Menu 

Габлевич, Марія. «Or such poets : or better : or none»

 

«Or such poets : or better : or none» :

“Порівняльний огляд англійських поетів” (1598)

як частина полеміки Гарвея-Наша (1589-1599)

 

Першодрук: Шекспірівський дискурс / Shakespeare Discourse. – Запоріжжя, 2013. – Вип. 3. – С. 22-56.

Додатки 1. Chronology  

2. Manuscript Note  

3. Palladis Tamia 

4. Yorick’s scull Q1_F_Q2

Summaries aнгл., укр., рос.

   I

 Ім’я Френсіса Мереза (Francis Meres, 1565–1647) увійшло в історію англійської літератури насамперед тому, що в книзі під його іменем, “Скарбниця ума” (Palladis Tamia, Wits Treasury, Being the Second Part of Wits Commonwealth) (1598), у розділі, який має назву “Огляд наших англійських поетів у порівнянні з поетами грецькими, латинськими та італійськими”,1 вперше дуже похвально згадується Шекспір, і не тільки як автор уже відомих поем “Венера й Адоніс” (1593, 1594, 1595, 1596) та “Лукреція” (1594, 1598), а й як невідомий доти автор сонетів та п’єс – шести комедій і шести трагедій. Дата «1598» стала, отже, межовою при визначенні часу написання “Двох шляхетних веронців”, “Комедії помилок”, «Марних зусиль любові»,2 “Сну літньої ночі”, “Венеційського купця”, “Річарда II”, “Річарда III”, «Генріха IV», «Короля Джона», «Тита Андроніка» та “Ромео і Джульєтти”. До нас дійшли друковані примірники лише кількох п’єс із цього списку, датовані перед 1598 роком, і вони анонімні.3

Чотири кварто – “Марні зусилля любові” (LLL Q), “Річард III” (R3 Q2), “Річард II” (R2 Q2, Q3) – з іменем Шекспіра на титульній сторінці з’явилися того ж таки 1598 року, що й Мерезове повідомлення про їхнє авторство. А от “Ромео і Джульєтта” (RJ 1599, 1609, 1622) та “Тит Андронік” (TA 1600, 1611) залишилися анонімними аж до Folio-1623 – попри те, що Мерез оголосив їх Шекспіровими.

 Чималий том “Скарбниці ума” (близько 700 стор.) був зареєстрований до друку 7 вересня 1598 р.; під присвятою (звичайно додається в останню чергу) стоїть дата «19 жовтня», – отже, том міг вийти з друку вже в листопаді.4

Того ж 1598 року вийшов і том творів Чосера – придбання Ґабріеля Гарвея (Gabriel Harvey, ?1550–1631), в якому цей невтомний читач і плідний автор залишив два записи на сторінках 393v і 394v. Видавець арденського “Гамлета” Г. Дженкінс обговорює лише другий з них і навіть подає його транскрипцію,5 а зміст першого запису передає на тлі другого так:

[Другий запис] часом пов’язують із записом на попередній сторінці (fol. 393v), де сказано про Сесіла, котрому присвячений цей том, як про “нового патрона Чосера” [«the new patron of Chawcer»]. В обох пасажах є посилання на Ессекса, на кількох з тих самих поетів та на майбутні публікації, і якби тільки можна було довести, що обидва вони писалися в один і той самий час, це було б твердим доказом, що дата обох – 1598-й, а чи трохи пізніша.6

Видавець тому Чосера присвятив його Вільямові Сесілу, лордові Берлі.7 1598-й став для Сесіла останнім роком життя: у липні він покинув працю при дворі, зліг і 4 серпня помер. Присвята Сесілові мусила піти в друк до того, а Гарвеєва іронія навряд чи була б доречна в його власних очах, якби він знав, що «новий патрон Чосера» вже сам відійшов у простір, де живуть лише імення.

Перший запис Гарвея, отже, повинен був з’явитися між квітнем і серпнем 1598 року.

У другому записі (fol. 394v) Гарвей робить (міні) огляд англійської поезії (подібно як Мерез); похвально відгукується про поета Шекспіра (як це робить Мерез) і (так само, як Мерез) представляє Шекспіра як драматурга – щоправда, лише однією п’єсою, і то такою, якої у списку Мереза якраз нема, – «трагедією Гамлета, принца Данського».

Дослідники “Гамлета”, які вважають, що текст цієї п’єси Шекспір написав не раніше 1600-1601 рр., піддають сумніву «1598» як дату появи другого Гарвеєвого запису і, оскільки Гарвей покликається на думку графа Ессекса, розширюють можливий період появи цього запису до часу смерті Ессекса (25.02.1601/00). Ще одним літературним авторитетом для Гарвея є лорд Маунтджой (1563–1606); про цих двох із “деяких витончених гуманітаріїв” («sum fine humanists») він говорить у теперішньому часі.

Гарвей у своєму міні-огляді переважно вживає теперішній час – подібно, як Мерез: це виправдано для позначення зримої завдяки людському Слову вічності, в якій народжуються й живуть, або вмирають чи перевтілюються літературні твори в читацькому обігу, а разом з ними – імена їхніх авторів. Для Гарвея (як, зрештою, для всіх письменників, що є операторами часу8 ), і давні, й сучасні поети однаково живуть у теперішньому часі – тобто саме тоді, коли їх (= їхні твори) читають і про них (= про їхні твори) говорять:9

А перекладені тепер Петрарка, Аріосто, Тассо і сам Бартас, – пише він, – заслуговують вдумливого [«curious»] порівняння з Чосером, Лідґейтом і нашими найкращими англійцями, давніми й сучасними. Серед яких Аркадія графині Пембрук і Королева фей є нині в найсвіжішому попиті, а Астрофіл і Амінт для деяких витончених гуманітаріїв аж ніяк не є марнотратством вільного часу. Граф Ессекс дуже хвалить Альбіонову Англію, і є за що […]. Так само говорить Лорд Маунтджой про вклад Даніела в Літопис – Узурпацію Генріха Болінгброка. Це й справді тонка, повчальна політична поема, корисна і приємна водночас. Молодші неабияк захоплюються Шекспіровою Венерою й Адонісом, але його Лукреція і його трагедія про Гамлета, Принца Данського, мають в собі те, що подобається мудрішим. Або такі поети – або кращі – або жодних.

