Едґар По. Викажчик-серце

Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом вам хочеться називати мене божевільним? Хвороба вигострила мої чуття, — не зруйнувала, не притупила. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе, що в небі і що в землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я вам розповім усю цю історію.

Не можу сказати, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не покидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ні разу не скривдив мене. Ніколи нічим не образив. Його золото було мені не потрібне. Я думаю, це через око! Так, це все око! У нього було око яструба — бліде блакитне око, затягнене поволокою. Як тільки воно падало на мене, кров мені стигла в жилах; і так поступово, дуже поволі, я надумав відібрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.

Оце сама суть. А ви робите з мене божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Побачили б, як мудро я діяв — з якою обережністю — як завбачливо, з яким удаванням я взявся до справи! Я ніколи не був зі старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночі, біля півночі, я повертав клямку на його дверях і прочиняв їх — о, як тихесенько! Коли ж отвір був достатній для голови, я вставляв туди темний ліхтар, геть закритий, закритий так, що жоден промінчик з нього не вислизнув, а тоді протискав голову! Ви сміялися б, бачачи, як хитро я її протискав. Я рухав нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину — вмістити всю голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? А коли голова заходила достатньо, я обережно прочиняв ліхтаря — о, як обережно! — обережно (бо створки скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонесенький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але завжди те око було закрите, тож і ніяк було діло зробити — це ж не старий мене дратував, тільки його Лихе Око. І щоранку, як тільки настане світ, я сміливо заходив до його кімнати, сміло забалакував до нього, сердечно звав його на ім’я та питався, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливим, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю до нього, поки він спить.

На восьму ніч я прочиняв його двері обережніше, ніж звичайно. Хвилинна стрілка на годинникові рухається швидше, ніж робив це я. До цієї ночі ніколи я так не відчував, що маю стільки сили, стільки розсудливости. Я ледве стримував почуття тріумфу. Подумати тільки — я тут розчиняю помалу двері, а йому і не сняться мої тайні діла й думки! Я аж захихикав на цю думку, і він либонь зачув мене, бо раптом ворухнувся на ліжкові, мовби здригнувсь. Думаєте, я відступивсь? коли ж ні! В його кімнаті була густа темрява, чорна як смола (бо віконниці були щільно зачинені в страху перед злодіями); отже, я знав, він не може побачити, як відчиняються двері, і натискав на них далі й далі.

Моя голова була вже всередині, і я от-от мав прочинити ліхтар, коли тут великий палець сприснув мені з цинкової клямки — і старий підхопився на ліжкові з криком:

― Хто тут?

Я стояв ані руш і мовчав. Цілу годину стояв я, не рухнувши і м’язом, і цілий той час я не чув, щоб він знову ліг. Він все сидів на ліжкові, прислухаючись: отак ніч-у-ніч дослухався бувало й я, як цокали смертельні дзиґарі в стіні.

Тоді я почув легкий стогін, і знав, що це стогін смертельного страху. Це не був стогін болю чи горя – о, ні! це був тихий, немов бездиханний звук, що встає з самого дна душі, коли вона переповнена жахом. Я добре знав цей звук. Нераз уночі, саме в північ, коли спав увесь світ, він зринав з моїх власних грудей, поглиблюючи жахною своєю луною страхи, що катували мене. Кажу, я його добре знав. Я знав, що тепер почуває старий, і шкодував його, хоч і хихотів у душі. Я знав: він лежав без сну увесь той час, від найпершого легкого шуму, коли повернувся на ліжкові. Страх його відтоді тільки зростав. Він силкувавсь уявляти, що це безпідставно — і не міг. Він говорив собі так: «Це не що, тільки вітер у комині, це тільки миша пробігла», або: «Це всього лиш цвіркун свірґотнув собі раз». Так, він силкувавсь заспокоїти себе цими догадками: але все було марне. Все марне, бо Смерть, наближаючись, майнула перед ним чорною тінню й оповила свою жертву. Все те був зловісний вплив невидної тіни — те, що він відчував, дарма що не чув і не бачив нічого, — він відчував присутність моєї голови тут, у кімнаті.

Коли я терпеливо прождав довгий час і не почув, щоб він знову ліг, я зважився трішки — ледь-ледь — прочинити ліхтар. І я прочиняв його — ви не годні собі уявити, як нищечком! — поки врешті один бляклий промінь, мов павучина нитка, метнувсь із отвору і впав на яструбине око.

Воно було розплющене, широко-широко розплющене, і я зшаленів, як побачив його. Я бачив його зовсім чітко — мутно блакитне, з потворною заволокою, що зморозила сам мозок в моїх кістках; але я не бачив більше нічого — ні обличчя, ні тіла старого, бо скерував промінь, мовби інстинктом, просто на кляте око.

Ну, тепер — не казав же я: те, щó ви маєте за божевілля, є лиш надмірною гостротою чуттів? — тепер, кажу, мого слуху досяг тихий, глухий, квапливий звук — так звучить годинник, загорнутий у вату. І цей звук я знав гаразд: це билося серце старого. Звук зміцнив мою лють — так гук барабану додає солдатам відваги.

