Menu 

Джон Апдайк. Ферма

Ферма

Of the Farm

(Уривок)

 

У кімнаті, де спав Річард, денне світло згладило фотографію елегантно-стриманої Джоан, перенісши її в площину далекого минулого разом із моїм дитячим знімком: десять років, як і тридцять, однаково зблякли під тиском невідпорної реальності цього безхмарного ранку. Внизу, на темножовтих вичовганих мостинах підлоги зі слідами собачих пазурів, наче постілка з золотої фольги під парадними дверима, що єдиною своєю шибкою визирали крізь виноградну аркаду на луг, лежав ромбик сонця, розцяткований тремтливими тінями виноградного листя. Ця сонячна латка, оцей самий ромбик лежав тут уже двадцять років, кожного поранку.

Пеґґі смажила млинці. Річард з матір’ю сиділи за столом — хлопець їв кашу, а мати пила каву. Я помітив, що вона якось особливо обережно тримає чашку, і вмить усі інші відійшли на другий план, хоч Пеґґі підвела на мене очі, широко всміхаючись, а Річард щось захоплено розказував — сюжет фантастичного оповідання, прочитаного перед сном. Пеґґі була з кісками. Її довге волосся, рудаве улітку й каштанове зимою, що могло розсипбтися гривою чи звисати оберемком а-ля Бардо, могло вкладатися в копицю чи зав’язуватись вузликом, як у сільської вчительки, цього разу було заплетене у дві тугі косиці, скріплені гумками на кінцях. Цікаво, що добачила в цій зачісці мати — фамільярність? Чи самовпевненість? Виклик? Солодкий запах млинців висів у кухні, мов неприйнятий дарунок, а Річард, здавалось, розповідав сам собі:

— …і тільки один цей чоловік у цілому світі лишився та й повзе по тому теплому попелищі, надіючись моря дістатися…

Пеґґі спитала:

— Де це ти такі шаровари роздобув?

— Ти порізався, — сказала мати. Голос у неї був рівний, сірий, як небо перед дощем.

— Голився татовою бритвою.

— Отакої! І чого?

Може, я вторгся куди не слід, осквернив святиню?

— Вона там така самотня лежала.

Мати відвела очі, й відчуття грози розвіялось. Голос її пом’якшав, погнучкішав.

— Я б її викинула, та колір у неї дуже вже гарний.

Я хоробро ступив уперед.

— А хто ця гарнесенька раба, що то нам млинці смажить?

— Бач, яка розумниця? Знайшла пакет готової суміші — я й забула про нього. А пахнуть як смачно!

— Мій тато, — озвався Річард, — їх просто на багатті смажить, тонюсінькі такі, з самої муки з водою.

— Ну, чим не розумник? — сказала мати.

Я звернувся до нього:

— Що це ти тут розказував про тепле попелище?

Пеґґі, перекриваючи черговий шиплячий залп, гукнула від плити:

— По-моєму, такі жахіття не можна читати перед сном!

— Це, видно, після атомної війни, — пояснив Річард. — Точно не знаю, не сказано, — і тільки той чоловік лишився, один-єдиний на всій Землі, і повзе по радіоактивній пустелі, повзе та й повзе, не знати куди — тільки потім здогадуєшся, що до моря. Він чує, як хвилі шумлять.

— Ти чув, — спитала мене мати, — як пси валували десь біля третьої ночі? Певно, олень поблизу був. Або в шелкопфівської гончої тічка почалася.

— Так раптово? — спитала Пеґґі.

— Ні, мамо, не чув. Я ж міцно сплю, ти знаєш. Я ще маленький.

— А я тепер від кожного шереху зриваюся, — сказала вона. — Чую навіть, як у вас ліжко рипить.

— Може, ми до нього глушитель купимо?

— Ну-ну, Річарде, — втрутилась Пеґґі, — повзе він до моря…

— Перепрошую, — сказала мати. — Давай, Річарде, розказуй.

— Так-от, — доповз він до моря, ліг у воду й чекає смерті, і так йому легко на серці, бо він весь час думав, що як помре в морі, то клітини його не вмруть, а зародять нове життя, і вся еволюція почнеться з самого початку.

— Я згодна з твоєю мамою, — сказала моя мати. — Такі речі нездорово читати на ніч.

— Кому млинців? — спитала Пеґґі. — Холонуть же.

— Це ще не кінець, — противився Річард з тривогою в голосі, як у його мами. — Вся суть — і яка суть! — в останній фразі, коли він лягає у воду і дивиться догори — я забув сказати, що то було вночі, — дивиться на небо і бачить зорі, але малюнок їхній зовсім не такий, як нині! Розумієте, — ви весь час думаєте, що все діється в майбутньому, а воно, виявляється, вже було бозна-скільки віків тому!

