Едґар По. Повість Піма
ЕDGAR ALLAN POETHE NARRATIVEOF ARTHUR GORDON РУМOF NANTUCKETCOMPRISINGTHE DETAILS OF A MUTINY AND ATROCIOUS BUTCHERYON BOARD THE AMERICAN BRIG GRAMPUS, ON HERWAY TO THE SOUTH SEAS —WITH AN ACCOUNT OFTHE RECAPTURE OF THE VESSEL BY THE SURVIVORS; THEIR SHIPWRECK, AND SUBSEQUENT HORRIBLE SUFFERINGS FROM FAMINE; THEIR DELIVERANCE BY MEANS OF THE BRITISH SCHOONER JANE GUY; THE BRIEF CRUISE QF THISLATTER VESSEL IN THE ANTARCTIC OCEAN;HER CAPTURE, AND THE MASSACRE OFHER CREW AMONG A GROUP OF ISLANDS IN THE 84-TH PARALLEL OFSOUTHERN LATITUDE, TOGETHERWITH THE INCREDIBLE ADVENTURES AND DISCOVERIES STILLFURTHER SOUTH, TO WHICHTHAT DISTRESSING CALAMITY GAVE RISE
STATE’S EDITORY OF UCRAIN 1928 |
ЕДҐАР АЛЛЕН ПОПОВІСТЬАРТУРА ҐОРДОНА ПІМАЗ НАНТУКЕТУДЕ ДОКЛАДНО ОПИСУЄТЬСЯБУНТ I ЛЮТУ РІЗНЮ НА БОРТУ АМЕРИКАНСЬКОГОБРИГА “ҐРАМПУС”, В РЕЙСІ ЙОГО У ПІВДЕННІ МОРЯ—ПОВІДАЄТЬСЯ ДАЛІ, ЯК ПЕВНІ ОСОБИ ЗАЦІЛІЛИ БУЛИ В ЦІЙ РІЗНІ ТА ЗНОВ ЗАХОПИЛИ СУДНО; ЯКІЗ СУДНОМ ЇХНІМ СТАЛАСЯ АВАРІЯ, А ВОНИ САМИМУСИЛИ ЗАЗНАВАТИ ЖАХЛИВИХ ГОЛОДНИХМУК; ЯК, НАРЕШТІ, ЇХ ВРЯТУВАЛА БРИТАНСЬКА ШХУНА “ДЖЕН ҐАЙ”; КОРОТКИЙРЕЙС ЦІЄЇ ШХУНИ В АНТАРКТИЧНИЙОКЕАН; ЯК, НА ОСТРОВАХ ПІД 84-ОЮПАРАЛЕЛЛЮ ПІВДЕННОЇ ШИРОТИШХУНУ ВЗЯТО В ПОЛОН, А КОМАНДУ ЇЇ ВСЮ ВИНИЩЕНО—ТУТЖЕ ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ ПРО НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ТА ВИКРИТТЯ, ІЩЕ ДАЛІ НА ПІВДЕНЬ,ЩО ДО НИХ ПРИВЕЛАЦЯ ЗЛОЩАСНА ПОДІЯ
ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇ БОРИСА ТКАЧЕНКА ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ 1928 |
ПОПЕРЕДНЯ УВАГА
Повернувши кілька місяців тому до Сполучених Штатів, після незвичайного шерегу пригод у Південних Морях та інде (розповідь про них дається на подальших сторінках), випадок звів мене з кількома джентлменами, в Річмонді, штат Вірджінія; вони глибоко зацікавились усім належним до одвіданих мною країв і раз-у-раз спонукали мене розповісти про них нашій публічності, поставляючи це мені за повинність. Я мав, одначе, певні причини повздержуватись від цього; деякі з тих причин мали характер цілком приватний і належали до нікого, як тільки до мене; інші знов були не такого роду. Раз мене те збивало, що підчас моєї відсутности я не вів здебільшого жодних записів. Я опасувався, що не здолію списати з самої пам’яти такий точний, доладний звіт, щоб він мав подобу істинности, яка в ньому направду міститься; не кажу тут за ті природні і неминучі перебільшення, що до них кожен із нас має нахил, описувавши події, котрі мали могутній вплив на уявні наші здольності. Друга причина була та, що маю тут повідати такі чудесні речі, а подавати їх мушу без ніяких потверджень (тільки свідчення одним-однієї людини, та й то півдикого Індійця); отже, я й не надіявсь, щоб мені пойняли десь віри, окроме в своїй родині та поміж друзів, що мали причину через цілий мій вік покладатися на мою правдивість — а що до широкої публіки, так вона могла б радше узяти те, що я тут розповім, за безсоромну і ловку вигадку, та й годі. Та головною причиною, що заважала мені поступитися намовлянням моїх дорадників, було недовір’я до своїх письменницьких здольностей.[5] Між цими Вірджінськими джентлменами, що появили таку цікавість до мого звідомлення (надто в тій його частині, що стосувалась до Антарктичного Океану), був містер По, віднедавна редактор Південного Літературного Вісника — місячника, що його видає містер Томас В. Вайт у Річмонді. Він так само рішуче радив мені виготовити зразу повний звіт про те, що я бачив і пережив, та й довірити його проникливості і здоровому розумові широкої публіки. Він ніби зовсім слушно доводив мені, що хай моя книжка що до самого викладу вийде собі й недоладна : сама її кострубатість дасть тільки їй більші шанси на довір’я читальників.
Проте я ніяк не важивсь піти за цими його доводами. Тоді, пересвідчившись, що мене в цій справі не зрушиш, він запитав мого дозволу, щоб із поданих мною фактів скласти на власну руч оповідання про першу частину моїх пригод, друкуючи його у Південному Вісникові як звичайний вимисел. На це, не вбачаючи жодних заперечень, я пристав, застерігши тільки, щоб він зберіг моє справжнє ім’я.
Згідно з цим, у січневій та лютневій книжці Вісника (1837 р.) появились два випуски цього ніби вигаданого оповідання, а щоб їх зовсім певне бралося за вигадку, то й підписано їх у журналі ім’ям містера По.
Одначе, цей наш маневр таким способом прийнято між читачами, що врешті це таки змусило мене взятись до повного опису й публікації своїх пригод: справді-бо, не зважаючи на баєчний тон, що ним так майстерно сповито цю частину моєї розповіди у Південному Вісникові (не змінивши, ані порушивши ні єдиного факту), я побачив, що наша публічність зовсім несхильна приймати її за байку; на адресу містера По надійшло кілька листів, де виразно висловлювалось противне переконання. Звідси я зміркував, що самі факти моєї повісти в своїй природі мають достатню подобу правди,— отже, мені немає чого боятися людської неймовірливости.
Подавши таку передмову, маю надію, що в дальшому писанні зразу покажеться те, на що я претендую, як на свій власний труд; і так саме легко зрозуміється, що в нечисленних[6] передущих сторінках, писаних містером По, немає жодного вигаданого факту.
Навіть і тим читачам, що ніколи не бачили Південного Вісника, я не маю потреби вказувати, де кінчиться частина містера По, а починається моя власна: різність бо в стилі сама впадає на очі.
А. Ґ. Пім
Нью-Йорк, липень 1838 р.
РОЗДІЛ І
Я звуся Артур Ґордон Пім. Батько мій був статечний купець; він торгував усяким морським припасом в Нантукеті, де я народився на світ. Дід, із материного коліна, був судовий прокуратор з великою практикою. Велось йому добре в усіх ділах, а надто пощастило із акціями Едґартонського Нового Банку (так його звано давніш). Оцими та й іншими способами він спромігся збити чималу копійку. До мене він ніби мав почуття щиріші, ніж до кого іншого в світі, і я сподівався дістати по ньому більшу частину спадку. Як вийшло мені шість років, він послав мене був до школи старого містера Рікеттса — це був однорукий, ексцентричний джентлмен, добре відомий мало не кожному, хто тільки мав коли нагоду одвідати: Нью-Бедфорд. Я пробував у його школі аж до шістнадцяти, коли полишив його для коледжа містера Е. Роналда, на горі. Тут я заприязнився із сином містера Барнарда, морського капітана, що плавав найбільше в службі у Ллойда та Вреденбурґа — містер Барнард, це також добре відома у Нью-Бедфорді людина, і має, запевне, багато рідні в Едґартоні. Син його звався Август, і був на які два роки старший від мене. Він колись відбув із батьком китоловний рейс на судні «Джон Доналдсон», і раз-у-раз, бувало, оповідав мені про свої пригоди у Південному Тихому Океані. Часто я ходив з ним із коледжа до його домівки і лишавсь там на цілий день, а часто було й ночував. Ми спали в одному ліжкові, і він міг бути певний, що я не засну аж до світу, поки розповідав мені різні історії про тубільців острова Тініяну та про всякі інші місця, де він був, мандрувавши. Кінець-кінцем я захопився його оповіданнями до нестями і помалу відчув[9] страшенну охоту побувати в морі. Я придбав собі за сімдесят п’ять доларів парусний бот — він звався «Арієль». Мав він півпалубу з кабінкою, снасті такі, як бувають на шлюпах; я забув його тоннаж, але ж десять душ могли на нім поміститись без великої тісноти. На цьому судні ми виробляли бувало найшаленіші в світі вихватки; згадавши про них тепер, мені видасться якимсь неймовірним чудом, що я лишився живий і по сей день. Я хочу тут розповісти одну з цих пригод: це буде немов би вступ до більшого, поважнішого оповідання. Одного вечора містер Барнард приймав у себе гості, і на кінець цього вечора ми обоє, і Август, і я, добре таки впилися. Як звичайно велося, я не пішов додому, а ліг спати з Августом. Він заснув наче зовсім спокійно (коли порозходились гості, була вже десь перша година) і не сказав ні слова на свою улюблену тему. Минуло либонь півгодини, що ми полягали, і я вже почав був дрімати, коли Август раптом підхватився і, заклявшись страшною клятьбою, заявив, що ніякі в світі Артури Ґордони не зневолять його заснути, коли із Зюд-Весту дме такий славний бриз. Зроду мені не бувало такого дива: я не міг добрати, що це він замишляє, і думав, що вина й наливки збили його цілковито з глузду. Він заговорив, одначе, зовсім спокійно, кажучи, що він знає — я думаю, він перепився; а проте ніколи ще в світі він не був такий тверезий, як саме тепер. Йому тільки увірилося, що така чудесна ніч, а він качається в ліжкові, мов той собака; він певне рішив устати, вдягтися і вийти — трохи побавитися з лодкою. Не скажу, що мені сталось тоді: заледве він вимовив ці слова, я відчув в собі трепет величезної втіхи та захвату, а його дикий намір видався мені найкраснішою, найрозсудливішою в світі річчю. Надворі заледве не буря гуляла, година була дуже холодна — це був кінець жовтня. Я вихопився, однак, із ліжка, наче в якому екстазі, і заявив йому, що з мене не плохший зух, що й мені остобісіло вилежуватися, як собаці, в ліжкові, що й я готовий на всяку штуку чи витівку, незгірш від якогось Августа Барнарда з Нантукету.
Ми не гаялись із одяганням і поспішили чим-дуж до нашого боту. Він стояв на старій поруйнованій пристані, там, де Панкі[10] та К° мають склад усякого непотрібного мотлоху; здавалось, борти його як не тріснуть — так воно билось у грубі бервена пристани. Август зійшов у нього і взявся вичірпувати, бо він був чи не навпіл повний водою. Докінчивши це діло, ми підняли клівер та ґрот і відважно пустилися в море.
Вітер, як я вже сказав, був сильний, в напрямі із Зюд-Весту. Ніч стояла дуже ясна й холодна. Август став при стерні, а я на палубі коло мачти. Ми мчали з великою скорістю, не мовивши між собою ні слова, відколи рушили од пристани. Потім я запитався товариша, який він збирається держати курс та коли гадає повернути назад. Він посвистав хвилину, а тоді відказав сварливо: «Я іду в море, а ти, як хочеш, забирайся додому». Звернувши на нього очі, я враз побачив, що він був дуже схвильований, дарма що показував таку очайдушність. В місячнім сяйві я міг добре його роздивитися: лице йому було біліше за мармур, а рука так трусилася, що він ледве міг здержати румпель. Я догадався, що тут щось не так, і вельми стривожився. В той час я ще мало знався на керуванні ботом і цілковито залежав тепер від моряцької вмілости свого друга. А тут іще й вітер брався де-далі дужчий, і ми вийшли з-під захисту землі — а я все стидався виявити свій переляк, і мало не півгодини ніяк не порушував мовчання. Та далі я негоден був витримати і узявсь говорити до Августа, що слід би, мовляв, повернути назад. Як і раніш, минула десь певна хвилина, заким він одказав чи показав який знак уваги до моїх намов. «Згодом колись», — вимовив він нарешті; «поспієм — а додому поспієм». Я сподівався такої відповіди, але в тоні цих слів було щось таке, що вони мене сповнили невимовним жахом. Я знову пильно на нього глянув. Губи йому були зовсім сині, а коліна так сильно трусились, що він, здавалось, заледве стояв на ногах. «Бога ради, Август», — скрикнув я, переляканий аж до глибу душі, — «що це тобі? в чім річ? що ти задумав?» «Річ!» — залепетав він, наче у край здивований, пускаючи враз із рук своїх румпель, та й повалився долілиць на дно нашого боту; «річ! — ото ще; ніяка — не річ — н-н-не бачиш — додому їдем?» Аж тут осяйнула мене уся правда. Я кинувсь його підводити. Він був[11] п’яний — як животина п’яний — він уже був негоден ні стояти, ні говорити, ні бачити. Очі йому зовсім оскліли; і коли я, дійшовши крайніх границь одчаю, пустив його з рук, він покотивсь, мов яка колода назад у воду, на дно боту, звідки я був витяг його. Було очевидно, що він випив за вечір далеко більше, ніж я гадав, і що його поведінка в ліжкові була наслідком найвищого стану сп’яніння — такого стану, коли жертва його, як буває із божевільними, часто буває спроможна наслідувати зверхнє поводження людини цілком нормальної, цілком владної у своїх чуттях. Але холод нічного повітря справив на нього звичайний свій вплив — духова енергія почала піддаватися цьому впливові — а туманна свідомість нашого небезпечного становища, що її без сумніву він мав, помогла прискорити катастрофу. Тепер він був у цілковитому нечутті, і, річ певна, мав іще довго лишатися у такому стані.
Навряд чи можливо уявити собі надмір мого страху. Винний чад врешті вилетів мені з голови, лишивши мене подвійно боязким і нерішучим. Я знав, що ніяк не спроможен керувати ботом, що нагальний вітер та сильний відплив води мчать нас до наглої згуби. На нас, очевидно, насувався шторм; ми не мали ні компасу, ані харчу, і ясно було, що коли ми держатимем далі той самий курс, то до світу нас невидно вже буде з берега. Ці гадки, враз із безліччю інших, осявали мій розум із запоморочною прудкістю і на певний час цілковито спаралізували мене, відібравши спроможність до будь-якого зусилля. Бот наш гонив жахливим прудом, впрост за вітром, на всю шир розгорнувши і клівер, і ґрот, геть занурившися носом у піну. Це було чудо з чудес, що він не звихнувся боком до вітру — бо Август, як я вже казав, покинув стерно, а я занадто схвильований був і не подумав узятись до нього сам. На наше щастя, однак, бот наш держався просто, а я помалу хоч трохи опам’ятався. Тимчасом вітер страшливо міцнів; і що-разу, коли, поринувши носом вперед, ми зносилися на хвилю, сивий бурун позаду упадав нам на корму та затоплював нас водою. До того ж, я так усім тілом закляк, що за малим не губив уже всяке чуття. Врешті я скупчив у собі рішучість одчаю і, кинувшися до ґроту,[12] спустив його притьмом геть. Як і можна було сподіватися, він перевісивсь за борт і, набравшись водою, зломив нам мачту та потяг її за собою в море. Тільки це й врятувало нас від нагальної гибели. Тепер я летів за вітром під самим клівером, часом зачерпуючи води, але вибавлений від жаху наглої смерти. Я взявсь до стерна і віддихнув з великим полегшенням, бачивши, що нам іще лишається, хоч і трудний, шанс на порятунок. Август і досі лежав непритомний на дні боту, а що він легко міг захлинутися (вода стояла там десь на фут завглибшки), я постарався хоч трохи його підвести та закріпити в сидячім становищі, обкрутивши линвою за поперек та прив’язавши до рим-болту на палубі кабіни. Отак усе влаштувавши, скільки спромоги було в моїм закляклім із холоду, перехвильованім стані, я припоручив себе Провидінню, і налагодився знести все, що могло настати далі, з усією можливою мужністю.
Заледве прийшов я до цього рішенця, коли раптом учув довгий, протяжний зойк чи лемент, мов би з пащі тисячі демонів — здавалося, він пройняв і сповнив собою все повітря круг нашого боту та понад ним. Поки віку мого, не забуду нестерпної агонії жаху, що її в ту мить я зазнав. Волосся мені стало сторч на голові — кров як замерзла в жилах — серце зовсім спинилося, заніміло, і не звівши й на хвилю очей, щоб узнати причину мого переполоху, як підтятий, упав я бездушно долілиць, на тіло мого товариша.
Спам’ятавшись, я побачив себе в каюті великого китоловного корабля «Пінґвін», що ішов до Нантукету. Наді мною схилялися люди; Август, блідий як смерть, розтирав мені скільки сила руки. Коли я розплющив очі, він розійшовся такими покликами утіхи і вдячности, що викликав ними сміх і сльози у присутніх, грубих на вигляд моряків. Скоро вияснилось, яким це чудом ми лишились живі. Китолов, що наскочив на нас, ішов круто до вітру, простуючи до Нантукету під усіма парусами, які лиш спромога було поставити; отже, він налетів на нас простокутно до нашого ходу. Кілька матросів були на дозорі, але не догляділи нашого боту, аж поки нам стало запізно розминутися — це їхній тривожний крик, коли вони нас забачили, так настрашив[13] був мене. Величезне судно, кажу, перейшло понад нами вмент, так легко, як наше маленьке суденце перейшло б яку пір’їнку — без найменшої запинки в бігові. Від жертв не почулося ні єдиного зойку; тільки скрегіт легкий примішавсь до ревіння води та вітру, коли крихітний ботик, занурившись у хвилі, черкнувся на мить об кіль свого згубці; це було все. Думаючи що наш бот (а він же був без мачти) пущено собі десь на призволяще, як непотріб, капітан (Е. Т. В. Блок з Нового Лондону) намірявся іти своїм шляхом, не тривожившись далі цією справою. На щастя, двоє з дозорців заприсяглися, що бачили когось при стерні, і доводили, що є ще можливість порятувати цю людину. Виникла суперечка; Блок розгнівився і врешті сказав, що «він не повинен вічно глядіти за всякими яєчними шкаралупками; що нема чого зупиняти судно для такої дурниці; а коли хто потопився, так ніхто тут не винен; хай топиться і чорт його бери» — або щось у такому роді. Тут уступився штурман Гендерсон, як і вся команда, обурений такою безсердечно-жорстокою мовою. Почуваючи, що люди стануть за нього, він навпрост сказав капітанові, що отакі суб’єкти саме годяться на шибеницю, що він не скориться капітановому наказові, хоч би його за це й повісили, як тільки ступить на берег. Попхнувши Блока (той дуже зблід і не відказав ані слова), він направивсь на корму і, взявшися до стерна, скомандував твердо: «Під вітер!» Люди кинулися по своїх місцях, і корабель вмить повернув. Все це взяло разом яких п’ять хвилин, і гадалося, що навряд чи можна іще кого врятувати — коли тільки справді хтось був у боті. Одначе, як бачив уже читач, нас обох таки врятовано; і це либонь сталося наслідком двох майже незрозумілих, але на диво щасливих обставин — мудрі й благочестиві люди приписують такі речі нарочитій помочі Провидіння.
Поки судно ще поверталося, штурман звелів знизити малий бот і спустився у нього сам, узявши іще двох людей — здається, тих самих, що бачили мене при стерні. Вони саме виходили з-поза корабля на вітер (а місяць іще ясно світив), коли корабель сильно і тяжко хитнувся до вітру, і в цю саму мить Гендерсон, скочивши на ноги, чим-дуж гукнув матросам: «назад!»[14] Він нічого більше не казав — гарячково вигукуючи тільки одне: назад! назад! Матроси вернули що було сили; але в цей час судно обкрутилося і сильно пішло наперед, дарма що вся команда на нім зусилювалась спустити паруси. Не зважаючи на небезпеку, штурман ухопився за ґрот-руслені, скоро зміг до них досягти. Другий велетенський вал вихилив у цей час із води правий борт корабля, за малим не до самого кіля, і тут відкрилась причина штурманового хвилювання. На блискучому й рівному дні корабля («Пінґвін» мав мідяну обшиву й звязки) появилось очам людське тіло, дивним способом зачепившись до нього і прикро об нього б’ючись при кожному порухові судна. Багато доконано марних зусиль, поки судно гойдалося на хвилях, і врешті, з нагальною небезпекою затопити бот, мене таки звільнено із цього погубного становища та взято на борт — бо це тіло ― це я був. Виявилось що один із цвяхів у основі судна вистав дещо із неї і стримів на[зо]вні; він запинив мене, коли судно переходило над моїм тілом, і прикував таким незвичайним чином до корабельного дна. Головка цвяха прорвала комір зеленої баєвої жакетки, що була на мені, і зачепила тильну частину шиї, вгородившися між двома сухожилами якраз понад правим ухом. Мене негайно покладено в ліжко — хоч життя в мені ніби зовсім загасло. Лікаря на кораблі не було. Капітан, одначе, виявляв мені всяку можливу уважливість — мабуть, щоб виправити у очах команди свою попередню жорстокість.
Тимчасом Гендерсон знову відчалив од корабля, даром що вітер тепер виріс у справжній ураган. Він плив недовго; коли тут спіткав уламки нашого боту; а скоро по тому один із його людей узяв запевняти, ніби він почув серед реву бурі призиви на поміч. Отже, безстрашні моряки вели свої розшуки далі, більше як півгодини; а тимчасом капітан Блок давав раз-у-раз сигнали вертатись, і кожна зайва мить перебування на хвилях у такому хисткому суденці повнилась їм нагальною і смертельною небезпекою. І дійсно, не можна собі збагнути, як такий невеличкий чотиривесельний ботик міг хоча на єдиний момент уникнути згуби; правда, що він побудований був для китоловної служби і мав у собі, як я згодом довідавсь, повітряні[15] камери — таким способом, як це робиться в деяких рятівничих суднах на узбережжі Велсу.
Провівши в даремних розшуках згаданий вище час, вони вже рішили були вертатися до корабля. Та заледве злояшвши цей рішенець, раптом слабенький крик почувсь від якогось темного предмету, що в цей час бистро мчав повз них. Вони погнались за ним і скоро перейняли. Це був цілий дек з кабіни «Арієля». Коло нього борсався Август, видно, в останніх муках. Коли його схопили, виявилось, що він прив’язаний линвою до бервена. Цю линву, як пам’ятає читач, я сам обвязав йому за поперек та прикріпив до рим-болту, щоб удержати його сидячи, і тепер, виходить, це стало йому єдиним засобом урятувати життя. «Арієль» був звязаний легко і, коли став потопати, основа його геть розрізнилась; як і можна було сподіватись, коли вода ринула в середину, дек із кабіни одірвавсь від основи і сплив (звичайно, з іншими уламками) на поверхню — він здержав на собі Августа і, таким чином, урятував його від страшної смерти.
Минуло більше години, як його узято на борт «Пінґвіна», поки він повернувся до пам’яти та міг зрозуміти, що сталося з нашим ботом. Нарешті, він зовсім отямивсь, і багато тоді розповів про свої почуття, коли був у воді. Коли вперше до нього прийшла якась степінь свідомости, він відчув себе під поверхнею, обертаючись колом, колом, незбагненно прудко, з линвою, що закрутилась йому трьома чи чотирма кругами на шиї. Мить по тому, він почув, що нагально йде вгору, аж раптом, ударившись сильно головою об щось тверде, знову запав у непам’ять. Вдруге очутившись, він цілковито володів уже мислями; але вони і досі були вельми туманні, помішані. Він тепер розумів—щось сталось; розумів, що був у воді, але рот його був над поверхнею, і дихав він досить легко. Може, в цей час дек швидко мчав за вітром і тягнув його за собою горілиць. Звичайна річ, що, поки він був у такому становищі, він майже не міг потопитися. А тут його валом кинуло просто на дек; так він і рішив залишатися, гукаючи час од часу на поміч. Саме перед тим, що містер Гендерсон знайшов його, він уже мусив був, знесилившись, пустити свою опору із рук і, упавши[16] в море, віддатись загибелі. Через цілий час цих змагань він не мав ні найменшої згадки про «Арієля», а ні про інше щось, звязане із причиною його бід. Туманне чуття страху та одчаю неподільно посіло всі його здольності. Коли його врешті остаточно виловлено із води, сили мислі полишили його цілковито; і, як сказано вже раніш, минула десь ціла година на борту, «Пінґвіна», поки він дійшов повної свідомости свого стану. Що до мене, то мене повернуто з-понад самої грани смерти, розтираючи сильно фланелею, намоченою у гарячій олії—це надумав так Август, а всі інші засоби пробувано на мені, протягом трьох з половиною годин, зовсім марне. Рана на шиї, хоч і страшна своїм виглядом, мало мені насправді пошкодила, і незабаром я оправивсь од неї цілком.
