Menu 

Габлевич, Марія. Спільне знання совісті

  

Спільне знання совісті

З історії культивування образу: від реалії і символу до стереотипу

 

Наше взаимопонимание осуществляется лишь единственно возможным для нас путем, а именно через слово; тот, кто извращает его, тот предатель по отношению к обществу: слово — единственное орудие, с помощью которого мы оповещаем друг друга о наших желаниях и мыслях, оно – толмач нашей души; если мы лишимся его, то не сможем держаться вместе, не сможем достигать взаимопознания; если оно обманывает нас, оно делает невозможным всякое общение человека с себе подобными, оно разбивает все скрепы государственного устройства.
 
Монтень1
 

Я спинюся на одній реалії, що в історії й сьогоденні культури, як видається, не має зримого образу – ні відображення, ні зображення, хоча її не знає хіба що мала дитина; це – совість, англ. conscience – різновид лат. conscientia, яким англійці замінили своє давніше слово inwit, ‘внутрішнє знання’.2 Це слово, совість, уживає Шекспір у відомому монолозі Гамлета у відомій фразі thus Conscience does make Cowards of us all – так Совість робить Боягузів з нас усіх”.

Так звучить ця фраза у варіанті “Гамлета” з Першого Шекспірівського Фоліо (F). Найперший відомий нам варіант тексту (бл. 1589, далі – Q1) подає this conscience makes cowards of us all – “ця совість робить боягузів з нас усіх”, де this тісніше пов’язує її смисл із попереднім змістом, наголошуючи на етимології латинського conscientia (< con- ‘со-, су-’ + scire ‘знати, відати’):

Миритись легше нам з відомим лихом,
Аніж до невідомого спішити:
Ця совість боязкими робить нас;
Рішучості природжений рум’янець
Блідою барвою вкриває думка,
І наміри потужні та завзяті
Збиваються од цього з течії,
Імення чину тратячи.3

Конкретний «потужний намір», який став стрижнем Гамлетового монологу – це його намір самогубства, але Шекспір значно розширює категорію людських намірів, які так і не стають чином через «страх перед незнаним чимось у тій незвіданій країні, звідки ще не вертався жоден подорожній». Ідеться про рішучу людину, яка має страх не перед смертю, а перед невідомістю потойбіччя буття. Гамлет і є тим обачним сміливцем, котрий після появи батькового Духа тим більше боїться, що такий потужний чин як самогубство може зле вписатися у невідомий йому Божий промисел, у земний і всесвітній лад. Тому він постійно роздумує над можливими наслідками ще не здійснених вчинків – адже

той, хто дарував
нам пам’ять, передбачення і розум,
давав дарунки всі ці не для того,
щоб пліснявою бралися вони. (Q2 4.4)

Одначе навіть найперша думка про можливі наслідки ще не втіленого задуму сама є наслідком. Називається вона сумнівом. Трапляється, що, при певному внутрішньому порухові, яким є наш задум, намір, побажання чи спогад, щось незнане неначе зворушується в глибинах душі, озиваючися звідти своєю власною і незалежною сутнісною оцінкою цього наміру (бажання, спогаду): цю супутню до нашої оцінку наші пращури-русичі назвали сѫмьнѣниѥ – ‘супутня думка, співоцінка, сумнів’. Оте друге мьнѣниѥ – невиразно артикульоване, але виразно відмінне від нашого, – є живим виявом чогось причинно незбагненного в нашому єстві, що його ми знаємо як вияв су-мління, со-вісті. Нашим відгуком на цей ніби-не-наш мислений голос є почуття непевності, що провокує вже цілу низку суперечливих почуттів і думок – сумнівів, вагань, роздумів. Ось так, прислухавшись до себе, ми довідуємося про існування в собі ще одного незалежного від нас співбесідника – другого, ніби-не-нашого ‘я’, що про нього відоме нам, рідне наше ‘я’ досі, можливо, й не підозрювало.

