III

Хірон біг і біг, спізнюючись, уздовж рядів тамариску, лавра, тису й кермесових дубів. Під кедрами й сріблястими ялинами, чиї нерухомі верхівки розчинялись в олімпійській блакиті, буйні зарості суничних дерев, дикої груші, кизилу, самшиту й портулаку наповняли ліс запахом квітів, живиці та брості. Іноді лісова гущавина розступалася перед його квапливою ходою, і в цих рухливих печерах то тут, то там кольорово спалахували всипані цвітом гілки. Він сповільнив біг. Приглушені посвисти вітру, що супроводжували його високо піднесену голову, вгамувалися теж. Ці прогалини серед хащі — прохромлені дотиком цікавих молодих пагінців, пронизані частими краплями пташиних пісень (здавалось, вони зриваються з важкого, перенасиченого елементами піднебесся, бо декотрі дзвеніли, як вода, інші — як мідь чи срібло; були пісні, схожі на поліровані дерев’яні палички чи на холодні, зморщені язички полум’я),— прогалини ці нагадували йому рідні серцю печери, були близькі йому і вливали спокій у душу. Його допитливе учнівське око — бо хто ж такий учитель, як не учень, тільки дорослий? — витягло на світ сховані у підліску васильки, чемерицю, тирлич, молочай, багатоніжку, переступень, аконіт і морську цибулю. А серед безликого буйства трав вирізнило по формі пелюсток, листя, стебел та колючок іксію, перстач, солодку материнку й матіолу. Розпізнані ним рослини, здавалось, виструнчувались одна за одною, ніби салютуючи тріумфальному маршу героя. Чемериця чорна згубна для коней. Шафран росте краще, коли його притоптати. В пам’яті Хірона мимоволі зринали давним-давно здобуті знання, коли він вчився аптекарської справи. З рослин, що звуться стрихнінними, одна викликає сон, інша — божевілля. Корінь першої з них, свіжовикопаний — білого кольору, а висушений — червоний, як кров. Другу дехто називає тріороном, а дехто — періттоном; три дванадцятих унцїі підносить настрій, подвійна щодо цієї доза викликає галюцинації, потрійна приведе до невиліковного боже­вілля. Ще більша — смертельна.

Чебрець росте лише там, куди сягають морські вітри. Викопувати його коріння треба стоячи лицем до вітру. Старі збирачі рослин твердили, що півонію слід викопувати затемна, бо якщо трапиш на очі дятлові, випаде тобі пряма кишка. Хірон лише зневажливо сміявся з цього забобону: його завданням було виводити людей з темноти. Аполлон і Діана обіцяли йому своє покровительство. Довкруг мандрагори слід тричі обвести по землі мечем, а зрізаючи корінь, стати лицем на захід. Бліді Хіронові губи під каштановими завитками бороди розтяглися в усмішку, коли на пам’ять прийшли всі оті мудровані застереження, на які він ніколи не зважав у своїх пошуках справді цілющого зілля. Що варто було знати про мандрагору — це те, що, підмішана в їжу, вона допомагає проти подагри, безсоння, бешихи й статевого безсилля. Корінь дикого огірка лікує білу проказу і коросту в овець. Листям самосилу, столоченим в оливковій олії, перев’язують місця переломів і незагоєні болячки; плодами його очищують жовч. Багатоніжка має проносні властивості, а звіробій, що зберігає силу протягом двох сотень років, — і проносні, і блювотні. Найкраще зілля росте на сухих і холодних схилах, звернених на північ — на Евбеї; зілля з Eги й Телетріону теж має велику силу. Усякі пахучі зела, крім ірису, походять з Азії: касія, цинамон, кардамон, нард, стиракс, мирра, кріп. Отруйні ростуть у нас: чемериця, болиголов, пізньоцвіт, мак, аконіт. Молочай згубний для собак і свиней; хто хоче знати, виживе хворий чи ні, хай натирає його сумішшю молочаю з олією й водою протягом трьох днів. Якщо він це витримає, значить, буде жити.

Десь угорі металево дзенькнула пташка, наче дала сигнал. «Хірон! Хірон!» — злинуло десь позаду, наздогнало його, вдаривши у вуха, і помчало вперед у своїм безтілеснім пориві радості туди, в кінець стежки, де на виході з печери світилося нерівними краями налите сонцем повітря.

Він вийшов на просіку. Учні вже зібралися: Ясон, Ахілл, Асклепій, його дочка Окіроя і з десяток інших високородних дітей Олімпу, полишених під його опіку. Це вони гукали його. Сидячи півколом на теплій, порослій грястицею землі, учні радісно привітали Хірона. Ахілл глянув на нього поверх кістки, з якої висмоктував мозок; до підборіддя йому прилипли крихти воску з бджолиного стільника. В гарному тілі хлопця вже вгадувався натяк на повноту. Широкі білі плечі його, наче під прозорою накидкою, здавалися по-жіночому округлими, і це робило його кремезну постать трохи незграбною на вигляд, а очі — маловиразними. Голубизна їх переходила у зеленавість, а погляд був водночас цікавим і уникливим. З усіх Хіронових учнів Ахілл завдавав йому найбільшого клопоту, але й більше, ніж будь-хто, потребував його схвалення, та й любив його найбільш відкрито. Ясон, котрому він уділяв менше серця, худорлявий і зовсім юний, як на свої роки, тримався, однак, із виклично незалежною впевненістю, і в темних його очах читалося тихе завзяття. Асклепій, найкмітливіший учень, був спокійний і напрочуд стриманий; багато в чому він уже перевершив свого вчителя. Вирваний з утроби покараної за зраду Короніди, він теж виріс без матері під покровительством далекого божественного батька; Хірон ставився до нього не як до учня, а радше як до колеги, і в перервах, поки інші галасливо розважалися, обидва вони, дочасно змужнілі серцем, пліч-о-пліч, удвох, ще глибше поринали в таємниці науки.

