався роз’яснити мені, та й іншим, що лежало у нього на серці, ― як і того разу. «Прокляття, та чи завжди ми будем отак биті, чи коли-небудь почнемо таки жити? Коли вже кінець нашим гризотам? Мене втомили злидні. Мою дружину втомили злидні. Думаю, цілий світ вже досить має тих злиднів, бо мені вже досить. Хто ж має гроші, Боже милостивий? Я знаю ― у мене їх нема, це точно, ось диви», ― він вивернув порожню кишеню.

«Не треба було купляти платівку», сказала Шейла.

«Що ж, я не знав. Скажіть, куди ідуть гроші, що на них люди повинні жити? Я був би тільки радий, маючи своє поле, я б щось собі вирощував і не потребував би ні грошей, ні платівок. І не цікавився б, хто їх має. Але у мене немає поля, а на харчі треба грошей. То де ж мені їх взяти? Треба мати роботу. Так, роботу, треба роботу, мені-треба-мати-роботу. Шейло! Вранці я в першу чергу йду шукати роботу! Я обов’язково щось знайду ― ти це знаєш? Бо мені треба. Ти знаєш, чому мені треба роботи? Тому, що у мене немає грошей». Він говорив далі в такому ж дусі, захопившись цілком і повністю, і знов розхвилювався. «Шейло, я таки надіюся, що знайду завтра якусь роботу».

«Мені теж слід буде пошукати», сказала Шейла.

«Так важко знайти роботу, якої тримався б усе життя», сказав Слім. «Хотів би я грати тенором в клубі, а в грі на трубі виливати себе. Грати так, щоб усі побачили ― я можу бути щасливим, всі можуть бути щасливими. Я б навчив їх, як тішитися життям, як робити добро й розуміти світ. Багато чого! А колись заграв би про Бога ― між іншим, я вмію заставити трубу молитися, і сам це роблю, клякаючи на коліна. Заграв би так і показав би всім, як людина мучиться живучи, хай всі знають, що це таке. Був би вчителем, був би священиком ― хай бачать, що звичайний музикант може зробити дурничку ― узяти трубу в руки, подути в неї, натиснути на клапани, а бути тим же вчителем і священиком у наслідках того, що робить. Де б я не був, я віддаю всю душу. Цей край я об’їздив увесь ― і всюди мій колір шкіри не подобався тим, котрі люблять втручатися не в свої справи, котрі не хочуть, щоб я творив добро, але однаково я віддавав їм душу. Тільки трубі завдяки люди приходили до мене. На вулиці вони з тобою не заговорять, ні, але коли ти на естраді ― і в долоні плещуть, і кричать, і сміються до мене. Ну, і я собі сміюся у відповідь ― я не камінь у ставленні до людей, та й до всього. Люблю слухати, люблю на все відгукуватися, люблю бути між ними. Мені з тим добре. Боже милостивий, я так хочу жити і мати, як кажуть, своє місце в світі; я готовий працювати, якщо тільки можна, граючи на своїй трубі, тому що це мені подобається, а машинами управляти я не вмію. Принаймні, ще не навчився, а труба, все-таки, мені більше до душі. Я ми-тець, ми-тець, як Міхуді Левін, як репортер газетний, чи що. У мене безліч ідей, і я зумію їх викласти у грі, та й без того роблю це не так вже й погано. Шейло», звернувся він до дружини, «давай щось з’їмо на вечерю, а думати про все це будемо завтра. Я голодний, треба відновити сили. Підкинь нам трохи квасолі, а тоді сандвіч зготуєш на завтра».

«Собі теж зготую», сказала Шейла, і вони почали обдумувати, що робити зі мною. Слім вирішив, що я піду з ним шукати роботи, і ми пообідаємо вкупі. «Давай великий сандвіч. Хліб є? Встроми щось між хліб, і доста. Шкода, нема коновки для кави. Нема в нас коновки? Термос, кажеш? Хай буде термос, кава в ньому гаряча. Піку», сказав він, «ми з тобою ще навіть не почали подорожувати, правда? Просто проїхалися чотириста п’ятдесят миль і рушаємо далі. Їж, підемо спати, а вранці ― підйом. Дам тобі мого старого светра, чисті шкарпетки. Що ж, будемо братися заново. Вперед! Увага, леді й джентльмени! Бережіть свою дитину!» крикнув він, заплющивши на мить очі, та й застиг.

Такий був цей перший вечір в Нью-Йорку. Ми з приємністю повечеряли, сидячи за столом до десятої години, розмовляли, згадуючи минуле. Шейла розповіла про Бруклін, де вона жила в такому віці, як оце я, і так ми собі балакали весь вечір про різні такі приємні речі, а я, кожен раз дивлячись у вікно, смакував наперед, що зі мною буде далі. «Піку», думав я, «ти кинув дім і приїхав у Нью-Йорк!»

Постелили мені розкладачку, і я зручно проспав цілу ніч.

Та наступного дня вже не було так добре, як у перший вечір.

ЯК СЛІМ ВТРАТИВ ДВІ РОБОТИ В ОДИН ДЕНЬ

Цього дня я не забуду ніколи, тому що сталося стільки несподіваного! Почну з того, що и зі Слімом встали, як тільки сонце зачервоніло, зготували кілька яєць і поснідали, щоб Шейла могла довше поспати. Немає, дідусю, кращого, ніж сніданок уранці ― смак за ніч притупився, а їжа шкварчить і так гарно пахне смаженим, що з’їв би, здається, всі сніданки з цілої вулиці, і в сім раз більше ― хіба неправду кажу? Коли ми вийшли на вулицю і я побачив, як люди снідають в ресторані на розі, то мав бажання з’їсти сніданки в цілому Нью-Йорку! Було холоднувато і щойно шоста година. На мені ― нові шкарпетки і Слімів чорний светр, а Шейла зашила дірки в штанах, і я готовий на все. І тут, ти знаєш, що сталося? Ми стояли на порозі, Слім читав оголошення в газеті ― «Запрошуємо на роботу», холод аж пронизував, повз нас на робочий автобус ішли, кашляючи, спльовуючи, люди, такі жалюгідні від праці в Нью-Йорку, ― дехто читав газету з похмурим та розчарованим виглядом, наче там нарікали саме на те, чого їм так не вистачало, і тут до нас підступив якийсь дядечко, котрий знав Сліма. «Гей, батя», сказав він і простяг долоню, Слім свою, і так вони поздоровкалися. «Не говори тільки, що ти знов шукаєш роботи», сказав дядечко, а Слім відповів, що так воно і є.

«Ну, тоді провіщаю: є у мене для тебе робота. Мого брата, Генрі, ти знаєш. Так от, він ще сьогодні не вставав з ліжка. Тільки-но був я у нього. Кажу йому, Генрі, ти що, не думаєш йти на свою кондитерську фабрику на такій-то вулиці? А він сховався під подушку й каже, угу, думаю, а сам ані руш. Я кажу, Генрі, ти що, не встаєш? Генрі! Ну, Генрі! Гей, агов, Генрі!А той рішив спати, та й годі». Слімів приятель відійшов на десять кроків і повернувся назад.

«Гадаєш, його звільнять?» зацікавився Слім. «Генрі? Чи його звільнять?» Щоб мене качка копнула ― він знову пішов і прийшов назад. «Чи Генрі звільнять?» Дядечко відвів погляд і, наче не маючи сили будь-що вдіяти, похнюпив голову. «Ая-якже. У кого, у кого, але у нього ― списочок. Та його більше звільняли з роботи, ніж наймали».

«Яка там адреса?» спитав Слім. Дядечко знав і дав нам адресу, розповів ще кілька дотепних жартів, сказав: «Шукай джазмена», і ми зі Слімом рушили в пошуках кондитерської фабрики. Нічого такий дядько.

Ми сіли в метро, тоді зійшли вулицею до річки і там знайшли цю фабрику ― величезний старий будинок з коминами. Всередині гуркотіло безліч машин, а пахло так солодко, що ми аж посміхнулися. «Ну, гарна буде робота», сказав Слім, «бо дуже гарно пахне». Ми пострибали вверх по сходах і зайшли в контору. Біля годинника з боєм стояв бос і роздумував ― мабуть, куди дівся Генрі. Ми прочекали з півгодини на лавці, а тоді бос сказав, хай Слім приступає до роботи, бо ніхто вже й не з’явиться. Слімові треба було ще заповнити якісь папери, і він сказав мені почекати в парку через вулицю і прийти до нього в полудень попоїсти, і з місця приступив до роботи.

«Шейла зрадіє», подумав я, «от зрадіє!»

Я прочекав у невеличкому парку весь ранок. Там була залізна огорожа, кілька кущів, гойдалок і таке інше. В основному я сидів, стежачи за іншими дітьми і думаючи про життя. Я познайомився з білим хлопчиком, котрий прийшов з мамою. Він був такий симпатичний в синьому костюмчику з золотими ґудзиками і в панчохах до колін, в червоному мисливському капелюсі, ― а як чарівно вмів він говорити. І сідати. Мама його читала книжку на сусідній лавці й усміхалася до нас доброзичливо.