«Пінґвін» прибув до порту коло дев’ятої вранці, витримавши один із найлютіших шквалів, які лиш бували коли поблизу від Нантукету. Август і я змогли заявитись обоє до містера Барнарда саме на снідання—на наше щастя, після вчорашньої бесіди сніданок трохи запізнився. Мабуть, усі за столом занадто були потомлені, щоб помітити наш до краю висилений вигляд—а для цього, звичайно, не треба було надто пильного огляду. А в тім, школярі можуть просто таки чудеса творити в обмані; ніхто, гадаю, із наших Нантукетських приятелів не мав ні найменшого підозріння, що до мене, чи до мого товариша, чи до нашого «Арієля» хоч трохи стосується жахлива історія, розказувана по місту деякими матросами — як вони наскочили в морі на якийсь корабель та потопили десь тридцять чи сорок бідолаг. Ми ж двоє часто балакали між собою про цю пригоду—і завсіди з трепетом. В одній із таких розмов Август щиро признався мені, що ні разу в житті не зазнав він такого болісного жаху і замішання, як на борту нашого крихітного суденця, коли уперше збагнув силу свого сп’яніння та відчув, що не має сили йолу противитись.[17]
РОЗДІЛ II
Ніколи із голого зважування pro і contra 1 не повинно з цілковитою певністю виводити якийсь висновок, навіть у найпростіших справах. Можна б подумати, що така катастрофа, як я розказав оце, в кінець охолодить при самім зародженні мою пристрасть до моря. Коли ж навпаки — ніколи ще я не нудьгував так палко за буйними пригодами, що ними красніє морякове життя, як за тиждень по нашому чудодійному порятункові. Видно, цього часу було досить, щоб стерти з моєї пам’яти усі тіні та виставити під живуще світло всі утішно-дразливі барви, всю мальовничість недавнього небезпечного випадку. Мої розмови із Августом що-день ставали частіші, чим-раз дужче сповнялись цікавістю. У нього була така маніра розповідати свої океанські історії (як я тепер гадаю, більше ніж уполовину сфабриковані), що вона як-найкраще годилася впливати на людину мого запального темпераменту і дещо похмурої, хоч і палкої, уяви. Дивно також, що він найсильніше збуджував мою схильність до життя моряків, саме коли малював найжахніші моменти мук та одчаю. Для світлих сторін цього малювання я не мав особливої симпатії. Я марив аваріями та голодними муками; смертю або полоном поміж дикунських орд; життям, змарнованим у сльозах, у горесті, на сірій якійсь, і одчайній скелі, серед неприступного, незнаного океану. Такі мари й жадання — бо вони дорівнюють, врешті, жаданням — властиві, як я пересвідчився потім, всьому численному людському племені меланхоліків — але в час, що за нього я тут кажу, я вважав їх немов би за віщі[18] проблиски долі і почувавсь на повинності доконати їх, скільки стане моєї снаги. Август цілком поділяв мій душевний настрій. Річ можлива, справді, що наше близьке товаришування поєднало почасти й характери наші.
Десь вісімнадцять місяців по катастрофі із «Арієлем», фірма Ллойд та Вреденбурґ (звязана певним чином із торговим домом Ендербі — здається, в Ліверпулі) взялася лагодити та обладновувати в китоловну мандрівку бриг «Ґрампус». Це була стара, ветха посудина і заледве годилася вийти в море — навіть уже й по тому, як з нею зробили все, що лиш можна було зробити. Не скажу, право, чом це обрали саме таке судно з інших і добрих суден тієї самої фірми — але так уже сталося. Містера Барнарда призначено на команду. Август збирався із ним. Коли бриг уже був готовий, він часто мене вговоряв, що от, мовляв, тепер випадає прегарна нагода задовольнити мої мандрівницькі жадання. Він знайшов собі в цих намовляннях прихильного слухача—але не так то легко було влаштувати справу. Батько мій наче одверто не противився; але з матір’ю стала істерика на саму згадку про мій намір; а що-найважніше, дід — а від нього- я багато сподівався — заприсягнув, що не дасть мені жодного шилінга, аби я тільки словом коли згадав про цю річ. Проте, всі ці труднощі, не послабивши мого бажання, додали тільки палива у вогонь. Я рішив іти на пропале; і, сказавши Августові про свій рішенець, ми взялися обоє вимисляти план, як би все це
влаштувати. Тимчасом я остерігався уже говорити з кимось із родичів за цю подорож і ніби з цілої душі віддався своїм звичайним справам; всі рішили, що я покинув свій намір. Відтоді я часто обмірковував свою тогочасну поведінку з почуттям прикрости й дивування. Надзвичайне лицемірство, що ним я на цей такий довгий час перейняв кожнісіньке слово своє і учинок, може мені оправдатися тільки тими жагучими, дикими сподіваннями, що з ними зорив я вперед, на вживлення моїх віддавна у серці виношуваних мандрівницьких мрій. Доконуючи свій обманний план, багато в чому я конче мусив довіритися Августовій помочі; він під цей час майже цілими днями був занятий на борті «Ґрампуса», керуючи за батька[19] деякими приготуваннями в каюті та трюмі. Вечорами, одначе, ми неодмінно сходилися та й обговорювали свої наміри. Так ми згаяли десь цілий місяць, не знайшовши жодного плану, що його можна було б сподіватись здійснити; врешті Август сказав мені, що рішився на крайній спосіб. Я мав у Нью-Бедфорді родича, містера Росса, і завів собі звичай час від часу проводити у нього в гостині два чи й три тижні поспіль. Бриг мав вирушати десь у середині червня (1827 p.), і ми ухвалили, що за день чи два перед тим, як він вийде у море, мій батько дістане, як звичайно бувало, від містера Росса записку, із проханням, щоб я приїхав тижнів на два до Роберта й Еммета (його синів). Август узявся скласти цю записку і переслати її. Виправившись ніби до Нью-Бедфорду, я мав заявитись натомість до товариша, а він тимчасом мусив мені врихтувати на «Ґрампусі» схованку. Ця схованка, як він запевняв мене, буде досить догідна, щоб переховатися в ній кілька день, поки мені не можна буде показуватись. Коли бриг відійде так далеко від порту, що повернути буде вже ніяк, тоді, казав він, я улаштуюся зразу як слід, по-панському, у каюті; а що батько його, так він тільки щиро посміється на таку штуку. По дорозі ми стріватимем досить кораблів, щоб переслати додому листа та й пояснити усе моїм батькам.
Нарешті прийшла середина червня; все було готове. Записку написано і одіслано батькам; а в понеділок уранці я вийшов з дому ніби на Нью-Бедфордський пакетбот. Натомість я рушив просто до Августа, що дожидав на мене на ріжку однієї вулиці. Як ми перше гадали, я мав перечасувати, поки споночіє, а тоді закрастися на бриг; та що, на наше щастя, стояв густий туман, ми зважилися, не гаявшись, направитися до схованки. Ми пішли до пристани — Август передом, а я оддалік за ним, угорнувшися в грубий матроський плащ, так що нелегко було б мене розпізнати. Ми завертали саме за другий ріжок, поминувши колодязь містера Едмундса, коли раптом просто перед мене, віч-у-віч мені станув… не хто, як старий містер Пітерсон, мій дід! «Боже милостивий! що це, Ґордон», — вимовив він по довгій павзі,—«що тобі—чиє це ти дрантя нап’яв?» «Сер!»—відказав я,[20] прибираючи, скільки можна було в цей критичний момент, вигляду образи й дивування та силкуючись гомоніти найгрубшим, який лиш можна собі уявити, голосом,— «Сер! Ви помиляєтесь непростимо; по-перше, я ніякий не Ґоддін; а, по-друге, як ти смієш, старий волоцюга, моє шикарне нове пальто називати дрантям?» Цілий свій вік я аж у крик регочуся, згадавши, як чудно старий джентлмен прийняв цю нагінку. Він ступив був од мене два чи три кроки назад, зблід увесь, тоді страшно почервонів, наложив свої окуляри, потім стягнув їх і зразу кинувся притьмом на мене, замахнувшись парасолькою. Але раптом став, мов би щось згадавши одразу; і тоді, повернувшись назад, чкурнув геть од мене вулицею, весь трясучись од гніву та мyрмочучи собі крізь зуби: «Нікуди не годяться — от тобі й нові окуляри — думав, Ґордон — а, будь ти проклят, гемонська Солона Вода, Довготелесий Том!»
Отак насилу проскочивши, ми рушили далі вельми обережно і щасливо добралися до корабля. На борту було всього один чи двоє матросів, та й ті були заняті напереді, пораючись над чимось на бакові. Капітан Барнард, як ми добре знали, був саме в Ллойда та Вреденбурґа і мав там лишатися аж до пізнього вечора, тож ми не мали чого від нього опасуватись. Першим зійшов на борт Август, а я скоро слідом за ним; матроси мене за роботою не помітили. Ми зразу направились до кабіни і не знайшли там ні живої душі. Кабіна була обставлена дуже вигідно — річ незвичайна на китоловному кораблі. Крім неї, були тут іще чотири прекрасні каюти для капітана та помічників, з широкими і зручними койками. Я помітив також великий камін та надзвичайно пухкий і дорогий килим, що ним був укритий поміст і в кабіні, і в осібних каютах. Заввишки вони були і повних сім футів, і взагалі все виглядало просторіш і далеко приємніше, ніж я сподівавсь. Проте, Август не дав мені довго роздивлятися, підганяючи, щоб я як-найскорше сховався. Він направився в свою власну каютку, на лівому борті брига і близько до перебірок. Зайшовши туди, він причинив і замкнув двері. Здається, зроду я не бачив такої милої кімнатки, як оця, де тепер опинивсь. Вона мала удовж десять футів, і стояла в ній[21] одна тільки койка; як я вже казав, це була койка широка й догідна. Ближче до перебірок була тут містинка на чотири квадратові фути, де стояли стіл, стілець та висяча полиця, повна книжок—найбільше про подорожі та мандрівки. Багато ще інших малих вигод було в цій кімнаті; між ними слід згадати таку ніби шаховку чи холодник—Август показав мені в ньому безліч усяких лигоминок: було там і ззісти, і випити.
Потім він натиснув кісточками пальців певну містину на килимі, в кутку описаного оце відділу кімнати (пояснивши мені, що він вирізав тут частину помосту, десь на шістнадцять квадратових футів, а потім знову вложив її). Коли він потиснув, ця латка з одного краю піднялась, так що він міг підвести свої пальці під спід. Таким способом він розкрив отвір трапу (килим був прибитий до цієї латки гвіздками), і я побачив, що трап той вів до заднього трюму. Тимчасом Август засвітив фосфорним сірником маленьку свічку і, вставивши її у глухий ліхтар, спустився з ним у отвір, кажучи мені іти слідом. Я так зробив; тоді він, потягнувши за цвях, забитий зісподу у вирізану латку, закрив нею отвір; при цьому килим, звичайно, ліг на помості, як був давніш, і всі сліди отвору зникли.
Наша свічка видавала таке слабе проміння, що я на превелику силу міг вибирати собі дорогу між тією завалою всяких речей, де я тепер опинився. Але помалу очі мої звикли до темряви, і я пішов вільніше, тримаючись за полу Августової куртки. Довго ми кружили, продираючись мало не поповзом по нескінченних вузьких переходах — аж нарешті він допровадив мене до кованого залізом ящика, такого, як, часом, бува пакують коштовний фаянс. Він мав чотири фути заввишки і повних шість удовж, але був дуже вузький. На ньому стояли два здорові барила з-під олію, а на них знов велика сила солом’яних матів, нагромаджених попід самісіньку стелю. Навкруги, скільки скинути оком, як-найтісніш копичився вгору цілий хаос із усякого роду корабельного обладнування, разом із різновзірною мішаниною кошів та коробів, бочок, тюків — аж дивно було, як це ми знайшли якийсь доступ до нашого ящика. Згодом я довідався, що Август навмисне узявся ладнувати у цьому трюмі вантаж, щоб зробити[22] мені певну схованку, і при цьому мав одного тільки помічника, та й той не належав до команди брига.
Одна стінка ящика, як показав мені Август, відсувалася. Август одставив її і показав середину ящика; вона мені надзвичайно сподобалась. Весь спід був укритий матрасом, узятим із ліжка в каюті; до того ж, тут були всі потрібні для мого комфорту речі, які лиш змога було втулити на такій невеличкій містині і, заразом, мені ще лишалося досить місця сидіти, а чи й лягти на весь зріст. Між іншим, тут були книжки, перо, чорнило, папір, три укривала, великий глек із водою, барильце морських сухарів, три чи чотири штуки здорових Болонських ковбас, величезний шматок шинки, холодна бараняча нога, нарешті пляшок із шість вина та наливок. Я зразу заходився влаштовуватись у моїм невеличкім домочку, з почуттям такого вдоволення, що жоден монарх, гадаю, не відчував такого, вступаючи до нового палацу. Август тимчасом навчив мене, як закривати ящик, а тоді, піднісши ближче до покришки свічку, показав мені чорну шворку, що переходила через неї. Ця шворка, сказав він, ішла від моєї схованки, через увесь лабіринт переходів, до цвяха, забитого в стелю трюму, якраз під вилазкою до його кімнати. Послугуючись нею, я міг би легко знайти собі вихід без його проводу, наколи б, скажім, який несподіваний випадок мене змусив до того. Сказавши це, він подався геть, лишивши мені ліхтаря та подвійний запас свічок і фосфору; він обіцяв одвідувати мен як-найчастіше, аби лиш була змога непомітно вибратися. Це був день 17-го червня.
Я пробув у своїй схованці (скільки міг здогадуватись) три дні і три ночі, не одлучавшися з неї ніяк—тільки двічі виходив випростати заціпеніле тіло, постоявши наввипинки між двома кошами, просто отвору мого ящика. Через увесь цей час я не мав од Августа нічого, але це не дуже мене турбувало: я знав, що бриг мав ось-ось виходити в море, і за всяким клопотом йому нелегко було вибрати нагоду, щоб зійти до мене вниз. Нарешті я почув, як відчинилася і упала ляда, і зразу тихий Августів голос покликав мене на ім’я; він питався, чи все гаразд та чи не треба мені чого. «Нічого»,—відмовив я,— «мені тут[23] як-найкраще; а коли одпливає бриг?» «Вирушить не дальше як за півгодини», — відповів мені Август.— «Я саме прийшов тобі це сказати; до того ж боявся, ти непокоїшся тут, що мене немає. Я іще деякий час не виберуся зійти знов наниз — може ще три чи чотири дні. На борту все гаразд. Коли я піду та закрию ляду, берися за шворку та добирайся сюди, до гвіздка. Знайдеш тут мій годинник — він тобі здасться, бо в пітьмі ж не можеш стежити час. Ти, мабуть, не скажеш, скільки тут висидів, у цій ямі: всього три дні — сьогодні у нас двадцяте. Я приніс би тобі цей годинник до ящика, та боюсь, замітять». І з цим він подався геть.
Десь за годину як він пішов, я добре відчув, що бриг рушиться, і повітав себе, що нарешті щасливо розпочав свою подорож. Потішений цією гадкою, я рішив настроїтися як-найлегше та й вижидати ходу подій, аж поки зможу замінити свій ящик на просторішу, хоч і ледве чи надто зручнішу каюту. Перша моя турбота була — добути годинника. Засвітивши свічку, я рушив у темряву, переходячи за шворкою нескінченні лабіринти; подекуди я виявляв, що, добившися на чималу відстань, повертав знов назад, на яких два фути від давнішого свого місця. Нарешті я добрався таки до гвіздка і, діставши годинника, що за ним оце мандрував, щасливо вернувся із ним назад. Тоді, переглянувши так дбайливо достачені мені книги, я вибрав поміж них опис експедиції Льюїса та Кларка в гірло Колумбії. Я розважався ним деякий час, а потім, відчувши, що починає хилити на сон, обережно загасив свічку та й міцно заснув.
Прокинувшись, я відчув дивне замішання в думках, і минув десь чималий час, поки я звів собі на мисль різні обставини мого пробування тут. Одначе, помалу я пригадав усе. Засвітивши вогонь, я глянув на свого годинника; але годинник став, отже я не мав жодних засобів визнати, як довго я спав. Тіло мені все потерпло, і я мусив його розрушити, постоявши знову між кошами. Відчувши зразу просто таки вовчий апетит, я здумав був про холодну баранину, що її одвідав був трохи саме перед сном і добре тоді в ній засмакував. Як же я мусив здивуватися,[24] побачивши, що вона геть протухла! Це мене дуже стривожило; бо, звязавши цей факт із тим безладдям у думках, що його відчув ото прокинувшись, я починав уже домислятися, що мусив проспати надзвичайно довго. Це могла щось накоїти задуха в трюмі—а далі, дивись, вона могла привести і до серйозніших наслідків. Голова мені боліла страшенно; кожен віддих давався неначе з превеликим трудом; словом, мене гнітила безліч тяжких відчувань. А в тім, я не важивсь таки зробити тривогу, відчинивши трап, чи іншим яким способом; отже, завівши знову годинника, я скільки мога заспокоїв себе.
Минула ціла доба—двадцять чотири трудні години, а ніхто не приходив мене полегшити, і я не міг не винити Августа за таку надзвичайну невважливість. Що мене найбільше турбувало— що води в моїм глечику лишалося пів-яких пінти; я дуже терпів від спраги, бо, як не стало баранини, мусив їсти багато Болонської ковбаси. Мені приходилось дуже скрутно; я не міг уже цікавитися книжками. До того ж, змагала мене непереборна хіть заснути, а заразом я потерпав на саму тільки думку підкоритися цій сонливості, бо тут, у замкненім повітрі трюму, міг бути якийсь погубний вплив, як буває від пічного чаду. Тимчасом хитання брига показувало мені, що ми вже у чистому морі, а приглушений гудючий гук, що досягав мого слуху немов із величезної відстани, свідчив, що там назовні гуляє не аби-який вітер. Я не міг добрати причини, чом не являється Август. Певна річ, що ми відійшли уже далеко, і мені можна було б зійти нагору. Може йому що сталось — але я негоден був уявити нічого такого, чим би можна було пояснити, що він так надовго покинув мене в цій в’язниці: хіба що, справді, помер десь чи впав за борт — а цього мій розум ніяк не міг допустити. Можлива річ, що нас запинили супротивні вітри, і ми досі десь пробуваємо близько Нантукету. Але цю гадку я мусив кинути, бо коли так, то наш бриг мав би часто повертатися на різні галси; а тимчасом він усе хилився наліво, і звідси я мав цілковиту певність, що він іде просто, під рівним бризом на старборті. Та ще й те, що коли б ми досі були десь близько острова, чом би Август не міг одвідати мене; та й повідомити[25] про всі обставини? Отак розмірковуючи над труднощами мого самітного й безрадісного становища, я рішив іще переждати добу, а тоді, як не вийде мені за цей час ніякої полегкости, я направлюсь до трапу та постараюсь переговорити із Августом або принаймні хоч віддихнути трохи свіжим повітрям через ляду та добути в його каюті скількись води. Але тут, посеред цих думок, дарма що я так змагався зберегти свою чуйність, а таки знов занурився помалу в глибокий сон, чи, радше сказати, омління. Мари мої у цім сні як-найжахніші були! Всі біди мене опадали, усі страхіття! Поміж іншими напастями, люті, потворні демони душили мене на смерть величенними подушками. Гігантські змії обвивали мене і палко вдивлялись мені у вічі своїми страшно-блискучими очима. А тоді пустині, безкрайні, розпачливі, надхнені безмежним жахом, розстилалися перед мене. Незмірно високі стовбури дерев, безживні і сірі, височилися нескінченою лавою, скільки сягало око.Їхнє коріння геть углибало сподом у розлогі багна, що їх прикро-чорні, понурі води лежали безрушно-тихі і заразом страшні. І ці дивоглядні дерева ніби мали в собі людську душу і, вимахуючи на всі боки своїми голими, як кістяки, руками, криком благали милости від глухих і мовчущих вод—разючим, пронизливим лементом най-гострішої муки й одчаю. І мінялась картина; і я стояв, нагий і самітний, на спалених жаром піскуватих рівнинах Сагари. Біля ніг моїх лежав, згорнувшись клубком, лютий тропічний лев. І раптом його дикі очі розплющились та й упали на мене. Напружним ривком скочив він на ноги, вискаливши жахні свої зуби. Ще мить — і з його червоного зіву вибухнув рев, подібний до небесного грому, і я пав притьмом долі. Не мігши духу звести в пароксизмі переляку, я відчув, нарешті, що до мене вертається свідомість. Але ж мій сон, це зовсім не сон був! Принаймні тепер, то я ж володів своїми чуттями! Лапи якогось реального, величезного страховища тяжко гнітили мені груди — я чув на своїм вухові його гарячий подих — його білі, потворні ікла блищали мені крізь пітьму.
Щоб і тисяча існувань залежала від єдиного мого поруху, від одного словечка, я негоден був ні двигнутися, а ні вимовити[26] жодного звуку! Тимчасом звір — хто б він не був — також не рушивсь і не чинив мені поки-що насильства, а я лежав під ним до краю безпомічний і, гадалось, конав. Я почував, що тілесні й духовні сили геть полишають мене — що я гину, словом, і гину з самого страху. Голова мені ішла обертом — смертний нуд охопив мене — зір мене зраджував — жаркі очі понаді мною, і ті мені брались туманом. Останнім напружним зусиллям ледве видихнув слабий поклик до бога і ладен уже був померти. Але гук мого голосу, здавалося, збурив усю затаєну лють невідомого звіра. Воно кинулося було на мене усім своїм тілом !.. але що ж то мені за чудо було, коли, з довгим і тихим скимлінням, з звичайною пристрастю, із найдивнішими виявами своєї втіхи та приязни, воно заходилось лизати мене по руках, по лиці. Я нестямивсь, я зовсім стерявся з дива — але не міг не пізнати в цьому своєрідному скимлінні мого Ньюфавндленда Тигра; занадто добре я знав його дивний спосіб пестощів. Це був він! Кров мені так і ринула до висків — я відчув млосне, незможне чуття порятунку і воскресіння. Я скочив, як стій, із матрасу, що на ньому лежав, і, кинувшися на шию вірному супутникові й другові, полегшив довгий гніт, що здушував мої груди, в потоках жагучих сліз.
Як і перший раз, чуття мої, коли я встав із матрасу, були в стані як-найбільшої невиразности й помішання. Довгий час я майже негоден був зложити жодної гадки; але поволі мисленні сили вернулись до мене, і я знову звів собі на думку деякі обставини мого пробування в трюмі. Присутність Тигра я даремне змагався собі пояснити; і, після тисячі різних здогадів, мусив задовольнитися радістю, що він таки тут і поділяі зі мною мою безпросвітну самотність та тішить мене своїм пестуванням. Собак багато хто любить, але я мав до Тигра приязнь щирішу, ніж це буваз звичайно — і певне, що жодна тварина не заслужила б вірніше цієї приязни. Сім років він був нерозлучним моїм товаришем, і при цьому не раз засвідчив усі ті шляхетні властивості, що за них ми цінимо взагалі собак. Я щеням іще врятував його із лап одного маленького негідника в Нантукеті, коли той тягнув його, з мотузком на шиї, топити; а він,[27] три роки по тому, вирісши, відплатив цю послугу, врятувавши мене від кия вуличного грабіжника.
Добувши годинника та приложивши його до вуха, я пересвідчився, що він знову став; але це не було мені несподіванкою, бо із своєрідного стану моїх чуттів я зрозумів, що спав, як і перше, дуже довго; як саме довго, я не міг, звичайно, сказати. Я весь горів пропасницею, і спрага мене катувала нестерпно. Навпомацки узявсь я шукати круг ящика за малим своїм запасом води ; світла я вже не мав, бо свічка вигоріла аж до підставки, а коробочок із фосфором не навертався під руку. Аж тут, знайшовши глечик, я побачив, що він був порожній. Це, звичайно, Тигр спокусився на нього; він же поїв і рештки баранини, що з неї чисто обгризена кістка лежала при вході до ящика. За протухлим м’ясом мені ніяк було шкодувати, але серце мені упало на думку про воду. Я був слабий без міри, так що весь тремтів як у пропасниці при найменшому порухові чи зусиллі. На довершення моїх бід, бриг увесь хилитався й двигтів із великою силою, і олійні бочки на моєму ящикові ось-ось могли впасти додолу та перетяти мені єдиний шлях до входу чи виходу. Ці обставини спонукали мене будь-що-будь рушати до трапу і зразу шукати помочи, поки ще не стало зовсім несила це зробити. Прийшовши до цього рішенця, я знову узявся намацувати кругом коробочок із фосфором та свічки. Коробок я незабаром натрапив; а не знайшовши так скоро, як думав, свічок (мені згадувалось, що поклав їх зовсім близенько), я на час полишив свої розшуки і, наказавши Тигрові лежати тихо, рушив зразу в похід до трапу.
При цій спробі моя знедужалість показалась так явне, як ні разу іще перед тим. Лиш з превеликим зусиллям я міг просуватися поповзом наперед; руки й ноги раз-у-раз підгиналися підо мною, і тоді, упавши долілиць, я лишався кілька хвилин простертий на грані непам’яти. І все-таки я поволі волочився в тяжких змаганнях уперед, боячися що-хвиля зомліти у вузьких і поплутаних сутісках поміж усяким громоздом — а тоді б тільки смерти мені лишилось чекати. Врешті, отак ірвонувшися уперед, скільки було моєї сили, я прикро ударився лобом у[28] гострий кут кованого залізом ящика. Цей удар лиш приглушив мене на хвилю; але, отямившись, я з тяжким болем в душі побачив, що тяжке і нагальне хитання брига скинуло той ящик якраз на моїм шляху, так що начисто заступило мені прохід. Найдужчим зусиллям я негоден був його зсунути ні на єдиний дюйм, бо він міцно засів між ящиками та корабельним обладнуванням, що громадилося кругом. Отже я мусив, при своєму безсиллі, або одкинутися провідної моєї шворки та шукати іншого проходу, або ж видертись через цю перепону та відновити свій хід по той бік ящика. Перша із цих можливостей така була небезпечна і занадто трудна, що й здумати про неї годі було без трепету. В моїм теперішнім виснаженні і душі і тіла я б конче мав при такій спробі заблудити, а тоді лихою смертю лягти у потворних і зловорожих лабіринтах трюму. Отож не вагавшися, я зібрав усе, що лишалось мені сили й завзяття і рішив видиратися через ящик.
