Д.Г. Лоренс. Дочка торговця кіньми

— Ну, а ти що робитимеш, Мейбл? — ні з того ні з сього спитав Джо.

Сам він був, можна сказати, влаштований. Не чекаючи відповіді, він одвернувся і сплюнув дрібку тютюну з язика. Його мало цікавили інші, оскільки сам він був влаштований.

Поснідавши, троє братів і сестра сиділи за непотрібним уже столом і клеїли з уривчастих фраз щось схоже на сімейну раду. Ранкова пошта завдала по їхніх статках останнього удару. Навіть меблі у їдальні — важкі, червоного дерева меблі — начебто похмуро чекали свого кінця.

Ту пусту балачку, однак, навряд чи можна було назвати радою. Дивним духом марноти віяло од цих молодиків, що сиділи, недбало розкинувшись на стільцях, курили і снували невиразні думки про майбутнє. Сестрі ― невисокій похмурій дівчині ― було двадцять сім років. Заміж вона не вийшла, жила з братами, проте своїм окремим життям. Її можна було б назвати гарною, коли б не цей вираз обличчя — незворушний, застиглий. «Як у бульдога», — казали брати.

Знадвору долинув кінський тупіт, і чоловіки ліниво обернулися до вікон. На дорогу, що ховалася за кущами гостролисту, чвалом вибігла з подвір’я четвірка ломовиків. Їх вигнали на розминку ― востаннє вигнали останніх коней, яким судилося пройти через їхні руки.

Проте в очах у хлопців не було ні любові, ні жалю. Життя їхнє пішло під укіс так круто, що страх перед катастрофою скував усі інші почуття.

А хлопці були непогані, всі троє. Найстарший, Джо, мав тридцять три роки, був широкоплечий і, можна сказати, вродливий. Обличчя його завжди пашіло рум’янцем, очі бездумно бігали, а темного вуса він мав звичку намотувати на товстий палець. Регочучи, Джо якось хтиво щирив зуби й іноді справляв враження трохи недоумкуватого. Тепер він дивився у вікно поглядом, застиглим від безпорадності, заціпенілим, мов у людини, яка летить у провалля.

Коні пробігли мимо. Усі четверо були пов’язані цугом. Важкими копитами вони розбризкували рідку чорну багнюку, гойдали розкішно-гладкими крижами, а завертаючи в провулок, який відходив від дороги, різко наддали ходу. У кожному їхньому русі вчувалася груба приспана сила й тупа покірливість тварин. Оглянувшись, конюх шарпнув за мотузку — і табунець поволі зник за рогом. Лише хвіст останнього коня, піднятий дугою над гладкими крижами, плив, погойдуючись, над кущами живоплоту.

Очі Джо застигли в безнадії. Коні були для нього мовби власним тілом. Йому здавалося, для нього все скінчено. Добре хоч в нього є наречена, тож її батько — управитель сусіднього маєтку — знайде для нього якусь роботу. Що ж, треба одружуватись та й запрягатися в ярмо… Життя своє він уже прожив, і віднині бути йому покірним ломовиком…

Джо одвернувся од вікна. У вухах досі лунало тупотіння копит, серце щеміло. Похапцем згріб з тарілок шкварки сала і, тихо свиснувши, кинув їх до каміна, собаці. Тер’єр став ковтати недоїдки.

— А-а, шельмо, ти б іще хотів, га? А нема-а!.. — вдоволено мовив Джо, коли той зазирнув йому в очі. Голос у Джо був тонкий і писклявий.

Сумно мельнувши хвостом, собака присів на задні лапи й знову ліг біля каміна, згорнувшись у клубок.

Над столом зависла безпорадна мовчанка. Джо не хотілося йти, поки не завершиться рада, і він неспокійно вовтузився на стільці.

Середнього брата, Фреда Генрі, хлопця жвавого й стрункого, коні схвилювали менше, ніж Джо. В ньому теж було щось від тварини, але не від тієї, яка ходить в ярмі: Фред Генрі належав до породи ватажків. Він легко міг укоськати найноровливішого жеребця і завжди тримався самовпевнено. Проте в справах житейських верховодити Фред Генрі не вмів, і тепер роздратовано поглядав на незворушне, непроникне обличчя сестри. Та ось його жорсткий каштановий вус сіпнувся вгору, оголюючи губу.

— Мейбл поїде до Люсі, поживе там трохи… Правда, Мейбл?