«Чому ти тут чекаєш?» запитав він, і я пояснив: «Мій брат працює оно на тій фабриці».

«Чому ти говориш «оно»? Ти з Західного Техасу?»

«З Західного Техасу? Ні, я не звідти, я з Північної Кароліни». «А там є ковбої?» зацікавився він. Я збрехав і сказав, що є, і ми собі порозмовляли. Мені цей хлопчик страшенно сподобався, і ми б порозмовляли ще, та він мусив іти додому. Ми домовлялися було бігти наввипередки, а він пішов. Волосся в нього було золоте-золоте, а очі чисті й голубі, і більше я його не побачив.

В обід я піднявся до фабрики і вгледів Сліма з лопатою біля відчиненого вікна. Я не мав чим зайнятися, то сів на бочку під вікном і стежив за Слімом, поки не буде пора обідати.

Він працював так швидко, що мене й не помітив, а коли помітив ― знайшов час лише, щоб крикнути. Він нахилявся щораз до чана з масою, зачерпував її лопатою і жбурляв на стрічку, що оберталася від коліс і тягнула масу аж на другий кінець фабрики. Перед тим як стрічка підходила до великого валу, Слім руками вирівнював масу, та потрапляла під вал і виходила звідти тонка, як простирадло. Тоді ножова машина   різала її на шматки, скидала вниз, і виходили тістечка. Слімові треба було махати лопатою, тоді кидати її поспіхом і пускати в хід руки, так що він ні на хвилину не міг зупинитися, адже стрічка крутилася безперестанку. Один раз він висякав носа, і то дядько, що стояв неподалік, сказав: «Підкинь ще шоколаду», ось з якою швидкістю там усе йшло. Піт ну просто котився зі Сліма і скапував у масу, а він нічого не міг вдіяти, ннколи було витирати.

Згодом якийсь дядько підкотив ще один чан, того разу це була ваніль, біла-біла. Слім встромив лопату з шоколадом туди і вийняв геть смугасту. Розгладжуючи масу, він подивився просто себе і сказав: «Ф’ю-ю!» ― єдина мить, коли він розпрямлявся настільки, що міг щось сказати. Важка це була робота, як я зрозумів.

Слім крикнув мені: «Зупинюся на секунду ― і руки зав’яжуться довкола шиї!» ―  та й знову шубовсть у масу. Одного разу він вимовив «Оу!», іншим разом «Ф’юїть!», а ще раз я почув, як він сказав: «О Боже милостивий, в житті тістечка не з’їм!»

Дванадцята година, засвистів свисток, машини застигли, і всі вийшли. Всі, крім Сліма ― він сперся на стовп, витер голову і глянув на свої руки. І тут, знаєш, права рука його якось так вивернулася й підскочила до грудей, він сказав, це судома. Потім вона вивернулася вище ліктя, начебто він мускули показував ― та які там мускули, ще одна судома. Слім пошарпав рукою туди-сюди, зітхнув і вилаявся.

Вийшли ми і сіли полуднувати на східцях контори, під гарячим сонцем. «Надіюся, після обіду вони відійдуть», сказав Слім похмуро і мало що додав, навіть коли я розповів йому про того хлопчика. Настала перша, свисток просвистів ще раз, і Слім повернувся до роботи.

Я знову спостерігав. Ти знаєш, він, бідолаха, не міг стиснути лопату, коли брався, так у нього пальці затверділи. Ось він нарешті зчепив їх ― руки почали тремтіти, знесиліли, і він взагалі не зміг втримати лопату. Дядько далі по стрічці гукнув: «Чого ти там застряв з тою ваніллю? Нема часу!» Слім кликнув боса і показав йому свої руки. Стояли обоє, похитуючи головами, і міркували: гей-гей, сумна тая справа. Слім ще раз спробував вхопити лопату, але не зміг, тоді бос почав розтирати йому руку, але він вже зовсім втратив над ними владу. Руки боліли, стали гарячі й червоні. Слім врешті-решт витер їх ганчіркою, поговорили вони між собою, і помаленьку Слім вийшов з контори.

«Що сталося?» запитав я.

«От, не можу більше працювати, руки у вузол зв’язало». І все. Ми прямували додому, несучи в конверті ранковий заробіток ― три з половиною долари.

Шейла прийшла додому о п’ятій, роботи не знайшла. Слім оповів їй що трапилось, і ми мовчки з’їли вечерю.

Перший раз оце я бачив Сліма зажуреним.

«Знаєте, що я вам скажу», почав Слім по вечері, мачаючи руки в гарячій воді. «Не подобається мені така робота, як сьогодні. не вмію я так хутко махати лопатою, щоб встигати за стрічкою, а я звик в усьому бути першим. Не буду пхати руки в бочки з масами. Ти сама печеш тістечка, серденько, чи купуєш? Ну, та й що я зроблю з тридцятьма п’ятьма доларами в тиждень? На гастроном тільки треба біля двадцяти, а решта піде на квартиру. Для мене перекидати цю кляту штуку лопатою ― все одно, що комусь оплатити додаткові витрати і купити капелюх. Руки мої намучились, висять, як відламане гілля. А, нарікаєш тут без кінця, туди його к чортовій матері! Хоч як я люблю те життя, дістаючи щодень чергову порцію стусанів, хоч як он Пік, правда, любить життя. маючи на кожен день кілька нехитрих утіх ― та таки любиш життя, коли встаєш уранці з гарним настроєм, все ж це зовсім не те, коли грошенят катма і дім аж чорний від боргів. Наче й не у квартирі сидиш, а у вбиральні якійсь, хай йому біс!»

«Ти просто втомився», сказала Шейла, поцілувала його у вухо, глянувши миленько скоса, і подріботіла готувати каву. Шейла, здається мені, любила Сліма так, наче вона його рабиня. Він не мусив чимсь бути зайнятий, ― от, сидів собі ― а вже ж вона його любує, слідкує за ним, мимо не пройде, щоб не торкнути, ба навіть моргне йому.

Так ото, гнітючий був вечір, як бачиш, але потім трапилося ще щось.

У квартиру ввійшов високий усміхнений дядечко, гарно вдягнений, і тут же з порога: «Ти, старий пуголовку!» Всі розреготалися і забули про свій клопіт. «Знаєш, чого я прийшов, чоловіче?» спитав дядечко, по імені Чарлі, а Слім аж засвітився: «Невже?»

«Атож, є робота, і не тільки це. Я дістав для тебе трубу».

«Трубу? Трубу! Півцарства за трубу! Ідемо!» Ми спустилися на вулицю. В машині унизу сидів ще один чоловік, з трубою. Слім вийняв її з футляра і випробував тут-таки, на хіднику ― він піднісся духом. «Де граємо?» спитав Слім, і Чарлі сказав, у клубі Рожевої Кішки. «Костюм треба?» Чарлі сказав, що треба, бо цей бос із Рожевої Кішки страшенний педант і не заплатить п’ять Слімових доларів, якщо він йому не сподобається.

«Ех, хоудаун! Поїхали, малеча, по п’ять доларів!» гукнув Слім і помчав з усіх ніг наверх, вбирати костюм. Шейла заметушилася, одягла гарне плаття, причесала й мене трішки, і ми всі разом вирушили до клубу Рожевої Кішки, ― а ще й п’яти хвилин не пройшло, як Слім сидів похмурий та сумний. Життя, дідусю, ―  воно нещасливе, нещасливе, а тоді раз! ―  і щасливе; вже так повелося, і до самої смерті, і кого про це запитаєш, хіба що Бога, та він не відповість. Чи відповість? Слімові з Шейлою, дідусю, було дуже добре цього вечора, Бог був по їхній стороні, це я знав достоту, і був йому вдячний. Чи правильно я роблю, дідусю, молячись, коли я вдячний та радий, як ото тоді? Бо тоді я помолився.

Той другий чоловік гнав автомашину, і всім було весело. Почався дощ, та ніхто на звернув на це уваги. Ми приїхали явно надто рано, запаркували машину і посиділи в ній ще трохи, поки Слім і два інших перекурять, балакаючи.

Знаходились ми все ще в Гарлемі, вулиць з тридцять від дому, і все тут було таке, як вдома. Дощ гуляв по бруківці, червоно-зелені світлячки танцювали в ньому, як у «Тисячі й одній ночі», граючи веселками. Саме такого дощового вечора і слід Слімові розпочинати роботу в клубі, а ми послухаєм. Нам було справді весело в автомашині. Слім знову вийняв трубу. «Боп!» ― спробував він найнижчу ноту, тоді пробігся по середніх, закінчивши тонким коротким «бі-і-п!», аж всі розсміялися. «Золоті пальці», сказав він. Хороші люди ― Чарлі і той другий, ― як вони закохано дивилися на Сліма!

