Новикова, Марина. Перекладацький світ Григорія Кочура
Перекладацький світ Григорія Кочура
Першодрук: Передмова до вид.: Григорій Кочур. Третє відлуння: Поетичні переклади. ‒ Київ: Рада, 2000. ‒ 552 с.
Книжка Григорія Кочура (1908‑1994), яку читач тримає нині в руках, творилася протягом більш як шістдесяти років. Ця книжка перекладів — тобто, за звичними читацькими уявленнями, “чужих” віршів. Не українських. У більшості своїй — не сучасних. Не особисто кочурівських. Але не поспішайте з таким висновком. Бо ця книжка водночас — факт української культури, документ нашого часу й «багатоголосий монолог» самого Кочура.
Перекладачева біографія вмістила багато. Сільське дитинство на Чернігівщині, про яке Кочур згадує: «Мати була неписьменна, батько навчався тільки два роки в початковій школі,— з батьком ми не без успіху та не без захоплення працювали в господарстві — досить-таки незаможному». Далі — навчання в Києві, лекції найкращих тодішніх філологів України, початок перекладацької праці, а пізніше — й викладацької. 1945 р. Кочур був репресований, засланий на шахти Інти, але й там (у міру можливостей) продовжував перекладати, вивчав з допомогою товаришів по ув’язненню нові мови — наприклад, латиську й грузинську. В 1950-х роках Кочур був реабілітований, оселився під Києвом, в Ірпені, знову повернувся до практики та критики перекладу, укладання великих перекладних видань: приміром, антологій словацької та чеської поезії. На початку 70-х, з кінцем “відлиги”, був виключений зі Спілки письменників. Нагороджений республіканською перекладацькою премією імені М. Рильського.
Коли ж і як прийшов Кочур до художнього перекладу? Ось його власна відповідь. Почав перекладати «давно, ще бувши учнем семирічки. Тоді ми видавали рукописний учнівський журнал, якому дали пишну назву “Зоря мистецтва”. На 80 відсотків заповнював його я сам — віршами, критичними оглядами (мабуть, дуже сміховинними) і — перекладами… Це стан передісторичний; що ж до історичного періоду, то він пов’язаний з Києвом і з Зеровим.
Після семирічки я повинен був навчатися ще й в так званому технікумі. Крім того, я рік працював секретарем профспілки вчителів у сусідньому містечку Мена. Так от, у тій Мені щойно відкрили книгарню “Книгоспілки”. Отам я купив і “Камену” Зерова, і його “До джерел”, і хрестоматію “За 25 літ”, і збірки Рильського, і перші збірки Тичини. Отоді я й став ентузіастом, захопленим читачем раннього Тичини, і адептом неокласиків, зокрема Зерова».[9]
В Київському Інституті народної освіти («університетів на Україні тоді вже не існувало, цю назву скасували, як буржуазну») Зеров «починав свої лекції з другого курсу. Але я намовив кількох першокурсників — ми побували на лекціях Зерова “передчасно”. А моє знайомство з Зеровим відбулося через Савченка. Степан Володимирович читав у нас те, що тепер зветься “зарубіжною літературою” (vulgo “зарубіжка”), а тоді воно звалося західною, чи західноєвропейською літературою… Савченко втягнув мене в роботу над антологією французької поезії, яку готував тоді (а Зеров був співредактором тієї антології). До Зерова мене Савченко послав тоді, коли я контрабандою переклав “Блакить” Малларме і “Голосівки” Рембо, яких він мені не замовляв (а замовляв віршики Коппе, а також симпатичного француза Туле).
У Савченка ж я побачив і російську книжку Кулаковського “Новейшая польская поззия”, де були переклади з Тувіма. Тувімом я був зачарований і вже тоді дещо переклав, але ті переклади погубились. Заради Тувіма записався в польську бібліотеку, яка тоді ще в Києві існувала. До того ж часу належить і знайомство з Кримським, Драй-Хмарою, Бургардтом і Филиповичем».
Щодо перших авторитетів у перекладацтві, ними «для мене тоді й стали Зеров і poeta Maximus,1 Максим Рильський, з яким мене познайомив той же Савченко».
Що ж узяв для себе Кочур з традицій Зерова‑Рильського?
Подібно до Рильського, який ухилявся (як пише про нього Кочур пізніше) від ризикованих стилістичних експериментів, зате володів бездоганним смаком, ерудицією, широким та органічним знанням рідної мови,— Кочур також більш за все боїться «переяскравити» свої переклади, підмінити відтворення оригіналу його вільним переспівом, «перевдягти» автора в декоративне «українське вбрання». Щоправда, в період несамовитої «боротьби» проти «засмічення української мови архаїзмами, діалектизмами, просторіччям» (кінець 60-х‑70-і роки) Кочур разом з Миколою Лукашем перший потрапив під удар офіціозу. Але стосовно Кочура «діалектизми» були ні до чого. Просто та українська мова і в такому обсязі, в такій якості, розвиненості, витонченості, якою володів Кочур, сама по собі вже кидала виклик і чиновницькому канцеляритові, і безпам’ятному щодо власних коренів суржикові.
Була ще й друга причина гонінь — серйозніша. Після Рильського і подібно до Рильського Кочур у не найліпший для українського слова час перебрав на себе тягар лідера — ніким не призначеного проводиря не раз і на повен голос засудженої й запереченої, а все ж таки здатної знов і знов несповідимим чином виринати школи українського перекладу. Подібно спершу до Зерова, а далі до Рильського, Кочур не лише вимуровував найновіший український переклад як цілість, не лише теоретично[10] й історично осмислював його та оцінював — він без патетики, але твердо вводив перекладацьке “ремесло”, перекладацький “вузький цех” у широкий потік національної культури — і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів.
Переклад у виконанні Кочура, його вчителів та соратників ставав своєрідною компенсацією минулого й теперішнього: трагічно деформованої і насильницьки обкраяної в своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Він ставав і резервуаром для майбутнього: накопиченням тих мовних, стилістичних, образних, світоглядних ресурсів, з яких згодом могли б широко скористатися українські письменники. І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював — невидимо, та все ж незмінно — художній переклад такого рівня й такого самозречення?
Втім, “зрікатися себе” Кочурові (як і кожному справжньому перекладачеві) було для цього зовсім не потрібно. Якраз навпаки. Поетичний переклад — одне з найліричніших мистецтв на світі; більше того, саме переклади, авторські книжки перекладачів допомагають прояснити сутність творчості взагалі.
Перекладачі існують тисячі років, «Раби». «Суперники». «Поштові коні просвіти». «Прозоре скло», крізь яке видно лише автора… Перекладачі у нас на очах виросли у щось таке, чого ми не змогли ще ані визначити, ані до кінця зрозуміти,— в явище доби.
Як це сталося?
Можливо, допомогли авторські книжки перекладачів? Ті, що бентежили спершу самою своєю специфікою (перекладач — автор?). Що здавалися радше жестом поваги, аніж необхідністю? Та саме вони різко перевернули наші погляди на переклад зокрема, на літературу взагалі.
Перекладач працює в умовах, порівняно з якими будь-який диктат здасться анархічною вольницею. В перекладі задане все: розмір, почуття, світогляд. А перекладач, оцей черв безгласний, відчуває себе повноважним господарем свого обдаровання й своєї долі. Без’язикий — він волає. Анонімний, чи набраний нужденним петитом, чи засланий подалі, до змісту книжки,— він і без підпису унікальний, наче калина, якій не треба сповіщати, що вона не верба. Перекладачі поставили нас перед фактом: можна втілити свою сутність, висловити свою точку зору на буття за таких обставин, які на перший погляд гарантують загибель будь-якої творчості.
В колі таких перекладачів стоїть Григорій Кочур.
Переклади Кочура охоплюють простір двадцяти шести століть (починаючи від Архілоха, VII ст. до н. е.) і трьох континентів. Загубитися в такому в такому огромі — якнайпростіше. Якщо цього не сталося, то через те, що сума Кочурових перекладів менш за все нагадує музей світової літератури. Овідієм, Шекспіром, Гете, Леопарді, Верленом, Тувімом, Незвалом, Максимом Танком — Кочур пише нашу сучасність, пише себе і нас.[11]
Біографія перекладача та його часу захована у внутрішньому монтажі його книжок, у їхній композиції. Спосіб для перекладу єдиний.
Сказане не означає, ніби біографія ця вишиковується вздовж по сторінках сама собою. Не такий перекладач утилітарний, не згодиться він вивертати душу так запросто, за дешеву ціну. Зустрічаються, звісна річ, збіги, від яких тремтять пальці, перегорнувши сторінку:
Побачите концентраційний табір
Обнесений колючим дротом
То не що інше
Не що інше то як великий терновий вінець
На двадцять тисяч голів. (Константін Бібл, “Воєнна тиша”)
Та не самі вони мітять віхами Кочурову дорогу.