Ставши з таким наміром на ноги, я побачив, що це завдання іще трудніше, ніж підказували мені мої страхи. Обабіч вузького проходу здіймалися справжні стіни важкої поклажі, і найменший мій нерозважний порух міг завалити їх просто мені на голову; та коли б і не так, цей обвал міг би начисто вже заступити мій шлях наперед. Самий ящик був довгий, громіздкий; упертися десь ногою було ніяк. Даремне я силкувавсь усіма можливими способами засягти якось руками його верхній кінець, щоб підтягтися потім угору. Та коли б мені й пощастило в цім, певна річ, що не вистачило б сили вибратися нагору. Воно й краще було, що я на це не спромігсь; бо нарешті, в очайдушнім зусиллі зрушити ящик із місця, я почув, що ближчий до мене бік його захитавсь. Я кинувсь поспішно обмацувати рукою верхній кінець планок і спостеріг, що одна з них, дуже широка, одстала. Мені вдалося, хоч із великим клопотом, геть одірвати її—на щастя, зі мною був складаний ніж; і, влізши в отвір, я на превелику, собі втіху виявив, що на противній стороні не було жодних дошок: інак кажучи, кришки зовсім не було, а та сторона, що крізь неї я пробився, це було дно. Далі я не натрапив уже на якісь значні перешкоди, ідучи скрізь за шворкою — аж нарешті добрався до гвіздка.[29] Серце мені калаталося, коли я став на ноги та злегка натиснув на ляду, що закривала трап. Вона не піддалася мені так скоро, як я сподівався, і я натиснув сильніш, усе ще опасуючись, що в каюті може бути хто інший, не Август. Але ляда, на диво мені, не подавалася, і я почав уже цим непокоїтись, бо знав, що раніш вона підіймалася зразу, при найменшім зусиллі. Я надавив її дужче — вона ні з місця; з усієї сили — вона таки ані руш; скажено, несамовито, з одчаєм! — вона не давалась найдужчим моїм намаганням; і цей опір був такий непереможний, що, очевидно було, отвір наш десь виявили і забили наново гвіздками, або ж на нього навалено якусь величезну вагу; що її шкода було й замірятися зрушити з місця.
Я був у крайньому страху й замішанні. Марне я силкувався зміркувати можливу причину, яким це способом мене забито отак в цій домовині. Я негоден був уложити звязний шерег міркувань і, схилившися на поміст, безвладно віддався найлихішим фантазіям, де майбутні мої напасті обступали мене: жахливі муки і смерть від безводдя, безхліб’я, задухи; агонія живцем похованої людини! Нарешті мені хоч почасти вернулись душевні сили. Я встав і узявся обмацувати пальцями ляду, шукаючи якої шпари чи щілини. Знайшовши, я став їх пильно випробовувати, чи не пропускають вони трохи світла з каюти; але нічого не видко було. Тоді я почав протискати туди лезо свого ножа, поки натрапив на якусь тверду перепону. Поскрібши її ноягем, я виявив, що це була суцільна залізна маса, а своєрідний хвилястий зарис її, коли я проводив уздовж неї ножем, привів мене до гадки, що це був якірний ланцюг. Тепер одно мені лишалось: вернутися у той самий слід до ящика та й покоритись лихій своїй долі, або ж намогтися так заспокоїти свої мислі, щоб винайти який план порятунку. Я зразу приступив до цієї спроби і, по незліченних труднощах, дістався таки назад. Коли я, зовсім бездиханий, схилився на свій матрас, Тигр положився на цілий свій зріст коло мене і, здавалося, силкувався своїми пестощами розрадити мої біди та надихнути мені мужности проти них.
Дивна його поведінка нарешті змусила мене звернути на нього пильну увагу. Полизавши мені який час обличчя та руки,[30] він раптом переставав і починав тихо скімлити. Простягши до нього руки, я що-разу спостерігав його під цей час, що він лежить горічерев, із піднятими вгору лапами. Це так багато разів повторювалось, що видавалося дивним; я ніяк не міг зрозуміти, що воно за знак. А як собака немов би жалівся на щось, я рішив, що йому десь болить; захвативши йому руками лапи, я взявся їх одну по одній оглядати, але не знайшов ніякого сліду якоїсь виразки, або що. Тоді я надумав, що він голодний, і дав йому здоровий шмат шинки — він пожер усе жадібно, але потім знов відновив свої незвичайні заходи. Нарешті, здумавши якось, що він, як і я, мучиться спрагою, я вже збирався остаточно признати слушність цієї гадки, коли раптом мені спало на мисль, що я ж оглянув йому самі лапи, а рана могла десь бути на тілі чи на голові. Я обмацав старанно голову, але не знайшов нічого; аж тут, провівши йому рукою по спині, я відчув, що в однім місці шерсть злегка їжилася, виставаючи ніби смужкою почерез цілу спину. Полапавши тут пальцем, я знайшов мотузок, а прослідивши його, побачив, що він оперізує ціллий тулуб собаки. Я пильніше випробував цей мотузок і натрапив на якийсь малий клаптик — він мав подобу записки; мотузок був перев’язаний через нього так, що цей клаптик приходився Тигрові якраз попід лівою пахвою.[31]
РОЗДІЛ III
Тут мені спала думка, що цей папірець—це має бути записка від Августа; що якийсь несподіваний випадок перешкодив йому визволити мене із моєї в’язниці, і він узявся такого способу, щоб сповістити мене про справжнє становище. Охоплений трепетом нетерпіння, я знову взявся шукати фосфорних сірників та свічок. Я непевне собі пригадував, що, перед тим як заснути, старанно відклав їх десь набік од себе, і перед недавньою своєю виправою до трапу був таки спроможний пригадати точне місце, де їх поклав. Але тепер я даремне силкувався звести його на думку і на цілу годину мусив віддатися марним, докучним розшукам загублених речей; такої Танталової турботи, такої непевности не зазнаєш, либонь, довіку. Нарешті, коли я отак плазував, наосліп обмацуючи все округ себе та схилившися головою аж до помосту, десь близько поза отвором мого ящика я побачив раптом слабенький блиск, в напрямкові докорми. Вельми вражений я був пустився до нього, бо це наче було всього кілька ступнів од мене. Та заледве я рушив із цим наміром у той бік, як світло зовсім зникло мені з очей; щоб побачити його знову, я мусив навпомацки добиратися уздовж ящика, аж поки вернувсь на своє давнє місце. Тоді, обережно повертаючи на всі боки головою, я пересвідчився, що, посуваючись поволі і дуже обачно в напрямкові, протилежному до того, куди я був рушив уперше, я міг наближатись до світла, не випускаючи його з очей. Тут я направився просто до нього (пробившися крізь незліченні сутіски) і побачив, що це світились уламки моїх сірників; вони лежали в перекинутій порожній бочці. Я не міг собі дати ради із тим, що яким це побитом вони опинилися тут; аж тут рука моя[32] саме натрапила на два чи три шматки свічного воску, що їх, як видно, пожвакав собака. Я догадавсь одразу, що він пожер увесь мій запас свічок, і остаточно зневірився, що зможу колись прочитати Августову записку. Мізерні рештки воску так помішалися в бочці з усяким мотлохом, що я геть покинув думку добути з них яку користь, і полишив їх там, не займавши. Фосфор, що від нього лишилося яких два уламочки, я скільки міг повизбирував і, по великім клопоті, вернувся із ним до ящика, де через увесь цей час лишався Тигр.
Що діяти далі, я ніяк не сказав би. В трюмі було так темно, що я не міг бачити своєї руки, хоч як наближав її до лиця. Заледве можна було роздивитися білий клаптик паперу, та й то не тоді, коли я дивився на нього просто; тільки повертаючи на нього зовнішню частину ретини, тоб-то дивлячись на нього скоса, я спостеріг, що він стає трохи видний. З цього можна собі уявити, яка пітьма стояла в моїй в’язниці; і записка мого друга, коли це таки справді була його записка, здавалося, мала тільки додати мені невпокою, даремне розтривоживши мій і без того вже висилений та до краю збурений розум. Марне я розгортав
у думках безліч абсурдних замислів, як добути світла: на такі точнісінько замисли пускається людина в подразливім сні під чарами опію—всякий і кожен із них виглядає сновиді то надзвичайно розумним, то незмірно безглуздим, в мірі того, як навпереміну розсяває у нім то розсудок, а то знов уявні сили. Врешті мені спала таки думка, яка видалась зразу розумною і змусила зовсім слушне дивуватися, як це я не прийшов до неї раніш. Я поклав клапоть паперу на обкладинку книжки і, зібравши до купи уламки фосфорних сірників, принесених із тієї бочки, зложив їх усі на папір. Тоді заходився усе це розтирати долонею — хутко, але старанно. Зразу по всій поверхні розлилось ясне світло; певна річ, що коли б там було яке писання, я прочитав би його без ніяких труднощів. Але там не було ні жодного знаку—нічого, тільки понура, невтішна білість. Світло за кільки секунд загасло, і моє, серце згасло
враз із ним.
Я казав уже не раз, що мій розум за деякий час перед цим дійшов був стану, що граничив з ідіотизмом. Певна річ, що[33] бували й хвилеві переміжки повної розсудливості, а часом навіть енергії, але їх було небагато. Не слід забувати, що я пробув тут, мабуть, багато днів, вдихаючи отруйне повітря замкненого китоловного трюму, і за цей час здебільшого мав мізерний пай води; а останні чотирнадцять чи п’ятнадцять годин не заживав уже нічого — та ще й не спав цей час. Солона їжа найдразливішого роду була мені головною, а після того, як пропала баранина, єдиною поживою; хіба що морські сухарі — так вони були мені ні до чого, бо занадто сухі й затверді на моє опухле і пересмагле горло. Я був тепер весь у лютій пропасниці і взагалі почувавсь тяжко хворим. Тим-то після останньої моєї невдачі із фосфором минуло багато гірких годин безнадійности, заким мені зароїлася думка, що я ж пак оглянув папір з одного тільки боку. Я не візьмусь описати свій лютий гнів (бо це радше лютість була, я гадаю, не інше що), коли раптом мене осяла свідомість, якої непростимої похибки я допустився. Але сама ця похибка ще б і не так заважила, коли б не мій власний безглуздий поспіх — в тяжкому розчаруванні, що на папері немає ні жодного слова, я, мов дитина, роздер його на клапті та й пожбурив од себе геть, сам не сказав би куди.
Найтруднішу частину завдання, що стало тепер перед мене, полегшила мені тямущість мого Тигра. На превелику силу знайшовши маленький клаптик записки, я підставив його собаці до носа і постарався дати йому наздогад, що він мусить принести мені решту. На диво мені (бо я не вчив його ніяких штук, що ними звичайно славиться його плем’я), він ніби зразу збагнув мою думку і, понишпоривши кільки хвилин довкола, скоро знайшов другий величенький уривок. Принісши його до мене, він загаявсь хвилинку і, потершися носом об мою руку, здавалося, чекав од мене похвали за свій учинок. Я погладив його по голові, і він одразу знов подався геть. Тепер минуло кільки хвилин, поки він повернувся, та зате, прийшовши, він приніс із собою здоровий клапоть; це наче й був увесь загублений папірець, бо я либонь розірвав його на три всього частки. На щастя, я не мав особливого клопоту, шукавши тих небагатьох уламочків фосфору, що іще лишались мені: мене керувало туманне сяйво,[34] що й досі розходилося від двох чи трьох його шматочків. Невдачі навчили мене обережности, і я тепер який час переждав, роздумуючи, що маю чинити. Дуже ймовірна річ, міркував я, що там щось написано на тій сторрні, якої я не роздивлявся, але яка ж це саме сторона? Скласти уривки до купи—так це не давало мені ніякого ключа, хоч і забезпечувало певність, що слова цієї записки (коли там справді щось є) будуть усі на одній стороні і звязані між собою як слід, так, як були написані. А воно конче треба було дійти у цім пункті цілковитої певности, бо залишків фосфору ніяк би не вистало на третю спробу, коли б тільки я похибив у цій, що збирався оце приступити. Я поклав папірець і книжку, як і перше, і кільки хвилин сидів, розважно обертаючи в мислях усю справу. Врешті я надумав, що, може, пописана сторона могла мати па своїй поверхні такі нерівності, що тонке чуття дотику спроможне було б їх виявити. Я рішив зробити спробу і як-найуважніше провів пальцем по тій стороні, що перша мені навернулася, але нічого не назнав там і повернув папір на другий бік, притуливши його до книжки. Тут я знов узявся старанно водити пальцем по папері, аж раптом спостеріг надзвичайно слабенький, але видний таки блиск, що займався смужкою під моїм пальцем, там, де він двигавсь. Я знав, що цей блиск мали видавати манісінькі шматочки—рештки того фосфору, що ним я покрив папір при першій своїй спробі. Коли так, то на другій, зворотній стороні мало бути писання ― коли б тут, кінець-кінцем, знайшлось таки справді яке писання. Я повернув записку назворот і взявся робити те саме, що перше. Коли я натер її фосфором, вона, як і той раз, освітилася блиском, але тепер на ній виступило кільки рядків буйного письма, писаного ніби червоним чорнилом. Фосфоричний блиск, хоч і досить ясний, заяснів лиш на хвилю. Проте, коли б я не був так занадто схвильований, мені б зовсім вистало часу переглянути всі три речення, що появилися перед мене—бо я бачив їх три. Та в мої жадобі прочитати їх всі одразу, мені удалося вхопити тільки п’ять останніх слів. Вони виглядали так: «кров’ю—не виходь бо загинеш».
Коли б я мав змогу прочитати всю записку, збагнути у повнім значінні цю пересторогу, що її отак спитувався подати[35] мені мій друг, то нехай би вона розкрила мені, яку повість найгіршого, невимовного лиха, а не надхнула б, запевне, й малої частки тих нестерпних і заразом невиразних страхів, що їх зароїла в моїх думках ця уривкова звістка, надіслана таким дивним способом. Іще й «кров» ота, над усіма словами слово — так насичене завжди тайною, і муками, й жахом — яким устокроть значущим воно явилось тепер, як холодно й тяжко (одірвані від попередніх слів, що мали їх визначати й обмежувати) упадали його загадкові звуки в глибокий морок моєї в’язниці, у найдальші глибини моєї душі!
Певне, що Август мав важливі причини, хотівши, щоб я лишався у схованці; і я укладав собі тисячі здогадів, що це могли бути за причини, але нічого не міг домислитися, щоб знайти достатню розгадку цій таємниці. Повернувши з останньої своєї виправи до трапу, перед тим, як мою увагу одвернула в інший бік дивна Тигрова поведінка, я саме прийшов був до рішенця будь-що-будь дати про себе відома людям на борту або ж, коли б це не вдалося, спробувати пробитись нагору через орлоп-дек. Деяка певність, що я зможу в крайньому разі виконати котрий із цих намірів, давала мені силу (інакше я б її не мав) зносити тяготи мого становища. Але ці кількоро слів, що їх я спромігсь прочитати, відтяли мені останню надію, і тепер я уперше збагнув усю гіркоту моєї долі. В пароксизмі одчаю кинувся я правцем на матрас; цілий день, цілу ніч десь пролежав я так у якімсь отупінні, лиш хвилево прояснюванім переміжками розсудливости й пам’яти.
Нарешті, я ще раз підвівсь і роздумався над напастями, що звідусіль облягали мене. Навряд чи зміг би я пережити без води іще одну добу, а на довший час, то не зміг би напевне. Першу пору мого пробування в трюмі я пив досхочу спиртові напої, що їх достачив мені Август, але вони тільки розпалювали мені жар, а ніяк не гамували спрагу. Тепер мені лишилося всього чверть пінти міцної персикової наливки; шлунок мій не хтів її приймати. Ковбасу я поїв усю; од шинки лишився невеличкий кавалочок шкорини, а сухарі поїв Тигр, так що зостались самі окрушинки. На довершення моїх бід я відчув, що голова моя[36] болить що-хвилі дужче, а заразом де-далі сильніш понімало мене гарячкове маячіння,—воно нападало мене й раніш, то в більшій, то в меншій мірі, аж від першого сну мого в трюмі. Деякий час тому я почав уже й дихати на превелику силу, а тепер кожний подих коштував мені надзвичайно болісних спазм у грудях. Та появлялись мені ще й інші, різні причини тривоги, і одна з них, власне, найбільше збудила мене до чинности, порушивши безтямне моє лежання на матрасі. Це була поведінка мого собаки.
Вперше я спостеріг зміну в його поводженні, коли ото, при останній своїй спробі, натирав фосфором папір. В той час, як я клопотався цим ділом, він з легеньким гарчанням тикався носом у мою руку; але я занадто тоді хвилювався, щоб дуже на це вважати. Скоро по тому, як знає читач, я кинувся долі на матрас і запав у якусь ніби летаргію. Аж тепер до моєї свідомості дійшов якийсь мов би свист, попід самим моїм вухом; це був Тигр — бувши, як видно, в стані надзвичайного подразнення, він важко, хрипливо дихав, а очі йому світились у тьмі вогненним блиском. Я заговорив до нього; він одповів тихим гарчанням, тоді затих. Тут я знов зануривсь у непам’ять і знову очутився з тієї самої причини. Так повторилося три чи чотири рази, аж поки нарешті поводження Тигра так мене настрашило, що я зовсім протверезів. Він лежав тепер при самім вході до ящика, гарчав страшливим, хоч і приглушеним риком і скреготав зубами так, мов би корчі страшні його зводили. Я був певний, що його напав сказ від безводдя чи від задухи в трюмі, і не міг собі дати ради, що тепер діяти. Мені незносна була думка убити його, а однак це видавалося абсолютно неминучою для моєї власної безпечности річчю. Я бачив явне його очі, втуплені в мене із виразом смертельної ворожости, і що-хвилі чекав од нього нападу. Врешті я вже негоден був далі терпіти це жахливе становище і рішив пробитися з ящика будь-що-будь—забити його, коли він мене змусить до цього своїм опором. Щоб вибратися, мені треба було перейти його тіло, і Тигр мов би вгадав мої наміри, звівшися на передні лапи (я це спостеріг із того, що очі його перемістились) та виставивши до мене свої білі ікла, добре видні мені і в темряві. Я позбирав недоїдки з шинки[37] та пляшку з наливкою і сховав їх по кешенях, узяв великого ножа, що зоставив мені Август, тоді, вгорнувшися скільки мога цупко у плащ, направився був до виходу з ящика. Заледве я рушивсь, пес із грізним ричанням метнувся мені до горла. Вся вага його тіла припала мені на праве плече; я зразу упав наліво, а зшаленілий звір усім тілом проскочив понад мене. Я упав на коліна, головою в укривала, і вони захистили мене при другім шаленім нападі; я чув, як гострі зуби вгородилися в шерстяну ослону, що повила мені шию, але, на щастя, вони не пройшли крізь усі її склади. Я лежав насподі, під собакою, і на кільки хвиль цілковито віддавсь його власті. Та мій одчай надав мені сили, і я звівся прикро на ноги, скільки снаги тручаючи від себе пса, потягнувши за собою укривала з матраса. Ці укривала я накинув на нього, а поки він виплутувався з них, я вискочив з ящика і добре причинив його, щоб пес не зміг за мною погнатися. Але що ж, коли в цій боротьбі я мусив десь пустити останній свій кусник шинки, і тепер увесь мій припас зійшов на єдину пляшку наливки! Коли ця гадка пройняла мій мозок, я відчув у собі приступ чуття суперечности, як подоба було б у таких обставинах хіба зіпсованій дитині, і, притуливши пляшку до губів, вихилив її до останньої краплі та й пожбурив скажено на поміст.
Ледве загасло ехо цього гуку, я почув своє ім’я: хтось кликав мене упірно, але приглушеним голосом, в напрямкові десь до корми. Така це була мені несподіванка, таку бурю збудило це у моїй душі, що я марне зусилювавсь відповісти. Мовні мої здольності цілковито десь заникли, і отак, в агонії страху, що мій друг подумає—я помер, що він поверне назад, не пробуючи доступитись до мене, я стояв між кладдю, при своїм ящику, і тріпотів конвульсивно всім тілом, і ловив собі в груди духу і силкувався сказати щось. Нехай би тисяча світів залежала від єдиного мого звука — я негоден був його вимовити. А в цей час я чув поміж кладдю тихий рух, десь подалі від того місця, де я стояв. І гук його ось затихав і ще затихав, і ще. Чи забуду коли, що я відчував у цю хвилю ? Він одходив — мій друг, мій товариш, що од нього я мав право так багато сподіватися — він одходив—він[38]покине мене — він пішов! Він покине мене на злощасну смерть, видихати останнього духа в найстрашнішій, над міру огидній темниці — і слово єдине, один малесенький звук мав би мене врятувати, і цього єдиного звука несила було мені вимовити! Я зазнавав таких мук — в десять тисяч крот страшніших самої смерти: це певне. Мозок мені замішався, і в смертельному нуді я упав на край свого ящика.
Коли я упав, з-під пояса мені виприснув ніж і з брязкотом вдарився об поміст. Ніколи звук найкрасніших мелодій не бренів так солодко моїм ушам! З напруженою увагою прислухався я, як подіє цей гук на Августа, бо знав, що ніхто як він міг мене кликати на ім’я. Кільки хвиль панувала незможна тиша. Нарешті я знову почув «Артур!», повторене тихенько, повне вагання. Воскресла надія враз розрішила мої вимовні сили, і що-було духу я викричав—«Август! о Август!» — «Цить! ради бога! мовчи!» одказав він, тремтючим від хвилювання голосом: «я зразу прийду, дай добратись до тебе крізь цю завалу». Довго я дослухавсь, як він продирається до мене поміж кладдю, і кожна мить була мені віком. Нарешті я почув його руку на своїм плечі, і в той самий час він підніс мені до губів пляшку з водою. Тільки той, хто коли визволявся із щелепів гробу, той, хто зазнав коли нестерпних мук спраги, та ще й у таких тяжких обставинах, як припало мені в моїй чорній темниці — він тільки здоліє уявити собі хоч трохи невимовне блаженство, зміщене в одному довгому ковткові — блаженство, найсолодше з усіх фізичних насолод!
Коли я заспокоїв дещо свою жадобу пити, Август витяг з кешені три чи чотири штуки холодної вареної картоплі, і я поглинув їх надзвичайно жадливо. Він приніс із собою потайного ліхтаря, і любе його проміння ледве чи менше мене тішило, як їжа та питво. Але я нетерпливився знати причину довгої Августової відсутности, і він почав розповідати, що сталося на борту за час мого ув’язнення.[39]
РОЗДІЛ IV
Бриг вийшов у море, як я був і думав, десь за годину по тому, як Август приносив мені годинника. Це було двадцяте червня. Треба згадати, що перед тим я пересидів уже в трюмі три дні, і за цей час на борту стояла така невиводна клопітня, така мотанина — надто в головній та офіцерських каютах, що Августові не випадало жодної нагоди мене одвідати без риску одкрити секрет нашого трапу. Коли, нарешті, він прийшов, я запевнив його, що мені йдеться як-найкраще, і тому в дальші два дні він не дуже мною журився — проте, таки виглядаючи нагоди спуститись у трюм. Аж на четвертий день вибралася така нагода. Не раз за цей час йому приходила думка розказати все батькові і зразу випустити мене нагору, але ми все ще пробували в околицях Нантукету, а з деяких слів капітана Барнарда можна було сумніватися, чи він не одправить мене зразу назад, раз довідавшись, що я тут, на борту. До того ж, гаразд роздумавшись, Август — так він казав — не міг собі уявити, щоб мені зайшла яка нужда та щоб у такому разі я сумнівався б заявитись до трапу і дати про себе знак. Отже, усе це зваживши, він рішив не займати мене, аж поки винайде слушну нагоду непомітно мене навідати. Це, як я вже сказав, трапилось аж на четвертий день після того, як він приніс мені годинника — сьомий день, відколи я вперше попав у трюм. Він спустився тоді наниз без води і без харчу, наміряючись перше дати мені знак та викликати до трапу, а тоді повернутися до каюти і доручити мені припас. Зійшовши з такою гадкою в трюм, він спостеріг, що я сплю, бо чути було вельми гучне хропіння. Скільки я міг зрахувати, це мав бути той сон, що зборов мене зразу по повороті від трапу з годинником;[40] отже, він мав тривати принаймні цілі три дні і три ночі! Згодом — із власного досвіду, як і з чужих слів — я мав нагоду ознайомитися із сильним снотворним впливом смороду, що його видає передержуваний замкнуто старий трін; і коли згадаю тепер трюм, що в ньому сидів я ув’язнений — а судно ж це здавна було китоловним — так дивуюся радше тим, що я взагалі, раз там заснувши, здолів прокинутись, а не тим, що спав так довго без просипу.
Август перше покликав мене тихенько, не зачиняючи ляду, але я не відказував нічого. Тоді він причинив трап і заговорив до мене голосніш, нарешті дуже голосно — я таки хріп, та й годі. Він не знав, що робити. Добиратись до мене було б довго, а тим-часом капітан Барнард міг би помітити, що його немає, бо що-хвилі мав до нього потребу — розбирати та переписувати всякі подорожні папери. Отже, Август рішив зійти знов нагору та вичікувати для своїх одвідин іншої, слушнішої хвилі. Він прийшов до цього рішенця тим легше, що мій сон видавсь йому зовсім спокійним; він і в думку собі не покладав, що мені могла статися яка шкода від мого ув’язнення. Тимчасом, саме як Август прийшов був до такої ухвали, його увагу притягло незвичайне якесь заворушення, що од нього шум долітав, як видно, з головної кабіни. Він як-найскорше вискочив трапом, зачинив його і одкинув двері своєї каюти. Та заледве ступив він ногою на поріг, в лице йому гримнуло з пистоля; в ту саму мить ударом ганшпуга його звалено долі.