«От тільки», сказав Чарлі, «костюмчик у тебе ― нічого не скажеш». Це був єдиний Слімів костюм ― старий піджак синього кольору з ясною підкладкою, що вилазила під пахвою, та з проріхою в штанах, яку він не мав часу зашити. Чарлі сказав: «Я розумію, що він в тебе один, але цю Рожеву Кішку величають баром, їм, знаєш, тепер мало звичайних кабаків».

«Ага», розсміявся Слім, йому це було байдуже. «Ходім пограємо».

І ми зайшли в клуб Рожевої Кішки, не рахуючись ні з костюмами, ні з порою. Прийшли ми таки завчасу: боса ще не було, на естраді темно. За стійкою сиділи люди, тихо розмовляючи, грав автомат.

Слім вибіг на естраду і ввімкнув світло. «Ходи сюди, Чарлі, сідай за піаніно». Чарлі вважав, що ще зарано й упирався, але Слім цього не вважав і потягнув його на естраду. Чарлі сказав, що бракує решти хлопців, але це не мало значення для Сліма. Другий той, що був з нами ― ударник ― нічого не сказав, а просто вдарив у барабан, жуючи гумку. Ну, то Чарлі, побачивши таке, й собі сів за піаніно.

Шейла купила мені кока-колу й посадовила самого в кутку, щоб я дивився, а сама стала навпроти Сліма, поки він виконував перший номер, і стояла так, не ворухнувшись, до кінця; цю пісню він заграв лише для неї. Він дув у трубу, перебираючи зболілими пальцями, і видобув, дідусю, чудовий глибокий звук, ніби великий нью-йоркський пароплав гуде десь далеко вночі, або поїзд ― тільки в нього виходив не гудок, а співуча мелодія, тремтлива й сумна. Слім так сильно напружувався, що шия у нього ходила ходуном, а на чолі напнулася вена; він вів піаніно за собою, а ударник легко і весело шарудів щіточками. Вони грали й грали. Слім не зводив з Шейли очей аж до середини пісні, коли згадав про мене, тоді він націлив трубу в мій бік і зробив дуже гарний програш ― хотів показати мені, як добре він грає, дарма що в нього болять руки і він не зміг працювати на цій нещасній фабриці. Потім Слім знову повернув трубу до Шейли і довів пісню до кінця, накривши мундштук головою й опустивши трубу до підлоги, ― так він і залишився стояти, кланяючись.

Знаєш, як всі зааплодували, такі були збуджені, а один сказав: «Оце була гра, сину». Я бачив, що Слім їм сподобався. Гральний автомат закрили, не вагаючись.

Підійшла Шейла і сіла поруч. Ми сиділи біля самого вікна, так що нам було дуже добре все видно ― і вогні на мокрій вулиці, і весь бар, людей перед нами і естраду.

Тут Слім почав притупувати ногою швидко-швидко, ударник загримотів, і як пішло! Ух! Слім вхопив трубу в оберемок, підняв угору і, дуючи з усенької сили, хитав головою з боку на бік і рухав вилицями так міцно і швидко, як недавно руками. Тепер щойно я усвідомив, який Слім дужий ― весь із заліза.

За стійкою почали підстрибувати.

«Так, так, так, так!» вигукував той самий чоловік. Він вхопив капелюха і, приліпившись до нього, перебирав моторно ногами. Він умів це робити, той джентльмен, що танцював у такт зі Слімом.

А Слім походжав по естраді та, знай, дудів свою скік-музику, і так швидко, як, ну , отой автобус, що я тобі розповідав. Труба вистрибувала у нього в руках, і туди, і сюди; ось він сам аж витягнувся весь на одному подиху і ― «боп!» ― пустив униз, і знов підскочив на середину; ударник відвів очі від своїх гуркітливих паличок і гукнув: «Давай, Слім!» чи щось таке. А Чарлі, той гамселив по піаніно цілою п’ятірнею: «блям» ― поки Слім переводить дух, «блям» ― і Слім вступає знов. Духу ж у Сліма ― на десятьох стане, він би цілу ніч отак грав. Вау, такого я ще не чув ― щоб хтось один робив і шум, і музику. Шейла щиро усміхалася своєму любому Слімові, відбиваючи під столом такт ударника рука об руку. Я теж спробував, і так мені захотілося танцювати!

«Но, но, но!» гукав чоловік з капелюхом. Він рвучко гойднувся назад, вхопив руками повітря і сказав: «День-чудовий-кольоровий!», перекриваючи галас, наче здоровенний річковий сигнал. Хі, смішний.

Тут Сліма стало кидати в піт: зупинитися ніхто не бажав, та й він не бажав ― дув і дув, аж піт градом покотився з лиця, як уранці, над лопатою. Він геть затопив естраду своїм потом. І запас пісень у нього ну ніяк не вичерпається: кінчав одну, переходив до іншої, наче живе цим сто років. О, він був незрівнянний! Він грав так двадцять хвилин; люди з-за стійки оточили естраду і однією величезною стрибаючою юрбою плескали в такт Слімові. Я бачив його поверх чужих голів ― лице його, темне і мокре, неначе він плакав і сміявся водночас, лише очі були заплющені, не бачачи людей, але Слім знав напевно ― вони тут. Він так обнімав свою трубу, так вимахував нею, наче це ― життя, з котрим він бореться, серйозний та нещасний. А іноді він заставляв її реготати, і всі реготали разом з нею. О. його труба говорила і говорила, розказувала історію його життя знову і знову ― мені, Шейлі, усім. Він мав те в душі, що кожен хотів мати у своїй, і кожен слухав. Юрба хвилями колихалася у нього під ногами, а він був схожий на того, хто здіймає шторм у цьому океані. Раз його труба заіржала конем, а коли всі закричали: «Ще!», заіржала знову і знов, кожен раз по-різному, поки іржання не перетворилось у крик мула: і-о! Його просили повторити, але він вже перейшов на високий, протяжний, як у собаки, скім, що спочатку різав вуха, а потім вилився у запаморочливе головокружіння, яке, здавалось, відчував Слім, тримаючись на такій довгій ноті. Аж його шкода стало, та от він з’їхав на звичайні ноти, і всі знову застрибали, засміялися.

Увійшло кілька нових людей, і Слім вирішив на цьому закінчити. Все-таки грати було ще зарано. Він витерся кухонним рушником, і ми всі, разом з Чарлі та ударником, засіли в кутку. До Сліма підійшов якийсь чоловік з-за стійки і запитав, чи йому не доводилось грати з великим оркестром. «Це не ви грали з Ліонелом Гемптоном? А з Куті Вільямсом?» Слім відповів, що ні, а чоловік додав: «Вам треба іти у великий оркестр, трохи собі грошей заробите. Не захочеться ж вам працювати на дурничку все життя в подібному місці, з зав’язаною трубою. Ви попитайте в агента».

«Агента? Це той, кого питають за роботою в оркестрі?» Слім дивувався ― він і не чув про таке.

Ще один підійшов, потис, розсміявшись, Слімові руку і повернувся назад до стійки ― отак, без розмов.

Бачиш, як їм Слім сподобався, який він гарний музикант.

А ось і сам бос, о дев’ятій, з ним ― решта хлопців з оркестру, і їхній керівник ― Чарлі старший брат, і всі вони вже готуються до виходу на естраду. Проте гостроокий пан бос угледів Слімову розірвану пахву та й каже: «Ви що, не знайшли кращого костюма? Не могли позичити у хлопців?» Всі переглянулись, обсудили це питання і прийшли до висновку, що є один такий, котрий можна позичити, та він у Балтіморі. Ах, Балтімор далеченько звідси, визнав бос, подумавши, і видно було, що йому не до вподоби Слім у своєму недоладному костюмі. Він почав викручуватися, мимрити щось, захитав заперечливо головою, і я зрозумів, що шанси заробити п’ять доларів сходять нанівець. Слім почав з ним сперечатися і сказав: «Це не має ніякого значення, ніхто й не побачить, дивіться, я ось так триматиму руки, донизу».

«Та так», сказав бос, «я розумію, але тут збереться святкове товариство, а під кінець взагалі фешенебельне, і ви справите погане враження, як ви цього не  розумієте. Це, гм, не те. Не те». А крім того, дідусю, запитай, і я тобі ось що скажу: він просто хотів будь-що врятувати тих п’ять доларів. Один з хлопців був хворий, Слім лиш мав замістити його, а бос вирішив, що обійдеться, і на тому й стало.

Так що вийшли ми звідти ―  Слім, Шейла і я, та й пішли додому, того разу пішки, під дощем. І знаєш, перші слова Слімові були: «А я ще й не взявся по-справжньому». Його тільки це й хвилювало. Шейла не відповіла, крокувала поруч, тримаючи Сліма під руку, задоволена, як бачилось, та весела.

