Едґар По. Еврика

Еврика — поема в прозі

 Едґар Аллан По

 1848

 З найглибшою повагою
цей твір присвячується
Александрові фон Гумбольдту

Переднє слово

 Тим небагатьом, що люблять мене і кого я люблю — тим радше, хто відчуває, ніж тим, хто думає — мрійникам і всім, хто вірить у мрії як у єдині реалії — підношу цю Книгу Істин не як Проголошення Істини, а заради Краси, якою сповнена її Істина, яка робить її істинною. Дарую вам цей твір виключно як Мистецький Витвір — скажімо, Роман, чи, коли це не надто претензійно — Поему.

Те, що я пропоную тут — істинне, — і тому не вмре: — а якщо його нині й затопчуть на смерть, воно «воскресне до Життя Вічного».

І все ж xочу, аби по моїй смерті про цей твір судили тільки як про Поему.

Е.А.П.

Еврика :

Есей про матеріально-дуxовний Усесвіт

Я пишу цей перший рядок з воістину щирим смиренням — з благоговійним навіть почуттям, позаяк збираюся говорити з читачем про речі щонайсерйозніші — щонайосяжніші — щонайважчі — щонайурочіші зі всього, що піддається сприйняттю. Чи знайду слова достатньо прості й водночас високі, щоб бодай окреслити тему?

Я маю намір говорити про Фізичний, Метафізичний і Математичний — про Матеріальний і Дуxовно-Інтелектуальний¹ Усесвіт: — про його Суть, Початок, Створення, його Теперішній Стан і його Призначення. А ще я легковажно посягну на висновки — а отже, поставлю під сумнів проникливість — не одного з особливо великих і заслужено шанованих людей.

На початку дозвольте з усією чіткістю викласти — не теорему, яку сподіваюся довести, — бо що б там не твердили математики, чогось такого як доведення, у цьому світі, принаймні, не існує, — але головну ідею, яку я повсякчас підноситиму в цьому тексті.

Моя основна думка, отже, така: — У Початковій Єдиності Першоречі закладена Вторинна Причина Усіх Речей, а також Зачаток Неминучого їх Знищення.

Для ілюстрації цієї ідеї пропоную оглянути Всесвіт таким чином, щоб розум справді міг отримати своє враження й сприйняти його по-своєму.

Той, хто стане на вершині Етни і неспішно розглядатиметься довкола, буде насамперед вражений розмірами і розмаїтістю того, що бачить. Однак побачити цілу панораму в її несказанній єдиності він міг би, тільки хутко крутнувшись довкола себе на одній п’яті. А позаяк нікому ще на вершині Етни не спадало на думку крутитися на п’яті, то й усе бачене звідти в його унікальності ніколи ще жоден мозок не вмістив; і точно так само будь-які ідеї, що могли б бути породжені цією унікальністю, практично не існують для людства і досі.

Я не знаю такого трактату, в якому взагалі проводився б огляд Усесвіту² — вживаю це слово в його якнайширшому і єдино законному для прийняття значенні: — тут, мабуть, доцільно буде вказати, що під терміном ‘Всесвіт’, якщо він уживається в цьому есеї без означення, я розумію максимально можливий для уяви обшир космічного простору разом з усіма речами, дуxовно-інтелектуальними та матеріальними, які тільки можна собі уявити в цьому обширі. Говорячи ж про те, що звичайно розуміють під ‘Всесвітом’, я уживатиму уточнюючу фразу — ‘Всесвіт зірок’. Для чого потрібне таке розрізнення, стане видно далі.

Але й серед трактатів про насправді обмежений — хоча його завжди вважають необмеженим — Всесвіт зірок я не знаю жодного, де б огляд навіть цього, обмеженого Всесвіту вівся таким чином, щоб з його індивідуальності робились дедуктивні висновки. Найближче до такого завдання підійшов Александр фон Гумбольдт у його “Космосі” (“Cosmos”). Однак подає він свій предмет розгляду не в його індивідуальності, а в його загальності. Його темою, судячи з кінцевого результату, є те, як закон кожної частини суто фізичного Всесвіту співвідноситься з законами кожної іншої частини цього таки, суто фізичного Всесвіту. Його бачення є просто син-еретичне³. Одним словом, він говорить про універсальність матеріального відношення і відкриває Філософії очі на те, що досі крилося за цією універсальністю. При всій подиву гідній лаконічності, з якою висвітлено кожен пункт його теми, вже сама численність цих пунктів сприяє нагромадженню деталей, а отже, заокругленню думки, що виключає будь-яку індивідуальність враження.

