Shakespeare. Коментарі до сонета 19

Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща!
Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться,
Все це на смерть прирікаєте ви – неминучу, повільну…
(Овідій, Метаморфози, XV 233-5. Пер. А. Содомори)

1 Devouring time. ДК   

2 “У поту лиця твого їстимеш хліб твій, аж покіль вернешся в землю, що з неї й узято тебе. Земля-бо єси і землею візьмешся”.
                                           (Буття 3.18. Пер. П. Куліша)

4 burn Phoenix in her blood (blood, як і в 11.3-4, =  brood (2), ‘кревне потомство’)

Див. опис цього міфоптаха у “Метаморфозах” Овідія (XV 391-408). Символічний птах/птаха Фенікс, що загалом двостатевий, згоряє під чоловічим знаком, а єдиний його/її нащадок народжується з попелу під знаком жіночим. Хоча в цілому Фенікс двостатевий, все, що він родить-творить сам із себе, являє собою жіноче начало, як от земля, світ (7; 9.3-5), чи душа. Якби Фенікс згорів ‘у своєму нащадку’, то з нею щез би й символ безсмертя через періодичне самовідтворення, яким служить цей образ.

5 glad and sorry seasons – протилежні за знаком пори, чи періоди, в колообігу часу: синусоїда життя.

7 sweets – Пор. 8.2, 12.11.

9-10 O, carve not … nor draw no lines. – Подвійне заперечення – граматична норма тих часів. ДК

11-12 ДК

• 2 brood ≈ 4 blood • 5 fleet’st ≈ 7 sweets • 13 wrong ≈ 14 young • ГК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

1 • Devouring time 

♥  Побажанням для себе посмертної слави як діяльного протистояння ‘всепожираючому часові’ починається й новий шекспірівський Юнак, ‘син-сонце’ (7–14), – твір, присвячений любові. Це – перша любовна комедія Шекспіра “Марні зусилля любові” (Love’s Labour’s Lost):

This present breath (5: пор. 18.13-14) – ‘тут сказане’, як буде зазначено трохи далі, – це сувій з умовами договору на три роки ‘академії’ духовного самовдосконалення і тілесного посту, задля досягнення знань, ‘схованих від посполитої уяви (common sense)’. Йдеться про популярні у Франції XVI ст. філософсько-мистецькі академії для вузьких кіл вищої знаті (ДК до 9.13-14). 

9 • O carve not with thy hours my love’s fair brow, 
10 • Nor draw no lines there with thine antique pen.

На перший погляд, маємо справу з тавтологією: як метафоричне позначення зморщок на шкірі чола, ‘карбування (різьблення, carving)’ цього чола тотожне ‘мережанню’ на ньому ‘ліній’ (drawing lines). І тільки слово pen* – гусяче перо, що в XVI ст. було інструментом письма, – підказує, що йдеться про літературне обличчя-‘чоло’ твору як копії (образу, подоби) Поетового чола (пор. 7), і про лінії поетичних рядків. Подібно й ‘різьблення’ служило тогочасним поетам метафорою образо- чи сюжетотворення. Наш Поет боїться, що його образи й рядки видаватимуться дивними (antique) і сприйматимуться як уже застарілі (antique) знаки часу – ‘старого Часу’ (old Time, 13), зокрема Античності.

*pen < L penna, ‘перо’. Антична книга мала вигляд сувою; його вкладали в червону скриньку, пофарбовану на червоно соком вакцинії; зворотний бік сувою змазували запашним кедровим маслом, що оберігало від черв’яків; краї сувою (“чоло”) вигладжували пемзою й затемнювали; кінці (“ріжки”) палички, на яку намотували сувій, оздоблювалися слоновою кісткою. Див. елегію Овідія, “Мій згорточку скромний…” (Скорботні елегії, I.1), – звернення до власної книжки, з описом її зовнішності.

