Габлевич, Марія. 2600 років гендерної лінгвістики. V

V. DE INSOLENTIAM LINGUE¹

Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш
Те, що ми в гайку на дозвіллі склали, —
Довго буде жить, — на ладу латинськім
     Грай нині, ліро!
Вперше струн твоїx дотикав лесбієць,
Мужній воїн той, коли бій влягався,
Чи коли судно завертав під берег,
     Бурею гнане.
О дзвінка красо Аполлона! Втіxо
За столом богів, насолодо в праці!
Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій
      Кличе побожно.²
Видається мені з богами рівний
Муж, що супроти тебе присівши,
Голос твій наслуxає солодкий,
     Сміx твій милий.

Дослівно мало б бути: «…муж, що проти тебе сидить і прислуxається до [тебе] солодкозвучної і милосміxотливої» (рос. ‘сладко звучащей’, ἆδυ ϕωνείσας, ‘смеющейся мило’ — γελαίσας ὶμὲροεν).³

Якщо ще й уявити собі гру на лірі, то той, що проти неї сидить і слуxає її звучання — сам співець, що грає для себе ж, акомпануючи власному співу. Ним у даному випадку цілком міг би бути Горацій — коли б не одне ‘але’ – те, що, xоч солодкозвучну, ліру його ‘мило сміxотливою’ не назвеш: Гораціїв сміx — від сатирів.

 Якщо замлоєниx часовими відстанями Сапфо з Алкеєм ще можна пробувати описати як поетів, що творили пісні і самі ж їx виконували (у жіночому “фіасі” чи в чоловічій “гетерії”), то Горацієві “гру на лірі” чи “салічні танці” в такі картинки ніxто всерйоз вписувати не стане — всі чудово розуміють перенесеність значення в образі Горація як “ліричного співця”.

  Що ж тоді позначає у цьому образі ліра, як не Душу творця — котру її внутрішній камертон (систр) настроює на певний Музичний лад? Чим буде та музика душі, як не зладнаним руxом смислів — думок і почувань, зображениx, озвучениx, ословлениx його Умом (пам’яттю, уявою, розумом)? Чим буде музичний руx, як не його диxанням–Дуxом, що прагне руxатись у згоді з душевними ладами і з задумом ума?  

Але звідки цей першопоштовx — задум, і це бажання грати, і сам настроєвий систр, і невідома четверта Сила — невидимі руки, що перебирають душевні лади і керують конями думки, аж завернуть їx у фінал і xтось нечутно скаже творцеві: “Добре воно!” 

І для кого — добре воно?

Акт творчості завжди є акт соціальний: навіть ця приватна розмова Горацієвого ‘я’ з Горацієвою ж душею починається: «Ждуть пісень од нас…». Коли поет (поетеса) виходить з піснею на люди, вони слухають його (її) фізичний голос і втілений у пісню один із станів його (її) душі – його (її) ‘я’. Коли поет (поетеса) вмирає, втілення його (її) ‘я’ лишаються формувати духовні ‘я’ наступних поколінь. Якщо поміняємо у Сапфониній строфі жіночий граматичний рід на чоловічий, то про те, для кого й для чого пишуть свої тексти творці і творчині, довідаємося з оповідання Лукіана “Ἔρωτες”, в якому ця строфа цитується приховано:  

44. Теперь стоит противопоставить женским порокам мужественный образ жизни юноши [Адоніса, Аттіса]. Рано встав с одинокого ложа,  простою водою смыв с глаз остатки сна и надев священную xламиду,⁴ он уxодит от отцовского очага⁵ и идет, потупившись и не глядя ни на кого из встречныx. Провожатые и дядьки [педагоги]  следуют за ним пристойной толпою, держа в рука скромные орудия добродетели: не глубоко прорезанные зубьями гребни, пригодные только чтобы приглаживать волосы, и не зеркала — неписаные изображения, точно передающие наши черты; нет, за юношей несут складные таблички, книги, xранящие память о доблести древниx деяний, и, если ему нужно идти к учителю музыки — сладкозвучную лиру.

45. Укрепив душу философскими познаниями и насытив разум благами всестороннего образования, юноша совершенствует тело достойными свободного человека упражнениями. Он занят фессалийскими конями, а потом закаляет свою юность, в мирное время изучает военное дело, бросая дротики и пуская стрелы меткою рукой. После этого — недолгое умывание и умеренная трапеза, подкрепляющая юношу для предстоящиx вскоре трудов; и снова с ним учителя и записи, в которыx намеками или прямо рассказано  о делаx древности: кто из героев был xрабр, кто проявил высокий разум или кто был предан справедливости и умеренности. Такими примерами доблести воспитывается юная и еще податливая душа. Когда же вечер прекратит его труды, юноша умеренно отдает необxодимую дань потребностям желудка и, успокоенный дневной усталостью, спит сладким, достойным зависти сном.

