Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. XII

 

Розділ XII. Буря

The Tempest

Загальновизнано, що Буря – остання п’єса, повністю написана Шекспіром. Ми вже бачили, наскільки її предтечами були Сон літньої ночі та Міра за міру. Та, мабуть, найближчою до Бурі паралеллю буде Як вам це сподобається. В обох п’єсах герцога-державця проганяє з краю його брат-узурпатор; в обох центром сюжету є любовна історія доньки законного герцога, яку також прогнали; в обох брат-узурпатор під кінець розкаюється і герцог повертає собі своє герцогство; та найразючіша подібність полягає в тому, що дія у кожній п’єсі відбувається поза – і понад – межами цивілізації.

Арденський ліс – символ Золотого віку. герцог-вигнанець і його прихильники, як сказано, «збавляють час так безтурботно, як бувало в золотому віці».1 Нас переносять назад у вік, де людина все ще жила, так би мовити, по сусідству з втраченим Раєм.

Ми тут не чуємо Адама кари,
погоди змінної…
Життя це наше, від марнот далеке,
знайшло в деревах мову, в річці – книгу,  
в камінні – проповідь і благо – скрізь.
Я б не змінив його,2 −

каже Герцог. Зачарований острів Бурі теж переступає [transcends] всю решту світу. Як і ліс із попередньої п’єси, він ближчий до Неба і тому є ідеальною обставою для любові, що символізує поновне єднання небесного з земним. В кінці Як вам це сподобається, Розалінду веде Гіменей, кажучи:

Ось, Герцогу, дочка твоя,
Привів її до тебе я,
Небесний Гіменей.3

А в Бурі, як ми вже бачили, ‘шлюб’ Неба і землі фактично відбувається в особі Юнони з Церерою, яких небесна райдуга-вісниця Ірида приводить на заручини Міранди і Фердінанда. Хоча при першій зустрічі кожен з пари закоханих думає, що інший – божественний, і хоча в останній сцені Міранда  в захопленні від ‘цивілізації’ як «чудесного нового світу», немає сумніву, що саме вона представляє Дух, а Фердінанд – душу і що про взаємозворотність символіки тут не може бути й мови. Досконалість її натури, яка не потребує дальшого розвитку, досконалість її виховання, той факт, що майже все своє життя вона провела на зачарованому острові, і той факт, що вона – дочка Просперо, набагато переважують будь-які “нетрансцендентні” зауваги, які вона може робити в користь буквального значення п’єси.4 Передовсім Дух уособлює сам Просперо, а Міранда є якби його розширенням – так само, як Утрата є розширенням Герміони, а та, подібно до Корделії та Дездемони, − легковажно відкинутою «дорогоцінною перлиною».

На додачу до вже згадуваної схожості між Бурею та Мірою за міру можна зазначити, що коли Просперо вигнано з Мілану, то Герцог – вигнанець (самовигнанець) з Відня, і якщо Герцог таємно залишається у Відні, аби простежити, що діятиметься в час його гаданої відсутності, то Просперо тримає Мілан під своїм наглядом, перенісши його на свій острів разом з Неаполем (від котрого він символічно невід’ємний). Неаполь з Міланом, як і Відень, є цей світ. В певному сенсі, на борту корабля знаходиться цілий світ, і в центрі цього світу стоїть Алонсо, Король Неаполя, з сином Фердінандом. У сцені корабельної катастрофи, якою починається п’єса, ми їх не бачимо, але нам дано відчути їхню присутність. Гонзало каже:

Король і Принц вже моляться. Ходім,
помолимося вкупі. Наша доля
така, як їх.5

Король і Принц у цій п’єсі, як і Король та Принцеса в Цимбеліні разом представляють людську душу на її дорозі крізь очищення до освячення. Символічні взаємини батька і дитини в обох випадках ідентичні: дитина представляє кращу натуру, а батько залишається назагал статичним, персоніфікуючи спочатку вину, а потім каяття. Пекло у Бурі не зображене, хіба в ретроспективі. Сили зла тут присутні, але всі вони уже під контролем. Антоніо – брат Просперо, міланський герцог-узурпатор – дияволом не є, але сильно нагадує Клавдія в Гамлеті. Саме Антоніо замислив прогнати Дух, спокусивши душу − в особі Короля неапольського  −  до нечестивої спілки.