Якщо посилання на графа Ессекса і лорда Маунтджоя як літературних оцінювачів вписати в реалії тогочасного життя, то датувати обидва записи слід виключно 1598 роком, і terminus ad quem має бути 12 березня 1599/8 року – день, коли королева Єлизавета підписала наказ про призначення Ессекса командувачем 16-тисячної армії, що мала придушити ірландське повстання. До походу в Ірландію готувалися від літа 1598, тож вирушили майже відразу – 27 березня 1599. Через півроку, з поверненням Ессекса в Лондон, його посадили під домашній арешт (від жовтня 1599); від лютого 1600/599 (до 1603) армією в Ірландії командував Маунтджой; в червні 1600 року Ессекса позбавили основних коштів на прожиття, а в лютому 1601/600 – й самого життя. Всі ці події були настільки далекі від звичного для цих гуманітаріїв способу проведення вільного часу, що обом їм було зовсім не до літературних оцінок.10

Не знати про пов’язані з Ірландією події Гарвей не міг – навіть коли жив не в Лондоні. (Загалом з його писань видно, що він тримав руку на пульсі політичного життя в країні і на континенті.)

Гарвей так само дивиться на себе як на автора, рівного іншим високим умам («духам») за титулярною шкалою:

А серед стількох шляхетних, знатних і царствених духів [gentle, noble, and royal spirits] бачиться мені щось героїчне у хмарах: моя суверенна надія. Axiophilus [“любитель оцінок”] повинен забути себе, як не залишить по собі певних пам’яток і не пустить в ужиток стільки усяких рапсодій, пісень, гімнів, од, епіграм, сонетів і нарисів [discourses], що написались у вільну годину чи в момент захвату. Бог знає, що добре для людей і годиться для часу.

Часові рамки написання цього побіжного мініогляду поетичної літератури, зі згадками про бажану спробу вдумливішого порівняння англійських поетів з італійськими та про можливу публікацію власних нарисівdiscourses; трохи пізніший за часом огляд-discourse англійських поетів у порівнянні з поетами не тільки італійськими, а й грецькими та латинськими у “Скарбниці ума”, а також збіг в обох текстах того факту, що Шекспіра і тут і там однаково безпрецедентно й однаково високо оцінено не тільки як поета, а й як драматурга – все це дає підстави для здогаду, що коли не ціла Palladis Tamiа, то принаймні її “Порівняльний огляд” належить перу Axiophilus’а – Ґабріеля Гарвея, і є розширеним варіантом того discourse, зародковий начерк якого Гарвей зробив у Чосеровому томі між квітнем і серпнем 1598 року.

 

 II

 Автор “Огляду” чудово орієнтується в античній грецькій і латинській, в середньовічній та сучасній латиномовній, італійській та англійській поезії (почасти – у французькій та іспанській); характеризує й оцінює англійських поетів безвідносно до мови, якою пишуть; поетами він називає не тільки поетів як таких, а й прозаїків та драматургів з поетичним баченням; класифікує поетів за жанрами їх творів, які сам і встановлює. Виклад тексту дуже чітко, методично структурований.

І справді, величезна начитаність, рівень володіння мовами, ерудиція, структурованість мислення, продемонстровані в цьому “Огляді”, – якості, рідкісні в будь-якому суспільстві, а це приводить на думку ряд запитань. Дивно, по-перше, те, що, блиснувши в 33 роки своєю “Скарбницею ума”, Френсіс Мерез, доти відомий лише проповіддю “Божа арифметика”, не залишив по собі власних поетичних спроб – взагалі не залишив більш нічого. По-друге, дивно, що цей знавець мов, літератур, філософії і релігії – “магістр мистецтв обох університетів, учений богослов”, як вказує титул його “Божої арифметики”,11 – не був і не став викладачем в котромусь з університетів, а був і лишився звичайним сільським пастором.

Годі в тому часі знайти щось рівноцінне Мерезовому порівняльному дослідженню у Palladis Tamia, – пише С.Шенбаум. – Скінчивши цю працю, він затих у провінційній глушині і провів решту свого довгого життя як парафіяльний священик і шкільний учитель селища Вінг у графстві Ратленд.12

А от Гарвей, що теж учився в обох університетах (тільки вийшов з них не магістром мистецтв, а, за його словами, доктором права), був відомий сучасникам як розмаїтими прозовими трактатами, так і поетичними новаціями в обох мовах, англійській та латинській; а ще був він скандально відомий як літературний містифікатор і як літературний ворог Джона Лілі, Роберта Ґріна й особливо Томаса Наша. У їхній книжковій війні 1589-1599 рр. Наш висміює і Гарвеєві новації,13 і Гарвеєву любов до листописання;14 він же викриває Гарвеєву латиномовну підробку – нібито знайдене ним філософське послання Ціцерона до Долабелли,15 а ще з певністю заявляє, що анонімний «доброзичливець», який 1580 року опублікував листування Спенсера з Гарвеєм, є автором всіх тих листів, передмови до них та хвалебних віршів (commendatory verses), і що доброзичливець той – сам Гарвей.16

Стиль Гарвея – знаний найкраще саме з його полеміки з Нашем – не можна не добачити наприкінці “Огляду”, де автор раптом вибивається зі своєї ролі об’єктивного оглядача й переходить на особистості, прямо звертаючись до одного-єдиного з усіх розглядуваних ним сучасних авторів – і саме Томаса Наша.

Мало того, цей уривок відразу ж приводить нас до такого самого звертання до Наша в іншому, не менш відомому тексті – листі Роберта Ґріна “To those Gentlemen his Quondam acquaintance, that spend their wits in making Plaies,17 опублікованому під кінець вересня 1592 року «на його передсмертне прохання» разом з начебто автобіографічною повістю про ‘Роберто’, з притчею про Зеленого Коника (‘Grasshopper’) та листом до дружини.18

Про те, що автор “Огляду” неприховано і щедро послужився листом до Ґрінових знайомих (з нього народилися сім останніх із 60-х абзаців цього “Огляду”), свідчить вже найперший пасаж – абзац 54, де згадується смерть Ґріна, – хоч прив’язана ця згадка не так до Ґріна, як до Гарвея:

Як Ахілл мучив мертве тіло Гектора і як Антоній з дружиною Фульвією мордували бездухий труп Ціцерона, так само нелюдяно Ґабріель Гарвей обійшовся з Ґріном, що лежить глибоко в могилі.

Антоній з Фульвією знущалися над Ціцероном в той спосіб, що Фульвія «колола його мертвий язик золотими шпильками». Такою езопівською мовою в давніх джерелах охарактеризовано критичні виступи цієї подружньої пари як посмертну відповідь Ціцеронові на його “Філіппіки” проти них. Зрозуміло, що Антоній з Фульвією мстили добірною («золотою») колючою словесною зброєю, але мстили супротивникові, який уже не мав змоги відповісти.

