Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. V

 

Розділ V. Отелло

Othello

 

Основною рисою первозданного стану людини була єдність душі з Духом, і один з найбільш  універсальних символів поновного осягнення цього стану є шлюб, єднання закоханих.  Прототипом цієї символіки в християнстві є покликування самого Христа на себе як ‘Нареченого’, а в Середньовіччі панувала ідея Церкви – чи, мікрокосмічно, душі – як нареченої Христа. Процитуймо початок книги Райсброка Краса духовного шлюбу:

«Цим Нареченим є Христос, а нареченою – людська природа, яку Бог створив на Свій образ і Свою подобу. І на початку посадив її на найвищому, найкрасивішому, найродючішому місці на землі – тобто, в Раю. І дав їй панувати над всіма Створіннями, і наділив всім найкращим, і дав їй заповіт, аби, послушна йому, могла вона заслужити на конфірмацію і стати з її Нареченим в союзі вічної вірності, не знаючи ніколи ні горя, ні гріха.

Тоді прийшов облудник, пекельний лиходій, повен заздрощів, в личині субтильного змія. …І спокусив лиходій наречену Бога облудною порадою, і було її прогнано на чужину – бідну, нещасну, ув’язнену й утиснену, оточену ворогами; і здавалося, ніколи вже їй не знайти миру, не вернутися на рідну землю.

Але коли Бог подумав, що прийшов уже час, то змилосердився над стражданнями Його улюбленої. І послав Свого Єдинородного Сина на землю в прекрасній обителі, в славному храмі, себто в лоні Діви Марії. Там він був пошлюблений зі своєю нареченою – нашою природою».1

Середньовічне мистецтво постійно і по-різному зображало цей союз – наприклад, у картинах містичного шлюбу Катерини Александрійської з Христом, де вона представляла душу досконалу, а він – Дух. Але й Діва Марія, завдяки її Успінню та Коронації і її ролі Спів-Спасительки, також представляє собою Дух – як може його представляти і кожна досконала жінка. У Божественній комедії, коли Данте на Горі Чистилища досягає Райського Саду, з Небес спускається Беатріче – уособлення духовної мудрості, і обоє стрічаються у земному Раю. Те саме – з Рицарем Червоного Хреста в Королеві Фей: відразу після його перемоги над драконом він вступає в шлюб з Леді Уною.

В Отелло чорний Мавр і його біла леді −  це душа і Дух. Як і Корделія, Дездемона – «перлина дорогоцінна», яку легковажно відкинули.  Отелло каже про себе, як про такого,

Що викинув, мов темний іудей,
Перлину найкоштовнішу, ціннішу,
Ніж цілий рід його
.2

Щодо Яго, то про нього Отелло каже: Дивлюсь йому на ноги, – ні, то казка,3 тобто: «Дивлюсь, гадаючи побачити диявольські розщеплені копита, та бачу, що Яго, хоча він, безперечно, диявол, має звичайні людські ноги, і роблю висновок, то ходяче уявлення про ноги диявола – лише казка». І вдаряє мечем у Яго зі словами: Якщо ти чорт, я вбить тебе не можу, − і таки не вбиває. Яго каже Лодовіко:

Я в кровí, але живий.4

Несподіваний і таємний шлюб Отелло з Дездемоною на початку п’єси застає Яго зненацька. Але цей союз душі й Духа – віртуальний: він позначає початок – не кінець – духовної стезі й символізує радше ініціацію, ніж реалізацію; тож перша сцена відкривається тим, що диявол готується зробити все можливе, аби зірвати цей шлюб, поки він не дійшов звершення. Напочатку він мало що може вдіяти, бо хоч подружжя й перебуває в розлуці, Сенат погоджується, щоб Дездемона їхала з Отелло на Кіпр; та їхню першу ніч там порушує п’яна бійка, інсценована Яго; наступного ж ранку він починає навіювати Отелло підозру, що Дездемона йому зраджує, так що закохана пара ніколи, властиво, не має спокою – аж до самого кінця, коли обоє лежать поруч на шлюбному ложі − мертві. Щойно тоді, пройшовши крізь «тісні ворота» смерті, душа  справді єднається з Духом.