Поки він лежав на помості каюти, чиясь дужа рука засягла його міцним стиском за горло; одначе, він мав таки змогу бачити, що діється округи. Батько його лежав сторч головою, звязаний по руках і ногах, на сходах кабіни; глибока рана зяла йому на лобі, а з неї невпинним прудом цебенила кров. Він лежав безсловесний і видимо конав. Над ним стояв штурман, видивляючись на свого капітана з виразом диявольського глумління; він безцеремонно обтрушував капітанові кешені і щойно витяг звідти обсяжну портфельку з грошима та хронометр. Семеро із команди (між ними і кок, негр) нишпорили по каютах бакборду за зброєю; незабаром вони обрихтувалися мушкетами та всяким бойовим[41] припасом. Крім Августа та капітана Барнарда, в каюті було дев’ять душ, найгірші з команди розбишаки. Ці негідники повиходили тепер на палубу і забрали з собою Августа, наперед звязавши йому руки за спину. Вони рушили просто до баку, що до нього трап був замкнений; двоє ворохобників стали коло нього із сокирами, іще двоє — при головному люкові. Штурман узявся голосно вигукувати: «Ви там, внизу, чуєте? ану, виходьте по одному — затямте собі — та не ремствуйте!» Минуло кільки хвилин, а ніхто не показувався; нарешті, один англієць, що плив на судні за гребця, вийшов таки нагору, жалісно плачучи та принижено благаючи штурмана дарувати йому життя. Одна йому знайшлася відповідь — сокирою в лоб. Бідолага упав на палубу без єдиного стогону, і чорний кок узяв його на руки, як дитину, та й перекинув легко у море. Люди внизу чули удар цей, чули, як тіло шубовснуло в воду, і тепер ні обіцянки, ні загрози не могли їх зневолити вийти на палубу — поки хтось подав думку, що їх треба викурити. Тут обложені в трюмі так нагально бурхнули на палубу, що на мить здавалось, вони одвоюють бриг. Та проте бунтівники спромоглися накріпко замкнути їм вихід, коли їх вихопилося звідти всього лиш шестеро душ. Ці шестеро, опинившися без ніякої зброї перед значно численнішим ворогом, по короткім опорі здалися. Штурман ніби помилував їх — безперечно, для того, щоб привести регату команди до здачі, бо нанизу було чути все, що діялося на палубі. Наслідки засвідчили його спритність не менше, ніж диявольську його підлість. Всі, хто лиш був у трюмі, виявили зразу бажання покоритися, а виходивши поодинці на палубу, їх звязувано та й кидано горілиць долі, докупи із першими шістьма — всього із команди не брало участи в бунті двадцятеро семеро.
Далі зайшла страшна різанина. Звязаних матросів тягли на шкафут. Тут стояв із сокирою кок; інші бунтівники підтягали жертву до борту, а він глушив її зразу сокирою. Так загинуло двадцять дві душі, і Август уже налагодився до смерти, сподіваючись кожну мить, що прийде черга й на нього. Але негідники мов би й сами потомилися, а чи сприкрилось їм це криваве діло, бо решту — чотирьох бранців, що між них кинуто на палубу[42] й мого друга — залишено поки живими[;] тимчасом штурман послав наниз по ром, і весь гурт убійників пустився піячити, аж поки сонце зайшло. Тут вони взялися судити, которі ще бранці лишились живі, то що з ними діяти; ті лежали од них на кільки ступнів і могли розібрати все до слова. Деякі з ворохобників ніби злагідніли від напоїв, бо не один із них висловивсь так, щоб звільнити бранців — з умовою, що вони пристануть до бунту — та прийняти на пай. Але чорний кок (це був загалом чистий диявол і, здавалося, мав чи не більший вплив, ніж сам штурман) — він нічого такого і слухати не хотів і не раз направлявсь до шкафуту, щоб знову узятись до свого кривавого діла. На щастя, він так упився, що інші, не так жадливі на кров бунтівники легко його стримали; між ними був наглядач за линвами, прозиваний між моряками Дорк Пітерс2. Мати його була індіянка з племени Упсарокас, що проживало в неприступних Чорних Горах, при джерелах Міссурі, а батько либонь який закупівник хутра, або, принаймні, хтось належний до Індійських факторій на Льюісовій річці. Сам Пітерс був постаттю своєю із найстрашніших людей, яких я лиш бачив коли. На зріст він був малий — яких чотирнадцять футів вісім дюймів, не більше — але зложений, як Геркулес. Надто руки йому були такі надзвичайно здорові й грубі, що заледве лишалася в них людська подоба. І руки й ноги були в нього викривлені як-найхимернішим способом і, здавалося, далі втеряли уже здатність гнутись. Так саме потворну він мав і голову — величезну завбільшки, із западиною на тім’ї (як це буває у більшости негрів) і начисто голу. Щоб приховати цю свою ваду, що вона походила не од старости, Дорк Пітерс звичайно носив парик з якогось подібного на волосся матеріялу — що потрапить під руку: часом шкуру Еспанської собаки або ж Американського ведмедя-ґріззлі. Під оцей час, що ми повідаємо, він мав на собі клапоть отакої ведмежої шкури, і ця шкура чимало посилювала його природну потворність, перебрану в спадок від Упсароків. Ріт йому розтягався десь від вуха до вуха, губи були тонкі; як і все його тіло, вони мов би були [43] позбавлені природної гнучкости, так що один сталий вираз ніколи не поступався на них впливам якихось почуттів. Цей вираз можна собі уявити з того, що зуби йому були назвичайно довгі, випнуті наперед, і на жодну мить вони ані мало не прикривались губами. Глянувши на нього якось припадком, уперше, інший би погадав, що він десь зайшовся страшним конвульсивним сміхом; але в дальшу мить волів признати, що коли цей вираз означає веселість, так це мусить бути веселість диявола. Про цю дивну істоту між Нантукетськими моряками розказувано багато всяких історій. Історії ті засвідчували його чудодійну силу в гніві; деякі викликали сумнів, чи він справді при добрім розумі. Але на борту «Ґрампуса» підчас бунту до нього ставились радше глузливо, не ін-як. Я отак докладно розказую тут про Дорка Пітерса через те, що, при всій своїй зверхній страшливості, саме він спричинився найбільше, що Август зостався живий ; та й далі я матиму часто нагоду згадувати про нього в ході мого оповідання — а оповідання це, дозволю собі сказати, в останній своїй частині викладає події, які вистають так далеко поза межі людського досвіду, отже й поза межі людської імовірности, що я ніяк не сподіваюся на довір’я до всього тут розказуваного, тільки що покладаюсь на час та на поступ наших наук: вони мають засвідчити певну частину моїх тверджень — найважливішу і найбільш неймовірну.
Бунтівники довго були змагалися; двічі чи й тричі між ними заходила навіть не аби-яка сварка; але врешті ухвалено всіх бранців (окрім Августа, що його Пітерс таки виговорив собі, мов би жартом, за діловода) посадити в один із малих човнів та й пустити на призволяще. Штурман зійшов наниз, у каюту, глянути, чи живий іще капітан Барнард, бо коли бунтівники повиходили на палубу, його покинуто нанизу. Скоро з’явились обоє — капітан блідий мов та смерть, але дещо вже відійшовши після поранення. Він твердим голосом заговорив до людей, умовляючи їх не відправляти його, а повернутися до своєї повинности і обіцяв їх висадити, де тільки схочуть, та не чинити ніяких заходів, щоб привести до суду. Але це що на вітер було казати. Двоє головорізів підхопили його попід руки і кинули через борт до човна — човен спущено ще як штурман[44] пішов наниз. Тоді розвязано тих чотирьох, що лежали на палубі, і звелено їм забиратись туди ж; вони не противилися. Август лишився в тім самім боліснім становищі, дарма що пручався був і благав собі однієї гіркої розради — попрощатися з батьком. Подали їм униз жменю сухарів та глек із водою, але ні паруса, ні весла, ні мачти, ні компаса. Кільки хвилин човен іще тягнувся за кормою на буксирі, а бунтівники тимчасом іще щось радилися; тоді його зовсім одпущено. В цей час пала ніч — без зор і без місяця — тільки хвилі гонили, короткі й лихі, дарма що справжнього вітру не було. Човен одразу затерявсь із очей, і мало чого можна було надіятись тим нещасним страдникам, що в ньому були, Правда, діялось це на північній широті 35° 30′ та західній довготі 61° 20′, отже, не так далеко від Бермудських островів; Август і спитувавсь розрадити себе гадкою, що човен, мовляв, міг дістатися до землі або хоч підійти до неї так близько, що зміг би натрапити на берегове судно.
На бригові тимчасом поставлено всі паруси, і він далі держав свій курс на Зюд-Вест; бунтівники намірялися учинити піратську виправу — скільки можна було зрозуміти, заскочити якийсь корабель на шляху з островів Зеленого Мису до Порто-Ріко. На Августа ніхто не вважав ані мало; знявши пута, йому не перешкоджали блукати скрізь — аби лиш поза сходами до кабіни. Дорк Пітерс поводився з ним мов би й ласкаво і відзволив його раз від брутальности кока. Становище Августове лишалося таки й далі вельми непевне, бо весь гурт невиводне був п’яний, і покладатися на їх добрий гумор та невважання годі було. Але найбільше в цьому становищі, як казав мені Август, боліли йому гадки про мене — і я справді ніколи не мав причини сумніватися його щирої дружньої приязни. Не раз він був рішався уже розкрити бунтівникам тайну мого пробування на борту, але повздержавсь од цього, згадуючи недавні жахливі звірства, а почасти ще й тим, що надіявся незабаром якось подати мені поміч. Він безнастанно вичікував такої нагоди; але, не зважаючи на повсякчасну його чуйність, минуло аж три дні, як пущено човен, поки вибрався слушний припадок. Нарешті, вночі проти третього дня[45] від сходу узявся сильний вітер, і вся команда взялася перешиковувати паруси. Поки тривала ця метушня, Август непомітно дістався наниз, а тоді до каюти. Яке ж його горе і жах пойняли, коли він побачив, що каюту повернено вже на склад під усякий морський припас та корабельне обладнування. З-під сходів при цьому витягнуто кільки фадомів якірного ланцюга3; там поставлено скриню, а ланцюг той покладено просто на наш трап. Непомітно його відсунути ніяк було, і Август вернувся як-найшвидше на палубу. Ледве зійшов він нагору, штурман ухопив його за горло і заходився допитуватись, що він робив у каюті; він збирався уже спихнути Августа за борт, коли Дорк Пітерс знов відволав моєму другові життя. Але тепер на руки йому наложили окови (їх було на борту кільки пар), а ноги цупко звязали. Тоді повели його до передньої каюти та й кинули на спідню койку, коло перебірки баку, наказавши, щоб він не смів і ногою ступати на палубу, «поки бриг цей лишається бригом». Це так вирік кок, кидаючи Августа на койку — а що воно саме мусило значити, ледве чи можна сказати. Проте, вся ця історія, як покажеться далі, хіба що уможливила мій порятунок.[46]
РОЗДІЛ V
Коли кок забрався з каюти, Август на кільки хвилин віддавсь цілковитому одчаєві, не надіючись встати коли живим із цієї койки. Він рішився тепер розказати про мене кому-будь із команди — хто тільки перший зійде до нього вниз; він гадав, що краще вже хай я попробую щастя з бунтівниками, ніж конати безводдям у трюмі — бо це вже десять день я сидів там, а мого глека з водою не вистало б добре й на днів чотири. Отак міркувавши, Августові раптом спало на мисль, що можна десь добратись до мене через головний трюм. Коли б не такі обставини, трудність і риск цієї спроби може б були спинили його; але тепер, що однаково він не дуже надіявся виціліти ― отже й не мав чого губити — то й узявся усім своїм серцем до цього діла.
Перша турбота була йому — пута на руках. Зразу вінне бачив жодного способу, як їх поскидати, і боявся, що стане на цім при самім початку роботи; та пильніше розглянувшись, він спостеріг, що їх можна що-хвилі позбутися дуже легко й безболісно, просто висиливши звідти руку—цей ґатунок оков ніяк не годиться людям молодим, бо в них кості дрібніші й гнучкі. Тоді він розвязав собі ноги, уложивши мотуз таким способом, що, коли б хто зійшов наниз, він міг легко його зав’язати наново; усе це зробивши, Август узявсь роздивлятись перебірку, де вона приходилась до койки. Вона тут була з тонкої соснової дошки, на дюйм ушир, і Август побачив, що її легко можна прорізати. Але тут почувся на сходах голос, і він саме тільки встиг усилити праву руку в окови (лівої він не виймав) та затягти на щиколотку мотуз — рухомим вузлом — коли зайшов[47] Дорк Пітерс із Тигром; пес живо скочив на койку і ліг. Власне Август сам і привів Тигра на корабель, знавши мою до нього любов та погадавши, що це мені буде приємність — мати Тигра з собою в мандрівці. Запровадивши мене до трюму, він зразу одправивсь до нашого дому по Тигра, але якось забув мені це згадати, як приносив ото годинника. Відколи зчинився бунт, Август не бачив пса, аж до появи його з Дорком Пітерсом, і вже гадав був, що той десь пропав — що може який зловтішний негідник із штурманової банди викинув його за борт. Згодом виявилось, що Тигр якось заліз під китоловний човен, а що там не було місця повернутися, то він і не зміг звідти вибратись. Нарешті визволив його Пітерс, і з тим добрим чуттям, що йому мій друг гаразд пізнав далі ціну, привів тепер собаку до нього в каюту як за товариша, а заразом оставив йому трохи солонини з картоплею та глек води; нагору Пітерс пішов з обіцянкою, що взавтра принесе чогось більше поїсти.
Коли він пішов, Август увільнив од оков обидві руки і розвязав собі ноги. Тоді він одгорнув узголов’я матрасу, що на ньому лежав, добув складаного ножа (розбишаки, трусивши Августа, не побачили в цім ножі небезпеки) та й заходився упірне вирізати одну планку з перебірки, як найближче до помосту койки. Він рішив робити проріз саме тут, бо, як би раптом його перепинено, можна було приховати все діло, одкинувши на місце узголов’я матрасу. Та в цей день йому вже не випало ніякої перешкоди, а вночі він вирізав планку до кінця. Треба сказати, що з бунтівників ні один не спав у носовій каюті, а тулилися всі в кабині, заливаючись вином та ласуючи капітана Барнарда припасом; кораблеві давали рівно стільки уваги, щоб можна було сяк-так плисти. Це було нам щастя, мені та й Августові: інакше він не спромігсь би добратись до мене, а тепер то цілком міг звіритись на свій план. Одначе, другий проріз він закінчив уже десь перед світом (зробивши його на фут який вище од першого); таким чином, він мав досить широкий отвір і зміг легко пролізти ним на головний орлоп-дек. Діставшись сюди, він без великого клопоту досяг головного люку, хоч і мусив при цім перелізати через купу старих олійних бочок, нагромаджених аж[48] під верхню палубу, так що заледве можна було протиснутись. Добравшись до люку, він побачив, що слідом за ним тут опинився й Тигр, десь прохопившися між двома рядами бочок. Щоб доступатись до мене за темного, то було вже запізно, бо саме найтяжче було б перейти щільно напакований нижній трюм. Отже, Август рішив вернутися та й переждати до ночи. З такою гадкою він узявсь одкривати люк, щоб другим разом було якнайменше загайки. Тільки зачав він його розчиняти, як Тигр підскочив запальне до отвору, понюшив одну мить у повітрі, а тоді протяжно завив, дряпаючись лазурями, так мов би нетерплививсь одсунути ляду. Його поведінка певне показувала, що він почув мене в трюмі, і Август подумав, що пес зуміє добратись до мене, аби лиш пустити його наниз. Тут він напав на думку послати мені записку, бо ж надто бажано було, щоб я не спробував добиватись нагору — принаймні в теперішніх обставинах — а чи добереться він завтра до мене, як намірявся, це була річ не така вже певна. Дальші події засвідчили, як щасливо прийшла йому ця думка; бо, не мавши його записки, я безперечно зважився б якось, хоч би на одчай душі, подати команді тривожні знаки, а тоді, мабуть, нам би обом прийшлось заплатити за це життям.
Надумавши писати записку, трудність була тепер та, щоб розжитися справи до цього. Стара зубочистка живо пішла за перо — і все це навпомацки, бо в переміжку між двома палубами стояла така чорна темрява, подобне як та смола. Писати було на чім: тут придався другий список фальшивого листа містера Росса з чистою зворотною стороною. Це власне був оригінал, але письмо щось вийшло не так похоже, і Август написав тоді другого листа, а першого щасливим випадком пхнув у кешеню; тепер він дуже вчасно знайшовся. Таким чином, бракувало тільки чорнила; Август зразу розмислив заміну йому, злегка надрізавши собі пальця — на зовнішній стороні, попід самим нігтем; як звичайно буває з такими виразками, кров пішла дуже сильно. Отже, записку таки написано, скільки зручно було це робити поночі і в таких обставинах. В ній коротко вияснювалося, що на кораблі зчинився бунт, що капітана Барнарда віддано хвилям[49] на волю; що я можу надіятися підсилку що до провізії, але не повинен робити жодної тривоги. Кінчалася записка такими словами: «Я нашкрябав це кров’ю — не виходь, бо загинеш».
Прив’язавши клаптик паперу собаці на спину та спустивши собаку в люк, Август як-найбезпечніше повернув до каюти і не знайшов там ніяких знаків, щоб відсутність його хтось помітив. Треба було якось залицювати виріз у перебірці: Август загнав над цим вирізом ніж, а на нього повісив чиюсь матроську куртку, що лежала на койці. Тоді наложив знов на руки окови та ув’язав мотузом ноги.
Ледве він покінчив із цим ділом, як наниз заявився Дорк Пітерс, п’яний без міри, але в чудесному настрої. Він приніс моєму другові денний пай: щось із дванадцять здорових штук печеної Ірландської картоплі та глек із водою. Примостившись на час коло койки на скриню, він попросту забалакав із Августом, — то про штурмана, то загалом про становище брига. Маніри йому були якісь надзвичайно примхливі, просто таки химерні; Август на хвилю непомалу навіть стривоживсь його дивною поведінкою. Та врешті він таки подався на палубу, пробурмотівши обіцянку, що він назавтра принесе арештантові гарний обід. Протягом дня наниз заявилося двоє з команди (гарпунщики) в компанії з коком — всі троє п’яні до останнього краю. Як і Пітерс, вони не вагалися без опаски балакати між собою про свої заміри. Виявлялося, що вони геть порізнились одне з одним що до основного курсу корабля, а годилися тільки в однім — напасти на судно з Островів Зеленого Мису, що його вони що-години сподівалися стріти. Скільки можна було встановити, бунт учинено не для того, щоб попаювати здобич; головною спонукою до нього стала приватна штурманові ураза від капітана Барнарда. Тепер між командою наче зложилися дві головні партії — в одній на чолі був штурман, у другій кок. Перша партія стояла на тім, щоб захопити перше-ліпше, яке лиш навернеться, підходяще судно та й обладнувати його на Вест-Індійських Островах для піратських рейсів. Але другий гурт — він був сильніший і мав між своїми прихильниками Дорка Пітерса —[50] схилявся до того, щоб і надалі держати курс у Тихий Океан, а там чи взятися до китоловства, чи до якого іншого діла — як покажуть обставини. Доводи Пітерса, що часто бував по цих краях, видно, багато значили бунтівникам у їхнім ваганні між хисткими потягами до вигоди чи насолоди. Він чарував їх своїми розмовами про цілий світ незнаних утіх, що одкриється їм поміж островами Тихого Океану, про цілковиту безпечність, свободу від усяких пут, що нею там будуть раювати — а надто про чудовий клімат, про леткий прожиток, про солодку красу жінок. Зовсім певного вирішення іще не зложилось, але ж оповідання химерного покруча сильно вже полонили запальну уяву моряків, і всі можливості були за те, що Пітерсові наміри врешті справдяться.
За годину ці троє, пішли, і цілий день до каюти не заходила ні жива душа. Август лежав спокійно десь аж до ночи. Тоді, увільнившись від пут та ланцюгів, він налагодився до своєї спроби. На одній із койок він знайшов пляшку і налив її водою з глечика, оставленого Пітерсом, а в кешені понабивав холодної картоплі. На превелику собі втіху, він надибав іще й лихтаря з недогарком лойової свічки. Засвітити його він міг коли-хоч, бо мав коробок фосфорних сірників. Коли зовсім споночіло, він проліз у отвір в перебірці; а наперед мав обачність уложити на койці свої укривала, так мов під ними лежав хто. Перебравшись на другий бік, він знову повісив на ножі свою куртку, щоб закрити отвір — це легко було зробити, бо вирізану планку він заложив aж потім уже. Тепер він опинився на головнім орлоп-декові і направився, як і перше, до головного люка, пробиваючись поміж верхньою палубою та олійними бочками. Діставшись до люка, він запалив свічку і спустився вниз — з превеликими труднощами, наосліп продираючись межи щільно поставлену клажу у трюмі. Скоро ж таки його затривожили незносна задуха й сморід у повітрі. Він не міг собі уявити, щоб я пережив таке довгочасне ув’язнення в оцій гнітючій атмосфері. Не раз окликав він мене на ім’я, але я не озивавсь, і прочування його немов би потверджувались. Бриг дуже хитало, і через це стояв такий гук, що шкода було дослухатись якого слабшого звуку — мого[51] подиху чи хропіння. Він розчинив на всю шир лихтаря і, де була тільки змога, старався тримати його як-найвище: коли б я був ще живий, спостерігши це світло, я збагнув би з нього, що надходить підмога. Та від мене не чути було ані звука, і здогад про мою смерть починав набирати уже характеру певности. Август все-таки рішив пробитися, коли можна, аж до мого ящика і принаймні допевнитись остаточно, що догадки його випали правдиво. Деякий час, в найзлощаснішім хвилюванні, він продирався вперед, аж нарешті побачив на своїй стежці необхідну перепону; вже ніяк було посуватися тим напрямком, що він назначив колись. Піддавшись своїм почуттям, він в одчаї упав між поклажу та й заридав, як мале дитя. Саме в цей час він почув дзенькіт розбитої пляшки, що її я пожбурив об поміст. Справді щасливо нагодився цей випадок — бо від нього, на вигляд такого звичайного, залежав весь дальший хід моєї долі. А проте, багато минуло часу, поки я довідавсь про все це. Природний сором і каяття за своє слабодушшя та нерішучість не дозволили Августові зразу довірити мені те, що одкрилося згодом у ближчих і одвертіших розмовах. Знайшовши свій давній хід до трюму заставленим перепонами, що їх подолати несила була, він рішив був покинути свою спробу добратись до мене, рішив повернути до каюти. Перше, ніж цілковито за це осудити його, треба зважити наперед ті труднощі, що стояли йому на заваді. Ніч мала хутко одійти, і з тим могла виявитись його відсутність із каюти; і справді, так би доконче й сталося, коли б він не поспів назад до своєї койки ще перед розсвітом. Свічка його уже пригасала, а віднайти дорогу до люка поночі — це була б величезна трудність, Треба, до того ж, згодитися, що він мав цілковиту слушність, вважаючи, що я мусив уже померти; а в такому разі, діставшися він до ящика, я не мав би з того жодної вигоди, зате його самого опала б ні защо ціла тьма небезпек. Він кликав мене не раз, і я не озивався. Це вже одинадцять діб я мусив живитися лиш отію водою, що він полишив мені в глечику — запас, що його, очевидна річ, я ніяк не беріг на початку мого ув’язнення, мавши тоді цілковиту підставу сподіватись на скоре звільнення. До того ж, зайшовши із поглядно[52] свіжого повітря на бакові, атмосфера в трюмі мала видатись йому до краю отруйною, далеко труднішою, ніж видавалась мені, коли я вперше улаштовувався в ящику, бо перед тим же люки стояли весь час одкриті протягом багатьох місяців. Додайте до цих міркуваннів видовище кривавої різанини та всяких страхів, що йому мій друг так недавно був свідком; додайте його ув’язнення, всякі біди, трудний порятунок від смерти, хистке і двозначне становище, що в ньому він досі животів, всі ці обставини, так зусильне скеровані, щоб відібрати всяку енергію духу — і читач, подібно як я, легко прийде до того, що погляне на Августове одступництво від товариства й віри із почуттям радше скорбости, а не гніву.
