Menu 

Б. Якубський. Передмова

Вельмишановному
Ю.О. Іванову-Меженкові
автор
2/V 1922.
Київ.

 

Передмова

Ця невеличка спроба науки віршування має надію в деякій мірі стати у пригоді численним українським аматорам поезії, а також і молодим поетам: ми досі не мали теорії віршування українською мовою, а проте останніми часами й нові форми поезії нашої й загальний розвиток науки віршування вимагають подібної праці.

Найбільші труднощі моєї праці полягали для мене в тому, щоб з’єднати популярність книжки з відповіддю в ній на найскладніші проблеми сучасної теорії віршування, коли не з науковою вартістю її. Гадаю, що цих труднощів я не переміг. Проте, не вважаючи на елементарність книжки, дозволяю собі сказати тут, що в таких відділах, як теорія віршового ритму, аналіз силабичної системи, де-що з евфонії — автор вніс свою частку самостійности або й оригінальности.

Сучасні поліграфичні умови вимагали від мене можливої стислости й економії місця: маю надію, що це не відбилося на ясності змісту; але цим пояснюється невеличка кількість взірців, що їм я дозволив собі дати тут місце; хай вибачливий читач не нарікає на це.

У відділі бібліографії мені довелося, з огляду на бідність української літератури предмету, подати досить велику літературу російською мовою: українському читачеві доведеться звернутися до російської літератури, [поч. стор. VI]як найприступнішої та близької що до принціпів віршування; покажчика цієї літератури і в російських книжках по теорії віршування й досі нема. Я мав можливість не подавати надзвичайно багатої німецької та французької літератури предмету, бо вона є майже в кожній німецькій та французькій книжці по віршуванню. В російському покажчикові я дбав про повність; певна річ, вичерпуючої повности мені досягнути не вдалося.

Зміст моєї книжки в значній мірі звязаний з лекціями “віршової ритмики та метрики”, що р.р.1920-1921 я читав у Вищому Музично-Драматичному Інституті ім. Лисенка, у Вищому Інституті Народньої Освіти ім. Драгоманова та в Центральній Студії Мистецтва. Взагалі ж, головні принціпи цієї книжки вироблялися на протязі тих 12 років, що я студіюю віршування. За цей довгий час мені не раз доводилося користуватися цінними розмовами на теми віршування, порадами, вказівками, поміччю осіб, яким вважаю за приємний обов’язок висловити свою щиру подяку. Я повинен назвати тут акад. А. М. Лободу — мого любого вчителя й керовника, М. К. Зерова — найщирішого товариша, порадника й помічника, К. С. Абламську-Якубську, С. Б. Грінгауз, Н. Н. Єгорьєву, Є. І. Перліна, Д. М. Ревуцького, М. І. Рудницького, В. В. Сладкопєвцева та П. П. Филиповича.

 

[поч. стор. 1:]

Вступ

Чи може існувати наука віршування, і кому вона потрібна? Чи можна навчитися і чи слід навчатися віршування? Латинське прислів’я каже: poetae nascuntur — поети родяться, тому навчитись бути поетом неможливо. Віршування не наука, а мистецтво; у мистецтві найголовніша річ — вільне натхнення: коли його нема, не допоможе жадна наука.

Ці питання й думки часто-густо доводилось і доводиться чути. Отже-ж у них тільки половина правди. Дійсно poetаe nascuntur, і стати поетом тільки через науку неможливо. Дійсно, у віршуванні найважливіша річ — натхнення, й коли нема його — нема й поезії. Але одного тільки натхнення мало для поезії, як мало його одного й для кожного з мистецтв. Ось що каже про це Валєрій Брюсов: “Хто не родився поетом, той ним ніколи не буде, скільки-б на це праці він не поклав… Але техники вірша й можна й повинно вчитись. Хист поета, справжнє золото поезії може відсвічувати й у грубих, недоладних віршах; такі приклади відомі. Проте цілком виявити свій хист, повно висловити свою душу поета може лише той, хто досконально володіє техникою свого мистецтва… Дивно було б припустити, що поезія робить виняток серед инших мистецтв. Чому художники [2:]малярства і сніцарства вчаться по кілька років по Академіях мистецтв чи школах малярства та студіюють перспективу, теорію тінів, вправляються на етюдах з гипсу й з натури? Чому нікому не приходить на думку писати симфонію чи оперу без