Мабуть, кожен пам’ятає, коли він уперше дочув цей унікальний Голос сумління – Його сомнение-сумнів, коли вперше пізнав і саму цю психічну реалію, і смисли семантичного ряду словосполук: мати совість, по совісті, совісний-безсовісний, чиста-нечиста совість, докори, муки сумління, гризьке сумління тощо, а також пізнав ті характерні почуття, що безпосередньо з совістю пов’язані – сором (перед отим своїм другим ‘я’, нашим сокровенним другом), стид (перед іншими людьми) і боязнь вчинити зло. Так, саме боязнь вчинити зло – а не тільки, чи не стільки страх перед осудом і карою за можливий злочин; цей смисловий нюанс і розрізняє наша мова фразеологізмом не на страх, а на совість. Саме Совість ставить перед стопою нашої Волі певну Межу, нагадуючи, що ми не одні в цьому світі, що ми не всемогутні, і що може бути крок безповоротний, переступ Межі без вороття.

Раз пізнавши оцей особистий критерій особистого ж добро- і злочинення, ми дедалі частіше виходили на розмову з власною совістю й пізнавали смисли нових словосполук, придуманих поетами раніше (як-от розмова з власною совістю чи чесність з собою), брали їх у власний слововжиток й у власний чин. Але чи доводилося нам задуматись і усвідомити, що кожна словосполука з цього ряду відбиває один із моментів у роботі нашого ума мислячої душі, що англійською зветься mind, а латинською mens, і що слова mind і mens споріднені зі слов’янськими мнити й мислити? Тобто, що мисляча душа має діло радше з ‘пам’яттю’ (спо-мин), з ‘уявою’ (мниме) і з ‘багненням-бажанням’ (по-мисл, у-мисел, за-мисел), аніж із натужно-зосередженим ‘на-дим-анням’ розуму (думою-думкою), чи з незосереджено-непевними гадкамигаданнями?

І чи часто прислухалися ми до сокровенного голосу Совісті, аби відстежити, відкіля саме апелює він до свідомості нашого ‘я’? Шекспір відстежив. В іншому своєму творі, Венецький купець, він з-ображує оте вмістилище пам’яті й уяви, що вкупі з бажаннями беруть участь в тому особливому діалозі наших двох ‘я’. Це – Серце. Шекспір був також одним, мабуть, із небагатьох, хто не обмежився стереотипним зображенням Совісті як Голосу.

Ланселот.

Безперечно, через мою совість я втечу від Єврея, мого господаря. Лукавий так і смикає мене за лікоть, і спокушає, і каже: “Йовве, Ланселоте Йовве, добрий Ланселоте”, або “Добрий Йовве”, або “Добрий Ланселоте Йовве, скористайся ногами, накивай п’ятами, тікай”… а моя совість висне в мого серця на шиї й мудро так промовляє до мене: “Мій чесний друже Ланселоте, через те, що ти син чесного чоловіка”, – або краще сказати, син чесної жінки… Совість каже мені: “Ланселоте, стій!” – “Тікай!” – каже лукавий. “Стій!” – твердить совість. “Совісте, – кажу я, – твоя порада хороша! Лукавий, – кажу я, – твоя порада хороша!” …Безперечно, Єврей цей – сущий диявол, і, по совісті кажучи, моя совість – то жорстока совість, коли радить мені залишитися в цього Єврея. Лукавий подає мені більш дружню пораду; я таки втечу, лукавий! Мої п’яти до твоїх послуг; я втечу!4

Від добра не втікають, каже народна мудрість. Розмова молодого підмайстра з його «друзями» – підручним Лукавим та навколосердечним Нелукавим – показує, що, на відміну від Гамлетового, Ланселотів «природжений рум’янець рішучості» схиляє його до вибору невідомого лиха, дарма що хлопець усвідомлює: цей вибір не виходить від нього самого чи від другого його ‘я’, а приходить ззовні, від Лукавого.5

Порада Лукавого здається Ланселотові «більш дружньою», бо обіцяє йому бодай надію на невідоме краще; тоді як “рідна” Совість пророкує цілком імовірне продовження відомих страждань, і все то – ради обов’язку, що в’яже людей попарно в цьому світі, зокрема, при їхньому поділі на Слуг-і-Панів. Совість каже Слузі терпіти свого Пана ради дотримання неписаної заповіді: “Не зрадь!” Ширше кажучи – ради вірності чуттю обов’язку, властивому тваринам і людям. А кажучи інакше – ради вірності суто людським чуттям відповідальності, честі, гідності, самоповаги. Як би інакше не називати цього друга-Совість, однаково виходить, що за характером і виявом своїм людська Совість-Сумління – це особливе ментальне чуття, що, як у Гамлетовому випадку, сильніше за Волю до смерті – сильніше за смерть. Сумління, як видно, працює у парі з Любов’ю до життя – в т.ч. з біологічним інстинктом виживання, який включає в себе й інстинкт продовження Роду.