 Подібно стояла справа між Гарвеєм та Ґріном. У вересні 1592 р. Гарвей пустив у рукописний обіг чотири датовані листи проти Ґріна і Наша.19 Саме з них, а не з Greens Groatsvvorth of Wit, читачі вперше дізналися про вкрай злиденні обставини останніх днів Ґрінового життя і факт його смерті. Причину смерті автор “Огляду” 1598 року вказує такою ж езопівською мовою: «надмір маринованих оселедців і рейнського вина, як свідчить Томас Наш, що був на тому фатальному банкеті».20

Абзац 55-й говорить про зловживання Наша свободою критики, зокрема, щодо братів Гарвеїв; абзац 56-й – пряме звернення до Наша; 57-й – повідомлення про причину смерті Джорджа Піла (сифіліс і, можливо, пияцтво); абзаци 59-60 – про негідну «трагічну смерть» «трагічного поета», закоренілого «атеїста й епікурейця» Крістофера Марло.21 Тобто маємо набір трьох головних – шість років тому ще не названих – «колишніх знайомих», до яких звертався публічно ”мертвий Ґрін”, застерігаючи їх (заодно і всіх інших драматургів) перед небезпекою писання для театру загалом і перед «Потрясателем сцени», Shakescene, зокрема. Через шість років живим з трьох лишився один: Томас Наш.22

До нього єдиного і звертається автор “Огляду” в абзаці 56, саркастично потішаючи Наша в біді: дізнавшись з його памфлету, що той ховається від кари за п’єсу “Острів собак”,23 автор нав’язує йому одну і ту ж думку: смерть.24 При цьому він звертається до Наша так само, як звертався до нього шість років тому автор ”Листа до знайомих”, – підкреслюючи, що колись 25-річний «юний Ювенал» став 31-річним «галантним юним Ювеналом», та все одно лишився «милим хлопцем», «Томчиком» – sweet boy; sweet Tom.25

Погодьмося, що звертатися в такий спосіб до 31-літнього Ювенала 33-літній пастор Мерез не міг ніяк, – як і не міг він бути автором солідного літературного огляду, котрий, забави ради, вживається в роль давно покійного Ґріна. Насправді автором оцих зловісно-”батьківських” застережень і навіювань – автором цілого “Порівняльного огляду англійських поетів” у Palladis Tamia – автором літературних підробок та імітацій – майстром епатажу і самохвальства, любителем поетичних новацій, провокацій, містифікацій і вічної слави був автор записів у томі Чосера – учений Оцінколюб, знавець поезії і сам поет: Ґабріель Гарвей.

 

III

 А видавцем Palladis Tamia (“Скарбниці ума”) був той самий Катберт Бербі (Cutbert чи Cuthbert Burby), котрий у 1594-1597 рр. видав кілька анонімних п’єс, що мали стосунок до Шекспіра,26 однак у 1598-му, оприлюднивши Мерезів список Шекспірових творів, видав під іменем Шекспіра лише одну комедію – зате «новопоправлену і розширену»: Loves Labours Lost (LLL).

Громіздкий текст “Скарбниці ума” мусив потрапити до рук Бербі щонайпізніше влітку 1598 року, щоб можна було, після проходження цензури, зареєструвати його 7 вересня. А з послідовності видавничих подій та з загального аналізу отих «розширень і поправок»27 видно: Шекспір – через зацікавленого Бербі – міг ознайомитися з “Порівняльним оглядом англійських поетів” ще до його виходу в світ. Тому історія другого видання LLL, описана на її титульній сторінці, є цілком правдоподібною:

A / pleasant / Conceited Comedie / CALLED, / Loues labors lost. / As it vvas presented before her Highnes / this last Christmas. / Newly corrected and augmented / By W. Shakespere.  (”Приємна фантазійна комедія, звана ”Марні зусилля любові”, представлена Її Величності минулого Різдва. Новопоправлена і розширена Вільямом Шекспіром”).

Отже, грали цю п’єсу в кінці грудня 1598 р. А коли судити з характеру писемної подачі «новопоправлень і розширень», то видно, що писалися вони не так для сцени (слухання), як для друку. П’єса повинна була б вийти з друкарні близько 11 січня 1599/8 року, коли-то Катберт Бербі вже намірився друкувати новий текст, а саме “Пісний харч” Томаса Наша.28

В оновленому тексті Шекспірової комедії нові й старі читачі знайшли не першої молодості дона Адріано де Армадо, який у певних сценах іменується «Самохвалом» (Braggart); який спілкується з вищими рангом через відкриті листи;29 який тримає пажа – гостроязикого «хлопця»-Boy на ймення Moth (‘міль’; анаграма Thom),30 ласкаво іменуючи його то «юним Ювеналом» (tender Juvenal),31 то «дошкульним Ювеналом» (acute Juvenal), то «солодким дитям» (sweet child). А от відверто конфліктує він з “простим хлопцем” – Блазнем Костардом (Clownе, Costard). У вузькому контексті – в розмові Костарда з Пажем-Moth та з самим Самохвалом – до Костарда прикріплений яскравий розпізнавальний знак: найдовше латинське слово honorificabilitudinitatibus, яке робить Костарда двійником «солодкого дитяти Тома», бо коли в квітні 1599 року вийшов, нарешті, “Пісний харч”, це слово красувалося саме там, хоч ні до кого індивідуально й не прив’язане.32 Вже саме ім’я, Армадо, при найпершому його обіграванні («Signeour Arme Arme commendes you», 1.1.199) вказує на Гарвея як автора найпершого відомого його відкритого листа, Gratulationes Valdinenses (1578), – вітальної промови до графа Оксфорда, із закликом кинути «безкровні книжки» і взятись натомість до зброї.33

Подібних перегуків з текстами Гарвея і Наша у LLL багато, та цінні вони не так самі по собі, як тим, що, поставлені в історичний духовний контекст, кидають сутнісне світло на причини реальних літературних подій, на мотивацію стосунків за лаштунками літературного театру, діячі якого свідомо, хоч кожен на свій лад, формували світоглядне мислення епохи.34

1 червня 1599 року архієпископ Кентерберійський наказав спалити гамузом всі сатиричні та інші не надто моральні публікації, в тому числі вилучити і знищити всі книжки доктора Гарвея й Томаса Наша, і більше їх до друку не допускати.

Так доктор Гарвей добився, нарешті, літературної смерті для свого ворога Наша, – як раніше організував її для Роберта Ґріна,35 хоча цього разу стягнув її на себе й сам. Щоправда, для єлизаветинського літературного бомонду літературна смерть ніколи не була чимсь безповоротним: перспектива нового життя під новим прибраним (а чи нав’язаним) іменем існувала, в принципі, завжди.36

IV

Того ж таки 1598 року вийшла мережана віршами повість під заголовком:Robert Greene, from the title page of the pamphlet "Greene in Conceipte," 1598

Greene in Conceipt. New raised from his graue to write the Tragique Historie of faire Valeria of London. Wherein is Trvly Discovered the rare and lamentable issue of a Husbands dotage, a wiues leudnesse, & childrens disobedience. Receiued and reported by I. D.

