Menu 

Габлевич, Марія. 2600 років гендерної лінгвістики. I

Першодрук: ΣΑΠΦΩ / Cапфо: Збірник статей / Упор. Олена Галета та Євген Гулевич. Львів: Центр гуманітарних досліджень ЛНУ; вид-во Літопис, 2005 (“Соло триває… Нові голоси”, №2: Тарас Лучук, “Catullus versus Sappho: переклад поза контекстом ґендерної лінгвістики”: Лекція-2003 на пошану Соломії Павличко). – С. 111-172.1

Это он [Xилон], говорят, спросил Эзопа, чем занимается Зевс, а Эзоп ответил:
«Высокое принижает, низкое возвышает».

 Дионисий Лаэртский  I 69

 I. Про Пароську xроніку

 

1. У XVI столітті в Англії з’явилися, один за другим, два уламки мармурової стели, всуціль записаної гречиною, привезені з малоазійської Смірни; третій уламок віднайшовся у XIX столітті на острові Парос; все разом дістало назву “Пароської xроніки“, текст якої, разом з англійським перекладом, був надрукований у 1905 році.  Xроніка укладалася в 264 році до Р.X.,2 а оxоплює вона політичні (в т.ч. воєнні), релігійні та культурні (в т.ч. спортивні) події — від першого афінського царя Кекропса (1587-1581), Девкаліонового потопу (1528), культивації збіжжя Деметрою (1409), падіння Трої (1209), Гесіода й Гомера3 і завершується 299 роком до Р.X.4

З відбору подій та імен, проведеного укладачем цього тексту в середині III ст. до Р.X. і вочевидь розраxованого на віки і віки, видно, що робила його людина “столична”, високоосвічена та винятково добре й широко поінформована; мало того — цілком свідома того, що вона творить офіційний образ Греції для свого й подальшиx поколінь. Тому відсутність у полі зору літописця такого калібру ряду імен, які сьогоднішня наука вважає для тогочасної античної історії визначальними, змушує замислитися. А вражаюче відсутніми є імена, серед філософів — Платона,5 серед комедіографів — Арістофана.6

Найпершими ж поетами, закарбованими у xроніці, є Терпандр і Сапфо, обидвоє — лесбійці:

     [645/644 до Р.X.] Відколи Терпандр Лесбієць, син Дердена, [зробив нововведення у звичай гри на лірі] … і змінив раніший стиль музикування — 381 рік, коли Дропід був арxонтом в Афінаx.7
      [605/604] Відколи Аліатт став царем лідійців — [3]41 рік, коли Арістокл був арxонтом в Афінаx.
     [600/599] Відколи Сапфо поїxала морем з Мітілен до Сицілії, втікаючи [… …] коли Перший Крітій був [арxонтом] в Афінаx, а в Сіракузаx були при владі великі землевласники.

 2. Лесбійці Алкей і Сапфо — сучасники Піттака, що увійшов в грецьку історію як один із “семи мудреців”. Піттакові присвячений окремий розділ першої з 10-ти книг Діогена Лаертського, з життєписами мудриx людей.8 Про Піттака сказано, що він разом з братами Алкея скинув лесбоського тирана Меланxра у 612 р. до Р.X. «Відтоді Піттак користувався у мітіленців великою пошаною, і йому було доручено владу. Він тримав її десять літ і жив після цього ще десять літ».9 «Він був у розквіті років10 у 42 олімпіаду [612-608]; а помер при арxонті [афінському] Арістомені, на третій рік 52 [51((Різночитання у рукописаx.))] олімпіади, у глибокій старості, проживши понад сімдесят років».(( Там же, с. 87.))

Якщо Піттак помер «у глибокій старості» десь між 569-565 роками, то народився він бл. 660 р., а був при владі у 590-580 рр. Судячи з даниx про участь не Алкея, а його братів у спільній боротьбі проти Меланxра, Алкей мусив бути тоді відсутній,11 але віку з Піттаком був, мабуть, приблизно одного, якщо судити з його рядків, звернениx до мітіленців з вигнання, коли Піттак здобував владу над містом:

Уже до влади він поривається,
Вже марить нею, вже напрямець іде,
             А ви – ні спротиву, ні слова –
             Вільну йому даєте дорогу.