відповідних знаннів та чому ніхто не доручить будувати собор чи палац людині, що не знайома з законами архитектури?”((1). В.Брюсовъ. “Опыты…” М.Изд. “Геликонъ”. 1918. стор. 7‑9.))

Віршування, як і кожне з мистецтв, має свою технику — і досить складну. Знати її треба, безумовно, поетові, треба й читачеві, коли він хоче добре зрозуміти вірші. Чарування віршів полягає не тільки в гарному їхньому змістові, але й в їхній особливій формі, що робить їх власне віршами й відріжняє від прози. Ця особлива форма для тих, хто любить поезію, утворює високу насолоду ритму, мелодії й милозвучности,— і ця насолода тим більша, чим більш розуміємо ми в законах віршової естетики, в законах віршування. Справжня поезія є гармонійне, неподільне з’єднання високо-гарного змісту й високо-гарної форми. Зрозуміти й оцінити красу поезії в цій неподільній єдності, яка є “головний канон естетики”, як каже А. Бєлий((2) А. Белый. “Символизмъ”. М.Изд. “Мусагетъ”. 1910. стор. 174.)), може тільки людина, що тямить у техниці віршування. Коли цього нема, коли вірші читає віршовий анальфабет,— найвищі тонкощі ритмичних ходів, алітерацій, напіввловимих асонанцій пропадають марно.

Наука віршування повинна поетові дати технику його мистецтва, що в поєднанні з поетичним хистом, з поетичним натхненням утворить дійсно [3:]майстра, поета. Наука віршування повинна читачеві дати засоби як мога найкращого й найповнішого розуміння поезії, зробити його не тільки повним захоплення слухачем, але й свідомим суддею і поезії і своїх вражінь від неї.

Може здаватись, що коли й існує техника поезії, певні закони віршування, то вони остільки прості й нечисленні, що не вимагають ще для себе існування особої “науки віршування”. Отже-ж поезія і найстаріша форма її — віршова поезія — за довгі часи свого існування виробила не одну складну й витончену теорію віршування. Вже теорія віршування старих греків являє собою цілу науку, яка й викладалася з університетських катедр під назвою “метрики”. Віршування нових народів де в чому пішло за греками, багато в чому витворило нові закони, знайшло нові шляхи. Теорія віршування, власне тому, що “неподільна єдність змісту й форми є головний канон естетики” (А. Бєлий), безупинно шириться й міняється, як життя, як наша мова; ритмика віршування так само еволюціонує й ускладняється, як ритм життя; теорія сучасного “vers libre’a”, наприклад, — це складна філософська теорія, що вимагає поважного студіювання. Віршування давно вже вийшло з тих рямок, що були йому одведені, як частині науки про поезію взагалі, “поетики”, давно вже має право на існування, як окрема наука. По німецьких університетах вже багато літ поруч із катедрами античної метрики існують катедри рідного віршування. Багата література предмета вже давно висунула його на ступінь самостійної дисціпліни.

Наука українського віршування — це непочатий край, цілина, що чекає ще численних працьовників. А тим часом блискучий розвиток нашої

поезії за останні роки увів у нашу поезію силу [4:]нових прийомів, витончених техничних засобів, розкішних і майстерніх формальних досягнень. Ця невеличка книжка, ця перша українська спроба дати огляд науки віршування, хай хоч у невеликій мірі покаже принаймні перші обрії віршового мистецтва.