В кінці «трагічної історії», що її «надиктував» певному «I.D.» «знову піднятий з могили» Роберт Ґрін, цей медіум Ґріна зробив дописку, що він уже підготував когось, хто невдовзі представить трагедію “Марних зусиль любові” (LLL).37

І сама назва цього тексту, і задум, і зміст, і стиль прозового письма, і вставні вірші, і красномовний малюнок на титульній сторінці – все вказує, що прізвищ автор цієї «трагічної історії» має щонайменше два. А як підказує правдомовний автор комедії “Марних зусиль”, їх, цих прізвищ, може бути щонайменше три. Див., в останній сцені (5.2), рахубу учасників вистави “The Nine Worthies”, де троє акторів збираються грати усіх Дев’ятьох Достойників:

 Clow[ne]. O Lord sir, they would know,
      Whether the three Worthies shall come in or no?
 Ber[owne]. What, are there but three?
 Clow. No sir, but it is vara fine,                       very      
      For every one pursents three.                     presents/purchases (< purse)
 Bero. And three times thrice is nine.
 Clow. Not so sir, under correction sir, I hope it is not so
      You cannot beg us sir, I can assure you sir, we know what
       we know: I hope sir three times thrice sir.
 Bero. Is not nine.
 Clow. Under correction sir we know where-until it doth
      amount.                                                                               (LLL 5.1 [2426-37])

«Їй-богу, я завжди вважав, що три рази три буде дев’ять», – наполягає вельможа Бірон. – «Жаль було б, пане, якби вам прийшлось заробляти на хліб рахубою», – відповідає простий хлопець Костард – «один чоловік в особі одного бідного чоловіка».38

Якщо так рахувати літературні постаті на англійській літературній сцені кінця XVI ст., як це показує Шекспір, то список англійських імен в “Огляді” Мереза=Гарвея покоротшав би, певне, втроє. 

 

V

«Miserable man that must perish: or be succoured by counterfeite, or impotente supplies. I once bemoned the decayed and blasted estate of M.Gascoigne: who wanted not some commendable parts of conceit, and endeuour: but vnhappy M.Gascoigne, how lordly happy, in comparison of most-vnhappy M.Greene? He neuer enuied me so much, as I pittied him from my hart…» (1592)39

Якщо звернутися до літературної історії ”нещасного містера Ґасконя” («vnhappy M.Gascoigne»), то вона нагадує “коні-катчерівську хворобу” останніх двох років ”пренещасного містера Ґріна” («most-vnhappy M.Greene»): в 1575-1576 рр. тематика Ґасконевих публікацій різко міняється; в них автор декларує поганий стан здоров’я і, каючись за фривольність попередніх писань,40 пише релігійний трактат, перекладає твір римського папи (?) та видає віршовану сатиру “Сталеве дзеркало”. Від серпня 1576 року Ґасконь як письменник замовк, а помер аж через рік, 7 жовтня 1577 року, в домі друга Ветстона – про що каже Ветстон у власному томі: інших відомостей, аніж з літературних текстів, про кончину Ґасконя немає.41

Як і в випадку Ґріна, до завершального етапу літературної історії Ґасконя у свій вельми характерний спосіб упричетнився доктор Гарвей-Axiophilus: дав розлогу оцінку його творчості на сторінках власного примірника зібраного тому Ґасконевих творів (1575), і навіть датував свій запис: «Cal. Sept. 1577»; написав навіть латинську елегію та англійську епітафію на його смерть.42 Через 15 років Ґасконь чомусь приходить йому на думку саме для порівняння з Ґріном (цитата вище); ще через рік (Pierces Supererogation, 1593) він уже ставить Ґасконя в ряд зі скализубами, яких терпіти не може, – Елдертоном, Тербервілем, Дрантом і Тарлтоном. В “Огляді” 1598 року він тільки згадує це прізвище в обоймі імен авторів комедій та текстів на любовну тематику.

Однак Ґасконь-його-літературне-обличчя, як бачиться, і досі живе в теперішньому часі, увічнене в образі, відомому на цілий світ: в образі Йорикового черепа – з його неприємним запахом, з ротом, забитим гнилою землею. І був цей череп «піднятий з могили» – де, поховане Гробокопом 12 років тому, геть зігнило його літературне тіло – у 1589 році.

Звернув на це увагу критик Наш, коли того року вдруге вийшов на люди, аби (собі на біду) розхвалити чомусь саме Ґріна, а поглумитися саме з Гарвея і його англійського гекзаметра. І чомусь не міг при тому не згадати про “Гамлета” з «цілими пригорщами трагічних монологів». І чомусь пов’язав його з Кідом.43

А наступний текст “Гамлета” – поширений і доповнений – з’явився рівно через 23 роки по літературній смерті Ґасконя – тобто, року 1600.44 І підтвердив нам, що Гробокоп працюєсторожем на лондонському духовному цвинтарі від року1570.45

Тут, мабуть, закопана й причина, чому для згадки про високо оцінену ним «трагедію Гамлета», яку 1598 року в книзі Чосера залишив для нас Гарвей, не знайшлося місця в його ж таки огляді у книзі Мереза.

У книзі Мереза Гарвей закопав ще й частину шекспірівської драматургії під іменем «одного чоловіка в особі одного бідного чоловіка».

Чи, може, якраз цим він врятував безцінну спадщину, повизбирувавши з анонімо-псевдонімного єлизаветинського туману бодай частину отих поетичних скарбів і склавши їх в одну скриню під іменем Shakespeare?46  

 

  1. “A comparatiue discourse of our English Poets with the Greeke, Latine, and Italian Poets” (далі – “Огляд”): текст у сучасній орфографії див. у Додатку 3. []
  2. І не знайдених досі “Немарних зусиль любові”. []
  3. Див. Додаток 1: “Хронологія видань шекспірівських текстів зі списку Мереза”. []
  4. Але не пізніше 24 березня 1599 року – останнього, за старим стилем, дня 1598 року. []
  5. The Arden Shakespeare Hamlet, ed. Harold Jenkins, 1994 (1982), p. 573-4 (далі – Jenkins). Див. Додаток 2. []
  6. «… if it could ever be shown that they were written at the same time, this would be strong evidence for 1598 or soon after as the date of the second as well as the first» (Jenkins, op. cit., p.4, fn.1). Тут і скрізь далі переклад мій. – М.Г. []
  7. Звичайно книжки присвячували високопоставленим патронам їхні автори, сподіваючись на грошову винагороду за письменницьку працю. Присвята творів Чосера лорду Берлі, написана видавцем, Спетом (Speght), вказує на певну залежність останнього від другого: або видавець видав твори Чосера на кошти лорда Берлі, або сподівався на солідну компенсацію власних витрат від того, чиє ім’я увічнював, ставлячи поруч з іменем класика. Звідси іронія Гарвея стосовно «нового патрона Чосера». []
  8. Див. хоч би Шекспірів сонет 107: «Смерть напастує люд глухий, немовний: Я ж буду жити в цих убогих віршах» (пер. Н. Бутук). Пор. 126.1-2. []
  9. Звідси очевидно, чому, говорячи про автора, мають на увазі його твір (твори), або ж навпаки – ім’я автора часом підмінюють назвою його найвідомішого твору (чи іменем героя цього твору), мимоволі творячи дво-, а то й тризначність (див. Астрофіл і Амінт, у цитаті далі). Нерозуміння саме такої функції теперішнього часу, зокрема в його літературному вжитку, тягне за собою й нерозуміння Гарвеєвих записів, зроблених на сторінках солідного видання в розрахунку на його і їх (записів) довге життя.