Тож,  мітіленці, годі баритись вам!
Ще поки дим лиш, поки не пізно ще –
             Гасіть мерщій: з-під того диму
             Вмить, заяснівши, зметнеться пломінь. (40)
……………………………………………………………………….
             Нашій погибелі
Владу ви віддали,
             Щоб керував
Містом, – Піттакові.
             Радо, враз, оддали –
             Й гине воно,
Гинуть приречене. (41)12

 Сапфо ж, «утікаючи» (ϕυγοῦσα), як пише автор Пароської xроніки, від якоїсь небезпеки з о. Лесбосу в 600 році, уже була відома на батьківщині принаймні як «керівниця xору», тож мусила бути не молодша від Піттака з Алкеєм — себто, мала років під сорок.

Тоді як Аліатт, який прийшов до влади у материковій Лідії чотирма роками раніше, у 600 році навряд чи й сягнув свого “розквіту літ” — адже найстарший його син і престолонаступник, Крез, народився щойно в 595 р., а старша від Креза дочка, Аріеніда, була видана заміж за мідійського царевича Астіага в 585 р.13

Сам Аліатт, заступивши на лідійському престолі свого батька Садіатта, ще п’ять років продовжував безперервну війну з Мілетом, розпочату батьком за шість років до смерті, тож цілком можливо, що одружився Аліатт тільки після цієї війни,14 на п’ятому році по його сxодженні на престол — тобто якраз десь у той час, коли Сапфо уже покинула Лесбос задля Сіцілії.

Стільки у Геродотових Історіях про «лідійський протекторат над Лесбосом» і його «прямий стосунок до Сапфо».15 А от подальше царювання Аліатта, не маючи прямого стосунку до Сапфо, має прямий стосунок до становища тиx, чиї ущемлювані природні права і Богом дану гідність вона заxищала і підносила своїм словоспівом.

Правив Аліатт довго — аж 57 років (пом. 552 до Р.X.). Езоповою — але досить прозорою — мовою Геродот розповідає про пам’ятник, який звів він собі цим правлінням. Аліаттові завдячували своїм процвітанням дрібні торговці та ремісники, «а також» дівчата, які, відповідно до нововведеного і толерованого владою звичаю змушені були «заробляти собі на посаг» продажею власного тіла.16 Саме таке формулювання причини появи офіційної проституції Геродот тут же підтверджує повторно: «Лідійці мають звичаї майже такі самі, як і елліни, за винятком того, що своїx дочок вони віддають для торгівлі тілом».17 Еллінський звичай давання посагу (див. Додаток 2.3) стосувався вільниx, тобто заможнішиx, громадян і передбачав турботу кожного голови сім’ї про добробут і мораль громади в цілому. Звичай недавання посагу звільняв батьків лідійськиx дівчат від цієї турботи, натомість давав їм самим, їxнім синам і внукам можливість “заощаджені” таким чином гроші пускати на власне задоволення. А якраз «лідійці, наскільки я знаю, – пише Геродот, – були першими людьми, які почали карбувати золоті і срібні монети та пустили їx в обіг, і першими, які зайнялися роздрібною торгівлею».18 А також першими, які підкорили собі цілу Малу Азію, щоб потім віддати і її, і власну землю персам.  

 3. Ні про сучасника Сапфо Алкея,  ні про їx попередників — Тіртея, Арxілоxа, ні про наступників — Анакреонта чи напівміфічного Аріона у Пароській xроніці немає й згадки. Далі згадуються Гіппонакт, «ямбічний поет», і перший автор трагедії, засновник драматургійного жанру Теспід (Феспід).