В 30-і роки, наприклад, Кочур зробив чимало перекладів із античних авторів. За ними можна судити, що творець їхній закоханий в античність і їй творчо відданий. Знаменною є сама елліноподібна плеяда Кочурових наставників та соратників тих років: Зеров, Рильський, Білецький… Міцнішало перекладацьке вміння; лягали до кошика грона чудового античного винограду — «добре бути молодим у теплі дні збирання винограду» (М. Рильський)…
Скалки тієї колишньої ясноти, праясноти промайнуть у перекладах:
Сіно сухе та медове
Над луками вітром устало,
Зітхне собі, і пахощі струсить :
І в спокій пірнає помалу. (Юліан Тувім, “Строфи про пізнє літо”)
Або:
Свіжіший від ранкової роси,
Чистіший за пташині голоси
Хай буде спів твій, сповнений тепла.
Скінчивши ж те, що доля прирекла,
Пірни в глибини тиші аж до дна ти,—
Так птах шукає сховку, щоб сконати,—
Бо пісню, що всю душу розколише,
Завершує достойно тільки тиша. (Віктор Дик, “Послання”)
Жив собі чоловік: зосереджений, по-юнацькому щасливий, що любив відчутну на дотик плоть земного буття. Міг би таким лишитися — і поступово, з роками, складалося б його зібрання перекладів. Інше, зовсім не схоже на нинішнє.
Таким він не лишився.[12]
Що відбулося потім (не зовні — зсередини), повністю нам не дізнатися ніколи. Це закрита зона: не білі плями біографії — її чорні провали. Гадаю, сам митець неохоче відсуває засув і вступає на ослизлі спогади, що ведуть туди, вниз. Такий шлях людина здійснює рідко, лише скоряючись доконечному творчому обов’язку, бо це щоразу нефігурально вкорочує життя. Та якщо все ж таки перекладач рушає туди й звідти повертається, він приносить дещо таке, чого язик не повернеться назвати “перекладеним текстом”.
Не довіряйте тим, хто носить шкуратянки,
Бо часто ті шкуратянки з людської шкіри.
Не довіряйте поетам, що прославляють радість життя,‒
Вони часто вішаються після останнього рядка.
Не довіряйте, коли вам кажуть: «Ми знаємо рецепт щастя»,‒
В аптеці трапляються катастрофічні помилки.
Вірте сліпим, глухим і померлим ‒
Вони дають вам змогу існувати.
Найщасливіша доля у непомічених,
Хто загубився в реєстрах високих канцелярій.
Це майже така щаслива доля, як у черепахи,
Що триста років живе без печаток і дат. (Єжи Гординський, “Берлінські шкіци. II. Голос спаленого в’язня”)
Або ось таке:
Рибна крамничка — палітра голландських художників,
Тільки це порівняння неточне,
Бо надто вона осяяна сонцем,
Розсипані овочі славлять літо в зеніті,
Пес приліг, поклавши голову край фонтана,
Вино достигає поволі в глибоких суліях,
А ген у морі — вітрила білі й червоні,
І на піску дівчата вправляються в модному танці,
Та й вистачить, щоб день цей назвати щасливим.
І навіть камінна таблиця,
На якій позначене ймення того, з руху Опору,
Що його застрелили німці
Якраз напередодні визволення,—
Навіть вона не скаламутить погожого настрою.
Я прибув з країни, де слід би
На плитах писати ймення живих.
На тих, що погинули від ворогів,
Не вистачило б каміння. (Єжи Гординський, “Містечко”)
Чи ось таке:
Злітаються на падло круки,
В вологій пітьмі стогін чуть —
То кров говорить словом муки:
«Течу!»[13]
…тільки вороння й шуліки
Шукають здобичі собі,
Лише ганьба та розпач дикий
Панують владно в цій добі…
Останній уривок, з Їржі Ортена, написаний на межі, за якою настає кінець будь-якої творчості. Далі віршами говорити (навіть кричати — вірш так і називається “Крик”) уже немає сил. Поетичний голос переходить у хрипіння фізичного болю, а далі лишається один лише зрив — у мовчання, у небуття.
Але ж переклади Кочура — хроніка опору цьому небуттю. Двобою поміж ладом, добротою, надією — і хаосом, жорстокістю, відчаєм.
***
У давній книзі сказано: є час розкидати каміння і час каміння громадити.
За верблюжими горбами томів, довідників, словників сидить собі людина. Іронічна, твереза, суха. Висушили її на славу — під пресом, якого вдостоюється не кожний.
Він розкидає каміння.
Ось як нищиться казочка про безсмертя — у Майроніса:
Як дим, що без вітру зникає, розтану,
Ніхто й не згадає мене.
Страждали в житті тисячі ненастанно,—
Хто ж їх імена спом’яне?
Забудеться вірш мій. Поети новітні
Нап’ються з натхнення струмка,
І зірка та сама в красі їм розквітне;
І їх, як мене, ошука…
Казочка про гуманізм — у Ї. Горжейшого:
Дідка переїхали. Кров’ю сходить.
Цікаві збіглись юрбою.
Стоять. На обличчях, на спинах навіть
Відбиток спільного болю…
…ніколи в усім тім житті триклятім
Іще він не бачив стількох співчутливих,
Не знав ще такої приязні зливи.
Людського єднання трагічний квіте,
Уперше тебе довелося стріти
На бруку, кров’ю поллятім.[14]
Казка про сенс буття — в “Переказі” Тадеуша Ружевича:
Дивлюсь у вікно
У верховітті дерев
Дощ
Унизу під вікном
Золотий люпин
Переказую синові Гамлета
Оповідаю про той привид що
Про щура за портьєрою
Про батька божевільної
Поштивого балакуна
Думаю про гладенькі як молоко
Стегна королеви матері
Про таємницю
Яку побачив
Син що доходив літ
Народжувалась і загнивала
В ньому любов
Яку було треба струїти
Яку було треба відтяти
Отже й тяв він мечем наосліп
Яку треба було відгризти
Отже й гриз
Яку треба було втопити
Як сліпе щеня
Отже невинну дівчину
Він прирік на загибель
Додаю непевні відомості
Про життя Шекспіра
Так 3 липня 1962 року
Ще одна людина у світі
Дізналась
Про існування англійського драматурга
Чути сміх іде дощ
За стіною мишкує миша
Серед лісів сивий мох
Набрякає як потопельник
Питання яке
Собі ставив принц Данський
Я обминув
Як на сучасну людину
Занадто жорстокий і грубий це жарт
Ось нарешті, “Полемічні строфи” Махара, де каменя на камені не залишено від усіх кумирів: «“Солодким співом” називати свій вірш не маю жодних прав…» «“Юдолі зрікшися земної”, до зоряних не мчу країн…» «“Природи голосів звабливих” я дослухатися не звик…» «Мене “безсмертя” не манило, “натхнення” теж чуже мені…» «Я людству теж би, може, “сяяв, як світоч, в темряві життя”, коли б інакших був звичаїв…»[15]
Насамперед треба повинищувати всіляких лжебогів, псевдорозради й квазівтіхи. До того, як нагромадити каміння, треба його розкидати. Лише тоді… Та що ж — тоді, потім, натомість?
Натомість — ось що:
У світі я ніхто. А ти?
Ти теж ніхто, мабуть?
Отож собі помовчмо вдвох,
Бо ще нас проженуть.
Але ж бо й нудно бути кимсь!
Як жаба, день при дні,
Знай, кумкати своє ім’я
В шановнім цім багні! (Емілі Дікінсон)
Свій ледве чутний голос подає проста людина, “людина Ніхто”. Вона буде нам зустрічатися в перекладах Кочура ще не раз. Вона стане продавати братам злидарям надію, не вимагаючи від них ніякої плати. Вона застигне у марному очікуванні роботи біля поштової скриньки сивеньким дідом-рознощиком. Вона не піддасться барабанному військовому психозу, навіть коли «почнуть на різні тони волати про вітчизни гідність, про жертви, предків і кордони». Ця людина назавше стала за плечима перекладача. Надто багато солі з’їдено ними вдвох у випробуваннях, важчих від літературних, щоб у літературі Кочур збрехав їй бодай єдиним словом. Звідси випливає та стилістична якість Кочура, що її хтось назве педантизмом.
Гостей чекав я, і вони
Загрюкали в поріг,—
Каміння всі, всі валуни
З крутих моїх доріг…
Я кожен камінь пізнавав —
Коли спіткав його,
Коли на ньому спочивав,
Нічліжний клав вогонь.
Адже це слово в слово Максим Танк (“Каміння”). Навіть рими ті самі: «яны» — «валуны», «парог» — «дарог», «пазнаваў» — «адпачываў», «яго» — «агонь». І так перекладає — хто? — Кочур, який почувається наче вдома в усіх віршованих формах, від сонета до верлібру, від божественно гармонійних “потрійних лун” терцин до хрипкої “нової рими”.
Так, це теж Кочур — і тут він перекладає саме так. Залишивши вірш Танка тим, чим він є: тяжким валуном, позначеним «кривавим знаком». І не буде розкішних метафор смерті — «співу похоронного», «дощу вогнистих руж». Буде проста розмова простої людини з власним надмогильним каменем:[16]
— А от про що нам річ вести,
Ніяк не доберу.
Вночі намовити я встиг
Смереки у бору,
Та пташі зграї голосні,
Та грози, та розлив
Бурхливих вод, щоб навесні
Вони мене взяли.
