Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. IV

 

Розділ IV. Гамлет

Hamlet

 

Основну тему Гамлета окреслює сам Принц словами:

Хоч як доброчесність прищеплюй до нашого старого пня, грішний дух залишиться.1

Що значить: “Нема сенсу ліпити одну-дві поверхові чесноти до нашого пня – тобто первородного гріха, яким насякла наша природа, раз, незалежно від подібних чеснот, від нас і далі тхнутиме по-старому”. Але щоб до кінця виразити, що він мав на думці, мусимо додати: “Є тільки одна річ, здатна позбавити нас «грішного духу», – помста [revenge2], інакше кажучи – повна перестановка, цілковита відміна [reversal] стану справ, який призвів до Гріхопадіння”.

У своєму впливі на нас священне мистецтво3 – наче кинутий у воду камінь. Щоразу ширші брижі ілюструють безконечну низку відлунь, які викликає – чи може викликати – в душі зроблене ним враження, наладоване (як воно є) кількома значеннями на різних рівнях. Одне значення, як ми бачили, може відкриватися в інше, глибше,4 що лежить за ним. У цей спосіб священне мистецтво передає набагато більше, ніж нам здається, – іноді багато більше навіть, ніж ум може бути того свідомий а чи здатний прийняти звичайним чином, як науку.

Зайве казати, що найперше враження мусить захопити і ум, і емоції. Згідно з буквальним значенням Гамлета, наше уявлення про те, в чому вина Королеви Гертруди, виходить далеко за межі гріховного шлюбу з братом покійного чоловіка, так само як нам подають чимало серйозних і очевидних причин, чому Гамлет повинен убити Клавдія, – досить, принаймні, аби ми забули на час, що помста – діло нехристиянське. І тим не менше, правдою буде сказати, що буквальне значення цієї п’єси і глибоке чуття нагальності, яке впоює в нас Шекспір, не вкладаються в спільну мірку. Так само й вина Королеви здається якоюсь таємничо бездонною. Більше того, весь час, поки ми в театрі, нас не покидає відчуття, що помста – найважливіша на світі річ; і ми не помиляємось, бо нема нічого важливішого, та й нічого більш християнського, ніж те, що криється тут за символом помсти.

Одкровення, яке дав Дух Гамлетові, – коли йдеться про його символічне значення, – це головоломка з кількома відсутніми компонентами, і знайти їх не так важко, виходячи з тих, які у нас є: сад з його фруктовими деревами, змій, винувата жінка. Без сумніву, маємо тут історію Книги Буття. Явно є тут і першонаслідок Гріхопадіння – гріх братовбивства. Та й саме Падіння було убивством теж – убивством а чи усмертненням [making mortal] Адама змієм, а заказаний плід був «отрутою» − оруддям убивства.

Королева не просто є матір’ю Гамлета; вона – це ціла його родова лінія, що веде до самої Єви, а як Єва вона представляє, загалом беручи, гріховну людську душу, зокрема її пасивний аспект. Інакше кажучи, вона представляє ту пасивність, яка в первозданному стані людини була звернена до Небес і яка, втративши зв’язок з Духом, підпала під більший чи менший вплив диявола – чи, кажучи словами п’єси, «відчувши пересит на божественному ложі, потяглася до покидьків».  Як батька з сином у Генріху IV, так і матір з сином тут можна розглядати окремо, як представників ‘Кожної Людини’ [‘Everyman’], та разом вони – одна гріховна душа, а сам Гамлет представляє її активний аспект – її совість і її інтелігентність. Ставлення сина до матері, для багатьох доволі загадкове, що породило не одне гротескне тлумачення, є цілком поясненне, коли зважити, що алегорично мати і син – це одна особистість, різні здатності [faculties] однієї і тієї ж душі.

