Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. XI

 

Розділ XI. Зимова казка

The Winter’s Tale

 З усіх шекспірівських п’єс найближчою паралеллю до Божественної комедії є, мабуть, Зимова казка, хоча, звісно, навіть вона не заведе нас так далеко, як заводить Дантова епічна поема. Одначе, як і епічна поема, вона поділяється на три окремі частини. Для Леонта – як для Отелло, Анджело і Постума – Пекло і Чистилище представлені окремо. Перша частина Зимової казки присвячена викриттю зла, яке досі таїлося в душі Леонта. Поведінка його у найпершій сцені з ним нагадує похваляння Постума Імогеною. І цей, і той вони володіють певним таємним скарбом, який, у певному розумінні, профанують. Велика помилка Леонта – те, що він випробовує сили Духа, якого уособлює Герміона, з суто тривіальною метою.  Поліксенові нема сенсу довше залишатися в Сіцілії, зате, як він нам каже, є чимало причин, які кличуть його назад у Богемію. Все ж Леонт тринькає невідпорну силу Герміони на те, щоб переконати Поліксена залишитися, по чому, не подумавши, навіть каже:

А ти ніколи, люба Герміоно,
До ладу так іще не говорила.1

Вона ловить його на цьому слові, і він визнає, що ще один раз вона говорила до ладу, коли погоджувалася вийти за нього заміж. Але й це визнання не зменшує того жахливого браку чуття міри, який він допустив. По суті, це щось рівноцінне святотатству, зважаючи, чим є його шлюб – хоч у його випадку (як і в розглянутих нами інших) союз душі й Духа поки що лише віртуальний, і шлюб – це скоріше ініціація, ніж реалізація, бо Леонт ще не навчився правдиво цінувати свою дружину.

Сказати – як часто говорять – що ревнощі Леонта є менш переконливі, ніж ревнощі Отелло, значить заплутати справу. Неможливо, як ми вже бачили, в одній п’єсі представити істину всесторонньо, в різних її аспектах. Яго – прекрасний портрет диявола у всій його пекельності, але ради цього портрета Шекспір, пишучи Отелло, майже не зміг донести до нас те, що диявол знаходиться в душі людини гріховної не менше, ніж поза нею. Леонт – це Отелло з Яго всередині. У Зимовій казці немає зовнішньої персоніфікації диявола – та й взагалі персоніфікації зла, за винятком шахрайства Автоліка, який не має прямого стосунку до сюжету. Інші персонажі стоять доокола наче ангели-хоронителі, поки Леонт все глибше й глибше опускається в Пекло. Вони знають, що він сам не свій. Що стосувалося Анджело у зв’язку із фразою Маріанни:

Кажуть, найкращі люди виліплені з вад,2 −

те не меншою мірою стосується й Леонта. Втрачену психічну субстанцію слід спочатку віднайти, потім зцілити (очистити й знов приєднати до цілого), а між віднайденням та очищенням є – чи може бути – момент небезпеки. Леонт збудив у своїй душі елементи, що обсіли його й підкорили собі раніше, ніж він встиг підкорити їх. Він, говорячи словами Камілло, війну почав з самим собою.3 Та він наперед спас себе тим, що цілу справу віддав на суд Аполлона:

Для певності ще більшої – адже  
було б шкода негідно повестися  
в такій важливій справі – я послав
в священні Дельфи, в Аполлонів храм
Діона й Клеомена …  
Все, що оракул скаже, донесуть,
й буде мені духовна рада ця
спонукою – чи спинить.4

Пізніше довідуємося, що Клеомен з Діоном повернулися з Дельф із майже що чудесною швидкістю, і нам дається короткий опис їх прибуття на Сіцілію [3.1], приголомшених благословенністю Аполлонового храму, врочистою поважністю жерців, неземною врочистістю жертвоприношення і голосом оракула, який викликав у них відчуття власної нікчемності. Шекспір явно вирішив, що Бог буде верховенствувати над його п’єсою – всупереч всім пуританським законам!

