I

Ні баченням, ні словом, ні письмом
Нам не явити сутності доречність.
Неочевидні ми. Навкруг — содом.
Між нами і душею — безконечність.

Хоч як ми прагнем словом, далебі,
Душі надати шанс на самопоказ,
Та кожен держить серце у собі,
Якого не явить словесний доказ.

Між душами проліг безодній рів,
Їх не з'єднає мислення могутність,
Бо завжди бракне нам властивих слів
У спробах зрозуміти власну сутність.

   Ми — наші сни. Це — світовий закон.
   І кожен снить комусь чийсь інший сон.

II

Якби явились радощі життя,
В якому плоть задовольняє примхи,
Якось інакше, грубим прикриттям
Здались тоді б життя, і плоть, і втіхи.

Та не явленна істина речей:
Подоба бреше навіть як подоба,
І через зір зашорених очей
Встає буття примарлива оздоба.

Звідкіль же умоглядний сенс життя?
З нічого. Світ цей — ірраціональний
Чи ще якийсь, незнаність — на сміття
Його нам оберта. І звідки ж — шквальний

  Щемлинний біль життя, глибинна хлань
  Душененависті до пошуків й ридань?

III

Коли я думаю, що ці прості рядки,
На жаль,замінять з часом творче ціле
Й читач ввіп’ється оком в сторінки,
Відчитуючи душу не без цілі, —

Прийдешній уявляю я загал,
В котрім про мене думка припустима,
Що я — літературний ідеал,
Та з ним не йде моя душа пропаща в риму.

Мене гнівить засада світова,
Котра таке свавілля дозволяє,
Гнів душить душу, в мотузи звива,
Жбурляє в пащу домислів, відчаю.

   І збуренню, що рветься з глибини,
   Бракує слів. Та зайві і вони.

IV

Я тлінності для тебе — не прийму,
Хоч в дійсності ти вже давно померла,
Твій образ, що існує наяву,
Із пам'яті моєї смерть не стерла.

Цілунок, усміх, ніжність юних щік...
Вдостоїлося серце насолоди
Тебе в такім безсмерті знати вік,
Закарбувавши мить твоєї вроди.

Але прийшов, де спочиваєш ти,
І на гробку живі побачив квіти,
Траву підступну, тріщину плити
З твоїм ім'ям, вже небуттям повитим,

   Й не знав що думати, — і не збагну
   Земну твоєї долі таїну.

V

Як думати і як думки до дії
Спонукувать, коли потреби тиск
Душею так щоденно володіє,
Щоб в часожерній праці мати зиск?

Як думку зосередити на справі,
Якій присвячена моя душа,
Раз інші мислі віддані забаві,
Не вартій і щербатого гроша?

Я мрію з Музою піти до шлюбу,
Ощаджу гріш на хату із садком,
Та повсякдення все веде на згубу,
У вічності зостанусь жебраком,

  Що плоть свою гріховну спонукає
  Відмовитись від бажаного раю.

VI

Як той витія в слові до народу
Так надривається, що годі слухать,
І, мов годинник,зовнішнім заводом
Накручує відсутню силу духа;

Чи як прозаїк пнеться на поета,
Хоч муза не слугує грубій мові,
І з муками народжує сонета,
Де геть бракує музики у слові,

Так я любові вчуся й нелюбові
І від чуттів свідомо даленію,
Бо мислене чуття не бурить крові,
Хоча з природи ніби шаленіє, —

   Як той, хто вчиться без води плисти:
   Все знаючи — не досягне мети.

VII

Мене ти мучиш, кажучи байдуже,
Що мисль загине з смертю в боротьбі.
Я мучусь не тому, що вірю дуже,
А що не можу вірити тобі.

Невже єство моє це зорянисте
Переживуть єства цього зірки?
Була б це кривда Долі, але звісно,
Хто кривдній Долі скаже: «Навпаки»?

До видимого світу не пасують
Химерні ризи нереальних мрій,
Та й інший світ якщо вони збудують —
Самі ж розкриють суть фальшивих дій.

   Ось мисль ледача й робить мислі темні
   З тих неледачих, що в собі непевні.