У сонеті 151 Шекспір асоціює відкриття людьми нелукавої Совісті в собі з відкриттям ними почуття любові, що супроводилося одкровенням і таких почуттів як сором та страх (Буття 2:25, 3:4-11). Всіма трьома почуттями “завідує” людське серце, а два останні завжди супроводжуються припливом чи відпливом крові до або від голови, з видимим почервонінням чи блідістю обличчя. Ці два суто людські феномени, природні симптоми Життя і Смерті, стали символічною червоно-білою парою, що, по-різному зображена, присутня в культурі усіх історичних епох.

Шекспір, як бачимо, поміщає це особливе ментальне чуття впритул до серця – подібно робить автор двох розділів Книги Буття (6:5, 8:21), який говорить про «нахил думки серця», тільки в нього цей нахил – «до зла повсякденно», «завжди лихий від віку його молодого».

Нелукаву, довірливу, емпатичну совість молодої леді Анни – майбутньої дружини й жертви Річарда III – Шекспір прямо називає Богом (тут же протиставляючи їй Річардового Диявола-Devil).6 Історичний факт любовної перемоги молодого лицедія Річарда над природною зненавистю до нього молодої леді Анни, з одного боку, спростовує загальниковість твердження старозавітного автора про «лихий нахил людського серця від віку його молодого»; з другого – підкріплює істинність євангельського твердження, що Бог – це любов і що Бога-любов-совість люди мають у серці. У “Гамлеті”, де conscience (так само, як у “Річарді III”) є центральним образом, вона поставлена у прямий зв’язок із поза-буттям, з «Вічним Судією» – the everlasting Judge – Першого кварто (Q1).

Совість Серця керує припливами людської крові та води (сліз) точно так само, як Місяць – супутник Землі – людською психікою, жіночою кров’ю та океанськими водами, тож, за аналогією, Місяць можна назвати Совістю нашої сонячної системи і центром її Мислячої Душі (Ума). Продовжуючи аналогію і пам’ятаючи, що conscientia – це ‘спільне знання’, а знання постійно асоціюється з зором та світлом, зазначимо, що дохристиянські поети ототожнювали з Місяцем образ цнотливої богині Діани-Артеміди. Діана-Місяць-Совість була близнючкою-сестрою Аполлона-Сонця – бога усіх мистецтв, отже й Свідомості – тобто, Пам’яті, Уяви, Знань, Розуму. Світло Ночі і світло Дня, чуттєве і розумне, совісне і свідоме, серце і мозок, сестринськи-жіноче й братерськи-чоловіче начала – ось супружжя – чи супряж – чи подружжя в одній упряжі, що кермує природою живих істот та спільнот на Землі, і самої живої Землі у її зорянім організмі.

Доречно навести тут анонімний гімн Місяцеві-Діані, надрукований 1593 року в лондонській поетичній антології “Гніздо Фенікса”:

Praised be Diana’s fair and harmless light,
Praised be the dews, wherewith she moists the ground;
Praised be her beams, the glory of the night,
Praised be her power, by which all powers abound.
Praised be her Nymphs, with whom she decks the woods,
Praised be her knights, in whom true honour lives,
Praised be that force, by which she moves the floods,
Let that Diana shine, which all these gives.
In heaven Queen she is among the spheres,
In ay she Mistress-like makes all things pure,
Eternity in her oft change she bears,
She beauty is, by her the fair endure.
Time wears her not, she doth his chariot guide,
Mortality below her orb is placed,
By her the virtue of the stars down slide,
In her is virtue’s perfect image cast.

