|
ASIA:
From all the blasts of heaven thou hast descended:
Yes, like a spirit, like a thought, which makes
Unwonted tears throng to the horny eyes,
And beatings haunt the desolated heart,
Which should have learnt repose: thou hast descended 5
Cradled in tempests; thou dost wake, O Spring!
O child of many winds! As suddenly
Thou comest as the memory of a dream,
Which now is sad because it hath been sweet;
Like genius, or like joy which riseth up 10
As from the earth, clothing with golden clouds
The desert of our life.
This is the season, this the day, the hour;
At sunrise thou shouldst come, sweet sister mine,
Too long desired, too long delaying, come! 15
How like death-worms the wingless moments crawl!
The point of one white star is quivering still
Deep in the orange light of widening morn
Beyond the purple mountains: through a chasm
Of wind-divided mist the darker lake 20
Reflects it: now it wanes: it gleams again
As the waves fade, and as the burning threads
Of woven cloud unravel in pale air:
’Tis lost! and through yon peaks of cloud-like snow
The roseate sunlight quivers: hear I not 25
The Aeolian music of her sea-green plumes
Winnowing the crimson dawn?
PANTHEA [ENTERS]:
I feel, I see
Those eyes which burn through smiles that fade in tears,
Like stars half quenched in mists of silver dew.
Beloved and most beautiful, who wearest 30
The shadow of that soul by which I live,
How late thou art! the sphered sun had climbed
The sea; my heart was sick with hope, before
The printless air felt thy belated plumes.
PANTHEA:
Pardon, great Sister! but my wings were faint 35
With the delight of a remembered dream,
As are the noontide plumes of summer winds
Satiate with sweet flowers. I was wont to sleep
Peacefully, and awake refreshed and calm
Before the sacred Titan’s fall, and thy 40
Unhappy love, had made, through use and pity,
Both love and woe familiar to my heart
As they had grown to thine: erewhile I slept
Under the glaucous caverns of old Ocean
Within dim bowers of green and purple moss, 45
Our young Ione’s soft and milky arms
Locked then, as now, behind my dark, moist hair,
While my shut eyes and cheek were pressed within
The folded depth of her life-breathing bosom:
But not as now, since I am made the wind 50
Which fails beneath the music that I bear
Of thy most wordless converse; since dissolved
Into the sense with which love talks, my rest
Was troubled and yet sweet; my waking hours
Too full of care and pain.
ASIA:
Lift up thine eyes, 55
And let me read thy dream.
PANTHEA:
As I have said
With our sea-sister at his feet I slept.
The mountain mists, condensing at our voice
Under the moon, had spread their snowy flakes,
From the keen ice shielding our linked sleep. 60
Then two dreams came. One, I remember not.
But in the other his pale wound-worn limbs
Fell from Prometheus, and the azure night
Grew radiant with the glory of that form
Which lives unchanged within, and his voice fell 65
Like music which makes giddy the dim brain,
Faint with intoxication of keen joy:
‘Sister of her whose footsteps pave the world
With loveliness—more fair than aught but her,
Whose shadow thou art—lift thine eyes on me.’ 70
I lifted them: the overpowering light
Of that immortal shape was shadowed o’er
By love; which, from his soft and flowing limbs,
And passion-parted lips, and keen, faint eyes,
Steamed forth like vaporous fire; an atmosphere 75
Which wrapped me in its all-dissolving power,
As the warm ether of the morning sun
Wraps ere it drinks some cloud of wandering dew.
I saw not, heard not, moved not, only felt
His presence flow and mingle through my blood 80
Till it became his life, and his grew mine,
And I was thus absorbed, until it passed,
And like the vapours when the sun sinks down,
Gathering again in drops upon the pines,
And tremulous as they, in the deep night 85
My being was condensed; and as the rays
Of thought were slowly gathered, I could hear
His voice, whose accents lingered ere they died
Like footsteps of weak melody: thy name
Among the many sounds alone I heard 90
Of what might be articulate; though still
I listened through the night when sound was none.
Ione wakened then, and said to me:
‘Canst thou divine what troubles me to-night?
I always knew, what I desired before, 95
Nor ever found delight to wish in vain.
But now I cannot tell thee what I seek;
I know not; something sweet, since it is sweet
Even to desire; it is thy sport, false sister;
Thou hast discovered some enchantment old, 100
Whose spells have stolen my spirit as I slept
And mingled it with thine: for when just now
We kissed, I felt within thy parted lips
The sweet air that sustained me, and the warmth
Of the life-blood, for loss of which I faint, 105
Quivered between our intertwining arms.’
I answered not, for the Eastern star grew pale,
But fled to thee.
