Костянтин Бальмонт. Геній відкриття

Он был страстный и причудливый безумный человек.

“Овальный портрет”

Некоторые считали его сумасшедшим. Его приближенные
знали достоверно, что это не так.

“Маска красной смерти”

Буває дивний напружений стан ума, коли людина силою, розумом, красою перевищує сама себе. Цей стан можна назвати святом духовного життя. Думка сприймає все тоді в незвичайних обрисах, відкриваються несподівані перспективи, виникають разючі поєднання, загострені чуття в усьому вловлюють новизну, передчуття і пам’ять подвійним навіюванням підсилюють особистість, і крилата душа бачить себе в світі ширшому й глибшому. Такі стани, що наближають нас до світів несусвітніх, бувають у кожного, як би на підтвердження великого принципу остаточної рівноправності всіх душ. Та в одних вони бувають, можливо, раз у житті, на інших – коли сильніше, коли слабше – справляють майже безперервний вплив, і є обранці, яким дано щодоби опівночі бачити привидів, а з кожним світанком чути биття нових життів.

До таких нечисленних обранців належав найвизначніший поет-символіст Едґар По. Він – це сама що не є напруга, це – втілений екстаз – стримана лють вулкану, що вергає лаву з надр землі у повітряні висоти – спекотна котельня могутньої фабрики, вся в шумах вогню, що, приводячи в рух численні верстати, щохвилі загрожує вибухом.

В одному зі своїх найбільш таємничих оповідань, “Людина юрби“, Едґар По описує загадкового старого, обличчя якого, побачене мимохідь, здалось йому образом Диявола. «Коли я спробував»,  каже він,  «підчас тієї першої короткої хвилини проаналізувати вхоплені мною враження, в голові знялася плутанина парадоксальних ідей — величезна духовна сила, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, єхидство, кровожерливість, тріумф, веселощі, великий жах, страшний — крайній розпач». Якщо трохи змінити слова цієї складної характеристики, матимемо точний портрет самого поета. Дивлячись на обличчя Едґара По й читаючи його твори, дістаєш уявлення про величезну духовну силу, про крайню обережність у виборі художніх ефектів, про витончену скупість у користуванні словами (що вказує на велику любов до слова), про ненасить душі, про мудру холоднокровність обранця, який важиться на те, перед чим відступають інші, про тріумф довершеного художника, про безумні веселощі безпросвітного жаху, неминучого для такої душі, про напругу нескінченного розпачу. Загадковий старий, щоб не лишитися наодинці зі своєю страшною таємницею, невтомно никає в людській юрбі; як Вічний Жид, перебігає він з місця на місце, а коли порожніють ошатні міські квартали, він, як парія, поспішає в злиденні завулки, де в застояних канавах гниє гидка нечисть. Так само й Едґар По, пройнявшись філософським одчаєм, затаївши в собі таємницю розуміння світового життя як кошмарної гри більшого в меншому, ціле своє життя був під владою демона блукань, і від позахмарних гімнів серафима переходив до найпотворніших ям нашого життя, щоб у загостреності відчуття зіткнутися з іншим світом, щоб і тут, у провалах потворності, добачити хоча б сірчане світіння. І як той загадковий старий носив заяложену дорогу білизну, а під щільно застібнутим плащем ховав щось блискуче, діаманти й кинджал, так само й Едґар По у своєму вивернутому житті завжди залишався прекрасним демоном, і над його творчістю ніколи не згасне смарагдове світіння Люцифера.

Це була планета без орбіти – так  назвали його вороги, гадаючи принизити поета, і тим його звеличили, бо така назва відразу вказує на винятковість його душі, що прокладає свої, незвичайні шляхи у світі й горить не блідим сяйвом напівсонних зірок, а яскравим, особливим блиском комети. Едґар По належав до племені химерних винахідників нового. Йдучи дорогою, яку ми начебто вже давно знаємо, він раптом змушує нас робити якісь несподівані повороти і відкриває нам не просто куточки, а цілі рівнини, не торкані оком раніше, змушує дихати запахом трав, доти нами не бачених, які, однак, дивно нагадують нашій душі про щось дуже давнє, що сталося з нами деінде, не тут. І слід від такого відчуття залишається в душі надовго, пробуджуючи чи пересотворюючи в ній якісь приховані здібності, так що прочитавши одну-другу незвичайну сторінку, написану шаленим Едґаром, ми дивимося на найбуденніші речі інакшими, проникливими очима. Події, описані ним, відбуваються в замкненій душі самого поета; страшенно схожі на життя, вони відбуваються десь поза життям, out of space – out of time, поза часом – поза простором, ти бачиш їх крізь якесь вікно і, гарячково стежачи за ними, тремтиш, бо не можеш до них прилучитися.