Хвала красоті й здоровому світлу Діани,
росам хвала, що ними зволожує землю,
промінню хвала, воно-бо – окраса ночі,
і силі хвала, що зміцнює всяку силу.
Хвала Наядам її – прикрасі лісів і пущ,
хвала її лицарям – обителі честі правдивої,
силі її хвала, здатній вергати водами,
хай же ясніє Діана – та, що все це дає.
У небесах вона – пані Цариця між сферами,
споконвіків, Господиня, очищує всіх і все,
у змінності частій своїй виношує вічність,
вона – це краса, завдяки їй все гарне живе.
Час не нищить її, – вона колісницю його провадить,
смертність сягає не далі орбіти її,
їй завдяки благо зір спливає додолу,
і сама – вилите благо вона.

Не дивно, що в словниках, створених у пошекспірівські століття, де відбиті секуляризовані поняття й реалії, ми в тлумаченнях слова совість не знайдемо й згадки про Бога чи божественне, як, наприклад, в одинадцятитомному Словнику української мови (СУМ):

СОВІСТЬ – усвідомлення і почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством; моральні принципи, погляди, переконання; сумління.

Сучасний СУМові американський Webster’s New World Dictionary на місці «усвідомлення» подає ‘знання’ (що може бути й практичним, неусвідомленим) та дає два сутнісні доповнення:

CONSCIENCE – 1. знання або чуття (sense) праведності/неправедності, із сильною схильністю до правди; моральний суд, що не дозволяє порушити моральний принцип, визнаваний досі. 2. [заст.] a) свідомість (consciousness); b) внутрішні (inner) думки чи почуття (відчуття).7

«Чи» в останньому («застарілому»!) означенні – «внутрішні думки чи почуття (відчуття)» – майже ототожнює перше з другим: тобто, автори цієї словникової статті (цілком справедливо) передбачають деякі настільки добре артикульовані почуття-відчуття-feelings, що їх можна назвати мисленими: thoughts. Оскільки “зовнішніх” (outer) думок чи почувань не буває, то авторам статті вочевидь ішлося про внутрішнє їх джерело, сокровенніше за мозок як центр звичного мислення-thinking, думок-thoughts, розуму-reason. Таким джерелом, “внутрішнішим” (more inner) супроти мозку, є центр мислячої душі-ума-mind – людське серце. Судячи не тільки з Шекспірової, біблійної, античної чи фольклорної образних філософій, а й з цієї словникової статті, серце є центром найсокровенніших (innermost) думок та почувань, що складають людське ‘я’ незалежно від ступеня їхньої сокровенності – тобто незалежно від того, коли, як і якою мірою вони “одкриваються”, підносячись із чуттєвих глибин совісті на світло свідомості, в мозок, і відкладаючись там.

Так раз пізнане з допомогою сердечного друга Совісті й вивірене колективною практикою стає знаним спільно відомим: свідомістю. Так потрохи укладається наш персональний кладезь знань про правдиві природні закони та нашу належну – моральну – в них участь. Морально вивірені думки й почування, які зринають в уяві з тимчасового забуття, зринають з глибин саме цього кладезя – пам’яті Серця. Пам’ять та уява, як бачимо, є спільними для обох – серця й мозку, цього цнотливого подружжя-двійнят Діани-й-Аполлона.

При такій тісній взаємодії совісті й свідомості у людському соціо-ментальному організмі не дивно, що деякі культурні спільноти потребували не двох різних слів для вираження цих двох понять, а тільки різних контекстів для виокремлення їх в одному слові (одним з таких контекстів і став міфообраз світлоносної двійні). Так було з грецьким syn-eidesis чи латинським con-scientia, – і було так до поширення християнства, центральною ідеєю якого стало Покаяння як наслідок іспиту сумління. З поширенням грецькомовних євангелій syneidesis співзнання, свідомість’ – дістало свій антонімо-синонім, свого двійника synteresis (згодом synderesis) – ‘совість’: ввів його у IV ст. перекладач Вульгати святий Єремія. На XVI ст. англійці уже замінили власне inwit (‘внутрішнє знання’) запозиченим з Вульгати словом conscience – для ‘совісті’, і вживали рідне awareness для ‘свідомості’. Німці теж користувалися двома різними, хоча й спорідненими словами: Gewissen і Bewusstsein. А як було у слов’ян?