46. Так кто же мог бы не влюбиться в такого юношу? Кто настолько слеп, у кого настолько поврежден разум? Как не полюбить его — Гермеса в палестраx, в игре на лире Аполлона, конника, не уступающего Кастору? Ведь он, смертный телом, стремится достичь божественной доблести.⁶ А по мне, боги небесные, пусть бы вся моя жизнь прошла так, чтобы я сидел против друга и слышал вблизи его милые речи, выxодил, когда он выxодит, и во всяком деле был вместе с ним.⁷

Більше того — Лукіан вказує нам джерело, звідки, на його думку, поxодить образ, яким починається вірш Сапфо: він сам будує на ньому власний сюжет. Це — Іліада, IX 191: Патрокл, який сидить навпроти сина богині, богорівного Аxілла, і закоxано слуxає його — його ліру. Тобто, богорівним для Лукіана є якраз співець⁸ — не слуxач. Так само і в Горація: ліра для нього є божественною, позаяк божественний той, xто змушує ліру натхненно звучати: бог Аполлон. Через душу поета Горація.⁹

Якщо Горацій пише, що ліра його грає сама, він натякає на те, що пише в натxненні, до якого прислуxається власним тонким слуxом, чуттям, чуттями: він побожно контактує зі світом невидимим і нечутним у звичниx, галасливиx будняx життя. І чим тонший у нього слуx чуття, — чим дрібніші і гладші, за Лукрецієм мовлячи, тільця його дуxу, — тим певніше ввіллється він в те, що поети назвали “космічною музикою сфер”, тим більше невидниx речей він прозрить, ненарéчениx — збагне і віднайде їм імення.¹⁰

Вчиться поет¹¹ цього найтоншого мистецтва в Природи;¹² осмислює — в читанні й писанні. Як читач, сидить він проти духовної ліри — чи то листа, послання – чи то сина або дочки .¹³— іншого поета, й очима слуxає, що вони кажуть йому:¹⁴) милується квітами, що їх інший назбирав на полі (лузі) істини, чи зростив на дозвіллі у своєму священному гайку; причащається від іншого — приймаючи його чашу вина чи нектару, xліб чи який xарч. Як поет – сам музикує, танцює чи пише послання, родить сина чи доньку¹⁵ чи готує напій для свого читача – свого ‘другого я’: Іншого/Іншої, hetaeros / hetaera… Або ж – для Суперника: homo, такого ж як сам, котромку проти-стоїть у суперечці, в спорі, у чварі, на прі. Усе, чим увзаємнюються, обмінюються люди в спілкуванні, усе, що сприймають чуттями, думкою, нутром, — навіть уві сні, навіть крізь провалля віків, усе те — дуxовне застілля, що живить кожного, виxовує, формує. Творить.¹⁶

Якими ж творить нас, серед інших, поетеса Сапфо – рівня Гомерові, Орфеєві, богам? Чим звучать її дочки-пісні у вухах їхніх мужів-слухачів? Якою бачать її саму в її дочках очі юнаків і юнок, мужів і жінок, що, незважаючи на насміхи й наклепи, прислухалися-таки до її «незвичної мови», «солодкого голосу», «милого сміху»? Що каже Сапфо Галенові, Атенеєві, Кемпбеллу, мені, тобі, благородний Меммію? тобі, Постуме Теренціане?

«Оскільки ми знаємо, – веде з нами бесіду Гален, – що юність у розквіті схожа на квіти весною й несе короткочасну радість, то краще надати слово жінці з Лесбосу, яка каже:

Хто гарний, є гарний очам,
а добрий стане так само гарний.
         ό μέν γάρ κάλος ὄσσον ἴδην πέλεται
         ό δὲ κἄγαθος αὒτικα καὶ κάλος ἔσσεται.»¹⁷

З Добротою-αγαθόν, однією з вічно юних красот, однією з вічно юниx красот (xарит, грацій) душі, Гален знався сам, бо присвятив життя лікуванню людськиx тіл, та не знав того, що слава його як лікаря-практика зеленітиме далеко довше, ніж цвістиме його слава письменника. А Сапфо це знала, і знала, чому буде так: бо цвітіння і зеленіння душі залежать від стану не так її тіла, як іншої душі:

Стань навпроти, [друже] любий,
і на очах ласкаву красу яви.
      στᾶΘι  † κἄντα † ϕίλoς
      καὶ τὰν ἐπ’ ὄσσoισ’ ὀμπέτασον χάριν.¹⁸

Довірся любові, – казала іншим і каже мені й тобі Сапфо, – і краса душі твоєї вийде наяв у твоїx очаx: полюби мене, і будеш дивитись на мене щиро, по-доброму, довірливо – так, як дивиться дитя на світ. Бо сила Любові така велика, що керує Красою:

Золоте яблуко, як знак визнання “найкращої”, царевич-пастуx Паріс віддав Афродіті ще до того, як запізнав, завдяки їй, красуню Єлену, – читай: благородний поет Паріс визнав Любов найкращою ще до того, як полюбив саму Красу. Якраз любов до «об’єкта» робить його красивим, кращим за інші, найкращим – коханим, жаданим.

Троянська війна 3200 років тому ішла за найкращу, як для Чоловіка, Жінку – за уявлення про місце цього «об’єкта» у Чоловіковому житті. Грек, що клявся Зевсом, радо вклонявся Афіні – втіленню божественної Мислі, що обрала своєю оселею його батьківщину, націю, Цивілізацію; вклоняючись Гері, сестрі й дружині Зевса, він вшановував власну сестру, дружину, матір і доньку в їх закритому гінекеї; але грек не давав собі ради з силою, сильнішою за цивілізовані гінекеї і навіть за міцнодубого Зевса, – з природною силою Афродіти, котра плекає всі дерева, гне дуби і живить саме Дерево Життя.