Залишаться для Кочура в силі асонанси, консонанси, неологізми, алогізми. Але пильні очі цього головного читача — над усе. До нього звернене найзаповітніше Кочурове слово:
Нам тільки б віру в нашу працю,
Лише сподіванку, що в ній
Для іншої доби здійсняться
Призвістки спільних наших мрій.
У темний час хитання духу,
У недовірі й боротьбі
Хай відчувається хоч глухо:
Ти — спільник мій, я — брат тобі.
Лиш потиск наших рук, єднання
Кордонів душ, держав, країв
Заповідає нам світання
І райдугу майбутніх днів. (Йозеф Гора)
Над багатьма майстрами слова тяжіло прокляття відторгненості від цієї звичайної людини, “людини Ніхто”. Одна поетеса — неопалима, горда — хилилася під «осуждающими взорами суровых загорелых баб». Другий поет — поспішав на ранкові поїзди, щоб очі продивитися цими людьми:
В них не было следов холопства,
Которые кладет нужда,
И новости, и неудобства
Они несли, как господа.
Але ж Кочур завжди жив і живе навіть не з ними, а — в них.
***
Все пізнається в порівнянні — і перекладачева індивідуальність так само. Перекладацька доля Григорія Кочура багато в чому схожа на долю Бориса Пастернака.
І той, і другий поєднували приниженість зовнішнього становища з внутрішньою гідністю людей, які знають собі ціну. Пастернак відверто зізнавався (в листі до професора М. Морозова), що міг би стати «тричі[17] орденоносним знахарем» по якомусь там літературному відомству. І так само свідомо ставив себе поза всякими посадами. Кочур розцінювався всіма як один з провідних авторитетів українського перекладу (інша справа, що для невігласів то була не радість, а загроза). І він же відмовився від будь-якого кроку, який перетворив би це de facto на de jure.
І той, і другий формулу свободи як усвідомленої необхідності виправляють на необхідність як усвідомлену свободу. Майже всі їхні переклади робилися за видавничою угодою, дуже багато — лише заради хліба насущного. При цьому обоє замість дешевої страви під римованою підливою творять поезію.
І той, і другий байдужі до літературної моди. Пастернак перекладає Рільке — древо мудрості XX століття, Бехера, який збожеволів від чорної меси в нетрищах здичавілої цивілізації. Кочур перевтілює найризикованіших майстрів чеського верлібру, польської асоціативності. Та живуть обоє там, де справжнім митцям належить:
На крытом черепицей
Старинном чердаке.
Тут подібність між ними закінчується. І закінчується вона найбільш очевидно саме на тих поетах, яких довелося перекладати і Пастернакові, і Кочурові.
Куривши з Байроном і пивши з Едґаром По, Пастернак і з Полем Верленом також на ‘ти’. Не надто шанобливо ставиться він до верленівської туги без приводу, часто-густо перекладаючи її як хандру без причин:
Хандра ниоткуда,
На то и хандра,
Когда не от худа
И не от добра.
Первинне — макросвіт природи, мікросвіт душі,— для Пастернака цікавіше від вторинного — поета. Дуби, що височать у тумані серед зимової рівнини, самі по собі значать більше, аніж Верлен, який їх помітив. Воно навіть кепсько, що помітив: у Пастернака — до Пастернака — перехопив. Переклади — зворотне викрадення. Вони покликані возз’єднати тимчасово окуповані іншими поетами території з пастернаківською державою.
Самодержець у ліриці, Пастернак і в перекладах — рояліст. Свобода, рівність, братерство? Так, але — царів.
Від цього й походить блиск його перекладів, невимушена й запаморочлива їхня складність. Від цього ж іде самодержавна владність його у стосунках з авторами.
Чар пастернаківсько-верленівських «романсів без слів» полягає навіть не у вільному диханні фрази, не в суцільному мереживі звуків. Найбільш чаклунське тут — розчинення зв’язку поміж словами. Все сказано звичайною, нормальною мовою. І нічого не зв’яжеш вервечкою житейського[18] речення. Романс розпадається на окремі слова, які вільно ширяють у просторі вірша.
Засобів чаклування у Пастернака — два. По-перше, розрив поєднань звичних. Логічний стрижень фрази: «Обрывками… деревья… проносятся мимо» — зникає, заступлений іншими словосполученнями:
Обрывками дыма
Со стертою гранью
Деревья в тумане
Проносятся мимо.
То выглянет бледно
Под тусклой латунью,
То канет бесследно
Во мглу новолунье.
По-друге, встановлюються зв’язки нові — по сусідству в віршовому ряді. Зв’язки ці хисткі, двозначно непевні. Ось, наприклад, слово «выглянет» — з чим його поєднати? «…выглянет бледно..?» Чи так: «…выглянет… под тусклой латунью?..» Або: «…выглянет… новолунье?» Виникають зачаровано розз’єднані, фразою не утримувані слова-привиди.
Кочур похитує головою: його читач привидів не любить… Тим гірше для читача? Кочур примружиться хитро: «Отакої! Адже вірш і у Верлена, мабуть, не такий примарний. Певно ж, контури зимового краєвиду тьмяні («La neige incertaine», «flottent gris les chênes»). Певно ж, анжамбемани хисткі («l’interminable / ennui de la plaine», «vivre / et mourir la lune). Але простежити за послідовністю слів, за сенсом рядків, фраз цілком можливо. Чаклунство — справа приваблива, і все ж… чому б не спробувати перекласти Верлена як Верлена, а не як Пастернака?
Оця несходима
Нудота рівнини,
Де сніг, як піщини,
Ледь видимо блима.
На мідь небосхилу,
Де сутінь безкрая,
Лиш місяць безсило
Ступне і вмирає.
Між пасмами пари
На ближнім узгір’ї
Хитаються сірі
Дуби, наче хмари…
На тому й завершиться діалог Пастернака й Кочура.
Искусство — дерзость глазомера,
Влеченье, сила и захват,—[19]
сповідує своє кредо (зокрема й перекладацьке) Пастернак. Не зухвалість окоміру — точність його; не сила, не здобування — терпляче втілення в чужу сутність. Так перепише для себе це кредо Кочур.
***
Та бувають і в Кочура складні взаємини з його авторами. Переклав він, скажімо, “Крука” Едґара По — й докладно пояснює в листі: «Вірш цей я переклав не з любові, а з розрахунку. Він мені видається все ж таки надміру математичним, розміреним та розміченим, похмура атмосфера — вміло зорганізованою. Звичайно, поезія — словесна штука і має бути штучною, але тут цього занадто… Переклав з міркувань престижу — чому б українській літературі, поруч із застарілим перекладом Грабовського, не мати перекладу сучаснішого! Я тоді не знав про переклад Св. Гординського (та його, здається, тоді й не існувало — було ж це в 1949 році)… Загалом, я невдоволений».
Це справді так. “Крук” показує, що може й чого не може професійно бездоганний перекладач, маючи справу з автором, якому він не вірить. Може виплести такий самий витончений візерунок рим, заколисати вірш такими ж повторами й паралелізмами. Може відшукати майже неможливий еквівалент зловісному крикові Крука: «Nevermore» — «Не вернуть». Не може — найголовнішого: повірити самому й переконати читача в серйозності того, що відбувається. Тонка симуляція трагізму в першотворі викликає в Кочура не менш тонку симуляцію співпереживання, а відтак і симуляцію стилю.
Експертові з перекладацьких злочинів тут робити нічого. Пропуски? Без них перекладу не здійснити. Дописки? Помірковані й розраховано приглушені. Зміст? Усюди ясний. Недорікуватість? Відсутня.
Мені довелося колись писати про “Крука” й послизнутися на сумнівному пасажі: мовляв, балада являє собою концентрат улюблених мотивів реакційного романтизму, відчаю перед смертю, перед безоднями людського буття. Був і верх непристойності — фраза: «Поет не може притлумити спогадів про померлу кохану». Щоправда, коли її було писано, недобрі передчуття вже ворушилися в мені.
Кочурова реакція була блискавична: «Шкода, що По не ювіляр. Ходити б йому, як і Достоєвському, у великих гуманістах. А то — не може притлумити спогадів про померлу кохану — реакційний романтик. Притлумив би, знайшов би живу заміну — відразу став би прогресивним реалістом».
Сувора чесність не дозволила перекладачеві дарувати мені мій кавалерійський напад. І вона ж не дала Кочурові перекласти «Крука» з усією повнотою самовіддачі.
Ясно так запам’яталось: те в похмурім грудні сталось.
По підлозі тіней слалась миготлива каламуть.
Марно я тоді в суворій книзі прагнув збутись горя,[20]
Щоб по втраченій Ленорі сум розвіяти, забуть.
Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть —
Тут її ім’я не чуть…
Прочитали. Все «ясно так запам’яталось». У тому й підступність, що ясно. Адже в Едґара По стилем керує не зрозуміле й визначене, а плинне й невловиме. Кожна кочурівська подробиця відповідає оригіналові. Та інформаційна вартість цих деталей для По чи не байдужа. Так: грудень, ніч, гра світлотіні, книга, Ленора — це контури події. Лише контури. Подія ж — передчуття і втілення жаху, «видіння гробового».