VIII

О Боже, скільки масок різночинних
Лице душі витримує щодня!
Якщо душа позбавиться личини,
Своє лице пізнає без вбрання?

Правдива маска не відчує споду —
Лиш погляд з нею зрощених очей,
А думка наша так всім верховодить,
Що робить звичним даний стан речей.

Себе дитя лякається в свічаді,
Так наші душі — дітлахи малі —
Насадять іншість, як у маскараді,
І створять цілий світ на цьому тлі.

   З душі личину думка може зняти,
   Але себе не дасть здемаскувати.

ІХ

Ледачим бути й ледарство любити!
Себе я не люблю за лінь пусту;
Велику справу я б хотів зробити,
Але і до малої за версту.

Моя рішучість — наче звір у пастці,
Порив до дії — дії ставить край:
Не-дія тягне думку у напасті,
А шарпанина гонить у відчай.

Тому я ніби у пісках сипучих,
Де з кожним рухом грузнеш в глибочінь:
Тут безпорадна сила дій рішучих,
Але й повільна не врятує лінь.

   Життя це мертве, дії не приносить:
   Планує нині — завтра переносить.

X

Заснути серце-немовля вмовляю,
Обіцюючи: завтра прийде ранок;
Під шемріт радше серце засинає,
Не втямлюючи сенсу обіцянок.

Якби хотіло серце сенс той знати, —
То, наслухаючи поета ліру,
Чи вдовольнилося би постулатом,
Замість пійняти справжню його міру?

Та серцю ближчі радощі сонливі:
Присутність втіхи в сонному ужитку,
Є ж бо чуття такі тонкі й вразливі,
Що вдячні ягідці уже за квітку.

   Оманою гамую серце часто,
   Хоч є омана та і серця частю.

XI

Як урагани кидають судно,
Лихі часи жбурляють нашу душу;
Та страх, що корабель піде на дно,
Дає відвагу рватися на сушу.

І серце, що пройшло через шторми,
Стає безпечне серед небезпеки;
І ближчий порт, куди прямуєм ми,
А порт відправлення — найбільш далекий.

Якщо від цих штормів пожиток є,
То це — наука, пізнана у бурі,
Що смертна чорнота її дає
Обіцянку небесної лазурі.

  Нам би навчитись правити стерном,
  І буде волі шторм — помічником.

ХІI

Я наче полохливий подорожній,
Що ззаду відчуває страхоту
І раптом озирається тривожно,
Та брак підстав лиш множить тяготу,

Ще глибше в душу хоче жах сягнути,
Неясність приводу бере своє...
Але від руху — острах годі чути,
Він видимий, як невидимим є.

Я озираюсь подумки на людство,
Не мужність відчуваю — самоту,
Та зайвий страх, що потерпів банкрутство,
Жбурляю у тілесну пустоту.

   Я осягнув містичність цього жаху:
   Я сам причетний до природи страху.

ХIII

Від власних слів я мав би вже заснути,
Співаючи про чар любовних мрій,
Але не можу сам себе не чути
І сам собі чужий у пісні тій.

Душі поета заважає мудрість,
І гідно я кохання не довів,
Це ніби сам я втілився у любість,
В саме чуття, без доказів і слів.

Те, що свідомість збільшує словами,
Вона низводить на простий загал.
Мою любов я не вдягну шовками:
Це з пристрасті уйме матеріал.

   Така любов поета, бачить небо:
   В чуття закоханий ще більше, аніж в тебе.

XIV

Родились смерком — вмерли на зорі;
Нам лиш темноти знані в цьому світі.
Як нам його побачити — котрі
У темряву вспадковану повиті?

Навчають світлу нас лише зірки,
Їх блиск і вабить мислі, і тривожить,
Зорять крізь маску ночі всі віки,
Та описати дня вони не можуть.

Яскравий слід, що з космосу руша,
Приємніший, ніж тьма, що космос має.
Чому так звані «цінності» душа
Дає малому, з величі — уймає?

   Так світлом пишем темені хвалу,
   Так мисль нічна про день долає млу.

XV

Мов той коханець, що надію тратить,
Бо любить, де взаємності нема,
І, хоч боїться, все ж хотів би знати,
Чи справді сподіватися дарма, —

Отак і я напружуюсь не більше,
Ніж дозволяють скованість і жах.
Страшусь того, які ця книга віршів
Думки розбудить у чужих серцях?