    «Dating Harvey’s marginalia is a confusing exercise. One of his annotations implies a very early date: he lists some ‘flourishing metricians’ including not only Shakespeare but Spenser, who died on 16 January 1599, and Thomas Watson, who died in 1592. […] Either he did not know Watson was dead or his use of ‘flourishing’ did not imply ‘living’. […] Scholars twist and turn as they try to reconcile the seeming contradictions and impossibilities in Harvey. […] Edwards [1985] concludes sensibly that ‘Harvey is really of little use in trying to date Hamlet’ and moves on to other material» (The Arden Shakespeare Hamlet, ed. Ann Thompson and John Taylor, 2007 (2006), p.48). []

  10. Дж. Чемберс дивився на узгодження цих фактів з Гарвеєвою лексикою та граматикою інакше: беручи до уваги такі несприятливі для літературного спілкування фактори, як відстані, воєнні дії, похідний спосіб життя чи, навпаки, сидіння під арештом, він однак, вважав, що англійські державні діячі навіть в екстремальних умовах екстремальної відповідальності мали час і бажання писати листи з роздумами про прочитану ними літературу – тільки що листи ці до нас не дійшли:

    «The need to accommodate this to the date of 1601 for Hamlet has prompted various attempts to explain, or explain away, a present tense that is none the less hardly credible after Essex’s execution. Chambers was driven to the desperate guess “either that commends is a scribal error for commended, or that Harvey had access for some letter or other writing by Essex … which has not come down to us”» (Jenkins, p.4).

    При правильному розумінні вживання теперішнього часу у причетному до літератури контексті зрозуміло й те, що оцінку свою Ессекс з Маунтджоєм могли висловити, у той чи інший спосіб, і значно раніше, бо хвалені ними книжки вийшли ще у 1586 (2-е вид. 1596) і 1595 рр. []

  11. Sсhoenbaum, S. William Shakespeare: A Compact Documentary Life (Revised Edition, 1987), p. 189. []
  12. Ibidem, p. 190. Ще про Мереза з якихось джерел відомо, що він був другом (?) і протеже лорда Берлі та зятем Джона Флоріо (John Florio, 1553?-1625). []
  13. Зокрема спробу започаткування англійського гекзаметра. Пор. два уривки –

    (1) з Гарвеєвого тексту:

    «If I neuer deserue better remembraunce, let mee rather be Epitaphed, The Inuentour of the English Hexameter: whom learned M.Stanihurst imitated in his Virgill; and excellent Sir Philip Sidney disdained not to follow in his Arcadia, & elsewhere» (Foure Letters and certaine Sonnets, especially touching Robert Greene and other parties by him abused, 1592 (далі – Foure Letters) (Barnas & Noble, 1966, p. 32),

    і (2) з відповіді на нього Томаса Наша:                             

    «Master Stannyhurst (though otherwise learned) trod a foule lumbring boystrous wallowing measures in his translation of Virgil. He had neuer been praised by Gabriel for his labour, if therein hee had not bin so famously absurd». (Strange Newes, of the intercepting certaine Letters, and a Conuoy of Verses, as they were going Priuilie to victuall the Low Countries, or The Foure Letters Confuted, реєстр. 12.01.1593/2, sig. G3) (далі – Strange Newes)

    Якраз Станіхерстів переклад Вергілія (з комічним зразком його гекзаметра) радикально висміяв Наш у Передмові до Грінового ”Менафона” (1589); там же він загалом похвалив латинські вірші Гарвея. (Пор. абз. 36 “Огляду” у Palladis Tamia.) Про ще одного автора, який пробував писати англійським гекзаметром, див. у прим. 37. Написав дещо гекзаметром і «друг» автора “Огляду” Річард Барнфілд (абз. 40). []

  14. Гарвей залишив нам цілу книгу своїх листів: Letter-book of Gabriel Harvey, AD 1573-1580, ed. Edward John Long Scott, 1884 (Camden Society New Series, vol. 33). []
  15. Гарвей цього звинувачення не спростував. []
  16. Листи Спенсера і Гарвея справді стилістично дуже схожі, але у літературознавчих дослідженнях трактуються як автентичні. []
  17. “До тих Джентльменів, його Колишніх знайомих, які розтрачують ум на писання П’єс” (далі – To those Gentlemen, або ”Лист до знайомих”). []
  18. Greens, Groatsvvorth of Wit, bought with a million of Repentancе …Written before his death and published at his dyeing request” (далі – Groatsvvorth). Цей кількачастинний текст – за словами Генрі Четтла (KindHarts Dreamе, 1592), не написаний Томасом Нашем після смерті Ґріна, а ним самим, Четтлом, тільки переписаний для подання його в цензуру, – був зареєстрований до друку 20 вересня 1592 р. Попри неодноразові запевнення автора Groatsvvorth, що пише він на смертному одрі, немалий об’єм повісті про ’Роберто’, добре продумана структура її викладу, віршові вставки і спокійний, вишукано образний стиль письма показують: запевнення ці – літературний прийом. Або чиїсь дописки.