Та особливо лагіднів погляд Хірона, коли лягав на рудаво-золотисту голівку дочки. Скільки життя було в цій дівчинці! Пасма волосся звивались і перепліталися: гривасті табуни з висоти пташиного польоту. Його власне життя з висоти пташиного польоту. Це в ній його плазма здобула собі безсмертя. Його погляд загубився на цій голівці, на цій уже жіночій, розкішно увінчаній голівці: його власна кровинка. Пригадалося широкоброве, довгоноге дівча, що в злості тупало ніжкою,— дівча, що виросло з того немовляти, якого Харікло, лежачи поруч на підстилці з моху, годувала груддю, а над входом в печеру жебоніли зорі. Дівчинка була надто розумна й вразлива, щоб безболісно прожити своє дитинство; її неврівноваженість не раз засмучувала гордих нею батьків. Окірою ще дужче, ніж його самого, мучив дар ясновидіння, і мук цих жодні з його ліків — навіть всесильний корінь, викопаний опівночі найкоротшої ночі з кам’янистого ґрунту в околиці Псофіди, — не здатні були полегшити; тож коли, бувало, вона накидалася на нього з гострими, злобивими докорами, він не гнівався, лише лагідно підтакував, сподіваючись цим заслужити прощення за свою неспроможність зцілити її.

В загальному хорі вітань голос кожної дитини мав своє, особливе, добре відоме йому забарвлення. А разом вийшла веселка. В очах кентавра забриніло вологе тепло. Свої щоденні заняття діти починали гімном Зевсові. Коли вони підвелися, їхні постаті в легкій одежі — ще не схожі на клинки й амфори, знаряддя Арея і Гестії, призначені для того, щоб разити й приймати в себе — були однакові в контурах, хоч різної висоти: тендітні ясні очеретинки єдиної свирілі, що влад співають осанну божеству абсолютного буття:

Царю небес,

Владарю бурі,

Світоче світла,

Зевсе, почуй нас!

Сповни нас величчю,

Громодержителю,

Влий в нас гармонію,

Батьку дощу!

Легкий, поривчастий вітерець підхоплював і розсипав звуки пісні, наче стрічки на юних дівчачих голівках.

О сонцесяйний,

Вищий від Феба,

Нижчий Аїду,

Пане морів!

Дай нам довершеність

Лінії неба,

Цвіту весняного,—

Дай розцвісти!

Густий голос кентавра, незвичний до співу, влився в кінцеву строфу:

Світоче світла,

Небо всіх смертних,

Джерело страху,

Гавань надій!

Просим — подай нам

Ласки знамення,

Волі своєї

Знак об’яви!

Вони змовкли, як раптом над верхів’ями дерев ліворуч стрілою знісся до сонця чорний орел. В першу мить Хірон налякався, та одразу ж збагнув, що, хоч орел шугнув від нього й ліворуч, зате праворуч від дітей. Справа від дітей та ще й догори: подвійно щасливе знамення. (Але від нього — зліва.) Школярі благоговійно зітхнули і, коли орел розчинився в райдужному німбі сонця, загомоніли, схвильовані. Навіть Окіроя, як з задоволенням відзначив батько, була вражена. Чоло її в цю хвилину прояснилося, блиск волосся злився зі світлом очей, і вона стала звичайною, веселою, безтурботною дівчинкою. Не маючи в душі ані крихти побожності, вона віщувала, що прийде день, коли люди почнуть ставитися до Зевса, як до дешевої іграшки, що її самі колись вигадали, почнуть жорстоко насміхатися з нього і скинуть його з Олімпу, і покотиться він звідти разом з камінням, і буде оголошений злочинцем.

Сонце пригрівало. Пташиний щебет довкола галявини поволі слабнув. Хірон нутром відчував, як наливаються радістю оливкові дерева по всій аркадійській долині. У містах, піднімаючись сходами у білі храми, благовірні чують під босими стопами гарячий дотик мармуру. Він повів дітей у тінь величезного платана, що його, розказували, посадив сам Пелазг. Стовбур дерева був завширшки з чабанську хижу. Хлопці розсілись між лапами кореневища з таким поважним виглядом, наче це були тіла убитих ними ворогів, а дівчатка більш скромно й невимушено примостились на острівцях моху. Хірон глибоко вдихнув повітря; груди, здавалось, пере­повнилися медом; його учні були його завершенням. Вони вливали в його мудрість надію. Зимний хаос знань, який вирував у ньому, вибившись на цей залитий сонцем світ, починав грати молодими барвами оптимізму. Зима переходила у весну.

—  Наша тема сьогодні,— почав він, і обличчя, розсипані в зеленій півтемряві, наче збиті дощем пелюстки, ураз притихли й насякли увагою,— походження всього сущого. Спершу сталося так,— сказав кентавр,— що чорнокрила Ніч, до якої залицявся Вітер, знесла в утробі Темряви срібне яйце. З цього яйця вилупився Ерос, тобто…

—  Любов,— відповів чийсь голос з трави.

