Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. III

 

Розділ III. Генріх IV

Henry IV

 

Якщо Гамлет і є першою справді великою п’єсою Шекспіра, то світогляд, який домінує у ньому, можна, тим не менше, знайти в кількох його раніших п’єсах. Особливо показовий під цим оглядом Генріх IV, що в двох своїх частинах мав би бути написаний три-чотири роки перед Гамлетом, − мабуть, між  1597-м і 1599-м роками.

Довер Вілсон каже: «Генріх IV явно був задуманий як повчання [moral]. По суті, це велике шекспірівське мораліте».1 Він додає:

«Шекспір не жартує зі своєю публікою… Принц Гаррі – непутящий [a prodigal],2 і його каяття треба не лише прийняти всерйоз, а й захоплюватися ним і вказувати як приклад. Більш того, в цій історії блудного сина, хай як секуляризованій і модернізованій, − той самий вічний перебіг і ті самі три головні персонажі: спокусник, юнак і батько, який дає спадщину й поради».3

Сказано загалом переконливо, тільки залишається без відповіді питання, чи це екзотерична п’єса, чи езотерична. І чи не є вона, властиво, одним і другим? Ідея, що різні значення існують одночасно на різних рівнях, – якою б дивною вона нам не здавалася, – була цілком зрозумілою для літераторів Середніх Віків і навіть пізніших, – див. Спенсерову Королеву фей.

Як сказав Данте, «писання слід розуміти й тлумачити згідно з чотирма значеннями»,4 − інакше кажучи, буквальне значення слід вважати покровом трьох інших, які він означує як «алегоричне, моральне й анагогічне5». Цей же принцип можна знайти і в інших мистецтвах: ідея, що правдивий твір архітектури повинен мати щонайменше три значення, був безперечно відомий франкмасонам уже в XVI ст. Собор – на додачу до його буквального значення як місця для богослужінь − планувався як символічний образ усесвіту та, за аналогією, як образ людської істоти6 − що тіла її, що душі. Символічне значення споруди як образу людської душі, внутрішнього світу людини, відповідає четвертому, найвищому значенню із згаданих Данте – тóму, яке він називає «анагогічним» і яке ілюструє, тлумачачи Вихід євреїв з Єгипту в Землю Обітовану – на додачу до буквального, тобто історичного, значення – як вихід душі зі стану первородного гріха в стан освячення. Останнє є також найвищим (чи найглибшим) значенням історії повернення Блудного Сина, і воно, можна сказати, лежить в основі всіх правдиво розказаних історій блудників, включаючи Шекспірової п’єси Генріх IV, навіть незалежно від задуму її автора. А однак задум автора безперечно тут є: нам непотрібно ретельно вивчати його текст, аби бачити, що відмова щойно коронованого Короля Генріха V від Фальстафа відбиває щось більшого, аніж спасіння у звичайному, вузькому сенсі слова; для нього вона явно рівноцінна звитязі Рицаря Червоного Хреста над драконом у Королеві фей, а ця звитяга, попри і над усі інші можливі значення, явно означує остаточне очищення душі, остаточний, повний тріумф її над дияволом.

Мусимо подякувати Доверу Вілсону за своєчасне нагадування, що

«Шекспір жив у світі Платона й святого Августина; від Французької революції ми живемо в світі Руссо, а цей факт підставляє несвідомим читачам чимало капканів неправильного розуміння».7

Ще він каже:

«Головна тема Шекспірового мораліте – доростання принца-урвителя до ідеального короля».8

Додаючи два до двох, нагадаємо, що в світі Платона й святого Августина  «ідеальним королем» не міг бути названий ніхто, хто не досяг бодай рівня святого.

Межі вдосконаленню Принца Гаррі немає. Його світ і справді надзвичайно далекий від того, в якому живемо ми, – світі посередностей та відносностей,9 де епіку здушено до бездиханності, зате жирує психологічний роман. В останніх сценах Генріха IV присутній непомильний дух абсолютного, який не дає – незалежно від точки зору – приписати новому королеві будь-що, що не назвеш досконалістю. Тим не менше про п’єсу цю можна сказати, що вона має два рівні розуміння в стосунку до людської душі: один  – екзотеричний і моральний, другий – езотеричний і містичний; одначе, як і будь-де в Шекспіра, обидва значення не існують кожен окремо, бо нижче з них, так би мовити, відкривається у вище. Генріха IV можна вважати драмою-мораліте, в якій остаточна досконалість лишається вище голови глядачів, хоча й служить як ковчег для орієнтації  їхніх ідеалів; а ще її можна вважати езотеричною, чи містичною, драмою, завданням якої є втягнути глядача в тенета сюжету, в саме ‘я’ головного героя.