Дівчина не відповіла.

— А що ж тобі робити? — наполягав Фред Генрі.

— Іти в служниці, — бовкнув Джо.

Мейбл і оком не повела.

— Я, на її місці, пішов би на курси медсестер,— сказав наймолодший з братів, двадцятидвохрічний Малкольм. На цього рожевощокого хлопця в сім’ї досі дивились як на дитину.

Мейбл мовби не чула. Стільки вже років тут говорилося до неї — і про неї, — що вона й слухати перестала.

Мармуровий годинник на каміні стиха пробив півгодини. Собака звівся на ноги і став, очікувально дивлячись на господарів. Однак рада затяглася.

— Ну то гаразд, — вихопився раптом Джо. — Я пішов.

Він одсунув стільця і став на розчепірених ногах, чимось схожий на здибленого коня. Потім рушив до дверей, але біля каміна спинився — дуже-бо кортіло йому знати, хто що скаже чи зробить. Він заходився натоптувати люльку, водночас гукаючи до собаки своїм манірним, писклявим голосом:

— Хочеш піти зі мною? Еге ж, хочеш? А чи знаєш, куди я тепер піду?

Він випнув нижню щелепу і, прикривши люльку долонею, зосереджено пахкав, не зводячи з тер’єра бездумного погляду карих очей. Собака чекав, недовірливо й сумно помахуючи хвостом. Ноги в Джо були напівзігнуті, точнісінько як у коня.

— Ти отримала листа від Люсі? — спитав Фред Генрі

— Минулого тижня, — почулось у відповідь.

— І що ж вона пише?

Мовчанка.

— Запрошує тебе до себе чи ні? — не вгавав Фред Генрі.

— Так, якщо я хочу.

— Ну, то їдь! Відпиши — «приїду в понеділок».

Мовчанка.

— Отже, ти пишеш листа і їдеш до Люсі. Так чи ні? — Фред Генрі почав дратуватися.

Мейбл не озивалася. Якась напруженість і тиха безвихідь виповнили кімнату. Малкольм дурнувато посміхався.

— Мусиш на щось зважитися до середи, — голосно мовив Джо.

— А ні — шукай притулку на панелі!

Мейбл сиділа незворушна, тільки обличчя її потьмяніло.

Малкольм, що раз по раз поглядав у вікно, вигукнув раптом:

— Джек Фергюсон!

— Де?— голосно спитав Джо.

— Та ось пройшов попід вікнами.

— До нас?

Малкольм витяг шию.

— До нас.

Запала тиша. Мейбл не ворухнулася — сиділа на чільному місці, немов підсудна. З кухні почувся свист. Тер’єр з гавкотом звівся на ноги, але Джо уже відчинив двері, гукаючи:

— Заходь сюди!

У дверях з’явився молодик середнього зросту, в пальті й теплому шарфі бузкового кольору. Кашкет, якого він так і не зняв, сидів на самих вухах. Довгасте обличчя його було бліде, в очах проглядала втома.

— Привіт, Джеку! Здоров, Джеку! — в один голос гукнули Малкольм і Джо, а Фред Генрі сказав просто: — Джек!

— Як справи? — спитав той, звертаючись до Фреда.

— Без змін. Маємо вибратися звідси до середи. Ти що, застудився?

— Так, і то добряче.

— Чому ж ти не в ліжку?

— Я? Колись, може, і зляжу — коли ноги носити перестануть… — Говорив він з шотландським акцентом; голос у нього сів.

— Де це бачено, щоб лікар хрипів та ще й простуду розносив? ― задерикувато спитав Джо. — Не заздрю я твоїм хворим.

Лікар подивився на Джо.

— Ну, а ти на що скаржишся?

— Я? Скаржуся? Бодай тобі заціпило!

— Ти так турбуєшся про моїх хворих, я й подумав, чи ти сам, бува, не записався до них.

— Чорта з два — записався! Я з вашим братом ніколи діла не мав і, сподіваюсь, не матиму! — відрубав Джо.

Мейбл раптом встала й почала збирати тарілки. Лікар, здавалося, лише тепер помітив її, але не озвався до неї й словом. Навіть не привітався. Мейбл узяла тацю і вийшла з тією самою маскою незворушності на обличчі.

— То коли ви їдете? — спитав лікар.

— Я хочу встигнути на одинадцяту сорок, — сказав Малкольм.

— Береш двоколку, Джо?