— Не розумію, до чого тут зорі, — сказала Пеґґі, спритними, звичними рухами голих рук розставляючи тарілки й накладаючи кожному млинців.

— І я, Пеґґі, — підтримала мати. — Я думала, зорі нерухомі.

— Ну ти й дивачка, мам,— сказав Річард. — Зорі ж весь час рухаються, тільки поволі, нам цього не видно. Колись Арктур може стати Полярною зіркою.

— Не пащекуй.

— Я не пащекую.

— Пригадую це оповідання,— озвався я.— Суть там така, що всі ми, з динозаврами, дубами й комашками включно,— що все на світі походить від отого одного-єдиного чоловіка.
Річарде, а з тобою не буває, коли ти засинаєш, що ти сам собі здаєшся велетнем? Кожен палець на версту упоперек?

— Буває, і часто,— сказав він. — Моторошна штука. Це якось пояснюється, я читав, тільки де? В «Сайєнтіфік Амерікен», певно.

— Отак, мабуть, і з тим чоловіком було, коли він у воді лежав і чекав смерті,— як ти гадаєш?

— Може бути,-— відповів Річард, ніяковіючи від того, що вимисел, який досі, здавалось, належав тільки йому, виявився запозиченням з реального життя.

— Дуже приємно,— сказала мати,— що він так піклував­ся про своїх нащадків. Ні, Пеґґі, цього вже забагато. Мені слід утримуватись від мучного.

— Їжте, їжте. Там ще море тіста.

— Я ж лусну! — вигукнула мати, і я навмисне розсміявся, бо вона явно була переконана, що їй отаким підступним способом вкорочують віку.

Після сніданку ми з матір’ю пішли заводити трактор. Добі­гала десята. Взагалі час на фермі напрочуд еластичний. Ма­лим, бувало, чалапаю через сад, обвішаний кошиками полуниць — чотири на правій руці і ще два — у лівій, спина мокра від поту, очі, насліпавшись за червоними цятками між зе­лені, болять — ще б пак, стільки часу вистояти навкаряч над безкрайніми рядами густого, незичливого листя! — а вдома роблю несподіване відкриття, що на годиннику (ні, він, мабуть, зупинився: в моїй уяві цей годинник на каміні був пов’язаний, як у пісні співається, з серцем мого дідуся, і вмить прийшла страшна думка, що той помер) — на годиннику лиш пів на десяту, день щойно почався. І навпаки, того ж таки дня (а подібних днів було чимало), буквально на хвилинку взявши до рук журнал, щоб краще перетравити обід, нашвидку зготований бабусею, я, підвівши очі зі свого кутка на дивані, побачив запилений шевроле листоноші біля нашої поштової скриньки, що вже наполовину сховалась у тінь від стайні, бо вже — невідомо й коли — почало вечоріти.

А в цю мить мені здалося, що день і поля разом з ним зараз ринуть на нас і затоплять, мов хвиля припливу, якщо ми негайно не розбудимо трактора. Мати квапливо наддала ходи, та зразу ж приклала руку до грудей, бо їй забракло повітря. При денному світлі аж боляче було дивитися на лахмате, заросле повійкою й подорожником подвір’я.

Трактор — старожитній сіренький форд з вузьким капотом, що нагадував морду мула — звичайно чекав під тим самим незугарним оборогом, що його мама нарешті позбулася таки. Там, стоячи просто на землі, на вичовганих каменюках між якими засихало болото, змішане з солом’яною січкою, він ховався від дощу, але був незахищений од вітру, що в непогоду заносив сюди, під навіс, дошкульні дотики зливи. Свого часу мене пов’язували з цим місцем особливі, палкі почуття: сліди від сокири на стовпах і бантинах довкола, здавалось, ще й досі дзвеніли, а трактор, що поцокував остигаючим мотором, став для мене ледь чи не справжнім, живим другом, відколи ми з ним побачили, як мати обганяє батька, біжучи додому під дощем.