Жах неможливо описати, його треба навіяти. Тому тут важливі не так слова, як ритм — заколисуючий, заокруглений, безвихідний: період вміщено в магічні кола рим, а розвитку думки по-справжньому й не відбувається. Зате першорядного значення набуває незвичайність мови. Звук керує змістом. Наркоз музики, ворожіння фонетики:
«Ah, distinctly I remember…» Можливо, тільки тому й вибрано «distinctly», що воно підхоплюється в «December» і «dying ember». І тягучий зворот «wrought the ghost upon the floor», такий химерний з точки зору прямого змісту,— виправданий у По через оці нескінченні анфілади ‘о’, ‘оу’, цю низку майже беззмістовних слів, що, однак, відлунюють якоюсь таємницею.
Коли перекладач не вірить авторові, він підміняє одухотворений авторський стиль — стилем механічним. Так Наташа у Л. Толстого перекладає оригінал (оперовий спектакль) на бездушну мову зовнішньої точності: «тінистий сад» — мальовані картини, що зображують дерева; «прекрасна діва» — дуже гладка дівиця в шовковій білій сукні; «звитяжний лицар» — чоловік у шовкових панталонах на товстих ногах, з пером і кинджалом.
Г. Козінцев пояснив техніку толстовської підстановки: «Докладно виклавши зовнішню дію, він пропустив усе, що дає сцені сенс… — і тоді… лишилися тільки слова й події. Слова… втратили сенс, а подія стала випадком, і до того ж неправдоподібним».
Даремно лише Козінцев вважав Толстого глухим до всього, «що дає сцені сенс». Відмова від тлумачення — тут, як і у Кочура, — робиться тлумаченням. Більше того — перетлумаченням. Оригінал (чи то уривок з живого життя, чи з літератури) піддано перевірці на чесність. В обох випадках він цієї перевірки не витримав.
З провокаторською толстовською чіткістю Кочур повідомляє, що, власне, сталося «в похмурім грудні опівнічною порою». Виявляється — не сталося нічого особливого. Сеанс магії не відбувся.
Демонічний Крук залетів не до того перекладача.
***
Всі обрані Кочуром автори проходять цю перевірку на чесність. Відкидається не просто свідомий фальш, але й неусвідомлене позування: вміло виліплена світова скорбота, страдництво, що захоплено спостерігає[21] себе збоку. Кочур ультимативно не зносить літературної піротехніки. Аж до найсліпучішої, майже переконливої в своїй віртуозності. В нього є письменники-табу й вірші-табу. Часто ті й другі — першої величини.
Люблячи Миколу Лукаша з ніжністю, що дозволяє навіть іронію, Кочур посміювався над театральністю Лукашевих перекладацьких уподобань. Лукаш упивався литаврами Віктора Гюґо, каменепадом його метафор. Гюґо для Кочура — геніальний, але багатослівний декламатор. Для Лукаша Тувім — це “Бал в опері”, оргія слів-страховищ, рядків-обрубків, що танцюють канкан. Для Кочура Тувім — це “Лодзь” із її «кумедною пишнотою», від якої хочеться плакати, чи «м’ята над ставом», чи крихти юності, кинуті на поживу птахам спогадів.
Зате короткі, простенькі, на зітхання схожі чотиривірші Емілі Дікінсон для Кочура — свої, бо гранично щирі. Наскільки велика душевна площа того чи іншого щирого поета — це вже інше питання. Але Кочур віддасть перевагу палісадникові Дікінсон, до якого (за визначенням Сендберґа) забрідає зненацька Господь Бог, чи комірчині Давида Гофштейна, де смуток розкреслює у вікні осінній клинопис журавлів і серце розгорнене на столі, наче зошит, скоріше, аніж найширшому конові театралізованої поезії.
Але ж є в Кочуровій репродукції й грозові вірші Юліана Тувіма (“Кричу”). Який там огром простору: «Настіж розкрийтеся, заходе й сходе, Щоб… міг на всесвітньому протязі стати я». Який вихор почуттів: «Хочу, щоб било життя і товкло мене… Громом разило, періщило пломенем». Пал, гнів, мужність, впресовані в строфи цього перекладу, наче цілком “Лукашеві”. Та дозволю собі припустити, що самому Кочурові вірш цей потрібний не своїм грозовим ефектом, а насамперед першим, гіркоти й чесності сповненим рядком: «Боже святий! Не роби з мене статуї». Та й увесь Тувімів монолог для Кочура — це передусім протест проти фальшивого увічнення, гораціївського переплавлення живої людини на бронзовий пам’ятник.
А що вогненний струмінь Тувіма можна було вилити і в іншу перекладацьку форму, свідчить російський перекладач Лев Пеньковський. Переклад його “симулятивний” настільки ж, як і “Крук” у Кочура, хоча Пеньковський симулює інше — темперамент, і по-інакшому — гіпертрофією стилю.
Тувім пише: «wiatre Boży». Пеньковський перекладає: «ветер Божий» плюс зайве «твой». Тувім: «ja nie pragnę być aere perennius». Пеньковський: «aere perennius быть мне… не по вкусу» (останній зворот і мені не до смаку, але залишімо його перекладачеві) плюс баласт «совсем не по вкусу».
Слова-близнята починають убивати одне одного. Віриш фразі: ветер трепал меня» (в Тувіма — «wiej mną»), де єдине слово «трепал» увібрало в себе весь емоційний заряд. Менше віриш такому: ветер жестоко трепал меня»,— тому що тепер заряд розподілився на два слова. І перестаєш довіряти фразі: «ветер жестоко вечно трепал меня»,— бо на стільки слів заряд почуттів уже вочевидячки мізерний. І так воно йде аж до фіналу:[22]
В час мой последний ударь меня, верный мой ветер,
Воя от жалости, бей меня, ветер скорбящий!
Два «мой» і два «меня». «Ударь» і «бей». «Жалость» і «скорбящий». Фінальний двовірш повністю загинув через братовбивство слів та аморфність інтонації.
Тож із полегкістю зітхаєш, читаючи скорочені на цілу стопу рядки Кочура, де словам повернено тувімівську енергійну значущість і значущу енергію:
Хай мене шарпа в останню годину
Вітер мій вірний, з жалю завиваючи!
Трагічний вітер зриває з поета красиві ілюзії, з перекладу — декламаційні надмірності.
***
Скептик, який вийшов рано до зорі розкидати каміння ілюзій… Педант із бездоганним почерком і скальпельним артистизмом. Тихий-тихий співрозмовник простої людини, в якої нема вже нічого, окрім непосильного тягаря, безіменності й невидної ночі.
Скинь додолу
Скриню дубову
З пліч робочих,
В ніч невидну втупім разом
Людські очі.
Що казати. Хліб — як камінь.
Кладь — над сили.
Шкода мови. В ніч невидну
Ми — дві брили.
Здавалося б, усі лики митця перебрано, всі голоси вловлено. А це що?
Нехай засипаний сирою
Землею я,
Та всюди й завсіди з тобою
Душа моя.
Любові навісне томління,
Жага чуття
Зі мною тут, в країні тління
І забуття.
Двадцятишестирічний Лермонтов говорить з коханою мовою померлого (“Кохання мерця”). А Кочур здійснює неймовірне: найтрагічнішого з поетів російських робить ще трагічнішим.
Здавалося б, якось там він, перекладач, знайшов собі клапоть обвугленої землі й плекає на ній поетичний сад? Так маєте ж! Гул невгамованих пристрастей, непрощених катастроф. Сподівалися віднайти останнє слово[22] Кочура в сухій витонченості, у застібнутому на всі ґудзики педантизмові? А чи не хочете — такого?
У Лермонтова — з потойбічним спокоєм: «Пускай холодною землею (розрив — зітхання) засыпан я…» А Кочур навпіл роздере фразу: «Нехай засипаний сирою (розрив — спазм) землею я…» Лермонтовський мрець — благально й лагідно: «О друг! всегда, везде с тобою душа моя». Кочурівський — невблаганно й грізно: «Та всюди й завсіди з тобою душа моя…»
Бідний юнак, все ж таки не тією смертю він помирав, про яку знає його перекладач:
Любви безумное томленье,
Жилец могил,
В стране покоя и забвенья
Я не забыл…
Я перенес земные страсти
Туда с собой…
«Час последней муки», «покинув свет», «жилец могил» — все це дуже трагічно в світі живих, з вуст людини, якій «тут» означає життя, а могила — «там», десь далеко. Але ті, кому «звідси» означає з могили, — ті мовлять інакше:
Любові навісне томління,
Жага чуття…
Зі мною тут, в країні тління
І забуття.
Я, стерпівши останні муки,
Без ляку вмер…
Земною пристрастю палаю
Звідсіль, з труни..
Лермонтов пише про смерть. Кочур пише смертю — її нещадним, оголеним, металевим скорописом. Не буде: «Отрады ждал я от разлуки…» Буде стисло: «В розлуці пільги ждав», — на «я» вже не вистачить часу. І далі: «Ласкаю я мечту родную везде одну…» Нíколи, аби тільки висловити головне, аби в кожне слово вкласти нерозтрачену пристрасть: «Плекаю й тут єдину мрію, одні жалі…»
Випалено будь-яку узагальненість, лишився тільки скоропис померлого, вага слів, «засипаних сирою землею».
Вірш і закінчується по-різному. Лермонтов співчуває коханій і виправдовує перед нею «любов мерця»:
Увы, твой страх, твои моленья —
К чему оне?