Зрікшись новонародженої дочки і відіславши її в якусь пустинь, де вона мала б скоріше вмерти, ніж вижити, Леонт організовує суд над дружиною Герміоною, звинуваченою в подружній і державній зраді. Спуск у Пекло продовжується, без сліду Чистилища, поки нарешті Герміона не звертається за справедливістю до Аполлона. До суду викликають Клеомена з Діоном і зачитують присуд оракула:

Герміона невинна; Поліксен безгрішний; Камілло вірний підданець; Леонт ревнивий тиран; його безневинна донька – по правді зачата, а король житиме без спадкоємця, як не знайде того, що втратив.5

Присуд цей кидає Леонта на саме дно Пекла і він кричить:

Неправда це, оракул нам збрехав!
Хай суд триває. То обман звичайний,6

тим самим виносячи на світло найгірше з усіх зол – неповагу до Небес. Відплата приходить негайно: всі присутні дізнаються, що королівський син помер і що Король фактично лишився без спадкоємця – крім того, що втратив. Не встиг Король промовити це святотатство, як входить слуга, повідомляючи про смерть Принца. Від цього одного удару весь бунт в Леонтовій душі гине. Ми бачили, що в Отелло, коли Емілія враз доводить без сумніву невинність Дездемони і вину Яго, весь спуск Мавра у Пекло вмить ретроспективно освітлюється. Символічно, цей момент − Хай буде світло [Fiat lux] – є еквівалентом такого ж, коли читається оракул у Зимовій казці. З повідомленням про смерть сина облуда спадає Леонтові з очей, і, бачачи, що з цього всього вийшло, він глибоко розкаюється. Дружина його вмліває, її виносять, і тоді повідомляють, що вона теж померла.

Чистилище Леонта проходить у проміжку шістнадцятьох років, які минають між цією і наступною дією. Цей час не показано на сцені, але Шекспір вже на початку дає нам прекрасний опис і огрому Леонтового завдання в усій його видимій безнадійності, і щирого каяття душі, котре уможливлює все. Поліна каже Леонтові:

І тисяча колін, голодних, голих,
на голій скелі, в хугу безупинну,
хай і за десять тисяч років поспіль,
не зможуть виблагати у богів,  
аби вони хоч глянули в твій бік!

На що той відповідає:

Кажи, кажи! Ти ще не все сказала.
Хай всі уста виказують мені
все щонайгірше: я це заслужив.7

По його останніх словах, в кінці сцени:

Веди ж мене до тих моїх печалей,8

ми побачимо його аж через шістнадцять років.

Ефект, який робить на нас ця неприкрита драма-міракль, є тим сильніший, що символіка смерті й народження у ній поєднується з символікою зими і весни. Зимову казку – історію Пекла і Чистилища – оповідає той, хто вмирає: син Леонта, Принц Маміллій. Коли Герміона просить розказати їй веселу казку, він говорить:

Сумні казки найкращі для зими.9

Тільки-но він прикладає уста мамі до вуха, щоб нашептати свою казку про «чоловіка, який жив біля цвинтаря», як тут вривається гнівний Леонт і пускає в рух ряд сумних подій. Остання з них – та, що Антігона, котрий залишив новонароджену Леонтову доньку Утрату в пустельному місці в Богемії, роздирає ведмідь, а екіпаж його корабля гине в кораблетрощі. Свідком цих смертей став син пастуха, тоді як пастух-батько знаходить немовля і каже синові:

Ти бачив, що вмируще, а я – новорожденне.10

Це вносить у п’єсу нову тональність, ототожнюючи Утрату з народженням, – точно так само, як брат її був пов’язаний зі смертю, − і коли ми бачимо її через шістнадцять років, вона одягнена як Флора, Богиня Весни. Ця сцена свята стриження овець, як і вся друга частина п’єси, відбувається пізнім літом – у пору, якої сягнув Леонт у своєму житті. Цю пору Шекспір пропечатує зверху печаттю весни в особі Утрати і Флорізеля; й коли вони вирішують втекти на Сіцілію, ми вже знаємо, що з їхнім прибуттям туди для Леонта скінчиться казка зими й почнеться весняна казка.

 Що підтверджується у першому ж монолозі, яким відкривається наступна сцена і який уже цитувався в одному з попередніх розділів. Ми – знову з Леонтом на Сіцілії, і Клеомен каже йому:

Владарю, ви зробили предостатньо
В святому покаянні; відмолили
Кожнісіньку провину; навіть більше
Спокутували, ніж було гріха.
Тепер зробіть, як небо, що забуло  
Все ваше зло, й простіть себе.11

Ці слова нам кажуть, що ми – на межі, далі якої шекспірівські п’єси серединного періоду не йдуть.