Що ж її так веселить, поцікавився Слім, і Шейла почала пояснювати. Ти сам знаєш, які вони бідні, яка у них біда з грішми щодня, а тут ще плата за квартиру підоспіла, як казав Слім. А опріч того, знаєш, він весь час згадував про Каліфорнію і так ніби натякав Шейлі, щоб вона з ним їхала туди. Я не розповідав тобі цього, але він до того, як одружитися з нею і приїхати за мною, жив у Каліфорнії ― майже весь час, відколи покинув у дитинстві Північну Кароліну. Так от, вона зібрала все це докупи, загорнула, наче святковий дарунок для Сліма, і сказала: «Давай, ми візьмемо ті сто доларів, що у мене в панчосі, і поїдемо в Каліфорнію. Я поясню мамі, що ми змушені так зробити, та й годі. Можна для початку зупинитися у моєї сестри в Сан-Франціско, а там знайдемо собі роботу, не гірше, ніж тут, гадаю. Як ти думаєш?»

«Малеча моя», засміявся Слім і вхопив її в обійми, «це саме те, що я хочу». Таким от чином ми й вирішили їхати в Каліфорнію ― у той день, коли Слім втратив дві роботи.

МИ ЗБИРАЄМОСЯ ДО КАЛІФОРНІЇ

Збиралися ми цілих два дні. Шейлина мама жила тут-таки, за рогом, і відвідала нас три чи чотири рази – хотіла переконати Шейлу не їхати в такий холод. Шейлина рідня, здається, живе в Нью-Йорку віддавна і віддавна ходить тут на роботу, через те їм невтямки, як це можна волочитися з краю і край. Колись вони вже пробували було вмовити Шейлину сестру Зельду не їхати туди (це ми у неї збиралися потім жити). Однак Слім сказав: «Нью-йоркці завжди бояться ворухнутися з місця. Що там Нью-Йорк! Каліфорнія – ось де треба жити! Ви цієї пісні не чули: «Каліфорніє, це я, відчиняй золоті ворота!» Яке там сонце, а земля, а фрукти, а вино дешеве, а народ який цікавий; не страшно, якщо лишишся без роботи – якось проживеш, хоч би на тому-таки винограді, що машини гублять по дорозі. В Нью-Йорку не те що винограду – горіхів не назбираєш!»

«Які виногради, які горіхи!» розкричалася мама. «Я говорю про дах над головою!» Вона була розсудлива жінка.

«В Каліфорнії не треба даху, бо там завжди тепло», сказав Слім і заворкотав радісно. «Ой, та чи бачили ви такі гарні, сонячні дні, коли майже круглий рік вам не треба вбрання, не треба купувати вугілля, щоб напалити в домі, ні калош – ну, нічого не треба! А у Фріско, Оукленд, чи деінде на півночі влітку і спека не така, що сконати можна. Якщо їхати, то тільки туди, кажу я вам. Більше в Штатах нема куди їхати, а це – остання точка на карті, далі вже все: вода і Росія».

«А чим тобі Нью-Йорк не до вподоби?» накинулася Шейлина мама.

«Ой, та усім!» Слім витягнув руку до вікна. «Зимою в Атлантичному океані дме, як біс, і бісів син несе той вітер по вулицях, що вже на порозі промерзаєш до костей. Бог, правда, послав сонце на Манхеттен, але хіба пустить його бісів кузен тобі в вікна? Хіба що роздобудеш собі особняк висотою з милю і не висунешся з нього навіть ковтнути повітря – ану ж доведеться летіти цю милю зверху вниз? Коли, звичайно, хтось може дозволити собі такий особняк. Ходити на роботу тут, правда, можна, але не виключено, що скоро загнешся, бо для себе тобі залишається дві години: вісім праці і чотири на метро, автобуси, естакади, підземки, пороми, ескалатори й елеватори, на очікування між цим усім... Таке воно велике, таке безнадійне, це місто. Авжеж, все мені тут до вподоби, все. От піди по сусідству зустрітися з другом після вечері, піди й подивись, чи вдома він, чи не за десять миль звідси – жалкує, що тебе не застане. А спробуй-но запросити гостей, коли у тебе вітер в кишенях, як у якогось селюка, і кожен шукає в тебе каменя за пазухою».

Ось так висловлювався Слім про життя.

«Сполучені Штати завжди покладали надії на Каліфорнію, завжди спирались від неї, і так завжди буде».

«Але якщо ви там розоритесь, на мене надій не покладайте», сказала мама Шейлі.

«Ми вже розорені, коли на те пішло», відповіла Шейла, чим аж ніяк не заспокоїла свою маму.

Я досі не говорив тобі про гроші, а їх забракло, щоб ми втрьох могли сісти на автобус. Шейла через шість місяців чекала першої дитини, так що була змушена взяти шістдесят доларів зі ста і їхати автобусом та добре харчуватися. А нам зі Слімом лишалося сорок доларів і ще трохи з їхніх запасів, а що через два дні треба було платити за квартиру, то ми виселялись, посилаючи одяг і посуд у двох великих і одній меншій валізці залізницею. Потім ми повинні відразу ж рушати на попутних машинах до узбережжя і також добре харчуватися, але «тримати руки при собі», і спати в ліжку тільки почасти – переважно в автомобілях, вантажівках, а пополудні – в парках.

Уявляти таке було цікаво і приємно. Однак тоді я ще не знав, як до цього калі-форнійського узбережжя далеко.

В останній вечір все було спаковане й готове в дорогу. Ми пили каву на кухні, а в квартирі було так порожньо, що, здається, через це Слім спохмурнів. «Глянь, отут ми мешкали. Виїдемо ми, хтось інший впровадиться, і не життя – казка. Тобі, дивлячись на це, не приходить на думку холодний, жорстокий світ? Ця підлога, ці голі стіни... Здається, ми тут й не жили ніколи, ніколи тебе я тут не кохав...»

«Створимо новий дім в Каліфорнії», бадьоро сказала Шейла.

«Я хотів би, щоб він був стабільний. Прожити життя на одному місці, десь на узвишші, поки не станеш старим дідусем».

«Постараємось», сказала Шейла. «Незабаром Пік матиме братика там, в Калі-форнії».

«Спочатку нам треба проїхати три тисячі двісті миль», зітхнув Слім, – я прига-дав ці слова згодом. «Три тисячі двісті – через прерії, пустелі і гірські хребти, а дощ так любить падати на голову! Слава тобі, Господи». Ми пішли спати останній раз в цьому домі, а ліжка вранці продали. «Тепер ми під голим небом», сказав Слім, і це була правда. А пополудні ми залишили квартиру цілком порожньою, якщо не рахувати старої пляшки з-під молока і моїх північнокаролінських шкарпеток.

Шейла взяла свою валізку, ми зі Слімом теж мали свою, з нашими речами. Пішли ми на автобусну станцію, купили Шейлі квиток і сіли чекати на її від’їзд.

Поки не підігнали автобус, нам було страшенно сумно і лячно. «Що ж, вирушу в ніч», сказала Шейла, побачивши надпис «ЧІКАГО». «Поїду і, певно, ніколи не вернуся сюди. Ця Каліфорнія – ну, наче смерть переді мною, але їду». Дідусю, ця мить – я її не зможу забути.

«А доберешся, то стане, наче життя», розсміявся Слім, а Шейла сказала: «Будемо надіятись». «Ти там, в автобусі, не дозволяй коло себе наскакувати», сказав Слім, «бо ж будеш одна, як палець, поки ми з Піком приїдемо, а коли це буде, не знати».

«Я чекатиму тебе, Сліме», – Шейла заплакала. Слім, правда, не плакав, обіймаючи її, але був близько того. Бідна Шейла – мені її справді було дуже жаль, я полюбив її всім серцем: того першого вечора, в лісі, Слім казав, що так і буде. Отака собі молода мати – невідомо, що трапиться їй у чужому краї, і довга ніч перед нею в самотині – поки ми зі Слімом доберемося до місця. Точно як у Біблії сказано: вигнанцем та бурлакою підеш ти по світу, тільки що вона – дівчина. Я простяг руку й торкнувся її щоки, і сказав чекати нас в Каліфорнії.

«Будьте дуже обережні на тих попутних», сказала вона. «Все-таки, мені здається, Пік надто малий для такої подорожі, я неспокійна».

Але Слім запевнив, що з ним я буду живий і здоровий – як він, так і я, і якщо вже йому це не вдасться, то іншим і поготів. Отака його думка, у собі він впевнений. Слім замовк, дивлячись поверх наших голів. Що ж, вони поцілувалися, потім Шейла цмокнула мене ніжно та солодко, і автобус рушив.

«До побачення, Шейло», сказав я, махаючи рукою, і відчув ще жахливішу самотність і ляк, ніж коли вона плакала. «До побачення всім вам, до побачення», говорила вона тим, що йшли за автобусом, – як сумно, дідусю, як сумно подорожу-вати, мандрувати, силкуватися жити, вештаючись по світу, певно, вже до самої смерті.