Любов надію носить, як відраду,
Але й передчуття неясний сум.
Любов боїться іспиту на правду,
Аби не наразитися на глум.

   У снах про славу думаю щоденно:
   Що інші люди думають про мене?

XVI

Нам не вдається повноти дійти
В обіймах радісної насолоди.
Не вистачає й сили зберегти
Живлющий образ милої нагоди.

Утіха насолоду нам несе,
А пам'ять насолоду протягає;
Хоч все було, отримано усе,
Та ми шкодуєм, як воно зникає.

Зусилля марне. Втіха не живе
У спогадах, лише в чуттях особи,
Бо пам'ять втіхи — дзеркало криве:
Руйнує віддзеркаленням подобу.

   Чим більш про радощі думок запас,
   Тим менше втіх лишається при нас.

ХVII

Не я егоїстичний, а любов,
Бо дужче, ніж тебе, себе кохає,
Ба дужче, ніж мене, в кім має схов,
Кому дає життя і відбирає.

В краю мостів важливіший є міст,
Реальніший, ніж береги піщані.
В людськім краю Відносин — той же зміст:
Правдивіше кохання, ніж кохані.

То хто ж ми є серед усіх облуд,
Що в світі бачимо матеріальнім, —
Проріхи в Часі ми, безбожний блуд,
Пустоти у Свідомості реальній?

   Це думка за можливе визнає.
   То й в Істини така можливість є.

XVIII

Безмірний простір, що укупі з ніччю
Поєднує дві темні таїни,
Одну з яких зірок ярке стосвіччя
Повторює в безмежність далини;

Плин часу, знаний з бульбашок народжень;
Безодня тиші; безмір пустоти;
Дум лабіринт і власник їх, тривожен,
Що нить пропала й карту не знайти:

Коли осмислюю нестерпну муку
Пустої мудрості серед речей, —
Я з подивом вивчаю власну руку
Під поглядом мов не своїх очей,

   І проглядає подив неймовірний
   Самотній Всесвіт, темний та безмірний.

ХІХ

Любов з красою разом назавжди,
Паруються вони не для забави:
Любов красу рятує від біди,
Краса дає любові справжні барви.

Друг той, хто бачить у душі красу,
Кохає той, хто й тіла прагне земно,
Закохані підтвердження несуть,
Що істину краси знайшли взаємно.

Я здатен лиш на награне чуття —
А це лиш глум з любові і природи;
Твою красу співаю все життя,
Та сторонюсь негожої нагоди:

   Не хочу з вроди поглумитись я,
   Мов раб, що вдягся в шати короля.

XX

Коли відродження наступним колом
Бродячу душу вселить в плоть нову
Разом з тугою за безсмертним домом
І я на цій землі знов оживу, —

Невже я ті самі поля побачу,
І квіти рватиму з булим чуттям,
З ледь чутним спомином булої вдачі?
Невже я старший за моє життя?

Невже так само пам'ять не впізнає
Забутих і, на жаль, чужих облич,
Що їх гуртом химерним викидає
Закрите море й чорна Думки ніч?

   Якби й твоє знайти була нагода, —
   Хоча б наосліп — що за насолода!

XXI

Хоч Думка невидюща — бачить все:
На дотик визначає кожен обрис,
Уяву речі в доторках несе,
В хибливій темряві будує образ.

Але торкання — кволе почуття,
І розуміє власну недовідність,
Торкання — ніби здогади буття,
А де береться повна відповідність?

Раз діткнена, триває річ земна
У пам'яті без пов'язі з руками.
Безрука пам'ять, повна чим вона?
Чуттям чуття, що знається з речами.

   На дотик наша думка бачить річ,
   Бо дотикає вид її — без віч.

XXII

Душа моя — застиглий артефакт
Мистецтва, що давніше за Єгипет,
Добута десь з дофараонських шахт,
Де порохом розсипавсь навіть скіпетр.

Рівняється її правдивий вік
Священствам, що були найближчі Богу,
Коли багато знати стало гріх
Й проста душа пішла в людські чертоги.