Мені здається, що, аби досягти цієї самобутності враження, а через неї прийти до наслідків — висновків — уявлень — міркувань — чи, в найгіршому разі, бодай здогадів, які вона зродить, — потрібне своєрідне ментальне крутіння на п’яті. Потрібен настільки швидкий оберт геть усього, що є, довкола центральної точки зору, при якому не те що згубляться деталі, а й видатніші об’єкти зіллються водно. При такому-от огляді серед деталей, що згубилися в полі зору, опиняться всі суто земні справи. Земля буде мислитись тільки в її планетарному контексті. Людина при такому огляді стає людством; людство — членом космічної родини Розумних Істот⁴.

[…про «особливо великих і заслужено шанованих людей» …]

Повернімось, отже, до нашої законної теми: Всесвіт⁵.

Ця тема допускає вибір між двома способами обговорення: ми можемо поступати вгору або вниз⁶. Почавши від нашої власної точки зору — від Землі, на якій стоїмо, — можемо перейти до решти планет нашої системи — відтак до Сонця — відтак до нашої системи в цілому — відтак, через інші системи, і так далі, в безконечне окілля; або ж, почавши звисока, від якоїсь конечної, визначеної оком чи уявою точки, можемо зійти до оселі Людини. Зазвичай — тобто в звичайних статтях з Астрономії — приймають, з певним застереженням, перший спосіб викладу. Причина тут очевидна: якщо метою є просто астрономічні факти та основні закони, то мета ця найкраще досягається при поступовому русі від відомого (бо видимого: близького) все далі й далі, до точки, де всяка чіткість губиться в далечині. Для моєї ж мети — дати змогу уяві збагнути мовби побачений здалеку одним поглядом окремий, індивідуальний Всесвіт — ясно, що краще було б посуватися від великого до малого — від окілля до центру (коли б можна було встановити центр) — від кінця до початку (коли б можна було уявити початок), — якби не трудність, а то й неможливість, при такому русі, показати не-астрономам картину менш-більш збагненну в тому, що потребує кількісної оцінки — за числом, величиною та відстанню.

А якраз чіткість — зрозумілість у всьому — є для мого задуму рисою першорядною. На важливі теми краще говорити довго і нудно, аніж допустити хоч якусь неясність. Хоча самих по собі незбагненних тем немає. Всі вони однаково піддаються розумінню тих, хто освоює їх поступовими кроками, з належним ступенем ускладнення. І тільки через те, що на дорозі до Диференціального Числення то тут, то там необачно бракує переступних каменів, є воно не таке просте, як сонет пана Соломона Гойдалки.

Не допускаючи, отже, можливості неправильного зрозуміння, вважаю за потрібне вести розмову так, ніби навіть значніші факти Астрономії є невідомі читачеві. Поєднуючи два способи обговорення, про які мова, я дозволю собі користати з переваг одного й другого — а зокрема при повторенні деталей, що його годі уникнути, якщо йти за планом. Почавши зі сходження вниз, ті міркування кількісного плану, про які згадувалося, я залишу для зворотної, висxідної дороги.

[Section 2]

Почнімо, отже, відразу від найпростішого слова — Безконечність⁷. Воно — як і Бог, дуx та ще деякі, чиї відповідники існують в кожній мові, — виражає аж ніяк не ідею, а лишень зусилля її виразити. Словом цим позначають можливу спробу вираження неможливого поняття⁸. Людині треба було терміну, який вказував би, куди скероване її зусилля — на хмару, в якій ховається, завжди невидима, ціль цієї спроби. Коротше, потрібне було слово, яким одна людська істота могла б співвіднести себе з іншою людською істотою і з певною тенденцією людського інтелекту. З цієї потреби й постало слово Безконечність, ставши, таким чином, виразником думки про думку.