ASIA:
Thou speakest, but thy words
Are as the air: I feel them not: Oh, lift
Thine eyes, that I may read his written soul! 110
PANTHEA:
I lift them though they droop beneath the load
Of that they would express: what canst thou see
But thine own fairest shadow imaged there?
ASIA:
Thine eyes are like the deep, blue, boundless heaven
Contracted to two circles underneath 115
Their long, fine lashes; dark, far, measureless,
Orb within orb, and line through line inwoven.
PANTHEA:
Why lookest thou as if a spirit passed?
ASIA:
There is a change: beyond their inmost depth
I see a shade, a shape: ’tis He, arrayed 120
In the soft light of his own smiles, which spread
Like radiance from the cloud-surrounded moon .
Prometheus, it is thine! depart not yet!
Say not those smiles that we shall meet again
Within that bright pavilion which their beams 125
Shall build o’er the waste world? The dream is told.
What shape is that between us? Its rude hair
Roughens the wind that lifts it, its regard
Is wild and quick, yet ’tis a thing of air,
For through its gray robe gleams the golden dew 130
Whose stars the noon has quenched not.
DREAM
Follow! Follow!
PANTHEA:
It is mine other dream.
ASIA:
It disappears.
PANTHEA:
It passes now into my mind. Methought
As we sate here, the flower-infolding buds
Burst on yon lightning-blasted almond tree, 135
When swift from the white Scythian wilderness
A wind swept forth wrinkling the Earth with frost:
I looked, and all the blossoms were blown down;
But on each leaf was stamped, as the blue bells
Of Hyacinth tell Apollo’s written grief, 140
O, FOLLOW, FOLLOW!
ASIA:
As you speak, your words
Fill, pause by pause, my own forgotten sleep
With shapes. Methought among these lawns together
We wandered, underneath the young gray dawn,
And multitudes of dense white fleecy clouds 145
Were wandering in thick flocks along the mountains
Shepherded by the slow, unwilling wind;
And the white dew on the new-bladed grass,
Just piercing the dark earth, hung silently;
And there was more which I remember not: 150
But on the shadows of the morning clouds,
Athwart the purple mountain slope, was written
FOLLOW, O, FOLLOW! as they vanished by;
And on each herb, from which Heaven’s dew had fallen,
The like was stamped, as with a withering fire; 155
A wind arose among the pines; it shook
The clinging music from their boughs, and then
Low, sweet, faint sounds, like the farewell of ghosts,
Were heard: O, FOLLOW, FOLLOW, FOLLOW ME!
And then I said, ‘Panthea, look on me.’ 160
But in the depth of those beloved eyes
Still I saw, FOLLOW, FOLLOW!
ECHO:
Follow, follow!
PANTHEA:
The crags, this clear spring morning, mock our voices
As they were spirit-tongued.
ASIA:
It is some being
Around the crags. What fine clear sounds! O, list! 165
ECHOES, UNSEEN:
Echoes we: listen!
We cannot stay:
As dew-stars glisten
Then fade away—
Child of Ocean! 170
ASIA:
Hark! Spirits speak. The liquid responses
Of their aereal tongues yet sound.
PANTHEA:
I hear.
ECHOES:
Oh, follow, follow,
As our voice recedeth
Through the caverns hollow, 175
Where the forest spreadeth;
[MORE DISTANT.]
Oh, follow, follow!
Through the caverns hollow,
As the song floats thou pursue,
Where the wild bee never flew, 180
Through the noontide darkness deep,
By the odour-breathing sleep
Of faint night-flowers, and the waves
At the fountain-lighted caves,
While our music, wild and sweet, 185
Mocks thy gently falling feet,
Child of Ocean!
ASIA:
Shall we pursue the sound? It grows more faint
And distant.
PANTHEA:
List! the strain floats nearer now.
ECHOES
In the world unknown 190
Sleeps a voice unspoken;
By thy step alone
Can its rest be broken;
Child of Ocean!
ASIA:
How the notes sink upon the ebbing wind! 195
ECHOES:
Oh, follow, follow!
Through the caverns hollow,
As the song floats thou pursue,
By the woodland noontide dew;
By the forests, lakes, and fountains, 200
Through the many-folded mountains;
To the rents, and gulfs, and chasms,
Where the Earth reposed from spasms,
On the day when He and thou
Parted, to commingle now; 205
Child of Ocean!
ASIA:
Come, sweet Panthea, link thy hand in mine,
And follow, ere the voices fade away.
|
5
10
15
20
25
30
35
40
45
50
55
60
65
70
75
80
85
90
95
100
105
110
115
120
125
130
135
140
145
150
155
160
165
170
175
180
185
190
195
200
205
|
АЗІЯ.