Входить джентльмен й оголошує прибуття Флорізеля, Принца Богемії, разом з його принцесою, про яку говориться:

Жінкам вона сподобалась би через те,
Що жоден чоловік її не вартий;
Чоловікам – бо серед всіх жінок
Вона найвинятковіша.12

Поліна каже:

Якби наш принц – перлина між дітей –  
діждався дня цього, він мав би друга
до пари; між днями уродин їх
несповна місяць був.13

Це, в певному сенсі, − вказівка, що Флорізель має замінити покійного Принца Маміллія. Він разом з Утратою – як і двоє Цимбелінових синів – представляють таким чином ‘несмертельність’ первозданної людини – колись втрачену, а тепер наново віднайдену.

Тепер Леонт – на самому порозі Земного Раю, і видіння цього Раю − Флорізель з Утратою. Вхід Принца й Принцеси можна зробити вражаюче яскравим, якщо підібрати адекватних акторів і відповідну музику (ми повернемося до цього питання пізніше), яка грала б достатньо довго після їх появи, щоб вони «могли стати видивом предивним» для Леонта і його двору (для глядача теж), поки Леонт зможе сказати їм:

Я двох дітей таких, як ви, утратив,
що так, як ви, між Небом і Землею
могли би стати видивом предивним,14

і по тому:

Ласкаво просимо; ми раді вам,
так, як весні земля.15

Видіння Раю тьмяніє на хвилину, але тільки для того, щоб поступитися чомусь більшому за видіння, бо в наступній сцені нам кажуть про відкриття Леонта, що Утрата – його дочка, отже, він віднаходить «те, що втратив».

Фінальна сцена веде нас іще дальше. Земний Рай – це ворота до Небесного Раю, який є темою третьої частини Дантової епіки; і хоча в згоді з буквальним значенням Зимової казки Герміона насправді не вмерла, тільки переховувалася шістнадцять років, глядач, однак, цього не знав. Він, як і Леонт, не сумнівається, що вона померла і зараз на Небі. Її поява в останній сцені непрямо переносить цілу сцену в небесний план, залишаючи нас у певності, що їхнє подружжя «щасливо житиме разом вовіки віків».

 

  1. Hermione, my dearest, thou never spok’st
            To better purpose. (1.2.90-1) [↩]
  2. Прим. 104. [↩]
  3. in rebellion with himself (1.2.356) [↩]
  4. Yet, for a greater confirmation
         (For in an Act of this importance, ’twere
         Most piteous to be wild) I have dispatched in post,
         To sacred Delphos, to Apollo’s Temple,
         Cleomines and Dion … Now, from the Oracle
         They will bring all, whose spiritual counsel had
         Shall stop, or spur me. (2.2.182-6, 187-9) [↩]
  5. Hermione is chaste, Polixenes blameless, Camillo a true subject, Leontes a jealous tyrant, his innocent babe truly begotten, and the king shall live without an heir, if that which is lost, be not found. (3.2.132-5) [↩]
  6. There is no truth at all i’th’ Oracle:
            The Sessions shall proceed: this is mere falsehood    . (3.2.139-40) [↩]
  7. Paulina. A thousand knees,
          Ten thousand years together, naked, fasting,
          Upon a barren mountain, and still winter
          In storm perpetual, could not move the Gods
          To look that way thou wert.
     Leontes. Go on, go on:
           Thou canst not speak too much, I have deserved
           All tongues to talk their bitt’rest    . (3.2.209-15) [↩]
  8. Come, lead me to these sorrows. (3.2.241-2) [↩]
  9. A sad tale’s best for winter. (2.1.27) [↩]
  10. Thou mettest with things dying, I with things new-born. (3.3.110-11) [↩]
  11. Прим. 16. [↩]
  12. Women will love her, that she is a woman
          More worth than any man; men, that she is
          The rarest of all women    . (5.1.110-2) [↩]
  13. Had our Prince,
         Jewel of children, seen this hour, he had paired
         Well with this Lord; there was not full a month
          Between their births.     (5.1.115-8) [↩]
  14. Прим. 225. [↩]
  15. Welcome hither,
              As is the spring to earth. (5.1.150-1) [↩]