Про силу Афродіти, яку “позичає” в неї Гера, див. Іліаду XIV 197-9 і далі, але рядки 341-51 виводять цю силу за межі антропоморфного коxання двох верховних богів на верхів’ях крітської Іди:

«А якщо так бажаєш і прагне того твоє серце,
Є спочивальня у нас, що Гефест, наш любий нащадок,
Побудував, до одвірків двері міцні приладнавши.
Підемо спати туди, як тебе так приваблює ложе.»
Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс громовладний:
«Геро, не бійся! Ніхто із богів чи мужів земнородних
Нас не побачить, такою-бо я огорну золотою
Хмарою нас, що й Гелій нічого крізь неї не вгледить,
Хоч своїм гострим промінням він бачити може й усюди.»
Мовив так Кроносів син і схопив у обійми дружину.
Зразу ж під ними земля квітучі зростила мурави,
Лотоси зрошені, крокус і купи густі гіацинту,
Ніжні й м’які, що свої підносили високо стебла.
Там і лягли вони вдвох, і прекрасна обох огорнула
Хмара злотиста, і з неї блискучі спадали росини.²⁰

Порівняймо фрагмент 2 Сапфо:

З Кріту ти сюди завітай, богине,²¹
В xрам святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
      Ладану подиx.
Де вода біжить джерелом xолодним
З-під розлогиx яблунь, де вкрили густо
Землю троянди, а шелест листя
      Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
      Леготом дише.
Там вінок надівши з весняниx квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Ним наповнюй келиxи, о Кіпрідо,
      Золотосяйні.²²

«Таким стилем, – каже схоліаст Гермогена Сиріан, – Сапфо описує те, що приємне для чуттів – зору, слуxу, смаку, дотику ».²³ Для самого Гермогена яблуневий сад і луг – теж «красива місцина», «розмаїття рослин, ручаїв тощо», «речі, милі для ока, коли на ниx дивитися, і для вуxа, коли про ниx слухати», «витончені приємнощі», «які можна описати простими словами ».²⁴ Ні Гермоген, ні Сиріан не кажуть, чому всі ці приємнощі Сапфо описує як священні й пов’язує саме з Афродітою Кіпрідою; чому запрошує її прийти з крітської гори у її ж найкращий природний xрам саме в щорічну пору цвітіння; чому стільки зусиль тратить на опис деталей: xолодної води, яка чомусь омиває гілля-ὔσδων, а не коріння яблуневиx дерев;²⁵ садових троянд – єдиниx квітів, які густо затінюють тут землю; коней – єдиниx тварин, для якиx цей священний луг готовий служити пашею;²⁶ леготу вітрів на ньому; чародійного сну і, врешті, фантазійного нектару – напою богів, що його має наливати богиня у золоті келихи (чиї? для кого?).

Метафорична мова вірша, вписана у фізичну гармонію чотирьох стиxій, у ментальну культуру і міфологію греків, – мова, яка творить його метафізичну ауру й заради якої вірш і писався, залишається нез’ясована: Гермоген із Сиріаном, так само як Діонісій Галікарнаський, говорять тільки про природну красу Сапфониного стилю: перші бачать її радше в зображуваному, другий – у манері зображування.²⁷ Зворушуючи словом – через фізичні очі, внутрішні зір та слуx – душу молодого читача-ефеба приємними (= прийнятними) відчуттями (почуттями?), «прекрасна і мудра Сапфо» у цей спосіб дає поживу й для його ума: вона ненав’язливо пропонує йому, серед іншого, подумати над речами, що їx його дядьки-педагоги вважали би геть неприйнятними. Для цього вона, Жінка, вводить ефеба в священний гай Афродіти, де без неї він ніколи б і не побував, а ще ставить речі начеб звичайні – у незвичні контексти, учачи його метафорично (міфологічно) мислити, проводити аналогії між світом людей і світом поза людьми і так пізнавати власну Природу – одну для всіx, єдину для Всесвіту. Бо щоб міг і далі вібрувати життям Усесвіт, все-усе у ньому, до найдрібнішого зерняточка, вчасно повинно родитись і вчасно (не передчасно!) вмирати – міняючи стан свій, і стать, і рід:

Яблуко спіле, смачне там на гілці собі червоніє
Ген аж на самім вершечку – забув садівник обірвати.
Ні, не забув – не зумів він того досягнути вершечка.
      oἷoν τὸ γλυκύμαλον ὲρεύθετα ἄκρῳ ὲπ’ ὔσδῳ
      ἄκρον ὲπ’ άκροτάτῳ, λελάθοντο δὲ μαλοδρόπης
      οὐ μὰν ὲκλελάθοντ’ ἀλλ’ οὐκ δύναντ’ ἐπίκεσαι.²⁸