Тепер він стояв в одній із загород стайні, де в позбавленому сонця повітрі тхнуло спорохнявілими кізяками. Мати намацала в яслах маслянку і почала змащувати вузли; почулось лунке, ніби механічне, булькання. Я з натугою відкрив капот, щоб заправити трактор. Бензин, вихлюпуючи з каністри блідобузковим струменем, під впливом чудодійної алхімії тіней у баку перетворювався в темнаве золото, а каністра, спливаючи стрічкою рідини, дедалі дужче скакала у мене в руках, мов розкручена бобіна. Мати вже не наважувалась братися за цю непросту операцію. Але двигун завела сама,— несподівано хвацько підплигнувши, стала ногою на приступку, вхопилась за обтягнене потрісканою гумою кермо і перекинула своє важке тіло на залізне сидіння. Це правда, що я, як і батько колись, сприймаючи кожне непередбачене висідання акуму­лятора, будь-які перебої двигуна чи бензопомпи як складну головоломку, мав звичку скипати і впадати в паніку. А в мате­рі, з її технічною сліпотою, було особливо цупке чуття, і невдовзі древній мотор, оживши, зашкварчав, задвигтів із си­лою, що вимела ластівок в голубий прямокутник неба, яке, відколи оборогу не стало, підступило до самих дверей стайні.

Вдоволена з себе, мати уступила мені місце. Сидіння було тепле; я перевірив педалі, повернув ручку підсоса в середнє положення, відпустив зчеплення і перевальцем посунув на­двір. Мати ойкнула; я шарпнув підойму, що не давала гро­міздкій косарці битись об каміння,— ведучи трактор до будинку, я чув за спиною її гойдливе деренчання.

Пеґґі з Річардом стояли на ґанку і споглядали цей парад в одній особі: актор не першої молодості, з напівсивою го­ловою і пухким тілом городянина, що з недоречним захватом грає роль юнака. Здавалось, мій успіх їх украй приголом­шив; я помахав їм рукою і був не проти спинитися, та автома­тизм в управлінні в мене ще не виробився, тож я побоявся, що зав’язну. Без найменших зусиль, мов титан, тягнучи за со­бою шарпливу півкулю землі і неба, я, перетнувши стежку, виїхав подвір’ям на дорогу й покотився повз поштову скринь­ку в напрямку горішнього поля. Величезні колеса оберталися так повільно, що згори було чітко видно, як вискакують низки зубців на протекторах, мовби щільні шеренги наступаючої армії. До тракторів у дитинстві я не звик, тому й досі ди­вився на них, як на чудо: в той же час, як крихкі їх моторчики кріпнуть, наливаючись могутньою силою, ця сама сила роз­ливається хвилею безмежної ніжності, відчуттям найвищої готовності вершити добро.

 

На полі я запустив косарку. Трактор, на кожній ямці припадаючи до землі, слухавсь моєї руки і, поїдаючи траву, рухався в напрямку далеких озер. Стебла бились об металеві краї у мене під ногами. Вухо призвичаїлось до шарудіння й поскрипування — все це стало відтінком тиші; схована під кожухом косарка, що волочилась за трактором, стелила покіс, мов рушник, за собою. Ластівки, полюючи за комашнею, пурхали довкола мене, як чайки довкола корабля. Поле було розлоге, та під моїм натиском — дуже поміркованим, бо мати навчила мене віддавати перевагу третій швидкості, хоч батько завжди косив на четвертій, і його не на жарт підкидало й заносило — поволі поступалося, вселяючи певність, що, сягнувши ген туди, де зарості дичок, сумаху й айланта позначали межу гону, я, так само неквапно, вернусь. У матері була своя метода косьби — об’їхати вздовж межі і, по спіралі виписуючи квадрат за квадратом, повільно наближатись до центру, поки там не лишався трикутник нескошеної трави або два трикутнички, як у пісочному годиннику, що теж дуже швидко зникали. Я робив це інакше: одним відчайдушним махом розрізавши поле рівно посередині, обстругував то одну, то другу половину, розважаючись то фланговими маневрами по всій площині, то прочісуванням невеличких ділянок. Для мене зразком була війна, для неї — любов. Під кінець покоси в обох виглядали однаково, тільки на материнім кострубатостей було більше — скрізь, де вона піднімала косарку, надибавши гніздо фазана чи якийсь особливо мальовничий кущик польових квітів.

Повз колеса пропливали стокротки, цикорій, золотушник, льонок, у якого що не квіточка — то крихітна балерина, застигла в стрибку антраша. Розсипи квітів, мов небо в сузір’ях, ряхтіли праворуч від мене, а зліва лягали валкбми зелених кормів. Стривожені трактором хмари мошви не летіли, однак, за мною, а знов починали стійку круговерть невгомонних своїх балачок. З-під коліс вискакували тріскотливі коники; метелики полохалися, втікаючи перед крахом власного всесвіту, і припадали, тріпочучи, до полеглої трави, мов руки німої наложниці, що пестять бездиханне тіло коханця велетня. Сонце підбивалося щораз вище. Над капотом з’явився тремтливий німб варкого повітря, ілюзорно викривлюючи кожне стебельце. На клубах трактора виступила піна, і я, по­гойдуючись в залізному сідлі, схожому формою на жіночі стегна, сам на сам з природою, чуючись під сліпучим небом безпечно, як уночі, розпале­ний дійством руйнації і ніби аж невагомий, відчув у собі приплив пожадання, та не став його тамувати, ду­маючи про Пеґґі. Моя дружина — поле.

