Класика вдома

Габлевич М. Текст як життя, життя як текст

Текст як життя, життя як текст

Тільки для уважного читача Книги природа цієї весни стає ясною й читальною.
“Весна”, розділ XIX

Першодрук: Bruno Schulz, Wiosna. 12 przekładów / Pod redakcją Wiery Meniok. – Drohobycz-Lublin, 2008. – С. 27-34

Ця книга формально є наслідком III Міжнародного фестивалю “Арка Уяви Бруно Шульца”, який весною 2008 року зібрав під небом українського міста Дрогобича кілька сотень людей, особливо дотичних до праці Уяви, – художників, перекладачів, літературознавців, акторів. Усі ці люди в якийсь момент своїх непосидющих життів зустрілися з цим феноменом – уявою Шульца, і не змогли її чарам опертися. Вперта в самі небеса, арка Шульцової уяви стала входом у світ, що був «одночасно чужим і… знайомим… якесь абсурдне déjа vu» (Doreen Daume), світ незліченного багатства – «до межі розуміння, до межі поетизації, до межі бароко, до межі поезії» (Xavier Farre).

Хіба дивно, що входження в цей світ, яке принесло їм, читачам Книги Шульца, стільки чудових хвилин, для всіх учасників шульцівських фестивалів виявилося замало? Їм конче захотілося відбити цей світ собою, якось перевиразити його, пересотворити по-своєму, по-новому, втаємничивши в своє одкровення й інших. Словом, творчість цього одного автора стала джерелом творчості багатьох, – насамперед з-посеред армії перекладачів. Хвилі перекладацької шульцогенези підносилися що двадцять років – у 1960-х, 1980-х, 2000-х роках: у кожному новому поколінні завжди знаходилися якісь поетичні натури, що відкривали для себе незглибимість польськомовного Шульца і робили все, що було в їхніх силах, аби ввести його у власну літературу достойно, як свого. А були й такі, що намагалися зробити навпаки – заманити свого читача під Арку Шульцової уяви і крізь неї ввести в його світ – не-звичний, над-звичайний, та не настільки, щоб залишитися для прибульця чужим.

Є переклади, в яких цей світ пересотворювався довго і важко, але ні час, ні труднощі не змогли вигасити жар, з яким перекладач узявся колись до своєї подвижницької праці.¹ В інших випадках енергію в переомовлені тексти вдихали по двоє, по троє майстрів слова, і то так, що важко тепер сказати, хто з них тлумачив оригінал, хто писав переклад, а хто його правив.

Цікаво студіювати відступи від оригіналу, неминучі для перекладача, коли він освоює Шульца іншою мовою, – адже доводиться перевиражати слово, котре і в його рідній мові, як зізнається Шульц, тихо капітулює перед неохопністю трансцендентну, перед ненареченістю субстанції – цієї речі без міри, цієї пишносяйності без ліку. Їх він, однак-таки, словом нарік, але… з розрахунком на справжнього читача – який підхопить, перейме, впізнає…(( “Книга”, І. Тут і далі український переклад (з моїми поправками) подається у версії Андрія Шкраб’юка (Б. Шульц. Цинамонові крамниці. Санаторій під Клепсидрою. – Львів, 2004).)) Як? Звичайно ж, у натяках, у підштовхуваннях, в недомовках…(( “Весна”, XXI. Надалі всі посилання на розділи “Весни” даються у тексті, в квадратних дужках.))

Тобто, пишучи для нас свою Книгу, Шульц тут же й підказує, як її слід читати – точно так само, як сам він читав будь-які книги: біблії та іліади [XVII], книгу марок, книгу весни, книгу мови, книгу геніальної епохи, взагалі Книгу універсальну, первотворну – Книгу життя, пориваючись відгадувати в ній божественні заміри [XL]:

Trzeba pewnej domyślności, pewnej odwagi serca, pewnego polotu, ażeby znaleџć w№tek, ten ślad ognisty, tę błyskawicę przebiegającą stronice księgi.
Jednej rzeczy trzeba się wystrzegać w tych sprawach: ciasnej małostkowości, pedanterii, tępej dosłowności. Wszystkie rzeczy są powiązane, wszystkie nici uchodzą do jednego kłębka. Czy zauważyliście, że między wierszami pewnych książek przelatują tłumnie jaskółki, całe wersety drgających, szpiczastych jaskółek? Należy czytać z lotu tych ptaków… [XXI]

Відчитування сенсу² з лету птахів латиняни називали ауспіціями – мистецтвом віщунів-авгурів.³ Та не лише в поведінці птахів і тварин добачали авгури знаки прийдешнього – божественні заміри, а й у будь-яких незвичайних для свого контексту явищах як на землі, так і на небі – у блискавках без бурі, у райдугах без дощу, у падінні (сходженні) зірок, у розташуванні тіл небесних, званому гороскопом. Саме з незвичайних (як бачить їх Шульц) подій на землі, з рясного на людські інтерпретації зоряного неба – з неохопного гороскопу весни (який сама вона вчиться, на сто ладів, читати) [І] – і починається в другому розділі [ІI] неповторно єдина і вічно змінна її історія.

