Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. I

 

Розділ I. Висока інтелігентність священного мистецтва

The Intellectuality of Sacred Art

 

В останні десятиліття значно зріс інтерес до Середніх Віків, що є, без сумніву, почасти проявом реакції, але теж – і далеко більшою мірою – представляє той випадок, коли незнання уступає дорогу знанню. Інакше кажучи, іде підйом на поверхню чогось, що весь час під нею чекало, поки його відкриють наново. Чи не можна сказати, що всюди, де доступ до Середніх Віків залишався відкритим, де, незалежно від бар’єру, яким став для них Ренесанс, вони завжди були з нами, як, наприклад, в поезії Данте чи – візьмімо яскравіший приклад – у їхній архітектурі, − чи не можемо ми сказати, що завжди серцем відчували їх особливу вищість? А це відчуття свідчить – хай навіть на рівні  підсвідомості – про визнання їх вищості в ширшому, більш загальному розумінні, бо нормандські чи готичні собори аж ніяк не могли виринути з епохи, яка внутрішньо не доросла до вершинності отих зовнішніх проявів.  

З-посеред окремо взятих причин збільшення інтересу до Середньовіччя є одна, вельми значуща сама по собі: останні п’ятдесят років європейці, як ніколи доти, цікавилися мистецтвом інших культур, що, безперечно, викоренило чимало упереджень і відкрило двері певній свіжості й об’єктивності бачення. Пізнавши деякі найкращі зразки мистецтва індусів, китайців та японців, а потім вернувшись, так би мовити, до власної культури, багато людей відчувають, що їх світогляд кардинально змінився. Побачивши, наприклад, величний китайський пейзаж, де цей світ виглядає як покров ілюзії, за якою лежить майже зрима Безконечна і Вічна Дійсність, а чи вловивши проблиск тієї ж Дійсності у статуї Будди, вони вже не можуть сприйняти всерйоз, скажімо, славну Мадонну Рафаеля чи фрески Мікеланджело зі Створенням світу,  не кажучи вже про його скульптуру, та й Леонардо уже їх не вдовольняє. Зате вони бачать, що можуть сприйняти всерйоз – набагато серйозніше, ніж досі – раннє сієнське малярство, скажімо, картину “Благовіщення” Ліппо Меммі, чи статуї й вітражі Шартрського собору, чи мозаїки XII й XIII ст. у венеційському соборі Св. Марка, чи ікони Православної церкви.

Причина, чому середньовічне мистецтво, як жодне інше з західних, надається для порівняння з мистецтвом Сходу, є, без сумніву, та, що західний світогляд у Cередньовіччі, як і в культурах Сходу, був високоінтелектуальний [intellectual].1 Передовсім, цей світ мислився як образ чи символ [втілення] світу іншого,2 людина – як образ чи символ [матеріальне вираження] Бога, а таке ставлення, щоб бути дієвим, передбачає наявність високоінтелігентних умів [intellectuals], бо земні речі можуть вказувати, як на джерела, на свої духовні архетипи тільки людям високого інтелекту, здатним інтуїтивно прозріти крізь символ універсальну дійсність, яка за ним лежить. В теократичних культурах, якщо художник сам не був високоінтелігентний, то принаймні дотримувався канонів мистецтва, укладених високими умами до нього.3

Середньовічний портрет – це передовсім портрет Духа, що сяє з людської оболонки. Інакше кажучи, це як віконце, що з конкретного відкривається в універсальне і, хоч законсервоване у своєму власному віці й культурі як щось особливо характерне для конкретного періоду й місця, воно, завдяки отій своїй відкритості, має в собі щось, що не прив’язується ні до Сходу, ні до Заходу, ні до певного історичного періоду.

Якщо мистецтво Ренесансу не відкривається в універсальне і загалом є ув’язнене у своїй власній епосі, то це тому, що його світогляд – гуманістичний, а гуманізм, який є бунтом розуму [reason] проти інтелекту, розглядає людину і все земне виключно як “речі в собі”, так ніби за ними нічого й нема. Малюючи, наприклад, Створення світу, Мікеланджело трактує Адама не як символ, а як незалежну дійсність, і оскільки він не малює людину в образі Бога, то неминуче мусить малювати Бога в образі людини. У “Святому Франциску” Симона Мартіні є більше божественності, ніж у Мікеланджеловому зображенні Самого Творця.