Чистилище – це переважно сама буря на початку п’єси. Пройшовши через неї, ‘Кожна Людина’ досягла чарівного острова, тобто околиці священної обителі, яка знаменує завершення духовного пошуку душі. Обитель ця – келія Просперо – є святилищем порівняно з рештою острова, що сам по собі є благословенна місцина на підступах до Раю, – настільки благословенна, що це усвідомлює навіть Калібан:

Не бійтеся: цей острів повен звуків
і голосів солодких, добровісних.
То часом сотні інструментів разом
гудуть у вуха; часом голоси,
коли прокинусь з довгого спання,  
ізнов присплять: тоді-то мені сняться
розкриті хмари, а у них скарби,
готові висипатися на мене, −
проснусь, бувало, й плачу, що не сплю.6

Досягнувши околиці Раю, Алонсо і Фердінанд гублять один одного, і кожен мусить пережити смерть, вірячи, що іншого нема в живих. Для Алонсо кінець Чистилища наступає з його повним розкаянням – після того як Аріель, за наказом Просперо, примушує його ще раз і ще раз пройматися почуттям вини. Алонсо каже:

О жах, о жах! Мені здавалось, наче
мене картали гнівні хвилі, й вітер
на мене гув, і грім гримів органом,
імення Просперо гуготячи.
Ось через що мій син – на дні морському,
де я його й шукатиму – ще глибше,
аніж сягає лот, і там з ним ляжу.7

Згодом, коли він стрічає Просперо, − все ще гадаючи, що син його мертвий, а також гадаючи, що Просперо втратив доньку, − годі не вірити в щирість його слів:

О небеса! Вони могли б обоє
в Неаполі подружжям вінценосним
щасливо жити! Хай би краще я
лежав на ложі із морського мулу −
не син мій!8

І тільки тоді, коли каяття Алонсо запевнене і всі елементи зла в його душі, як у морі, змогли

                         перемінятись
в щось предивне і багате,9 −

тільки тоді приходить кінець випробуванню Фердінанда, який досі тягав колоди, і Просперо погоджується на його шлюб з Мірандою. Ми якраз дійшли до того моменту, в який у Зимовій казці Утрата і Флорізель з’являються в королівському дворі Леонта. У Бурі немає персонажа, який би відповідав Герміоні; натомість наголошується різниця між шлюбом і заручинами. Земний Рай не є повним єднанням душі з Духом, а лише прихиленням, так би мовити, Духа до душі, Неба до землі. В Земному Раї, символом якого є заручини Фердінанда з Мірандою, ‘Кожна Людина’ сягає лиш повноти земних можливостей. Тому саме в цей момент Просперо посвячує Фердінанда у Великі Містерії, готуючи його до Небесного Раю – розказуючи йому, що вся слава і краса земного життя є не більш ніж сон:

Ти розгубився, сину, й стурбувався.
Розвеселись. Кінчилася вистава.
Акторами в ній виступали духи, −
вони тепер розтанули в повітрі,
в прозорому повітрі. Ось так само,
як і хистке єство цього видіння,
накриті хмарами вершини веж,
розкішні замки, урочисті храми,
сама Земля велика й все на ній
розвіється, як цей міраж безплотний,
по собі ані сліду не лишивши.
Ми зроблені зі сновидінь. І сном
оточене життя маленьке наше.10

Небесний Рай в Бурі  не представлений, як у Зимовій казці, але вся п’єса скерована на нього – тобто на фінальний шлюб закоханої пари.