Поїхала Шейла, й нема, а нам тепер треба доганяти її на попутних.

З автобусної станції ми вийшли на велику, освітлену вулицю, Таймз-сквер, а Слім сказав, нам треба туди, кудою ми приїхали – до тунелю Лінкольна. Він розраху-вав, що, вигулькнувши з тієї діри, ми будемо націлені прямо на захід. «Але перш за все – гарячі сосиски номер один на Таймз-сквері».

Цим ми й зайнялися, і я, дідусю, ніколи не забуду того вечора гарячих сосисок номер один на Таймз-сквері (а пішло на це біля години) – до того, як ми рушили в нашу дорогу.

ТАЙМЗ-СКВЕР І ЧУДЕСА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

На розі Восьмого авеню і Сорок Другої вулиці, біля великого сірого банку, зачиненого на ніч, стояв натовп. Посередині дорогу геть розрили для будівництва, і машини тряслися по кам’янистому гравію біля самого хідника. Вечір, як на весну, був надто холодний, радше осіння погода; вітер носив купу паперів і блимав ліхтарями – смішно, наче це моргає багато-багато очей. Людям, щоб не змерзнути, треба було хоч трішки рухатися, через те вони й собі підстрибували. Ми зі Слімом купили гарячих сосисок з хлібом, помастили зверху гірчицею і почимчикували туди, на ріг, поки вони остигнуть.

О Боже, та там сотні дві, а то й три людей, і то на одній лише стороні! Більшість з них слухало промов Армії Спасіння. Четверо спасителів виголошували промови по черзі, і поки один говорив, три інші стояли і, як і решта, розглядалися туди-сюди по вулиці – що ж там діється. Ось у юрбі з’явився, чалапаючи з клунком за спиною, високий сивоголовий чоловік, літ так дев’яноста; побачивши, кого тут слухають, підняв правицю і сказав: «Ідіть оплакуйте людину!» – чітко й голосно, як сурма в тумані, і почалапав далі, не зупиняючись ні на мить, наче часу не мав. «Куди ідете, бать?» запитав хтось у натовпі, і старий відгукнув, не обертаючись, «Каліфорнія, хлопче!» – і зник за рогом.

«Та-ак», сказав Слім, «не збрехав – до тунелю пішов».

Голосно завила сирена – з’явився мотоцикл, за ним – другий, третій, всі вони з виском прокладали шлях великому чорному лімузину з фарою на даху. Юрба аж присіла, заглядаючи досередини. Лімузин був настільки близько від нас, що можна було торкнутись його витягненою рукою і черкнути щось. На гравії машина сповіль-нила хід і рвонула знову, а хтось гукнув: «Дивіться, дивіться на ту арканзаську глину!» Дехто засміявся, бо глина була нью-йоркська, та й то лиш кілька – двоє чи троє в капелюхах.

А пізніше, дідусю, в небесі з’явилося літаюче слово. Я так налякався – адже зроду-віку не бачив я літаючих слів, та Слім пояснив, що це звичайна куля з елект-ричним написом, її підштовхують до Таймз-скверу, щоб усім було видно. І справді, дехто зиркнув угору, але не здивувався, і я збагнув: ці нью-йоркці призвичаєні й готові до чого завгодно. Цікава куля ширяла вгорі довго-довго, борючись з вітром, і все виривалася, чіпляючись за Таймз-сквер. Мало хто дивився на неї, а варто було – така куля цікава. От мої кузени в Кароліні напевно оцінили б її як належить. Куля повернулася носом за вітром, забовталась, поїхала назад, знов повернулася носом і беркицьнула на спину. Найцікавіше було, коли вона проскакувала наче і надималась. Жаль, не чути її – внизу такий галас.

Отаке-то діялося. А промовці з Армії Спасіння заводили й заводили посеред гаму і крику. Бог – те, Бог – се, більше нічого; не пригадую дослівно, але говорилося про «горіння на вогні каяття», і то так, наче зверталося до самих, що не є,  грішників. Може й справді всі – грішники, тільки кому хочеться, щоб у нього тицяли пальцями? Все одно ніхто не виступить наперед і не викладе гріхів своїх перед лицем полісмена, що завжди тут, переминається з ноги на ногу. А я міг би розказати, як я підпалив містер Оутісове збіжжя, що обійшлося йому в двадцять доларів продуктами, і ніхто так і не довідався, що це я. Хто з цих нью-йоркців вийде і признається, що він, наприклад, кинув сигарету і спалив лікарню в своєму кварталі? А врешті-решт, чом би й самим промовцям не поритися у власних гріхах? Хай покаються, а ми послухаємо і винесемо присуд. Цікавіше стало, коли вийшов якийсь чоловік і почав свою власну промову. Голос у нього був набагато гучніший, і через те стягнулося більше народу. То був нічим не примітний чоловік у чорному капелюсі, з палаючими очима, а натовп, що зібрався довкола, аж кишів обідранцями.

«Леді й джентльмени, всі, всі, всі! Я прийшов розповісти вам про чудо телеба-чення. Телебачення – це величезна і довга рука світла, що проникає просто у вашу вітальню, і навіть глупої ночі, коли немає передач, це світло живе, хоч на телестудії темно. Вгляньтеся в нього. Спочатку воно приголомшить вас, бомбардуючи око сотнями трильйонів своїх електронних часток, але пройде трохи часу – і ви вже цього не відчуваєте. Чому?» зойкнув він протяжно, і Слім сказав: «Так!» «Тому що, говорячи про електрику – ми бачимо з її допомогою, а говорячи про світло, – ми бачимо не з його допомогою, а  ним самим, читаємо не з його допомогою, а  ним самим. Це – світло, яке ви відчуваєте. Вперше у світі світло зібрали докупи з різних джерел і пропустили крізь трубку – таким чином, що на нього можна дивитися і  бачити, а не тільки кліпати очима. Воно набрало форми чоловіків і жінок з плоті і крові, що у вашій вітальні випромінюються світлом, разом зі звуками, що йдуть паралельно. А що це означає, леді й джентльмени?»

Ніхто не знав, що це означає, всі чекали мовчки, тільки Слім гукнув: «Далі, чоловіче!»

«А це означає, що людина відкрила світло і, граючись ним уперше в історії, впускає концентровані промені в кожну квартиру, а досі невідомо, який вплив робить воно на розум і душу людську, якщо не брати до уваги невизначеного стану нервоз-ності в декого, болю в очах, тіків і підозріння, що, оскільки світло з’явилося в один час з АТОМОМ, між ними, можливо, існує моторошний зв’язок. Обидві ці речі, можливо, злі, шкідливі і приведуть до кінця світу. Деякі оптимісти, правда, заявляють, буцім це світло – противага атомів і заспокоює нерви, ними зрушені. Та хто теє знає!» Він голосно застогнав і щиро подивився кожному в вічі. Його таки слухали, не зважаючи на розмови про каяття, а Слім підтакував, вражений до глибини душі.

«А це, леді й джентльмени», продовжував чоловік, «це – давно вам відомий комівояжер, комівояжер Великої Кризи, тільки колись він стояв у вас під дверима на одній нозі, а тепер стоїть обома у вашій вітальні; світло настільки змінило його зовнішність, що ви й не повірите у це переродження. І не гадайте собі, буцім він менш неспокійний, ніж тоді, у дні Великої Кризи – він аж трясеться ззаду за всім цим світлом, дивлячись на незнану йому Америку. Так-так, леді й джентльмени, – вчора я бачив його в телевізорі: він натяг маску ради забави, та все одно жахливий переляк сидів в його очах, коли вони зиркали з-під маски на тисячі інших, краще причаєних. А що це значить?» спитав він наказовим тоном, і всі ледь, так би мовити, рачки не повзали, що ж воно таки значить. Слім вигукнув: «Давай!» і ляснув рукою об руку.

«Настане день, коли один гігантський мозок покаже нам у цьому світлі Друге Пришестя; світ побачить його, кожен у себе в голові – за допомогою мозкового теле-бачення, що його сам Христос чудом заставить спрацювати; і всі, як один, пізнають Істину, і кожен знайде спасіння на віки вічні. Застерігаю вас, чоловіки і жінки цілого світу – живіть якомога чесніше, будьте віднині добрі один з одним – і більш нічого не треба. Всі ми це знаємо». І він швидко пішов геть, спокійний-спокійний, а Слім дивився йому вслід радо і задоволено, а тоді плеснув у долоні, за ним – решта, і промовець зник у вінку слави. Отака дивина, дідусю.

Один з Армії Спасіння гарикнув на нас: «Ви що, не розумієте – Господь зіхо-дить!» – і в цю мить страшний виск і гуркіт рознісся по вулиці, заблискало червоне світло, – я аж присів. Це мчали на пожежу машини з купою пожежників, що трима-лись за каски, дуже серйозні й роздратовані, даючи сто миль на годину. У-ух! – нас ніби підстьобнув хтось, аж Слім сказав: «Ф’юїть!» Натовп заворушився, вражений, та згодом все стало на свої місця, і люди знову тинялися без діла, знуджені, як завше.