На дорозі, коли я повертав біля межі, з’явилась великодньо-рожева цятка — мати. Я продовжував косити, їдучи вздовж уже скошеної смуги назад, їй назустріч. Було близько полудня. Волосся на маківці стало жорстке, як сіно, і я по­чав чхати — зненацька і нестримно: здавалось, кожен кубіч­ний дюйм повітря невидимо начинений квітковим пилком. Отак, не бачачи нічого перед собою, я ледь не розчавив був двох перепілок, що випурхнули з-під самих коліс. Я й не помітив, що мати не сама: з нею були Пеґґі і Річард, і со­баки гасали довкола, нетямлячись від радості. Я виїхав прос­то на них і вимкнув запалювання.

Мати сказала:

— Бідна дитина, то ти отак мучишся з самого ранку?

— Від чого мучуся?

— Таж від лихоманки своєї.

— Ні, мене щойно вхопило — як вас побачив.

— Як нас побачив? — обернулася мати до Пеґґі. — Джо каже, це в нього психосоматичне.

Пеґґі принесла лимонад у скляній банці з дротяною руч­кою — колись у таких консервували фрукти. Переймаючи банку, я вмисне торкнувся її пальців, та не завважив ніяких змін у бадьористо-настороженому виразі її лиця. Пеґґі була в білих шортах і жовтій безрукавці, потемнілій на проймах, що терлись об спітнілу шкіру. Коли я відірвався від питва, вона, у мимовільному пориві співпричетності, що свідчила, мабуть, про страх, облизнула верхню губу, вусату від крапельок поту. Не відповівши на материну репліку, вона не зводила з мене пильних очей, мовби силкувалася пригадати, де ми стрічалися раніше.

— Ну, то чим ти займалася цілий ранок? — спитав я. — Обідати ще не пора?

Мати сказала:

— Таж ти тільки годину, як на полі! А ми посуд помили і оце з собаками на прогулянку йдемо, як учора домовлялись. Хочеш з нами?

— Мушу докосити.

— А ти вже багатенько зробив. На якій швидкості?

— На третій.

— Пильнуєш за гніздами?

— Поки що не траплялись.

— Я бачила, ти двох перепілок сполохав. На каміння часто натикався?

— Зачепив був один там, на повороті.

— А, той валун. Батько щораз від нього шматок відколупував; дотепер він уже мав би зовсім з землею зрівнятися.

Річард сказав:

— Ці трактори такі повільні, правда?

По материному обличчю було видно, що вона готується до якоїсь пишномовної тиради.

— Це тому, — сказала вона Річардові, — що вони — як люди, приречені на смерть: у них ноги наполовину в землі.

Вона весь час підкидала мені, як гачок, думку про свій недалекий кінець.

Річард зніяковів, а я розізлився на матір — навіщо дитину морочити?

— Хочеш поводити трохи?

Це моє, як виявилося, злощасне запитання було викликане не просто потребою провчити матір, помститися їй. Я людина слабовільна, і, як кожному слабакові, мені завжди хочеться, щоб і інші знали, що їм можна, а що ні. Сам я можу тільки до пори до часу терпіти тягар не висловленого вголос. А мати якраз почувається вільно, як удома, в атмосфері натяків та недомовок, де завжди можна обернути кота хвостом.

Річард відказав недбалим баском:

— В принципі я не проти.

— Навіть і не думай.

Якби Пеґґі хоч трохи загаялась, мати, мабуть, і не стала б його захищати.

— Чому ж, — сказала вона. — Семмі Шелкопф водив трактор, маючи вдвічі менше років, а розуму — і поготів.

— Так, і скалічив Мітці,— зауважив я.

— Як ми з татом ходили в похід, він мені дозволяв мотор­ним човном керувати на озері.

— Навіть і не думай.

— Мамі краще знати, Річарде, — сказала моя мати. І звернулася до мене, пробуючи, як тримається її гачок: — То ти не хочеш з нами пройтися? Боюсь, щоб ти не перегрівся на
сонці.

— Ні, я коситиму до обіду.