Ты знаешь, мира и забвенья
Не надо мне!
Кочур прирікає на пам’ять:[24]
Весь страх твій, молитви до неба —-
Усе дарма.
Таж забуття мені не треба,
Його й нема!
Не знати, що страшніше: юнак, який передбачає грозу на Машуку і звертається до коханої з рокованого свого майбутнього,— чи чоловік, який звідав усе і промовляє до нас крізь засипане землею минуле.
Нема й не буде в нього ані забуття, ані остаточного слова. І ніщо не позбавить болю: ані премудрі афоризми, ані іронічна посмішка, ані пінний солод пізнього літа «в череватій сулії», ані «ночі весь наркоз» чи «легенький пошум сну». «Таж забуття мені не треба, його й нема!»
Але якщо немає слова остаточного, то чи є ж воно — слово поєднавче? Те, що пов’язує незліченні Кочурові переклади? І все, що згустилося в повітрі поміж ними? Чи може взагалі бути таке слово?
***
Троє російських поетів: Костянтин Симонов, Євген Винокуров, Леонід Мартинов — перекладали “Sbohem a šáteček” Вітезслава Незвала. Кожний зрозумів оцю “Хусточку” в міру власного душевного досвіду.
Симонов швидко проглянув текст: ага! він і вона; попереду, природно, любов, розлука, дорога; ніщо в світі не вічне.
С Богом! Ну, что ж, как ни странно, мы оба не плачем…
Дивно, чи не так? — наголошує Симонов допискою. Прості смертні, ті давно б сльозу пустили, а ось ми!.. (Незвал, зазначу в дужках, теж не плаче, але хіба про нього йдеться?) Можна ще додати жорстокі порівняння:
Мы не лжем, как врачи у постели смертельно больного.
Можна баналізувати ритм, понаставляти супердраматичних вигуків («Ну, что ж!») і повторів — вони безвідмовно діють на читача:
Погребального звона не надо — меня уж не раз погребали…
Пусть что будет, то будет, что было — то было…
С Богом! Ну что ж! В самом деле? Ну да, в самом деле…
Ну, и с Богом! И с Богом!.. И больше об этом ни слова…
А на завершення можна поставити незліченні знаки оклику, ці бакени на мілинах почуттів…
Симонова з’їв жорстокий романс. Винокурова поглинула діловита безапеляційність:
С Богом — и мы не встретимся, об этом,не может быть даже речи,
Это было прекрасно. И хватит. И вот —
С Богом. И если б мы снова условились даже о встрече,
Мы б не пришли. Другой — тот придет.[25]
То байдуже, що в Незвала все на притамованому подихові, на відчутті хисткого теперішнього й незнаного майбутнього: «a kdybychom se vickrat nesetkali». Навіщо всі оті «якби», та «не зустрілися б», та «жодного разу»? Як не зустрінемося, то годі про те й говорити. Незвалівські — крізь серпанок — взаємини також занадто розпливчасті: «Може, я не прийду, а прийде інший гість». Або прийду, або ні, або я, або інший! Навіщо стільки туману? Винокурову, наприклад, ясно: ми не прийдемо, зате вже інший — прийде обов’язково… Розставимо ще директивні крапки й тире. Пошлімося на незалежні від нас обставини: «С Богом. И все! И платочек. Судьба». Ото й усе.
Обох цих перекладів Кочур навіть не сприймає всерйоз.
Складніша ситуація з Мартиновим. Він таки справді перекладає, а не перелицьовує. З погляду текстуального Мартинову не дорікнути. А точніше, коли щось і можна закинути, то саме текст: бо Незвал для перекладача — текст, хусточка — назва тексту, переклад — відтворення знову ж таки тексту. А текстів на світі багато, поетів — теж, хай навіть симпатичних, як симпатичний Мартинову Незвал. Перекласти «З Богом і — хусточка» варто і приємно, але в житті Мартинова від цього нічого не зміниться.
С Богом! И уж если не встретимся мы снова —
Было все прекрасно, и довольно с нас.
С Богом! И возможно, что гостя мы другого
Встретим у порога в назначенный час.
Чим же, власне, завинив Мартинов? Порівняно з Винокуровим та Симоновим, нічим. А поруч із Кочуром? Тільки тим, що говорить про побут, тоді як Кочур веде мову про буття.
«И уж если не встретимся…» Хочеться зустрітися, але з того може нічого й не вийти. Розмовна фраза, оскільки за нею стоїть лише буденний епізод.
Буденне минуле: «Было прекрасно, и довольно с нас». Мова йде тільки про «нас», про те, що відбулося між двома людьми. Душевний їхній обсяг не надто великий, досить того, що вдалося дістати від життя.
Таке ж буденне майбутнє. Незвал — помахом руки в далину: «Якщо призначимо зустріч…» Мартинов — позначкою в календарі: «…в назначенный час». Незвалівське побачення — без адреси, десь на білому світі. Мартиновське — «у порога», візит додому. Тому Мартинов щиросердно не помічає, що своїм рядком: «Пусть от нас хоть памятка будет до поры…» — він Незвала вбиває. (Читається рядок так: «Якийсь час пам’ятатимуть, а там і забудуть»). Але ж Незвал хоче пам’ятки бодай малої, але назавше: «At’ po nas zůstane malička památka…»
Та річ у тім, що забуття в світі Мартинова й забуття в світі Незвала — величини різні. Тому й дописка «до поры» зовсім не лякає перекладача. Мартинов пише не про долю людини; тим більше — не про долю Мистецтва на розстанях часу. Він психолог приватного життя. Заключний[26] заклик: «Vyplň se osude» в його перекладі просто недоречний, з гармат по горобцях не стріляють. Мартинов заокруглює свій конфлікт, вичерпує свою тему:
С Богом. И — платочек! Словом, будь что будь!
Мартиновський вірш інтелектуальний, багатозначний, складний у цілком приступних для нас масштабах. Цього інтелекту ми не позбавлені й самі. Ця значущість нам до снаги. Цю складність ми охоче приміримо до себе.
Приміряти до себе “Хусточку” Кочура мало хто наважиться.
Прощавай Коли це побачення останнє
Що ж було прекрасне все те що відбулось
Прощавай Якби ми й призначили стрівання
Може не прийду вже а прийде інший хтось
Навіть не «ми більше не побачимося», а так ось, обводячи поглядом життя:
Прощавай Коли це побачення останнє
Чиє побачення? Митця. Людини. З ким? Зі світом.
У Незвала: «Це було прекрасне, й цього було досить». У Кочура риску підведено безповоротніше. Бо підсумовує він шлях усіх, кому не дано було прожити життя сповна; хто, подолавши самого себе, не прокляв — благословив «прекрасне… що відбулось».
А з глибини перекладу (як і першотвору) владною ходою ступає доля:
Літ тобі судився мені судився спів…
Прощавай Коли ми розстатися повинні…
І, нарешті, все сходиться в один рядок. Хай Незвал палко закликає: «Сповнися, доле!» — а Кочур спокійно каже: «Доля так велить». Це різниця вистражданого досвіду молодого поета й немолодого перекладача. Але сполучна ланка та сама — доля, прощання, хусточка:
Sbohem a šáteček Vyplň se osude!
З рук у руки перейшла хусточка, зав’язавши двадцятирядковим вузлом огром років і біографій, загибелей і пам’яток, ластівок і віршів, минулого й майбутнього.
Прощавай Коли ці слова останні свідки
Щастя зостається хоч пам’ятка яка
Трошечки облудна мов запах сухозлітки
Як листівка проста мов хусточка легка
Не муки й не мудрість — простота, що з’являється вже по муках і по мудрощах. Ось що таке “Прощавай і хусточка” Незвала в Кочуровому [27] прочитанні. Зв’язок усього, що було й що буде, підсумок і заповіт. Ось що таке цей переклад.
***
А тепер повернімося до питання, яке було поставлене на початку цієї передмови: чому переклади й авторські книжки перекладачів стали знаменним явищем саме останніх десятиріч?
Переклади стали героями нашого часу не через культуртрегерську свою роль,— вона відома давно. Вони вразили нас іншим.
Творчість гине двічі: спершу — в газовій камері, потім — у Леті. А якщо вона зникає безслідно й безплідно,— то навіщо вона?
Творчість не гине ніколи. Цього навчили нас переклади. Бухенвальд був після Веймара, але переклади воскресили Ґете з бухенвальдського попелу.
Справжнє безсмертя мистецтва — не в погруддях зацькованих геніїв, а в перекладах. Справжня свобода мистецтва — не в зухвалих маніфестах і не в уїдливих сатирах, а в перекладах.
Мертві лишаються молодими.
Душа мистецтва живе донорською кров’ю перекладачів.
Марина НОВИКОВА
Константін Бібл (1898‑1951)
Воєнна тиша2
Воєнна тиша мов краєвид на місяці
Ні міст ані сіл ані лісів
По кам’яному морю тягнуться хмари
Коли ж пропливуть
Угледите тільки кратери лише струпи
На шкірі світу
Побачите концентраційний табір
Обнесений колючим дротом
То не що інше
Не що інше то як великий терновий вінець
На двадцять тисяч голів
Юліан Тувім (1894‑1953) (З польської)
Строфи про пізнє літо
1
Глянь, яка осінь повна!