Вочевидь, однокорінна пара свідомість-совість (=съвѣсть=совѣсть) і тим більше рос. пара сознаниесовесть виникли з поморфемного перекладу чи то латинського conscientia, чи то його грецьких варіантів. І виникли вони не так давно, бо з середньовічних перекладів Нового Завіту – скажімо, з такого контексту в посланні апостола Павла:

Бо коли погані, що не мають Закону [Тори], з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдують одна одну.8

З наведеної цитати зрозуміло: «думки» (функція мозку), які «то осуджують, то виправдують одна одну», – тобто сумніви, – святий Павло мислив окремо від сумління, але одне й друге вважав свідченнями єдиного природного Закону, написаного саме в серцях. Про це ж свідчать однокорінність слів сумнів і сумління, а також двозначність староруського съвѣстьта шекспірівського латино-англійського conscience. А все разом свідчить, що і слов’яни, і західні європейці часів середньовіччя й Ренесансу добре знали, яку роль грає сердечне Сумління в процесі усвідомлення вчинків. Історія феномену сповіді, як і історія слововжитку показує, що людей несвідомих, байдужих, а-моральних (“поза мораллю”, “по той бік добра і зла”, “моя хата скраю”) християни не мали за людей совісних. Отже, совісність – це небайдужість; це чулість, це чуйність, чуттєвість; тобто, совість – це насамперед чуття («із сильною схильністю до правди») і щойно потім – усвідомлення моральної відповідальності, продиктоване цим чуттям.

Словник Грінченка, що укладався в 1907-1909 рр., свідчить, що в XIX ст. будь-яку відомість, знання чи ознайомленість (з чимсь, кимсь) українці називали свідомістю, ніяк не пов’язуючи цю пізнавальну категорію з ментальним чуттям, яким є сумління.9 Величезний історичний Oxford English Dictionary, який укладався паралельно з Грінченковим, теж свідчить, що такого похідного від conscience як consciousness (‘свідомість’; також ‘сумлінність’ як ‘старанність’) – у шекспірівські часи й близько не було.

У згоді з власним моральним досвідом й совістю (свідомістю?) англійські тлумачі слова conscience у розглядуваному рядку “Гамлета” поділилися на два табори – тих, хто визнає історичні дані Оксфордського словника і тих, хто воліє їх не визнавати. Ідею цілковитого ототожнення Шекспірової совістіconscience зі свідомістю-consciousness у 1904 році підняв на щит впливовий шекспірознавець Брадлей. Вочевидь, переконання Брадлея поділить кожен, хто вважає, що в делікатний момент морального вибору сумніви совісної людини б’ються об збудовану суспільним вихованням стіну «моральних засад, поглядів, переконань», або, говорячи мовою релігійно чутливої науки – об стіну встановленого суспільством Божого Закону.

При розумінні совісті не як природженого, а тільки як культурного (набутого) феномену, Голос совісті, в його індивідуальному виразі, мав би бути нічим іншим як психічно-інтелектуальним рефлексом, своєрідною гикавкою інтелектуальної пам’яті (“підсвідомості”), що нагадує про необхідність послуху перед прийнятим у даній спільноті Законом. Таку совість Тома Аквінський, а з ним домініканська християнська доктрина і всі наступні схоластичні учення й приписували домені інтелекту. Тобто совість прикріпили до мозку, пов’язавши її з функціями розуму, з працею свідомого ‘я’ – його думками, роздумами чи просто гадками й гаданням. Зайве говорити, що в таку доктрину не вписується описана Шекспіром совість леді Анни, ні самого Річарда III, що приводить до смерті їх обох. Інакше трактувала совість і доктрина францисканського монашого ордену (св. Франциск, Микола Кузанський), відносячи її до домени душі, з її волеюwill.10

Серед “поганських” і секулярних філософів не так багато людей займалося питанням совісті – всіх більше цікавило питання свободи волі, — тобто якраз та Межа, за якою починається свавілля і про небажаний переступ якої нагадує нашій (свідомій чи несвідомій) волі її тихий всевідаючий супутник-свідок, наше друге ‘я’ – superego як друг нашого ego і не завжди підлеглої йому волі: совість.