    Т.Наш – так само, як Четтл, відхрещуючись від підозри читачів, що автором «якогось паршивого, нікчемного, брехливого памфлету, званого Greens Groatsworth of wit» є він (Наш) – тим самим підтверджує можливість фальшивого авторства; див. ”A priuate Epistle of the Author to the Printer” на початку другого видання його Pierce Penilesse his Svpplication to the Diuell (1592):

    «Other news I am aduertised of, that a scald triuial lying pamphlet, cald Greens groatsworth of wit is giuen out to be of my doing. God neuer haue care of my soule, but vtterly renou[n]ce me, if the least word or sillable in it proceeded from my pen, or if I were any way priuie to the writing or printing of it». []

  19. Foure Letters (прим. 13) – листи від 31 серпня, 5 вересня, 8-9 вересня та 11-12 вересня; лист до читачів підписаний 16 вересня. Сильно запізніла реєстрація (4.12.1592) цих послань свідчить, що вона була формальною, потрібною лише для друку (Т.Наш читав їх у рукописному або незареєстрованому друкованому примірнику: див. повну назву його Strange Newes, у прим. 13). В листах Гарвей зраджує своє знайомство з іще не опублікованим Groatsvvorth: в останньому листі він прозиває Ґріна “Зеленим Коником”, а в другому випереджує Ґрінове розкаяння у безбожжі (”Лист до знайомих”), говорячи про «his impious prophaning of sacred Texts: his scandalous, and blasphemous rauinge», – хоча чогось такого в Ґрінових попередніх текстах немає. Навпаки, ще 1588 року (Perimedes the Blacksmith) чи в 1591 році (Farewell to Folly) Ґрін сам звинувачував у профануванні Святого Письма певних не названих поетів і комедіографів, а в атеїзмі – автора (чи авторів) трагедії Тамерлан:

    «[Greene] brands them as ‘mad and scoffing poets’, and their work ‘impious instances of intolerable poetry’, again with the same charge of irreligion. Their clear criticism had been ‘that I could not make my verses jet upon the stage like the fa-burden of Bow-bell, daring God out of heaven with that atheist Tamburlaine’» (Sams, Eric. The Real Shakespeare: Retrieving the Early Years, 1564-1594. Yale UP, 1995, p.66).

    У листі “До знайомих” (осінь 1592) в атеїзмі було звинувачено одного прямо не названого автора – ”славну оздобу трагіків”(«thou famous gracer of Tragedians»), разом з яким Ґрін говорив, що Бога немає («Greene … hath said with thee (like the fool in his heart) There is no God»). Через півроку, в квітні 1593 тогочасна служба безпеки почала розшукувати Тамерлана ще й як автора ксенофобської підбурювальної листівки; а визначивши якимсь чином, що і Тамерлан-підбурювач, і Тамерлан-атеїст з Ґрінового “Коваля Перімеда”, і «славна оздоба трагіків», «атеїст» та «епікуреєць» з Ґрінового ”Листа до знайомих” – це драматург Марло, його арештували і, правдоподібно, вбили 30 травня 1593 року. []

  20. «…died of a surfeit taken at pickled herrings & Rhenish wine, as witnesseth Thomas Nashe, who was at the fatal banquet» (Palladis Tamia, par. 58). Цією яскравою і не вельми доречною для літературного огляду фразою автор керує читача до задавненої полеміки Наша з Гарвеєм. Див. цю ж фразу, повторену двічі, у Другому листі Гарвея (5.09.1592):

    «…The famous Author [Greene] who was reported to lie dangerously sick… not of the plague or the pockes, as a Gentleman said, but of a surfett of pickle heringe and rennish wine, or as some suppose, of an exceeding feare. […] I was suddenly certified, that the king of the paper stage (so the Gentleman tearmed Greene) had played his last part & was gone to Tarlton» (Foure Letters, p.18);

    «Alas, euen his fellow-writer, a proper yong man, if aduised in time, that was a principal guest at that fatal banquet of pickle herring (I spare his name and in some respects wish him well) came neuer more at him» (Ibid., p. 21),

    і так само двічі – у памфлеті-відповіді Наша (січень 1593/2) на ”Чотири листи” Гарвея, де Наш начебто підтвердив подану інформацію про ’той фатальний банкет з рейнського вина і замаринованого слухання (якщо вже говорити по-твоєму)… за місяць перед його смертю’ («that fatall banquet of Rhennish wine and pickled hearing (if thou wilt needs haue it so) … a month before he died») (Strange Newes, sig. E4v). Гарвеєві ’мариновані оселедці’ – pickle heringe/herring(s) – обернулися ’замаринованим слуханням’ – pickled hearing: саме так двічі прописує цю фразу Томас Наш (Ibid., sig. E4v, sig.D4).

    «Фатальним» для Ґріна спільним «банкетом» двох (чи – за словами Наша – трьох) учасників за місяць до Ґрінової смерті міг виявитися спільно зготований текст, надто гострий для чийогось слуху. Це міг бути A Qvip for an Vpstart Courtier, Or, A quaint dispute betvveen Veluet breeches and Clothbreeches. Wherein is plainely set downe the disorders in all Estates and Trades (“Прочухан для Придворного Вискочня”, реєстр. 20.07.1592). Цей підписаний іменем Ґріна прозовий памфлет, в якому говориться про різні ремесла (кінчаючи поетичним), і привів Гарвея, за його словами, у лондонське помешкання Ґріна на другий день після його похорону. Хоча надто гострим для Гарвеєвого слуху там був би лиш один пасаж, безперечно авторства Наша: розширений його варіант є у Нашевому Pierce Peniless – ”Пірсі Безгрішному”, що писався водночас із ”Прочуханом” (реєстр. 8.08.1592).

    А от відразу за анти-гарвеївським пасажем, де згадується ремесло мотузярів (ropemakers), у ”Прочухані” йде розлогий пасаж, присвячений проблемі одурювання (coosenage) шевців-shoemakers (їх ремесло зветься «шляхетним»: gentle craft) з боку Кожум’яки-theTanner і Чинбаря-theCurrier. Сама фразеологія процесу виготовлення і розподілу шкір (hides, backs) як заготовок для текстів тут запозичена з розмови Гамлета з Гробокопом (пор. Sig. E4–F2 ”Прочухана” і Sig. I Першого кварто ”Гамлета”, 1603 [1589]); її підхопили й розвинули пізніші автори – члени т. зв. ”пишучих команд”: «the writing [scribbling] crews», що про них є і прямі, і художньо представлені згадки у тогочасній літературі (див., наприклад, The Book of Sir Thomas Moore). Таких спільними силами розвинутих маскувальних жаргонів (сants) в ужитку тодішніх письменників було декілька, з різних тематичних царин.

    «Фатальним» для Ґріна міг бути і текст (досі не знаної нам) «комедії», спільно написаний Нашем-«Ювеналом» і Ґріном для сцени, – недарма ж цей факт зазначено в ”Листі до знайомих” і зазначено як нещодавній («lastlie»: прим. 25); недарма й Наш ідентифікував оселедці як ’слухання’. Хоча могла це бути й описана вище ”комедія” – як частина прозового тексту (пор. прим. 28) про сучасні ремесла: в тому числі, про ’інтелігентне ремесло’ (gentle craft) письменників/поетів, які ”шиють”, серед іншого, котурни й сандалії (buskins & socks) для, відповідно, трагедійних та комедійних акторів. []

  21. «Атеїста-епікурейця» Марло (кінець прим. 19) шекспірознавці стійко асоціюють з гіпотетичною атеїстичною «школою ночі» Вальтера Ралея, та чомусь ніяким чином не асоціюють з нею Ґріна – самовизнаного (хай і розкаяного) атеїста, якщо вірити тому ж ”Листу до знайомих”. []
  22. Пор. також місце цих імен в абз. 28 – і минулий час, у якому він написаний, – після теперішнього і майбутнього часів в попередньому абзаці 27, з присутніми там іменами давно покійних Овідія з Горацієм, не так давно покійного Сіднея і решти ще живих і здорових поетів.