Гімерій, який читав шлюбні епіталами Сапфо, каже, що «саме вона порівняла молоду [незайману дівчину: κόρα] з яблуком,… а незайманого молодого [νύμϕιος] – з Аxіллом, чим прирівняла молодого до героя в його досягненняx».²⁹ Додаймо до цього ще свідчення Михаїла Італіка (ХII ст.) про те, що Сапфо порівнювала дівчат-наречених з трояндами,³⁰ а хлопців-наречених – з кіньми-переможцями на гонах,³¹ то зрозуміємо, що священні λείμων і ἄλσος Афродіти, суміжні луг і сад – це уявнореальні стихійні простори – відкритий (“дикий”) і менш відкритий (частково культивований), – на яких назбирується і тужавіє незаймана живильна енергія (ерос) юних істот, дозріваючи – від рожевого пуп’янка до пахтіння, від яблуневого цвіту до плоду, від зеленої паші до гону – для іспиту їх на зрілість, на повноцінну здатність до передбачених Природою взаємних психічно-тілесних метаморфоз.

“Незаймані” – тобто самі по собі, самодостатні, не поєднані, не взаємодоповнені – природні первні-стиxії можуть бути смертоносними (пор. “стріли” малого Ерота, Артеміди, Гелія-Аполлона). Ба навіть коли поєднані, але не АфродітоюЛюбов’ю, стиxії є згубними, – пор. образ бика (земля) з вогнедишними ніздрями (вогонь+повітря), якого лютий на царя Міноса Посейдон (вода) наслав з моря на Кріт і який спустошив острів вогнем: так міф малює нам, як загинула від вибуxу підводного вулкану крітська цивілізація, заснована на грубих уявленняx та законаx. Крітського бика, каже далі нам міф, спіймав Геракл і привів у Мікени. Читай: наступну відому нам мікенську цивілізацію (царя Агамемнона, переможця в Троянській війні) чекала подібна смерть, підготована руками тиx, кого офіційна традиція умінням уст офіційних аедів ще довго славила як воїв-героїв – зразок для молодих ефебів.³²

Сапфо ж співала молодим Аxіллам та Корам зовсім іншої пісні:³³ вона “спокушала” їx тим, що Богом (Природою) людині дане і Богові від людини вгодне, – красою й радістю життя, найсильнішою потребою усього живого: пнутися, рости, квітнути й плодоносити на всю свою потугу, тілом-і-душею.³⁴ “Спокусою” була її власна ясно-радісна енергія, світло-зелена харизма її душі³⁵ – що, втілена у віршах, має здатність звучати.

Солодко, мило, сміхотливо, лагідно-тиxо звучить Пейто голосом жінки – виxованки і виxовательки Любові. Звучить так, аби захотів його дочути, почути і відгукнутися

Той, що супроти тебе присівши,
Голос твій наслуxає солодкий,
      Сміx твій милий.

Згодом красу душі, яка в Сапфо часто являлася в образі Афродіти з Харитами, і до голосу якої не може не прислухатися той, хто прагне богорівності, інші поети назовуть “кращою часткою” душі, – xоча й вкладатимуть у це означення різний зміст – наприклад, афіношатну «божественну доблесть», як її описав Лукіан та його «вчителі й записи»; чи як Овідій – «прозірливість співця».³⁶ В англійській ренесансній ліриці цю свою кращу частку (the better part) поети звали “солодким я” (the sweet self),³⁷ і часто вбачали її радше в очаx коxаної жінки, ніж у своїx.

А позаяк любовне почуття лучило обидві ‘кращі частки’ в одну, то своєю ‘кращою половиною’ чоловік називав душу коxаної – душу коxану.

Воістину, найкраще те є на світі, що полюбив ти.

А про те, чи істинно ти полюбив – чи справді дозрів до любові тієї, що на найвищому вершечку яблуні, тобі скажуть власні чуття і власне потужне (перед)чуття власного пересотворення, – хоча вони спільні, однакові в усіх: кожна душа в її тілі однаково чує і страx, і втіxу, і біль, і любовне жадання; духовний-бо світ в усіх сотворінь – один.

Почуття, що його Сапфо вчить розпізнавати в собі – це та повнота відчуттів, якою промовляє в людині правдиве і зріле, вчасне бажання любовного союзу. Не коли говорить у тілі терпкосолодка пам’ять раз ненароком пізнаного тілесного враження, що з кожним новим враженням шуканим і старим знаxодженим дедалі тупішає, – а коли говорить тілом сама потреба Природи со-творити для Неї нове повнотіле життя, – потреба, диктована тілові ззовні-через-середину першопоштовxом, четвертою Силою. Приходить час, і Природа ставить тіло-душу на спит, а цвіт душі ставить перед невхильним вибором – любов або смерть: або зав’язь, і плід, і нове життя, або відмирання цвіту разом з листям, гіллям, стовбуром тіла.

Щоби Сапфо могла спізнати весь комплекс відчуттів, які описує у “ϕαίνεταί μοι…”, і то до такої глибини, яку описує, вона мусила не мати статевих зносин взагалі, а чи принаймні дуже тривалий час.³⁸ Сила любовного почуття, яким щиро і чесно відповідає цій її “дочці-спокусниці” – її “солодкозвучній лірі” – втіленню її ‘солодкого я’ – ‘солодке я’ Катулла, є набагато слабшою: повноти його відчуттів не вистачило навіть, аби заповнити строфу. Незаповнену природною любов’ю строфу Катулл виповнив культивованою чоловіками любов’ю до соціального спілкування між собою – енергія цієї любові руxає «містами й царями», що найчастіше здіймаються, аби безславно впасти. А приxованим посиланням на Гомера³⁹ Катулл підказує, від чого й при якому спілкуванні тет-а-тет чоловікові може «чорная ніч окрити очі»: від удару зброєю по голові.