Значення Генріха IV як драми-мораліте – це її буквальне значення і коментарів не потребує. Стосовно ж глибшого рівня її розуміння, один з головних ключів, які пропонує нам текст, є самоототожнення сина з мертвим батьком. Відбувається дивний “алхімічний” процес, з яким дух старого короля відроджується в особі нового короля, чиї колишні хиби – захоплення й шаленства, як він їх називає, – померли і поховані зі старим королем.

Шаленим ліг мій батько у могилу,
бо з ним мої захоплення померли,
а я і дух його смутний живем
.10

Молодий король вживає образ нечистого потоку марнославства, що спливає у води океану, аби дати початок новим, істинно царственим хвилям. Тут, як і деінде в Шекспіра, під самою поверхнею лежать євангельські слова: «Коли хто не народиться знов, не бачити йому Божого Царства».11

Самоототожнення героя з його батьком є важливе тому, що, аби повністю збагнути Генріха IV, треба збагнути, що ‘Кожна Людина’ [‘Everyman’] а чи душа людини, представлені не стільки окремо Принцом і окремо Королем, скільки – і насамперед – синтезом Принца і Короля. У її статичному аспекті − як душу після Гріхопадіння [fallen], що «тліном відгонить» і мусить померти, поки зможе народитися нова, − душу уособлює Король; ця символіка тим сильніша, що Король є узурпатором трону – точно так само людина гріховна [fallen] узурпувала трон землі, який по праву належить людині в її первозданному стані – людині, створеній за образом Бога. З іншого боку, в її динамічному аспекті – позаяк вона спроможна пройти очищення і позаяк при цьому й закладаються основи нової душі – душу уособлює Принц, котрий – в усякому разі,  згідно з логікою п’єси – не буде узурпатором, коли стане Королем. Зі смертю батька вмирають не тільки хиби Принца, а й ганебне тавро корони узурпованої. Вмирущий Король говорить про власне неправедне захоплення трону:

Весь той бруд,
З яким її досягнуто, зо мною
В могилу ляже. … Хай Бог простить
Те здобуття корони і дарує,
Аби з тобою в мирі пребула
.12

Сутність душі ‘Кожної Людини’ представлена також Англією, яка перебуває в розладнаному стані і яку поволі приводять у стан миру й спокою. Два сюжети п’єси – приведення до порядку Принца і приведення країни до порядку – ідуть паралельно і мають однакову вагу. Громадянська війна – вельми адекватний символ для душі гріховної, яка, за визначенням, воює сама з собою; значення цієї особливої внутрішньої боротьби в Англії посилюється наміром Короля якомога скоріше обернути її енергію в священну війну. Ціла п’єса, властиво, освячується тим, що починається і завершується, так би мовити, в тіні Святої Землі. На початку Першої частини Король оголошує свій намір очолити хрестовий похід на Єрусалим; під кінець Другої частини він підтверджує цей намір, оголошуючи, що все готово для того, щоб рушати в Палестину, як тільки буде подолано домашніх бунтарів:

Як дасть Господь упоратись щасливо
З цим неладом кривавим на порозі,
Ми поведемо юну нашу рать
В вишні поля, з мечем свяченим. Вже
Флот спорядили ми, зібрали сили,  
Намісників вбезпечили як треба −
Все відповідне нашому бажанню
.13  

Бунтарів, фактично, вже подолано, тільки ця новина ще до нього не дійшла. Символічно пов’язане з цим ще одне «вже», яке осінить його згодом і теж поки ще до свідомості не  дійшло, − те, що він уже в ‘Єрусалимі’ − у Єрусалимській Палаті Вестмінстерського замку, де відбувається ця сцена; тут-таки, незабаром після процитованого монологу, коли прийде новина про закінчення громадянської війни, він раптом осяде в нападі смертельної недуги. В цю мить глибинне значення п’єси пробивається, так би мовити, на поверхню і перекриває собою інші значення. Єдиний зв’язок між радісною новиною і нездужанням Короля – це зв’язок духовний: кінець громадянської війни означає, що паломництво душі скінчилося, стара душа дозріла для смерті, так що може народитися нова. Якщо ж Король вмирає і ніяк не може вмерти, то це тільки тому, що повернення його блудного сина ще не звершилося. Коли воно звершиться, Король попросить віднести його назад у Єрусалимську Палату, щоб могти померти в Єрусалимі.