Дзенькіт розбитої пляшки почувся виразно, але Август непевний був, чи він справді походив із трюму. Проте, і непевність стала йому за достатню спонуку до твердости. Він вибрався по вантажі аж під орлоп-дек, а тоді, вижидаючи тихих переміжків у борсанні корабля, взявся мене викликати — так гучно, як тільки міг, понехавши на час небезпеку, що зачує хтось із команди. Нагадаю, що голос його на цей раз досягнув мене, але я був такий безпомічний від зусильного хвилювання, що негоден був відгукнутися. Певний тепер, що справдились найгірші його прочування, Август спустився наниз, щоб повернути не гаявшись до баку. В своїм поспіхові він звалив кільки малих ящиків, і цей гук, як уже говорилось, я чув. Август уже повершив чимало зворотного шляху, коли знов падіння ножа змусило його завагатись. Він зразу повернув назад і, вдруге вибравшися на поклажу, взявся знов викликати моє ім’я, так саме гучно, вижидаючи більшої тиші. На цей раз я зібрався на голос для відгуку. Нестямившись із радости, що знайшов мене ще живим, Август набравсь тепер духу перемогти будь-яку небезпеку і труднощі, щоб добратись таки до мене. Вибираючись так хутко, як тільки міг, з лабіринту поклажі, що звідусіль тіснила його, він, нарешті, пробився в прохід, де знайшлася якась полегкість, і кінець-кінцем, по тяжкім змаганні, дістався до мого ящика, висилений до краю.[53]
РОЗДІЛ VI
В той час, як ми двоє затримались побіля ящика, Август пояснив мені з того, що тут розказано, найважніші хіба обставини. Це вже згодом він розповів докладно подробиці. Він опасувався, щоб не попастись, а я шаленів нетерпінням покинути остогидлу свою темницю. Ми ухвалили направитися вдвох до прорізу в перебірці; я мав там поки зостатися, а він тимчасом подасться на довідки. Ніхто з нас і в думці не міг покладати, щоб покинути Тигра в ящику; але що інакше зробити, це було питання. Він тепер ніби зовсім угамувавсь, і ми, притуливши до ящика вухо, не здужали навіть дослухатись його подиху. Я був певний, що він подох, і зважився одчинити ящик. Ми побачили його лежма; він простягся на цілий зріст, як видно в глибокому отупінні, але поки живий. Гаятись ніяк було, але я не міг помиритися з тим, щоб отак полишити на призволяще тварину, що тепер уже двічі спричинилась до мого порятунку із смертельної небезпеки; щоб і не спробувати навіть оберегти її. Отже, ми потягли Тигра з собою, скільки ставало сили — дарма що з великим трудом і втомою; Август часами мусив видиратися на перепони, що заступали нам шлях, з величезною собакою на оберемку — а я ж був нездатний на це, бо до краю був висилений. Кінець-кінцем, ми добрались таки до прорізу. Август проліз у середину, затягли туди, й Тигра. Ніби-то все гаразд було, і ми не понехали щиро подякувати Провидінню за порятунок від неминучої згуби, що її оце поминули. На ближчий час ми поклали, що я пробуватиму тут же за цим отвором; крізь нього товариш міг наділяти мені частину щоденного паю, а заразом я мав тут вигоду дихати чистим відносно повітрям.[54]
Маю тут пояснити деякі точки цього оповідання, саме ті, де я говорив про навантаження брига; вони можуть видатись деякому з моїх читачів немов би сумнівними — надто хто мав нагоду бачити справжнє, як годиться вантаження. Отже, повинен ствердити, що це поважне діло на «Ґрампусі» виконано таким способом, що я мушу вбачати тут найганебніше недбальство капітана Барнарда; він ані трохи не показав себе обачним, досвідченим моряком, як того вимагала рисковна його служба. Поправне вантаження не годиться чинити аби-як, і багато нещасних подій, навіть у межах мого власного досвіду, сталося через недбальство та несвідомість у цьому ділі. Каботажним суднам, що їх вантажиться часто нашвидку, безладно, найбільше трапляються всякі нещастя від несправного вантаження. Тут вельми важить те, щоб не дати вантажеві чи баластові пересуватись і при найсильнішим хитанні судна. Отже, треба як-найпильніше вважати не тільки на обсяг поклажі, а й на те, із чого вона складається та чи береться повний, чи неповний вантаж. Більшість вантажів при навантажуванні спресовують. Так, коли перевозиться тютюн чи борошно, все, що міститься в корабельному трюмі, так сильно згнічується, що навіть бочки чи здорові барила на 60 галонів при розвантаженні находять зовсім по-сплюсклими, і треба певного часу, щоб вони повернулися знов до первісної форми. А в тім, отакого пресування уживається тут головне для того, щоб мати у трюмі більше місця, бо при повному вантажі такої самої зручности, як борошно чи табак, не може бути ніякої небезпеки, що вантаж цей пересуватиметься— принаймні не так сильно, щоб із цього вийшли які недогоди. Справді, бували випадки, коли цей спосіб, пресування, приводив і до плачевних наслідків — з причин, зовсім одмінних, ніж при пересуванні вантажу. Приміром, відомо, що щільно згнічений вантаж бавовни при певних умовах розширявся в своєму обсягові і в одкритому морі розсаджував судно на дрізки. З другого боку, таке саме може безперечно скоїтися і з тютюном, коли він переходить звичайний процес ферментації — адже в круглих бочках доконче бувають шпари.[55]
Саме коли береться неповну поклажу, небезпеки приходиться найбільше чекати від пересування вантажу, і в такому разі завжди повинно уживати заходів, щоб запобігти такої біди. Тільки той, кому випадало попасти в сильний шторм, а надто хто пережив коли хитняву корабля на раптовім мертвім зибу після шторму, може собі уявити величезну силу ривків і звідси страшний розмах всіх незакріплених речей на кораблі. Отоді-то стає очевидна доконечність дбайливого укладання при неповному вантажі. Коли судно лежить в дрейфі (надто з малим носовим парусом) — та ще мавши недосконало побудовану носову частину — воно раз-у-раз лягає на бімси ; навіть і тоді, коли це заходить пересічно кожні п’ятнадцять чи двадцять хвилин, серйозних наслідків із цього не буває, аби тільки вантаж був укладений до діла. А вже коли він не закріплений міцно, то при першому з цих тяжких ривків вся його маса валиться на той бік корабля, що лежить на воді, і не дає кораблеві привернути собі рівновагу, як це доконче буває при правильнім вантаженні; наслідком цього корабель за кільки секунд набирає води та й іде на дно. Не було б перебільшенням сказати, що добру половину випадків, коли судна затопають під сильний шторм в одкритому морі, можна приписати пересуванню вантажу чи баласту.
Коли на борт береться якийсь неповний вантаж — однаково який — всю його масу треба як-найщільніше уложити, а потім перекрити стелінням із добрих дошок, протягнувши їх почерез усе судно. На цих дошках треба уставити міцні тимчасові сохи, аж під горішні бальки, і таким способом закріпити все на місці. Коли вантажиться зерно то-що, потрібні ще й інші запобіжні заходи. Судно виходить із порту з трюмом, повним до краю, а прийшовши на місце призначення, знайдеш уже не більше три чверті — це не зважаючи, що адресат, виміряючи зерно бушелями, наміряє його куди більше, ніж посилалося (бо воно дуже розбухає). Це виходить тим, що зерно осідає в дорозі, а найбільше виявляється під буряну годину. Як би просто зсипати зерно у трюм, то закріпляй його і дошками і сохами скільки хоч, а воно таки в довгій подорожі конче зачне пересуватись[56] так сильно, що може привести до великої біди. Для цього повинно іще на стоянці чинити всякі заходи, щоб скільки мога осадити вантаж; способів цьому є багато, а між ними можна згадати такий, коли в зернову масу заганяється клиння. Та й тоді, коли все це зроблено, коли стеління з дошок закріплено як-найкраще, ні один тямущий моряк не почуватиметься з таким вантажем безпечно при більш-менш порядному вітрі — надто із вантажем неповним. А однак, сотні наших каботажних суден, і мабуть іще більше судна європейські, день-у-день собі ходять з неповним вантажем, саме небезпечнішого роду, і без ніяких запобіжних заходів. Це ще диво, що всіляких нещасть не трапляється більше, ніж є. Плачевний приклад такої легковажности мав я нагоду пізнати у випадкові з капітаном Джоел Райсом на шхуні «Фарфлай», що везла Річмонду, штат Вірджінія, на острів Мадеру збіжжя; це було року 1825. Капітан цей одбув уже багато рейсів, без ніяких значних пригод, дарма що мав звичай ні найменше не вважати на свій вантаж, не то що якось кріпити його, як це ведеться. Досі він не ходив ні разу із зерном і при цій нагоді просто поскидав його, аби-як у трюм, так що його там було з половину. Першу частину своєї подорожи він потрапляв тільки під легенькі бризи, але за день шляху до Мадери налетів сильний шторм із Норд-Норд-Осту та й змусив його лягти в дрейф. Він поставив шхуну до вітру під самим лиш подвійно-зарифленим носовим парусом, і вона ішла незгірш якого іншого судна, не набираючи ні краплини води. Проти ночи вітер дещо упав, і шхуну стало більше хитати, але вона таки трималася добре, аж поки здорова хвиля поклала її вліво на бімси. Чути було, як зерно цілою масою посунуло на той бік, висадивши силою свого натиску головний люк. Корабель пішов на дно, як куля. Поблизу під цей час був шлюп із Мадери; він виловив одного із команди (тільки один і врятувався). Цей шлюп вийшов із шторму зовсім безпечне — та так справді і має бути, навіть з таким невеликим човником, аби справуватися ним як слід.
На «Ґрампусі» вантаж укладено незграбно аж до-нікуди — коли тільки можна назвати вантажем майже безладну мішанину[57] олійних бочок та судового обладнування. Я вже казав був вище, як поскидано клажу в трюмі. Звичайно на китоловні суда ставиться під олію залізні резервуари; чом їх не було на «Ґрампусі», я так і не міг дізнатися. На орлоп-декові між олійними бочками та верхньою палубою лишалося стільки місця (як я уже згадував), що я уміщався там досить вільно; навколо головного люку зоставлено прогалину, між поклажею було ще кільки таких здорових прогалин. Коло прорізу у перебірці, що зробив ото Август, було досить місця під цілу бочку, і тут я знайшов собі на деякий час зручний притулок.
Поки мій друг дістався безпечне на свою койку та наклав знов на себе пута й ручні ланцюги, зовсім уже розвиднилося. Правда, що ми за малим не попалися, бо заледве він усе це влаштував, коли наниз з’явився штурман із Дорком Пітерсом та коком. Вони повели знов розмову про те судно із Зеленого Мису, і ніби-то дуже клопотались цією зустріччю. Згодом кок підійшов до койки, де лежав Август, та й сів у головах. Я із своєї схованки бачив і чув геть чисто все; виріз не був заставлений, і я кожної хвилі опасувався, щоб негр не обіперся на Августову куртку (а вона ж прикривала наш виріз); тоді б усе виявилось, і ми доконче мусили б наложити головою. Одначе, нам таланило: кок часто торкався до куртки, коли судно перехиляло набік, але ні разу не обіперся на неї так сильно, щоб виявився проріз. Полами куртка щільно була прип’ята до перебірки, так що не могла, пересунувшись, розкрити отвір. Через увесь цей час Тигр лежав у ногах Августової койки і неначе потроху оправлявсь, бо мені видно було, як він час від часу розплющує очі та глибоко оддихує.
По кількох хвилинах штурман та кок подались нагору, а Дорк Пітерс лишився позаду; скоро ті вийшли, він пересів на місце, де щойно сидів був штурман. Він завів із Августом дуже приязну розмову, і ми могли тепер побачити, що його видиме оп’яніння, коли ті двоє сиділи з ним, було в значній мірі удаване. На всі питання мого друга він одказував зовсім щиро; висловив йому певність, що батька його десь, очевидно, врятовано, бо саме перед заходом сонця в той день, як його пущено в море, у виднокрузі[58] показувалось не менше, як п’ять парусів; іще він казав усяке Августові на розвагу, і це в рівній мірі і здивувало й потішило мене. Справді, я починав надіятися, що при помочі Пітерса ми зможемо кінець-кінцем відвоювати бриг назад, і цю думку повідав Августові, скоро лиш випала нагода. Август уважав це за річ можливу, але стояв на тім, що в цій справі потрібна як-найпильніша обачність, бо Пітерсова поведінка направлялася ніби єдине якимсь капризом — і справді, трудно було сказати, чи він був хоч на одну яку мить при звичайнім розсудкові. Пітерс пішов на палубу десь за годину і не вертався аж до полудня, коли приніс Августові щедрий пай солонини та пуддингу. Коли ми лишились на самоті, я прихватився до них з усієї сили, не повертаючи навіть за перебірку. Більше ніхто не являвсь до каюти через цілий день, а вночі я поклався на Августовій койці та й заснув добрячим, солодким сном, за малим не до самого світу, коли Август, почувши рух на палубі, збудив мене, і я мусив як-найскорше забиратися до своєї схованки. Коли розвидніло, ми побачили, що Тигр майже зовсім одужав і не виявляв жодних ознак сказу: ми дали йому трохи води, і він її дуже жадібно пив. Протягом дня йому повернулася вся його давня сила і відновивсь апетит. Дивній його поведінці було, очевидно, причиною шкідливе повітря в трюмі; це ніяк не був собачий сказ. Я не міг тепер навтішатися тим, що обстояв таки, щоб перенести його із ящика. Це був день тридцятого червня, тринадцятий день, відколи «Ґрампус» вийшов з Нантукету.
Другого дня наниз з’явився штурман, як завсігди п’яний до краю, і в надзвичайно гарному настрої. Підійшовши до Августової койки, він ляснув його по спині і спитався, чи думає Август поводитися як слід, коли б він зняв йому пута, та чи обіцяє не заходити вдруге до кабіни. Мій друг, звичайно, сказав, що так, і негідник пустив його на волю, добувши вперед із кешені пляшку рому та змусивши Августа потягти із неї. Тоді обоє вийшли на палубу, і я не бачив Августа годин із три. Він зійшов наниз із добрими новинами: що йому дозволено ходити по бригові де хоч, уперед від ґрот-мачти, а спати наказано, як звичайно, в тій самій каюті на баку. Він приніс мені[59] також добрий обід та великий запас води. Бриг і досі маневрував, вичікуючи судно із Зеленого Мису, і у виднокрузі саме тепер появився парус—як гадали, те само судно. Події дальших вісьмох днів не мали в собі нічого важливого, а що вони, до того ж, не торкаються безпосередньо головних точок мого оповідання, то я накреслю їх тут, не хотівши все-таки цілком опустити, у формі денника.
3-тє липня. Август дав мені три ковдри, і я зробив з них у своїй схованці добру постіль. Крім мого товариша, протягом дня ніхто наниз не сходив. Тигр примостився на койці коло самого прорізу і спав тяжким сном, бо не зовсім іще оправився від наслідків своєї хвороби. Проти вечора налетів шквал так несподівано, що парусів не встигли згорнути, і судно за малим не перекинулося. Але вітер одразу упав і не зробив ніякої шкоди, тільки порвав фор-марсовий парус. Дорк Пітерс цілий цей день був до Августа дуже ласкавий і завів з ним довгу розмову про Тихий Океан та які острови він одвідував там. Він запитував Августа, чи не схотів би той відбути разом з бунтівниками мандрівку у ці краї для новизни та розваги; а команда, казав, помалу схиляється на штурманів погляд. На це Август розсудив за найкраще відповісти, що він був би радий такий мандрівці, раз інакшого вибору немає — а вже ліпше що хоч, аби не піратське життя.
4-те липня. Судно у виднокрузі — це, як виявилось, був невеличкий бриг із Ліверпуля, і йому дано змогу спокійно пройти мимо. Август здебільша був на палубі, наміряючись скільки мога розвідати плани бунтівників. Вони раз-у-раз гризлися між собою; в одній із таких сварок гарпунщика Джіма Боннера викинуто за борт. Штурманова партія тепер здобулася на силу; Джім Боннер належав до кокового гурту, що до нього схилявсь і Дорк Пітерс.
5-те липня. Десь на розсвіті потягнув кріпкий бриз із Весту, а ополудні він узявся на справжній шторм, так що бриг міг нести тільки трай та фок-сейл. Згортавши фор-марс-сейл, Сіммс, один із рядових матросів, із кокової партії, бувши дуже п’яний, упав за борт і потонув; рятувати його ніхто й не заходжувавсь.[60] Тепер на борту стало всього тринадцятеро людей, а саме: Дорк Пітерс; Сеймур, чорний кок; Джонс; Ґріли; Гартмен Роджерс; Віл’ям Аллен, усі кокової партії; штурман, що його на ім’я я не знаю; Ебселом Гікс; Вілсон; Джон Гант та Річард Паркер, штурманової партії — це крім Августа та мене самого.
6-те липня. Шторм тривав цілий день, налітаючи сильними шквалами, із дощем. Бриг набрав крізь пази багато води, і одна з помп працювала без перестану; Августові теж звеліли в чергу робити коло неї. Саме під вечірню сутінь мимо пройшло велике судно — дуже близько, але побачили його, тільки підійшовши як на голос. Думка була, що це одно з тих суден, що за ними були виглядали бунтівники. Штурман окликнув його, але відповідь заглушило ревіння бурі. В одинадцятій вода ринула була в середину, зірвала з лівого борту більшу частину бульверків і вчинила деяку іншу, хоча й невелику шкоду. Під ранок трохи ущухло, а на світанні вітер став зовсім легенький.
7-ме липня. Цілий день тягнув сильний вітер, і наш бриг, бувши напорожні, страшенно хитало, так що в трюмі багато речей позривалося з місця, як мені добре чути було з моєї схованки. Я дуже страждав від морської хвороби. Пітерс мав цього дня із Августом довгу розмову, розказавши йому, що двоє з його партії, Ґріли та Аллен, перекинулися до штурмана і рішили йти в пірати. Він зробив Августові кільки запитаннів, таких, що Август під той час не зовсім їх зрозумів. В цей день у судні відкрилася була теча; мало що можна було їй зарадити, бо бриг наш ослаб у звязках і набирав воду пазами. Під носову частину довелось підмостити парус, і це нам дещо помогло, так що теча стала меншати.
8-ме липня. На світанні повіяв легкий бриз із сходу, і штурман взяв курс на південний захід, на Вест-Індські острови, маючи на оці свої піратські плани. Ні Пітерс, ні кок проти цього не сперечалися—принаймні Август не чув. Давній намір захопити судно з Зеленого Мису полишено. Течу тепер покривалося роботою помпи; кожен чергує по три-чверті години. Парус з-під носу витягли. Протягом дня говорилося про дві малі шхуни на обрії.[61]
9-те липня. Ясна година. Всі працюють, лагодячи бульверки. Пітерс знову довго балакав із Августом — пряміше, ніж досі. Він сказав, що ніщо не зневолить його схилитися до штурманових намірів і навіть натякнув, що збирається ніби захопити бриг в свої руки. Він запитав мого друга, чи міг би в такому разі важити на його поміч, і Август відповів на це, не вагаючись: «Так». Пітерс тоді сказав, що розкаже про це своїй партії, та й пішов. Решту дня Август не мав нагоди поговорити з ним наодинці.[62]
РОЗДІЛ VII
10–те липня. Говорено про бриг — із Ріо до Норфольку. Година хмура, легкий перемінний вітер зі сходу. Сьогодні помер Гартман Роджерс; восьмого йому зробилися корчі випивши склянку ґроґу. Роджерс належав до кокової партії, і Дорк Пітерс на нього найбільше покладавсь. Пітерс казав Августові, що покійника отруїв, він гадає, штурман; що коли б він не остерігавсь, то мав би хутко сподіватися і на себе черги. Тепер з його партії лишилися тільки він сам, Джонс та кок, а на тій стороні було п’ятеро. Він заговорив був із Джонсом, щоб, мовляв, забрати від штурмана командування; але той прийняв цю думку холодно, і Пітерс мусив повздержатисл в цій справі, так що кокові нічого вже й не сказав. Воно й добре випало, що він показав таку обачність, бо по полудні кок заявив, що рішив пристати на штурманів бік і формально перейшов до його партії; тимчасом Джонс знайшов привід посваритися з Пітерсом і натякнув, що викаже штурманові його намір. Гаятись, видно, ніяк було, і Пітерс сказав, що ладен будь-що-будь попробувати захопити судно, аби тільки Август узявся йому помагати. Мій товариш зразу запевнив його, що пристане у цій справі на все, і, рішивши, що це саме слушна нагода, розказав Пітерсові про моє перебування на борту. Цей покруч на таку звістку і здивувавсь і потішився, бо на Джонса він не мав найменшої надії, причисляючи вже його до штурманової партії. Вони зразу спустились наниз, Август покликав мене, і ми з Пітерсом живо зазнайомились. Ухвалено, що ми спробуємо захопити судно при першій добрій нагоді, а Джонсові не виявлятимем нічого. Коли б нам пощастило, ми справимо бриг до найближчого порту і там здамо його. Тепер,[63] коли Пітерсова партія розпалася, наміри його іти в Тихий Океан зійшли на нівець, бо в цю мандрівку ніяк було пускатися без команди; він надіявсь тепер, що на суді його мають оправдати за слабоумство (і урочисто доводив, що ця слабість саме й привела його до участи в бунті), або ж, і знайшовши вину, помилують з просьби Августа та моєї. Нашу розмову перепинив раптом поклик «вся команда до парусів»; Пітерс та Август поспішили на палубу.
Як звичайно, команда, була вся п’яна, і, поки згорнули як слід паруси, сильний шквал поклав бриг на бімси. Одначе, повернувши під вітер, він таки випростався, набравши багато води. Заледве усе закріпили, як на судно нахопився другий шквал, і зразу потому третій — не зробивши однак ніякої шкоди. Все це пророчило шторм, і справді, він хутко набіг із великою люттю — з півночи й заходу. На судні яко мога все позакріпляли і, як звичайно, лягли у дрейф із добре зарифленим носовим парусом. Коли минула ніч, вітер іще зміцнів і хвиля пішла надзвичайно велика. Пітерс із Августом знову зійшли до каюти, і ми повели нашу давнішу розмову далі.
Ми всі були згідні, що саме тепер настав найслушніший час справдити наші наміри, бо в таку хвилю ніхто не міг сподіватися жодного замаху. Бриг кріпко лежав у дрейфі, і, поки настане добра година, не було ніякої потреби маневрувати ним, а тоді, коли б нам пощастило, ми можемо звільнити одного чи там двох із команди, щоб помогли привести його до порту. Найбільша нам трудність була, що дуже нерівні сили. Нас було всього троє, а тих аж дев’ятеро. До того ж і вся зброя була в їхніх руках — окроме два невеликі пистолі, котрі Пітерс ховав на собі, та здоровий матроський ніж, що його він завжди носив на поясі. Треба іще згадати тут деякі вказівки—вони змушували нас боятися, що штурман має якесь підозріння, принаймні проти Пітерса, отже й не помине нагоди позбутись його; про це свідчило, приміром, хоч би те, що сокира, гандшпуг та інші подібні речі уже не лежали тепер по звичайних своїх місцях. Справді, ясно було, що, раз рішившися діяти, ми ніяк не могли занадто із цим поспішитись. Але що сили в нас були такі нерівні,[64] то можна було заходжуватись коло цієї справи не інакше як із великою обережністю.
Пітерс подав таку думку, що він вийде на палубу і заведе балачку з дозорцею (це був Аллен), а тоді, вибравши слушний час, зможе без особливого клопоту кинути його в море, не вчинивши тривоги; після цього Август і я маємо вийти нагору та постаратись розжитися десь на палубі зброєю, а тоді ми наскочимо всі гуртом і, поки ті зберуться на опір, захопимо сходи до каюти. Я не погоджувавсь на цей план, бо не міг собі взяти в думку, щоб штурман так легко дався нам на обман (а він був чоловік спритний на всі діла, коли тільки щось не будило в нім химерних його забобонів). Самий факт, що на палубі стояв дозорця, був достатнім доказом, що він мався на бачності: у нас нема звичаю виставляти на палубі дозір, коли судно під шторм лежить у дрейфі—хіба вже на кораблі з дуже прикрою дисципліною.
При цім писанні я маю діло найбільше, коли не виключно, з такими людьми, котрі зроду на морі не бували; отже, гаразд би було пояснити докладно становище судна в таких обставинах. Дрейфування уживається взагалі з неоднаковою метою і виконують його різно. Коли не під бурю, так до нього часто вдаються просто для того, щоб затримати корабель на однім місці ― підождати на інший корабель, або що. Коли судно дрейфує під усіма парусами, маневр цей звичайно виконують просто так, що попускають частину парусів; вітер кладе їх назад, і судно остається таким чином на місці. Але ми зараз говоримо про дрейфування під шторм. В такому разі його уживається, коли вітер буває противний і занадто сильний, так що, поставивши паруси була б небезпека перекинутись — часом і при попутному вітрі, коли не можна іти під вітер через велику хвилю. Пустивши судно під вітер за великої хвилі, воно звичайно терпить велику шкоду тим, що набирає через корму води, а часом і від того, що надто сильно поринає наперед. Отже, в таких обставинах рідко ідуть під вітер, хіба що приходить крайня потреба. Так, приміром, коли в судні відкрилася теча, його часто пускають за вітром і в найбільшу хвилю, бо, лежавши у дрейфі, пази його розширяються через більший упір, а ішовши, упір цей меншає. Не раз[65] приходиться також пускати судно за вітром через те, що він дме занадто вже люто і міг би порвати на клапті той парус, що має повертати судно носом до вітру, або ж у тім разі, коли, через непоправну будову судна чи з інших яких причин, такого повороту взагалі не можна зробити.
Судно під штормом кладеться у дрейф різними способами, залежно від особливостей його конструкції. Декотрі найкраще дрейфують під форсейлом, і цього паруса, гадаю, найчастіше вживається для дрейфування. Великі судна з простокутними парусами мають про цю нагоду паруси, що називаються штормовими стейсейлами. Але часом для цього ж годиться і клівер, інколи користуються клівером та переднім парусом, або подвійно-зарифленим переднім парусом; а не раз і задніми парусами. Дуже часто фор-марсові паруси показуються більше придатними для цього завдання, ніж які інші. «Ґрампус» звичайно дрейфував під сильно зарифленим переднім парусом.
Коли треба покласти судно в дрейф, ніс йому повертають до вітру так, щоб сповнити парус, під яким воно має лежати; парус тоді лягає назад на стеньгу, себ-то стає діягонально почерез судно. Тоді ніс на кільки градусів одхиляється од вітру, а та сторона, що дивиться до вітру, приймає, звичайно, на себе удари хвиль. В такому становищі добре судно може витримати дуже сильний шторм, не взявши ні краплі води, і не вимагає далі від команди ніякої уваги. Стерно звичайно закріпляється, але це зовсім не є річ доконечна (тільки що воно, одпущене, дуже гримотіло б): коли судно лежить у дрейфі, стерно однаково не має ніякої сили. Справді, то воно куди краще навіть попустити стерно, аніж зовсім щільно його закріпляти, бо коли воно не має простору рухатися, то велика хвиля може зовсім зірвати його. Збудоване до ладу судно так і триматиметься в однім становищі і вистоїть хоч яку хвилю, мов би жива, розумна істота — аби тільки здержав парус. Хіба що сила вітру порвала б парус на клапті (а для цього в звичайних обставинах треба справжнього урагану) — отоді вяге настає прикра небезпека. Судно відпадає од вітру і, ставши бортом під хвилю, потрапляє цілком в її власть; тут єдиний спосіб — спокійно одвести його під[66] вітер та й попустити так, поки нарихтують другий парус. Деякі судна воліють дрейфувати зовсім без паруса, але це річ ненадійна.