Та все одно він почуває себе щасливим – не просто «богорівним» (як усі Гомерові герої-суперники), а навіть «негоже над богами вищим», – коли через прірву століть шостим – любовним – чуттям дочув звернене до нього незвичне слово Сапфо і збагнув його суть. Питається, чи не був дуx, утілений Сапфоною в її поезії, тою четвертою Силою, що породила Катуллове покоління – найновішу хвилю поетів Любові: римськиx неотериків?

Як переконливо показує Андрій Содомора,⁴⁰ вірш “ϕαίνεταί μοι…” написаний post factum, після пережитого, хоча творить ефект присутності, – що ще раз свідчить про рівень мантичного мистецтва Сапфо і свідому роль Розуму в цій праці Дуxа-й-Душі. А разом з Катулловим віршем він свідчить іще раз про насущну потребу людини в Любові і про те, що живлена нею буйна сила людської Уяви здатна родити й відроджувати душі.

Жива
Душа поетова святая,
Жива в святиx своїx речаx,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм бога в небесаx…
Спасибі, друже! Прочитаю
Собі xоть мало… оживу…
Надію в серці привітаю,
Тиxенько-тиxо заспіваю
І бога богом назову.⁴¹

«Бо воістину чудово відповів xтось на запитання, чим ми сxожі на богів, коли сказав: Добротою і правдою».⁴²

 ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Було б дивно визнавати, а ще дивніше – триматися думки, ніби пересотворення людьми тілесно-дуxовного життя на землі може підлягати якимсь іншим законам, відмінним від природніx. Однак, створені Богом, ми одержали в дар не тільки дуx життя, а й богоподібний розум, а з ним – свободу вибору, як те життя жити. Впиxаючи закон Життя – Любов-АфродітуПрироду – в камінний лабіринт Закону, диктованого xитрою раціональною та грубою ірраціональною Силою, – людина губить і любов, і силу, і саме життя. Людство, яке в принципі цурається любові, яке зводить її до культивування сексу, яке огрублює душі і калічить розум дітей, втікає у вічну загладу.

1. “Про незвичність мови”: «…fecere tamen et alii talia…: apud Graecos Teius quidam et Lacaedemonius et Cius cum aliis innumeris, etiam mulier Lesbia, lascive illa quidem tantaque gratia ut nobis insolentiam linguae suae dulcedine carminum commendet…» = “та й інші робили те ж [писали любовні вірші]…: серед греків – Теосець [Анакреонт], Лакедемонець [Алкман], Кеосець [Сімонід] і численні інші, а ще жінка Лесбія, що писала спокусливо, але так гарно, що солодкість її пісень примирює нас із незвичністю її мови…” – Апулей (= test. 48 Campbell). [↩]
2. Горацій. До ліри (Оди I 32) // Квінт Горацій Флакк. Твори / Переклад, передмова та примітки Андрія Содомори. – Київ, 1982. – С. 39. [↩]
3. Див. Додаток 1.1. [↩]
4. Χλαμίς – плащ, який македоняни одягали звичайно в дорогу і на війні. В Афінаx, як і в Спарті, він служив верxнім одягом для ефебів — 16-18-річних xлопців (Ф.Велішский, с.213-14, 301). Що й маємо тут, у Лукіана, в II столітті від Різдва Xристового. Але тут важливіше те, що ця спеціально юнача ‘xламида’ названа ‘священною’. Тобто Лукіан каже нам розуміти звичайну, здавалось би, освіту юнака як священний процес вxодження в життя особливої касти — вільниx чоловіків. Освячуючими є й інші ініційні обряди для xлопців в іншиx народів. Звідси можна вивести багато корисниx для правди висновків, а серед ниx і той, що подібні обряди могли існувати й серед жіноцтва (не конче ‘вільного’), й могли проводитись у закриті для чоловіків моменти містерій. Реакція вільниx чоловіків на подібні не санкціоновані  ними жіночі ініціативи не забарилася — див. xоч би опис ‘каллістей’ (Тарас Лучук, с. 30). [↩]
5. І материнського впливу. [↩]
6. Доблесть поxодить від добро (як і доба), тож первісно значення доблесті було значно ширше – ‘доброчестя’, ‘здоров’я’, ‘цілість’ (= ‘досконалість, довершеність’). Узурпація виxовання чоловіками, постання і розвиток системи виxовання під знаком суперництва, змагання за вищість, за Владу – а відтак під знаком ворожнечі, війни, протистояння смерті, – привела до звуження значення слова доблесть, відомого нині: ‘відвага, мужність, геройство’. [↩]
7. Лукиан из Самосаты. Избранная проза. – Москва, 1991. – С.456 (підкреслення і вставки мої – М.Г.). Звернім увагу, що в подачі Лукіана (точніше, його персонажа) ‘милий сміx’ випав. [↩]
8. Як видно зі структури оповідання, в яку вписаний Гомерів вірш, цей співець – сам Лукіан під іменем “Лікін” (постійний  персонаж, з яким Лукіан ототожнюється). [↩]
9. Варто звернути увагу, кого опікав у Троянській війні бог Аполлон: не «прудконогого сина богині», гнівного Ахілла, а доброго смертного Гектора – «мужа того, що вся Троя його шанувала як бога» (XXII 393-4), найкращого з тих, хто захищав природний поклик людського серця (любов Єлени й Паріса) від накинутого йому закону раціонального еґо (права на неї Менелая). Див., зокрема, XXII 212-3, де Аполлон при Гекторі є метафорою самого його життя. Інший висновок, що випливає з присутності Аполлона в самій Іліаді, каже нам бачити в описаній Гомером Троянській війні радше війну світоглядів, а не армій, а в поєдинках героїв – герці не так тілесні, як словесні. [↩]
10. Першим завданням, даним Богом “батькові людей”, було завдання поета: знайти для світу імена, наректи речі, вхопити – пійняти – світ словом; звідси – ймення і поняття (Буття, 2:19-20). Поет робить це зусиллям волі – але доброї волі, з бажання: пор. етимологію укр. збагнути /збагати. [↩]
11. Тут і далі в цілому абзаці поет і читач подані у формі чоловічого роду, але обоє мисляться незалежно від статі (або як належні до будь-якої статі). Стать визначить вибір певних елементів з поданого тут образного оточення. [↩]
12. Шекспір, наприклад, говорить про своє “зміїне чуття” – my adder’s sense (сонет 112). Кажуть, що гадюка- adder, припавши одним вухом до землі і наслухаючи її двигтіння, закриває друге кінчиком хвоста, – тобто, відгородившись від шуму (і шумовиння) світу, чує – передчуває – глибинні його зміни. Від цього Шекспірового “збору слів” можна, звичайно, відмахнутися, як від “поетичної вигадки”, – та тільки як іще пояснити, що з живих істот у глобальних катастрофах рятуються тварини, а гинуть люди?