— Беру. Хіба я не казав?

— Ну, то пора запрягати. Бувай здоровий, Джеку, якщо більше не побачимось.

Малкольм потис лікареві руку. Джо почвалав за ним, чимось схожий на побитого собаку.

— Ну й щастить вам — як утопленикам! — поспівчував лікар, залишившись наодинці з Фредом Генрі. — Отже, до середи?

— Сказано — до середи.

— А ти куди? В Нортгемптон?

― Куди ж іще?

— Біда…— мовив Фергюсон з тихим смутком у голосі.

Обидва помовчали.

— Уже все залагоджено, так?

— Та майже.

Знову мовчанка.

— Сумно мені буде без тебе, чоловіче, — признався лікар.

— І мені, ― відказав Фред Генрі.

— Звик я до тебе,— сказав Фергюсон і замовк.

Фред Генрі відвів погляд. Що тут скажеш? Повернулася Мейбл прибрати решту тарілок.

— А ви куди, міс Первін? — озвався лікар. — Поїдете до сестри?

Мейбл глянула на нього тим бентежним поглядом, що завжди приводив його в сум’яття, розбиваючи міцну шкаралупу його самовладання.

— Ні.

— А що ж ти робитимеш? Що?! — зірвався на крик Фред Генрі.

— Скажи, Бога ради, що ти надумала?!

Він дарма надривав голос. Мейбл відвернулася, роблячи, своє: вона склала білу скатертину й застелила стіл іншою, кольоровою. Лікар стежив за нею з цікавістю.

— Ну й уперта ж, відьма! Світ такої не бачив!.. — пробурмотів Фред Генрі.

Проте обличчя дівчини так і лишилося незворушним і байдужим. Вона спокійно зробила своє діло до кінця і вийшла.

Фред Генрі глянув їй услід, міцно стуливши губи; голубі очі його палали сердитим вогнем, обличчя скривилося від роздратування.

— Та їй хоч кілка на голові теши — однаково не доб’єшся нічого, — процідив він крізь зуби.

Лікар усміхнувся:

— То що ж усе-таки вона збирається робити?

— Убий, коли я знаю! — відказав Фред Генрі й замовк.

Фергюсон підвівся.

— Ми ще побачимось увечері, правда?

— Гм, а де? Приїдеш у Джесдейл?

— Не знаю… Он який нежить у мене. В усякому разі, зайду до нашої пивнички.

— А Мей із Ліззі хай проведуть один вечір без нас, так?

— Мабуть, так — якщо мені не покращає…

Удвох вони вийшли з дому — спочатку коридором, потім униз сходами до дверей чорного ходу. Будинок у Первінів був чималий, однак тепер, без челяді, він здавався нежилим. Двері чорного ходу виводили на бруковане подвір’ячко, за яким лежав широкий квадратний двір, вимощений битою цеглою. Обабіч там стояли стайні, а за стайнями тяглися вологі, незасніжені поля, розкидані по довколишніх пагорбах.

Стайні, проте, зяяли пусткою. Колишній глава сім’ї, Джозеф Первін — чоловік простий і неосвічений, — з часом забагатів, перепродуючи коней. При ньому в садибі аж роїлося: у стайнях було повно коней, на кухні — челяді. Завжди хтось приходив і хтось відходив. Та останнім часом Первінові не велося. Щоб поправити діло, старий одружився вдруге, проте незабаром помер. Після його смерті все пішло шкереберть, і не залишилось нічого — лише борги та погрози.

Уже не перший місяць цей великий дім тримався тільки на плечах Мейбл, що самотужки давала раду і господарству, і своїм непутящим братам. Вона порядкувала в домі вже років із десять, та коли грошей було вдосталь, вона могла почувати себе і гордою, і незалежною. Чоловіки не можуть без непристойностей? То й нехай. Про служниць ходить недобра слава? Можливо. У її братів позашлюбні діти? Ну що ж. Поки Мейбл мала гроші, вона почувала себе впевненою і цілком неприступною.

У них не бував ніхто — тільки баришники та ще якісь темні люди. Виїхала сестра — у Мейбл не стало й подруг. Та вона не нарікала: ходила до церкви, доглядала батька. Жила з думкою про матір ― та померла, коли дівчині виповнилося чотирнадцять. Матір вона любила. Батька любила теж, хоча по-іншому: вона залежала від батька, покладалася на нього. Правда, коли на п’ятдесят четвертому році життя він одружився вдруге, Мейбл розгнівалась, але потім… Потім він помер — і залишив їх по вуха в боргах.