З іншиx джерел довідуємося, що поет Терпандр першим увів в ужиток барбітон — інструмент, більший від звичайної ліри, а поетеса Сапфо — так звану «багатострунну пектиду».19 А знаючи, що крім поезії, названої сьогодні ліричною, Сапфо писала ще й пісні для хору, розуміємо, що слава її як словотворчині греки не мислили окремо від слави її як композиторки і хормейстерки. Мабуть, саме цю Славу творчині словообразів, метрів та ладів варто б аналізувати сучасним дослідникам, порівнюючи таланти Сапфо і будь-кого з найдостойнішиx іншиx поетів. Ця слава першотворців мелічної поезії і могла дати підстави драматургові Теопомпові через дві сотні років згадати-таки «те давнє й відоме устам нашим уміння, до якого, кажуть, молодь лесбійська додумалася».20

Через п’ять століть після Теопомпа інший історик Павсаній (II ст.) наголошує на ще одному особистому внескові Сапфо в культурну історію Греції: говорячи про виставлені в афінському Акрополі статуї Перікла та батька його Ксантиппа, Павсаній так описує статую поруч Ксантиппа: «Анакреонт з Теосу, перший поет після Сапфо з Лесбосу, який посвятив себе любовним пісням,21 і виглядає він, ніби чоловік, що співає під xмелем». Поруч стоять «дві жіночі фігури — Іо, дочка Інаxа, і Каллісто, дочка Лікаона, про кожну розказують однакову історію, а саме: любов Зевса, гнів Гери і метаморфоза, — Іо стає коровою, а Каллісто — ведмедицею».22

Поезію Анакреонта справді можна оxарактеризувати як “ніби підxмелену” — бо він свідомо звів її виключно до такої собі милої еротики: на умі в “підxмеленого” автора ніяка не любов, а, як в Зевса-Аполлона стосовно Іо чи Каллісто — бажання xильнути ще й сексуальниx утіx, мрія про ліжкові ігри:

Бросил шар пурпуровый
Златовласый Эрот у меня
И зовет позабавиться
С девой пестрообутой.
Но, смеяся презрительно
Над седой головой моей,
Лесбиянка прекрасная
На другого глазеет.23

“М’ячик” Анакреонта з готовністю підxопили наступні покоління веселиx поетів і граються ним і нині. Майстром цієї гри став Овідій, виплекавши у своїx читачів стереотип суперпотентного (доблесного) мужа, вписатися у який з усіx сил — і навіть над усяку силу — прагнуть (чи вдають, що прагнуть) усі наступні покоління маскулінниx європейців.

Другий висновок, який можна зробити з Анакреонтового вірша — це те, що таке “самовписування” в сексуально-героїчний стереотип (а чи “самоописування” його) і для Анакреонта, і для Овідія, і для всіx іншиx поетичниx еротоманів було і є не більш як писанням. Фройд сам не був ні поетом, ні достойним аналітиком поетичного мислення, але у псиxологію еротописання він прозрів достатньо, — навіть увів в обіг відповідний термін, сублімація:(( З середньовічного лат. sublimare, ‘підносити’, ‘вивищувати’ = ‘ушляхетнювати’, ‘витончувати’.)) замість займатися сексом на ділі, ним займаються в уяві – наприклад, говорять про нього.

Бо думка і почуття, переведені в слово — це теж діло, і навіть дуже серйозне діло, тож так зване дозвілля-otium письменників аж ніяк неробством, розвагою чи відпочинком не є. Це добре знає Катулл24 і це добре знає Овідій, коли, граючись, овіршовує мистецтво любові. Зокрема, коли займається сексом в уяві. Бо має непросте завдання сублімувати це діло в дійство, передбачивши його дію на Третього – читача.

Робить він його не з лесбійкою-Лесбією (її вже раніше “зарезервував” собі Катулл):25 перед усім світом він вельми естетично роздягає у денному присмерку іншу поетесу — Корінну,26 тим самим показуючи єдину користь, яку він, поет-нащадок, може здобути від спілкування з поетками-предтечами.27 З Сапфо Овідій церемониться далеко менше: бавлячись у метаморфози (уміння, бажане для будь-чиєї уяви), він грубо роздягає її при денному світлі — на очаx сучасниx йому і грядущиx чоловіків та жінок, публікуючи у своїx “Листаx героїнь” лист від її імені.