—  А Любов привела у рух Всесвіт. Все, що існує у Всесвіті — сонце, місяць, зорі, земля з її горами й ріками, травами, деревами й живими істотами — все це діти Любові. Потім Ерос-Любов став двостатевим та злотокрилим і, маючи чотири голови, іноді ревів, як бугай чи лев, іноді сичав, як змія, або ж бекав, наче баран; під його проводом у світі панував лад, як у вулику. Люди не знали ні турбот,ані праці, їли жолуді, дички і мед, що скапував з дерев, пили молоко кіз та овець, ніколи не старіли, танцювали й сміялися досхочу. Смерть для них була не страшніша за сон. Та ось скіпетр перейшов до Урана…

IX

Сам-один ішов він крізь білий безмір. Копита поцокува­ли — одне скреготіло (кість до кості) — об твердь залитого сонцем вапнякового плато. З чого він, оцей купол над його головою — з бронзи чи заліза? Кажуть, ковадло, падаючи з Неба на Землю, летіло б дев’ять днів і дев’ять ночей; а далі, з Землі, падало б іще дев’ять днів і ночей, і лиш на десятий сягнуло б Тартару. У ті найперші дні, коли Уран щоночі злягався з Геєю, відстань, мабуть, була коротша. А тепер, можливо, й довша; можливо, — від цієї думки біль його став іще пекучішим, — тепер воно летітиме вічно, так ніколи й не сягнувши Землі. А хіба ні? Чому ж тоді Мати Гея, що так легко колись породила з розколин вологого лона Сторуких і владарів заліза Кіклопів, нуртуючий Океан, Кея і Крія, Гіперіона і Япета, Тейю і Рею, Феміду і Мнемозіну, злотом увінчану Фебу і прекрасну Тетію, матір Філіри; Гея, що, окроплена кров’ю свого скаліченого дружини, привела на світ мстивих Еріній і добросердих Меліад, ясеневих німф, виховательок Зевса; Гея, що з крові Ґорґони зродила Пе­гаса, а від Тартара зачала наймолодшого сина, страхітну пот­вору Тіфона, що мав замість ніг дві ненавистю сплетені змії, а руками сягав від сходу до заходу сонця, що вивертав гори, вмиваючи їх власною кров’ю, а раз навіть жили вирвав в са­мого владики Зевса, — чому ж Мати Гея, що з темних надр своїх так легко колись вивергала чудб, тепер німує в не­збагненнім спокої? Чому вона біла? Скрізь, куди лиш сягало око кентавра, панувала ця білина — колір смерті, квінтесен­ція спектру. Чи не тому, подумав він, що оскоплення Неба привело до жахливого наслідку — безплідності самої Геї, хоч як не побивалась вона, волаючи про рятунок?

Кілька дерев і кущів при дорозі стояли безлисті. Ось грястиця, знак Керери; сумах, отруйний для шкіри; кизил — від кори його злегка проносить; шовковиця, шпильчастий дуб, черемха — основний матеріал для живоплотів. Голі паліччя. Позбавлені в цю пору року усіх своїх достоїнств, вони на чистому аркуші снігу скидались на каліграфічні письмена. Він намагався вичитати хоч би слово — марно. Ніде ані натяку. В усіх дванадцяти питався, і жодне не дало відповіді. Чи ж то йому вічно судилося отак блукати під незрячим поглядом богів? NN Біль гавкав і рвав його тіло, як зграя припнутих псів. Пустіть їх, пустіть їх на волю. Боже, пусти їх на волю. Немов збунтувавшись проти молитви, крізь мозок його пронеслась, наче сморідний подих Гекати, потворна лавина недоношених калік і роз’ярених велетнів — закономірних викиднів процесу творення, шумовиння з безгубої пащі Хаосу, цього страшного у своїй всемогутності Праотця. Бр-р-р. Мудрість його широко відкритими очима дивилась на всю оту жахливу орду, і, безпорадний, він тепер молив одного — блаженства невідання. Забуття. Розсудливий в усьому, він давно вже навчився прохати в богів тільки те, чого, на його думку,
вони не могли не дати. І брама причинилась: дещо він милосердно забув.   

Але згадалося зовсім недавнє і лягло неспокоєм на душу. Його дитина хвора, лежить у гарячці. І стислося серце з жалю до Окірої, його єдиної, пишноволосої кровинки. Треба б її підстригти. Бідне дитя, чого тільки їй не треба! Нужда. Власну спадщину — купу боргів і Біблію — він передає далі. Нужда — ось воно, воістину останнє поріддя Геї. Оскоплене Небо, шаленіючи з болю, відкинулось від власного нащадка, лишивши його на поталу палахкочучій білій пустелі, що розкинула руки від сходу до заходу сонця.

Але й мертвої зимової пори зріють в зів’ялих гілках дрібненькі тугі бруньки. В найглибшому падолі року народився Месія. Листок опаде, та залишить повитий в смолу корінець, крихітне копитце, крупину транзиту в майбутнє. Завдяки цим крупинам чорне бадилля гілок налилось червонястим світінням. Байдуже, мов лакмус, око кентавра вбирало усі ці деталі, і поволі мінявся склад його думок. Пру­світи в придорожньому чагарнику відкривалися перед ним, мов обшарпані двері; пригадалось, як колись, ідучи кудись разом з батьком у його справах, вони опинилися на одній з хуліганських вулиць Пассеїка; була субота, і робітники сір­чаного комбінату заливалися алкоголем. Крізь подвійні двері пивнички вихлюпувався заразливий регіт, що, здавалось, ввібрав у себе всю жорстокість і блюзнірство світу, і він ди­вувався, як може такий шум і гам існувати під небом Господа Бога, котрому служив його батько. Тоді ще він не мав звички гово­рити про те, що його непокоїло, та неспокій, мабуть, сам якось дався відчути, бо батько, пригадується, повернув шию в своєму вузькому закритому комірці, прислухаючись до п’яного реготу, і з усмішкою озвався до сина:

— Усяка радість — данина Богу.