Я коситиму, а мати хай використовує нагоду, аби зблизи­тися з Пеґґі — такою була наша домовленість. Хай поспіл­куються самі, без мене. Я боявся загубитись серед їхніх не­порозумінь і, побачивши, як мати відвела ображений погляд, а Пеґґі стиснула губи, подумав,— може, якраз цей жаль до мене і допоможе їм знайти спільну мову. Жінки рушили геть, обережно ступаючи по стерні: Пеґґі — щоб не подряпати ніг у відкритих сандалях, а мати, опустивши голову, вишукувала огріхи, понівечені гнізда, скалічених птахів. Річард і собі по­чав гасати, вкупі з собаками, полюючи за жмутиками льняно­го пуху та капустянками, що навперемінки носилися в повіт­рі. Я з гордістю відзначив, що обидві вони — і мати, і Пеґґі — рославі, дорідні жінки. Тільки великий багатій може мати право на таких жінок, і ця велеможність додавала ще більшої ва­ги тріумфальному нашестю моїх владних коліс на буйноцвітні сінб, що, покірно лягаючи під них, оберталися стернею.

На п’ятому чи шостому гоні я побачив їх знову — барвисті цятки, що вигулькнули з лісу і, вертаючись додому, вервечкою покотились по схилу, що вів до руїн тютюнової повітки. Собаки так само вибрикували, хлопчик біг підтюпцем, а жінки плентались позаду. Поки трактор довго й повільно розвертався, я не зводив з них очей, і мені ввижалось, що ціла ця вервечка міцно прив’язана до мене.

Під полудень небо, наче вмліваючи від спеки, почало маячити прозорими голубуватими хмарками. Знявся вітрець, миттю висушивши піт і схолодивши тіло з одного боку. Скошена зелень раз по раз набирала брудного відтінку, пірнаючи в тінь від хмаринок, а небо над лісом взялося нальотом, як шпалери за диваном, що його давно не зсовували з місця. Дві прямокутні армії-недобитки ще чекали мого удару, відрізані одна від одної двадцятьма ходками трактора, коли прибіг Річард кликати мене на обід.

По той бік дороги, на розі іншого, малого поля, росла висока стара груша, схожа на розхристаний фонтан. Багато гілок усохло, чимало поїла гниль, тому на вцілілих дерево плодоносило особливо рясно; грушкам було тісно, і вони, навіть не достигнувши, падали. Отам, у затінку, де трава аж роїлась червивими пахучими плодами, я і поставив трактор.

Ми з Річардом дружно почимчикували додому. Батькові штани якось ніби сковували крок, долоні були гарячі і сірі — далося взнаки кермо зі старої гуми, — в очах мерехтіло; приємні відчуття, доказ, що діло зроблене — чого моя постійна робота ніколи мені не дає. Я запитав:

— Ну, як прогулянка?

— Цікаво. Байбака бачили і ще дрозда, якогось дуже рідкісного. Ваша мама все-все знає, як що називається.

— А он ти всіх бейсболістів знаєш, як хто називається.

— Ну, про це в газетах пишуть.

— А й справді. Певно, в мами є якісь книжки про природу — можеш попросити у неї, коли хочеш.

— Ага.

— Хоча для мене всі ті малюнки ніколи повністю не збігалися з тим, що в житті бачив. Невідповідність ідеального реальному.

— Це дуже давня філософська проблема.

— Або ж малюнки нікудишні.

— Сьогодні вранці у тому збірнику я про одного мутанта читав. Після атомної війни…

— Знов те саме?

— Ні, це інше оповідання. Цього разу багато лишилося в живих, але радіація вплинула на гени, і більшість дітей на­роджуються ненормальними, того їх і звуть мутантами. Пе­реважно це потвори, але бувають і вдосконалені типи — з чо­тирма руками, наприклад. Воно все ніби дурне…

— Ні, чому ж.

— Йдеться про одного хлопчика з височенним коефіцієн­том розумового розвитку — він у півтора року цілий словник прочитав, аби мову вивчити.

— Ну, і як — всі слова в нього збігалися з тим, що він у житті бачив?

Річард сприйняв мій жарт усерйоз.

— Я ще не дочитав до кінця, там вісімдесят сім сторінок.

Якусь хвилину ми брели у пилюці мовчки.

— В мого батька високий коефіцієнт розвитку, — озвався він.

— А як мамі — сподобалась прогулянка?

— Та ніби нічого. Сказала, щоб я камінням не кидався, а ваша мама сказала, що не шкодить, раз я в живе створіння не цілюся.

— Вони сварилися між собою?

— Гм?

— Твоя мама і моя мама ладять одна з одною — як ти думаєш?

