Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. VII

 

Розділ VII. Макбет

Macbeth

 

Хоча Макбета переважно приймають за сходження до Пекла, однак серед зрілих шекспірівських п’єс  ця – своєрідний виняток, бо в ній нема жодної ясної вказівки на Чистилище. Тема її як драми-мораліте − це, без сумніву, не спасіння, тільки прокляття людини – в усякому разі, в тому, що стосується двох головних персонажів – єдиних, які нас справді цікавлять. Чи не криється за цим сховане Шекспіром глибше значення, як і в інших п’єсах цього періоду? Інакше кажучи, чи не представляє кожне з них – Макбет і Леді Макбет – людську душу, яка не тільки спускається в Пекло, але й здіймається водночас на Гору Чистилища? Видавці кларендонського Макбета відповідають на це питання ствердно – принаймні стосовно Леді Макбет, а якщо вона проходить чистилище, то чоловік її і поготів. Вони пишуть: «Шекспір наповнює свого глядача співчуттям до Леді Макбет і дає йому відчути, що страшне покарання, яке на неї впало, чи не повністю викупило її вину». Видавці арденського Макбета теж ніби погоджуються, що Леді Макбет спокутувала свої гріхи. Але чи не завелика різниця між тим, що говорить Гертруда Гамлетові:

Ти очі скерував мені у душу,
А там такі зернисті чорні плями,
Що їх нічим не вибілиш
,1

і тим, що говорить Леді Макбет уві сні:

І досі тхне кров’ю. Всім пахощам Аравії не зняти цього духу з маленької руки!2

Чи не є слова Леді Макбет радше криком розпачу, а не – як Гертрудині – вигуком каяття? В усякому разі, від початку і до кінця п’єси ні Макбет, ні Леді Макбет не виказують якого би то не було благочестя. Щоправда, вони – це не цілком вони, а людські душі з дияволом всередині. Та якщо в душі Анджело, яка теж має диявола всередині, справді йде боротьба між великим добром і великим злом, то в душі Макбета конфліктують тільки світські амбіції з прагненням світської ж безпечності. Він навіть відверто каже, що готовий ризикнути всім, що може з ним трапитися в іншому світі, а якщо й вагається, вбивати йому Дункана чи ні, то зі страху перед карою, що може допасти його ще в цьому світі:

Було б убивство лиш одним ударом,
що все назавжди розв’язав би тут,
лиш тут, на мілководді часу, – ми  
могли б тоді блаженством ризикнути
.3

Без етичних міркувань він не обходиться, але, як виглядає, вони в нього більш як на другому місці. Пізніше, уже по вбивстві Дункана, він усвідомлює, що продав душу дияволу. Але тут Шекспір знову підкреслює його жаль не за тим, що він її продав, а за тим, що продав задешево:

Згубив я душу для нащадків Банко,
Для них убив я доброго Дункана,
Для них злоби отруту влив у чашу
Свого спокою, вічний скарб спасіння
Віддав я ворогу людського роду,
Щоб їх вінчать, вінчать нащадків Банко!
4

Проти всього цього можна заперечити, що з розвитком п’єси Макбет і Леді Макбет дедалі більше гнітить почуття вини, а не просто відчуття суспільного [worldly] фіаско. Навіть відразу по вбивстві Макбет тільки й думає, що про свою вину:

Чи змиє весь Нептунів океан
Цю кров з руки моєї? Ні, скоріше
Від неї зчервоніє зелень вод  
В морях широких.
5

Це правда, що з ходом п’єси це почуття в ньому слабне, але й не зовсім правда. Чи можливо, щоб приречена на прокляття душа так волала, прагнучи душевного спокою, як це видно зі слів Макбета до Лікаря:

                              Чи ти не можеш
зцілити хворий ум? Вирвати жаль,
що в пам’яті укоренився, з мозку
тривожні постирати письмена  
й якимсь солодким ліком забуття  
з грудей, забитих нечистю, забрати
ту пагубу, що серце облягла?
6