Відколи їх обсіли злидні, Мейбл вистраждала чимало, одначе ніщо не могло зламати її гордощів — тих затятих, майже звіриних гордощів, які сиділи в кожному з Первінів. Та тепер уже все — кінець. Роздумувати тут нема чого. Вона завжди відчувала, що їй робити. Відбувала день за днем ― уперто, бездумно, і ось настала безвихідь, кінець. Годі вже їй ковзати тінню по вулиці, уникаючи чужого ока, годі принижуватися, купуючи найдешевші харчі. Кінець. Вона не переймалася ні своєю долею, ні чужою. Усім своїм єством дівчина відчувала, що наближається мить завершення, мить злиття із святая святих — з душею небіжчиці матері.

Пополудні вона поклала в сумку ножиці, губку, щітку й вийшла з дому. День був вітряний і сірий. Сумно зеленіли темні поля, окутані чорним димом, що тягся з ливарних цехів заводу. Мейбл рушила навпростець через містечко до цвинтаря; ішла, не підводячи голови, не озиваючись на привітання, — немов примара.

Тут, на кладовищі, вона завжди почувала себе вільною, мовби схованою від стороннього ока, хоча бачити міг її кожен, хто проходив попід цвинтарним муром. І все ж таки, тут, серед могил, вона почувала себе ніби на острівці і ставала недосяжною для світу.

Дбайливо підстригла траву на могилі, поправила блідо-рожеві хризантеми в бляшанці, зробленій у формі хреста. Потім, узявши на сусідній могилі порожній глек, принесла води й заходилася дбайливо — дуже дбайливо і дуже ретельно ― мити мармуровий надгробок.

Роблячи це, Мейбл відчувала глибоку втіху. Вона прийшла до матері, й усвідомлення цього сповнювало її душу безмежним щастям. Свідомість виконаного обов’язку якимсь незбагненним чином єднала її з матір’ю. Адже світ, у якому вона поки що жила, був для неї чимось менш реальним, аніж світ смерті, де тепер перебувала її мати.

Дім містечкового лікаря стояв поруч із церквою. Фергюсон був у нього за помічника і тяг на собі всю чорну роботу. Він саме поспішав на черговий виклик, коли, мимохідь кинувши оком на кладовище, одразу помітив жіночу постать, схилену над могилою. І такою самотністю повіяло від тієї постаті, що й світ довкола неї видався йому чужим і ворожим. Дивне, неземне почуття забриніло в його душі. Фергюсон сповільнив ходу — дивився на дівчину, мов зачарований.

Мейбл, мабуть, відчула той погляд і підвела голову. Очі їхні стрілися — раз, удруге, — і кожному з двох здалося, ніби йому заглянули просто в душу.

Фергюсон, вітаючись, підняв кашкета і пішов далі. А в пам’яті його закарбувався чіткий, як видіння, спомин: кладовище, могильний камінь, дівоче обличчя над ним і бентежний погляд великих очей. Вона зачарувала, зачаклувала його тим поглядом; якась неподоланна сила струменіла з тих очей, владно огортаючи його, проникаючи йому в кров, як сильнодіючі ліки. Ще хвилину тому кволий і розбитий, він відчув, як повертається до нього життя, як розвіюється звичне роздратування.

Повернувшись у приймальню, він похапцем понаповнював дешевими ліками пляшечки, що їх принесли хворі, з тим самим гарячковим поспіхом обійшов виклики, тепер уже в іншому районі містечка. Фергюсон, коли тільки міг, ходив пішки, а надто як нездужав. Він вірив, що, рухаючись, скоріше здолає будь-яку хворість.