І ще під одним кутом зору можна сказати, що вся п’єса скерована на нього. Шекспір неодноразово в своїх п’єсах порівнював це життя то з роллю, яку актор грає на сцені, то з тінню, то зі сном. Говорити про п’єсу чи будь-який інший різновид художньої літератури означає тримати в думці – як тло – щось, що можна назвати ‘дійсним життям’, ‘дійсністю’ [real life]; постійне прирівнювання речей до тіней [образів: shadows] свідчить про прагнення до чогось речовинно-реального, а називання всього, що ми маємо і що переживаємо, просто сном говорить про ностальгію за станом пробудженої свідомості. Та щоб досягти цього стану свідомості – тобто Райського бачення ‘лице в лице’, а не ‘як в дзеркалі, непевно’, – необхідно пройти через сон-забуття, що стіною оточує світ-сновидіння, в якому ми живемо; і явно мислячи цей сон-забуття ворітьми (бо сам по собі він не варт розмислу), Шекспір, уже готовий відмовитися від свого мистецтва і вернутись у Стратфорд, вкладає оцю фразу в уста Просперо, вже готовому відмовитись від свого мистецтва і вернутись до Мілану, де:

Що третя думка буде про могилу.11

 

  1. fleet the time carelessly as they did in the golden world. (As You Like It, 1.1.112-13) [↩]
  2. Duke Senior. Here feel we not the penalty of Adam,
       The seasons difference …  
        And this our life exempt from public haunt,
        Finds tongues in trees, books in the running brooks,
        Sermons in stones, and good in everything    .  
         I would not change it. (As You Like It, 2.1.5-6, 15-18) [↩]
  3. Good Duke, receive thy daughter;
        Hymen from Heaven brought her    . (As You Like It, 5.4.109-10) [↩]
  4. Те ж саме стосується зауваг, що їх роблять два сини Цимбеліна. Якби вони й Міранда мали здригатися з відрази до цивілізації, як це годилось би їм у їхньому символічному значенні, то буквальне значення п’єси, згідно з яким їм треба буде провести решту життя в цивілізованій обстановці, мало б вести до трагедії. В кінці цих двох п’єс правлячі двори Британії й Неаполя мусять, отже, розглядатися суто позитивно – як щось, що було втрачене, але тепер віднайдене. (Прим. автора) [↩]
  5. The King and Prince at prayers, let’s assist them,  
    For our case is as theirs. (1.1.51-2) [↩]
  6. Be not afeard, the isle is full of noises,
     Sounds, and sweet airs, that give delight and hurt not.
     Sometimes a thousand twangling instruments
     Will hum about mine ears; and sometimes voices,
     That, if I then had waked after long sleep,
      Will make me sleep again, and then in dreaming,
      The clouds methought would open, and show riches
      Ready to drop upon me, that when I waked
      I cried to dream again.     (3.2.138-46) [↩]
  7. O, it is monstrous, monstrous!
      Methought the billows spoke, and told me of it,
     The winds did sing it to me: and the thunder,
     That deep and dreadful organ-pipe, pronounced
     The name of Prosper: it did base my trespass.
     Therefore my son i’th’ Ooze is bedded; and
      I’ll seek him deeper than e’er plummet sounded,
      And with him there lie mudded    . (3.3.95-102)  [↩]
  8. O heavens, that they were living both in Naples
    The King and Queen there, that they were, I wish
    My self were mudded in that oozy bed
    Where my son lies    . (5.1.151-4) [↩]
  9. a Sea-change
     Into something rich, and strange (1.2.403-4) [↩]
  10. You do look, my son, in a moved sort,
     As if you were dismayed: be cheerful, sir,
     Our Revels now are ended. These our actors,
     As I foretold you, were all Spirits, and
     Are melted into Air, into thin Air,
    And like the baseless fabric of this vision
    The cloud-capped towers, the gorgeous palaces,
    The solemn temples, the great globe itself,
    Yea, all which it inherit, shall dissolve,
     And, like this insubstantial pageant faded,
     Leave not a rack behind. We are such stuff
     As dreams are made on; and our little life
     Is rounded with a sleep.     (5.1.146-58) [↩]
  11. Every third thought shall be my grave. (5.1.315) [↩]