Коли ж я намагаюсь (і дарма)
В картині мого Я сенс відшукати,
Зника з очей вона, і сил нема
Знов глянути. І пам'ять слабкувата...

   Зоставсь єдиний спогад, й бачить він
   Лиш порожнечу бачених вже стін.

XXIII

Буває: хмара аж до небокраю,
Одна на ціле небо, мов пітьма,
Тоді думки, що сонце уявляють,
Звістують: «Сонця в небесах нема!»

Це, звісно, помилка, — якраз світило
Нам принесло, нехай і хмарний, день.
Що б не твердила слів оманна сила,
Відсутність — із присутності лишень.

Через Добро пізнаєм зол стонадцять,
Відсутність світла скаже нам про тьму,
Відсутній Бог — присутній сатана це,
Відсутньому вклоняємось Йому.

   Причина, що усунутою є,
   Цим знак про свою сутність подає.

XXIV

Я пам'ятаю небо ще порожнім:
Вродивсь раніш за сонце та Едем,
Наш звичний жовтий день постав тривожним,
Бо спілкувався з Абсолютним днем.

Крізь думки ніч тягну я це минуле,
Як шлейф від шат, що не вдалось вдягти
З часів, коли Ймовірне промайнуло,
У ніч, забуту в хащах самоти.

Це все сягає Богових народжень,
Хоч Бог не роджений. Він дав Завіт,
І Абсолютне світло — шемріт Божий,
Відлуння сміху — витворений світ.

   Здогадуюсь про значення одвічне:
   Воно є тим, про що саме і свідчить.

XXV

Належим Долі. В Долі наша суть.
Бракує виходу з Душі на волю.
Ми Долю спонукаємо звернуть,
Але відчутна й в спонуканні Доля.

Наскільки ми не є тим, чим ми є,
Не знаємо, хоч правда має бути.
Ми в молодості похибок живем,
Занадто юні, щоб цей факт збагнути.

Двоїстість розуму не бачить нас
Іззовні, у речей звичайних колі,
І шворок не побачити хоч раз,
Тих, що диктують напрям нашій волі.

   Ми чуємо в собі незнану мову,
   Що відділяє істинну основу.

XXVI

Світ зітканий із мрій та снів, та хиб,
Але єдина впевненість існує:
Хоч як цінуєм люстра мислі глиб,
Не знаємо його, і досвід — всує.

Бо люстро зна лиш однобічний план,
У твердості своєї захололий,
Подвійний істини його обман,
А чиста правда — невідоме поле.

В тім дзеркалі — лиш зовнішність речей,
Змертвіла в відображенні самому,
Подвоєна омана для очей —
Міраж-ніщо, відбитий у нічому.

   Все ж, знаючи про світу фальш і ошук,
   Шукаєм знань, хоч знаєм — марний пошук.

ХХVII

Часи минулі — у далекій тиші,
Сучасні дні — це відстань пустоти,
І дуже давні речі й найновіші, —
Однакові, різниці не знайти.

Яке те «бути» вічно нескінченне
Поза тим місцем, де постане «є»!
Це наче хвиля в річці глибоченній
Стріча не нас — оточення своє.

Це — Час пустий, бо мати щось не хоче,
Людської Долі лютий супостат,
Йому байдужі сонця згаслі очі
Й новий ужиток славнозвісних дат.

   Це — Час. Моє він серце в гріб укине,
   Він певен цього — і страху людини.

XXVIII

Лягли зелена хвиля на пісок
І біла піна. Бачу це чи сплю я?
І часом сумнів б'ється у висок:
Невже насправді цей едем існує?

Це море, небо, простір без кінця —
Шмат Всесвіту, що убраний у радість.
Щось проміжне це все — не від щирця.
Лиш те у цім, що цим не є — реальність.

Якщо в бутті є сенс, і неспання
Для того лиш, щоб снити сон яскравий,
То сни мої — вкрай рідкісне дання
І я шукаю істину в уяві:

   Надто гіркий і гарний цей прокльон,
   Примарний Всесвіт — спільний людства сон.

ХХІХ

Моє життя — ненатле існування
На скрайчику незмінного буття —
Не має сили вершити бажання,
Не має волі впасти в забуття.