Ну, нам було пора йти, і Слім сказав: «Ми ще повернемось на Таймз-сквер, а зараз нам треба йти крізь ніч, як отому старому з сивим волоссям, йти доти, поки не прийдемо в другий кінець цих здоровенних, розбухлих Сполучених Штатів, йти крізь необжиті землі, щоб живими і здоровими сісти собі в кінці над Тихим океаном і подякувати Богу. Ти готовий, Піку?» Я відповів: «Готовий», і – в дорогу.

ПРИВИД САСКУЕХАННИ

Була восьма, а ми стояли у жовтому світлі під тунелем Лінкольна. Почало мрячити, це нас занепокоїло. Але тут, вперше за весь час, ми відразу піймали машину: здавалося, й руки ще не встигли підняти, а дядечко вже виїхав з-за рогу зі словами: «Радий вас бачити». Він широко посміхнувся і рвучко відчинив двері. Це була гігантська вантажівка з надписом «ПЕНСКО», з кабіною в добрих дванадцять футів заввишки, з шинами, певно, найбільшими в світі, а щоб побачити причеп, який вона тягнула, в цілості, треба було перейти через вулицю. Така штука гігантська, що Слімові довелося закидати мене усередину, а той ловив мене, як футбольного м’яча. Коли я всівся – здалось мені, буцім я на дереві, так було високо. Знаменито! Слім застрибнув слідом, втягнув валізку, що в ній наші речі, і гайда.

«Їдете кудись з братиком?» запитав водій. «Так, негоже йому потрапляти під дощ». З цими словами він рвонув ногою униз, вхопив дві ручки, віддубасив усе, що можна було, помпуючи педаль, як органіст, і – бум! Величезна вантажівка загой-далась, забуркотіла, і ми горою покотилися в тунель. Водій був білий, на ім’я Норідьюз, і змушував тунель вібрувати від нас аж до Нью-Джерсі.

Він не сказав ні слова до самої Пенсільванії, куди ми прибули через кілька годин, а ми зі Слімом тільки тим й були зайняті, що сиділи, милуючись, як легко кидає він цю гігантську машину на шосе. Вона була набагато дужча від якогось там нещасного автобуса, а той теж сила чимала. Інші люди, в чужих автомобілях, здавалося, здригались і тремтіли, коли ми проїжджали – бум-бум-бум, – пожираючи все довкола. Єдиний раз, на пагорбі, наш фургон спинився, щоб пропустити інших, не перестаючи вуркотіти. Надзвичайно міцні гальма зупиняли причіп, що раз у раз гримав нам у спину при червоному світлі, – водій давив на них з усієї сили, і гальма, здатні спинити таку гору, з легкістю піддавалися йому одному. Раптом причіп брик-нув, як мул, і поточився, наче не мав більше терпцю чекати на зелене світло; водій наказав йому: «Держись!», але причіп котився далі. «Він так любить», сказав водій.

У Нью-Джерсі сіяла мжичка, і перше, що ми побачили – того старого білого діда зі срібним волоссям, що розвівалося йому над головою. Він ішов по шосе, зали-тий жовтим світлом, закутаний в дощ, як в дим. О, це було жалюгідне і водночас знаменне видовище! «Недовго ж довелося йому їхати», сказав Слім. Ми оглянулися, проносячись мимо: лице він виставив на дощ і заглибився в думки про те, як було б добре, коли б не падало і він сидів би в своїй кімнаті, – щось отаке. «Що ж він робитиме?» сказав Слім і додав: «О, цей джентльмен надзвичайний! Він наводить мені на думку Ісуса, котрий, так як і він, прокладає шлях крізь цей похмурий світ. Закладуся: він також не платить податків, а зубну щітку згубив ще в армії. Що ж, кожному своє». Очі в старого були голубі-голубі – я бачив, коли ми проїжджали. Пізніше ми стріли його знов – коли-небудь розповім.

Промчали ми залюдненими вулицями Нью-Джерсі, виїхали на дорогу, а там знак: де написано «Південь», стрілка показує вліво, а де «Захід» – просто вперед, і ми рушили за стрілкою, що показувала просто вперед, на захід. Стемніло, почалися поля, а незабаром з’явилися гори.

Через кілька годин ми в’їхали в Пенсільванію, а ще через п’ять були в Гарріс-берзі, там мешкав водій. Частину дороги я проспав. Дощ падав безперестанку, а в кабіні було тепло й затишно, – хороший початок для нас зі Слімом. Він сказав, ми не так вже й відстали від Шейли.

Опівночі під Гаррісбергом водій сказав, що заощадить час, висадивши нас перед містом на роздоріжжі, і показав, де. Там було так порожньо, темно і мокро, що мені аж клубок застряг у горлі, але дядечко сказав, що підбере нас, якщо ми намірені їхати в Піттсберг і далі на захід, і додав, що знає іншу дорогу навпростець через місто. Навпростець – це добре, це нам відповідало. Гаррісберг був залитий сяйвом та дощем, тихий та смутний – місто з великими сірими мостами над рікою Саскуе-ханною, з головною вулицею, де всі чекали нічних автобусів.

Під червоним світлом ми вистрибнули з кабіни, водій повторив свої настанови, за що Слім був йому дуже вдячний, і ось знову ми на ногах, прямуємо через місто до іншого шосе, сповнені надій. «Гарно ми проїхались», каже Слім. «Сам би я не піймав. Нам співчуватимуть, що ти такий малий, і ми впору будемо на узбережжі. Ох ти ж, Піку, щастя моє! Ходи сюди, поруч з батею!»

Будинки в Гаррісберзі надзвичайно старі, походять з часів Джорджа Вашінг-тона, сказав Слім. В одному місці вони геть усі викладені старою цеглою і древньої форми, з повикривлюваними коминами, але дуже охайні. Слім сказав, місто через те таке давнє, бо стоїть на великій ріці. «Ти ніколи не чув про Саскуеханну, про про Даніеля Буна і Бенджаміна Франкліна? А про франко-італійські війни? В ті часи усі йшли сюди – з Нью-Йорку, де ми з тобою були, теж, – штовхали тачки через гори, поганяли волів, аж вози рипіли, в дощ і в сонце, терпіли лихо, проте аж гинули, щоб добратися сюди. То був початок великого і довгого шляху на Каліфорнію. А тепер прикинь, скільки часу ми добирались сюди на колесах, а скільки, уяви собі, треба на волах; прибудемо в Сан-Франціско – тоді скажеш. Я спитаю про це, коли будем над Невадською ущелиною. Є в штаті Невада така ущелина, що колись втягнула цілий океан, і відтоді там сухо. Місяць часу треба, щоб виміряти її з краю до краю. І ніхто ще не наважився почистити там зуби! Е, та що ти путнього бачив, хлопче!»

Однак ми ще над Саскуеханною і досить таки зголодніли, тому Слім сказав, скуштуємо гарячих сосисок номер два і номер три, а можливо, й чотири. Ми пішли в ресторанчик і взяли сосисок з квасолею в соусі та випили кави. Слім сказав, мені слід навчитися пити каву, це зігріває в дорозі. Він порахував гроші – залишилося сорок шість доларів і вісімдесят центів, – і, покопавшись у валізці, витягнув трохи одягу – ану ж дощ припустить! Сподіваюся, сказав він, незабаром піймаємо машину і я посплю, добре, якби до самого Піттсбурга – тоді ми зможемо відразу йти далі, не затримуючись на ніч. «Попереду сонце світить, в Іллінойсі та Міссурі, це точно», сказав Слім.

Мало-помалу ми знову йшли крізь ніч. Слім по дорозі купив дві пачки сигарет – тепер у нас сорок шість доларів і сорок центів, – і ми вийшли на околицю міста. Люди дивились на нас з цікавістю: куди це вони йдуть? Що ж, таке життя. «Людина мусить жити і рухатись до цілі», завжди говорив Слім. «Прожити – що плюнути, що вітрові дунути». Над’їхав якийсь дядько, який повертався з роботи, і Слім, не роздумуючи, витягнув руку й пронизливо свиснув крізь зуби, а коли побачив, що той не зупиняється – вистромив ногу, підтяг штани і каже: «Змилуйтеся над бідною, нещасною дівчинкою!» Мене бавило, що, де б він не був, він завжди правив баляндраси.