Те вічне небо над нічним тимчасовим ресторанчиком на задвірках дрогобицького Ринку – небо величі й краси неописанної, яку я бачила тільки раз і тільки в Дрогобичі однієї липневої ночі, заслуханої в Шульцову поезію під час Першого його фестивалю, – оті далекі зорі, ті самі тоді і нині, потвердили, що тоді він правильно відчитав їхні знамення [II]. Так, саме з тієї ночі почалася історія його весни, історія воскрешення історій – місії всього його творчого життя – чи то біблійного Йосифа, чи то Бруно:

Dawno już spałem idąc, i miałem już pod powiekami całą fosforescencję nieba pełną świetlistych znaków, sygnałów i gwiezdnych fenomenów… Z zamkniętymi oczami widziałem, jak słońce, księżyc i jedenaście gwiazd ustawiło się w paradzie na niebie, defilując przede mną. – Brawo, Józefie – zawołał ojciec z uznaniem … pan fotograf … fotografował to osobliwe zjawisko, ten lśniący horoskop na niebie, podczas gdy ja z głową płynącą w blasku leżałem olśniony … i podtrzymywałem bezwładnie ten sen do ekspozycji. [II]

Стоп. Чи не в цьому саме місці випурхнула строфа ластівок і розлетілася вперед і назад, щоби всістися кожній – а чи по двоє, по троє – в інших місцях Книги?⁴ Власне дванадцятою зіркою в параді, баченому на небі, був, як видно, сам Йосиф (чи то пак, Бруно): бачив його на небі, лежачи на землі із заплющеними очима – осіянний, з головою що пливла у блиску, – і підтримуючи цією своєю земною головою сон небесний.⁵

Об’єднавши в одне сенсотворче поле зору чотирнадцять світляних небесних тіл, як також небо зовнішнє (щодо нашого тіла) і небо внутрішнє (простір уяви, сну, чуттів, почуттів), Бруно тут і далі вчить нас умінню бачити світло з заплющеними очима. Тільки уміючи добачати світло в темряві, – а чи й взагалі добачати сенс не очима, – можна уникнути помилки Александра Македонського (чи то пак, Франца Йосифа) і зі світу живого творення, спонтанного і невпинного, – з царства поезії – не випасти в царство прози: у світ наскрізь обжитий, незмінний, граничний, розранжирений, уоднозначнений і до нудьги, паноктикумно, знайомий.

Таким світом прози для перекладача є імперія мови – добре вивченої, розписаної за алфавітами, розкладеної по шухлядах граматик, словників і каталогів, прокоментованої, проілюстрованої раз і назавжди.

У різних європейських мовах побутує вислів під ауспіціями у ще одному (завжди позитивному) значенні – ‘під чиєюсь опікою, покровительством, впливом’, ‘за сприяння’. У цьому значенні він рівнозначний іншому поширеному фразеологізмові, але вже старогрецького походження, – під егідою.⁶ Саме останній, з його “охоронно-опікунською” аурою, знайшовся в одному з російських перекладів “Весни”, хоча у свій контекст він не вносить жодного сенсу, оскільки ауспіції як знамення–знаки далеких зірок у шульцівському контексті якраз укладаються неприхильно для людства на землі:

То zaimprowizowane obozowisko restauracyjne pod auspicjami dalekich gwiazd bankrutowało bez ratunku, załamywało się nędznie, nie mogąc sprostać rosnącym bez miary pretensjom nocy. Cóż mogliśmy przeciwstawić tym bezdennym pustkowiom? Noc przekreślała tę ludzką imprezę, której nadaremnie próbowały bronić skrzypce… [II]

Ауспіції – слово чуже і тому дивне,⁷але воно ключове і вжите автором так, аби до відшукування сенсу шляхом гадання на птахах [І] (щó це слово етимологічно й означає) ми долучили ще й відчитування світлистих знаків, сигналів і зоряних феноменів [II]. Цілий розділ II “Весни” є розлогим відгадуванням різного роду ауспіцій, що знаменували долі не тільки Йосифа та Рудольфа з царських родів, а й усіх родів людських. Бо Б’янка у білій сукенці у білій цукерні на дрогобицькім Ринку є об’явленням білої Діви Зодіаку [II], давним-давно вкраденої і заміненої князівни [XVII], чию шляхетну гідність і зоряну святість [XXI] втиснули в програму [XIV] цілі покоління дресури [XX] і добровільного послуху [XXI].