Щодо безконечності, про яку мова — безконечності (космічного) простору, — нам часто кажуть, що «розум допускає таку ідею — не противиться їй — приймає її — з огляду на чималі труднощі, з якими пов’язане поняття конечності⁹». Але це просто обманна фраза — такими час до часу обманювали себе навіть глибокодумні. Вся штука тут — у труднощах. «Розумові», кажуть нам, «прийняти ідею необмеженого простору не так трудно, як ідею простору обмеженого». Якби це твердження та висловити як слід, то його абсурдність було би видно зразу. Ясно, що не про просту трудність тут ідеться. Те, що намірявся сказати автор — коли його подати згідно з наміром і без мудрувань, звучатиме так: «Розум допускає ідею необмеженого простору тому, що прийняти ідею обмеженого для нього — річ іще більш неможлива».

Не можна не бачити, що тут ідеться не про розумний вибір між двома постулатами чи аргументами, кожен з яких по-своєму правдоподібний чи ґрунтовний: — ідеться про два поняття прямо протилежні і обидва явно неможливі, одне з яких, як вважається, розум здатен прийняти з огляду на ще більшу неможливість прийняття другого. Вибір не робиться між двома трудностями, — просто вважається, що він робиться між двома неможливостями, з яких перша ще має якусь градацію, а друга не має ніякої. […] Завдання буває трудне і не дуже, але воно є можливе або неможливе, — без градацій. Зруйнувати Анди може виявитися річчю труднішою, ніж розкидати мурашник, але знищити матерію одного чи другого не є річчю різного ступеня неможливості. Людині важче підстрибнути на 20 футів, ніж на десять, але неможливість стрибнути на місяць є для неї нітрохи не меншою, ніж неможливість стрибнути на Сіріус¹⁰.

Оскільки все це беззаперечне; оскільки розумові доводиться вибирати між двома неможливостями прийняття; оскільки одна неможливість не може бути неможливіша за другу і через те жодна не може бути прийнятніша за другу, то філософи, які не тільки підтримують, на згаданих вище підставах, людське поняття безмежності, а й на підставі цього надуманого поняття стверджують безмежність як таку, явно займаються доведенням того, що неможлива річ є можливою тому, що якась інша річ є неможливою теж. Скажуть, що це — безглуздя; можливо, й так; як на мене, то це капітальне безглуздя, — але аж ніяк не моє.

Найспідручніший шлях, яким можна викрити хибність філософської аргументації цього питання — це звернутися до того, що в ньому досі геть випадало з виду — тогó, що згадана аргументація водночас стверджує і спростовує те, про що говорить. «Розум змушений», кажуть теологи й інші, «визнати Першопричину тому, що він відчуває непосильні труднощі в осягненні причини поза причиною безконечною». Штука, як і раніше, полягає у слові трудність — але на підтвердження чого воно тут ужито? Першопричини. А що таке ‘Першопричина’? Край усяким причинам. А що таке край усяким причинам? Конечність¹¹ — Конечне¹². Так один і той же штучний прийом у двох різних процесах мислення бозна-скількох філософських голів застосовується для підтвердження то Конечності, то Безконечності, — чи не можна ним підперти ще щось? Самим штукарям, принаймні, на ньому не встояти. Та нехай їм: — те, що вони доводять в одному і доказують в другому випадку — це одне і те ж саме ніщо.

Ніхто, звісно, не скаже, що я тут обстоюю цілковиту неможливість того, що ми силкуємося вкласти у слово Безконечність. Моя мета — всього лиш показати нерозумність доведення Безконечності як такої — чи навіть нашого поняття Безмежності — подібним хибним шляхом розумувань, до якого звичайно вдаються.