Тебе знесли усі вітри небесні –
але як дух, як думку, від якої
неждані сльози тиснуться на очі
чи враз заб’ється серце опустіле,
хоч мало б спочивати. Ти зійшла
у грозовій колисці, – ти встаєш,
вітрів дитино, Весно! Ти приходиш
так несподівано – як спогад сну
солодкого, що згадується з сумом,
як геній чи як радість, що росте
немов з землі і в хмари золотаві
вбирає пустку нашого життя.
Це та пора, той день і та година,
як ти прийти повинна, сестро люба, –
так довго ждана і така загайна!
Повзе, як смертний хроб, безкрила мить!
Іще дрижить одна бліденька цятка
зорі в оранжевих глибинах ранку
за горами пурпурними – і мерхне,
відбита темним озером крізь млу,
що вітер розірвав… Знов мерехтить!
А хвилі все тихішають, все більше
виплутується полум’яних нитей
із хмаровиння… О, вже зникла! Й онде –
між піків, що в снігах, неначе в хмарах,
тремтить рожеве світло! Чую, чую
цю музику вітристу – крил зелених,
в багровому світанні! [ВХОДИТЬ ПАНТЕЯ.]
Чую, бачу
ті очі сяйні, всміхнені в сльозах,
мов зорі, потонулі в срібних росах!
Красо кохана, вбрана в тінь душі,
якою я живу, – де ти барилась?
Вже сонце ген над морем, – серце мліло,
аж доки крил твоїх спізнілий шелест
прозорого повітря не торкнув.
ПАНТЕЯ.
Даруй, Сестрице! Я ледь-ледь несла
велику радість пам’ятного сну, –
обтяжує отак духмяність квітів
крила вітрів у літнє полудення.
Я звикла спати мирно й просинатись
бадьорою, спокійною, – допоки
не впав Титан священний. Через це
й любов твою нещасну, в співчутті
навчилось серце і любові, й горя, –
як, зрештою, й твоє. Колись я спала
в печерах сизих Батька Океану,
в альковах із мохів рудозелених:
Іона наша юна обіймала
руками ніжно-білими мене,
мої вологі чорні коси, я ж
лице тулила до її грудей,
де дихало життя. Але відколи
я стала вітром й ледве-ледве ношу
твоєї мови музику безслівну;
відколи розчинилася чуттям,
яким любов говорить, – сплю тривожно,
хоч солодко, й страждаю, як не сплю.
АЗІЯ.
Зведи на мене очі –
я прочитаю сон твій.
ПАНТЕЯ.
Тож, кажу,
я і морська сестриця наша спали
в його ногах. Чуткі гірські тумани
згустилися сніжинки й заступили
від криг колючих цей наш сон удвох.
Тоді прийшли два сновидіння. З них
одне забулось, в другому – відпали
у Прометея зранені кінцівки,
й запроменіла лазурова ніч
пресвітлим ореолом тої форми,
котра живе всередині незмінна,
а в мозок, п’яний з радості, полився
чаруючою музикою голос:
“О сестро тої, що, куди не ступить,
встилає світ красою, й найкрасніша
за всіх, – ти тінь її, – зведи-но очі!”
Я підвела. Оте всесильне світло
яви безсмертної було повите
в любов – огненна мла її соталась
від плинних рук і ніг, з-між уст палких,
з очей самозаглиблених та гострих, –
ця сила всерозчинна повила
й мене: так повива в тепло ефірне
ранкове сонце хмарку росяну,
аж поки не зіп’є. Недвижна, я
не бачила, не чула – відчувала
його присутність, що вливалась в кров,
поки вона його життям не стала,
його – моїм. Отак я розчинилась.
А там – як пара, що з вечірнім сонцем
на соснах знов збирається в краплини,
тремтливі як вони, – глухої ночі
моє єство згустилося. Ще довго,
поки збирались мислі промінці,
у мені голос завмирав – мов кроки
ледь чутної мелодії; із звуків,
що укладалися в слова, я чула
лише твоє імення. Потім – тиша,
хоч все ще я вслухалася у ніч.
Тут пробудилася Іона, каже:
“Може, вгадаєш, що мене бентежить?
Раніш я завжди знала, що бажаю
(без забаганок), зараз – не скажу:
чогось мені так хочеться, не знаю, –
це щось солодке, бо його хотіти
так солодко! Це ти, підступна,
десь віднайшла якісь забуті чари
і вкрала дух мій, зі своїм змішавши:
я щойно у твоєму поцілунку
учула той живильний дух, й тепло
живої крові (я без нього мру)
в переплетінні наших рук тремтіло”.
Я змовчала – бо вже на сході блідла
зірниця, – і полинула до тебе.
АЗІЯ.
Твої слова для мене – що повітря,
нечутні. Очі підведи: я з них
сама зчитаю душу Прометея!
ПАНТЕЯ.