Так, ніби вина барило,
А це ж допіру початок,
Це ж тільки заосенило.
2
Назолотилося листу,
Що можна кошами носити.
А трави як вигнались буйно,
Аж просяться: йдіть косити!
3
Літо, в пляшки розілляте,
Шумує солодом пінним,
От-от повисаджує корки
В кипінні своїм невпиннім.
4
А тут – в череватій сулії
Столисто, травнисто, червоно
Пора прив’ядання мліє,
Всі яблучна, всі виногронна.
5
Ще ящірка вигріватись
Вилазить на камінь гарячий,
Ще зілля в’ється вужове,
З гнучкої міді неначе.
6
Сіно сухе та медове
Над луками вітром устало,
Зітхне собі, пахощі струсить
І в спокій пірнає помалу.
7
Немов пелюстки у склянку,
Хмарки затонули в воду.
Я плюскаю ліскою злегка ‒
Боюсь скаламутить погоду.
8
І воду, й мене, і землю
Глибоко сонце проймає.
Нам вітер склепляє очі.
В полоні тепла дрімаю.
9
А з кухні – запахи лісу,‒
То глицю в окропі варю я.
Відвар той вигадав сам я:
Бір в злотій оливі вирує.
10
І вірші вигадав сам я,‒
Хто зна, чи поможуть від чого.
Поволі пишу їх, поволі,
Тамуючи жаль і тривогу.
11
І ти, мій читачу любий,
Поволі, поволі читай їх.
Вмирає велике літо
І осінь велику вітає.
12
Я вип’ю осені кварту,
У сад порожній погляну,
Звалюсь під місяць промінний
На темну холодну поляну.
Йозеф Сватоплук Махар (1864-1942)
Полемічні строфи
Щасливих друзів із Парнасу
Лише насмілюсь уявить ‒
Коліна вже самі завчасу
Згинаються побожно вмить:
Це ‒ соловей, то – цар на троні,
Ото ‒ пророк, і жрець – отам,
І хилиться юрба в поклоні,
Кадила сіють фіміам.
А я – хробак! Немає в мене
Від заздрощів спокою й сну.
Закутавшись у плащ нужденний,
Я свій талан скупий кляну.
«Солодким співом» називати
Свій вірш не маю жодних прав, ‒
Я думку ледве в прості шати,
І то з яким трудом, убрав.
«Юдолі» зрікшися «земної»,
До зоряних не мчу країн,
Бо певен істини одної:
Що я – нікчемний праху син.
«Природи голосів звабливих»
Я дослухатися не звик, ‒
Вони у мертвих переливах
Мені вертають мій же крик.
Немає в мене й «ідеалу»,
Щоб я за нього «в бій летів».
Тепла у серці зовсім мало,
Сама ненависть в ньому й гнів.
Мене «безсмертя» не манило,
«Натхнення» теж чуже мені,
Мій вірш обурення зростило,
Із жовчі виникли пісні.
Я людству теж би, може, «сяяв,
Як світоч, в темряві життя»,
Коли б інакших був звичаїв
І, як у друзів, мав чуття.
Ото щасливці! Мають віру,
Що світ – лавровий гай для них.
А я із життьового виру
Саме життя лиш й зберіг…
Чого ж хотіти більш? Відомо,
Які пісні – й хвала така…
А що писав я правду – в цьому
Єдина втіха, й то гірка…
Джанні Родарі (1920‑1980) (з італійської)
Надії
От коли б я крамничку мав,
Як би весело жив тоді я!
Знаєш, чим би я торгував?
Продавав би людям надії:
«Є надії! Дешевий крам!
За дрібненьку монету срібну
Тих надій я кожному дам
Стільки, скільки кожному потрібно!»
А прийшов би який бідак,
Що й на мідний шаг небагатий,
Я б йому відступив і так
І платні б не став вимагати.
Гостей чекав я, і вони
Загрюкали в поріг,—
Каміння всі, всі валуни
З крутих моїх доріг…
Я кожен камінь пізнавав —
Коли спіткав його,
Коли на ньому спочивав,
Нічліжний клав вогонь.
Максим Танк (1912-1995)
Каміння
Гостей чекав я, і вони
Загрюкали в поріг,—
Каміння всі, всі валуни
З крутих моїх доріг.
На всіх на них сліди були
Моїх юнацьких снів,
І шрами геть на всіх лягли
Від хмар та од вітрів.
Я кожен камінь пізнавав –
Коли спіткав його,
Коли на ньому спочивав,
Нічліжний клав вогонь.
Ось цей лежав біля вікна
У рідній стороні,
Цей кинули на мене, й знак
Кривавий ще на нім.
Але один валун з усіх
Не по знаку щось був:
Хто він, відкіль, з доріг яких,
Непроханий, прибув?
Лишень по сніжній білині,
По тім, як він дихнув,
Як зимним мороком мені
У серце зазирнув,
Пізнав я, що за гість такий
Навідався здаля:
‒ Ну, що ж, прийшов, то, прошу, пий! ‒
І чарку я налляв.
А от про що нам річ вести,
Ніяк не доберу:
Вночі намовити я встиг
Смереки у бору,
Та пташі зграї голосні,
Та грози, та розлив
Бурхливих вод, щоб навесні
Вони мене взяли.
Йозеф Гора (1891‑1945) (з чеської)
***
У темний час хитання світу,
В часи знущання з доброти
Хоч краплю певності б, хоч скриту!..
Надіє, не згасай хоч ти!
Нам тільки б натяк серед пітьми,
Що в тьмі не пітьма лиш сама,
Щоб відблиск сну могли вловить ми,
Якому здійснення нема,
Хоч промінь дружби в лютім гніві,
Що розділяє й гнобить нас,
Хоч тінь любові в дні жахливі,
Коли вже й знак любові згас.
Хоча б рука на допомогу
Тому, кого загибель жде, ‒
Будь нам щитом, вкажи дорогу
В прийдешній загадковий день.
Нам тільки б віра в нашу працю,
Лише сподіванка, що в ній
Для іншої доби здійсняться
Призвістки спільних наших мрій.
У темний час хитання духу,
У недовірі й боротьбі
Хай відчувається хоч глухо:
Ти — спільник мій, я — брат тобі.
Лиш потиск наших рук, єднання
Кордонів душ, держав, країв
Заповідає нам світання
І райдугу майбутніх днів.
Поль ВЕРЛЕН (1844‑1896) (з французької)
***
Оця несходима (+ пер. Лукаша)
Нудота рівнини,
Де сніг, як піщини,
Ледь видимо блима.
На мідь небосхилу,
Де сутінь безкрая,
Лиш місяць безсило
Ступне і вмирає.
Між пасмами пари
На ближнім узгір’ї
Хитаються сірі
Дуби, наче хмари.
На мідь небосхилу,
Де сутінь безкрая,
Лиш місяць безсило
Ступне і вмирає.
Вовки зголоднілі,
Захриплі ворони,
Нема вам схорони
В лихій заметілі.
О, ця несходима
Нудота рівнини,
Де сніг, як піщини,
Ледь видимо блима!
Nevermore (+ пер. Лукаша)
Слухай, спомине, що ти від мене хотів?
Гнала осінь в застиглім повітрі дроздів,
Промінь одноманітно на вітах тремтів,
Жовтий лист тріпотівся від передчуттів.
Розпустивши по вітру думки і волосся,
Йшли ми з нею, і поле безкрає тяглося.
Раптом, погляд на мене підвівши: «Чи досі
День щасливий прожити тобі довелося?» —
Так спитала, й при янгольськім звукові слів
Скромний усміх на ніжнім лиці заяснів,
І побожно торкнувсь я руки в поцілунку.
Перших квітів не згасне повік чистота,
І повік в моїм серці бринітиме лунко
Перше «так», що промовили любі уста.
Мій звичний сон
Буває часто це в чудній звабливім сні:
Неначе жінку я незнану зустрічаю,
І одне одному ми любі до одчаю,
І кожен раз немов вона та сама й ні.
Для неї загадок і в серця глибині
Нема – нічого й там від неї не сховаю,
І вміє лиш вона, коли стомлюсь без краю,
Сльозою освіжить бліде чоло мені.
Якого кольору м’яке її волосся?
Як звуть її? Ім’я мені дзвінким здалося,
Мов ніжні ймення тих, що вже пішли з життя.
А погляд? В неї він неначе погляд статуй.
А голос тихий? В нім – далеке відбиття
Коханих голосів, що більш їя не звучати.
Нічний ефект (+ пер. Лукаша)
Ніч. Дощ. Врізається в небес тьмяні покрови
Шпилів, готичних веж видіння ажурове:
Те місто вигасле вкриває сива мла.
Степ. Круки шарпають і рвуть худі тіла, ‒
На шибениці їх гойдається чимало.
І в пітьмі джиґу всі танцюють небувалу,
Тоді як ноги їх – пожива для вовків.
Тернина й табунець розкиданих кущів
Листочки злякані стовбурчать на всі боки.
Залляте сажею картини тло глибоке,
Де двісті двадцять п’ять солдатів-вартових
Роззутих в’язнів трьох, блідих, напівживих,
Ведуть; багнети їх, мов ґрат зубці жахливі,
Блищать навперекіс списам нічної зливи.