Ба й тепер я стримавсь і стояв ані руш. Я ледве дихав. Я тримав ліхтаря непорушно. Випробовував, як довго зможу тримати промінь на цьому окові. Тимчасом диявольський тамтам його серця навіснів. Він ставав дедалі бистріший, щораз голосніший, кожної хвилі. Страх старого, мабуть, доходив краю. Він голоснішав – кажу, голоснішав щохвилі! — ви слухаєте мене? Я казав вам, що я людина нервова: так єсть. І тут, у цей мертвий час ночи, в лячній тиші старого дому, цей химерний звук навівав мені непоборний жах. Але кілька хвилин іще я тримавсь і стояв непорушно. Що ж, як стук усе дужчав, все дужчав! Я думав, воно розірветься. А тут ще й нова турбота мене пойняла — щоб його не почули сусіди! Прийшов на старого час! Я голосно скрикнув і, одкривши ліхтар, скочив у кімнату. Він зойкнув раз — тільки раз. В одну мить я стягнув його долі й придавив важким ліжком. Тоді весело осміхнувся, що діло вже майже готове. Але ще багато хвилин серце билось приглушеним стукотом. Що ж, я цим не тривоживсь: його не розчують крізь стіну. Врешті воно перестало. Старий помер. Я зрушив ліжко й оглянув трупа. Так; він, як камінь; мертвий, як камінь. Я поклав йому руку на серце і держав так довгі хвилини. Пульсу не чути. Мертвий, як камінь. Вже його око мені не дозолятиме…

Якщо я для вас і досі божевільний, ви зміните думку, коли я опишу вам мою мудру завбачливість при захованні тіла. Ніч відходила, і я працював поспішно, але потиху.

Я зняв три мостини з підлоги і вложив усе між бруси. Тоді знову зарівняв дошки, так ладно, так ловко, що жодне людське око — навіть його — не здолало б знайти щось лихого. Змивати не було чого — жодної плями, хоч будь-якої — жодного сліду крови. Я був занадто обачний для цього.

Коли я скінчив цю роботу, була вже четверта, але все ще темно, як опівночі. Саме як дзи∂арі продзвонили годину, хтось постукав з вулиці в двері. Я йшов одчиняти з легким серцем — бо чого ж би тепер мав боятись? Зайшло троє людей; вони назвалися, вельми ввічливо, поліційними урядовцями. Сусіда вночі чув крик; виникло підозріння про щось лихе; повідомлення передано до поліції, і їх (урядовців) послали знайти причину.

Я усміхнувсь; бо чого ж би я мав боятись? Я привітав джентльменів. Цей крик, я сказав, був мій власний, уві сні. Старий пан, зазначив я, — у від’їзді. Я провів моїх гостей по цілому домі. Я казав їм шукати — шукати добре. Я привів їх нарешті до його кімнати. Я показав їм його добро — все ціле, незаймане. В захваті власної щирости я вніс до цієї кімнати стільці і запросив їх тут відпочити від їхніх клопотів, а сам, у шаленій відвазі цілковитого торжества, поставив свого стільця на тій самісінькій мостині, під якою лежало тіло жертви.

Урядовці були вдоволені. Моя поведінка переконала їх. Я почувавсь винятково невимушено. Вони сіли і, поки я їм бадьоро відповідав, гомоніли про всякі банальні речі. Аж тут я раптом відчув, що блідну, і схотів, щоб вони вже пішли. Голова мені заболіла і, здавалось, задзвеніло у вухах; а вони все сиділи і все ще балакали. Дзвеніння дедалі явнішало; воно не вщухало і дедалі явнішало: я заговорив розв’язніш, щоб позбутись цього відчуття, але воно не вщухало і щодалі виразнішало — аж поки нарешті я втямив, що шум цей — не в моїх вухах.

Певна річ, що тепер я дуже зблід, але заговорив ще невимушеніше і підвищеним голосом. А гук все зростав — і що я міг зробити? Це був тихий, глухий, квапливий звук — так звучить годинник, загорнутий в вату. Мені забивало дух — а ті урядовці його не чули. Я заговорив прудкіш — запальніш; але гук невпинно зростав. Я скочив на ноги й базікав якісь дурниці підвищеним тоном, з різкими жестами; але гук невпинно зростав. І чом вони не йдуть? Я міряв кімнату важкими кроками, мовби виведений з себе тим, що вони говорять — а гук невпинно зростав. О Боже! що робити? Я навіснів — я безумствував — я заклинав! Я гойдав стільцем, на якому сидів, я човгав ним по підлозі, але гук вставав над усе й безперестану зростав. Він ставав усе дужчий — дужчий — дужчий! А ці люди усе ще собі гомонять, сміючись. Чи ж може бути, щоб вони не чули? Всесильний Боже! — ні, ні! Вони чують! — вони домисляються! — вони знають! — вони насміхаються з мого жаху! — так я думав і думаю зараз. Але будь-що було краще за цю агонію! Будь-що прийнятніше за це глумління! Я вже не годен був витримати ці фальшиві усмішки! Я чув, що як не крикну, то вмру, і тут — знову! — чуєте! — дужче! — дужче! — дужче! — дужче!

― Негідники! ― я закричав. ― Не дуріть мене! Я визнаю усе! — зривайте дошки! отут, отут! — це б’ється страшне його серце!

1. Вперше надруковано в січні 1843 р. (Pioneer); вдруге – у серпні 1845 р. (Broadway Journal) [↩]