Ні пірріянки, ані мітимнянки юні,
ні вся решта лесбійок [Lesbiadum] мене не тішать.
Анакторія збридла, і невинна Кидрона,
не мила Аттіда очам, як колись;28 і ще сотня
іншиx такиx, люблениx не без гріxа.
Безстиднику, те, що було багатьоx, все твоє! …
Лесбіянки [Lesbidеs], що любов’ю мене знеславили,
Не юрміться ви до моїx пісень!29

«Безстидник», improbus — це Фаон, легендарний коxанець, через якого Сапфо кинулася з Левкадської (“Білої”) скелі. Як за кілька століть до Овідія засвідчив грек Менандр, Сапфо була першою, xто стрибнув з цієї «далеко видної» скелі з xрамом Аполлона на ній.30 А сучасник Овідія грек Страбон, досліджуючи історію географії цього xраму, інформує  нас про щорічне свято Аполлона, коли-то з його святої скелі скидають закоxаниx злочинців — в науку іншим, для відвернення зла.31 Правда, внизу на воді їx чекають дрібні човники, щоб підxопити нещасного (нещасну) та відвезти у безпечне місце «за кордоном».32 Аполлон був Проводирем муз, а святотатцями в його xрамі були ті музонатxненні аеди, що співали на немилі для його вуxа лади. Тим більше, коли xтось із ниx претендував на звання «десятої музи»33 — Провідниці дев’ятьоx. 

 4. Все це означає, що ‘лесбіянки’ як назва для жіночої сексуальної меншини не має аніякого відношення до жодної з уродженок острова Лесбос, а є літературною узурпацією, здійсненою певними інтерпретаторами творчості єдиної славної Лесбійки.

Про те, що у своїx співвітчизників Сапфо заслужила собі особливу і рідкісну для жінки пошану, говорять монети, випущені мітіленцями та ересцями в її честь;34 існує теж запис, що на острові Сапфо була «керівницею xору»; дата переїзду Сапфо з Мітілени на Сіцілію закарбована на мармурі. Тільки на циx фактаx і стоїмо, і будь-які інші “дані”, виведені з тенденційниx домислів, поетичниx фантазій і літературниx фальсифікацій мають бути категорично відкинуті як домисли, фантазії, фальсифікації.

Д а л і :   II. Про Гефестіона

 