Сказано напівжартома, та слова ці запали хлопцеві в серце. Усяка радість — данина Богу. Досить було — серед бруду, у скруті, у злиднях — живій душі спізнати трохи радості, як тут-таки Бог об’являв своє право на неї; у трактири, у класи, в будинки розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтемніші, чумні, найглухіші кутки в Бразілії, в Африці а чи в Китаї — скрізь, де людині припала мить радості, Бог укра­дався і брав її собі, в свою неосяжну обладу. А решта усе — все, що не належало до радості — з погордою відкидалося геть, мов сміття — прах, що його ніколи й не було. Він думав про радість, яку дружині його дає земля, татові Крамеру газета, а синові — його майбутнє, і тішився сам, і був вдяч­ний, що може ще хоч трохи підтримати їх у цьому. Рентген нічого не показав. І цілий безмір — білий безмір днів попере­ду. Цей час, неозорий, як небо, належав йому, він купався у ньому, як справжнє внуча Океану, і збагнув, що, віддавши життя своє іншим, осягне цілковиту свободу. З різних кінців голубої далини дві гори — Іда і Дікта — мчали йому назустріч, мов дві плюскотливі хвилі, і в його прямій статі вони поєдналися знов — Небо і Гея. Добро живе. І тільки добро живе вічно.

Він дійшов до повороту. Ось і б’юїк, за якусь сотню кроків від нього — немов чорна паща, що мусить його проковтнути. Колишня власність похоронного бюро. Чорна пляма між білих кучугур — це ще питання, чи вдасться його видобути звідти. Ген понад полем ліворуч стриміла амішівська силосна башта у шпичастому капелюшку з рифленого заліза; он застиг від холоду давно покинутий вітряк; кілька ворон кружляло над похованою під снігом стернею.

Бездушний пейзаж.

Неозора широчінь, що на мить піддалася кентавру, вирвалася з болем і відступила; він зосередив погляд на машині, і серце його защеміло. Ниючий біль розійшовся всередині, там, де зрослися людська і тваринна плоті. В місцях переходу гібриди найбільш вразливі.

Чорнота.

Справді-таки всі ті довоєнні б’юїки покривали шелаком. Коли Хірон підійшов, розтрощена решітка здивовано роззявила рота. Тепер він вже знав, що це — паща тунелю, крізь який йому треба пролізти; а діти, котрих йому суджено вчити, уявлялись засліпленим очам його душі як скреготливі зубці дробильної машини, січкорізки, що мигтіла всіма барвами райдуги. Його обманули. Останніми днями він тільки те й робив, що прощався з усім і вся, наводив лад у журналах, готуючись до перелому в житті, до мандрівки. Мандрівки не буде. Атропа взяла була ножиці, подумала, посміхнулась і дозволила нитці снуватися далі.

Хірон потамував відрижку, силкуючись зібрати думки докупи. Перед ним крутою горою бовваніла втома. Від самої думки, що знов доведеться лавірувати між Зіммерманом і місіс Герцог, взагалі між усією тією нестерпною, незліченною олінджерською бандою, робилося млосно, аж у голові паморочилось; як могло батьківське сім’я, викинене у світ невичерпних можливостей, обмежитись цим мізерним пристанищем, цим паралізованим клаптиком невдячної, нерідної землі серед кількох непроникних облич, в одних і тих самих чотирьох стінах двісті четвертого класу?

А підійшовши зовсім близько — настільки близько, що в крилі автомобіля відбилась його потворно видовжена постать, — він зрозумів. Це колісниця, послана на нього Зіммерманом. Уроки. Він повинен взяти себе в руки і настроїтися на уроки.

Чому ми поклоняємось Зевсові? Бо він єдиний.

Назвіть п’ять річок царства мертвих. Стікс, Ахеронт, Флегетон, Кокіт і Лета.

Хто був дочкою Нерея? Автоноя, Агава, Актея, Амфітріта, Галатея, Галена, Галімеда, Галія, Гіппоноя, Гіппотоя, Главка, Главконома, Дінамена, Доріда, Дото, Евагора, Еварна, Евдора, Евкранта, Евлімена, Евніка, Евпомпа, Еона, Ерато, Кімо, Кімодока, Кімотоя, Лаомедія, Ліагора, Лісіанасса, Меліта, Меніппа, Немерта, Несея, Heco, Панопея, Пасітея, Плото, Поліноя, Понтопорія, Проноя, Прото, Протомедія, Псамата, Сао, Спіо, Фемісто, Феруса, Фетіда і Фоя.

Хто такий герой? Це цар, принесений в жертву Гері.