    Італійське ім’я в абз. 28, Сeliano (‘Небесний’: йому, в симетрично-паралельному переліку, відповідає англійське Robert Greene), – є насправді псевдонімом: під цим ім’ям, Livio Celiano, тогочасний ще живий поет, монах-бенедиктинець Анджело Ґрілльо (Angelo Grillo, 1560-1629), відомий як автор мадригалів, опублікував свою еротичну поезію. Добре обізнаний в італійській поезії автор “Огляду” міг знати, що на 1598 рік це ім’я Ґрілльо і прикрита цим іменем його еротична творчість уже були поховані. Але імовірніше, що він просто запозичив це прізвище (так само без імені) з Передмови Т.Наша до Ґрінового роману Menaphon (1589), де Наш так само поставив Celiano в один ряд з Петраркою і Тассо, протиставивши їх трьох трьом англійським класикам – Чосеру, Лідґейту, Ґоверу, «які жили під тиранією невігластва». []

  23. Скандал з виставою цієї п’єси невідомого змісту стався влітку 1597 року: наслідком була конфіскація Нашевих паперів і втеча його з Лондона. Згадкою про цей скандал починається текст Нашевого памфлету “Пісний харч” (прим. 28). Свій памфлет Наш давав читати (чи принаймні розказував про нього) знайомим, що саме готувалися йти в ірландський похід, – і його ж (чи принаймні його початок) читав автор ”Огляду” в рукописі, – чи, може, тільки чув про «славне» повернення Наша-Ціцерона у Лондон (абз. 56). []
  24. Такою ж інсинуацією (Fata immatura vagantur) п’ять років тому, у вересні 1593, закінчувався віршований опус Гарвея з промовистою назвою “Ґорґона, або чудесний рік 1593” (прим. 29), де він подав іншу (ніж в ”Огляді”-1598) причину фізичної смерті Тамерлана-Марло, а інсинуацію адресував як ”дружню засторогу” «Другому Потрясателю Павла» – «to the Second Shakerley of Powles». Гарвей і Наш у своїх текстах обоє перекидаються цим іменням, Shakerley, явно спорідненим із Shake-scene (Groats-vvorth, вересень 1592) і Shakespeare (Venus and Adonis, травень 1593). На обкладинці ”передсмертного” Ґрінового Groats-vvorth з листом To those Gentlemen (де прізвисько Shakescene появилося вперше) зображена своя ”ґорґона”: роззявлена паща рикаючого лева.

    А лондонський собор св. Павла – велична твердиня Англіканської церкви – служив водночас і символом англійської літератури: її продавали на прилеглій території, що звалася Pauls churchyard = ’церковний двір’, або ж ’цвинтар Павла’. []

  25. Пор.: «With thee I ioyne yong Iuuenall, that byting Satyrist, that lastlie with mee together writ a Comedie. Sweete boy, might I aduise thee, be aduisde, and get not many enemies by bitter wordes: […] Stop shallow water still running, it will rage, or tread on a worme and it will turne: then blame not Schollers vexed with sharpe lines, if they reproue thy too much libertie of reproofe» (To those Gentlemen, 1592). []
  26. Ними були згадані у списку Мереза (і незареєстровані у Гільдії видавців) Loves Labours Lost і Romeo and Juliet та зареєстровані (але не згадані в списку Мереза) Edward III і первісний варіант ”Прибокання непокірної”, The Taming of a Shrew. Див. Додаток 1. []
  27. Розпізнати їх досить легко: 1598 року у LLL внесено ті сцени (5.1), яви (3.1.770-840; 5.2.2420-670) й окремі репліки (4.2), де Армадо, Голоферн та Натаніель фігурують не під власними іменами, а, так би мовити, під мішано-типажними найменуваннями – то як ‘Самохвал’-Braggart, то як ‘Педант-Вікарій’ – PedantCurate, чи Parson (сільський вчитель/священик). []
  28. Бербі добре знав Наша: 1594 року він видав два наклади його роману The Vnfortunate Traueller. 11.01.1599/8 він зареєстрував ”Пісний харч” у Гільдії видавців, – за умови, що видання буде “законним чином санкціоноване” («lawfully authorised»). Мабуть, здобуття санкції (= проходження цензури) не було легкою справою, бо вийшла книжка вже з датою «1599»: Nashes Lenten Stuffe, Containing, The Description and first Procreation and Increase of the towne of Great Yarmouth in Norffolke: With a new Play neuer played before, of the praise of the Red Herring. Fitte of all Clearkes of Noblemens Kitchins to be read: and not vnnecessary by all Seruing men that haue short boord – wages, to be remembred (Printed at London for N. L. and C. B. [etc.]).

    Ніякої «нової П’єси» як такої (hearing) у цій прозовій книжці немає; є по-нашівськи закодована мова багато про що й ні про що, й серед іншого – про острів любові, на якому віддавна продукуються на експорт чудові – жирні й пахучі: sweet, не pickledкопчені оселедці (the Red Herring) та про війну між птаством водним і земним. []

  29. Написані ці листи в характерному гарвеївському стилі. Пор.:

    Quee[nе]. What plume of fethers is he that indited this letter?
         What vaine? What Wethercock? Did you euer heare better?
    Boy[et]. I am much deceiued, but I remember the stile. (LLL, Q 4.1 1075-7)

    Подібність ця зокрема впадає в очі, коли зіставити листи Армадо (1.1, 4.1 – зокрема перший) з уривком з Гарвеєвого листа до друкаря Вулфа від 18.09.1593. Гарвеїв Pierces Supererogation, or A new prayse of the Old Asse. A Preparatiue to certaine larger Discourses, intituled Nashes S.Fame (1593) анти-нашівський памфлет з анти-лілівською вставкою – був уже у Вулфа в друкарні, коли автор дослав ще один свій віршований опус, названий ’Сонетом’: Gorgon, or the wonderful year 1593. Про цей ’Сонет’ у супровідному тексті – ”Новому листі прикметного змісту” – він пише так:

    «I terme it a Trifle for the manner; thou the matter be in my conceit, superexcellent; in the opinion of the world, most admirable; for priuate consideration, very notable; for publique vse, passing memorable; for a point, or two, exceeding monstrous. And that is the very disgrace of the Sonnet, that the Stile nothing counteruaileth the Subiect, but debaseth a straunge body with vulgar attire, and disguiseth a superlatiue Text with a positiue Gloss» (A New Letter of Notable Contents, цит. за: Wright A.D. The Story that Sonnets Tell, 1994, p.131).

