Shakespeare. Коментарі до сонета 36

1 twain – двійня, двоє, пара; be twain – розпастися (надвоє), розділитися. ДК

1-2 Специфічний розвиток образу “в двох тілах – одна душа” (22); тут: одна любов в її двох образних іпостасях – духовній (істинно людській) і тілесній (людській і тваринній) або, в термінології того часу, – небесній і земній.

Тіціан. “Дві любові” (1514)

Жінка (див. обличчя) тут одна. Нага її іпостась (богиня Венера) – це образ Душі, де пристрасність (червоний колір) є головною домінантою. Тілесна іпостась жінки одягнена у спокій непорочності (білий колір), тобто в звичайному земному житті активною є лише одна – права, ведуча – її рука (червоний колір); і ведена ця рука її ж душевною – небесною, божественною – любов’ю ( пристрасністю).  Те, чим живиться Душа, її земна рука перетворює, множачи, в харч для інших – в  зразки природної краси (зібрані квіти, листя) та мистецтва (саркофаг). Тіціанівська Жінка тотожна людській Душі (для поетів-художників – Музі).  

2 Оur undivided loves are one = іn our two loves … one respect (5)

Ідеться про єдину (one) Поетову любов, якою вона є в його житті і якою відбивається в його поетичному дзеркалі – Юнакові (our two loves, 5). In our lives (6) = в реальному житті Автора і в реальному житті тексту-Юнака. Поет узявся був прославляти єдину (і єдино природну) любов – небесно-земну, та наштовхнувся на опір власної підсвідомості (blots, 3-4) й традиційної ментальності його читачів (spite, 6: див. ДК до 19.11-12 і 39.5-6 ).

8 ДК

10 my bewailed guilt – ‘моя оплакана провина’: оплакана в 34.6, 13-14 і описана в 35.13-14 як співучасть у твоїй провині. ДК

12 thy name – див. 1.2; 31.1-3. Також див. 40.1-4.

11-12 Честь–Honour – центральне поняття лицарського кодексу, яке включало чесність, достоїнство, заслуги, добру славу (14), незганьблене ім’я, титул. ДК

14 thou being mine – див. 20.14, 22, 31.

• 2 one ≈ 4 alone • ГК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

1 • we two must be twain

Любов, яку Поет, у пориві Натхнення, втілює в літературних образах Юнака – в парах закоханих персонажів його п’єс та поем, – є його власною, отож він вніс у ці образи реальну, земну правду (14).  Та виявилося, що вона не тотожна правді правдивої Любові, true love, яку він прагне, оспівуючи, плекати в молодих людях (21.9), і тому зазнає кривотлумачень (10, 12, 14; сонети 33–35). Звідси Поетове рішення відділити від друга-Юнака (тебе) власну недосконалу, нешляхетну, грубішу  ‘частку’ (3-4) – насамперед своє іронічне ‘я’: веселе і сексуальне. Так ‘‘Марні зусилля любові’’ (LLL) залишилися єдиною любовною комедією, де гостроязикі аристократи й аристократки дозволяють собі взаємні глузування, а чоловіки – сміливі жарти (в доповненій версії 1598 року навіть глум). Надалі функцію пересмішників і жартунів Шекспір передав персонажам нижчого соціального статусу – переважно слугам, чим виправив ‘чуттєву хибу’ свого шляхетного Юнака  (35.8). ‘Чуттєва хиба’, зокрема, проявилася в LLL в образі ‘чорної  Розаліни’ (обраниці протагоніста Бірона) – судячи з того, який убогий розвиток знайшов він в подальшій творчості (“Ромео і Джульєтта”, 1595, та  “Як вам це сподобається”, 1599).  Пор. розвиток образу “чорної Жінки” в другому циклі сонетів, 127-153.

Хто читав більше шекспірівських комедій, той не міг не помітити спарованості (twain, twin) – не просто парності (two) – персонажів. “Комедія помилок” (CE) вся базується на помилках між двома двійнями-twins: одна двійня – благородного походження, друга – їх слуги, причому всі вони народилися одночасно. Кожний окремий близнюк-слуга виявляється спарованим зі своїм паном-близнюком, і при уважному читанні тексту стає ясно, що одна половина в кожній парі ‘пан-слуга’ – реальна, а друга – ідеальна (як Санчо Панса і Дон Кіхот). В кінці один близнюк-слуга так прямо й питається другого: “Хто ж із нас справжній, а хто – дух (spirit)?” Подібне (роз)двоєння – за статусами, за статтю, за душевними станами (state в 29) – бачимо чи не у всіх подальших комедіях.

8 • Yet doth it steal sweet hours from love’s delight

Досі ‘відрадою любові’ – love’s delight – було спонтанне виливання власних думок і почуттів на папір при втіленні їх у речника Любові – шляхетного друга-Юнака, Master-and-his-Mistress. Щоби позбавити його негожої (бо не надто благородної) ‘чуттєвої хиби’ й уникнути нових кривотлумачень (34.12; зображені в LLL-1598 як глум), треба було поставити собі певні рамки: I may not (9). Звідси й ідея самороздвоєння, що вимагала більшої самодисципліни, винахідливості, праці над словом, і, звісно, скорочувала насолоду,  love’s delight, яку досі приносила ця пасіонарна творчість (20.2; 52.11-12). Так згірк для нього (3-4) його ‘солодкий’ Юнак, ставши ‘солодким злодієм’, що забрав всю солодкість Любові ‘собі’ – that sweet thief that sourly robs from me (35.14; див. 40).

10 • my bewailed guilt

У 35.6, 7, 9 винуватцем було ‘Сонце’ – ти, Любов (thy trespass, thy amiss, thy sensual fault). Проте останніми рядками сонета 35 Автор підказує, а тут – заміною займенника thy на my – вказує, що вина була спільною, бо ‘провинилася’ Небом керована земна любов з її ‘чуттєвою хибою’, а вона одна: Авторова.

♥  Пор. сказане про Марка Антонія (“Антоній і Клеопатра”):

11 • Nor thou with public kindness honour me, 
12 • Unlesse thou take that honour from thy name.

Ім’я Юнака-Любові – ROSE – мало бути красивим, високим і чистим (fairest, 1.1), як сама правдива любов – true love, Love; тож носіями цієї Любові – true lovers – у шекспірівських комедіях було (і залишилось) молоде шляхетство. Нешляхетний вчинок шляхетна людина не може вітати, – тим більше на людях (public kindness), – інакше губиться критерій шляхетства. Віднині носіями нешляхетної любові в шекспірівських комедіях стали або люди, які не мали жодних гонорових титулів як додатка до імені, або ті шляхтичі, аристократи і навіть королі, які терпіли у ній повчальне фіаско.