Сам факт, що ці питання взагалі зринають, свідчить про непевність наміру; нам же треба пам’ятати, що Шекспір мусив часом писати п’єсу для спеціальної нагоди, а це означало, що вона мала бути готова незалежно від того, мала час її концепція визріти чи ні. Як би там не було, Макбет – аномалія під більш ніж одним оглядом. Коли розглядати тільки те, що слід вважати автентичним текстом (віднявши сцени, майже напевно додані пізніше іншими авторами7 ), складається враження, що Шекспір сам написав деякі з пізніших сцен тільки тому, що без них п’єса була б надто короткою за вимогами театральної трупи – коротше кажучи, він робив драму з того, чóму насправді бракувало драматичного натхнення. Щоправда, деякі сцени на її початку належать до найдраматичніших з усіх написаних Шекспіром, але відому тезу критика стосовно Тімона Афінського, що в цій п’єсі «є початок, середина, та нема кінця», можна було б, говорячи про драматургію, прикласти і до Макбета. В другій половині п’єси, коли Макбет вже став королем, нам не лишається сподіватися нічого іншого, крім його падіння, яке видається неминучим, але якого ми ані боїмося – не маючи достатньо симпатії для пари головних героїв, ані прагнемо, оскільки Малькольм для нас – надто мало знана фігура. Незважаючи на це все, Шекспір як майстер драматургійного діалогу втримує нашу увагу до самого кінця, представляючи недраматичне у вельми драматичний спосіб, тоді як Шекспір-поет виносить ресурси англійської мови на їх щонайвищий рівень.

Можна сказати, що Макбет – це суперпоетична драма-мораліте на тему амбіцій, смертного гріха, суспільного краху [worldly ruin], смерті й пекельного прокляття [damnation]. Водночас виглядає на те, що глибинні духовні інтереси, домінантні у майже всіх п’єсах зрілого періоду, надали деяким монологам тут певного, сказати б, чистилищного ухилу. Та якщо, загалом беручи, і ця п’єса, за задумом, на додачу до зовнішнього смислу повинна була розвинути містичну тему (чистилища), − а та, щоб досягнути необхідного ефекту, має захопити глядача суб’єктивно, − то треба визнати, що Шекспірові це не вдалося, – хоча чудово вдавалося в інших п’єсах, написаних приблизно в той самий час. У Гамлеті, Отелло і Королі Лірі, наприклад, глядача “затягує” характер героя, і він залишається ним до кінця, тоді як у Макбеті глядач повсякчас лишається глядачем. Увагу його захоплено, та вона, фактично, не втрачає своєї початкової об’єктивності.

Відсутність ефективного представлення у цій п’єсі стезі містиків, обмеження її мікрокосмічної важливості до екзотеричного плану вияскравлює ще одне, згадуване досі, та не проілюстроване значення, хоча ми його усвідомлюємо і в Гамлеті, в Мірі за міру, в Королі Лірі і в інших пізніх п’єсах. Його можна назвати макрокосмічним, і воно відповідає значенню собору не як образу людини, а як образу всесвіту.

Щоб оцінити це значення, мусимо пам’ятати, що еволюціонізм і прогресизм стали можливі тоді, як вплив релігійних вірувань упав нижче певного рівня, а рівня цього на кінець XVI ст. ще не було досягнуто. У світі Шекспіра – «світі Платона і св. Августина» − для духовної логіки було немислимо, щоб первозданна людина могла бути недосконалою. Поки в людей було «чуття Бога» (щось цілком відмінне від невиразної, неінтелігентної і тому сумнівної побожності), вони не могли уявити собі, щоб прямо з рук Творця вийшло щось хоч трохи недосконале. Книга Буття і греко-римська доктрина Золотого, Срібного, Бронзового й Залізного віків доточували певні деталі до концептуальної ідеї ритмів часу,8 яку годі було недобачити в самій природі речей – тобто, в людині як образі Бога і, більш загально, в земних речах як образах (тінях) духовної дійсності. Історію, почавши від первозданної досконалості, сприймали як фіксацію все нових і нових відступництв людини, що їх завжди в певний момент спиняло зненацька Боже Втручання − відплата, після якої наступала віднова порядку. Мало того, Шекспір і його сучасники природним чином гадали, що ритм минулого триватиме і в майбутньому. Чи не кожному здавалося (так само, як і впродовж Середніх віків): справи кепські настільки, що другого пришестя Христа не доведеться довго чекати. Слова «якась гнилизна в Данськім королівстві» знаходили відгук у кожному серці. В усякому разі, коли люди казали: «Хай прийде царство Твоє», те, що вони сподівалися побачити, не було поступовим рухом догори. Якщо не буде от-от раптової відплати, якщо найгірший час ще не настав,9 а те-то і те-то – це ще не Антихрист, то далі справи йтимуть все гірше і гірше, як сказано в пророцтвах, поки не сягнуть дна при справжньому Антихристі. Отоді зненацька прийде істинний Христос, винних буде знищено, а кількоро тих, хто лишиться, житимуть далі в Тисячолітті.10