Шекспір народився менш ніж за три місяці по смерті Мікеланджело, тож про одного і другого часто говорять разом як про «найбільших геніїв Ренесансу». Однак як виглядає Шекспір у світлі високоінтелектуального підходу, при якому наша повага до Данте може тільки зрости, зате сильно падають в оцінці інші, у чиїй винятковості довший час ніхто не сумнівався? Подальші розділи є спробою з’ясувати це питання детальніше, але загальну відповідь можна дати вже. Процитуємо, як пробний камінь, майстерний опис різниці між ренесансним і середньовічним мистецтвом: «Стоячи перед романським чи готичним собором, ми відчуваємо, що знаходимось у центрі світу; стоячи перед церквою ренесансною, чи бароко, чи рококо, ми просто усвідомлюєм, що ми в Європі».4 Тож, не намагаючись віддати Шекспірові таке ж основоположне місце в християнському мистецтві, яке займають у ньому середньовічні собори чи Божественна комедія, чи не можна сказати, що бути присутнім на адекватно поставленій виставі Короля Ліра означає не просто дивитися п’єсу, а в чудесним чином стати свідком цілої історії людства?

Та цього ніяк не скажеш про більшість шекспірівських писань, тож якщо ми хочемо сформувати якусь думку про зрілого драматурга, чий світогляд навчив його універсальності, що є продовженням універсальності Середніх Віків, то найперша річ, яку нам слід зробити – це на хвильку відставити набік більшість п’єс, щоб уяснити суть справи. Мало хто з письменників спроможний так сильно вирости за час своєї письменницької діяльності, як виріс Шекспір. На кінець XVI ст. він уже написав біля двадцяти двох п’єс, про жодну з яких ще не можна сказати, що це – твір зрілого Шекспіра, хоча деякі5 по-різному дають нам відчути смак того, що ще має прийти. Переміна, різка і тривала – не в орієнтації (ця сталася раніше), а в інтенсивності, − прийшла відразу після 1600 року. Так ніби він став на рукопашний бій з універсумом після того, як певний час спокійно приглядався до нього зі сторони. Досі серйозний, він став дуже, до краю серйозним. На цю переміну нам вказує насамперед Гамлет; тож окрім одного-двох позирків назад – переважно в бік Ромео й Джульєтти та Генріха IV, книжка ця робить огляд п’єс, написаних між Гамлетом і останньою п’єсою, що повністю належить Шекспіровому перу, − Бурею.

 

←  ПЕРЕДМОВА  |  РОЗДІЛ II   →

 

  1. Оскільки слово інтелектуальний, яке в нашій мові з’явилося зовсім недавно, стало “термінологчним” синонімом слова розумовий, а давніше запозичене інтелігентний звело своє значення до освічений, культурний, то жоден з цих термінів не є адекватним еквівалентом для intellect та intellectual, як вони існують в англійській мові десяток віків і все ще зберігають значення найвищого можливого рівня мислення, розуміння, пізнання і, відповідно, знань і умінь. Тут їм відповідатимуть терміни високий інтелект (як рівень мислення), висока інтелігентність (як наслідок такого мислення; обізнаність). (Тут і далі – примітки перекладача, якщо не вказано інакше.) [↩]
  2. «the shadow or symbol of the next world» [↩]
  3. Священним, у повному розумінні цього слова, є мистецтво, що підлягає канонам, заснованим не окремими людьми, а виключно духовною владою даної культури, − так було, приміром, із середньовічною християнською архітектурою, григоріанським співом, стародавньою грецькою драмою, японським театром Но, індійськими храмовими танцями й музикою, − і таке мистецтво завжди є своєрідним критерієм, а також потенційним джерелом натхнення для інших, не основоположних мистецьких творів. (Примітка автора) [↩]
  4. Frithjof Schuon, The Transcendent Unity of Religions (Faber, 1953, p.84, note). (Прим. автора.) [↩]
  5. Ромео й Джульєтта, наприклад, Сон літньої ночі, Генріх IV, Як вам це сподобається і Дванадцята ніч. (Прим. автора) [↩]