На місто спадав мертвотно-сірий присмерк, по-зимовому холодний, і від цього вогкого холоду тіло поволі промерзало наскрізь, а думки та почуття ціпеніли. Та й навіщо вони йому, думки й почуття?.. Посипаною шлаком стежкою він зійшов на пагорб і зупинився. Внизу з одного боку стелилася темна зелень полів, з другого ― купчилося містечко: присадкуваті непоказні будиночки, в яких, здавалося, ніхто й не живе, шпичаста вежа церкви посередині. На найближчій до нього околиці, що сповзала в улоговину, виднілася садиба Первінів. Стайні, комори — все це лежало перед ним, мов на тарілці. Більш не доведеться йому туди ходити. Єдині люди, близькі йому в цьому чужому, непривітному місті — та й тих він втратив!.. Тепер лиш одне попереду — робота. Не робота, а мука: вічна біганина від дому до дому — шахтарі й ливарники, ливарники і шахтарі… І все ж таки Фергюсон, хоч як стомлювався від викликів, а любив бувати в тих робітничих оселях, де життя кипіло пристрастями. Там він ніби вливався в найпотаємнішу течію цього життя, і це збуджувало й заспокоювало його водночас. Постійно твердячи, що ненавидить «цю діру», він насправді любив її; спілкування з людьми грубої, але щирої вдачі впливало на нього, як алкоголь.

На дні мілкої, просяклої вологістю западини лежав квадратик глибокого ставу. Поволі мандруючи по схилах, зіркий погляд лікаря наштовхнувся на постать у чорному, що спускалася до ставка. Він придивився пильніше: постать ковзнула крізь огорожу, що оточувала ставок, і наближалася до води. Та це ж Мейбл Первін! Думка вмить напружилась, ожила.

Чого вона йде туди? Фергюсон прикипів поглядом до чорної постаті, що ворушилася на дні вже оповитої сутінками западини. Розрізнити її в темряві міг хіба що ясновидець, і, мабуть, він бачив її не так очима, як внутрішнім зором. Але бачив усе ж таки, бачив і свідомо не спускав з неї очей, стежив за кожним її кроком, бо знав, що інакше ця погрозлива темрява проковтне її навіки.

А дівчина усе ближче підходила до ставка, рішуча й зосереджена, рухаючись мовби не з власної волі. На мить спинилась на березі, а тоді, так і не підвівши голови, повільно ступила у воду.

Фергюсон закляк. Маленька чорна постать відходила далі й далі від берега, повільно опускаючись у нерухому гладінь ставка. Вода вже сягала її грудей, але дівчина не зупинялась і за мить розчинилася в мертвій вечірній сутіні.

— От тобі й маєш! Хто б міг подумати!.. — видихнув лікар і кинувся бігти, грузнучи в землі, продираючись крізь кущі,— біг униз, на дно холодної, байдужної темряви. Кілька хвилин — і він на березі ставка хапає ротом повітря, просвердлюючи очима мертву товщу води, але не бачить нічого… Ага, онде щось темніє під водою, біля самої поверхні,— може, то її чорна сукня?

Фергюсон відважно ступив у ставок. Дно було грузьке — він одразу опинився в крижаній воді по коліна. За кожним кроком з дна підіймалася хмара мулу і била в ніздрі гнилизною. Він задихався під цього огидного смороду та, перемагаючи себе, заходив щоразу глибше. Вода повзла вгору по стегнах — ось вона вже накрила живіт, ковтнула його до половини. Ноги грузли, дно було нерівне, і він боявся впасти у воду з головою — боявся, бо плавати зовсім не вмів.

Він присів і помацав довкола себе руками. Груди обдало холодом. Ще просунувся вперед і ще поводив руками під водою. Раптом щось ковзнуло по пальцях — тканина. Він відчайдушне рвонувся туди і, втративши рівновагу, пішов під воду. Кілька жахливих секунд, поки він, захлинаючись, шалено борсався у смердючій рідині, видалися йому вічністю. Нарешті став на ноги і випростався, важко дихаючи, напівпритомно розглядаючись довкола, — живий.

Тіло випливло зовсім поруч; піймавши край сукні, він притяг його до себе, тоді обернувся й поволі рушив до берега. Дно з кожним кроком підіймало його вище й вище, і коли вода зміліла до рівня колін, він з полегкістю зітхнув, радіючи, що нарешті вирвався зі ставка. Узявши дівчину на руки, він пошкандибав до берега — геть від тієї страшної, грузької прірви.

Просяклу водою, бездиханну, Фергюсон опустив дівчину на землю і став приводити її до тями. Ось із рота порснув струмінь води, і незабаром він почув, що вона дихає — дихає, спокійно й розмірено. Ще трохи — і тіло під його пальцями почало наливатися життям. Дівчина приходила в себе. Він витер їй обличчя, загорнув її в своє пальто і, заточуючись, поніс навпростець через поля — у темний, невиразний, повитий присмерком світ.