Але вона має передсмак Раю – коли Мавр приїжджає на Кіпр і дізнається, що Дездемона вже прибула туди раніше. Її швидке прибуття було майже чудом, бо, як каже Кассіо:

Борвій скажений та бурхливе море,
І пазурі таємних скель, і рифи,
Й мілини-зрадники, що ловлять кіль
Безвинний, мов краси відчувши силу,
Свою натуру згубну вгамували,
Дозволивши скінчить щасливо путь
Божественно  прекрасній Дездемоні
.5

І Отелло, коли прибуває, каже:

Здивований і радий я безмежно,  
Що ви раніш за мене прибули,
Душі моєї радість! О, коли б
По кожній бурі наставав такий
Блаженний спокій, – то нехай вітри
Ревуть, аж збудять смерть; хай корабель
На хвилях зноситься з Олімп заввишки
І знов летить в сам низ, усю дорогу
Від неба і до пекла!
6

Маємо тут передчуття жахливого “шторму”, але й теж, в певному сенсі, гарантію остаточного спокою.

Можна запитати: якщо Дездемона є уособленням Духа, то чому ж вона не розпізнала, хто такий Яго, − як, без сумніву, розпізнала б Корделія?  Попри те, що схильність Дездемони бути доброї думки про людей, якщо немає достатніх підстав думати інакше, − це аспект її великодушності й дитинної щирості, а отже, її досконалості – треба пам’ятати, що символ аж ніяк не може вміщати всі аспекти вищої дійсності, яку собою позначає. Виглядає на те, що найвимогливішим критиком шекспірівських символів був сам Шекспір і що він постійно працював над тим, щоб вони були якомога повніші і всеохопніші. Не виключено, що образ Клавдія в Гамлеті відображує Шекспірове усвідомлення неадекватності Фальстафа як уособлення диявола, а Яго, без сумніву, − це “вдосконалений” варіант Клавдія. Подібним чином трансцендентність Корделії почасти відбиває Шекспірове усвідомлення певних недоробок в образі Дездемони як уособлення Духа. Тим не менше, враховуючи, що не буває символів без недотягнень, Дездемона безперечно адекватно виконує свою символічну функцію в цій п’єсі. Досконалість її переконлива, а людська досконалість – дзеркало Божественної. Мало того, вона є ідеальним доповненням Отелло. В Античності й Середньовіччі вважалося, що кожна людина має досконалу пару в іншій людині протилежної статі. Обоє можуть бути роз’єднані простором і часом, ба можуть і не зустрітися ніколи в цьому житті, та якщо зустрічаються таки, то жодне земне почуття не йде в порівняння з любов’ю, яку вони почувають одне до одного. Отже, оскільки правдивий символ мусить бути досконалий в своєму роді, ми можемо ствердити, що коли йдеться про символіку кохання, то тільки така повна і ‘абсолютна’ любов є повністю достойна представляти первозданний зв’язок між душею і Духом, і нам зрозуміло, що Шекспір мав на увазі саме таку любов, коли задумував образи Ромео й Джульєтти, Отелло й Дездемони та Антонія й Клеопатри. В Отелло, як і в інших двох п’єсах, ми відчуваємо що в сильному взаємопритяганні закоханих є щось космічно-універсумне, і наші думки єднаються з думкою Отелло, коли він, в останній сцені, говорить про смерть своєї дружини:

                                  Здається, зараз
Загаснуть сонце й місяць, і земля
Від жаху розверзнеться!
..7

Яго – незрівнянно найгірший лиходій з усіх Шекспірових лиходіїв − є останнім його представленням диявола як такого, і важко уявити, щоб його можна було представити ще адекватніше. Лиходії подальших п’єс, як побачимо, представляють, згідно з задумом Шекспіра, окремі аспекти зла, без уособлення його кореня. Другим за величиною є, без сумніву, Едмунд з Короля Ліра, хоч годі порівнювати обох у тому, що стосується мотивації злочину. Головний мотив Едмунда – світські амбіції, тоді як Яго рухає виключно любов до зла й ненависть до добра. Тим не менше, в обох є чимало спільного в світогляді, і цей світогляд, до речі, ясно вказує на місце, яке займає Шекспір на переході від доби Середньовіччя до доби Ренесансу, який в Англії його часів усе ще тривав. Шекспірівська драма не один раз стає місцем зустрічі – щоб не сказати зіткнення – цих двох світобачень, і має значення те, що обоє  − і Яго, і Едмунд – наскрізь гуманісти, тобто типові представники Ренесансу і типові бунтарі проти середньовічної традиції. Яго навіть заперечує існування благочестя як ідеалу, оскільки це означає (вельми антигуманістично), що є сила вище людини, яка ставить людині еталон, щоб на нього рівнятися.