Сонця на спаді
Сіє на полі
Зоря без сил
Промені кволі
Спадних світил.
Промені кволі
Опали, мов пил.
Мені серце в неволі
Спадних світил.
Мрії незнані,
Неначе сонця
Спадні в тумані,
Пливуть без кінця,
Видіння багряні
Проміняться,
неначе сонця
Спадні в тумані.
Осіння пісня (+ пер. Лукаша + пер. Бутук + стаття А.Содомори) [Окрема книжечка?]
Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.
Блідну, коли
Чую з імли –
Б’є годинник:
Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.
Вийду я в двір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
Зжовклим листям.
***
Перш як підеш ти на схилок, (+ пер. Лукаша, “Поки перший промінь зронить…”)
Бліда зірко ранкова,
‒ Перепілок
Сила в чебреці співа, ‒
На поета, що в коханні
Стежить гру твоїх промінь,
‒ Линуть ранні
Жайворонки в височінь, ‒
Кинь свій погляд, що потоне
У світанкову блакить,
‒ Поле сонне
В скритій радості тремтить! ‒
Пересяй мої ти мислі
В дальню-дальню далину,
‒ Роси звисли
Іскорками з бур’яну, ‒
В ніжну мрію, що сколише
Милої солодкі сни…
‒ О, скоріше,
От і сонця зір ясний!
***
В промінні білім (+ пер. Лукаша: “В місячнім світлі…”)
Нічні ліси.
Бринять під гіллям
Скрізь голоси
Пташок до рана…
Моя кохана.
Над люстром ставу,
Де порина
В безодню тьмаву
Верб гущина, ‒
Плач вітру лине.
Це – мрій хвилини.
Ясний, глибокий
На світотвір
Спустився спокій
З небес, де зір
Рої квітчасті…
Хвилини щастя.
***
І небо дихає на дах (+ пер. Лукаша: “Над дахом дому – неба дах…”)
Спокоєм чистим,
І дерево звиса на дах
Зеленим листом.
В те небо дзвін, неначе птах,
Повільно лине;
В тім листі виливає птах
Жалі пташині.
Мій Боже, просте й тихе там
Життя, як мрія.
Його сумирний гомін там
Над містом віє.
‒ Де ж ти подів, що плачеш сам,
Забувши спокій,
Скажи, а де ж подів ти сам
Юнацькі роки?
***
Гаспар Гаузер співає (+ пер. Лукаша)
Поніс я, тихий сирота,
До міста скарб очей ласкавих:
Та був я простий між лукавих:
Не прийняли мене міста.
У двадцять літ мене тяжкі
Любові змучили тривоги;
Та вроди я не мав, убогий, ‒
Мене зневажили жінки.
Без батьківщини й короля,
І на відвагу небагатий,
В бою хотів я смерть прийняти,
Та не взяла мене земля.
Життя дістав я рано в дар
Чи запізнився народитись?
За мене, люди, помолітесь ‒
Лише недолю знав Гаспар.
***
І вітер з долини
Не диха, не лине.
Фавар
Це закохане томління, (+ пер. Лукаша: “Це захоплене зомління…”)
Це знеможене тремтіння,
Це знесилення лісів,
В стисках леготу зомлілих,
Це – по заростях сп’янілих
Хор тендітних голосів.
Це ламке, рвучке зітхання,
Жеботіння, щебетання,
Що в неясний скрик єдна,
Чим трава тривожно диха…
Скажеш, камінцями стиха
Хвиля грається річна.
Ця душа, яка безкраї
Сонні скарги виливає, ‒
Наша-бо вона ‒ чи ж ні?
Не твоя й моя? Чи то не
Їх покірні антифони,
Ледве в сутіні чутні?
***
В сон чорний, смутний (+ пер. Лукаша, “Гнітять чорні сни…”)
Життя оповите.
Надіє, засни,
Бажання, засніте!
В міжчасся глухе
Я пам’ять втрачаю
Про добре й лихе…
О повість одчаю!
Я – в прірві страшній
Колиска; колише
Мене хтось на дні.
Тихіше, тихіше!
(Поетичне мистецтво) [ПОЕТИ ПРО СЕБЕ]
Подолані
I
Життя перемогло й загинув ідеал.
Скажений, сповнений і люті, і завзяття,
Кінь переможця рже і дико мчить учвал
По трупах, по живих, і то все – наші браття.
А ми, що з напасті живими вийшли, ми
З очима згаслими і повними тривоги,
Безсилі, зганьблені, скривавлені, німі,
Бредем, волочачи одеревіді ноги.
Бредем, куди нас шлях провадить, навмання,
У заграві пожеж, ‒ гаї горять сусідні.
Бездомні сироти, без завтрашнього дня,
Неначе вбивці йдем чи шахраї негідні.
Тому, що нині в нас надій уже нема,
І нас подолано, і все навкруг вороже,
І нас підтримує ненависть лиш сама,
Тому, що жодне нам зусилля не поможе,
Лишилось нам, коли огорне ніч усе,
Не дбать про похорон, а в боліснім конанні
Прийняти смерть глуху, що забуття несе,
Як слід подоланим у боротьбі останній.
II
Слабеньким відблиском тріпоче небосхил,
А вітер крижаний зриває лист у гаї
І квіти в квітниках термосить що є сил.
Зоря! Від пестощів її все оживає.
Вже рудуватий схід рожевим став, і зник
Зірок сріблястий рій з блакиті до останку.
Співає півень десь, ретельний вартівник,
І жайворонок знявсь у небо ‒ знак світанку.
Ось сонце устає й веде нам ранок в дар.
Цей ранок осяйний, він, друзі, просто диво:
Який несхожий він на наш важкий кошмар,
На учту хижаків огидну і жахливу.
Коли ж ранковий блиск на зброї заяснів
І трепетне навкруг розлялося проміння,
В серцях у нас проснувсь і благородний гнів,
І вмерти з гідністю нестримане стремління.
Вперед, вставай! Вставай, вперед! Вперед, на бій!
Ми пересичені покорою старою!
Доволі скніли ми в чеканні та в ганьбі!
Бурхає наша кров, скропити прагне зброю!
III
У темряві в’язниць подолані говорять:
‒ Вони скували нас, та ми живі, проте,
Закови нас не вб’ють, темниці нас не вморять,
Бо в жилах кров тече і лють в серцях росте.
В нас очі – шпигуни, потраплять скрізь пролізти,
Нема їм таємниць і на найглибшім дні,
Міркує мозок наш, а щоб хапати й гризти –
І руки спритні в нас, і щелепи міцні.
Які ж бо всі вони бездумні та безжурні,
Ще доведеться їм розкаятися в тім:
Вони нас милістю образили, ті дурні.
Ну що ж! Образу цю їм помстою сплатім!
Вони скували нас. Та ланцюги на що ж ці,
Як не на те, щоб їх перепиляв терпуг?
Беззбройні вартові, святкують переможці,
І ми втікаємо, і темрява – нам друг.
І знову, знову бій! І, може, перемого,
Вже станеш на цей раз на нашім боці ти,
І Право осінить зорю життя нового,‒
Тоді боїв ми більш не будемо вести,
IV
Бо мрець – то тільки мрець, то тільки жертва криці,
Містичні вигадки смішні часам новим,
Із моди вийшли вже фантоми всі старі ці
На конях-привидах під небом грозовим.
Роланд і подвиги – це щось немов із казки,
Над чим тепер не варт сушити голови.
Здавалось вам, що ми в час нашої поразки
Помилуємо вас, ‒ ні, помилились ви!
Вмрете від наших рук. На нашім боці сила,
Тому, благаючи, вмрете від наших рук.
Так справедливість нам і помста повеліла,
Й турбота про життя в майбутньому без мук.
Неплідній цій землі поживи дати треба, ‒
Своєю кров’ю ви напоїте її,
А випари терпкі, піднявшись аж до неба,
Почервонять хмарок розвихрені краї.
Клювати будуть вас птахів драпіжних зграї,
На здобич підете собакам та вовкам.
А наш звитяжний сміх нехай повітря крає,
Бо мрець – то тільки мрець. Ми це покажем вам.
Томління
Я – Рим занепаду в його останні роки:
Тоді, як варварів білява йде орда,
Він млявий акростих безпристрасно склада,
Де в стилі золотім – томління сонць глибоке.
В душі спустошеній нудота і неспокій;
Десь там киплять бої, десь гинуть без сліда.
Не вміти, коли смерть у вічі загляда,
Не хтіти уквітчать передкінцеві кроки,
Не вміти, не хотіть покинути цей світ!
Допито чисто все! Не смійсь хоч ти, Батіле!
Допито й з’їдено! З бенкетом покінчили!
Лиш недолугий вірш, який спалити слід,
Лиш недбайливий раб, який вас зневажає,
Лиш незбутна нудьга, що топить вас в одчаї!
Вечірня дума
Чи притулившися в блідій траві вигнання
Під сосною, яку посріблив іній ранній,
Чи то блукаючи, мов тіні ті, що жах
Пейзажу скіфського їх родить у думках
Тоді, як чабанам отар казкових спокій
Стривожать варвари біляві й синьоокі,‒
Він, любощів співець, Овідій ніжний, він
Пускає погляди по обрію врозгін,
У безміри морські вглядаючись тужливо.