Хірон підійшов до обриву; копито шкрябнуло об вапняк. Невеличкий білий уламок, погрюкуючи, скотився у прірву. Звів очі туди, де розкинувся купол блакиті, і відчув, що зробить воістину великий крок. Так, безсумнівно — і до того великий, що він, стільки находившись по світу за життя, все одно не готовий до нього. Крок нелегкий, і мандрівка буде нелегкою; цілу вічність він ітиме туди — рівно стільки, скільки падає ковадло. Напружені нутрощі обм’якли; рана пекла немилосердно; в голові проясніло. Сліпуча білина вапняку різала очі. На самому краю в обличчя йому дихнув вітерець. Воля його — бездоганної проби алмаз, відточений страхом і відчаєм — сказала своє останнє слово. ВСЕ.

ἀνίατον δέ έχων τό ελχοζ το σπήλαιον απαλλάσσεται χ̀αχεί τελεντησαι βονλόμενοζ χαι μή δυνάμενοζ, επείπερ άυανατοζ ήν, ͗αντιδόντωζ Διι Προμηυέωζ άυτων άυτ͗ άυτωσ τενησιμενον͗ αυάνατων, ουτωζ ͗απέ ανεν.¹

Хірон прийняв смерть.

ЕПІЛОГ

Зевс любив свого старого друга і забрав його в небо, і лишив там, між зір, обернувши в сузір’я Стрільця. І тепер він, як знак Зодіака, то сходить, то заходить за обрій, разом з іншими вершачи долі людські, хоч останнім часом мало хто зі смертних шанобливо здіймає очі до Неба, а ще менше прагне пізнати науку зірок.

1. Маючи невиліковну рану, він шукає сховку в печері, де хоче померти, але не може, бо він — безсмертний. Тоді він пропонує Зевсові взяти замість Прометея його, разом із судженим йому безсмертям. Так він і помер. (Переклад з грецької Йосипа Кобіва). [↩]

VII

… І коли вони з батьком виходять, нарешті, зі школи просто в сніг, Пітерові здається, що цю повінь сніжинок наслав він своїм святотатством. Серед цього безперервного падіння вітер раз по раз сердито жбурляє в його тепле лице при­горщею дзвінких крижинок. Пітер уже забув, що таке сніг. А це — неосяжний шемріт, що, здається, щомиті зринає в іншому місці. Він запитливо дивиться в небо, і небо від­повідає йому чимсь рожевувато-бузковим, якоюсь приглушено-перлистою жовтизною: Лиш коли око призвичаюється, цей спадаючий долі потік набирає для нього зримих форм, стає краєм крила, а там і цілим крилом безконечно малих пір’їнок, що дедалі росте і ширшає, аж поки починаєш усві­домлювати, що воно скрізь і довкола, розкинулось у повітрі на всі чотири невидимі сторони світу і навіть далі. Куди не глянь — а око вже настроїлось на його частоту — скрізь воно, оте мерехтіння. Місто з усіма його будинками об­лягла шепочуча повінь.

Пітер пристає під високим ліхтарем, що охороняє ріг авто­мобільної стоянки. Те, що він бачить у себе під ногами, зби­ває його з пантелику. На вже застеленій білині кишать, наче мошва, дрібнесенькі темні цятки. Метнуться туди-сюди і зникають. Десь має бути межа, за якою вони зникають. Слід­куючи за цятками, Пітер бачить, що всі вони квапляться до однієї точки. Чим цятка далі, тим швидше летить вона до середини. Він простежує кілька з них — усі зникають. Якесь геть несусвітнє явище. Та тут йому відлягає від серця: він знаходить раціональне пояснення. Усе це — тіні сніжинок від світла у нього над головою. Під самим ліхтарем нерівне падіння їх проектується як безладне коливання, та чим далі від центру, де промені лягають під кутом, проекція пропорційно збільшує швидкість тіні, що квапиться назустріч своїй сніжинці. Тіні повільно випли­вають з безмежжя і, змалівши в останню мить до чорної крапки, зникають, коли їхні родоначальниці цілують збілілу землю. Пітер у захваті; немов цілий світ у всій його пласти­ці й безконечно різноманітній красі настромлено на шпильку, розгладжено, розіп’ято, як метелика, на рамці незмінної геометричної істини. Чим ближче гіпотенуза до вертикалі, тим повільніше зменшується довжина катета: це закон. За­клопотані тіні сніжинок схожі на мурашок, що метушаться на дні височенного кам’яного мішка. У Пітерові прокидаєть­ся вчений, що безпристрасно намагається знайти в космо­графії, якої вчив його батько, аналогію між щойно поміченим явищем і ‘червоним зміщенням’, завдяки якому здається, що зірки віддаляються зі швидкістю, пропорційною їхній від­стані від нас. Можливо, це така сама ілюзія, можливо — він пробує образно уявити її,— зірки в дійсності теж отак м’яко падають і падають у конусі нашого зору, вихідною точкою якого є земні телескопи. По суті, усе на світі висить, наче пил на забутому горищі. Ступивши кілька кроків туди, де світло ліхтаря вливається в суцільну неспокійну мряку, Пітер мовби опиняється на грані, де швидкість тіней стає безконечною, де кінчається — і водночас не кінчається — цей маленький всесвіт. Йому починає дошкуляти холод і сирість в ногах, і космічні думки мимоволі хиріють. Неначе вийшовши з тіс­ної кімнати, він охоплює зором весь обшир міста, над яким гуляють вітри, зриваються й шугають з неба з якоюсь буй­ною, цілющою силою.