Нечувано довгим виявився для нього той шлях, та й ноша була нелегка — здавалось, не донести її ніколи… Та ось уже стайні, ось подвір’я і — дім. Фергюсон зайшов у кухню і поклав дівчину на підлогу біля каміна. Гукнув — нікого, порожньо, тільки в каміні горить вогонь.

Він опустився біля неї на коліна. Дівчина дихала рівно й дивилася на нього начебто притомними, широко розкритими очима. І все-таки чогось бракувало тому поглядові: свідомість прокинулась у ній лише наполовину.

Він роздягнув її — мокрий одяг відгонив болотом. Витер тіло насухо й загорнув у простирадла, які знайшов нагорі і нагрів біля вогню; тоді кинувся шукати спирт. В їдальні знайшлося трохи віскі. Ковтнув трохи сам, а решту вилив у рот дівчині.

Це подіяло відразу. Мейбл наполохано втупилась йому в обличчя, наче тільки щойно усвідомила, хто перед нею.

— Доктор Фергюсон?

— Я вас слухаю, — кинув він, стягуючи з себе мокрий піджак. Нагорі, мабуть, знайдеться у що перевдягтися. Запах застояної, багнистої води був нестерпний, і до того ж він смертельно тривожився за власне здоров’я.

— Що я наробила? — спитала дівчина.

— Скупалась у ставку.

Він тремтів, мов у пропасниці, і ледь спромігся па відповідь. Стояв і дивився безпорадно в її широко розкриті очі. У голові паморочилось. Та ось лихоманка вщухла, і дух його поволі ожив — ще темний, незрячий, але знову міцний, як завжди.

— Я була несповна розуму?
Дівчина не зводила з нього очей.

— У ту мить, може, й були, — сказав Фергюсон. Хвороблива напруга спала, і він заспокоївся.

— Я й зараз несповна розуму? — спитала Мейбл.

— Зараз? — Він замислився. — Ні, зараз, по-моєму, ні, — сказав він щиро й тут-таки відвернувся, наляканий невиразним відчуттям, що в чомусь він поступається перед нею, перед її пильним, незворушним поглядом. — Ви не скажете, у що б мені перевдягтися?

— І ви ради мене кинулись у воду?

— Кинувся? Та ні, тільки забрів. Хоч довелося, правда, й пірнути.

Запала тиша. Він вагався: йому кортіло піти нагору, одягтися в сухе, але щось бентежило душу. Ця дівчина немов прив’язала його до себе. Його воля наче заснула, і він стояв, мокрий, як хлющ, нездатний зрушити з місця. А всередині розливалася якась дивна теплінь…

— Навіщо ви це зробили?

— Бо не хотів, щоб ви вчинили таку дурницю.

— Дурницю? — Вона лежала на підлозі, з диванною подушкою під головою, і далі дивилася на нього великими очима. — Зовсім не дурницю. Мені краще знати.

— Піду скину це з себе, — мовив він, однак не знайшов у собі сили, щоб одірватися од неї, поки вона сама не скаже, щоб він ішов. Наче всю його силу, всю міць забрала вона й затисла в долоню, і визволитися він не міг. Або ж не хотів.

Раптом вона трохи підвелася і тільки тепер, відчувши дотик простирадел до голого тіла, збагнула, що з нею. Очі її дико зблиснули й забігали по кімнаті, ніби чогось шукаючи. «Справді мов божевільна», — подумав він злякано.

— Хто мене роздягнув? — спитала вона, побачивши свої речі, розкидані по підлозі, і знов прикипіла поглядом до його обличчя.

— Я… Приводив вас до тями.

Напіврозтулені уста її на мить завмерли, очі сповнилися благоговіння.

— То ви любите мене?..

Він мовчав. Лише дивився на неї зачудовано, і душа його танула, наче сніг.

Дівчина підповзла до нього, обняла його за коліна: притулилась, пригорнулась, міцно-міцно стискала його ноги, тулила їх до своїх грудей, до обличчя, не ховаючи очей — відмолоділих, покірних, променистих очей, що буяли радістю першого пізнання.

— Ти любиш мене…— шепотіла вона в дивному піднесенні, сповнена жадання, і радості, і довір’я. — Любиш… Любиш, я знаю…

Обціловувала його ноги, прикриті мокрими холошами штанів, — цілувала палко, не соромлячись, мов у самозабутті.