— Коли ми вернулися додому, ваша мама моїй сказала, що їй варто ноги жовтим милом помити, бо від сумаху кро­пивниця кинеться.

 

— Навряд чи це схоже на сварку.

— А я й не казав, що схоже.

Ще хвилина — і ми з ним, перетнувши подвір’я, опинимось на ганку. Я запропонував:

— Після обіду, може, знайду стару свою pакетку — пограємо трохи. Я звичайно, знаєш, як грав? Пускав тенісного м’яча в стіну стайні і старався відбити на льоту. Удариш раз — очко, і так далі.

— Та тих ігор скільки хоч можна придумати, коли нема з ким гратися.

— У мене й не було. Ти, мабуть, перший.

— А Чарлі?

— Своїх дітей я не враховую.

— Чесно кажучи, — мовив Річард, — я більше хотів би з вами косити.

— Ми про це поговоримо.

Ось і колонка. Яке ж бо то чудо — вода! Ніщо — ні вдоволена хіть, ні гарні краєвиди — не наповнює нас таким глибоким спокоєм, як погамована спрага. Я пив і пив із бляшаного ківшика-мірки, що від якогось дня з легкої материної руки так і лишився забутий на лавці і, освячений часом, став її незмінною прикметою. Стінки з позначками обернулися в стіни печери, де шурхотіло моє дихання й гойдалась холодна кринична волога. Синє небо тиснуло на закриті повікиі здавалось червоним; хотілося поринути в цю прохолоду назавше. Відчуття вдячності земним стихіям переступило зі мною поріг і пролилось на жінок, що готували обід. Кісок у Пеґґі вже не було, волосся розсипалося по плечах. Босі, щойно вимиті ноги лишали на підлозі мокрі сліди. Мати, породичавшися з нею в спільних домашніх клопотах, грала роль слухняної простакуватої сестри, стелячи на стіл серветки, поки Пеґґі вправно розкладала на блакитному полумиску нарізаний сир та ковбасу. Полумисок був з комплекту, що його мати назбирала, приносячи щоразу нову тарілку з дамських вечорів, які до війни проводились по вівторках в олінджерському кінотеатрі. Дім її мав одну незвичну прикмету — всі речі тут були вічні; ніщо ніколи не билось. Я аж ніби відчував, як вона здригається кожного разу, коли Пеґґі влучно бухкала тарілкою чи склянкою на серветку. Ма­ти прокашлялась і сказала:

— Як я працювала на парашутній фабриці, коло мене сиділа одна руденька дівчина — поки я один скрою та позшиваю, у неї вже три готові. Одного дня — якраз коли наші висадились у Європі — нам сказали взятися за руки і помолитися разом; взяла я її за руку, аж воно — як пташка: знаєте, як ото в пташки серденько б’ється, і вся вона суха така, аж горить?
Не дивно, що оте дівча таке прудке було. Я аж налякалась.

Пеґґі засміялася:

— А може, то ви її налякали?

Мати звела плечі й брови догори — точнісінько, як дідусь, коли йому перечили.

— Правду кажучи, і це могло бути. По-моєму, вона взагалі вперше бачила таку маруду, як я. Раз якось, пригадується, сказала мені, що прийняла мене за іммігрантку. Зразу,
тільки-но глянула, подумала собі, що я — чужоземка, і диву­валась, звідки я так добре по-англійському вмію.

Річард розсміявся — надто відверто, як мені здалося, — і я швиденько втрутився у розмову:

— А що з нею потім сталося?

— Якби ж то я знала. Боюся, нічого хорошого. Вона мала дитину — без чоловіка, а їй тоді й дев’ятнадцяти не було. З таким-ото серцебиттям до біди недалеко. Точно, як у шпака зраненого — дрібно-дрібно так билося.

Щось у її лиці мене бентежило — аж я збагнув, що в неї з’явилася звичка п’ялити очі під кінець фрази, — старі люди в наших краях мають таку звичку. В мого дідуся цей риторичний прийом посилювали опуклі скельця окулярів, які він носив після видалення катаракти.

— Прошу до столу, — сказала Пеґґі, наливаючи суп у та­рілки. Пара, звиваючись вверх по руці, впліталася їй у волос­ся. Пеґґі зі стуком поставила каструлю назад на плиту, ми
сіли за стіл і взялися до бульйону з рисом.

Сидячи на батьковім місці, я батьківським тоном спитав:

— Ну що, побачила ферму?

— Гарна, — відповіла Пеґґі, повернувшись так, щоб під’єднати і матір до нашої розмови. — Добре, що я тепер знаю, де що кінчається. Вчора ввечері мені здалося, що їй
і краю немає, а вона, виявляється, не така вже й велика.