Пітер заповзає в печеру їхнього автомобіля разом з бать­ком, скидає намоклі черевики і підбирає ноги у вологих шкарпетках під себе. Батько поспішно вирулює заднім хо­дом зі стоянки і спрямовує машину до Б’юкенен-роуд. Спо­чатку він надто газує, так що на першому ж невеликому під­йомі задні шини пробуксовують.

— Нічого,— каже Колдуел. — Це дурничка.

Від сьогоднішніх відкриттів всі нерви у Пітера на поверхні, і він страшенно дратується.

—  І чого б нам дві години тому не виїхати?— питає він. — Ми ж не виповзем на Пілюлю. Що ти там робив стільки часу, раз уже квитки розібрали?

—  Балакав з Зіммерманом,— Колдуел говорить повільно, підбираючи слова, щоб вони не прозвучали як докір. — Він сказав, що мав розмову з тобою.

Від почуття вини Пітерів голос стає пронизливим.

—  Куди було дітися, як він хапнув мене в коридорі?

— Ти сказав йому про квитки.

—  Нічого я йому не казав, тільки обмовився.

—  Боже мій, дитино, та чи я тобі рота зав’язую? Просто краще б ти йому цього не казав.

—  А що в тім поганого? Це ж правда. Чи ти не хочеш, щоб я говорив правду? Хочеш, щоб я усе життя брехав?

—  Чи ти — тепер це не має значення, — але чи ти не ска­зав йому часом, що я бачив, як місіс Герцог виходила з його кабінету?

—  Ясно, що ні. Я й забув про це. Всі про це забули, крім те­бе. Ти, видно, думаєш, що весь світ змовився проти тебе одного.

—  Моя біда в тім, що я так і не розкусив Зіммермана.

—  Та що там розкушувати? Звичайнісінький старий роз­пусник, хирний на голову, котрий не знає, що з ним робиться! І всі це бачать — всі, тільки не ти. Тату, ну чого ти такий… — Він хотів був сказати «дурний», але згадка про четверту за­повідь зв’язала йому язика: — …забобонний? Ти скрізь до­бачаєш те, чого нема. Чому? Чому ти ніяк не вгамуєшся? Це ж така мỳка!

Хлопець у люті вдаряє ногою по щитку, аж дзвякає криш­ка ручного багажника. Батькова голова малюється задумливою тінню, втиснута у шпичасту шапчину, котра в очах Пітера уособлює всю батькову догідливість, несосвітенність, усю його впертість і недбальство.

Той зітхає і мовить:

—  Не знаю, Пітере. По-моєму, це трохи спадкове, а трохи через обставини.

Голос його безмірно втомлений — здається, що це пояснення відібрало в нього останні сили.

«Я ж його добиваю»,— вражено думає Пітер.

Сніг падає дедалі густіший. Метнувшись назустріч світлу фар, спалахує розсипом іскор, злітає догори і зникає, а під фарами спалахує новий сніп іскор. Навала ця ні на мить не спадає на силі. В цю пору на дорозі автомобілів обмаль. Вогники вікон за богадільнею щораз рідші, ледь видніються крізь хуртовину. Нагрівається пічка, і тепло її тільки підкреслює їхню відірваність від світу. Дуга, описана двірниками на склі, за кожним помахом вужчає, і ось уже вони вдивляються в заметіль крізь дві поцятковані шпари. Вуркотіння мотора все глибше і глибше затягує їх у пастку.

На спуску біля єврейського кладовища, де похований Ейб Кон, знаменитий олтонський гангстер часів сухого закону, машину заносить. Колеса ковзають, Колдуел щомога приборкує кермо. Проте спуск вони долають успішно; тут Б’юкенен-роуд переходить у сто двадцять друге шосе. Справа від них височить Пілюля, розчиняючись у повітрі. Буксирний ваговоз, наче дім-утікач, проноситься мимо них в Олтон, налякано й хутко погримуючи ланцюгами. Коли його задні вогні, востаннє мигнувши, щезають, вони залишаються на шосе самі.

На підступі до вершини горба підйом крутішає. Колдуел вмикає першу швидкість і їде доти, доки колеса не починають пробуксовувати, тоді вмикає другу. Машина з натугою повзе ще кілька десятків ярдів, і коли колеса знов починають прокручуватися, він у відчаї переходить на третю. Мотор глухне. Колдуел шарпає ручне гальмо, щоб втриматися на схилі. Вони проїхали більше половини підйому. Хуртовина, зітхаючи, тоне у тиші. Мотор заводиться знову, та задні шини ковзають по снігу; важкий старий б’юїк норовить покотитися назад, до низької канатної загорожі на узбіччі. Врешті-решт Колдуелові не залишається нічого іншого, як, відкривши дверцята і висунувшись з машини, пустити її згори, покладаючись лише на слабке рожеве світло задніх вогнів. Отак задкуючи, він хоче проминути поворот на Олінджер і виїхати на рівний відрізок шляху між Пілюлею та ще одним маленьким підйомом у напрямку Олтона.

Однак, хоч цього разу, набравши інерції, вони спускалися швидше, машина, забуксувавши, спиняється. Вони ледь-ледь не доїхали до того місця, куди їх занесло вперше; у світлі фар темніють дві колії старих їхніх слідів.

Раптом голови їх викидають вперед різкі довгі тіні. Ззаду вихоплюється якась машина, прямуючи вгору. Світло фар яскравішає, палахкоче, немовби кричить, огинаючи їх з усіх боків; це зелений додж, випуску 47-го року. Калатаючи ланцюгами, він, не спиняючись, минає б’юїк, долає найкрутішу частину схилу і, набравши швидкості, зникає за перевалом. Застигле світло їхніх власних фар виловлює відбитки чужих ланцюгів. Сніг, падаючи, рівномірно іскриться.