Всі лінії збігаються у Б’янці [XV]. Всі лінії – нитки сенсу в історії ведуть до цієї «екстериторіальної» Діви [II, XVII, XXIII]. Є вона символом усіх коханих дівчат, що стають матерями, – символом любові життєтворчої, котра поєднує гарячий дух з матерією в її глибині, темній і вологій.⁸

Тож не здивуємося, коли одна з таких ліній, позначена словом żarliwy, приведе нас до його кореня – żar – в очах Б’янки, і буде той жар вологий та гарячий [XX].⁹ Такий самий жар життя несуть в собі і Бруно (чи пак, Йосиф), повен запеклої любові [V, XXI] та доскіпливості [XVII], і Бог в Його тираді про незчисленність Його світу [VII], і вітер, який іде, розвіваючи вимпели й емблеми у затхлій тиші [XII], і симфонія парку в сутінках [XVI], і дещиця зелені, що вистрілює з порепаної землі [XXIII], і навіть архітектурний стиль, з трудом загнаний у холодну класику форм [XXIII, XXIV]. У перекладі такий слід вогнистий легко загубити, бо в кожному іншому контексті оригінальне żarliwy перекладач може передати по-різному, безвідносно до жару в глибині Б’янчиних очей. Вводячи локально кращі відповідники, перекладачі мимоволі підганяють шульцівські нестандартні локуси під усталені в мові стандарти, не завжди й здогадуючись, що якийсь упертий рефрен¹⁰ може мати своє, особливе призначення в контексті всієї повісті і всієї філософії Шульца.

Взагалі в тих його словообразах, що інколи здаються химеріями, варто шукати глибшого змісту, – а для цього їх, разом з їхнім локусом, слід поставити в контекст ширший, структурований. Так, розділ XVIII закінчується образом світанкових хмар як храмів: wydęte pagody і minarety – і поданий він у контексті дихання всіх людей, що міцно сплять у цю світанкову годину:

…всі віддихи … ідуть через усю широчінь цієї сцени…

Дивний і, здавалось би, неточний образ стане зрозумілішим,¹¹ якщо зіставити закінчення розділу XVIII із закінченням розділу XXXVI: стемнілий краєвид другого – це повна антитеза ясної прозорості першого. Бачимо виразний ряд антиномій:¹² небо – земля, світло – тінь, спокій – неспокій, тиша – шум, дихання – бездих і, відповідно, видих (wydęte), у небі, і вдих, на землі, – чи, радше, мить перед вдихом, мить бездиханну:¹³

Gdzieś już rośnie i potężnieje to, na co w całej naturze naszej gotuje się ta zaklęsłość, ta forma, ten rozziew bez tchu, którego parki nie mogą wypełnić upojnym zapachem bzów. [XXXVI]

Тільки зрозумівши сенс антиномічної пари вигнуте (видуте) – ввігнуте¹⁴ як лише одного з образних різновидів синусоїди дихання, можемо взятися за пошук найкращих відповідників для тих докорінно важливих слів, які прислужилися Шульцові для опису природи взаємин Урану-Неба і Геї-Землі. Не забуваючи, як тут же підказує він, що вся ця природа – наша.¹⁵

Подібних завузлованих ґнотів Шульц (услід за життям) нам пропонує чимало. Тільки б простежити, як поєднує він антиномії, як вибудовує їх у дворяддя-шпалíри, як оперує мотивами дзеркала, паралелей, пунктиру, вертикальним і горизонтальним рухами, а чи рухами вверх і вниз, об’єднуючи їх у єдиний altus, як описує він лінії переходу, як прочитує чужі думки, вкладаючи їх у нові контексти, як відчитує, словотворячи, корені слів, коріння історій і кореневища міфів… А ще – як вдається йому все це живописати музикою звуків…

Він не тільки, як Йосиф Добротворець, дістав з народженням дар тлумачити чужі сни, а й дар їх снити, тлумачачи, – і все на користь ближніх. Уважному читачеві Книги він витончує чуття і відточує думку, навчаючи бачити й чути бездонну красу Світу, єдиного поза нами і в нас, зокрема красу й силу нашої мови. У цьому, мабуть, і полягала його спеціальна місія, задля якої він народився у тихому Дрогобичі, щоб прожити там усе життя – далеко від шуму і протягів цивілізації. Смерть, що його там арештувала, була в чомусь дуже схожа на фінал його “Весни”. Звідки, з якого «найвищого місця» [XL] прийшла санкція на цей арешт, гадати не будемо. Головне для нас –