А він, ошелешений, наляканий, дивився на її мокре, сплутане волосся, на голі плечі, що тремтіли в тваринному шалі… Любити її? Таке йому й на думку не спадало, та й бажання такого не було. Звичайно, він врятував її, він боровся за її життя, як лікар бореться за життя хворого. Але й гадки не мав про щось таке! Е ні, така інтимність — просто несмак, це принижує його професійну честь! Який жах — вона з цими своїми обіймами! Який жах!.. Різка хвиля обурення залила його, він хотів відсахнутись і — не зміг…

А вона дивилась на нього закоханим, самовідданим поглядом, очі її сяяли несамовитою радістю. Усе її обличчя світилося почуттям, якому несила опиратися… І все ж — він ніколи не прагнув кохати її. Ніколи! Щось уперто твердило в ньому: ні!..

— Ти кохаєш мене… — з глибокою, побожною переконаністю шепотіла вона. — Кохаєш…

Її руки поривали його до себе, а він ніяк не міг побороти свого страху — страху та огиди. Справді ж бо — він і гадки не мав про кохання, а тут…

Втрачаючи рівновагу, він мимоволі вхопився за її голе плече. І те податливе плече обпалило його вогнем. Усе його єство було проти цього кохання… Але яке диво, оця ніжна шкіра під пальцями, це осяйне, променисте обличчя… А що, як вона божевільна? Ні, він не піддасться — це було б жахливо… А серце щеміло…

Він одвернувся, уникаючи дивитися на неї. Втупився поглядом у двері, проте руки не забрав. Раптом вона завмерла. Він глянув: страх і сумнів з’явились у її широко відкритих очах; обличчя згасало, поволі затьмарюючись страшною, землистою тінню. Болем пекли його ті очі, а на денці болю виднілася смерть… О, це було нестерпно!

І він піддався. Душа стогнала, але серце вже пливло їй назустріч, і вуста усміхнулись несподівано ніжно. Її очі, що наче прикипіли до його обличчя, почали виповнюватися слізьми. Він зачудовано дивився в маленькі кринички, що поволі наливалися чистою водою, і серце його палало і плавилось.

Дивитися на неї було нестерпно. Він упав навколішки, обхопив її голову руками і притулив до себе. Серце його вибухнуло і тепер горіло в грудях, неначе в агонії. Вона затихла, тільки гарячі краплини сліз капали йому на шию.

Він відчував, як від западинки до западинки котяться по його шиї мокрі, гарячі краплі, і не смів ворухнутися. Він застиг, він розчинився у вічності, прагнучи тільки одного: тулити цю голівку до себе якомога міцніше. Він не дасть їй вислизнути, нізащо не випустить її зі своїх рук. Хай би ця мить тривала вічно, а цей біль у серці не вщухав ніколи — бо то його життя так болить, його життя…

Невидющим поглядом він дивився на темні, вологі її коси, аж раптом у ніздрі йому вдарив запах застояної води. І саме в ту мить вона підвела голову і глянула на нього очима, повними бездонного смутку. Він злякався тих очей і став цілувати її, сам не усвідомлюючи, що робить, — тільки б не дивилась вона на нього таким невимовно тужливим поглядом!..

Коли вона знову підвела голову, щоки її жевріли легким рум’янцем, а очі знову зайнялись незбагненним полум’ям радості, від якої йому стало моторошно. Але хай краще радість — аби не сумнів. Сумніву в її погляді він боявся ще більше.

— Кохаєш мене? — спитала вона не зовсім упевнено.

— Кохаю…

Слово те далося йому з мукою. Не тому, що казав він неправду. Це була правда, тільки правда надто болюча, і признатись у ній було однаково, що оголити свіжу рану на серці. Йому й досі не хотілося вірити, що це правда.

Вона наблизила уста, і він поцілував її тим нескінчено-довгим, ніжним поцілунком, який єднає навіки. Цілував, а в самого серце стискалося в грудях: хіба хотів він цього кохання? Та тепер уже все. Він переступив через безодню, і все, що було там, позаду, зів’яло, всохло й перетворилося на попіл.

Після поцілунку сльози знову навернулися їй на очі. Сиділа нерухома, склавши руки на колінах і схиливши голову вбік, а краплини котилися по щоках. Тихо, дуже тихо сиділи вони одне навпроти одного і мовчали. Гострий щем у серці ріс і, здавалося, розходився по тілу. Кохати її! І це називається коханням? Отак, одним махом, розітнути людині груди! І кому — лікареві! Ото сміялися б з нього, якби тільки дізналися! На думку, що хтось може дізнатись, йому стало нестерпно боляче.