Мова, замисли, художня манера – усе в Едґара По позначене яскравою печаттю новизни. До нього ніхто з англійських чи американських поетів не знав, що можна зробити з англійським віршем – примхливим зіставленням знаних звукосполук. Едґар По взяв лютню, натягнув струни, вони випростались, блиснули і враз заспівали всією скритою силою срібних передзвонів. До нього ніхто не знав, що казку можна поєднати з філософією, він злив в органічно-цілісну єдність художні настрої і логічні результати найвищих злетів мислення, сполучив дві фарби в одну і створив нову літературну форму, філософські казки, що гіпнотизують воднораз і чуття наші, й розум. Влучно визначивши, що поезію породжує спрага краси ще несамовитішої, ніж та, яку нам може дати земля, Едґар По намагався вгамувати цю спрагу творенням неземних образів. Його пейзажі видозмінені, як у снах, де ті самі речі здаються іншими. Його вири затягують у себе й водночас, пронизані до самого глибу примарним блиском місяця, змушують думати про Бога. Його жінки мусять вмирати передчасно, і, як правдиво каже Бодлер, обличчя їх обрамлені тим золотим сяйвом, що невід’ємне від ликів святих.

Колумб нових країв у людській душі, він перший свідомо задався думкою ввести потворне в край краси і, з лукавством мудрого мага, створив поезію жаху. Він перший добачив поезію у краху величних споруд, вгадав життя корабля як одухотвореної істоти, вловив великий символізм феноменів моря, встановив художню, повну бентежних натяків причетність людської душі до речей бездушних, провидів настрій наших днів і в гнітюче-похмурих картинах зобразив страхітливі – неминучі для душі – наслідки механістичного світогляду.

В “Падінні дому Ашерів” він намалював для майбутніх часів душевний розпад особистості, що гине через свою витонченість. В “Овальному портреті” він показав неможливість любові, тому що Душа, виходячи із споглядання коханого земного образу, ДОЛЕНОСНО підносить його до рівня ідеальної мрії, несусвітнього первообразу, і як тільки цей шлях пройдено, земний образ позбувається своїх фарб, відпадає, вмирає, й лишається тільки мрія, прекрасна, як твориво мистецтва, але – зі світу іншого, ніж світ земного щастя. У “Демоні протиріччя“, у “Вільямі Вілсоні“, у казці “Чорний кіт” він зобразив непоборну стихійність совісті, як її не зобразив ще ніхто. У таких творах, як “Сходження в Мальстрем”, “Манускрипт, знайдений у пляшці” й “Повість Артура Ґордона Піма” він символічно представив безнадійність нашого душевного пошуку, логічні стіни, що стають перед нами, коли ми йдемо шляхами пізнання. У кращій своїй казці, “Мовчання“, він зобразив породжений цим жах, гострішу за розпач нестерпну муку від відчуття того мовчання, яким ми оточені назавжди. Далі за цим, за цією свідомістю, починається безмежне царство смерті, фосфоричний блиск розпаду, лють смерчу, самуми, шаленство бур, що, лютуючи зовні, проникають і в людські житла, змушуючи драперію ворушитися й рухатися зміїними рухами, – царство, повне туску, страху і жаху, покривлених примар, очей, розширених нестерпним ляком, страшної блідоти, чумного дихання, кривавих плям і білих квітів, застиглих і ще страшніших, ніж кров.

Людина, яка носила в своєму серці таку гостроту і складність, не могла не страждати глибоко й не загинути трагічно, як це й сталося в дійсності.

Окремі вислови тих, хто особисто знав цього великого поета, характеризуючи його як людину, цілком гармонують з його поезією. Він говорив тихим, стриманим голосом. У нього були жіночні, але не зніжені манери. У нього були делікатні руки й красиві уста, скривлені гірким виразом. Його очі лякали й манили, міняючи колір від барви морської хвилі до нічної фіалки. Він рідко посміхався і не сміявся ніколи. Він не міг сміятися, обман був не для нього. Як і споріднений з ним Де-Квінсі, він ніколи не гадав – він знав. Як його власний герой, капітан фантастичного корабля, несеного прихованою течією до Південного полюса, він задля відкриття спішив до загибелі, і хоч на обличчі його було мало зморщок, в нім лежали відбиті міріади років.

Його поезія, ближча за поезію всіх інших до нашої складної і хворої душі, є втіленням царственої свідомості, яка з жахом дивиться на неминучість дикого хаосу, що обступила її звідусіль.