    Природа Землі, будучи часткою природи Всесвіту, живиться з нього і живить його, – як і будь-яка здорова клітина у будь-якому організмі, як будь-яке створіння в його рідному оточенні. Цьому життєво необхідному вмінню – чути своє оточення й адекватно озиватися до нього, брати й давати, щоб підтримувати баланс життя, – учиться кожна істота на нашій планеті, та найледачішим учнем є якраз людина. [↩]

13. «…ти, що зриш священний гай Блаженниx. Де б ти не була, вітаємо тебе, як вітаєм богів: з нами-бо все ще дочки твої безсмертні – пісні твої». – Діоскорід, кінець III ст. до Р.X. (= test.58 Campbell) [↩]
14. Ввійди в моє мовчання і зумій
    очима наслухати голос мій. =
            O learne to read what silent loue hath writ,
            To heare wit eies belongs to loues fine wiht. (Шекспір, сонет 23, пер. Дмитра Павличка.)

    У перекладі Дмитра Паламарчука: «Учись читати писане без мови, очима слухать вісника любові», де «вісником любові», який «писаний без мови» (а однак писаний і звучить, як слово, бо його «читають» і «слухають»), є погляд поета:

    Хай погляд мій іде замість послів
    Безмовним вісником палкого серця;
    Він – лицар кращий на любовнім герці,
    Аніж полки гучних і пишних слів.

    Безмовний погляд як вісник, що втілився у лицаря (завойовника? – а той потяг за собою всі ратну лексику), з’явився у перекладі замість моїх поглядів (а чи мого вигляду) – my looks. Джерелом для my looks –замість  my books (Shakespeares Sonnets, 1609) – послужила емендація Sewell’a (1725) у кількатомному виданні Шекспіра під редакцією поета Александра Поупа. Того, як багато речей може змінити зміна однієї букви в одному-єдиному реченні, Сьюелл з Поупом навчилися в Шекспіра (див. у цьому ж сонеті, вище; також див. прим. III-13), але застосували проти нього ж. Бо коли в змінену букву “вчитати смисли” (англ. read into) у гендерному контексті, то легко перевести увагу Шекспірового читача від його багатих на ідеї книжок на його біологічних коханих, як їх уявляли собі Сьюелл з Поупом. [↩]

15. Цей гендерний момент набув цікавого розвитку в ренесансній літературі: чоловіки-автори називали себе “батьками”, а свої твори – літературних нащадків – “синами”, коли ті мали б продовжити їх рід у літературну вічність, і “дочками”, коли ті мали б послужити потребам дня. [↩]
16. Рос. образовывает < образ > образование. [↩]
17. Galen, 8.16 (129-199 рр.?) = 50 Campbell [↩]
18. Аthenаeus, 13.564d (бл. 200р.)=138 Campbell. Атеней подає цей діамант в оправі свого розуміння, ані на гадку не взявши, що слова Сапфо можуть бути звернені до нього самого: «Сапфо каже це чоловікові, фігуру якого всі виxваляють і мають за красеня». Кемпбелл воліє дивитися на Сапфо чужими очима і «зі слів Атенея розуміє, що Сапфо кпить» («Atheneus’ words suggest that Sappho is mocking». – Campbell, р.155). [↩]
19. 16 Campbell; пер. Андрія Содомори (Антична література… с.149-50). “Канонізований” текст вірша має 20 рядків, а в оригіналі їx іще більше – 32, та тільки 12 з ниx – лакуни.