Тим не менше, хай мені, як особі, буде дозволено сказати: Я не вмію уявити Безмежність і переконаний, що цього не вміє ніхто. Розум, що не є самосвідомий до кінця — не привчений інтроспективно аналізувати власні дії, — не раз, буває, обманюється, вважаючи, що він володіє поняттям, про яке мова. Щоб скласти таке поняття, ми рухаємося крок за кроком — переходимо уявою від точки до точки; і поки триває це наше зусилля, можна й справді сказати, що ми прагнемо сформувати бажану ідею; водночас сила враження, що ми формуємо чи вже сформували її, є пропорційна часові, протягом якого триває це наше ментальне зусилля. Щойно з припиненням цього зусилля — зі звершенням (як ми гадаємо) цієї ідеї — з покладенням завершального (як нам здається) штриха на [багнене] поняття, — щойно тоді згортаємо ми риштовання нашої уяви, спинившися на якійсь остаточній, а отже, точній (definite) точці. Цього факту ми, одначе, не достерігаємо — через те, що досягнення остаточної точки цілковито збігається в часі з актом припинення думання. — З іншого боку, коли ми пробуємо сформувати ідею обмеженого простору, ми просто міняємо місцями процеси [мислення] з закладеною в них нездійсненністю.

Ми віримо в Бога¹³. Ми можемо вірити чи не вірити в конечний чи безконечний простір; але якщо ми віримо, то віру нашу¹⁴ належить окреслити як релігійну¹⁵ і як щось доволі відмінне від переконання¹⁶ — тієї інтелектуальної віри, яка передбачає концептуальне уявлення¹⁷.

Річ у тім, що коли звучить будь-який з класу термінів, до якого належить Безконечність, — класу, що виражає думки про думку, — то той, хто має право сказати, що він людина думаюча, відчуває, що його спонукують не шукати за певним уявленням, а просто скерувати свій внутрішній зір до якоїсь точки в інтелектуальному небозводі, де знаходиться певна туманність, що не розсіється ніколи. Він і не пробує її розсіювати; він-бо має миттєве інстинктивне розуміння не лише нездійсненності, а й, стосовно людських намірів, неістотності цього розсіяння. Він бачить, що Божество сотворило туманність не для того, аби її розсіювати. Він відразу бачить, що вона лежить поза осягом людського мозку; бачить навіть, як (а то й — чому) вона лежить поза його осягом. Є, я знаю, люди, що, займаючися спробами осягнути неосяжне, силою жаргону, який вони напускають серед тих, хто думає-що-він-думає і для кого ‘темінь’ та ‘глибінь’ — синонімічні поняття, дуже легко здобувають собі каракáтичну репутацію глибокодумних; але найвища властивість Думки — це її самосвідомість; і з деякою дрібкою двозначності можна сказати, що немає більшого туману в голові, ніж той, який, сягаючи до самих країв ментальної царини, закриває для розуміння й самі ці краї.

Тепер має бути ясно, що, вживаючи вираз Безконечність Простору, я не спонукую читача вишукувати неможливе уявлення абсолютної Безконечності. Я просто покликаюся на якнайзбагненніший обшир простору — тінисту і неспокійну царину, що то стискується, то розширюється, в такт пульсуючим енергіям уяви.

Досі Всесвіт зірок збігався в мисленні із власне Всесвітом, як я його визначив на початку цього Трактату. Завжди вважали, прямо чи непрямо, — принаймні, від початків астрономічних знань, — що в будь-якій точці простору, якби ми могли її досягти, ми б так само бачили з усіх сторін безконечні розсипи зірок. Саме такою була підспудна ідея Паскаля, коли він зробив спробу — найвдалішу, мабуть, за всі часи — перефразувати смисл, про який нам ідеться у слові Всесвіт. «Це така сфера», каже він, «центр якої є всюди, а окружність — ніде». І хоча це визначення, як його мислив автор, не є, по суті, визначенням Всесвіту зірок, ми можемо, з певним уявним застереженням, прийняти його як визначення (достатньо строге для практичних цілей) власне Всесвіту — тобто Всесвіту космічного простору. Будемо вважати цей останній «сферою, центр якої є всюди, а окружність — ніде». Фактично, якщо ми неспроможні уявити собі кінець простору, то будь-який з безконечності його початків ми уявимо собі без труду.

Хай вихідною нашою точкою буде Свята Трійця. Щодо самої Трійці, тільки той не буде розумово відсталим, тільки той не буде богозневажним, хто не скаже про Неї нічого. «Nous ne connaissons riens», говорить барон Де Б’єльфельд¹⁸, «Nous ne connaissons riens de la nature ou de l’essence de Dieu: — pour savoir ce qu’il est, il faut être Dieu même». — « Ми анічогісінько не знаємо при природу чи сутність Бога — щоби знати, який Він є, треба Богом і бути».