11 • Him in thy course untainted do allow 
12 • For beauty’s pattern for succeeding men.

Схоже, що, надаючи своєму юнакові небесних рис, Поет недарма боявся, що його ‘вічним рядкам’ (18) не повірять у майбутті (17): Час-пожирач ці риси пожер. Видавці “Сонетів” від 1640 (2-е вид.) по 1775 рік включно вилучали сонети 18 і 19 з видань, чим доводили, що не все у цьому юнакові доросло до їхнього часу (18.12) і що ‘наступні покоління чоловіків’ (succeeding men) не хочуть приймати ‘його–him’ (11) – Поетову любов – за зразок краси, beauty’s pattern (12). Наступні покоління чоловіків залишили немало слідів на чолі Поетового Юнака: підганяючи його образ під розуміння кожен своєї доби, вони таки помережали його красу новітніми перами. 

Насамперед з Нового часу геть випало ‘чуднé’ (antique) антично-ренесансне розуміння Ероса – Любові-як-Людини у розквіті її непорочної досконалості (Юнак, 15–16) – образу-і-подоби Любові-як-Царя всесвіту (Царя цариці-Природи). А з часом посполита свідомість і зовсім витіснила з поля зору духовний аспект Любові-Love, підмінивши його сексуально вираженим аспектом, Хіттю-Lust, який при неприродному (unkind) його ужитку чи надуживанні стає аспектом цілком протилежного поняття – Нелюбові (ДК до 10.13).

♥ Див. у “Венері й Адонісі” (1592/3):

♥  Пор. те ж в “Орхестрі” (1591) Джона Дейвіса:

…Venus the Mother of that bastard Loue
Which doth vsurpe the worlds great Marshals name…  (Orchestra, 38.1-2; пор. 154.7-8)

        (…Венера, Мати того байстрюка, що узурпував імення світового Маршала…)

З бігом поколінь Éроса повністю підмінив Ерóт – ‘вкрав його імення’.

Еросові як чоловічій подобі (персоніфікованій формі-ідеї і власної любові, my love, і водночас Любові вселюдської і вселенської: love, Loue–Ioue) наш Поет віддав перевагу не тільки тому, що любов ця, хоч і зродилася ‘з жіночих очей’ (ДК до 14), та жила-таки в його власній – чоловічій – натурі, а й тому, що в людському коханні – поєднанні Любові й природної Хоті – він віддавав перевагу Любові перед Хіттю так само, як літові перед зимою, дневі перед ніччю, сонцеві перед зорями: він прагне увічнювати літо, день, сонце (18). А літо й зима, день і ніч, сонце й місяць, світло й темрява так само взаємодоповнюються у діалектично природній гармонії, як природно вкладаються поняття ‘душа’ й ‘тіло’, ‘чоловік і жінка’ в одне парне поняття ‘людина-man’, а пара ‘Пан-і-його-Пані’ (Master-and-his-Mistress) – в єдине поняття ‘Любов’ чи в парне ‘чоловік-і-його-любов/жінка’ = ‘man–and–his love’ = ‘Адоніс-і-його-Венера’*.

*Адоніс (гебр.) = ‘пан’, Венера (лат.) = ‘любов’

У сонетах ‘продовження роду’ Шекспір словом виліпив людину-man – тілесну (словесну) людську оболонку, крізь яку видніє натхнена ним же душа (‘моя любов’). Відтоді його Юнак став у його поезії (в тім і драматургічній) жити двояко (17.13-14), як двояко живе кожна людина – тілом і душею. Відтоді Поетова душевна любов (1.5-6) живе в його Юнакові двояко, як живе кожна любов – в душі й тілі, в людині і в її слові. Так само як двояко живе людина в українському слові людина і в англійському слові man.

Тож творив Поет свого Юнака у цілковитій згоді з природою речей, втілюючи в ньому те, що й робить цю природу вічноживою – Дух Життя: любов.