— Якраз у міру, — енергійно закивала головою мати, підтакуючи Пеґґі наперед. — Якраз скільки треба. Не думаю, щоб Господь хотів уділити людині менше, як вісімдесят акрів.

— За статистикою, більшість і цього не має, — озвався Річард.

— Знаю, — сказала мати. — І тому мені сумно. Я, видно, до щасливих належу. Хоч напевно цього не заслужила.

Вона явно чекала, щоб їй заперечили.

— У дві тисячі сотому році,— вів далі Річард, — на кожного з нас припадатиме квадратний ярд землі, в тім числі пустелі й гірські вершини.

Знаю, — повторила мати, і я аж сахнувся від фанатизму, що пролунав у її голосі: — Я вже бачу, що до того йде. По людях в Олтоні видно, які вони вугласті стають, аби краще в свої квадратні ярди влізтися. Людей було задумано круглими.

— Я, — сказав Річард, — недавно оповідання читав, то там люди конусоподібні були, а двері — у формі трикутників.

— Платон говорить, — тлумачила йому мати, — що Бог сотворив людей круглими, як кулі, — кожен мав по дві голови і по чотири руки і ноги; і не ходили вони, а котилися на шаленій швидкості. А що люди ті були дуже щасливі і сильні, то Бог їм позаздрив і порозділював навпіл, з невеличкою різницею, тож тепер кожен шукає своєї половинки. І це називається любов.

— А що за різниця? — запитав Річард.

— Є одна, дуже маленька різниця, — сказала мати.

— Ви маєте на увазі пеніс?

Цього слова у нас не вживали ніколи; замість нього побутувало — смішно згадати — неіснуюче слівце ‘пімпик’. Пам’ятаю, якось, коли ми з батьком одягалися вранці, мати раптом озвалася з ліжка: «Які у моїх мужчин пімпики великі!» Я відчув, що її вдаваний переляк був не такий уже й вда­ваний, що тим більше було не до речі, бо в мене цього добра й на мізинець не ставало, а до батькового я й не приглядався ніколи. Тож Річард, мабуть, добряче її приголомшив.

— Так, — сказала вона.

— Є ще різниця в психології, — докинула Пеґґі.

— От у це я ніяк не повірю, — заперечила мати, яка лю­била розвивати свою думку сама. — Я проста баба і вірю тіль­ки в те, що бачу і можу рукою діткнути.

— І в Бога, — сказав Річард.

Голова її від несподіванки сіпнулася вперед, і, щоб якось умотивувати цей порух, мати потяглася за шматочком ковбаси.

— В Бога?

— Ми про це перед обідом говорили. Він (цебто я) сказав, ви вірите в Бога.

— А ти ні?

Річард глянув на нас — на Пеґґі й на мене, — шукаючи підмоги, яка прийшла натомість з боку самої матері. Вона сказала:

— Я Бога бачу й дотикаю весь час.

Звернені на неї очі Річарда знов спалахнули зачарованим сяйвом царівни-жаби.

— Якби я його не бачила тут, на фермі, якби жила не тут, а в Нью-Йорку, то, може б, і не вірила. От для чого ця ферма потрібна — дуже потрібна. А то люди забудуть, що існує ще щось поза камінням, склом і метро.

— В Небрасці тих ферм тисячі, — сказав Річард.

— Я не живу в Небрасці.

— І з автостради, сюди їдучи, ми купу ферм бачили.

Ті ферми мене не цікавлять. Мене цікавить моя ферма.

Хлопець помовчав, міркуючи — це було видно по його затиснених губах, — і зміркував правильно: йшлося не про за­гальний занепад сільського господарства — йшлося про неї саму. І він знов повернувся до свого давнішого запитання, тільки поставив його трохи інакше:

— А як її — ферму вашу — можна використати?

Мати, дивлячись на Річарда, тицьнула пальцем в мій бік:

— Як поле для гольфу, але він каже — це задорого.

— Там, куди ми з татом ходили, багато такої дикої землі, і все те використовувалось як заповідник для птахів. Правда, там ще озеро було.

— А тут, — мовила мати, — можна сказати, заповідник для людей.

Річард, начебто сміючись, виставив зуби з акуратною борозенкою посередині, але звуку не подав.

— Це те місце, — вела вона, — куди люди можуть приїхати, втекти від світу, як я, на годинку-другу, щоб постесувати свої кути і знов стати круглими, як колись.

Мене все оте витійство, в якому бриніла підспудна нотка розпачу, геть вчарувавши хлопця, почало дратувати своїм безмірним пафосом.