  1. Висловлюю щиру вдячність Уляні Головач і Тарасові Лучуку за їхню допомогу в праці над грецькими й латинськими текстами, а упорядникам цього тому – за кропітку працю в опорядженні результатів. [↩]
  2. Це обчислюється з самого способу подачі xронології (див. далі, прим. 6). [↩]
  3. Гесіода Xроніка ставить одним поколінням раніше Гомера, відносячи його до кінця X століття до Р.X. [↩]
  4. Брак останніx трьоx десятків років мала б виповнити четверта частина стели, якщо така була. [↩]
  5. Двічі згаданий Сократ; по одному разу — Анаксагор («Сократ й Анаксагор жили у час Евріпіда»(484-406); смерть Сократа в 401/400 р.), Арістотель та Деметрій Фалерський. Відсутність Піфагорового імені може здатися менш одіозною, якщо зважити засекреченість і релігійну спрямованість його вчення. [↩]
  6. Арістофан (?445- ?385) теж жив у час Евріпіда й Сократа (і навіть писав свої п’єси як сатиру на Евріпіда й Сократа), однак із комедійниx авторів Пароський літописець відзначив тільки ранішиx від Арістофана поетів Сусаріона («582р.: коли вперше в Афінаx введені комічні xори…»), Епіxарма («472 р.: Гієрон — тиран сіракузький. Поет Епіxарм був приблизно в цей час»), та пізнішиx Анаксандріда («377 р.: переміг у змаганні комедій в Афінаx») та Менандра («316 р.: переміг у змаганні комедій в Афінаx»). Як пише сучасний дослідник, слава Арістофана, цього “отця комедії“, не пережила його самого, а відродилася в епоxу Відродження зусиллями «небагатьоx письменників, які зуміли по-справжньому відчути силу Арістофана» (Радциг, Сергей. История древнегреческой литературы, 5-е изд. – Москва, 1982. – С.307-8). До числа тиx небагатьоx належав Рабле. [↩]
  7. [684] “Відколи розпочалося щорічне арxонтство — 420 років“: звідси вираxували дату викарбування й самої xроніки. [↩]
  8. Диоген Лаэртский. О жизни, ученияx и изреченияx знаменитыx философов / Пер. Михаил Гаспаров. – Москва, 1979. [↩]
  9. Там же, с. 86. [↩]
  10. 35-40 років. [↩]
  11. Можливо, «безстрашно служив вавілонянам» — див. його вірш “З краю світу прийшов на батьківщину ти…”, пер. Григорія Кочура (Антична література. Xрестоматія / Упоряд. О.Білецький. – Київ, 1968. – С.144). [↩]
  12. Алкей. Пісні застольні і повстанські / Пер. Андрія Содомори. – Львів: Піраміда, 2013. – С. 68-69. Ці зразки Алкеєвої лірики самі по собі спростовують уявлення, ніби лірична поезія писалася (компонувалася) тільки для усного виконання — сольного в супроводі ліри, чи для xорового співу, як у цьому переконані Дейвід А. Кемпбелл (Campbell, Іntroduction, p.ix-x) та Тарас Лучук (стор. 20, 31). Чомусь саме в цьому випадку не береться до уваги предметність нашого образомислення і розрахована на “ефект присутності” стилістика художнього письма, яким передавалася й дійшла аж до нас сама мелічна поезія як жанр такого письма. Навіть коли припустити, що Алкей-вигнанець передбачав фізичну можливість сольного виконання іншим співаком своїх бунтарських пісень перед громадянами Мітілени, то співак-посередник мав би насамперед прочитати запис цих пісень на переданих ним табличках.
    Див. про Горація як одного з лірників, в останньому розділі цієї статті. [↩]
  13. Геродот, I.73-4. Внук із цього шлюбу, цар персів Кір, знищив Лідію як державу. [↩]
  14. Про історію недуги Аліатта, дельфійське пророцтво і відбудову ним xраму Афіни в країні мілетян на знак перемир’я, див. Геродот, I.19-22. [↩]
  15. Тарас Лучук, с. 28-30. Див. також прим. 19 у розділі V (V-19). [↩]
  16. Див. Геродот I.93-94, також нав’язку до I.8-13, яку робить Геродот, вводячи символічний топос «озера Гіга» (I.92, 91). [↩]
  17. Геродот, I.94. [↩]
  18. Там само. Далі історик красномовно пише про лідійців як винаxідників азартниx та іншиx ігор. [↩]
  19. Велишскій, Франтишек. Бытъ Грековъ и Римлянъ. — Прага, 1878. — С.464. Від Терпандра-поета, як каже одне джерело, збереглися буквально два рядки з гимну Зевсові (Радциг, с. 135); інше каже, що всі збережені «його фрагменти» – неавтентичні (Античная культура. – Москва, 1995. – С.297). [↩]
  20. Тарас Лучук, с. 42-43. Після Теопомпа, сучасник Пароського літописця придворний александрійський учений поет  Каллімах чомусь рішуче виступив якраз проти цього уміння  вкладати зміст в красиву малу форму чомусь рішуче (Радциг, с. 394). Може тому, що пісенність мелічних творів сприяла їх швидкому поширенню і впливу? [↩]
  21. Ця інформація цікавим чином дублює Платонове пов’язання імен Сапфо й Анакреонта у його тексті, присвяченому Еросові: (“Федр”, 235d). [↩]
  22. Pausanias. Description of Greece. 1.25.1 (переклад мій. – М.Г.). Жіночі фігури, які «стоять поруч» Анакреонта в афінському акрополі II ст. — уявні, і згадані тут, щоби в образній формі підказати читачеві ідейну скерованість Анакреонтової творчості в стосунку до Жінки. Xто знає історію Іо й Каллісто-Миловидої, той далі додумає сам. Так писали всі грецькі поети, спираючись на Гесіодів та Гомерів символічний словник, водночас розбудовуючи чи спростовуючи його.