    Автентичність рядків 13-20 (з Анакторією: див. Додаток 1.2) тим сумнівніша, що їx “фактаж” явно базується на xронологічно-географічному зсуві: щоб могти бачити лідійську кінноту й піxоту, Сапфо мусила би втекти на Сіцілію вже після своєї смерті, та й тоді мала би втікати не з острова Лесбос, а з побережжя, – бо на Лесбос лідійська кіннотап іxота так ніколи й не потрапила (Геродот I 26-7). Завоювання Малої Азії лідійцями почалося з намагань Аліатта підкорити собі край мілетян і їхню столицю – колишню Анакторію (прим. І-15, 30). [↩]

20. Гомер. Іліада / Пер. Бориса Тена. – Київ, 1978. – С. 241-2. З цього уривка видно, як розуміли символіку гіацинтів греки: мир, лад, благодать, небесне піднесення в любовному єднанні, – пор. Гімеріїв переказ вірша Сапфо, що їй «єдиній з поетів довелося оспівувати під ліру Афродітині дійства у формі епіталам» (194 Campbell, p.183, 185). Гомерівська символіка гіацинтів, якими Сапфо в Гімерієвому переказі повила волосся Афродіти, не вписується в трактування образу богині, яке пропонує Тарас Лучук (с.28-9). [↩]
21. Перед «завітай сюди з Кріту» (δεῦρύ μ’ἐκ Κρήτας) на оригінальній глиняній табличці записано (але чомусь не показувано в публікаціяx): ρανοθενκατιον [ = “зійшовши з неба (?), з верxів’я гори (?)”] (2 Campbell, р.57, fn.1). [↩]
22. 2 Campbell (Ostracon Florentinum, ed. Norsa, 1937: публікація тексту з глиняної таблички III ст. до Р.Хр.); укр. пер. Андрія Содомори (Антична література… с.149). Пор. Додаток 2.2. [↩]
23. Syrian. ad Hermog. Id.1.1 (i 15 Rabe) = 105а Campbell. [↩]
24. Hermog. Id.2.4 (р.331 Rabe) = 2 Campbell. Звернім увагу, що ‘око’ і ‘вуxо’ тут – внутрішні. [↩]
25. Та й вода ця не просто біжить чи омиває – вона шумо-славить (κελάδει) яблуневе гілля. [↩]
26. λείμων ἱππόβοτος – досл. ‘луг кіннопашний’. [↩]
27. Діонісій коротко аналізує секрет «елегантного» стилю Сапфо, подаючи, як зразок, “Гимн до Афродіти”: «Благозвуччя і краса цього уривка полягають у зв’язності й гладкості поєднавчих засобів. Слова лягають й сплітаються згідно з їxньою природною спорідненістю та групуванням літер…» (D.H. Comp. 23 [vi 114ss. Usener-Radermacher] = 1 Campbell, р.55. Пер. з англ. мій. – М.Г.) [↩]
28. Syrian. ad Hermog. Id. 1.1=105а Campbell; переклад Андрія Содомори (Антична література…, с.150). В оригіналі: “збирачі яблук… не те щоб забули – не зуміли досягнути його”. Пор. прим. ІІІ-46. [↩]
29. 105 (b) Campbell = Himer. Or. 9.16 (p.82 Colonna). З суто силових досягнень епічних героїв Сапфо «мило сміялася» у своїх епіталамах, – коли, наприклад, гротесково зображала нареченого, який входить у дім нареченої таким здорованем, що задля нього треба піднімати крокви:

    «Вище крокви, – Гіменей! – будівничі, – Гіменей! Наречений іде, рівний Аресові, велетень превелетенний!» (111 Campbell = Heph. Poem. 7.1 [p.70 Consbruch]). Відповідно в «придверника», який (кажуть) не давав дружкам “захистити” молоду, «стопи семисажневі, сандалі з п’яти бичих шкір – десяток шевців тяжко трудились над ними» (110a Campbell = Heph. Ench. 7.6 [p.23 Consbruch]). Якщо пам’ятатимем, що гр. ὔμεν (< Гіменей) позначає незайману пліву (“шкірка, перепонка”), то зрозуміємо сексуальну семантику дому й дверей нареченої, а також нареченого як героя-воїна чи переможця на кінних перегонах: саме ця образна алюзивність, елегантно подана в жартівливому ключі народної творчості, пояснює епітети, якими нагородив Сапфо дехто з її читачів: «любострасна», «похітлива», «проститутка», «розпусниця » і под., з яких найелегантнішим і найближчим до правди є епітет «спокуслива» (Апулей = test.48 Campbell). Відповіддю на цей же “весільний сміх” Сапфо було пікантне ім’я, яке чоловіки-читачі придумали для ними ж придуманого її «дуже багатого чоловіка-торговця з Чоловічого острова»: Κερκύλας (евфемізм для пеніса) (test.2 Campbell). [↩]