Було холодно й таки сиро, однак ми почували себе дуже добре, наче вдома. Час від часу мені лізло в голову всяке – чи ми знайдемо в Каліфорнії ліжко й дім, що там з Шейлою, а що буде зі мною, коли я втомлюся більше, ніж зараз, коли далі буде ще сиріше, ще темніше, – але все це зникало, коли Слім починав говорити. «Тільки так і можна жити», провадив він, «не чекаючи на смерть. Ой-ой, інколи мені так хочеться померти, але не зараз – зараз я згоден чекати ще довго-довго. Поки ти уділив мені ще трохи, Господи, я не боюся змерзнути в пальці, якщо ноги цілі. Господи, не дав ти мені грошей, що ж, зате дав право нарікати! Хо! Нарікай на ліву руку, то права відпаде! У мене є моя малеча, тож протримаємось ще трохи і подивимось, що там тепер у тій Каліфорнії, а що у нас самих, та й поставимо на парн. Єдине, що я вмію, Господи – це брикатися:  брик сюди, брик туди, а тоді раз – і брикну як треба. Бережи мене, Господи!» Слім завжди так говорив з Богом. Ми з ним добре пізнали один одного, так що один міг залюбки говорити сам до себе – інший тільки слухав. Я міг гукнути, рахуючи кроки: «Тік, так, ту!», а Слім відповість: «Поїхали!» – неуважно, як людина, зайнята чимсь іншим. Виходило дуже кумедно, і гаразд.

Колись, дідусю, я зароблю силу-силенну грошей для нас з тобою і натішуся ними вволю, але так, як це робить Слім без грошей, – тоді я, певно, буду щасливий.

Ми перейшли місто і незабаром опинились на шосе. Ріка Саскуеханна текла зовсім поруч, чорна й урочиста, тиха – ніде й не плесне.

І тут ми побачили чоловіка з малесенькою валізкою, що бадьоро крокував до нас від берега. Він замахав рукою і закричав: «Ходіть трохи швидше, коли хочете йти зі мною! Я поспішаю в КАНАДУ, і не в моїх цілях гаяти час!» Гм, він навіть не здиву-вався з нашої зустрічі, а продовжував говорити далі і досить скоро перегнав нас. «Не можна баритися, сину, не можна баритися», сказав він, оглядаючись. Ми зі Слімом наддали ходу.

«Куди ви прямуєте?» запитав Слім, а той чоловік – звичайний собі, нещасний білий чоловічок – каже: «Вверх по ріці. Там, за мостом, відразу візьму собі ХАЙБОЛ. Член Товариства Закордонних Воєн, Американського легіону. У Червоному Хресті тутешньому десять пенсів мені пожаліли! Пробував оце учора заснути в депо, то вони прожектор на мене навели. Я сказав їм: «Тут ви мне більше не побачите», і пішов. Минулого тижня дуже смачно поснідав у Мартінсберзі, Західна Вірджінія: млинці в сиропі, шинка, грінки, дві з половиною склянки молока і шматочок шоколаду «Марс». Люблю запасатися на зиму, як білка. От в Гіпенсберзі, два тижні тому, поїв вівсяної каші з мозком і ситий – три дні».

«Ви хотіли сказати – Гаррісберг?»

«Гіпенсберг, сину, Гіпенсберг, Пенсільванія. Я до кінця місяця повинен зустрітися з партнером в Канаді, внести пай в уранові руди. Покажу я цьому Нью-Йорку!» сказав він, рішуче замахуючись кулаком. Смішний то був дідок, низенький і худий, поморщений від ніг до голови, з довгим рогом замість носа, а лице під капелюхом таке покорчене й нужденне, що вдруге я б його не впізнав. «Ходіть швидше!» крикнув він, не обертаючись. «Стрічав уже одного такого три роки тому тут, на дорозі. Лінивий! Повільний! Не баріться!» Ми були змушені наддати ходу.

Так ми пройшли близько двох миль.

«Куди ми йдемо?» запитав Слім.

«Знаєте, що я влаштував собі вчора в Гаррісберзі? Гарненьку вечерю, скажу я вам, в одному ресторанчику. Свинячі ніжки в цукрі, картопля з горохом, сандвіч з арахісовим маслом, дві чашки чаю і желе з фруктами. Бармен – старий ветеран закордонних воєн. А дванадцятого цього місяця прийняв душ холодний, з гарячим на зміну, в готелі «Камео», не скажу, де: там Джім реєстратором, ветеран закордонних воєн. Застудився і чхав без пам’яті».

«Але ж ви женете, батя», сказав Слім.

«Годину тому один срібноволосий з клунком не міг навіть подужати за мною. Лечу в Канаду! Є тут у мене в сумці дещо. Новий галстук, наприклад». То була не сумка, а всього-навсього обшарпана картонна коробка, перев’язана широким ременем. Дідок почав з ним вовтузитися. «Заждіть секунду, я вийму галстук», сказав він, і ми пристали біля порожньої бензозаправки, а він став на коліна і розстібував ремінь.

Я сів, даючи ногам відпочинок, і спостерігав. Дідок був дуже чудний, і саме через це Слім і йшов за ним. Слім завжди плентався за всім, що його притягувало, розумієш, – не зміг би він відмовити і такому дідкові, як цей.

«Зажди, де ж він може бути?» Дідок безмежно довго копирсався в своєму чудо-ранці, чухаючи голову. «Не скажете ж ви, що я лишив його в Мартінберзі? Вранці я клав сюди дві дюжини крапель від кашлю і пам’ятаю – галстук був застромлений тут. Ні, не в Мартінберзі, ні, ні, ні, – то де ж це було? В Гаррісберзі? Ану його, і цей вистачить до Оґденберга, штат Нью-Йорк». І ми рушили далі.

Дідусю, ти не повіриш, навіть щоб хотів: ми з цим старим пройшли вздовж ріки не більше й не менше – ШІСТЬ миль! Мені здавалося, ось зараз трапиться щось, куди ми завернемо, та воно не траплялось. Ніколи ще не ходив я пішки так довго і так мало зважав на це – дідок настільки дивні речі городив! «У мене є всі документи», казав він, розповідаючи, що він робив у різних містах, щоб прохарчуватися, як усюди показував свої посвідчення, і що він їв, і скільки цукру сипав у каву, і скільки грінок у суп. Ми аж зголодніли, слухаючи його. Він був такий слабкий, а їжу любив так сильно. І йшов, і йшов.

Гм, те «щось» ніяк не показувалось, ми рухались вже просто посеред пустки, а дорога освітлювалась дуже зрідка.

Слім раптом став, як уритий: «Скажіть-но, ви, певно...» – він не хотів сказати «божевільний», і сказав тільки: «Ви, певно... Батя, нам з братом краще повернути назад».

«Назад? Ніяких назад в цих краях. Гей-гей! Не за тих прийняв я вас, хлопці, як і того парубка три роки тому, не за тих. Ви як хочете, а я готовий іти далі».

«Не можемо ж ми йти цілу ніч», сказав Слім.

«Що ж, здавайтесь, а я твердо націлився в Канаду і піду просто через Нью-Йорк, коли вже така справа».

«Нью-Йорк?» вигукнув Слім. «Ви сказали – Нью-Йорк? Хіба це дорога не на захід, до Піттсберга?»

Слім зупинився, а дідок погнав далі. «Гей, ви чули?» крикнув Слім. Старий чув прекрасно, однак виду не подав. «Іди далі, кажу тобі, іди далі, може, будеш в Канаді, а може й ні. Не маєш права згаяти цілу ніч». Він говорив і говорив, і йшов, не зупиняючись, поки тінь його не розчинилася в темряві і зникла, мов привид.

«Так», сказав Слім, «це і був привид». Він геть розгубився, стоячи глупої ночі разом зі мною у повному страхів прибережному лісі, не знаючи, де ми і як ми заблудилися. Чути було лише лопотіння дощу по тисячах листочків, «чу-чу!» десь за рікою і – посеред всього цього – биття мого серця. От тобі й на!

«І чого я пішов за тим божевільним?» сказав Слім, як у воду опущений, і почав роззиратися, шукаючи мене з витягненими руками.

«Сліме, я боюсь», сказав я.

«Ну, не бійся. Підемо назад до міста, там світло, люди нас побачать. Ох!»

«Сліме, хто це був?» запитав я, і він відповів: «Якийсь добрий водяник, мабуть, що бродить по Вірджінії, Західній Вірджінії, Західній Пенсільванії, по Північному Нью-Йорку, Східному Артриті і Південному Потцаватомі на протязі останніх вісімдесяти років і шукає там Канаду. Я так думаю. І не знайти йому її ніколи, не потрапить він туди, бо вибирає весь час не той шлях».

Отаке-то, дідусю. Три наступні автомобілі просвистіли повз нас, а четвертий спинився, і ми побігли. У цій вантажівці, що перевозила худобу, сидів високий серйозний білий чоловік і сказав нам: «Так, ця дорога на захід, до Піттсбурга, але вам краще повернутись до міста і піймати машину».

«Той старий збирається цілу ніч іти на захід, а сам хоче дістатися на північ, в Канаду», сказав Слім. Це була найсвятіша правда, і ми ще не раз згадували Привида ріки Саскуеханни протягом наступних трьох місяців, – я розповім тобі – поки зустрілися з Шейлою в Сан-Франціско.