—  Нам теж треба надягти ланцюги, як отой,— каже Пітер. — Якщо зумієм проскочити ярдів з двадцять, то ви­їдемо. Файєргілл не така крута.

—  Ти бачив — тому поганцеві навіть до голови не при­йшло нам підсобити?

—  З якої це речі? Він і сам ледве впорався.

—  Я б на його місці підсобив.

—  Це ти такий, тату, а більше таких нема. В цілому світі більше нема таких, як ти!

Він кричить, бо батько затис руки на кермі і впав на них головою. Йому страшно бачити батькову постать отакою зніченою. Він хоче вивести його з цього стану, але слово застрягає в горлі, незнайдене. Нарешті питає несміливо:

—  Є у нас ланцюги?
Батько випростовується.

—  Коли ж тут ми їх не надягнемо — машина зіслизне з домкрата. Треба спуститися на рівне місце, — каже він.

І, вже вдруге, відчиняє дверцята, висовується з машини й скеровує її вниз по схилу, а задні вогні забарвлюють сніг у рожевий колір. Кілька сніжинок влітають крізь відчинені двері, щипають Пітерові руки й обличчя. Він застромлює руки в кишені куртки.

Внизу обоє виходять з машини. Відкривають багажник і намагаються поставити автомобіль на домкрат. Ліхтарика у них нема, тож дається це їм нелегко. Сніг на узбіччі глибокий, дюймів шість, і, прагнучи вивільнити від нього колеса, вони надто високо підкручують домкрат, машина скособочується, домкрат вистрілює з-під неї і на неймовірній швидкості летить на середину дороги.

—  Господи,— каже Колдуел,— так і вбитися можна.

Він не робить жодного руху, щоб іти по рейку, і Пітер іде сам. Він розглядається за якоюсь каменюкою — підперти передні колеса, але нічого такого не знаходить: все сховалося під снігом.

Батько стоїть, уп’явши погляд у верхів’я сосон, що темними ангелами мають серед хуртовини високо над ними. Пітерові здається, що думка його в цю мить ширяє ген у матово-бурому небі, описуючи широкі кола, мов сторожкий каня. Та ось вона знову вертається до земних проблем, батько з сином ставлять рейку під бампером, і цього разу вона держиться. Але тоді виявляється, що вони не вміють прикріпляти ланцюги. А вчитися зараз, серед темряви й холоду, коли очі не бачать, а пальці закоцюбли, пізно. Минають хвилини за хвилинами, а батько все вовтузиться біля шини навпочіпки в снігу. І за весь цей час — жодної машини на трасі. Рух на сто двадцять другому шосе припинився. Здається, ще мить — і ланцюг застібнуто, але він тут-таки зіслизає просто батькові в руки. Зі схлипом а чи з прокляттям — за вітром не чути — Колдуел зводиться на ноги й обома руками шпурляє тим оберемком сплетених залізних кілець у сніг. Лишається ямка, як після підстріленої птахи.

— Треба спочатку з внутрішнього боку застібнути, — каже Пітер.

Він відкопує ланцюг, стає навколішки і повзе під машину, уявляючи собі, як батько розповідає матері: «Я вже геть було розум стратив, а тут малий спокійнісінько так бере ланцюга, залазить під машину і застібає його легесенько, як шпильку. Ніяк не доберу, звідки в нього такі здібності до техніки?» Колесо виковзує з-під пальців. Кілька разів накидає він на шину громіздкий залізний кожух,та щоразу, ліниво повернувшись, вона струшує з себе оту кольчугу, наче дівчина сукню. Батько притримує колесо, і Пітер пробує ще раз. Під автомобілем тхне гумою, обсмаленою іржею, бензином і мастилом, і в кожному з цих запахів Пітерові вчувається загроза. Він згадує, як машина зіскочила з дом­крата, і уявляє, як тріщить під мостом і ресорами його череп. Єдина втіха — що тут тихо і сніг не падає.

Десь мусить бути невеличка защіпка, завдяки якій три­матиметься ланцюг. Пітер знаходить защіпку і навпомацки відгадує, як її закріпити. Це йому майже вдається. Ще трішечки, і її заклинить. Він тисне з такою силою, що все його випростане тіло тремтить, нирки починають нити, метал вгризається в пальці. Пітер молиться подумки і робить жаске відкриття: навіть у тому випадку, коли ця мікроскопічна поступка і не буде відступом від природного закону, матерія все одно не поступиться нізащо. Защіпка так і не заскочила. У відчаї він кричить не своїм голосом:

— Не йде!!

Батько відгукується:

—  Ну й дідько з ним. Вилазь!

Пітер робить, як велено, встає, струшує сніг з куртки. Обоє дивляться один на одного зневірено.

—  Не виходить у мене,— каже Пітер, мовби хтось цьому перечив.

Батько відказує:

—  Тобі йшло куди краще, як мені. Сідай в машину, по­їхали ночувати в Олтон. Від напасті не пропасти.

Вони кладуть ланцюги в багажник і беруться опускати домкрат. Але виявляється, що й цей шлях до відступу закрито. Важілець, яким переключають домкрат, безнадійно повис. З кожним поворотом ручки машина піднімається на зарубку вище. Метушливий сніг сипле їм в обличчя, від завивання вітру гуде у вухах; тягар на душі стає нестерпним. Здається, сама хуртовина всією своєю шелесткою, неспокійною вагою повисла зараз на цій мізерній поламаній деталі.