Про совість і свободу волі писали і Спіноза-пантеїст, і Гоббс-матеріаліст, і Кант-емпірист, але, мабуть, у відповідних їх працях не знайдемо посилань на цей якнайпричетніший до теми Гамлетів монолог, на Шекспірову – чи взагалі на ренесансну – філософію і релігію.11

«У Шекспіра не було релігії» – авторитетно заявив філософ Джордж Сантаяна в 1900 році. А в 1904 році шекспірист Брадлей зробив потужну спробу усунути з Шекспіра навіть історичне поняття сумлінняconscience, закладене традицією мови й морально чутливої літератури, щоб підставити на його місце свідомість – виплід раціонального розуму – «чистого розуму», як сказав би Кант, мислячи розум відрубно від почувань. Такий раціоналістичний («об’єктивний», «безпристрасний», читай: бездушний) підхід завжди, у всі часи й епохи знаходив і групував своїх прихильників, незалежно від віровизнань чи звичаїв, у могутні «уявлювані спільноти» інтелектуалів.

Ось зразок суто інтелектуального трактування феномену совісті, представлений німецьким протестантським пастором на літній пастирській школі в американському Іллінойсі 1941 року (без жодної згадки при цьому про нацистські освєнціми в Європі):

За властивою їй функцією, совість є спонуканням емоцій до дотримання закону розумної душі (the law of the mind). І в цьому вона ніколи не помиляється, ніколи не каже нам робити те, що, як ми знаємо, є неправильним, і ніколи не остерігає нас проти вчинку, що, як ми знаємо, є правильним. Якщо люди й діють проти власних переконань, то аж ніяк не совість спонукує їх до цього. Це правда, що совість Павла спонукала його до ницих учинків, але в той час він був переконаний, що саме так він і повинен був чинити (Діяння 26:9). Люди-бо часто помиляються в оцінках того, що добре й що зле, а совість каже їм йти за їхніми переконаннями; зате й у цьому випадку совість не схиблює в її особливій функції, – вона просто каже людині керуватися тим світлом, що є. Помилку зробив людський інтелект. […]

Совість не має власного світла, але живе і діє у світлі того, чого навчилася людина. Звідси – важливість належної науки. При цьому у великій пригоді стає психоаналітичне вчення про совість та її функції. […]

Яка емоція в серці переможе, та й опанує волю і приведе до дії. Наша ціль, отже, – скеровувати і зміцнювати совість у нас і в інших, щоб утримувалася від злих нахилів серця.

Якщо ми мусимо йти за совістю, як за поводирем, то її саму треба вести як слід. Совість – це наче бензин і двигун нашого автомобіля: завдяки їм обом він їде, і їде куди потрібно, але тільки від водія залежить, чи в правильному напрямку буде скерована ця рушійна сила.

Якщо перевести ці образи з особистісного в соціальний план, то зрозуміло, що приструнчування природи Совісті різного роду категоричними імперативами має цілком конкретну соціальну перевагу – таку, яку завжди має водій автомобіля над автомобілем. Моральний вибір авто-мобіля тоді залежатиме не від його внутрішнього друга Совісті – «природного закону, записаного в серцях», а від зовнішнього друга – водія, учителя закону, записаного у книгах (а відтак у мізках) і, отже, чинного в даній спільноті.12

Тоді й конкретне питання права на самогубство стає проблемою належності чи неналежності до конкретної спільноти – в тім, і до філософської школи, де самогубство є дозволенним. До такої спільноти Шекспір відносить філософа-стоїка Гораціо.13 Та чомусь не цей безпристрасний мислитель-спостерігач, а якраз пристрасний мислитель-діяч Гамлет  став оруддям Вишньої помсти за зло14 і, замість просто відібрати собі життя, поклав його на вівтар суспільного добра – всупереч усім писаним законам. Для оздоровлення хворого данського суспільства Вічний Судія затребував не терпеливого інтелектуала Гораціо з його високою моральною свідомістю, а неспокійну совість інтелігента Гамлета, – якраз те, що вчасно вмикає нам серце і мозок, даючи можливість Кожному не схибити з власного Шляху, щоб від початку і до кінця життя прожити свою Легенду так, як йому з природи записано в Серці.