Та повернімось до оповідання. Штурман не мав собі звичаю виставляти на палубі дозір підчас дрейфування, і той факт, що тепер він поставив дозорцю — та ще й ото позникали сокири та гандшпуги — явне показував нам, що команда почувається саме надто обачно і не дасться на несподіванку, як гадав був Пітерс. А щось таки треба було чинити, і то як-найскорше, бо очевидно, що раз проти Пітерса виникло підозріння, він мусить загинути при першій нагоді — таку нагоду вони певне знайдуть чи підстроять собі, як тільки вщухне шторм.
Август подав був думку, що, коли б Пітерс спромігся знайти який привід та пересунути якірний ланцюг, що лежав на трапі в каюті, ми може зуміли б зненацька заскочити ворога з трюму; але, трохи роздумавшись, ми зрозуміли, що для такої спроби наше судно занадто хитало й кидало.
Щасливим випадком я потрапив нарешті на думку скористатись із штурманових забобонних страхів та з нечистого його сумління. Треба згадати, що саме цього ранку помер один із матросів, Гартман Роджерс, а два дні перед тим йому зробилися корчі, випивши віскі. Пітерс висловив нам догадку, що цього матроса отруїв не хто як штурман, і на це він казав, що має незаперечні доводи; але ми не могли добитися, щоб він нам одкрив їх, і ця свавільна відмова цілком ладнала з іншими рисами його химерної вдачі. Проте, мав він чи ні інші від наших основніші причини підозрівати штурмана, ми легко пристали на його підозріння і рішили діяти спільно.
Роджерс помер об одинадцятій рано, в сильних конвульсіях, і труп його вже за кільки хвилин по смерті являв собою одне з найжахливіших, найгидкіших видовищ, які я лиш бачив коли. Черево йому страшенно набубнявіло, як в утопленика, коли він полежить під водою кільки тижнів. Те саме було з руками, а лице все побрижилося, побралося складами, зробилося, біле як крейда. Тільки дві чи три огнисто-червоні плями, такі, як бувають з бешихи, порушували цю білість; одна із цих плям простяглася навкось через усе обличчя, зовсім закривши одне око,[67] мов би червона оксамитна стяга. В цім потворнім стані тіло винесено опівдні з каюти, щоб викинути за борт — аж тут штурман углядів його (це він бачив його уперше), і не знати, чи взяло його каяття за доконаний злочин, а чи жах поняв на таке видовище, тільки він звелів людям зашити Роджерсове тіло в його гамак і поховати, як велить морський звичай. Давши такий наказ, він подався наниз, мов би з тим, щоб не бачити далі своєї жертви. Тимчасом, поки люди ладнали тіло до похорону, саме взявся шалений шторм, і цю справу на час відкладено. Труп, покинутий на призволяще, знесло хвилею в риштаки при лівому борті; він лежав там і досі, перекочуючись то туди, то сюди при скажених нирках корабля. Зложивши наш план, ми взялися його здійсняти яко мога скоріше. Пітерс вийшов на палубу. Як і думалося, Аллен зразу зайняв його — бо, як здавалося, приставлений був чатувати над баком, а не для чого іншого. Та доля цього негідника рішилася нагло й потиху: Пітерс підійшов до нього з недбалим виглядом, мов би хотів що сказати, тоді ухопив його за горлянку і, не давши тому ані разу скрикнути, потрутив за борт. Тут він викликав знизу нас, і ми вийшли. Перша наша турбота була — знайти щось таке, чим би можна було озброїтись; в розшуках цих ми мусили бути вельми обачні, бо на палубі, не державшися міцно, годі було простояти і єдину хвилину, а нагальні хвилі затопляли судно при кожнім ривкові вперед. А при всім цім, треба було поспішати з нашою справою, бо кожну мить сподівалися, що штурман вийде нагору, з тим, щоб пустити в роботу помпи — було очевидно, що бриг у цей час мусив дуже сильно набирати води. Пошукавши деякий час по палубі, ми не могли знайти собі нічого здатнішого, тільки дві ручки від помп; одну взяв Август, я — другу. Забезпечивши себе зброєю, ми стягли із трупа сорочку та й пустили його за борт. Тоді я із Пітерсом спустився наниз, а Август лишивсь чатувати на палубі; він стояв на тім самім місці, де перед тим стояв був Аллен, повернувшися спиною до сходів у кабіну; наколи б котрийсь із штурманових прибічників зійшов нагору, він міг би подумати, що це їхній дозорця.[68] Зійшовши наниз, я зразу узявсь прибиратися, щоб удати Роджерсів труп. Одежа його, що її ми зняли з покійника, стала нам у великій помозі; це була довга, мов би жіноча сорочка незвичайного крою та вигляду і дуже одмітна — Роджерс носив її поверх іншої своєї одежі. Вона була з синього плетива, й пописана впоперек широкими білими смугами. Натягши сорочку, я заходивсь підроблювати собі фальшиве черево, удаючи жахливе спотворення роздутого трупа. Напхавши під сорочку ліжників, я хутко досяг цього. Тоді я так саме заличкував собі руки, вдягнувши пару шерстяних білих рукавиць, а в середину убгавши всяке лахміття—що лиш навернулось під руку. Потім Пітерс підладнав мені й лице, спершу все перекривши крейдою, а тоді пописавши кров’ю, добутою з власного пальця. Не забуду повік тієї смуги почерез око — вона виглядала жахливо без міри![69]
РОЗДІЛ VIII
Коли я углядів себе в уламкові дзеркала, що висіло тут у у каюті—ще й у примарному світлі бойового лихтаря — мій уданий вигляд, враз із спогадами про страшну реальність, що її оце я наслідував, надхнули мене таким почуттям невиразного жаху, що незможний трепет обняв мене і я заледве зібрався на силу провадити далі свою ролю. Але треба було діяти рішучо; Пітерс і я подалися на палубу.
Там все було гаразд, і, тулячись до бульверків, ми троє поплазували до сходів у кабіну. Хід туди був не зовсім причинений, а щоб не можна було враз зачинити його знадвору, при верхній сходинці загнано клинці. Нам нетрудно було розглядіти всю кабіну крізь шпари коло одвірку. Як виявилось, це було наді велике щастя, що ми не зважилися заскочити їх несподіванкою: вони, очевидно, стереглися. Спав із них тільки один, і той лежав попід самим трапом з мушкетом при боці. Решта сиділа по кількох матрасах, знятих із койок та покладених долі. Вони десь вели серйозну розмову і хоч були на підпитку, як показували порозкидувані кругом два порожні збанки та цинові кухлі, але не такі вже п’яні, як звичаєм. Всі були при ножах, один чи двоє мали на собі пистолі, а на одній із койок лежала на похваті ціла купа мушкетів.
Ми деякий час дослухалися їхніх балачок, поки зібрались на думку, що саме маєм тепер чинити — бо досі у нас не було ще ніякого певного рішенця, тільки що думалося напасти їх Роджерсовим привиддям та й постаратись паралізувати їхні сили. Тимчасом вони обговорювали свої піратські плани ; ми розчули з цих балачок тільки те, що вони збиралися поєднатись із командою[70] шхуни «Ґорнет», а коли можна, то прибрати до рук і саму цю шхуну. Це мав бути підготовчий ступінь до якоїсь ширшої спроби, але за неї ніхто з нас нічого не розібрав.
Один із команди згадав був Пітерса; штурман відказав йому так потиху, що не можна було нічого вгадати, а потім додав голосніше, що «не знає, чого це він так засиджується з капітановим кодлом на бакові, а гадає так: що скоріше вони обоє потраплять за борт, то й ладніше буде». Ніхто на це не сказав ні слова, але ми зразу побачили, що на цей закид пристав увесь гурт, зокрема Джонс. Під цей час я хвилювавсь надзвичайно, найбільше тим, що, як бачив, ні Август, ні Пітерс неспроможні були рішитися, що ми маєм нарешті чинити. Та я зваживсь, одначе, віддати своє життя як-найдорожче і не даватись під власть ніяким страхам.
Шалений посвист вітру між такелажем та хвилі, що перекочувались через палубу, давали нам щось розчути тільки в хвилевих переміжках. В один із таких переміжків ми виразно почули, як штурман звелів одному з команди «піти на бак сказати цим клятим лайдакам, щоб ішли сюди у каюту, бо тут вони будуть йому в оці, а він не хоче на борту ніяких ceкретів». Щастя для нас, що судно під цей час страшно кидало і наказ цей годі було зразу виконати. Кок уже був і підвівся з свого матрасу іти до нас, аж тут велетенський двиг, такий, що я думав — і мачти геть позриває, метнув його сторч головою в двері однієї з кают на лівому борті; двері від цього розкрились навстяж і взагалі зчинилася замішка. На щастя, ми всі удержались на своїх місцях і мали ще час нашвидку утекти на бак, щоб там зложити поспішний план дії, заким заявився до нас посланець, або, краще сказати, заким він виткнув свою голову з капітанського люку, бо на палубу він не зійшов. З свого місця він не помітив, що Аллена немає на палубі, і загукав собі ніби до нього, повторюючи штурманів наказ. Пітерс удаваним голосом відгукнувся йому, що «гаразд», і кок одразу подався наниз, не взявши собі вдогад, що на палубі не все гаразд стоїть.
Два мої товариші перегодом пустились відважно на корму і зійшли наниз у кабіну; Пітерс при цьому причинив за собою[71] двері, як були. Штурман прийняв їх з удаваною сердечністю і сказав Августові, що відколи він став поводитися пристойно, то може жити в кабіні і бути надалі за рівню з іншими. Тоді він налив йому півкухля рому і змусив випити. Все це я бачив і чув, бо опинився слідом за своїми товаришами коло каюти, скоро лиш зачинилися двері, зайнявши давнє своє місце для спостережень. Я взяв із собою обидві ручки від помп і одну поклав коло сходів, щоб мати її, коли знадобиться, вготові.
Укріпившися як-найкраще на своїм місці, щоб бачити добре все, що діється у каюті, я силкувався зібратись на мужність для трудної появи між бунтівники, коли Пітерс подасть мені, як умовлено, знак до цього. Тимчасом він спитувався навернути розмову на криваві події бунту і помалу напровадив гурт на розмову про тисячі забобонів, що мають серед моряків таке загальне поширення. Я не розбирав усього, що говорилося, але міг явне бачити вплив цієї розмови на обличчях присутніх. Найбільше з усіх був схвильований, очевидно, штурман, і, коли хтось із матросів згадав про страшливий вигляд Роджерсового трупа, я думав, що він затого зомліє. Тут Пітерс спитав, чи не краще було б, як на його думку, зразу викинути тіло геть за борт, бо надто вже лячно дивитись, як воно перевалюється в риштаку. На такі слова цей негідник зовсім рішився духу і тільки всилу ворочав кругом головою, видивлячись на своїх прибічників та немов би благаючи їх зійти на палубу і зробити це діло. Але жодне не рушилось, і очевидно було, що весь гурт дійшов найвищої точки зденервування. Тут Пітерс подав мені знак. Я зразу навстяж одкинув двері і, зійшовши наниз без єдиного звука, став правцем у самій середині зборища.
Незвичайний ефект цієї несподіваної появи ніяк не повинен би нас дивувати, коли зважимо різні належні сюди обставини. Звичайно в подібних випадках у розумі глядача лишається деякий проблиск сумніву в реальності привиддя, що стоїть йому перед очима; деяка, хай і слаба, степінь надії, що він став жертвою містифікації, що цей привид не є справді гість із країни тіней. Не буде перебільшенням сказати, що подібні залишки сумніву таяться в глибинах кожного отакого явища і незможний жах, що[72] являється часом при цьому, треба найбільше пояснювати, в найхарактерніших навіть, найболючіших випадках, певним передузятим чуттям, що цей привид міг би справді бути реальним, а не твердою вірою в його реальність. Але в даному разі, як це видно одразу, в мислях бунтівників не було і тіни такої основи, щоб на ній міг опертись сумнів, — щоб вони могли запідозрити в Роджерсовім привидді щось інше, а не правдиве оживлення огидного його трупа або ж, принаймні, його безтілесний образ. Ізольованість брига та цілковита його неприступність підчас шторму замикали видимо-можливі засоби обману у такі вузькі, окреслені межі, що вони мусили приписувати собі спроможність обняти їх єдиним поглядом. Вони пробували на морі двадцять чотири дні і за цей час зносилися з будь-яким іншим судном тільки розмовою. До того ж, усі присутні на борту люди — принаймні, всі ті, кого вони мали хоч найменш рацію вважати за присутніх — зібралися тут у каюті, за винятком тільки Аллена, дозорці; а його велетеньска постать (він ма шість футів та шість дюймів на зріст) занадто була привична їхнім очам, щоб у мислях їхніх хоч на єдину мить зароїлася думка, що це він стоїть перед ними. Додайте до цих міркуваннів схильність до страху, навіяну бурею та розмовою, що на неї напровадив їх Пітерс, додайте те глибоке вражіння, що його цим ранком зробила на їхню уяву потворність справжнього трупа; додайте велику подібність мого наслідування та непевне, мінливе світло, що в ньому вони мене взріли, бо мерехтіння каютного лихтаря, круто гойдаючи на всі боки, упадало на мою постать припадками, невиразно — словом, нема чого дивуватись, що наш обман справив на них іще більший вплив, ніж ми сподівались. Штурман скочив із свого матраса, де під цей час лежав, і без єдиного звука, каменем повалився без пам’яти долі; він упав горілиць, і тяжке метання брига жбурнуло його, як колоду, на підвітрений бік. Із решти людей — їх було семеро — тільки троє зберегли в першу мить певну власть над собою. Інші четверо на деякий ча мов би вросли у поміст; таких жалісних жертв страху і крайнього одчаю я не бачив зроду. Від кого єдине ми зустріли опір, так це кок, Джон Гант та Річард Паркер; а в тім, і вони боронилися[73] слабо і нерішучо. Перших двох застрелив зразу Пітерс, а Паркера я повалив ударом у голову, ручкою з помпи, що приніс ото із собою. Тимчасом Август схопив із підлоги мушкет та й устрелив іще одного бунтівника (— Вілсона) в груди. Лишалося всього троє; але за цей час вони вже прочнулися із свого отупіння і може побачили, що їх узято на штуку, бо взялися битись із великою люттю й завзятістю; хоч який надзвичайно дужий був Пітерс, а вони таки врешті могли ще взяти над нами верх. Ці троє були: Джонс, Ґріли та Ебселом Гікс. Джонс повалив Августа долі, у кількох місцях проколов йому руку і, безперечно, покінчив би з ним незабарно (ні я, ані Пітерс не могли зразу позбутись своїх противників), коли б не вчасна поміч друга, що на його підмогу ми, певне, ніяк не важили. Це був не хто інший, як Тигр. Із глухим гарчанням скочив він у кабіну в найтруднішу для Августа хвилю, і, кинувшися на Джонса, в одну мить прип’яв його до помосту. Одначе, товариш мій був так покалічений, що не міг нам подати ніякої помочи, а мене занадто обтяжував мій убір, так що я неспроможний був багато зробити. Собака наш не одпускав Джонсової горлянки, а Пітерсові були зовсім під силу двоє його супротивників, і він, безперечно, покінчив би їх хутко, коли б не вузька містина, де приходилось битися, та страшні перехитування судна. Саме оце він спромігся засягти рукою важкий стілець, що їх кількоро лежало долі. Цим стільцем він розтрощив Ґріли череп, саме як той виціляв був на мене мушкета, а зразу по тому бриг перехилився таким способом, що кинув його до Гікса; скориставшись із цього, Пітерс уп’явся йому в горлянку і в один мент задушив на смерть, самою чистою силою м’язів. Отже, далеко хутчіш, ніж я тут розказував, ми стали володарями бригу.
Із супротивників наших лишився живий тільки Річард Паркер. Нагадаю, що я ото повалив його, ударивши ручкою з помпи, при самім початку нашого нападу. Відтоді він лежав непорушно при дверях погромленої каюти; та коли Пітерс торкнув його ногою, він заговорив до нас, благаючи собі милости. Голова йому тільки трохи була порізана, а поза цим він не мав на собі[74] ні жодної рани — мій удар приглушив його, не більше. Тепер він звівся на ноги, і ми поки-що звязали йому руки поза спину. Пес наш і досі ще гарчав над Джонсом, але ми, розглядівшись, признали його безповоротно мертвим — кров цебенила йому з глибокої рани на горлі, заподіяної, без сумніву, гострими зубами звірини.
Це було десь о першій рано; вітер і досі ще гнав страшний. Бриг, очевидно, рушився тяжче, ніж звичайно, і заходила доконечна потреба якось його полегшити. Мало не кожного разу, схиляючись на лівий борт, він набирав води; підчас нашої сутички вона заливалася і в кабіну, бо я, спускаючись вниз, кинув люк одкритим. Весь ряд бульверків з лівого борту геть позривало в море, так саме камбуз та гребний бот із корми. Ґрот-мачта так гнулася і тріщала, що, видно, теж скоро мала зломитися. Щоб дати в задньому трюмі більше місця під кладь, п’яту цієї мачти угніжджено поміж верхнім та нижнім деком (дуже нехвальний звичай, часом уживаний недосвідченими корабельниками), і тепер усій мачті загрожувала близька небезпека зірватися геть з основи. Але мало того: на довершення всіх наших бід, змірявши трюмове лляло, ми знайшли в нім не менш на сім футів води.
Кинувши трупи в кабіні, ми взялися зразу до помп — Паркера, звісно, прийшлось розвязати, щоб помагав нам в роботі. Руку Августові, скільки було уміння, перев’язали, і він робив, що лиш міг — але це небагато було. А в тім, ми виявили, що здолієм якраз покривати течу, коли працюватимем без упину одною помпою. Нас лишилося всього четверо, так що це була праця тяжка, але ми зусилювались не падати духом — одно лиш, що виглядали ревне світанку, бо тоді ми надіялись полегшити бриз, зрізавши геть ґрот-мачту.
Так одійшла нам ніч жахливих тривог та втоми, а як настав врешті день, шторм не впав таки ані мало, та й знаку не було, щоб він хутко ущух. Ми витягли трупи на палубу та й покидали їх за борт. Потім того, перша турбота була нам — позбутись ґрот-мачти. Закінчивши потрібні підготування, Пітерс узявся рубати її (сокири ми відшукали в кабіні), а решта стояла при[75] штагах і талях. Скоро лиш бриг наш кинуло на підвітренний борт, подано знак перетяти навітренні талі, і, коли ми це зробили, ціла маса дерева й такелажу бухнула геть з корабля у море, не вчинивши бригові жодної шкоди. Ми побачили, що судно іде тепер не так трудно, але наше становище було таки дуже рисковне, і, вперекір найскрайнішим нашим зусиллям, ми неспроможні були повершити течу, не робивши обома помпами. Та слаба помога, що її подавав нам Август, не важила, власне, нічого. На довершення наших нещасть, тяжкий вал, хитнувши наш бриг на навітренний бік, одвернув його кільки румбів од вітру, і не встигнув він виправитись, коли другий вал покрив його весь цілком, кинувши геть на бімси. Весь баласт, цілою масою, посунув одразу на підвітренний борт (чути було, як вантаж якийсь час валився куди попало), і на кільки хвиль ми вже рішили були, що ніщо не врятує нас — що бриг перекинеться. Але тут він виправивсь дещо; проте, баласт залишивсь на тім самім місці під лівим бортом, і бриг лежав на воді зовсім боком, так що за помпи тепер шкода було й думати. Щоправда, ми й неспроможні були щось далі робити, бо руки нам геть постирались від тієї надмірної праці, що ми оце відбули, а кров з них точилася найстрашливішим чином.
Всупереч Паркеровій пораді, ми заходились тепер зрізати фок-мачту і нарешті добились цього з превеликими труднощами, бо бриг наш лежав незручно. Валившись за борт, урізок потягнув за собою бушприт і полишив наше судно чистою колодою.
Досі ми тішились тим, що у нас зацілів ще баркас; йому не зашкодив жоден із велетенських валів, що набігали на палубу. Та недовго ми цим раділи; коли фок-мачта пішла за борт, а за нею, звичайно, й передній парус, що ним закріплялось раніш становище брига, кожен вал узяв заливати нас геть до краю. За яких п’ять хвилин нашу палубу начисто вимело від носу аж до корми; баркас та бульверки з правого боку зірвало, навіть коливорот потрощило в дрізки. Ми справді дійшли такого гіркого становища, що далі було вже нікуди.
Опівдні ми ніби нагляділи деякі ознаки, що шторм упадає, але мусили гірко розчаруватись: перегодивши кільки хвилин,[76] він узявся з подвійною люттю. Десь о четвертій по полудні стало зовсім несила вистоювати його шалену навалу; а як запала над нами ніч, я не мав уже й тіни надії, що судно наше витримає до світу.
Опівночі ми сиділи в воді дуже глибоко; вона вже дійшла орлоп-деку. Скоро по тому знесло правило, а той вал, що його зірвав зовсім підніс усю корму брига з води; упадаючи, вона брязнула в воду таким ударом, як буває, коли корабель нарветься на мілину. Ми всі були сподівалися, що правило це витримає до кінця, бо держалось воно на таких звязках, що таких я не бачив ні перед тим, ані потім. Під його головним стовбуром ішов ряд дебелих залізних клямр; такі самі клямри закріпляли і ахтер-штевень. Крізь клямри оці був протягнутий грубезний сворінь кованого заліза, і, таким чином, правило в’язалось із ахтер-штевенем, а заразом вільно ходило на сворені. Страшну силу хвилі можна собі уявити з того, що клямри на ахтер-штевені, переходивши наскрізь, були заклепані із середини, і їх усі до єдиної вирвало геть із грубого дерева.
Ледве ми відітхнули від сили цього удару, аж тут один із найгрізніших валів, які лиш я зроду бачив, вдарив нам просто у борт, геть зірвав капітанську будку і, бурхнувши в люки, сповнив водою все нутро корабля до останнього дюйма.[77]
РОЗДІЛ IХ
Щасливим припадком, якраз перед ніччю ми, усі четверо, міцно поприв’язувались до рештків коливороту і отак полягали плиском, притулившися як-найщільніше до палуби. Оцей лиш обачний захід врятував нас од гибели. І так нас усіх більш чи менш приголомшила величезна вага ції хвилі — а вона, бурхнувши на нас, сунула десь так довго, що ми вже зовсім рішилися духу. Заледве передихнувши, я голосно взявсь окликати товаришів. Тільки Август мені відповів, сказавши: «Кінець нам прийшов, і нехай господь помилує наші душі». Згодом ті двоє теж спромоглися на голос. Вони почали розважати мене та Августа, щоб ми набралися духу, бо надія ще є: самий наш вантаж такий, що бриг не піде на дно, а шторм на ранок запевне вщухне. Ці слова надихнули мене новим життям; справді, хоч як воно видається дивно — бо ж очевидно, що судно з вантажем із порожніх олійних бочок не може втонути — я досі перебував у такім помішанні думок, що зовсім пустив із розсудку ці міркування, і чого певний час доконечне чекав, так це саме того, що ми підем на дно. Скоро в мені ожила знов надія, я взявся ловити всяку можливість, щоб закріпити звязки, що тримали мене при уламках коливороту, і скоро побачив, що мої товариші клопочуться над тим самим. Ніч була темна хоч в око стрель, а кричущий хаос та гук, що оточував нас, шкода й спитуватись змалювати. Наша палуба лежала врівень із морем, або, краще сказати, в опасанні велетенських пінявих урвищ, що їх відривки упадали на нас кожної хвилі. Не прибавлю сказавши, що наші голови виставали з води не більше, як на одну секунду із трьох. Дарма що лежали ми щільно один при однім — ніхто з нас не бачив сусідів,[78] а ні єдиного клаптика брига, що на нім нас так дико метало по морю. В переміжках ми перегукувались, щоб підживити надію, розважити та підкріпити духа тому, хто найбільшу в тім мав потребу. Августова недуга направляла на нього загальні турботи; а що він, із своєю калічною правою рукою, нездужав хоч дещо скріпити свої звязки, то ми сподівалися кожної хвилі, що він зникне десь за бортом — подати йому допомогу було ніяк неможливо. На щастя, його становище було далеко певніше, ніж кого іншого з нас; верхня частина його тіла прнходилась якраз за уламками потрощеного коливороту, і хвилі, падаючи на нього, чимало уже збувались своєї сили. Коли б не оце становище (а попав він у нього випадком, прив’язавшися перед тим на зовсім одкритому місці), він неминуче загинув би ще до ранку. Завдяки тому, що бриг наш лежав зовсім боком, ми всі мали менше шансів опинитися в морі, ніж це було б в інакших обставинах. Крен, як я вже казав, був наліво, і десь половина палуби перебувала весь час під водою. Отже, хвилі, що били на нас із правого борту, розбивались у бік корабля, досягаючи нас, положених ниць, тільки відплесками; а ті, що приходили з лівого борту, бувши, власне, як це називається, зворотними хвилями, та й не дуже, в нашім становищі, досягавши нас, не мали достатньої сили вирвати иас із прив’язів.
У цих страшливих обставинах ми лежали, аж поки занявся день — ніби, щоб показати нам іще повніше той жах, що оточував нас. З брига нашого стала не більше як проста колода, що металась по морю капризом кожної хвилі; шторм зростав безоглядно, пориваючи справжнім уже ураганом; не булo нам у земних межах жодних надій на спасіння. Не одну годину перетривали ми в цілковитім мовчанні, кожну мить сподіваючись, що от-от не витримають звязки, або рештки опори нашої підуть за борт, або може який велетенський вал — а їх ціла тьма бурхотала повсюди, навколо нас і над нами — потягне наш недобитий бриг під воду, і заким він спливе наверх, ми подушимось там. Та ласкою Провидіння ми вбереглися від цих неминучих бід і, та’ як опівдні, утішились сяйвом благословенного сонця. Скоро по тому ми спостерегли, що буря вельми[79] упала на силі, і тут, перший раз з учорашнього вечора, заговорив до нас Август, питаючись Пітерса, чи нам є, на його думку, хоч яка можливість порятуватись. Це питання зразу лишилось, без відповіди, і ми вже рішили, що наш покруч десь задихнувся там, на своєму місці; але тут, на велику нам радість, він подав таки голос, хоч і надто слабо. Він сказав, що страшенно страждає; прив’язь так дуже врізалась йому в живіт, що він мусить якось звільнитись од неї, або вже померти, бо несила далі терпіти таку тяготу. Це нас болісно вразило, бо шкода було й гадати допомогти йому будь-яким способом: хвилі бурхали по нас і тепер, як давніш. Ми намовляли його мужньо терпіти біль і обіцяли при першій -нагоді зробити полегкість. Він одказав, що невдовзі запізно вжe стане, що заким ми спроможемось на поміч, то буде уже по ньому; а тоді, постогнавши хвилю, так і лежав мовчущий. Ми вже поклали, що він помер.