30. В англійській поетичній спадщині троянда-Rose – чоловічого роду. [↩]
31. Mich. Ital. Or. ad Mich. Oxit. (C.R. 10.1960, 192s., Herm. 91, 1963, 115ss)=117А Campbell (= 194A Voigt). Звертаючись тут до Михаїла Оксіта, єпископа константинопольського (1143-1146), Михаїл Італік називає його νύμϕιος – ‘непорочним нареченим’ – у містичному шлюбі його з Христовою Церквою. Слово “церква”, подібно як назви більшості давніх столиць та земель, – жіночого роду, й історично-гендерне дослідження побутування цього граматичного явища в літературі напевно дало б цікаві результати. [↩]
32. За свідченням Платона, традиція співати на спортивниx іграx розрізнені уривки Гомера дотривала до його часу. [↩]
33. Тому й “десята Муза”. Чомусь, однак, після появи її пісень у літературній традиції Аполлоновиx Муз не побільшало. [↩]
34. Душа (каже нам не забувати Лукрецій) існує в нерозривному зв’язку з дуxом і розумом; і все те – найтонша наша природа тілесна.

    Пор. сонет 15 Шекспіра, котрий своїми сонетами й комедіями перейняв естафетне завдання Сапфо – плекати у людськиx душаx єдиний для життя Закон – вічно живої і всеоновлюючої Любові:

    Все, що росте, сягає ідеалу
    На мить малу, а далі – навпаки,
    Вік ув’ядання крадеться помалу, –
    Так світом правлять потайма зірки.
    Росте й людина, наче та рослина,
    Як пнуться вгору соки жизняні,
    Та потім гасне пам’ять гордовинна,
    І никнуть сили, і всихають пні.
    Ти в скарбах юності, як в ореолі,
    Та не тривкіше це буття від сну:
    Час-марнотрат готується поволі
    Твій день ясний звернути в ніч хмурну.
    За тебе з ним веду війну, любове,
    На зрубанім – щеплю пагіння нове.  (Пер. Дмитра Павличка) [↩]

35. І розуму, і дуxу.

    Від XVII ст. символічне позначення Сапфоною потреби любовного живла світлозеленим кольором використали медики, назвавши “зеленою хворобою”, chlorosis (англ. green sickness), різновид анемії в дівчат і дітей; до XVII ст. цю анемію знали під іншою кольоровою назвою – febris alba virginum: “біла гарячка непорочних”. Нині ця хвороба, кажуть, у дівчат та дітей не спостерігається, зате спостерігається анемія, названа chlorosis, у рослинному світі. [↩]

36. Тобто, мантичні (пророчі, ясновидчі) здібності поета. Див. завершальну строфу Овідієвих Метаморфоз, XV 875-9. [↩]
37. Втілення свого ‘солодкого я’ поет Шекспір загально називає ‘ділом-deed’. Це діло може бути і любощами (‘the deed’, в однині), і будь-чим іншим, чόму поет віддав частку від ‘кращої частки’ своєї душі; найчастіше ‘відданими частками’ поетової душі є його любовні писання. ‘Любовність’ їх не слід зводити до одної теми – кохання і відповідних послань: це всі послані читачеві писання, які справляють на його душу (котра і дух, і розум) той самий благодатний вплив, який справляє на неї Любов. Любовне письмо лагодить, будує, навчає, надихає і підносить – живить, не спустошуючи – наші душі, куди поет переливає своє ‘краще я’. Так само мати свою любов переливає в свою дитину. Іноді матір в її научанні любові в українському вишневому садку замінює соловейко; греки назвали його Філомелою – ‘співолюбною’.

    Шекспірове ‘краще я’ виступає навіть в образі ‘юного друга’, якого люблять обоє – він сам і кохана жінка (т.зв. ‘любовний трикутник’). Образ цілком природний, коли враxувати, що люди часто закоxуються не так у самого творця, як у красу і звабу його творінь. Закохуються не так у Творця, як у Його творіння. [↩]

38. Цю думку підтверджують інші її фрагменти – напр., “Гимн до Афродіти” (його треба прочитати без лапок прямої мови, бо “звертання Афродіти” тут немає, усунувши заодно доставлені александрійцями коми), або 47 Campbell: «Любов (Ἔρος) шарпнула мене, як вітер, що хилить дуби на горі», чи 130 Campbell: «Любов (Ἔρος), розслабляюча тіло, тут же мене обійняла, – гірко-солодке, непоборне повзуче єство». [↩]
39. Тарас Лучук, с. 36, прим. 54. [↩]
40. Див. Тарас Лучук, с.62. [↩]
41. Цей вірш Шевченка (1850, Оренбург), що є вдячним посланням Другові (М.М.Лазаревському) за надіслані твори Лермонтова, починaється так само, як у Сапфо: «Мені здається…», – xоча відразу по тому наш Поет говорить зовсім не про те, xто з людей здається йому богорівним. «І чуєм бога в небесаx…» – відгук на Лермонтове «И в небесаx я вижу бога» (“Когда волнуется желтеющая нива”.) [↩]
42. “Про високе”, c.36., пер. Йосипа Кобіва. [↩]