ЯК МИ ВРЕШТІ-РЕШТ ДОБРАЛИСЯ ДО КАЛІФОРНІЇ

Хочу сказати – довга це була подорож, дідусю. Той дядечко відвіз нас назад у Гаррісберг, а дощ падав і падав. Він пояснив: треба звернути наліво, потім направо, тоді знов наліво і направо і вийти до ресторанчика, де, як він сказав, готують дуже смачну картоплю зі свинячими ніжками і семидюймові сосиски. Ми зі Слімом зайшли туди і сіли за столик, а з другого боку, біля плювальниці, кілька чоловік сперечалося про індійців.

«Що ти там говориш! Ніякий ти не індієць!»

«Я – не індієць? Я – не індієць? Та я – потцаватомі з Канади, а мати моя – чистої крові шерокі».

«Коли ти – потцаватомі з Канади, а твоя мати – чистої крові шерокі, то я Джеймс Рузвельт Тернер».

«А повернися-но сюди, сину, – я так тобі пальну, що й не встанеш». Почулися звуки розбитого скла, боротьби, лайка, вереск жіночий, і тут до столика, за котрим ми їли, підсіла собі жінка і, мило всміхаючись, спитала: «Можна мені до вас?» Якраз в цю хвилину з радіомашини висів загін поліцейських, зайшов усередину. Жінка – дівчина, по суті – запитала Сліма:

«Можна, я посиджу?»

І посміхнулася. Але Слім – він боявся полісменів – так і не відповів на її посмішку, а крім того, він одружений – з Шейлою. Жінка поводилася так, начеб вона з нами за одним столом, і жоден полісмен не спробував її зачепити. Слім не сказав ні так, ні ні. Поліцейські забрали індійців, що відразу були кинулися навтьоки, і знову все стало тихо-мирно.

Усі наші гроші пішли на картоплю зі свинячими ніжками та семидюймові сосиски, і Слім найменшої уваги не звернув на неї. Все воно, як худобина. Але знаєш, дідусю, дуже багато чорних людей мають індійську кров, як я виявив, знайомлячись з ними в Небрасці, Айові, Неваді та, звичайно, Оукленді.

Тепер ми були ситі донесхочу і готові в дальшу мандрівку під дощем, що вже не лив, а сіяв струминами, і Слім сказав:

«Що нам слід зробити зараз – це дістатись Піттсбурга маршрутом 22».

Був ранній ранок, вставало сонце, і якесь ау-то, проїхавши мимо, розчавило колесом голубоперу пташку. Від писку її мене занудило. Я мав бажання опинитись далеко звідси, де б не чувся таким побитим. Один водопровідник підвіз нас до Гантінгдону, електрик – до Голідейсбергу, тоді один, на ім’я Бідді Блер, – до Блерсвіля, і закруглились ми у Кораполісі з допомогою одного селянина, чий син щойно переніс операцію на грижу. Чого ми тільки від цих людей не наслухались – жах! Але щось підказувало мені, що ніхто з них не мав зла на думці.

Було біля сьомої ранку. Слім купив кілька карамельок – щоб рот підсолодити, сказав він. Він всерйоз затривожився, що не зуміє догнати Шейлу. І так і не сказав мені, за скільки можна добратися до Оукленду, щоб я не налякався. Я й не знав, сказав я йому, що на світі так багато білих з Північної Кароліни, так само, як я.

«Угу», сказав він. І додав: «Цікаво, чи містер Оутіс поскаржився на мене в поліцію – за викрадення дитини? Та ну, тепер він нас не знайде. Оцих зупиняєм?»

Автомобіль з двома чоловіками давав, може, вісімдесят миль на годину, та все ж зупинився, завищавши гальмами. Ми вмостилися ззаду, а вони спитали:

«Вам куди? – Валяй! Ми тільки по Монтані. – Гроші є?»

«Та не дуже», відповів Слім.

Вони вирішили: «Викинемо вас у Піттсбурзі». У Піттсбурзі падав дощ, і, щоб сховатись від нього, ми пішли на вокзал, але двоє дядечків у синіх, з голочки, капітанських костюмах сказали нам вибиратися. Ну, ми коміри догори й потьопали собі по вулиці. Бачимо – церква з хрестом на маківці.

«Зайдімо сюди, підсохнемо. Звідси, думаю, вже не викинуть».

Всередині було холоднаво, та десь під підлогою гріла пічка, і звідти тягнуло теплом. Нагорі грав чоловік на великому органному піаніно, Слім сказав, це «Гава Марія», а потім з’явився хлопець з вогнем на паличці й почав переходити з місця на місце, запалюючи свічки. Надворі лило, як з відра. «Вішальник», сказав Слім і засміявся.

А я, дідусю, заслухався і шикнув на нього, і спитав:

«Можна, я заспіваю?»

«Слімові невідомо, чи знаєш ти мелодію».

«Я буду підспівувати».

Слім сказав: «Он іде хороший чоловік в чорному убранні».

Але я вже почав мугикати.

А хороший чоловік в чорному убранні й каже: «У тебе прекрасний голос, як тебе звати?»

«Пікторіал Рев’ю Джексон з Північної Кароліни».

«А це хто?»

«Мій брат, Джон Джексон».

Священик запитав: «Ви вмієте стирати пилюку?»

Слім каже: «Досі я працював на кондитерській фабриці, але волію стирати пилюку».

«А мити підлоги в підвалах? Дві армійські койки біля пічки, сто доларів у місяць – кожному по п’ятдесят, харч та квартира – безплатно».

Слім каже: «Гаразд! Ми оце простуємо в Каліфорнію, до моєї дружини».

«Як звати вашу дружину?»

«Шейла Джексон, в дівоцтві Джойнер, з Північної Кароліни».

«А я – отець Джон Макджіллікаді».

«Не той Макджіллікаді, що тренує «Філадельфія Філліс»?»

«Ні, то Корнелій Макджіллікаді, мій родич далекий. «Філадельфія Атлетікс»... А я – отець Джон з Братства Христового, ордена єзуїтів. Ну то як, малий Джексоне, будемо співати в хорі? Назви мені свою улюблену пісню».

Я назвав йому, дідусю, «Отче наш на небесі» – Лулу аж плакала, коли я співав у неї на ґанку.

Отець Макджіллікаді взяв мене з собою на ХОРИ і посадовив поруч з ОРГАНІСТОМ, що тримав руки на клавішах. Я аж, дідусю, присвиснув і пожалкував, що не маю тут гармоніки. Священик заспівав, я за ним, і він сказав, що я співаю, як ангел.

Слім уже мив у підвалах підлоги і казав, яка шкода, що нема його труби, – зате він знайшов її в голосі свого братика.

От. Ми попередили отця, що тільки-но одержимо своїх сто доларів, відразу сідаєм на грейхаундський автобус і – в Оукленд, а отець на те, що недалеко до неділі, а там буде служба вранці; ця ніч – якась адвентська чи адвентистська, не знаю, і завтрашня субота теж, а в неділю – він так хоче, – я співатиму перед усім братством під час богослужіння, – що я й зробив, вгорі на ХОРАХ, стараючись, як міг. Отець Макджіллікаді був настільки задоволений, що сяяв, як сонце. І ірландці, що там були, аж порожевіли від задоволення, наче поросята, але я ось що подумав: у них свій клопіт, а в нас – свій. Так що забрали ми наших сто доларів і сіли в автобус, котрий збоку мав намальовану синім мисливську собаку – «сірий хорт» вона називається, – і галопом через Огайо, просто в Небраску. Слім спав сам-один на заднім сидінні, геть розкинувши ноги, а я сидів собі звичайно поруч дев’яностолітнього білого діда. Коли ми заїхали на заправку – під самим Керні, в Небрасці – дід повернувся до мене:

«Мені треба в туалет».

Я вивів його з автобуса за руку – бо він ще трохи, і впаде, – і спитав бензозаправника, де тут чоловічий туалет. Потім я відвів його назад в автобус, а водій крикнув:

«Ану, хто тут пиячить!»

У нього були чорні рукавиці, а в нього за спиною сиділи двоє мужчин і трималися за руки.

Слім усе ще хропів на задньому сидінні. Потім прокинувся і сказав: «Хі, малеча!»

За моєю спиною ще один старий сказав: «Вертаюся в Оровіль і кладу грошики в банк».

Потім, дідусю, ми опинилися в долині Сакраменто і вгледіли відразу Шейлину білизну, що сохла на шнурку, причепленім до палиць: хляп-хлоп!

Слім заклав руки за спину, почав шкутильгати туди-сюди по подвір’ї, прибалакуючи: «Ах, у мене артрит, авторит, дорогорит, пікрит і тисяча інших ритів!»

А Шейла вискочила, поцілувала його смачно, і ми пішли їсти котлету, яку вона приберегла для нас, з м’ятою картоплею, стручковою квасолею і по ложці морозива з бананом та вишнею.