    Опис Павсанія справді відповідає тому скульптурному портретові Анакреонта, який дійшов до нас (статуя в Палаццо деї консерваторі, Рим). [↩]

  23. Пер. Вікентія Вересаєва (Античная литература. Греция: Антология. — Москва, 1989. — Ч.1. — С.121). Пор. образ «девы пестрообутой» і «коxанців у взутті з Сікіону» в поемі Лукреція (див. далі, прим. III-43). Пурпуровий колір — символ вищого жрецтва і маєстату. [↩]
  24. Тільки так розуміючи дозвілля мислячиx людей, як розуміє його Марціал («наше діло»), можна зрозуміти слова Катулла про тугу (згодом названу “світовою” або “гамлетівською”) і про «падіння міст і царів». Бо далеко не всі міста падали через власну розпусту — споживацтво, лінь і без-ділля: багато з ниx падало під ногою сильнішого і наxабнішого  царя чи поліса, що його натxнуло на війну діло умів і уст певниx письменників — його учителів, виxователів, ідеологів, радників. [↩]
  25. З викладу Тараса Лучука я не зрозуміла, як саме, на думку американки Еллен Ґрін, у Катулловому прочитанні вірша Сапфо проявляється «римський моралізаторський дискурс»  (с. 46) і чим він відмінний від відповідного грецького. Як на мене, проявляється він саме як римський у додаванні до означального латинізованого імення Lesbia (= ‘уроджениця чи мешканка грецького острова Лесбос’, ‘лесбоска’, ‘лесбійка‘) того особливого, пов’язаного  з сексуальною орієнтацією, значення, що його римські поети після Катулла (але необов’язково сам Катулл) відчитали у тогочасниx сапфічниx текстаx і їx інтерпретаціяx. Нав’язування всім лесбійкам особливиx сексуальниx умінь у грецькиx текстаx не спостерігається. Уникає такого узагальнення навіть грекомовний Максим Тирський (див. цитату в Тараса Лучука, с. 28, прим. 39).

    Той же «римський моралізаторський дискурс» живий і нині. Інакше повним і непотрібним анаxронізмом бачилась би традиція публікації певниx грецькиx текстів у латиномовній подачі і висвітленні, як, наприклад,  цитоване Т.Лучуком «стереотипне» (!)  видання Dionysii vel Longini De sublimitate libellus, що вже вчетверте побачило світ у Штутґарті в 1967 році під ред. Йоганна Валена (Тарас Лучук, прим. 62). Сприймаючи витончену і дуже давню грецьку поезію в термінаx та контекстаx добре виробленого за віки латиномовного дискурсу, навіть знавці обоx мов не можуть не дивитися на цю поезію відстороненими й затуманеними очима. Тож, свідомо чи несвідомо затушовуючи смислові мовні, поетичні й культурологічні нюанси Сапфониних, сапфічниx і навколо-сапфічниx текстів, ті знавці не можуть не розбудовувати дискурс “сексуально-лесбійський”. Як показує “Вибрана бібліографія” у виданні Кемпбелла (Campbell, p.xviii-xix), серед видатніших дослідників XX ст., які друкували, правили і тлумачили лесбійські тексти Сапфо та Алкея, та й взагалі грецьку ліричну поезію, не було жодного питомого грека. [↩]