Кошлата борода, нечесана, вже сива,
І очі, вигаслі під гіркотою брів,
І волос негустий, що дикий вихор змів
На зморщене чоло, й лахміття, що старече
Все тіло видати готове злій хуртечі, ‒
Ці свідки мук, яких ніколи не забуть,
Оповідь жалісну й проречисту ведуть
Про нищівну любов, жаги важкої повну,
Жорстокість Цезаря картаючи безмовно.
Овідій Римом снить, і в спомині старім
Хвалою марною квітчає знову Рим…
Чи ж нарікатиму ще й я на згубну долю,
Коли Овідій знав приниження й неволю?
Юліан Тувім (1894‑1953)
Лодзь
Коли я чолом аж зірок сягну,
Як слави почнеться ера,
І зчинять за мене сварку бучну
Сто міст, немов за Гомера,
Коли мої статуї славить мене
Скрізь будуть «вікам і народам»
І кожне містечко волать почне:
«Пророче, ти звідси родом!»,‒
Нащадки! Цим здогадам ‒ шаг ціна,
Облиште їх тувімістам.
Сам свідчу я: Лодзь, і тільки вона
Була моїм рідним містом!
Нехай там Сорренто, Ґанґ або Крим
Хто інший до неба підносить,
Я Лодзь волію, весь бруд її й дим, ‒
Мені цього щастя досить!
Тут зовсім ще карапузиком я
Вже дер черевики й штанцята,
Розлючений бельфер тут на хлоп’я
Горлав: «Ти, ледащо затяте!»
Я вперше почув тут бурю століть
І муз шепотіння шовкове
(Славетний той дім ще й досі стоїть;
Анджея, число сорокове).
Тут десять років що другого дня
До школи понуро я човгав,
І в ній, як зразок свій, вся лобурня
Мене пам’ятала ще довго.
Тут серце в мене викрав навік
Хтось тихий, блакитно-злотий:
Сім літ безмежних писав рік у рік
Листи я віршами потай.
Та навіть і вірші нікчемні мої
У Лодзі діждались опіки:
Якийсь там Ксьонжек, друкуючи їх,
Платив за рядок дві копійки.
Люблю я твою «жорстоку красу»,
Як матір недобру ‒ дитина.
Тебе крізь усе життя пронесу,
Лодзь, серця мого частина!
Завулків твоїх ґерґотання й тиск,
Віконця під дощ у бризках
Миліші мені за столичний блиск,
За шик бульварів паризьких.
Сльозами мені припорошує зір
Кумедна твоя пишнота,
І чорних вулиць гендлярський вир,
І пил, і задуха, й болото.
І цей недоречний, безглуздий «Савой»,
Закурені ці горизонти,
І вивіска вічна «Мужскій партной,
Він же мадам і ремонти».
Комиш
Пахла м’ята в повітрі ранковім,
На ставку комиш коливався,
Ранок жеврів, блищала трава вся,
Квіти й м’яту овіював повів.
Ще не знав я тоді, що це зілля
В віршах стане словами небавом,
Що скликатиму квіти на ім’я звідусіль я,
Замість просто лежати на квітах над ставом,
Та й не знав, що таке це мука ‒
Слів шукати для світу живого,
Що отак постоїш над водою на луках –
І роками носитимеш в серці тривогу.
Тільки знав про комиш одне я,
Що тонкий та гнучкий він улітку,
Що сплету собі з нього я сітку
І нічого ловити не буду в неї.
Боже років моїх хлоп’ячих,
Милий Боже ясного розмаю!
Та невже ж я більш не зазнаю
Щастя – м’яту над ставом побачить?
Чи зі всього я мушу з болем
Лиш слова виривать ненастанно
І звичайним оком ніколи
На звичайний комиш не погляну?
***
З крихтами юності що робити? Птахам розсипати?
Птахам розсипати можнай можна в слова їх укласти.
Пурхнуть, зрадівши, та ще й по нові прилітатиме кожна:
Пташка чи слово – усі надією рівно крилаті.
Що ж ти їм скажеш? – Нема! Більш немає! – мусиш сказати.
Віри поймуть? Не надійся. До пізньої хмурої ночі
Будуть чекати під вікнами, крилами в шиби б’ючися,
І падати, мертві і вірні. Птахи і слова крилаті.
Кричу
Боже святий! Не роби з мене статуї!
Навстіж розкрийтеся, заходе й сходе,
Щоб, наче стяг, серед бурі й негоди
Міг на всесвітньому протязі стати я!
Бути не прагну ні aere perennius,
Бронзою пишно й недвижно стояти,
Ані сподобитись слави смиренної –
В вічності Богом лишитись розп’ятим.
Хочу, щоб било життя і товкло мене,
Щоб не жаліло ударів драпіжних,
Брало за горло, неначе грабіжник,
Громом разило, періщило пломенем.
А як конатиму, дико волаючи:
«Сотень віків не доживши, я гину!» ‒
Хай мене шарпа в останню годину
Вітер мій вірний, з жалю завиваючи! (Поезія) (Молебень)
Їндржіх Горжейший (1889‑1941) (З чеської)
Нещасний випадок на вулиці
Дідка переїхали. Кров’ю сходить.
Цікаві збіглись юрбою.
Стоять. На обличчях, на спинах навіть
Відбиток спільного болю;
В одній вібрації, в нападі згоди
Серця тріпотять одностайно,
І очі, донині чужі, починають
Тремтіти жахом єдиним;
Відчув ніби кожен, що всі вони, всі тут
Нащадки тієї ж недолі,
Що цей ось – за них, за людей всього світу
Лежить скривавлений долі.
Його вони наче обрали, щоб втілив
Всю повню страждань людини;
Уста чиїсь тихо прошепотіли
Немовби за всіх: «Нещасний».
Старечий погляд блимає й гасне,
Скорботну пізнавши тайну:
Ніколи в усім тім житті триклятім
Іще він не бачив стількох співчутливих,
Не знав ще такої приязні зливи.
Людського єднання трагічний квіте,
Уперше тебе довелося стріти
На бруку, кров’ю поллятім.
Їржі Ортен (1919-1941) (З чеської)
Крик
Злітаються на падло круки,
В вологій пітьмі стогін чуть ‒
То кров говорить словом муки:
«Течу!»
Дияволи в повітрі линуть,
Вхопивши всесвіт, як стерно.
Хто, крове дорога, зупинить
Твій плин, що рине знов і знов?
Я б рад встромити й руку в пломінь,
Якщо офір жадає час,
Та тільки попіл нерухомий
Лишився там, де пломінь згас.
Та тільки вороння й шуліки
Шукають здобичі собі,
Лише ганьба та розпач дикий
Панують владно в цій добі,
Лиш смерть, лиш розклад, тільки зрада.
Що можу я?! Зостався крик:
«Розкрийся нам, жива відрадо
Ланів і гір, лісів і рік,
Розкрийся, земле животворна,
Своїм диханням пітьму зруш,
Хай стане міць твоя незборна
Підпорою для кволих душ,
Хай нас, немов кинджал, прошиє,
Хай знайде шлях до наших жил!»
Той мови чеської не вміє,
Хто каже: «Більш немає сил».
Майроніс (1862‑1932) (З литовської)
***
Як дим, що без вітру зникає, розтану,
Ніхто й не згадає мене.
Страждали в житті тисячі ненастанно,—
Хто ж їх імена спом’яне?
Мов хвилі невпинні, мов думи незримі,
Усе на цім світі мина.
Де Сарди? Афіни? Де в гордому Римі
Про подвиги слава гучна?
А муки мої? А натхнень моїх чари,
Ті спалахи духу ясні?
Лиш крові бурхання, лиш серця удари,
Що віддане буде труні.
Забудеться вірш мій. Поети новітні
Нап’ються з натхнення струмка,
І зірка та сама в красі їм розквітне;
І їх, як мене, ошука.
Та й що таке слава, увічнена в співі?
Лиш тінь, що біжить побіч нас!
З людиною згаснуть й мрії, й пориви,
Як промінь досвітній погас.
Вітезслав Незвал (1900‑1958) “Sbohem a šáteček”
Прощавай і хусточка3
Прощавай Коли це побачення останнє
Що ж було прекрасне все те що відбулось
Прощавай Якби ми й призначили стрівання
Може не прийду вже й прийде інший хтось
Це було прекрасне на жаль усе минає
Дзвоне похоронний мовчи Цей сум я знав
Хусточка цілунок гудок і вже немає
Два-три всмішки й сам я Рушає пароплав
Прощавай Коли ці слова останні свідки
Щастя зостається хоч пам’ятка яка
Трошечки облудна мов запах сухозлітки
Як листівка проста мов хусточка легка
І коли я бачив те що для всіх невидне
Що ж тим краще Ластівку затишок манив
Південь показала ти де гніздечко рідне
Літ тобі судився мені судився спів
Прощавай Коли ми розстатися повинні
Що ж тим гірш надії ніщо не оживить
Хочемо зустрітись не розлучаймось нині
Прощавай і хусточка Доля так велить.
Новикова, Марина