«Треба Богом і бути!» — На цьому разючому слові, що й досі дзвенить мені в вухах, я все ж таки насмілюся запитати, чи оце наше сьогоднішнє невідання Божества є невіданням, приреченим душі людській навічно.

Ним же — нині, принаймні, Непізнаванним — Ним — мислячи його як Дух, — точніше кажучи, не як Матерію — уточнення, яке у всіх свідомих випадках послужить нам замість визначення; — Ним, отже, що існує як Дух, і задоволимося сьогодні, вважаючи, що нас створено, а чи зроблено, з Нічого силою Його Воління — в якійсь точці Простору, яку приймемо за центр, — в якійсь точці часу, — в якій, допитуватися не будемо, але, в кожному разі, дуже і дуже давній; — Ним, знову ж таки, вважаймо, ми були створені — що? Це життєво важливий момент у наших розважаннях. Що дає нам право — що дає єдиним нам право гадати, що ми були — насамперед і винятково — створені?

Ми ступили туди, де допомогти нам може тільки Інтуїція: — але тут дозвольте мені повернутися до ідеї, яку я вже висунув як єдино можливе і властиве розуміння інтуїції. Це — звичайна переконаність, що виростає з усіх разом індуктивних та дедуктивних ходів думки — настільки темних, що вони оминають нашу свідомість, не вкладаються в логічне мислення або перевищують нашу здатність вираження. Таке моє розуміння, і з цим я стверджую — що певна інтуїція, абсолютно невідпорна, але й невиражальна, каже мені робити висновок, що те, що Бог сотворив найперше — що та Матерія, яку, силою власного Воління, Він уперше вчинив з власного Духа, себто з Нічого, не могла бути інакше як Матерією у її якнайзбагненнішому стані — чого? — Простоти?

Це, як буде видно далі, є єдине абсолютне припущення в цілому моєму Трактаті. Я вживаю слова припущення у звичайному сенсі; та водночас вважаю, що ця моя перша пропозиція насправді дуже-дуже далека від того, що є не більш як звичайним припущенням. Ніщо — фактично, жоден людський висновок не виводився з більшою певністю — з більшою правильністю, більшою строгістю дедуктивного мислення, — але що ж, коли всі ці процеси не піддаються людському аналізові — чи, принаймні, виразові людською мовою!

Попробуймо тепер збагнути, якою має бути Матерія, коли — чи якщо — вона перебуває в своєму крайньо-абсолютному стані Простоти. Тут Розум миттю летить до Нерозокремленості¹⁹ — до однієї частинки — однорідної частинки — одної якості — одної природи — одного розміру — одної форми, — тобто до частинки «поза формою і порожнечею» — частинки як такої, під кожним оглядом — одним-єдиної, індивідуальної, неподіленої і не неподільної тільки тому, що Той, Хто її створив силою власної Волі, може безмірно менш енергійним зусиллям тієї ж Волі, звичайним робом розділити її.

Одиничність, — оце і все, чим я означую первісно створену Матерію; але збираюся показати, що цього принципу Одиничності є більш ніж достатньо, щоб з’ясувати постання, існуючі явища і явно неминуче знищення щонайменше матеріального Всесвіту.

 Волепроявлення у буття первозданної частинки довершило чин — чи, точніше кажучи, Зачин²⁰ — Творення. Перейдімо тепер до з’ясування конечної мети, з якою могла творитися ця частинка — тобто конечної тою мірою, якою ми в наших міркуваннях здатні її добачити, — постання Всесвіту з неї, Частинки.

Здійснилося це постання через розщеплення первісно — а отже, нормально — Одного в ненормальний стан Багатьох. Дія такого характеру передбачає протидію (реакцію). Розщеплення Єдиності, за цих умов, передбачає тенденцію до повернення в Єдиність — тенденцію невигáсну аж до повного вдоволення. Але більше про це — перегодом.

Припущення, що первозданна частинка є абсолютно Єдина, веде за собою інше — що вона здатна ділитися безконечно. Отже, уявімо собі частинку, майже що повністю вичерпану розщепленням у Простір. Припустімо, що з одної Частинки, як з центру, випромінилося сферично — в усіх напрямках — на невимірні, та все ж конкретні відстані у доти порожньому просторі — певне невимовно велике, та все ж обмежене число немислимо, та все ж не безконечно малих атомів.