Пронизаний цим пекучим болем, він раптом згадав про неї. Дівчина сиділа з похиленою головою, по щоці котилася сльоза. Несподівано він помітив, що одне плече в неї зовсім оголене, що простирадло сповзло і відкрило руку й маленьку грудь, ледь видну в темряві, — він помітив це і весь спалахнув.

— Чого ти плачеш?— спитав якимсь дивним голосом.

— Що ти, я не плачу… — відповіла вона ніби злякано.

Він м’яко стиснув її голу руку.

— Я ж кохаю тебе! Кохаю!

Голос його — тихий і лагідний — тремтів.

Дівчина зіщулилась, опустила голову, збентежена вкрадливим потиском його руки.

— Я піду, — озвалась вона нарешті. — Принесу тобі одяг.

— Не треба, все гаразд.

— Ні, я піду. Хочу, щоб ти перевдягся.

Він забрав руку. Не зводячи з нього наляканого погляду, вона зручніше загорнулася в простирадло, але не підводилась.

— Поцілуй мене,— попросила знеможено.

Поцілунок був уривчастий, неохочий.

Ще мить, і вона рвучко підвелася, заплутавшись у тих своїх шатах.

Він бачив її замішання, але вперто дивився, як вона борсається, намагаючись загорнутися як слід. Знав, що сковує її тим поглядом, і дивився — вперто й безжалісно. А коли вона пішла таки, тягнучи за собою простирадло і майнувши з-під нього білим вигином литки, він марно спробував пригадати, яке ж воно, її тіло. Тоді, коли він загортав його власними руками, йому й на думку не спало запам’ятовувати — тоді ще вона була для нього нічим. А тепер пам’ять сама бунтувала — пам’ять стерла той час, коли вона була для нього нічим…

Десь у домі щось загуркотіло, аж він здригнувся, і долинув її голос:

— Ось одежа, візьми!

Підійшовши до сходів, куди вона кинула одяг, він узяв усе, тоді повернувся назад, витерся й одягнувся. Ну й вигляд!

Посміхаючись сам до себе, підкинув у вогонь, що почав уже пригасати, трохи вугілля. У кухні зовсім стемніло, тільки у вікно, ледь пробиваючись крізь гілля гостролисту, падало світло від вуличного ліхтаря. На каміні знайшлися сірники, і він запалив газ. Тоді взявся до мокрої одежі. Свою, випорожнивши кишені, кинув купою в комірчині, де мили посуд, просто на підлогу; а її речі обережно позгортав і поклав на бак для води.

Годинник його зупинився. Настінний показував, шосту. Треба йти назад у приймальню. Він чекав її і не міг дочекатися.

— Мені треба йти! — гукнув він у темряву сходів і майже відразу почув її кроки.

На ній була її найкраща сукня з чорного крепу, волосся гладко зачесане, хоча й досі вологе. Дівчина глянула на нього і мимоволі всміхнулася.

— У цій одежі ти мені не подобаєшся, — сказала вона.

— Кумедний, правда?

Обом було ніяково.

— Я зготую чай, — запропонувала вона.

— Ні, мені треба йти.

— Треба йти?

Знову погляд збентежений, і сумнів, і очі великі-великі. А в серці — гострий біль, і він зрозумів: кохаю!.. Підійшов і нахилився поцілувати її — поцілував ніжно, пристрасно, вихлюпнувши весь той щем у поцілунку.

— У мене ж волосся смердить… — шепотіла вона розгублено.

— Яка ж я бридка, яка я бридка! Не треба… я ж така страшенно бридка… — Вона зайшлася гірким, розпачливим плачем. — Неправда… що ти кохаєш… що хочеш… таку негарну…

— Дурненька, що ти кажеш, дурненька, — примовляв він заспокійливо і цілував її, пригортав до себе: — Я тебе хочу… Люблю тебе і хочу, щоб ми одружилися… Ми з тобою одружимося — скоро, дуже скоро, хоч би й завтра!

— Гидка!..— кричала вона, захлинаючись від ридань. —Я сама собі гидка!.. І тобі гидка, я знаю!

— Ні, я хочу тебе… я люблю тебе… — тупо повторював він. І дивний тон його голосу лякав її чи не дужче, ніж думка, що він може відвернутися від неї назавжди…