Для Принца Єрусалимська Палата теж має своє значення. Ми пам’ятаємо, в Королеві фей, чому Рицар Червоного Хреста був здатен перемогти дракона – тому, що ця битва відбувалася на вході до Земного Раю, неподалік Вод Життя і Дерева Життя.14 Отож, Єрусалим є символічним еквівалентом Земного Раю, а істинна перемога Принца над собою – коли він говорить про

 шляхетну зміну, що її замислив,15

відбувається біля ложа його вмираючого батька, на вході в Єрусалимську Палату, перед останньою зустріччю з Фальстафом. Цю символіку підсилює інша, бо якщо шукати конкретний момент Принцової перемоги, то це – момент смакування ним своєї царственості, коли, вірячи, що він уже король по праву, він кладе корону собі на голову. Останні сцени Другої частини Генріха IV справляють безперечно сильне враження. Однак жодна з частин Генріха IV, взятого як ціле, навіть близько не має тієї тісної щільної пов’язаності, яку має, скажімо, Гамлет. Зокрема мусимо зауважити, що тут немає і справжнього конфлікту: як і вбивство дракона, відмова від Фальстафа символізує важку до здійснення річ – найважчу в світі, а проте, як можемо бачити, Принцові вона далася без найменшого труду. По-друге – і цей недолік пов’язаний з першим, − саму відмову від Фальстафа Шекспір зробив дуже драматичною, хоча не зумів перед тим драматично донести до нас його нечестивство. Нечестивство у тексті є, та видно це з аналізу – сюжет драми від нього ніяк не залежить, що дає нам насамкінець відчуття певної диспропорції і – несправедливості. Хоча цілком може бути, що винятковою силою деяких пізніших Шекспірових п’єс ми завдячуємо досвідові, який він набув, пишучи цю. Можливо, задумуючи роль Яго, він сказав собі, думаючи про Фальстафа: «Цього разу помилки не буде!» − і, можливо, посилаючи Гамлета долати дракона, він сказав собі: «Цього разу це не буде легко!»

 

  1. Ibid., p.14. (Прим. автора) []
  2. Англ. субстантивований іменник a prodigal несе в собі те насамперед те значення, яке прочитується в контексті євангельської притчі про блудного сина = англ. the Prodigal Son; останнє в словнику перекладено як ‘марнотрат’. А однак головним моментом притчі є не те, що син розтринькав батькову спадщину, а те, що розтринькав він її, живучи неправедним (= неправильним = блудним) життям далеко від батька, і що врешті, повернувшись до батька, перестав марнотратити життя. В давньому українському слововжитку слово блудний (= ‘який блукає, бо збився зі шляху’, ‘безпутній’), похідне від слова блуд = ‘помилка’, несло саме цю основну сему значення, всі інші, конкретніші, були переносними; у сучасному ж лексиконі, твореному секуляризованою ментальністю і відповідним знанням, значення блудити як ‘помилятися’ (що в шляху, що в житті) звужене лексикографами до діалектного вжитку, а блуд – до ‘статевої розпусти’. Це – один з безлічі випадків, який показує, що розумний ужиток слова величезною мірою залежить від рівня інтелігентності й відповідальності єдиних спеціалістів – перекладачів та лексикографів. []
  3. Ibid., p.22. (Прим. автора) []
  4. Il Convivio, II, cap.1. (Прим. автора) []
  5. Анагога – духовне, містичне значення або тлумачення. []
  6. Про деталі цих відповідностей див.: Titus Burckhardt, Principes et Méthodes de lArt Sacré, p. 70 (Derain, Lyons 1958). (Прим. автора) []
  7. р.7. (Прим. автора) []
  8. р.22 (Прим. автора) []
  9. «the world of mediocrities and relativities». Relativity (‘відносність’) = the absence of standards of absolute and universal application (‘відсутність стандартів абсолютного й універсального застосування’); ‘відносний’ – прот. ‘безумовний, абсолютний’. []
  10. My father is gone wild into his grave,
        For in his tomb lie my affections,
        And sadly with his spirit I survive
    .  (Henry IV, Pt.2, 5.2.122-4) []
  11. Ів. 3:3. Різночитання в рукописах: «Коли хто не народиться згори…» []
  12. All the soil of this achievement goes
        With me into the earth …
        How I came by the crown, O God forgive,
        And grant it may with thee in true piece live. (Henry IV, Pt. 2, 4.3.318-9; 347-8) []
  13. Now, Lords, if God doth give successful end
        To this debate that bleedeth at our doors
        We will your youth lead on to higher fields
        And draw no swords but what are sanctified.
        Our navy is addressed, our power collected,
        Our substitutes in absence well invested,
        And everything lies level to our wish.  (Henry IV, Pt. 2, 4.3.318-9) []
  14. Спенсер помер 1599 року – приблизно в час, коли Шекспір писав цю свою п’єсу. Королева фей, яку смерть перешкодила йому закінчити, згадується тут де-не-де як зразок символіки кінця XVI ст., паралельної до шекспірівської, – без припущення, що символіку, яку він використовував, Спенсер розумів глибинно. Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що, порівняно з Божественною комедією і кращими творами Шекспіра, Королева фей сприймається як площина супроти об’ємної форми. (Прим. автора) []
  15. The noble change that I have purposed. (Henry IV, Pt. 2 4.3.283) []