не забути, – як Александр Великий, – що жодна Мексика не є остаточна, що це лиш точка переходу, через яку ступає світ, що за кожною Мексикою відкривається нова Мексика, ще яскравіша, – над-кольори і над-аромати… [XIX]

Подібний жар – ентузіазм, натхнення, платонівський Ерос – підтримував і самого Шульца впродовж писання цієї його весняної історії (що теж написалася далеко не відразу). Це видно, зокрема, з того гарячого пунктиру, сліду вогнистого, який спалахує то тут, то там, від вузла до вузла, по всій довжині ходу історії: цим слідом служить одне слово, хоч ужите воно в різних граматичних формах та лексичних контекстах: żarliwy. Іншим таким словом є, для прикладу, словокорінь sto, часто пов’язаний з одним із ключових для Книги образів Рожі, у всіх його образно-словесних відмінах. [↩]
«Суттю дійсності є сенс. Що не має сенсу, не є для нас дійсним. Кожен фрагмент дійсності живе завдяки тому, що бере участь у певному універсальному сенсі. … Не назване не існує для нас. Назвати щось означає включити це у якийсь сенс універсальний» (Цит. за вид.: Бруно Шульц і культура Пограниччя: Матеріали двох перших едицій Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі. – Дрогобич, 2007. – С. 151). [↩]
L. auspicium < auspex, auspicis, ‘той, що стежить за птахами’ < auis, ‘птах’, specere, ‘спостерігати’. [↩]
Книги як тексту “Весни”, який є частиною тексту “Санаторію…”, який є частиною всіх текстів, написаних Шульцом, які є частиною його життя, яке є частиною Життя. Кожен фрагмент і фрагментик має свій сенс як частина сенсу загального. Усі нитки ведуть до одного клубка. [↩]
Сцена цього віщого сну, що збувся на рівні сюжету, завершує повість – див. останній розділ під знаковим числом 40. Однак зміст та контекст самого сну, а також зміст та контекст арешту, спричиненого ним, кажуть нам тлумачити цей сон далеко поза межами сюжету – в рамках усієї творчості Бруно Шульца, цього доскіпливого Відшукувача Причин. [↩]
Егіда (пол. egida < gr. aegis) – щит Зевса, викуваний Гефестом. [↩]
Український перекладач, зберігши термін авспіції, тлумачення його довірив читачеві: подав в укладеному ним супровідному словничку переписані з польського лексикону два значення цього слова – ‘ворожба’ і ‘опіка, керівництво, покровительство’. [↩]
Пор. Книга Буття 1; 2. [↩]
Гаряч, жар без вологи тільки спалює себе і своє довкілля, пор. Шекспірів сонет 73:

В менi ти бачиш те жарiння ясне,
Що тлiє ще на юнi попелищi,
Немов на смертнiм ложi, де й загасне,
Спожите тим, чим живиться поки що. (Пер. Н.Бутук) [↩]
Саме слово рефрен є рефренним у всьому цьому тексті, подвійно загострюючи нашу увагу до різного роду смислоносних повторів і паралелей − як окремих слів чи словосполук, так і комплексних образів. Зазвичай паралельні образи подаються в різних контекстах, у різних зображальних планах – небесному /земному, внутрішньому / зовнішньому чи в їх дзеркальному відображенні, засвідчуючи: те, що здається окремими формами, є єдиним у суті. [↩]
Для цих орієнтальних храмів “видутість” форми якраз не є характерною. [↩]
Іншими словами – szpaler, дворяддя: цей образ у Шульца завжди веде в якусь перспективу. [↩]
Мить темного бéздиху, що є перед усяким словом [XVII]. Пор. також у Шекспіровому “Гамлеті”: «If words are made of breath, and breath of life, I have no life to breathe what thou hath said to me» – «Якщо слова – дихання, якщо дихання є життя, то в мене нема життя, щоб видихнути те, що ти мені сказав» (3.4.199-201, пер. Ю.Клена). [↩]
Пор. у розділі IV: «Zrozumiałem wtedy, dlaczego ta wiosna była dotychczas tak pusta, wklęsła i zatchnięta … zdziwiona naga forma dla przyjęcia niewiadomej treści». [↩]
Шульц будує свою розповідь так, щоб показати: природа людини – її чуття, почуття, воля, думки – не відрізняється від Природи неба, землі і мови. Тому ці три плани – небо, земля, мова – у нього постійно суміщаються, взаємопроникаються. [↩]