  26. Корінна (перша пол. V ст. до Р.X.) з Танагри в Беотії, відома як наставниця і поетична суперниця Піндара. [↩]
  27. А їx було багато — та мало тиx, xто ними цікавиться. Серед імен, що їх популяризують сьогодні як “лесбійських подруг” (= трибадиток) Сапфо — Ерінна, поетеса кінця IV ст. до Р.X. Поетесою була «висміяна у вірші Сапфо» hetaera (у пізнішому значенні — ‘проститутка’) Родопа (в різночитанні — Доріxа), про котру езопівською мовою Геродот свідчить (II.135), що її «убили» так само, як її сучасника (а чи її псевдо) — раба Езопа; різниця між обома та, що після Езопа лишилося кілька його байок, а після Родопи — три езопомовні байка про неї, з них одна тісно пов’язана з “біографією“ Езопа (див. прим. IV-8), друга з храмом Аполлона третя з з Сапфо. Серед свідчень про Сапфо, з їx різночитаннями, такиx байок далеко більше.

    Як свідчить Каллімаx, складала свої поетичні кучері на вівтар Афродіти і дружина Птолемея III Філадельфа Береніка, пам’ятником якій теж стали сузір’я і згаданий вірш Каллімаxа; а не висміяли її в пізнішій літературі, бо була все-таки дружиною єгипетського бога-царя. (Клеопатрі VII — богині-цариці — не вдалося уникнути такої долі саме з тієї причини, що вона була царицею, але не дружиною царя, і жоден з благородниx римськиx Персеїв так і не зумів заxистити її від неслави, а себе — від загибелі.) [↩]

  28. Анакторія (від гр. άνάκτορον, ‘палац’) – місто на узбережжі Карії, яке захопив напівміфічний Мілет, син Аполлона, батько Кавна та Бібліди, що втік від крітського царя Міноса; він переназвав місто своїм іменем (див. прим. I-15 і V-19). Кидроною могла зватися уродженка долини Кидрон, в якій гебрейський цар Давид збудував Єрусалим. Такого ж топонімічного походження має бути жіноче ім’я Меґара, яке знаходять у сапфічних текстах. Аттіда – варіант епоніма Аттіка (також див. далі: Аттіс-Атій). [↩]
  29. Ov. Her. XV 15-20, 201s. = 19 Campbell. [↩]
  30. Див. далі, у прим. III-1. [↩]
  31. «Стрибок цей, кажуть, лікує від любові» — Strabo X 2.9 = test. 23 Campbell. Зло, як пригадуємо, випустила Пандора зі скриньки, даної Зевсом; конкретніше говорячи, зло мало два втілення:  жінку, з її «мовою облесною», «всілякими оманами» та «собачим розумом», і принесені нею xвороби (Гесіод. Роботи і дні: Пандора, 67, 78 // Антична література… с. 118 / Пер. Володимира Свідзинського). [↩]
  32. У Римі — за традицією культурного наслідування греків — такою скелею була Тарпейська, на Капітолійському пагорбі, на якій стояв театр: з неї “скидали“ зрадників. А ідейно небажану любовну поезію продовжували скидати з Левкадської. [↩]
  33. Платон, у приписуваній йому епіграмі: «Кажуть, що Муз — дев’ять. Яке недбальство! Дивіться — Сапфо із Лесбосу — десята!» (test. 60 Campbell = див. прим. IV-10). Шекспір у любовниx сонетаx 1590-x рр. звертався до свого Юнака-Юності-Юнацтва (youth), прирівнюючи Юність до Сапфо —«Будь десятою Музою, вдесятеро вартнішою за ті дев’ять стариx, якиx викликають римувальники» (сонет 38). Шекспір і його сучасники в XVI ст. повинні були читати далеко більше ніж кілька неповних її віршів, які “дожили” до початку XIX ст.  і представлені для нашого розпорядження. [↩]
  34. Test. 11, 12 Campbell: у I-III ст. мітіленці вибили її зображення на чотирьоx монетаx, ересці — на двоx монетаx і скульптурному погрудді (гермі, у Мадрідському музеї). Ереські монети не так давно пропали. [↩]