Настав вечір і хвиля так спала, що за п’ять хвилин з–над вітру навряд чи вдаряла на нас більш, як одна; вітер так саме чимало ущух, хоч і тягнув іще з силою доброго шторму. Не чувши від товаришів ні єдиного слова за цілі години, я озвавсь був до Августа. Він одказав мені, але так безголосно, що я не дочув його мови. Тоді я звернувся до Пітерса й Паркера; та ніхто з них мені не відмовив.
Скоро по тому мене мала пойняти часткова якась непритомність, бо найщасніші образи роїлися під цей час у моїй уяві; це були зелені дерева, колихання ланів стиглого хліба, дівочий танок, кінне військо та інші химери. Я тепер пригадую, як в усьому цьому, що ото проходило перед моїм замлілим зором, рух передовсім був провідною ідеєю. Отже, мені не примарилась ні одна непорушна річ, от як дім чи гора, або що — тільки самі вітряки, кораблі, повітряні кулі, здорові птахи, люди на конях, вози у шаленому гоні та інші рухливі предмети, що вироювались нескінченним рядом. Коли я очутився, сонце стояло десь так, я догадувавсь, як на першу годину опівдні. Я насилу спромігся звести собі на мисль різні обставини мого пробування тут і деякий час був у твердому переконанні, що й досі лежу в трюмі, десь коло ящика, а Паркерове тіло уважав за Тигра.[80] Коли я, нарешті, зовсім вернув до свідомости, то побачив, що вітер упав до сили не більше середнього бриза, а хвиля поглядно втишилася, не доходячи далі, як на середину корабля. Моя ліва рука виховзнула із прив’язи — коло ліктя її геть пошмугляло звязками; права вся чисто зомліла і понижче ліктя, здавлена прив’яззю, що сприснула з плеча наниз, страшенно попухла. Дуже мені дозоляла і друга прив’язь, за поперек; вона зашморгнулась так туго, що несила було терпіти. Позирнувши кругом на своїх товаришів, я побачив, що Пітерс іще животів, але груба линва так перетягла йому стан, що він виглядав як перетятий надвоє; коли я заворушився, він слабо двигнув до мене рукою, показуючи на линву. Август не подавав ніяких ознак життя, скулившись між уламків коливороту, так що руки йому зовсім сходились із ногами. Паркер, углядівши, що я рухаюсь, заговорив до мене, питаючись, чи я маю досить снаги, щоб увільнити його; що коли б я здобувсь яко мога на силу та зумів його розвязати, то ми ще зможемо врятуватись—а ні, то погинемо всі. Я сказав йому, щоб не падав духом, а я постараюся розвязати його. Пошукавши в штанях, у кешені, намацав свій ніж і, по кількох безуспішних спробах, нарешті розкрив таки його. Тоді, орудуючи лівою рукою, я увільнив із прив’язи праву руку, а потім перетяв на собі і всі інші звязки. Але, спробувавши зворухнутись із місця, я побачив, що не володаю зовсім ногами і негоден звестися, ані якось двигнути правою рукою. Сказавши це Паркерові, він порадив мені полежати кільки хвилин спокійно, тримаючись за коливорот лівою рукою — щоб кров почала обертатись. Так я й зробив, і замлілість моя почала помалу зникати; я спромігся рухнути перш одною ногою, тоді другою, а скоро потому став трохи двигати й правою рукою. Тоді, посуваючись з як-найбільшою обережністю, не встаючи на ноги, поплазував я до Паркера і незабаром перерізав на ньому всі пута; поминув певний час і він теж повернув собі власть над своїм тілом. Тут ми, не гаявши часу, увільнили з прив’язи Пітерса. Вона глибоко перерізала йому пояс шерстяних штанів, протяла дві сорочки і вп’ялася в пахи; коли ми попустили линву, кров так і линула звідти.[81] Та скоро ми це зробили, як Пітерс уже заговорив. Здавалось, йому одразу полегшало; він міг рухатись куди легше, ніж я або Паркер, і це безперечно тим, що пустилася кров.
Ми не дуже надіялися, щоб очуняв Август, бо він не виявляв ніяких ознак життя; але, наблизившись до нього, побачили, що він просто зомлів, утерявши багато крови, бо перев’язь із пораненої руки зірвало йому водою; ні один із звязків, що тримали його при коливороті, не затягнувся так сильно, щоб здушити його на смерть. Увільнивши його від пут та витягши з-посеред уламків потрощеного коливороту, ми положили його на сухому місці, з навітренної сторони, так що голова лежала трохи нижче від решти тіла, та й взялися всі троє розтирати його. За яких півгодини він очутився; що-правда, аж до другого ранку не видно було, щоб він пізнав кого з нас, та й говорити не мав ще сили. Коли ми позвільнились отак від прив’язів, зовсім уже споночіло, ще й небо вчинало хмаритись, так що ми знову тяжко боялися, щоб не узявся здоровий вітер; ніщо б тоді не врятувало нас, отаких знедужалих, від згуби. На щастя, всю ніч було зовсім тихо, а вали спадали на силі що-кожної хвилі; це нам давало велику надію, що врешті таки заціліємо. Легкий бриз і тепер іще задував із Норд-Весту, але зовсім було не холодно. Августа ми прив’язали злегка до навітренного борту, щоб не дати йому при хитаннях судна сприснути у воду—він і досі ще був заслабий, щоб якось держатись своєю силою. Нам самим такого не треба було. Ми посідали тісним гуртом, прив’язавши одне одного уривками линви до коливороту та обмислюючи різні способи порятунку із жахного нашого становища. Велика полегкість зайшла нам, коли поскидали одежу та повикручували із неї воду. Згодом, коли ми знов повбиралися, одежа стала на дотик надзвичайно тепла й приємна, непомалу надавши нам сили. Ми помогли роздягтись і Августові, вижавши і його одежу та зробивши йому таку саму приємність.
Тепер ми найбільше страждали спрагою та голодом, а коли роздивились кругом за якоюсь поживою, аж серце всім нам упало, і ми мусили шкодувати, що втекли од напастей моря,[82] бодай не таких страшливих. Але ми намагались розважити себе надією, що нас підбере незабаром яке судно, і накликáли одне одному мужність переносити твердо усі ті 6іди, які ще могли нам випасти.
Нарешті свінув нам ранок чотирнадцятого; година тривала ясна і погожа, з легким, хоч і упірним бризом із Норд-Весту Море зробилось тепер зовсім лагідне, і з якоїсь причини—віднайти її ми не змогли —наш бриг не лежав уже на воді так одкосом як ото раніш; через це і палуба зробилась сухіша та й ходити нам вільніш було. Ми оце перебули вже цілі три дні і трі иочі, не мавши жодної їжі ані питва, і тепер приходила конечна потреба спробувати, чи не розживемося чогось ізнизу А що бриг до краю був повний водою, то ми брались до цього діла хіба на одчай, не дуже-то сподіваючись чогось доступитися Ми зробили були щось таке як граблі: повитягували із уламків капітанської будки кільки цвяхів та й позабивали їх у дві деревини. Перев’язавши по тому ці деревини хрест-на-хрест та нав’язавши на линву, ми вкинули це знаряддя в кабіну, та й зачали волочити його у всі боки; ми мали і слабу надію, що зачепимо щось таке, щоб згодилося нам на поживу або помогло хоч, принаймні, видобути її. Більшу частину ранку згаяли ми в цій роботі, і марне: хіба що виловили скільки ліжників, бо вони легко чіплялись на цвях. Правда, й знаряддя наше таке було недоладне, що трудно було б сподіватись на більший успіх.
Тоді ми спробували приступитись до баку —так саме безуспішно— і дійшли вже границь одчаю, коли Пітерс подав таку думку, щоб прив’язати його самого на линву, а він спробує заринути в кабіну та щось нашукати там. Ми повітали цю думку З такою бурхливою радістю, яку лиш може надхнути воскресла надія, Пітерс узявся одразу скидати із себе всю одягу, зоставпшися в самих штанях; перев’язавши його міцною линвою за поперек, ми пропустили її поза плечі, так що ніяк не можна було з неї виприснути. Діло було вельми трудне й небезпечне, бо в самій кабіні ми навряд чи могли сподіватись багато знайти; отже, треба було, щоб норець, пустившись під воду, повернув[83] потім управо і, пропливши там під водою вузьким переходом яких десять чи дванадцять футів, дістався аж до комори та повернув назад — і все це одним духом.
Коли ми все наготовили, Пітере почав спускатися вниз по сходах, поки вода дійшла йому до підборіддя. Тоді він ринув сторч головою у воду і повернув зараз праворуч, наміряючись таким способом добратися до комори. Але ця перша спроба йому не далася. Не минуло ще й півхвилини, як ми вже почули, він сіпає за линву (це був наш умовлений знак, щоб витягати його нагору). Отже, ми зразу потягли його назад, але так необережно, що сильно наразили на сходи. Він не виніс із собою нічого і дуже мало спромігся проплисти коридором, бо мусив весь час змагатися, щоб удержатись на глибу та не сплисти попід палубу. Вибравшись нагору, він був страшно задиханий і спочивав цілу чверть години, поки знов наважився поринути.
В другій спробі Пітерс мав іще менший успіх: він так довго лишавсь під водою, не даючи сигналу, що ми вже знепокоїлись, чи він там живий; ми витягли його вгору на власну руч і витягли зовсім уже без духу, бо, як він розказав, він не раз давав нам знаки, а ми не вважали. Мабуть, це сталося так через те, що линва заплуталась десь у поруччі сходів. Це поруччя, справді, так заступало дорогу, що ми рішили його скільки мога одсунути, а тоді вже братись до дальших заходів. А що зсунути його можна було тільки власними руками, то ми всі зійшли як-найдальше по сходах у воду і, натиснувши на нього гуртом, геть повалили.
Третя спроба склалась так саме невдало, що й перші дві, і очевидно було, що цим способом діла у нас не вийде; треба було якоїсь ваги, що нею норець міг би себе зрівноважувати, так щоб держатись у розшуках при підлозі кабіни. Довго ми розглядались кругом, даремне шукаючи чогось підходящого, аж, нарешті, знайшли, на превелику собі втіху, один із навітренних носових русленів; він такий був розхитаний, що ми зовсім легко вирвали його геть. Старанно прив’язавши його до щиколотки, Пітерс іще раз, це вже учетверте, пустився вниз, і на цей раз добрався аж до дверей комори. Одначе, на невимовний собі одчай, він знайшов ці двері на замку і мусив так і вернути, не доступившись[84] туди, бо з як-найбільшим напруженням він міг лишатися під водою ніяк не більше однієї хвилини. Справді таки, наші справи виглядали зловісно, і ми з Августом не змогли притлумити нагальні сльози, спогадавши собі тьму напастей, що облягали нас звідусіль, та ефемерну можливість кінцевого порятунку. Але ця наша слабодухість недовго тривала. Павши навколішки, ми благали у Провидіння помочи в численних отих небезпеках, що кругом оточили нас, а встали з воскреслою мужністю та надією і взялись обмисляти, які ще нам є — в межах людського — засоби порятуватись.[85]
РОЗДІЛ Х
Незабаром нам стався один припадок; тисячі всяких пригод випадали мені по тому, в дев’ять довгих літ, багатих ущерть подіями надзвичайними, а нераз загадкової, недовідомої навіть природи — але жодна з них, як я бачу тепер, не схвилювала мене так зусильне, не сповнила таким надміром — спершу радости, тоді жаху. Ми лежали усі на палубі біля сходів кабіни і обговорювали між собою можливість добитися до комори, коли, глянувши якось на Августа — він лежав просто мене — дивлюся, він раптом увесь сполотнів, а губи йому так і смикаються — дивним, незрозумілим чином. Вельми стривожений, я заговорив був до нього, але він мовчав; я почав уже думати, що його десь одразу спобігла яка недуга, коли тут зауважив, що очі йому, як видно, видивлялись на щось поза моєю спиною. Я повернув туди голову — і повік не забуду безмірної радости, що пройняла мені кожну часточку тіла, коли я побачив великий бриг: він ішов просто на нас і був десь не дальше на двоє миль. Я скочив на ноги, так мов би куля з мушкету вп’ялась мені раптом у серце, і, простягши руки до того судна, став отак нерухомий, неспроможний із себе витиснути ні єдиного звука. Пітерс і Паркер так саме були вражені, та поводились вони одмінно. Пітерс витанцьовував скрізь по палубі, мов знавіснілий, розливаючись в найхимерніших похвальбах, у клятьбі та лементуванні, а Паркер умився слізьми і довго ридав, як мале дитя.
Корабель, що ішов до нас, був великий, мішаного типу бриг ірландської будови, пофарбований чорно, з ясним, позлотистим, різьбленим носом. Він бачив, як видно, немало бур і зазнав,[86] як ми погадали, великої шкоди від того самого шторму, що й нам так злощасно випав; фор-марсу на нім не було, так саме й частини бульверків із правого борту. Коли ми вперше його побачили, бриг, як я вже казав, був за дві щось милі од нас на вітер і направлявся в наш бік. Бриз повівав дуже легенький, і що нам найбільше здавалося дивним, що судно несло на собі тільки фок-сейл та ґрот із бом-клівером: звичайна річ, що воно посувалося дуже помалу, і нетерпіння наше зростало аж до нестями. До того ж, які ми були схвильовані, а не могли не помітити, що судно кермовано безглуздим способом. Воно все одверталося прикро вбік, і ми раз чи двоє подумали вже, що не може бути, щоб там бачили нас — або може й побачивши, не роздивились нікого на палубі та й повернули на інший галс, щоб іти в інакшому напрямі. Кожен раз при такій нагоді ми починали кричати й вигукувати, скільки хватало сили, і чужинець неначе міняв хвилево свій намір та й повертав знову до нас; дивна ця поведінка повторювалась два чи три рази, так що врешті ми негодні були інакше її пояснити, тільки здогадуючись, що мабуть стерник їхній десь упився.
На палубі брига не видно було нікого, аж поки він не наблизивсь до нас на яку чверть милі. Тоді ми угляділи трьох моряків— з одежі вони мали бути голандці. Двоє з них лежали на купі старих парусів коло баку, а третій ніби-то вельми цікаво роздивлявся на нас і стояв, похилившись на правий борт, на носу, коло самого бушприту. Це був кремезний, високий чолов’яга, дуже смуглявий на шкірі. Він, здавалось, по-свойому підбадьорував нас, щоб мали терпіння, кивав нам привітно, але дивним неначе способом, і все осміхавсь, вискаляючи білі, незвичайно блискучі зуби. Коли бриг їхній підійшов іще ближче, ми бачили, як з голови йому впала у воду червона фланелева шапочка, але він звернув на це дуже мало уваги — він ніяк не хотів на це вважати, а розправлявся далі в своїх дивних смішках та миґах. Я описую ці обставини дуже докладно; описую їх, зрозуміла річ, як вони виглядали нам.
Бриг надходив поволі, іще повільніше, ніж перше,— я не-годен тут повідати про це спокійно — і наші серця скажено[87] металися нам у грудях, і ми виливали всю повню душі у криках, у подяках всемудрому Провидінню за таке цілковите, таке несподіване і благодатне спасіння, що було вже затого ось-ось, у руках. І тут — тут долетів до нас раптом водою від чужинецького брига (він був уже зовсім близько) — долетів до нас дух, ударив сморід, такий, що в цілому світі нема йому назви — ні поняття про нього — пекельний — безмірно задушливий — немислимий, нестерпний. Мені заняло дихання, і я повернувсь до своїх товаришів, щоб побачити, як вони вмить зробилися від мармуру десь біліші. Але нам не лишалося часу для питань чи догадок — бриг був уже футів на п’ятдесят од нас і, здавалося, намірявсь перейти нам попід саму корму, щоб ми могли перебратись на нього без човна. Ми побігли назад, коли тут, крутим одхилом, чужий корабель одкинуло зразу на цілих п’ять чи шість румбів від узятого курсу; і в той час, як він переходив нам під кормою, на яких двадцять футів, ми роздивилися повно всю його палубу. Чи забуду коли многокротний жах цього видовища? Два з половиною, може три десятки людських тіл, і між ними кільки жіночих, лежали врозкидь поміж кормою та пекарнею, в останній і найгидкіший стадії гнилости. Ми побачили явне, що ні живої душі немає на цім заклятім судні! Але несила була нам стриматись — ми далі кричали до тих мерців на ґвалт! Так, довго іще, на весь голос благали ми в муках цієї хвилі, щоб мовчущі оті і потворні видива стали на ноги заради нас, не покинули нас на поталу, доходити того самого кінця; щоб вони взяли нас у привітне своє товариство. Ми шаленіли страхом і одчаєм — ми збожеволіли вкрай тяжким нудом болючого розчарування.
Коли вперше розлігся між нами гучний поклик жаху, йому відгукнулося щось із чужого судна, десь від бушприту, так достоту подібно до людського зойку, що найтонше вухо стенулось би на цей звук і піддалось омані. В цю мить другий раптовий одхил появив нам хвилево на очі бак чужинецького корабля, і ми зразу побачили, звідки ішов цей відгук. Ми побачили знов кремезну і високу постать, як вона хилилася раз-у-раз на бульверк і все кивала туди-сюди головою, але тепер вона була[88] звернута вже лицем від нас, так що ми не могли його бачити. Руки її звісились за поруччя і долоні вивернулись догори. Коліна уперлися їй у грубу кодолу і так заклякли, а ноги сягали від п’яти бушприту аж до крамбалу. І на спині, що на ній шмат сорочки був видраний і світилося голе тіло, сиділа здорова чайка, заклопотано оджераючись цією жахливою їжею; дзьоб і пазурі їй вгородилися глибоко в жертву, а біле перо все плямилося кров’ю. Коли бриг іще одвернуло кругом, так що ми підійшли вже до нього ось-ось, птиця, як видно було, через силу вив’язила закривавлену голову. На хвилю вона немов очманіла, уставила в нас свої очі, а тоді ліниво знялася з трупа, де так сито розкошувала. Перелітаючи просто над нашою палубою, вона загаялася над нами: шматок мов би печінки був у неї в дзьобі —на нім густо скипілася кров. І, врешті, страшливий цей виривок хляпнув зловісно в самі ноги Пітерсові. Хай простить мені бог, але тут одразу в голові моїй блиснула думка, що її не розкрию тут; я відчув, як ступнув наперед до цієї кривавої плями. Я звів свої очі і наразився на Августів зір ; він повнивсь таким напружним, жадливим виразом, що я враз спам’ятався. Схватно поскочив я наперед і з глибоким трепетом скинув страшну цю річ просто в море.
Тіло, що з нього вирваний був оцей клапоть, опираючись на кодолу, злегка хиталось раніш в різні боки від зусиль м’ясожерного птаха; цей рух і подав нам сперту надію, що воно живе. Увільнившися од ваги, воно обернулось кругом і завалилося враз назад; нам одкрився цілком його вид. Певне зрода не існіло потворнішого, повнішого жахом видовища! Очей не було, ані клаптика м’яса навколо рота, і зуби лишилися зовсім голі. А, так оцей-то усміх розважав нас надією! так оця… але я мовчу. Бриг, як я вже казав, переходив нам попід корму і посувався певне, хоч і поволі, на підвітренний бік. З ним та з його страшною командою геть відходили наші світлі мари порятунку й радости. Він так повільно минав нас, що ми й спромоглися б може перебратися якось на його борт, коли б раптове розчарування, що в парі ішло із цим відкриттям, такої жахної природи — коли б вони не забрали нам усяку чинність[89] мисли й тіла. Ми бачили, ми відчували, але негодні були ні думати, ані щось чинити — поки стало, на горе нам, запізно. Як сильно цей випадок послабив нашу мисль, можна зважити з того факту, що корабель геть-геть уже одійшов, так що видко було хіба половину його корпусу, і тут нам з’явилась серйозна думка, щоб дістатись до нього плавцем.
Відтоді я даремне зусилювався знайти який ключ до понурої загадковости, що нею повита доля цього чужинця. Будова його та загальний вигляд, як я згадував вище, подали нам догадку, що це було голандське торговельне судно; цю думку стверджувало і убрання на команді. Ми легко могли б роздивитись на кормі його назвище, та й інші зробити спостереження, що розкрили б нам його приналежність, але сильна схвильованість наша засліпила нам очі на всякі подібні речі. Із шафранового кольору тих трупів, котрі ще не зовсім зогнили, ми здогадувались, що увесь.цей гурт загинув від жовтої гарячки, або ще якої лютої немочи тії самої страшливої природи. Коли б це було справді так (не знаю, що собі можна інакше помислити), смерть, скільки можна було судити із становища трупів, мала спобігти їх способом страшно нагальним і незможним — шляхом, цілковито одмінним від того, що властивий загально найсмертельніщим навіть пошестям, які тільки знає людство. Річ можлива, справді, що ця напасть пішла із зарази, випадком занесеної в їхній дорожній припас; або може із того, що команда поїла якої отруйної риби, досі незнаної, або ще якої морскої тварини чи птиці — але це зовсім даремна річ, укладати собі всякої здогади, там де все сповито і лишиться сповите довіку найжахнішою, недовідомою тайною.[90]
РОЗДІЛ XI
Ми провели решту дня в якомусь летаргічному замлінні, дивлячись вслід далекому кораблеві, поки пітьма, сховавши його нам з очей, привела нас дещо до пам’яти. Тоді повернулися муки голоду й спраги, поглинувши всі інші турботи й думки. Але до ранку ніяк було щось чинити, і, прикріпившися, як тільки змога була, ми намірились трохи перепочити. Всупереч сподіванням, мені пощастило заснути, і я проспав аж до світу, коли товариство — а йому сон не дався так легко — збудило мене, щоб знов відпочати наші зусилля добути зісподу харч.
Стояв мертвий штиль; море таке спокійне, яке я лиш бачив коли; година погожа й тепла. Того брига не видко було. Ми почали свої заходи з того, що вирвали, з деяким клопотом, другий носовий руслень і прикріпили обоє Пітерсові до ніг; тоді він спробував іще раз добитися до дверей комори, сподіваючись, що здоліє їх виламати, аби хутко зумів туди доринути — а на це він надіявся тим, що судно лежало тепер тривкіше.
Він дуже скоро діставсь до дверей, а тоді, одвязавши з ноги один свій тягар, заходився що-сили пробивати ним двері; коли ж ні! зруб був далеко міцніший, ніж думалось. Від довгого пробування під водою він зовсім задихався; конче треба було, щоб його заступив хто інший. На це зголосився одразу Паркер та по трьох безуспішних спробах побачив, що не здоліє ввік і до дверей добратись. Августові, з пораненою рукою, шкода було б і заходу пускатись наниз, бо він, і доринувши дверей, однаково б не спромігся їх виламати; отже, тепер випадало мені потрудитися для загального порятунку.[91]
Пітере покинув один з тягарів у проході, і я, заринувши, побачив, що не маю достатнього баласту, щоб держатися тривко сподом. Тому я рішив при першій спробі не старатися більше нічого, тільки знайти той другий тягар. Обшукуючи уздовж поміст коридору, щоб знайти тягар, я почув під рукою щось тверде і затиснув його зразу в кулак, бо не мав уже часу розізнавати, що воно таке, а мусив зразу вертати назад та спливати на поверхню. Що ж як виявилось, що це була пляшка ! — і можна собі уявити нашу радість, коли скажу, що вона була повна портвейну. Знісши подяку Провидінню за цю вчасну і світлу потугу, ми зразу витягли складаним ножем затичку; кожен потяг невеличкий ковток, і всі ми відчули невимовну втіху — таким теплом, бадьорістю, силою надихнув нас напій; Тоді, старанно закривши знов пляшку, ми підвісили її на хустині так, щоб вона ніяк не могла розбитися.
Відпочивши трохи після цієї щасливої знахідки, я знов поринув під воду і тепер нашукав тягар та повернув з ним одразу нагору. Закріпивши його, я пустився у воду втретє і виявив, що в даних умовах жодні змагання не дадуть мені сили розчинити двері комори. В одчаї вернувсь я на палубу.
Як видно, нам уже годі було на щось сподіватися, і я міг побачити на обличчях товаришів, що вони налагодились до загину. Вино, очевидно, привело їх в непам’ять; мене ж чи не те врятувало, що я, випивши, побував під водою. Вони говорили все не до речи, ще й про такі діла, що зовсім не в’язались із нашим становищем. Пітерс мене все допитував за Нантукет; Август теж, пригадую, підійшов до мене з серйозним виглядом та й попрохав позичити гребінця, бо в волоссі йому повно риб’ячої луски, і він хоче вичесатись, поки йти на берег. Паркер наче не так сп’янів; він умовляв мене доринути в кабіну і винести звідти що-будь, що навернеться під руку. Я згодився, і при першій спробі, пробувши в воді десь повну хвилину, виловив невеличку шкіряну капітана Барнарда валізку. Її зразу розкрили, сподіваючись, що там може бути їжа яка чи питво, але не знайшли нічого — тільки ящик із бритвами та дві полотняні сорочки. Я знову ринув наниз і знову пустився[92] назад без нічого. Виткнувши з води голову, я почув на палубі брязкіт, а вибравшись зовсім на палубу, побачив, що товариство моє скористалось невдячно з моєї відсутности, щоб допити решту вина; пляшку вони пустили долі, поквапившись її повісити, як була, поки я не углядів. Я почав докоряти їм та доводити безсердечність їхнього вчинку, і Август ударився в сльози. Інші двоє силкувались сміятися, так мов би це був жарт; але маю надію, що ніколи мені не випаде бачити ще раз подібний сміх: їхні покривлені мини страшливі були без міри. Справді, було очевидно, що вжитий побудник, при порожніх шлунках, дав моментальний і прикрий ефект; всі вони сп’яніли до краю. На превелику силу зневолив я їх лягти, і вони зразу запали в трудний сон, супроводжуваний хрипливим і шумним диханням.