Вони бачили, що і як на цьому світі діється:11 стан гармонії, фатальний крок помилки чи гріха, розбрат росте, від поганого йде до гіршого, більш-менш зненацька приходить відплата, гармонія відновлюється. Цей ритм вони бачили у п’єсах на біблійні сюжети (міраклях), і це ж вони побачили тепер у Гамлеті й Королі Лірі – коли взяти тільки два дзеркала з тих, які Шекспір поставив перед12 великим колообертом часу [the great cycle of time]. Космічний ритм Короля Ліра постулюється відкрито, коли при жахливих подіях в останній сцені Кент кричить:

То це – обіцяний кінець?13

А Глостер уже сказав, маючи на увазі перестарілого, безумного короля:

О звиродніле твориво природи!
Отак і цілий світ зійде на пси
.14

Також у появі Едгара, що виходить на бій з Едмундом за третім сигналом сурми, є щось вочевидь месіанічне.

Стосовно свого макрокосмічного значення Макбет аномалією не є. Сюжет п’єси в загальних рисах, по суті, є дуже подібний до сюжету Гамлета. Доброго короля таємно вбиває один з родичів; убивці вдається зробитися королем; він усе глибше поринає у гріх; справи все гіршають; нарешті узурпатора вбивають і країна вступає в новий стан гармонії під правлінням нового короля. У Макбеті правління Короля Дункана, як і правління Короля Гамлета, відповідає Золотому вікові. Правління Малькольма, як і правління Фортінбраса, – Тисячоліттю.

 

  1. Прим. IV-28. []
  2. Here’s the smell of the blood still: all the perfumes of Arabia will not sweeten this little hand.  (Macbeth 5.1.48-9 []
  3. That but this blow
     Might be the be-all and the end-all here,
     But here upon this bank and shoal of time,
     We’ld jump the life to come.
    (1.7.4-7) []
  4. For Banquo’s issue have I filed my mind:
     For them the gracious Duncan have I murdered;
     Put rancours in the vessel of my peace
     Only for them; and mine eternal jewel
     Given to the common enemy of man
     To make the kings, the seed of Banquo kings!
    (3.1.66-71) []
  5. Will all great Neptune’s ocean wash this blood
    Clean from my hand? No; this my hand will rather
    The multitudinous seas incarnadine
     Making the green one red
    . (2.2.58-61) []
  6. Canst thou minister to a mind diseased,
    Pluck from the memory a rooted sorrow,
         Raise out the written troubles of the brain,
         And with some sweet oblivious antidote
         Cleanse the stuffed bosom of that perilous stuff
         Which weighs upon the heart? (5.3.42-7) []
  7. Стилістично відмінні сцени з відьмами: 1.5 та дві частини сцени 4.1; є вагомі підстави для припущення, що вони належать перу Томаса Мідлтона. []
  8. Ширший розгляд цього питання див. у моїй книзі “Давні вірування і сучасні забобони”, розділ 2 (Ancient Beliefs and Modern Superstitions, Perennial Books, London, 1965). (Прим. автора) []
  9. Значна і не надто втішна різниця між колись і тепер полягає в тому, що колись – будь то в XIII, XIV, XV чи в XVI сторіччі – критику часу зустрічав одностайний хор схвалення; сьогодні, коли хтось наважиться покритикувати XX сторіччя (хіба що в порівнянні з XXI-м), то зустрінеться з хором протесту! (Прим. автора) []
  10. Об’явлення 20.1-6. []
  11. «They saw how the world goes» − пор.: To be honest, as this world goes, is to be one man picked out of ten thousand. (Hamlet 2.2.180-1); A man may see how this world goes with no eyes (King Lear 4.5.146-7). []
  12. «to name only two of those mirrors which Shakespeare holds up to» − пор.:  …the purpose of playing, whose end, both at the first and now was and is to hold ast were the Mirror up to nature, to show virtue her own feature, scorn her own image, and the very age and body of the time his form and pressure. (Hamlet 3.2.20-4) []
  13. Is this the promised end? (King Lear 5.2. 238) []
  14. O ruined piece of nature! This great world
         Shall so wear out to naught. (King Lear 4.6. 130-1) []