    Без цього специфічного епістолярного стилю сам комедійний сюжет LLL, зав’язаний на ідеї обнародування різностилевих і по-різному сприйманих послань, був би неможливий. Не менш міцно пов’язує LLL з Гарвеєм звертання ‘Maid’, ‘Milkmaid’ до невідомо якої, але невидимо присутньої у Pierces Supererogation ‘Дівчини-молочарки’: так само звертається Армадо до Джакенетти. Яскраво (хоч для нас загадково) обігрується в LLL (3.1.840-87) поняття envoy (Lenvoy), що не менш яскраво фігурує в Гарвеєвій “Ґорґоні”. Все це показує, що перший варіант LLL з’явився не раніше, ніж Вулф опублікував Pierces Supererogation разом з New Letter of Notable Contents, – тобто, не раніше жовтня 1593 року.

    Показово й те, що, опублікувавши Pierces Supererogation, Гарвей більше ні до кого через друк відкрито не звертався: на наступну Нашеву нищівну критику, Have with you to Saffron Walden (1596), він відреагував суттєвою зміною – і імені (’Richard Lichfield’), і маски (’літературний цирюльник’), і, відповідно – стилю (The Trimming of Thomas Nashe Gentleman, 1597). “Порівняльний огляд” Ф. Мереза – ще одна його маска. []

  30. Пор., з Нашевої відсічі Гарвею: «Alas, a Gods will, thou art but a plain motheaten Maister of Art, and neuer pollutest thy selfe with any plaister of Doctourship» (Strange Newеs, 1593/2, sig. D3). Пор. учені титули Ф. Мереза, вище. []
  31. Лат. iuvenalis – юний. Ювенал – відомий римський сатирик. []
  32. Пор. в Шекспіра (LLL 5.1.1779-81):

    «Clow[ne]. O they haue lyud long on the almsbasket of wordes. I marvaile thy M[aster = Braggart] hath not eaten thee for a worde, for thou art not so long by the head as honorificabilitudinitatibus: Thou art easier swallowed then a flapdragon», –

    і в Наша (The Lenten Stuffe):

    «Physitions deafen our eares with the Honorificabilit udinitatibus of their heauenly Panachæa, their soueraigne Guiacum…» []

  33. Згідно з традицією рицарського виховання, Гарвей закликав молодих шляхтичів – зокрема придворних та вчених (Courtiers, Scholars),– пам’ятати, що вони ще й воїни, Soldiers, – потенційні Ахілли та Пірри. У пізніших текстах він хвалить військові досягнення графа Ессекса та сера Норріса. []
  34. У Шекспіра було своє кредо: Любов і Правда (Вірність). Див. рядки його сонетів, 21 (писався разом з першим варіантом LLL під кінець 1593 року): «O let me, true in love, but truly write», і 123: «No, Time, thou shalt not boast that I do change… I will be true, despite thy scythe and thee». []
  35. Ґріна “умерщвлювано” потрохи, через публікацію під цим іменем у 1591-1592 рр. так званих коні-катчерівських памфлетів, що відверто, без образно-стилістичних обгорток, малювали їх автора як знавця суспільного дна і вчителя аморальної поведінки. []
  36. З відповідних алюзій у тогочасних текстах див., наприклад, у Ґріновій передмові до Farewell to Folly (1591) роздратовану вказівку на сучасного йому “Батілла” (Batillus – староримський псевдоавтор, під чиїм прізвищем інші люди друкували свої тексти); чи див. початок присвяти Томаса Деккера у памфлеті The Wonderful Year 1603, чи правила “сходження зі шпиля Павлової церкви” в “Букварі Пройдисвіта” (The Gulls Hornbook) іншого Томаса Деккера (1609). []
  37. Абревіатуру «I.D.» дослідники розшифрували як «Iohn Dickеnson», але сказати про нього можуть тільки те, що автор під такою абревіатурою у 1594 і 1598 рр. надрукував два однотипних прозових романи з віршовими вставками і один нетиповий – зі спробою англійського гекзаметра й без дати. []
  38. Bero. By Ioue, I all ways took three threes for nine.
     Clow. O Lord sir, it were pity you should get your living
          by reck’ning sir.
     Bero. How much is it?
     Clow. O Lord sir, the parties themselves, the actors sir
          will show where-until it doth amount: for mine own part, I
          am (as thy say, but to parfect one man in one poor man)
          Pompion the great sir.
     Bero. Art thou one of the Worthies?
     Clow. It pleased them to think me worthy of Pompey
          the great: for mine own part I know not the degree of the
          Worthy, but I am to stand for him.
     Bero. Go bid them prepare.
     Clow. We will turn it finely off sir, we will take some care.  Exit. ((LLL 5.1 [2438-51]) []
  39. G. Harvey, Foure Letters, p. 21. []
  40. Характерною рисою яких є не просто фривольна, а принизливо-пародійна еротика, свідоме осмішування культу куртуазної (шляхетної) любові, true love. Деякі дослідники добачають у Ґасконевих творах ще й спробу очорнення високопоставлених осіб. []
  41. Тут і далі див. матеріали статті ‘George Gascoigne’, у вид.: The Cambridge History of English and American Literature in 18 Volumes (1907–21), Vol. III. Renascence and Reformation. (інтернет-публікація) []
  42. «I once bemoned the decayed and blasted estate of M.Gascoigne» див. цитату на початку розділу, прим. 39. []
  43. Передмова до Ґрінового роману Menaphon, 1589. []
  44. Підтверджує це датування доповнень інший епізод “Гамлета” – у 2.2, де говориться про «дитячий виводок»: дитячий театр, відновлений зацікавленими особами ради кращого ведення “театральної війни драматургів”, відкрився в кінці вересня 1600 року. []
  45. Нібито спотворене друкарями написання у тексті Folio, 5.1, слова sexton (‘сторож’) як «sixeteene» (‘16’) дозволяє вирахувати або 1) рік народження Гробокопа: 1600-30=1570; 1570-16=1554; або 2) вік: 60 років (six tens) у 1600 р. Пор. тексти у Додатку 4. []
  46. Зате головного Шекспірового суперника в цьому тумані оцінколюб Гарвей (він же Мерез) 1598 року окреслив чітко: це – Майкл Дрейтон (Michael Drayton, 1563 – December 23, 1631). Цікаво, що й через двадцять років Дрейтон усе ще вважав це суперництво актуальним: див. його оду “To the Rival” (Odes, with other Lyric Poesies, 1619), де «She» – це “свята Слава” – S.Fame, яку свого часу виборював у Гарвея Томас Наш. []