Отак я зостався самотою на бригові, і думки мої, певне сказати, до краю були похмурі й страшні. Що за вигляди мав я в очу? Тільки повільну, голодну смерть, або, в кращому разі, загибель у ближчому штормі, бо в нашім теперішнім виснаженні ми не могли сподіватися пережити ще й другий шторм.
Голодна гризота, що її зазнавав я в цей час, була майже нестерпна, і я відчув, що ладен неначе піти на все, аби лиш її вгамувати. Врізавши ножем малий клапоть шкіряної валізки, я був хотів хоч ним підживитись, та побачив однак, що не можу ковтнути ані найменшого кусника; правда, що я находив певну полегкість своїм стражданням, жувавши маленькі шматочки шкіри, а тоді випльовуючи. Проти ночи попросипались один по однім товариші, кожен у невимовному стані слабости й жаху — це вино їх так призвело, що його туман на цей час уже звіявся. Вони трусилися цілим тілом, мов у прикрій пропасниці, і безмірно жалісним голосом благали напитись. Їхній стан уразив мене до самого серця і заразом змусив тішитися щасливим укладом обставин, що не дали мені допуститись вина і, тим самим, поділити з товаришами їхні гіркі і болісні переживання. Але стан їхній вельми стривожив мене і зажурив ще й тим, що, коли б випала нам яка щаслива нагода, вони, очевидно, нездольні були б подати мені хоч яку допомогу для спільного[93] порятунку. Я й досі ще не одкинувся думки, що ми зможемо щось добути собі знизу, але ніяк було з цим заходжуватись, поки хтось із них опанує себе в такій мірі, щоб допомагати мені при линві, коли пущуся під воду. Паркер немов би у більшій був пам’яті, аніж інші двоє, і я взявся, як тільки міг, приводити його до свідомости. Погадавши собі, що морська вода може добре на нього вплинути, я надумався обвязати його за поперек линвою, а тоді, підвівши до капітанських сходів (він ніяк мені не противився), штовхнув його в воду і зразу витяг. Я мав слушну підставу вітати себе на цій спробі, бо він наче чимало з цього оживів та набрався сили; коли я витяг його із води, він зовсім розсудливим способом запитався мене, навіщо я з ним отаке роблю. Коли я пояснив йому свої наміри, він подякував і сказав, що відчув від цього купання велику полегкість, а тоді заговорив про наше становище цілком уже тверезо. Надумавши зробити те саме із Августом та Пітерсом, ми зразу так і вчинили, і вони обоє зазнали від цього перетрусу чималої пільги. Це раптове купання я намислив під впливом того, що читав колись-у медичних книжках про добрий ефект від душу, коли пацієнт слабує на алкогольну манію.
Рішивши, що тепер уже можна довірити товаришам тримати кінець линви, я знову три чи чотири рази заринув у кабіну, дарма що зовсім уже споночіло, а слаба, але довга хвиля із півночи робила судно дещо хистким. В оцих спробах мені пощастило виловити два кухарські ножі, порожній на три галони кухоль та ковдру, але нічого такого, щоб згодилося нам на харч. Виловивши ці речі, я провадив свої намагання далі, поки вже зовсім задихався — та не знайшов більш нічого. Протягом ночи Паркер та Пітерс труждалися в чергу тим самим способом; проте, нічого нам не траплялось під руку, і ми в одчаї закинули всякі спроби, поклавши, що тільки даремне над цим виснажуємось.
Решту ночи ми провели в такому стані крайньої болісти, і тілесної і духовної, що годі й помислити. Нарешті заблиснув ранок шістнадцятого, і ми жадливо шукали на обрії хоч якої надії — все марне. Море було таке саме лагідне, і та сама довга хвиля із півночи, як учора. Це вже шостий день ми не заживали[94] ні питва, ні їжі — крім отієї пляшки портвейну—а очевидно було, що недовго здоліємо витримати, коли не добудем чогось. Я не бачив доти ніколи, і волію довіку не бачити таких до безмір’я виснажених людських істот, як Пітерс та Август. Коли б я зустрів їх отаких на березі, зроду б і в думці собі не поклав, що колись їх бачив. Обличчя їм цілковито змінилися у своєму складі, так що я негоден був вірити, що це справді ті самі люди, що це з ними я пробував у гурті всього кількоро днів тому.
Паркер, хоч він і звівся страшенно і так ослаб, що не міг уже й голови підвести із грудей, не підупав так сильно, як ті двоє. Він приймав муки з великою терпеливістю, не нарікав ні навіщо і силився й нам надихнути надію — всіма способами, які лиш міг надумати. Що до мене, то я, дарма що був при початку мандрівки слабий, та й зроду тендітної стати, а страждав не так, як вони — не так спав на тілі і зберіг сили мислення в дивній мірі; тимчасом інші зовсім ослабли на розум і, здавалося, повернулись знов у дитинство: все безглуздо скалили зуби в ідіотичних ухмилках та лепетали без краю дурними загальниками. Що-правда, часами вони немов відживали раптом, наче надхнені зразу свідомістю свого становища; тоді, у хвилевім просвітку сили, вони схоплювались на ноги і на короткий час заводили мову про свою майбутність, способом зовсім розумним, хоч і повним безкрайнього одчаю. А в тім, річ можлива, що мої товариші мали ту саму думку про себе, що й я про них; може й я мимохіть завинив такими ж причудами та безглуздям — це таке діло, що годі його рішити.
Десь опівдні Паркер сказав, що бачить з лівого борту землю; я насилу вдержав його, не давши стрибнути в море та плавцем добиватись до неї. Пітерс та Август не звернули уваги на його слова ― видимо заглиблені в понурі якісь міркування. Поглянувши, де він показував, я не міг назорити ні найменших признак Землі — що-правда, я надто добре знав нашу віддаленість від будь-яких берегів, щоб піддатись такій надії. Але довго я мусив гаятись, поки довів таки Паркерові його помилку. Тоді він залився буйними слізьми, ридаючи, як мале дитя ; щось дві або[95] три години лементував він на голос та хлипав, поки, знесилившись, заснув як убитий.
Пітерс та Август безуспішне пробували ковтати шматочки шкіри. Я порадив їх, щоб жували та геть випльовували, та вони занадто охляли, щоб прийняти мою пораду. Я сам час від часу брався жувати шкіру і мені наче легшало. Найбільше я мучився спрагою; тільки те й не дало мені випити морської води, що я пам’ятав страшні наслідки, які бували з цього іншим в такому самому становищі.
Отак наступив і день, і я раптом побачив на сході парус — з лівого борту, вперед. Це мусило бути велике судно; ішло воно мало не впрост на нас, на віддалі десь у дванадцять чи п’ятнадцять миль. З товаришів моїх ніхто ще його не бачив, а я поки повздержувавсь щось їм казати, щоб не зазнали знов розчарування. Нарешті, коли корабель наблизивсь, я роздивився, що він простує таки до нас; роздивився легкі паруси його, повні вітром. Я негоден був далі стримуватись і показав його своїм страдникам-товаришам. Вони зірвалися притьмом на ноги і знову пустилися в незвичайні вияви радости, плачучи, сміючись ідіотським сміхом, стрибаючи й витанцьовуючи геть по всій палубі; вони то молилися, то розливалися у закляттях. Їх поведінка вплинула зразу й на мене — враз із тим, що я вважав за певну надію на порятунок: я негоден був здержатись і приєднався до них; я дав хід поривам свого захвату та вдячности, і упав, і качався по палубі, і плескав у долоні, кричав, і інакші чинив божевілля, поки раптом опам’ятавсь — іще раз у крайності людського горя й одчаю — побачивши, що судно враз повернуло до нас кормою та й пішло у зовсім противний бік проти того, як я його вперше побачив.
Не зразу я зумів переконати товаришів, що він таки справді стався, цей гіркий поворот нашої долі. На всі мої доводи вони відповідали такими жестами й поглядами, що, мовляв, не дадуться мені на такий обман. Найбільше вразила мене поведінка Августа. Що я йому не робив, не казав, він таки далі правив, що дивись, корабель хутко підійде до нас; що треба ладнатися переходити на його борт. Побіч нашого брига плавала якась[96] деревина, а він запевняв, що це бот за нами, і силкувався стрибнути в нього; серце мені розривалося, так він кричав і вив, коли я силоміць не давав йому кинутись таким способом в море.
Утишившися трохи, ми зорили далі за тим кораблем, поки він зовсім щез нам з очей — година зробилася хмарна, потягнув легкий бриз. Коли той корабель остаточно зник, Паркер раптом повернувся до мене з таким виразом на лиці, що я весь затремтів. На цей раз він мав такий свідомий вигляд, що перед тим я не бачив такого, і заким він рухнув губами, серце уже підказало мені його мову. Він коротко висловив гадку, що один із нас мусить померти, щоб піддержати існування інших.[97]
РОЗДІЛ XII
Я вже колись роздумував над можливістю, що ми прийдемо до цього страшного останнього краю, і тайно поклав собі віддатися краще смерті в будь-якій її формі, будь-яких обставинах, ніж допуститися такого способу. В жодній мірі не послабив цієї ухвали і теперішній прикрий голод, що ним я так страждав. Пітерс та Август не чули обоє поданої пропозиції. Отож, я одвів Паркера на бік і, в думках вимолюючи собі сили одхилити його від затіяного жахливого діла, довго його умовляв, благав його скільки міг, заклинав усім, що він мав святого, доводив усякими доводами, що їх подавала мені скрайність випадку — все для того, щоб він покинув цю гадку та не казав за неї нікому з тих двох.
Він слухав мене без єдиної спроби заперечити мої доводи, і я вже взяв був надію переконати його. Та скоро я закінчив свою мову, він одказав мені, що все це, він знає гаразд, справедливо, що вдаватися до такого способу, це найстрашніший рішенець, на який лиш може піти людський розум, але що він терпів уже так довго, скільки може витримати людська натура; що так ми мусимо згинути всі, а смерть одного з нас — можливо, а навіть запевне — порятує, кінець-кінцем, усіх інших. Він іще додав, щоб я не завдавав собі даремне клопоту, намагаючись одхилити його від цієї думки, бо він твердо рішивсь на це, іще перед тим, як побачив оце корабель: тільки того корабля поява не дала йому заявити про це раніш.
Тоді я узявся просити його, коли він не хоче таки одкинутись свого наміру, щоб принаймні заждав з ним до завтрого — може тимчасом яке судно прийде на наш порятунок; знов[98] повторив усі доводи, які тільки зміг надумати та уважав за придатні на його грубу вдачу. Він одказав, що мовчав і так аж до крайньої можливої хвилі; що він далі не може тривати без якоїсь поживи; що назавтра цей намір його уже б запізнився — принаймні, для нього самого.
Побачивши, що лагідною мовою не зрушу його в жодний спосіб, я узявся інакших заходів і сказав, щоб він мався на тямі —що я менше, ніж інший хто, потерпів від наших бід; що я, таким чином, здоровіший і дужчий зараз, ніж він сам, чи там Пітерс із Августом — словом, що я маю змогу, коли б тільки зайшла потреба, силоміць повернути на своє; що коли б він спробував якось удатись до інших із своїми кривавими, людожерними замірами, я не вагатимусь кинути його в море. Тут він зразу вхопив мене за горло і, витягши ножа, даремне силився вгородити мені в живіт; правда, єдине що крайнє виснаження не дало йому доконати це люте діло.
Тимчасом, дійшовши найвищої точки гніву, я загнав його на обочину брига і зовсім готовий був перекинути через борт. Від цієї долі його врятувало, одначе, те, що до нашого спору вступився Пітерс; він підійшов і порізнив нас, питаючись причини цього замішання. Паркер сказав йому все, заким я спромігся знайти якісь засоби попередити його.
Ефект від цих його слів видався ще страшніший, ніж я сподівався. Обоє, Август та Пітерс, як видно, віддавна плекали тайцем ту саму жахливу гадку, тільки що Паркер перший її зголосив; вони приєдналися у цій гадці до нього і стояли на тім, щоб негайно її справдити. Я сподівався, що з них обох хоч один збереже іще досить розумової сили, щоб опертися разом зі мною всякій спробі вчинити страшливу цю річ; а з чиєюсь поміччю я б не боявся нічого — я спромігся б тоді запобігти злочинству. Розчарувавшись у цих сподіваннях, я доконче мусив тепер подумати про свою власну безпечність, бо з дальшого мого опирання ці люди, в страшному їх стані, могли б узяти собі достатній привід, щоб мене саме й виключити із чесної гри в тій трагедії, що так скоро, я знав, мала початись.[99] Я сказав їм, що волію скоритися, тільки просив заждати яку годину: може тимчасом розвіється якось туман, що обсів нас, а тоді, річ можлива, ми побачимо знову отой корабель, що являвся нам. З превеликими труднощами добивсь я від них обіцянки так довго пережидати; і, як я й прочував, скоро повіяв бриз, туман розійшовся, коли ще не минуло й години, і не видко було жодного корабля. Ми налагодились тягти жеребки.
З великою нехіттю зостановляюся на страшливій сцені, що настала потому; цю сцену, в найменших її подробицях, ніякі наступні події не змогли мені ні найменше загладити в пам’яті; строгий спогад її загірчатиме й далі кожну мить мого існування. Дозвольте ж мені перейти цю частину моєї повісти так поспішно, як тільки може дозволити природа описуваних подій. Для зловісної нашої лотереї, де кожен із нас мусив випробувати свій талан, ми не змогли надумати іншого способу, тільки на палічки. Ми поробили маленькі скіпки, підходящі для цього; ухвалено, що я маю держати їх. Я відійшов на один бік судна, а безталанне моє товариство стало на другому боці, до мене спиною. Найприкрішу гризоту, яку лиш зазнав я тоді, в якусь мить цієї страшної драми, я пережив під оцю саме хвилю, як лагодив жеребки. Небагато випадає людині таких обставин, де б вона не відчувала як-найглибшого інтересу в захованні свого життя; цей інтерес що-хвилі зростає в мірі того, як слабне сполука, що нею життя це тримається. Але ж саме тепер мовчазна, сувора і певна природа справи, що нею я був занятий (так одмінна від буйних тривог підчас шторму та ступневого зближання голодних мук), дозволяла мені розмислитись над невеликими шансами врятуватися від найжахнішої смерти — смерти, що мала служити найжахнішому ділу; і найменша часточка тієї енергії, що так довго мене піддержувала, геть одлетіла зразу, мов пушина під подихом вітру, лишивши мене безпомічною жертвою ганебного, ницого страху. Спершу я навіть не міг зібратись на силу, щоб витягти та підладнати як слід скіпки: пальці мене не слухались, а коліна мої вибивали незможний дріб. Мислі перебігали тисячу як-найбезглуздіших планів — таких, що дали б мені змогу відзволитись від участи в цій[100] потворній грі. Я гадав був упасти навколішки перед моїм товариством і благати, щоб увільнили мене від цього уділу; кинутись раптом на них і, убивши когось, скасувати цим жеребкування ― словом, я думав про всяке, аби не про те, що мусив оце робити. Нарешті, згаявши довгий час в отакім безглузді, я очутивсь від голосу Паркера; він казав мені увільнити їх скорше від страшної непевности. Навіть і тут іще я не міг себе змусити підрихтувати зразу скіпки, а все обмисляв усякі способи обдурити якого товариша, щоб витяг коротшу скіпку — бо так ми рішили, що хто потягне найкоротшу із чотирьох, мусить померти заради інших. Перш ніж судити мене за таку безсердечність, хай попробують стати в таке достоту становище, яке мені випало під той час.
Врешті гаятись далі стало вже ніяк, і серце мені виривалось затого з грудей, коли я підходив до баку, де чекало на мене товариство. Я простягнув до них із скіпками руку, і Пітерс зразу потяг. Він був вільний — бо його, принаймні, не була найкоротша! — отже, явився іще один шанс проти мого порятунку Я зібрав усі свої сили і подав жеребки Августові. Він теж потяг не вагаючись: він так саме був вільний; і тепер, чи померти я мушу чи жити, шанси стали достоту рівні. В цю мить лютість тигра сповнила мої груди; я відчув до свого бідолашного побратима в нещасті, Паркера, чисто диявольську, жагучу ненависть Але чуття це тривало недовго; і нарешті, обнятий конвульсивний тремтінням, заплющивши очі, я простяг до нього дві скіпки — ті, що єдине лишились. Минуло хвилин десь п’ять, перше ніж він здобувся на силу витягти жереб, і за весь цей час такої непевности, що серце мені геть заникало од неї, я ні на жодну мить не розплющив очі. І от, один жеребок нагло вийнято із моєї руки. Доля наша рішилася, але я не знав, за мене чи проти мене. Ніхто не мовив єдиного слова, а я все не важивсь себе запевнити, глянувши на жеребок у своїй руці. Врешті Пітерс узяв мене за руку, змусивши глянути вгору, і я зразу побачив з Паркерового обличчя, що я безпечний, що йому судилась ця мука. Дух мені заняло! ― я упав непритомний долі.
Я очутився із свого омління саме вчас, щоб побачити, як ця трагедія завершилася смертю того, хто був найбільшим у ній[101] причинцем. Він ніяк не пручався, і Пітерс заколов його в спину, так що той упав зразу мертвий. Не повинен описувати страшливий бенкет, що настав потому. Такі речі можна лиш мислити, а слова тут нездольні переконати мисль витонченим жахом своєї реальности. Одне лиш скажу: утишивши до певної міри шалений голод, що мордував нас, кров’ю нашої жертви, ми, по загальній згоді, геть відтяли руки, ноги та голову, покидавши їх, разом з нутрощами, у море; решту тіла ми жерли шматками, протягом чотирьох незабутніх довіку днів — сімнадцятого, вісімнадцятого, дев’ятнадцятого та двадцятого.
Дев’ятнадцятого перепав буйний дощ; він тривав п’ятнадцять чи двадцять хвилин, і ми спромоглися зібрати трохи води — у простиню, що її виловили граблями з кабіни зразу по штормі. Води було, всього на все, не більше як півгалона; але й цей скупий пай підкріпив нас відносною силою та надією.
Двадцять першого ми знову дійшли до скруту. Година стояла тепла й погожа, як і давніш, з туманами час від часу та легкими бризами, звичайно з Норду на Вест.
Двадцять другого, коли ми сиділи тісним гуртом, роздумуючи над плачевним нашим становищем, раптом мені промайнула гадка, що надхнула мене ясним сяйвом надії. Я пригадав, що коли ми зрізали носову мачту, Пітерс, стоявши на навітренних русленях, дав був мені одну із сокир, щоб я сховав її десь на надійне місце; за кільки хвилин перед тим, як останній великий вал ударив на бриг і затопив його, я одніс, як пригадав тепер, цю сокиру на бак та й поклав на одну із койок при лівому борті. Я надумав тепер, що ми зможем, добувшись цієї сокири, прорубати палубу над коморою і таким способом легко розжитися харчю.
Коли я переказав цей план товаришам, вони видали слабий поклик радости, і ми зразу направились до баку. Спускатись сюди куди тяжче було, ніж у кабіну, бо отвір був багато менший ; згадаймо, що цілий звязок палуби круг капітанського люку, при вході в кабіну, знесло геть водою, а вхід до баку—: це був простий на три квадратові фути люк:—лишивсь непошкоджений. Проте, я не вагався пуститись наниз і, обвязавшись[102] за поперек линвою, як це робилось давніш, відважно ринув у середину, ногами вперед, хутко добрався до койки та й нашукав там зразу сокиру. Цю знахідку ми повітали з захватом радости й тріумфу, а що вона нам так легко випала, це взято за віщий знак кінцевого нашого порятунку.
Ми почали рубати палубу з усім завзяттям воскреслої знов надії; я та Пітерс бралися до сокири в чергу, бо Августові поранена рука не дозволяла нічим запомогти нас. Одначе, ми так знемощіли, що заледве спроможні були вистояти на ногах без опори, отже й робили без відпочинку не більше хвилину чи дві; скоро нам стало видно, що багато довгих годин потребуємо, щоб доконати це діло, тоб-то зробити достатній виріз для вільного доступу до комори. Та нас не збентежило це міркування і, робивши всю ніч під місячним світлом, двадцять третього на світанку ми довершили таки cвоє діло.
Тепер Пітерс заявив охоту пуститись у воду; наготувавшися, як давніш, він поринув і хутко вернувся, винісши із собою маленький глек; на превелику нам радість, в ньому знайшлося повно маслин. Попаювавши їх між собою, ми взялися жадібно їх уминати, а тоді знов пустили Пітерса наниз. На цей раз йому пощастило понад усякі наші сподіванки: він зразу вернувся із здоровим свинячим окостом га пляшкою Мадери. Вина ми випили кожен потроху, на досвіді переконавшися згубних наслідків неповздержного пиття. Шинка, за вийнятком двох яких фунтів коло самої кістки, не годилась уже на харч, наскрізь пройшовши солоною водою. Що догідне було, ми поділили на гурт. Пітерс та Август не в силі були вгамувати свій апетит та й убрали свій пай одразу; я ж повівся обачніше, ївши малими частками, бо опасувався спраги — а вона, я знав певне, конче мала настати. Ми віддихнули тепер хоч на час від нестерпно суворих страждань.
Опівдні, трохи підправившись та посвіживши, ми знов заходились вишукувати поживу. Пітерс та я пускались у воду по черзі, поки аж сонце зайшло, і все з більшим чи меншим поспіхом. За цей час пощастило визбирати четверо менших глечиків із маслинами, другий окіст, сулію, де знайшлося галонів[103] із троє чудесної Мадери, а що нас найбільше втішило, малу ґалліпаґську черепаху — капітан Барнард, коли «Ґрампус» відходив у море, узяв їх кільки на борт із шхуни «Мері Пітс», що саме вернула до порту з тюленячих ловів у Тихому океані.
В дальшому ході цієї повісти я матиму часту нагоду згадувати цю породу черепах. Вона, як відомо більшості моїх читачів, живе, головне, на групі так званих Ґалліпаґських островів; а власне, саме острови ведуть свою назву від цієї тварини — еспанське слово «Ґалліпаґо» означає прісноводну черепаху. За стать їхню та поведінку часом звуть їх іще й слоновими черепахами. Часто вони досягають величезних розмірів. Я сам бачив нераз таких, що заважили б від 120 до 150 фунтів4, хоча й не пригадую, щоб який мореплавець згадував важчі, як на 80 фунтів. Стать вони мають чудну, скажу навіть гидку. Ступають дуже поволі, мірно і тяжко, тіло своє несуть десь на фут від землі. Шия їм довга і вельми тонка: звичайна довжина — од вісімнадцяти дюймів до двох футів, а я вбив одну таку, що мала від рамена по край голови цілих три фути і десять дюймів. Голова дивовижно подібна на зміїну. Вони можуть існувати без їжі неймовірно довго: є приклади, що їх кидали в трюм, і вони там лежали без ніякої поживи по два роки — іще й по цім часі виглядали такими ж гладкими, в такім самім добрім порядку, як при початкові, коли їх туди вкинуто. Однією своєю властивістю ці черепахи схожі на дромадерів, пустельних верблюдів. Вони мають при основі шиї такий міхур, де носять собі повсякчасний запас води. Бувало таке, що їх убивано після того, як вони роками не мали ніякої поживи, і знаходжувано в цих міхурах по цілих три галони доброї погожої води. Живиться ця твар найбільше дикою петрушкою та селерою, портулаком та морською солянкою, колючою грушею; від цієї останньої рослини вони гладшають на диво, і на схилах при березі, де натрапляють цих черепах, звичайно знаходять багато й колючої груші. Їжа з них прегарна і надзвичайно тривна; певна річ, що[104] вони врятували життя тисячам моряків иа китових ловах та на інших промислах у Тихому океані.
Котору черепаху нам пощастило виловити з комори, то вона не дуже була велика — вагою, либонь, на шістдесят п’ять чи сімдесят фунтів. Це була самка, і в прегарнім порядку, надзвичайно сита; в міхурі вона мала понад кварту чистої солодкої води. Нам це був справжній скарб; і одностайно павши навколішки, ми вознесли за цю вчасну поміч гарячу подяку Всемилостивій Долі.
Тяжко нам прийшлось видобувати цю черепаху з прорізу — пручалась вона страшенно, а силу мала — навдивовижу. Вона затого вже й виприснула з Пітерсових рук і за малим не шурнула назад у воду, аж тут Авґуст запетлював її за шию линвою із затяжним узлом та й придержав так, поки я скочив у проріз побіч Пітерса та поміг скинути її нагору.
Воду із міхура ми акуратно зцідили в той глек, що його, як я згадував, виловили давніш із кабіни. Закінчивши це діло, ми одбили від пляшки шийку, так що вона стала нам як за склянку — там зміщалась неповна ⅛ пінти. Тоді випили кожен цю мірку, ухваливши надалі взяти її за денний пай та й обмежуватись на цьому, поки стане запасу.
Останні два-три дні година стояла гарна, дощів не було; постіль, добута з кабіни, і наша одежа за цей час цілком висохли, так що ми зночували цю ніч (двадцять третього) проти звичайного зовсім вигідно, утішаючись мирним спочивком по щедрій вечері з маслин та шинки — ще й з малою порцією вина. Опасуючись, щоб уночі з нашого припасу не опинилося щось за бортом, бо коли б ще не знявся бриз, ми прив’язали все, як могли, до уламків коливороту. Черепаху нашу, що її ми хотіли зберегти як-найдовше живою, перекинули навзнак, ще я прив’язали старанно.[105]