— Мамо, — втрутився я, — відносно того, що землі бракує, ти явно перебільшуєш. Досить раз сісти в літак, і побачиш — землі в нас скільки завгодно. І дешева, поки її в хід не
пустять.

— Цить, — сказала вона. — Ми з Річардом плануємо людський заповідник. Я під грушею квитки продаватиму, а він буде обхід робити і значити хворих, яких треба знищити.

— Дивний заповідник, — сказала Пеґґі. — Як концентраційний табір.

— Пеґґі. — Очі матері враз налилися слізьми і заблисли на світлі. — Людям треба казати, коли їм пора померти; не можна їм у цьому не помогти — мовляв, здогадайтеся самі, — бо це те, чого людина сама визначити не здатна.

Вона підвелася з-за столу і вийшла, хряснувши затягненими сіткою дверима, і її рожева блузка билася об зелень надворі.

 

Пополудні почало збиратись на бурю. Прозорі хмарки надули непрозорі опасисті животики, і їх зносило дедалі міцнішим вітром. Сидячи за кермом свого гордовитого трактора, я з захватом спостерігав за тим, що уже встиг забути — які живописні сцени уміють розігрувати хмари у цих пагористих краях. Із жевріючого вогнем хмаровиння, що його чиясь рука стратега розкидала цитаделями по примарному континенту неба, лилися на землю навскісні полотнища світла, тіні і пари; видовище воістину історичне за своїми масштабами, тому всі ці зміщення, переміщення, зіткнення хмар приводили на дум­ку політичні ситуації: ось легкі, мов серпанок, перисті хмар­ки — аристократія, а ось парламент баранців демагогіч­ним підступом завойовує грозова туча. І над усім невідступно тяжить материн сплеск гніву чи, може, туги. Після того як хряснули двері, Пеґґі спитала:

— Я сказала щось не те?

— Не знаю, може.

— Що ж я такого сказала?

— Та ніби нічого. Сказала, що думала.

 

— А що — не можна було? По-моєму, вона вмисне ви­рішила віднести мої слова тільки до себе.

— Моя мати завжди усе відносить до себе.

— Якби не це, вона б до чого іншого прискіпалась. Весь час накручена, весь час на зводі — орудує своїм норовом, як зброєю.

— Будеш ти така хвора, ще й не такою зброєю орудувати станеш.

Річард сказав:

— Можна, я піду спитаю, чого вона злиться?

— Іди, якщо хочеш. — Мене і вразив, і зворушив цей вияв доброї волі. У його віці я теж грав роль миротворця в сім’ї і перестав грати лише після батькової смерті. — Їй подобає­ться розповідати тобі про ферму.

— А мені — слухати. І взагалі мені тут подобається.

Він глянув на Пеґґі, повернувся, і двері хряснули ще раз — тепер уже за ним.

Пеґґі, беручись до брудного посуду, спитала:

— Що мені робити?

— В якому розумінні?

— В прямому. Що мені робити цілий день. Чим зайнятися, аби добути якось цю каторжну гостину.

— Чим хочеш. Книжку читай. Смажся на сонці.

Розпалась іще одна коаліція хмар, затопивши сонячним світлом острівці зелені, що їх було видно крізь шибку дверей на ґанок: клаптик землі в саду, пучки трави під самими східцями, гілку горіха, що нависла над ними, бляклий кущ гортензії, відцвілий кілька місяців тому.

— Не знаю,— сказала вона, відкидаючи назад волосся. — Дуже вже все це складно.

— Що тут складного? Трохи такту, і все.

Я сам дивувався, звідки в мене цей сердитий тон. По той бік сітки з’явилось Річардове лице:

— Мамо, я йду полоти з місіс Робінсон. Вона мене навчить, як бур’яни відрізняти. Ми будемо там, на городі за садком.

— Не перегрійся на сонці, — сказала Пеґґі.

Над Річардовою у дверях виникла материна голова. Рис обличчя за сіткою майже не видно — кам’яна голова богині, відвойованої у моря.

— Не сердься, Пеґґі! — гукнула вона досередини. — Щодо концтабору, то ти мала рацію. В мене й справді німецька пристрасть до порядку. Посуд не мий, поскладай лиш — я потім помию.

Їхні кроки зашурхотіли по східцях і стихли. Коли Пеґґі простягла руку по тарілку, я погладив її стужавілу від напруження, змалілу грудь і сказав:

— Нарешті самі. Покохаємось?

— Від тебе сіном несе,—- відповіла вона. — Мені чхати захочеться.

Відчувши у її тілі неподатливий опір, я дав їй спокій і пішов косити між розгуляних хмар.