Благочестя? Дурня! Бути таким чи іншим – залежить тільки від нас. Наше тіло – наш сад, а садівник − наша воля… Якби на терезах нашого життя та не було шальки з розумом для врівноваження чуттєвості, то кров і паскудність нашої природи привели б нас до звиродніння, але маємо розум, щоб холодити наші дикі пориви, тілесні понуки, розгнуздані похоті.8

Яго ледь що не сказав: «Ти, розуме, мій бог», як Едмунд каже:

Природо, ти − моя богиня.9

Що одна, що друга теза є в корені гуманістична, бо, згідно з гуманізмом, людське – це найвище серед існуючого, а людськість як така зводиться до природи і розуму. Далі розуму, який позначає верхню межу природи, починається надприродне. Під прапором ренесансного гуманізму натуралізм у мистецтві і раціоналізм у думці ідуть пліч-о-пліч. Саме гуманізм – раціоналістичне заперечення всього, що є надлюдське і надприродне – середньовічний Гамлет і має на думці, коли говорить про «філософію»:

Багато в небі й на землі такого,
що вашій філософії й не снилось
.10

Не може теж бути сумніву, що тут Гамлет висловлює власну точку зору Шекспіра. Те саме можна сказати й про віденського Герцога з Міри за міру, коли він підсумовує характеристику Бернардіна:

Ти, кажуть, так душею огрубів,
Що бачиш лиш життя земне
.11)

В Отелло, на відміну від Гамлета, Пекло і Чистилище трактуються окремо і послідовно. Майже весь Отелло має до діла зі сходженням у Пекло: уособлена Мавром душа крок за кроком опробовує всі глибини самоомани [error], приймаючи чорне за біле, біле за чорне, брехню за правду, правду за брехню. Та хоч сходження відбувається поступово, у цій п’єсі немає поступового ж розвитку душі. Перший етап духовної стезі тільки тоді стає ефективним, коли – на дні Пекла – правда раптом осіняє Отелло, як блискавка, освітлюючи в ретроспективі ціле оте сходження, роблене в темряві, і обманутий дурень миттю стає мудрецем. Далі – етап Чистилища, не менш інтенсивно короткий. Хоча стиснене лише в кілька рядків, його муки настільки сильні, що ті кілька рядків переконують: спокута й очищення відбулися. Отелло передбачає – і тим знімає – всі перешкоди, які можуть стати між ним і Дездемоною – цією небесною красою – Судного Дня, коли ми стрінемось на спиті.12 Він вигукує:

Женіть мене, дияволи пекельні,
геть звідси, від небесної краси!
Крутіть мене у смерчі! смажте в сірці!
Омийте у безоднях вогняних!
13

І тут – неначе в підтвердження того, що спокуту відбуто, – на його смуток налягає раптом глибокий спокій, що триває майже від цього моменту до кінця.

На безвічне єднання душі й Духа по смерті [тіла] вказує і те, що Отелло вмирає, цілуючи тебе,14 і покрови шлюбні15 на ложі смерті – деталь, яку Шекспір підкреслює не менше, ніж факт, що Генріх IV вмирає в Палаті Єрусалиму.

Все фактично пояснює об’єктивна самооцінка Мавра в кінці, що венеційці повинні говорити про нього як про того, що

кохав немудро і без міри,
Що піддавався ревнощам нелегко,
Але, піддавшись, втратив всякий глузд
.16

Словами «немудро і без міри» він не хоче сказати, що любив Дездемону засильно, а навпаки – що любив недосить. Мудрість тут – це, звичайно, не світська мудрість, яка може обмежити силу пристрасті, а мудрість у вищому розумінні, яке мало б додати світла до палу пристрасті, щоб він побачив: Дездемона, по суті, – сама доброта. Тоді б він не піддався на облуди Яго, бо тільки через сліпу любов, у якій забагато пристрасті й замало мудрості, він досить легко став його жертвою. У цій п’єсі характерна прикметою людини гріховної є передовсім сліпота − лазівка для диявольської облуди, якій можна піддатись і піддаватися аж до повної втрати глузду, поки людина не повірить у пряму протилежність правди.