Життя це сите, та ненасищенне,
Де «так» хитливе поміж змог, незмог,
Приглушене між снів нічних і денних,
Хай змінить це життя — чи візьме — Бог.

Бо цей невпинний плин годин порожніх —
Пустельність, де пустелі всі зійшлись, —
Саму руйнує цю на сни спроможність,
Саму цю бездіяльну тупить мисль,

   І рветься сни здійсняти воля скута —
   Та вдвічі далі дійсність нездобута.

ХХХ

Ну, хто завісу підійняти рад
Несправжності довколишнього світу, —
Чи не ховає цей квітучий сад
Такий же овоч, правді не відкритий?

А все ж, як ні небесна, ні земна
У подощів'ї райдуга ширяє,
Так і надія — справжня? чарівна? —
Ляга поперек болю, що минає.

Своя у болю прикрого є суть.
Так і надія більше щось, ніж досвід.
Раз біль — це те, що мали б ми не чуть,
Природно, що шукаємо наосліп —

   Відколи Час зміряє горем нас —
   Шлях до притулку кращого, ніж Час.

ХХХІ

Я старший за Природу і за Час,
Моя Свідомість поза ними лине.
Хоч не згадаю рідний край нараз,
Одначе я — не хтось без батьківщини.

Туга вигнанця лине крізь думки
За світлом краю, де колись я мріяв,
Що безнастанно в пам'яті слабкій
Безбарвним, кволим відблиском зоріє.

Та й згадується він не світлом літ,
Не простором, що справа, або зліва,
А облягає, мов мертвотний світ,
Що створений для сумніву і дива.

   Тож я надіюсь на незнану суть,
   Але ж з надією до суті йдуть?

XXXII

Ще до чуття, ще з передчасних пір
Існує те, що маю я відчути,
І Бачення випереджає зір,
А Слух сприймає звук, ще не почутий.

Душа і я торкаємось речей,
І з днем Душа проміння поділяє,
А Я — у тіні, наче без очей,
І власних почуттів не відчуваю.

Все інше — подив від несталих дум:
То щось пояснюють, а то відсутні,
Мов посланці, що з тексту чинять глум,
Пояснюють усе, але не сутність.

   Це — як дійти шифрованого слова
   І виявити невідому мову.

XXXIII

Хто йде назад, вперед фактично йде,
Не йде вперед лиш хто назад простує,
А хто шукає щось і не знайде —
Таки знайшов щось: те, що не існує.

Владання пустотою — парадокс
У значенні речей, що світ ховає,
Та в цьому Чистий Розум бачить щось,
І, значить, щось є чимсь, чого немає.

Мисль про ніщо дає йому буття,
Як недавання — дія не активна,
Та ж сама думка в помилках життя
Знаходить істину, хоч супротивну.

   Фальшивий світ не вартий побиття,
   Бо фальш є Дещо. Дещо — це Буття.

ХХХIV

Щасливі дỳрні, немічні, сліпі,
Всі, хто вродивсь зуроченим для світу.
Їх обминають правила тупі,
Їх на шкалі буденній не вмістити.

Калічно з ласки Долі я живу,
Але дала Природа рівновагу,
То й всі мої поразки наяву,
Всі на орбіті осуду й зневаги.

Нас не буття, а доля жалить злом,
Хоч не з'являється на очі волі,
Та волю оберта дзеркальним тлом,
Що зображає власні вчинки Долі.

   Мов діти, вірим в образ боротьби,
   Сприймаємо за волю хрест судьби.

ХХХV

Так. Сповнив я. В душі немає ладу,
На дворі день, як статуя пуста, —
Сторонній, сяйний і безмірно радий,
Що він — Не Я (твердять страждань вуста).

У всім зазнав поразки, але плачу
Лише за тим, що плакав взагалі,
Бо долі все судилася невдача:
Все ж, доля — це не Доля на землі.

Вдалося щось чи ні — яка різниця,
Як все одно нам волі не стає?
Тож вишнім світом освітімо лиця —
Там в кожного призначення своє:

   Його дали нам зорі, що світили,
   Коли нас по народженні хрестили.