Підводжу, та не можу – під вагою
того, що показати хочуть: образ
прекрасної твоєї тіні.
АЗІЯ.
Очі в тебе –
глибокий безмір неба голубого,
прив’язаний до двох малих кружалець
під віялами вій – сфера у сфері, –
хлань темряви в сплетінні рисочок.
ПАНТЕЯ.
Чом дивишся, неначе дух пройшов?
АЗІЯ.
В них щось змінилось: в глибині глибин
я бачу тінь, – це образ, – так, це Він,
в м’якому сяйві усміхів своїх,
що променіють, наче місяць в хмарах.
Це ти, о Прометею! Не відходь!
Чи значить це, що я тебе зустріну
в шатрі, що зіткане із сяйва твого
над світом пустки? Я збагнула сон.
А це ще що? Огрубне вітер, поки
ті пелехи куйовдить, – й позирк дикий…
Однак це щось повітряне: крізь шату
онде просвічує та золота роса,
чиїх зірок і полудень не спив.
СОН.
За мною йди! За мною!
ПАНТЕЯ.
Це інший сон мій – денний.
АЗІЯ.
Зникає він.
ПАНТЕЯ.
У пам’ять переходить.
Привиділось мені (відколи тут ми),
що дерево мигдальне зацвіло –
те, блискавкою знищене, – та враз
примчався з білої пустелі скіфів,
морозом Землю зборознивши, вітер.
Дивлюсь – а цвіт зів’яв, й на пелюстках –
на кожній (так дзвіночки Гіацинта
засвідчують про горе Аполлона) –
написано: “ЗА МНОЮ ЙДИ, ЗА МНОЮ!”
АЗІЯ.
Ось ти говориш, і твої слова
потроху образами наповняють
моє видіння власне, вже забуте.
Привиділось мені, по цих лугах
блукаєм вдвох ми в сірому світанні,
на кряжах гір пасеться повно хмар
рунистих, білих, і ледачий вітер
їх ледь-ледь підганя; на стеблах трав,
що щойно прохромили темну землю,
в мовчанні виснуть крапельки роси.
Ще щось було, чого не пам’ятаю,
але на тінях тих ранкових хмар,
поки пливли вони пурпурним схилом
і чезнули, писало: “ЙДИ ЗА МНОЮ!”
І на травинці кожній, що струсила
росу Небесну, пригасало те ж.
Між сосон вітер знявся, поздував
з їх віття музику, і задудніло –
тихенько, ніжно, мов прощання духів:
“ЗА МНОЮ ЙДИ, ЗА МНОЮ!” Отоді
й сказала я: “Пантеє, глянь на мене”.
А в глибині очей оцих коханих –
те саме знов: “ЗА МНОЮ ЙДИ!”
ЕХО.
За мною!
ПАНТЕЯ.
Це скелі, в цей ясний весняний ранок,
нам відбивають наші голоси.
АЗІЯ.
Е ні, це щось навколо скель.
Чудові, чисті звуки! Ти послухай!
ВІДЗВУКИ ЕХА.
Ми Відзвуки: ти слухай
цей відголос,
бо блиснемо ми й згаснемо,
як іскри рос, –
о-о, Океанідо!
АЗІЯ.
Говорять духи, слухай! Чути тільки
відлуння їх ефірних голосів.
ПАНТЕЯ.
Я чую.
ВІДЗВУКИ ЕХА.
Йди за мною, йди за мною
на цей поклик, що стихає
катакомбною луною,
на цей погук, лісом-бором
[ДАЛЕНІЮЧИ.]
йди за хором, йди за мною,
катакомбною луною,
йди за хором, що лунає,
де й бджола не залітає,
крізь полудня смерк глибокий,
попри запахущий спокій
квітів ночі, попри гроти,
де ясні підземні води
хвиля морська зустрічає
й кожен крок стопи легкої
музикою гомінкою
хор наш окликає, –
йди, Океанідо!
АЗІЯ.
Іти за ним? Він тихне, даленіє.
ПАНТЕЯ.
Ні, він поближчав.
ВІДЗВУКИ ЕХА.
Десь в світі у широкім
безмовний голос спить –
його твої лиш кроки
спроможні розбудить,
о-о, Океанідо!
АЗІЯ.
Стихає вітер, й слабнуть звуки.
ВІДЗВУКИ ЕХА.
Іди за мною, йди за мною,
катакомбною луною,
йди за хором лісом-бором,
полудневою росою
по струмках, озерах, зворах
в різноликі дикі гори –
до проваль, розколин, ям,
де зсудомлена Земля
спочила в день, як Він і ти
розсталися, аби зійтись
тепер, Океанідо!
АЗІЯ.
Ходім, Пантеє люба, дай-но руку,
ходім за голосами, поки чути.
|