Тепер щодо атомів, отак розсіяних, чи й далі розсіюваних: які висновки (не припущення!) дано нам зробити, виходячи з міркувань як про їх джерело, так і про видимий характер їхнього розсіювання? Оскільки джерелом їх є Єдине, а видимий характер розсіювання свідчить про відхід від Єдиності, можемо з певністю виснувати, що такий характер — принаймні, в загальних рисах — зберігається в цілому творінні й становить частину самого задуму: — інакше кажучи, ми не помилимося в уявленні, що скрізь, в усіх точках має місце відхід від єдиності і простоти джерела. Але чи, виходячи з цього, ми маємо право уявляти атоми різнорідними (гетерогенними), неподібними, неоднаковими і на різних відстанях? Простіше кажучи — чи маємо вважати, що на момент розсіяння ми не знайдемо й двох атомів тієї самої природи, форми, розміру? — і що на кінець їх розсіювання в Просторі всі відстані між ними слід розуміти як абсолютно неоднакові? При такій організації і за таких умов ми легко й швидко приходимо до розуміння, як просто доходить свого завершення будь-який задум, подібний до описаного мною: багатоманіття з єдиності — розмаїття з однаковості — різнорідності з однорідного — складності з простоти — словом, задум якомога численнішої множини відношень з підкреслено безвідносного Одного. Отож ми, без сумніву, мали б право припускати все, про що говорилося, якби не міркування, що, по-перше, в Божественному Чині немислимий перебір (необхідної) міри²¹; а по-друге, що гадана ціль виглядає як здійсненна, коли на початку вилучити з уваги деякі з зазначених умов, розуміючи, що всі вони уже існують. Маю на увазі, що деякі умови випливають з решти, або їх вплив є такий мізерно-миттєвий, що не піддається розрізненню. Різниця в розмірі, наприклад, відразу дасться взнаки, бо один атом тяжітиме до другого, а не до третього, в силу їх нерівновіддаленості, яку слід розуміти як неоднаковість відстаней між кількісно обумовленими центрами в сусідніх атомах різної форми (що аж ніяк не заважає загальному рівномірному розподілу атомів). Легко збагнути й різницю у роді — просто як наслідок відмінностей за розміром і формою, узятих менш-більш разом: — практично, оскільки Єдиність Первозданної Частки передбачає абсолютну однорідність, то годі уявити атоми під час їхнього розсіяння як різні за родом, не уявивши водночас, що, появляючи кожен новий атом, Божественна Воля прикладає окреме зусилля, аби внести зміну в його сутнісну природу: — ця фантастична ідея тим менше прийнятна, що ми розуміємо: здійснення гаданої цілі не потребує аж настільки ретельного, дріб’язкового втручання. В цілому, отже, ми усвідомлюємо, що буде пересадою, негожою для філософського мислення, приписувати атомам, під оглядом їхньої цілі, будь-що ще, крім різниці у формі під час їхнього розсіяння, і нерівновіддаленості, опісля; всі інші різниці відразу постають із цих двох, на найперших етапах набирання маси²². — Таким чином ми ставимо Всесвіт на суто геометричну основу. Звісно, зовсім не обов’язково вважати випромінювані атоми абсолютно різними, навіть за формою, — а чи абсолютно нерівновіддаленими одні від одних. Просто потрібно уявити, що немає сусідніх атомів подібної форми — немає атомів, здатних до ототожнення — аж до їхнього неминучого возз’єднання в кінці.  

(9.11.2013)

1. Spiritual [↩]
2. Universe [↩]
3. synoeretical [↩]
4. Intelligences [↩]
5. The Universe [↩]
6. as-cend or des-cend [↩]
7. Infinity [↩]
8. conception [↩]
9. limit [↩]
10. the dog-star [↩]
11. Finity [↩]
12. the Finite [↩]
13. a God [↩]
14. belief [↩]
15. faith [↩]
16. belief proper [↩]
17. the mental conception [↩]
18. Baron de Bielfeld [↩]
19. Imparticularity [↩]
20. Conception [↩]
21. supererogation [↩]
22. mass-constitution [↩]