На жаль, чимало тлумачів сакраментального гамлетівського монологу схибили саме в цьому (здавалось би, цілком однозначному) реченні про гальмівну роль совісті-conscience – про збуджувану нею природну боязнь ступити поза незвідану людиною Межу і про зроджене цією боязню гальмо думки-thought, яка врешті служить гальмом і для надто вже швидкісного земного Водія. Ось як виглядає сторічний реєстр розуміння слов’янами-європейцями цих двох виділених ключових слів, у хронологічному порядку, що згрубша поділяється на періоди мислення до і після“ 1900 року:

Thus conscience make cowards of us all,
And thus the native hue of resolution
Is sicklied over with the pale cast of thought

1. Stanisław Trembecki (1788, 1820):

Lecz skrupuł samobójcze hamuje sztylety,
Broni leczące smutek piersiom zadać rany,
Z rycerzy bojaźliwie czyniąc chrześcijany.

2. Wojciech Bogusławski (1797): Sumienie, wyobraźniа

3. Józef Paszkowski (1817-1861): Rozwaga, wahań

4. Maciej Słomczyński (1920-1998): świadomość, myśli

5. Władysław Tarnawski (1966): Namysł, myśli

6. Jerzy S. Sito (1968): świadomość, myśl

7. Stanisław Barańczak: świadomość, Namysł

 

1. П.Куліш, І.Франко (1885,1899): совість, задума

2. М.Старицький: — , думка

3. Ю.Клен (1930): роздум, думка

4. Л.Гребінка (1939): роздум, думка

5. Г.Кочур (1964): роздум, думка

6. І.Костецький (1913-1983): свідомість, роздуми

7. Ю.Андрухович: розум, роздуми

1. М. Вронченко (1828): совесть, размышленье

2. М.Загуляев: сомненье, размышленье

3. М.Кетчер: совесть, размышленье

4. Н.Маклаков: совесть, размышленье

5. А.Соколовский: боязнь, размышленье

6. А.Московский: совесть, мысль

7. К.Р.: совесть, мысль

8. П.Гнедич (1902): мысль, размышленье

9. П.Каншин: совесть, размышленье

10. Д.Аверкиев: сознанье, мысль

11. Н.Россов: совесть, размышленье

12. М.Лозинский: раздумье, мысль

13. М.Морозов: сознание, мысль

14. Б.Пастернак: мысль, умственный тупик

15. В.Набоков: сознанье, мысль

Цілком очевидною є трагічна тенденція підміни у XX ст. совісті — свідомістю і відмова від чуттів та почуттів на користь “чистого розуму”, чистота якого – стерильна. Результати цього пуританського прагнення до дієвих абстракцій й іншого роду “чистоти без домішок” даються взнаки парадоксально – маємо не тільки загрозливі проблеми занечищеності Природи (яка лише здається нам “зовнішньою”, коли ми говоримо про екологію довкілля), а й стоїмо перед загрозою повної стерилізації душі, позбавляючи її функції чути мислячи і мислити відчуваючи – прислухаючись, споминаючи, уявляючи.

Якраз на переломі століть, у 1900 році, Джордж Сантаяна — чи не єдиний філософ, який не побоявся проголосити філософію без релігії й поезії псевдо-філософією, — писав:

Аж поки уява не відновить і не утвердить свою законну й природну владу, європейським народам не залишається нічого іншого, як визнати, що, осягнувши науку керувати механічними силами Природи за допомогою науки і мистецтва, вони втратили науку керування собою чи розуміння себе, і що, немов дикі звірі, спантеличені кругообігом небесних тіл і власними ірраціональними пристрастями, вони не в змозі ословити ідейний сенс власного життя.15

Інакше кажучи, доки ми не навчимося бачити розумом (зображати в умі) наші ж чуття і вивіряти їх серцем, доки кожна пара очей і кожна пара вух не відновлять повністю своїх повноцінних (взаємодоповнювальних) космічно-природних функцій, ми будемо подібними – але не до «спантеличених диких звірів», а до Самоспантеличених Самостворінь, якими ми, як бачиться, поволі, непомітно й непочутно для себе самих, і стаємо впродовж дарованих нам Віків.