На відміну від інших шекспірівських героїв, Мавр уже на початку є майже досконалий, і частково саме тому миттєвий перехід ним Чистилища виглядає таким переконливим. Здавалось би, для повної досконалості йому бракує одного – мудрості а чи яснобачення. Так от, сходження в Пекло ради відкриття найгірших можливостей душі є необхідне тільки тому, що ці можливості є істотною складовою самої психічної субстанції, яку треба виявити, очистити й інтегрувати наново, бо, щоб бути досконалою, душа має бути цілісною. Це питання детальніше розглядатиметься у зв’язку п’єсою Міра за міру. А наразі вистачить пам’ятати, що втрачені і спотворені елементи слід спершу виявити та відпокутувати і що час між їх виявленням та виправленням може бути сповнений небезпеками. У випадку Отелло можна сказати, що, сягнувши дна Пекла, він знаходить досі незнане йому сліпе око – тобто втрачену частку зору, сховану в глибинах душі. Corruptio optimi pessima,17 а оскільки це око, будучи воістину найціннішим, як також найвпливовішим з елементів душі, спроможне поширити свою сліпоту на решту душі, − того Отелло й викидає «перлину дорогоцінну». І тут зблискує правда. Шекспір в цьому місці досягає приголомшливого ефекту, який з усіх видів мистецтв можна досягнути тільки в драмі. Те, як Емілія підтверджує невинність Дездемони й виказує злочинство Яго, – моментальний і бездоганно чистий доказ того, що біле є білим, а чорне чорним, – з’являється як Fiat lux.18 Сліпе око наповнюється світлом і займає своє істинне місце на самому верху душі. «Камінь, що будівничі відкинули, наріжним стає каменем».19

 

  1. Jan van Ruysbroeck. The Adornment of the Spiritual Marriage, trans. by C.A.Wynschenk Dom. pp. 3-4 (John Watkins, 1951) (Прим. автора) []
  2. one whose hand,
    Like the base 
    Judean, threw a pearl away,
     Richer than all his
    tribe. (5.2.355-7) Пор. Мт. 13: 45-46 – прим. VIII-1. []
  3. I look down towards his feet; but that’s a fable. (5.2.292) []
  4. If that thou best a devil, I cannot kill thee. − I bleed, sir, but not killed. (5.2.293-4) []
  5. Tempests themselves, high seas and howling winds,
     The guttered rocks, and congregated sands,
     Traitors ensteeped to clog the guiltless keel,
     As having sense of beauty, do omit
     Their mortal natures, letting go safely by
     The divine Desdemona.
    (2.1.69-74) []
  6. It gives me wonder great as my content
    To see you here before me. O my soul’s joy!
    If after every tempest come such calms,
     Let the winds blow till they have wakened death!
    And let the labouring bark climb hills of seas
     Olympus-high, and duck again as low
     As hell’s from heaven!
    (2.1.184-90) []
  7. Methinks it should be now a huge eclipse
     Of sun and moon, and that the affrighted globe
     Should yawn at alteration.
    (5.2.108-10) []
  8. Virtue! a fig! ’tis in ourselves that we are thus or thus. Our bodies are our gardens to the which our wills are gardeners… If the balance of our lives had not one scale of reason to poise another of sensualty, the blood and baseness of our natures would conduct us to most preposterous conclusions; but we have reason to cool our raging motions, our carnal stings, our unbitted lusts. (1.3.319-21, 326-31) []
  9. Thou, nature, art my goddess. (1.2.307) []
  10. There are more things in heaven and earth, Horatio,
    Than are dreamt of in your philosophy. (1.5.168-9)

    Ці рядки явно не скеровані проти Гораціо. Присвійний займенник your [‘ваша’] є тут загально-безособовим. Видавці Арденського Гамлета наводять як паралель Гамлетове: Your worm is your only emperor for diet. (4.3.21-2 = Над їстівним бо робак єдиний цар) (Прим. автора) []

  11. Sirrah, thou art said to have a stubborn soul
    That apprehends no further than this world.  (Measure for Measure, 5.1.479-80 []
  12. when we shall meet at compt. (Othello 5.1.280) []
  13. Whip me ye devils,
     
    From the possession of this heavenly sight!
     Blow me about in winds! roast me in sulphur!
     Wash me in steep-down gulfs of liquid fire! (Othello 5.1.284-7) []
  14. I kissed thee, ere I killed thee: No way but this,  
       
    Killing myself, to die upon a kiss. (5.2.368-9)
    Я цілував тебе, коли вбивав...
    Цілуючи тебе, я смерть прийняв.
     
    (Пер. І.Стешенко) []
  15. Покрови шлюбні постели мені на ліжко на ніч. – Lay on my bed my wedding sheets. (4.2.108)
    Ту саму постіль постелила вам, що ви просили. – I have laid those sheets you bade me on the bed. (4.3.21)
    Як я раніш помру, вгорни мене в одне з цих простирал, як в саван. – If I do die before, prythee shrowd me in one of these same Sheets. (4.3.23-4) []
  16. Of one that loved not wisely but too well,
     Of one not easily jealous but being wrought
     Perplexed in the extreme. (5.2.353-5) []
  17. Падіння доброго – найгірше (лат.). []
  18. Хай буде світло (лат.). []
  19. Лука 20:17; 1 Петро 2:7. []