— Я йому зараз покажу,— проголошує Колдуел. — Відійди, малий.

Він залазить в машину, заводить двигун і рушає вперед. На якусь мить рейка домкрата вигинається дугою, і Пітер чекає, що от-от вона вирветься й полетить в xуртовину, як стріла. Натомість бампер сам не витримує тиску, і в наступну мить автомобіль падає на ресори, хруснувши, як зламана бурулька. Залом на задньому бампері, схожий контуром на верхню губу, назавжди залишиться згадкою про цей вечір. Пітер підбирає рештки домкрата, кидає їх у багажник і вмощується на переднім сидінні поруч з батьком.

Користаючись тим, що задні колеса пробуксовують, Колдуел розвертає б’юїк до Олтона. Однак за годину, яку вони провели на цій дорозі, снігу нападало ще на дюйм, а втрамбувати його було зовсім-таки нікому. Невеличкий підйом, що виводить дорогу з улоговини біля підніжжя Пілюлі, — підйом настільки незначний, що погожого дня він проскакує під колесами непоміченим, цього разу виявився таким крутим, що не помітити його годі. Задні шини буксують без кінця. Вузькі щілини-віконця перед ними поволі пухнатіють і закриваються зовсім: небесний засік, звідки сніг досі тільки сіявся, тепер наче прорвало. Тричі їхній б’юїк пнеться на пологий схил, щоб під кінець зав’язнути. За третім разом Колдуел вгризається ногою в акселератор, і колеса, верескнувши, відкидають машину в неторканий сніг за узбіччям. Тут якраз невелика яма. Колдуел пробує першу швидкість і намагається вибратись, та сніг міцно тримає їх у своїх примарних лабетах. З Колдуелових уст вихоплюється сріблиста бульбашка. В нестямі він вмикає задню передачу і заштовхує машину вглиб, так що тепер вони зав’язли остаточно. І виключає двигун.

В цю скрутну хвилину до них приходить тиша і спокій. По даху машини пробігає легке шарудіння, мовби дах замітало піском. Під капотом мирно поцокує перегрітий мотор.

—  Доведеться йти пішки, — каже Колдуел. — Вернемося в Олінджер і заночуємо в Гаммелів. Це менше трьох миль — дійдеш?

—  Мушу дійти,— відказує Пітер.

—  Боже, в тебе ж ні калош, ні…

—  В тебе теж.

—  Мені що — я вже своє відспівав. — Помовчавши, він пояснює: — Не можна ж тут лишатися.

—  Знаю, туди його к бісу,— каже Пітер. — Знаю і без твоїх балачок. Вже досить тих балачок. Ходім.

—  Був би твій батько хоч наполовину мужчиною, ми б ви­бралися на цей горб.

—  І застрягли б деінде. Ти в тім не винен. Ніхто в тім не винен. Господь Бог винен. Прошу тебе — перестань бала­кати.

Пітер висідає з машини і якийсь час іде попереду. Вони піднімаються схилом повз єврейське кладовище, ступаючи вздовж колії, вибитої їхніми ж колесами. Пітер виявляє, що ставити одну ногу точно поперед другої, як начебто ходили колись індіанці,— зовсім не легка справа. А ще вітер ніяк не дає випростатись. Правда, тут, під заслоном із сосон, він не дуже сильний, проте настирливий — наскрізь продуває волосся й обмацує череп. Територія цвинтаря відділена від дороги низьким муром із сірого каменю; кожен виступ обріс сніжнобілою бородою. Десь там глибоко в густій імлі лежить Ейб Кон у своїй затишній гробниці з колонами. Від цієї думки Пітерові стає спокійніше на душі. Він вловлює аналогію: його власне ‘я’ так само надійно сховане під віковічним склепінням черепа.

На рівнині за цвинтарем сосон нема, і вітер дме так на­пористо, мовби намірився продірявити його наскрізь. Він стає геть прозорим: один скелет думок. Відірваний від себе, він з цікавістю сте­жить за власними ногами, що покірно і важко, як худоба у шорах, бредуть кучугурами снігу; невідповідність між довжиною його кроків і гігантською відстанню до Олінджера настільки велика, що Пітерові уявляється ще одна нескінченність — ціла прірва вільного часу. Він присвячує його роздумам над таким явищем, як фізичне перенавантаження. Тут усе дуже просто. По-перше, відпадають будь-які думки про минуле чи майбутнє, а там зникає і будь-який чуттєвий контакт з навколишністю. Наступний етап — відмирання кінцівок: рук, ніг, пальців. Якщо ж навантаження не меншає, а десь іще бринить спогад про краще самопочуття — перестаєш відчувати кінчик носа, підборіддя і взагалі голову, — вони не те що цілковито німіють, а просто переносяться, так би мовити, в площину існування, яка не має жодної точи дотику з тим дуже обмеженим, мінімальним клаптиком простору, напрочуд компактним і самодостатнім, що тільки один і лишився від привільного колись і честолюбного людського ‘я’. У ту мить, коли Пітерові здається, ніби відчуття приходять до нього звідкись дуже і дуже здалеку, батько його, що крокує тепер поруч, власним тілом, як щитом, прикриваючи сина від вітру, натягує йому на промерзлу голову свою плетену з вовни шапчину.