 

  1. Монтень, Опыты. Избранные главы. – Москва: Правда, 1991. – С. 309. []
  2. Пор. лат. intuition ‘інтуїція’ (досл. ‘внутрішнє стеження’: лат. intueri < in ‘в’ + tueri ‘стежити, охороняти’). Пор. християнські образи ‘ангела-охоронця’ та ‘всевидющого ока’. []
  3. Роздуми Гамлета в монолозі “Бути чи не бути?” (3.1) в тексті Q1 кінчаються якраз на цьому рядку. Переклад цитованого уривка, як він поданий у текстах F (1602=1623) та Q2 (1604), зведено з версій Г. Кочура та Ю. Клена. Далі “Гамлет” скрізь цитується в перекладі Г.Кочура. – М.Г. []
  4. Пер. Ірини Стешенко. []
  5. В Шекспіровому “Річарді III”, де совість-conscience є лейтмотивом, «рештка совісті» одного з убивць втікає з грудей йому під лікоть і, відповідно, зветься уже ‘лукавим’-fiend. Інше місце перебування цієї втікачки – ще далі від її свідомого ‘я’: в гаманці замовника убивства. []
  6. Richard III 1.2. []
  7. CONSCIENCE 1. a knowledge or sense of right and wrong, with an urge to do right; moral judgement that opposes the violation of a previously recognized ethical principle; 2. [Obs.] a) consciousness; b) inner thoughts or feelings (Webster’s New World Dictionary of American English, Third College edition, 1988). []
  8. Рим. 2:14,15. Див. також Рим. 8:26-27, I Кор. 2:11, 4:5, 6:19, 7:37; I Ів. 3:19-21, й деінде. []
  9. З даних цього ж словника і з закону економії мови, яка не терпить повних синонімів, можна виснувати, що слово совість як повний синонім до сумління з’явилося в українській мові скалькованим з російського совесть. Характерним підтвердженням цьому є єдиний зразок його уживання, наведений Грінченком з Номисового видання Українські приказки, прислів’я і таке інше (1864): «У їх драгунська совість». На той час рос. совесть мало вже розвинене семантичне гніздо (добросовестный, совестливый). []
  10. Волевияви чомусь розглядають окремо від почуттів, ділячи функції мислячої душі (ума-mind) на властиво мисленнєву (інтелектуальну), почуттєву (емоційну) та вольову. Всі інші чуття, звісно, віднесені до “немислячої” частини душі-anima, однакової в людей і тварин: «Conscience is not a function of some mysterious gland or nerve cell of the physical body, but of the rational soul (мисляча або розумна або ментальна душа). This soul may be viewed merely as the life principle in man, his anima. But this anima of man, as distinguished from that of the beast, has a rational side (мисленнєвий або розумовий аспект), which we may call his mind, taking this term in a wider sense. The functions of this mind may again be subdivided into intellectual, emotional, and volitional functions.» (З інтернет-публікації.) []
  11. Щось таке як “ренесансна релігія” видається нині гносеологічним непорозумінням. Коли говорять про релігію в Західній Європі тих часів, говорять про католицтво та породжений ним протестантизм, до якого відносять низку сект. Дослідження того, яким чином учення цих нових релігійних течій могли бути пов’язані з ренесансним мистецтвом, літературою, театром, щойно починаються. []
  12. Совість-conscience, що дозволяє зміну переконань (див. прим. 7) і перехід від однієї такої спільноти до іншої, в одних моральних координатах називається несвідомістю, помилкою інтелекту, в інших – відступництвом, зрадою, ще в інших – адаптацією, натуралізацією чи конформізмом, а ще в інших – осяянням, одкровенням, прозрінням чи пробудженням душі. Пор. уявлення про природу, функцію і свободу совісті – такі, якими їх розумів св. Павло:

    For man has in his heart a law written by God. To obey it is the very dignity of the person; according to it he will be judged. Conscience is the most secret core and sanctuary of a person. There he is alone with God whose voice reechoes in his depths. In a wonderful manner conscience reveals that law which is fulfilled by love of God and neighbour. In fidelity to conscience, Christians are joined with the rest of men in search for truth. (The Second Vatican Council, Gaudium et spes, 16.) []

  13. Взагалі цей “данський римлянин з Віттенберга” з поетичним іменням недарма з’являється в сюжеті, що відноситься до XII століття, хоча Віттенберзький університет був заснований герцогом саксонським щойно в 1502 році. (Цей же герцог став патроном Лютера.) []
  14. «Heaven hath pleased it… that I must be their scourge and minister» (3.4) []
  15. Джордж Сантаяна. Витлумачення поезії і релігії (Interpretations of Poetry and Religion, 1900). – Львів, 2003. – С. 121. []