На відміну від автора епічної поеми, простір у розпорядженні драматурга дуже обмежений. Відтак він часто вирішує зводити більш ніж одноповерховий будинок. Душа в Гамлеті представлена не лише Принцом і його матір’ю: стан її відбитий у стані держави. Хай паралельного сюжету з громадянською війною, як у Генріху IV, тут і нема, та тим не менше, є якась гнилизна в Данськім королівстві, звихнувся час і треба той вивих направляти.5 Більше того, паралеллю до всієї дії п’єси є те, що душа Короля Гамлета переходить Чистилище.

Покійний Король представляє  собою ще один аспект. Як Адам був не просто людиною, що впала,6 а й найдосконалішим створінням, створеним за образом Бога, так і Король Гамлет, що в певному сенсі є відповідником Адама, − це не тільки хтось, хто проходить чистилище [a purgatorial pilgrim], а й символ втраченого людиною стану Раю. Завдяки цьому його аспекту він говорить про власний шлюб з Гертрудою як про «божественне ложе», а Гамлет говорить про нього мовою людської досконалості:

Сполука всіх чеснот в єдинім тілі,  
Де кожний бог лишив свою печать,  
Щоб світ пізнав достойний образ мужа.7

 Завдяки цьому ж аспекту він служить духовним наставником для сина.

Різницю між звичайною побожністю і містикою можна стисло окреслити так, що посполито побожна людина сприймає історію Райського Саду здебільшого об’єктивно – незалежно від того, як її розуміє – буквально чи алегорично. Містик же сприймає її суб’єктивно – як щось, що надзвичайно, прямо і безпосередньо стосується його самого. Знову ж таки, посполито побожна людина усвідомлює існування диявола, але практично (а то й теоретично) вважає його менш-більш безпечним і, можна сказати, уявлення не має про те, якою мірою сама йому служить. Загалом вона вельми піддається ілюзії нейтральності. Але містик знає: більшість того, що здається нейтральним, − небезпечне, і що можна, посміхаючися, бути негідником.8 Дух втаємничує Гамлета в містерії, доносячи до нього правду Падіння не як віддалений історичний факт, а як безпосередню, пронизуючу життя дійсність, як гострий біль, що не дає його душі хвилини спочинку; і кожна людина, фактично, є в точно тій самій ситуації, що й Принц Данії, − якби тільки вона це знала, тобто, якби була не така

в’яла, як ситняг спокійний,  
що вгноює так рясно берег Лети.9

Те, що Дух каже Гамлетові, можна було б перефразувати: «Останнім часом ти відчував, що щось тут не гаразд.10 Я прийшов підтвердити твої найгірші передчуття і вказати лік. Оскільки диявол відняв у людини її первородне право, то в неї є один спосіб повернути втрачене – відомстити грабіжникові».

З усім запалом неофіта, у відповідь на останній батьків заклик – «Пам’ятай!», Принц каже:

                          За тебе пам’ятать?  
Ще б пак! З табличок пам’яті моєї  
Зітру до тла всі записи пусті,  
Всі книжні мислі, всі сліди булого,  
Що юність їх підмітила для себе;  
І, не сусідячи ні з чим земним,  
У книзі мого мозку оживе  
Твій заповіт.11

З мирської точки зору духовна мудрість – це своєрідне божевілля; тож божевілля може, в певних контекстах, послужити символом духовної мудрості. Шекспір у п’єсах не раз користає з цієї можливості, а в Гамлеті, на додачу до очевидного (поверхневого) значення – функції стратегії та прикриття, личина божевільного чи блазня,12 яку вдягає Принц, служить передовсім для підкреслення радикальної зміни, що сталася в його житті. У його монологах на самоті нема й знаку божевілля, але як тільки він повертається лицем до світу, − тобто коли, відразу після відходу Духа, з’являються Гораціо з Марцеллом, − щойно набутий духовний світогляд, який переповнює його душу до грані вибуху, знаходить вихід в тому, що для Гораціо – лише безладний вихор диких слів.13 Саме під прикриттям цієї «дикості» Шекспір на мить дає глибокому значенню п’єси піднятися на поверхню, бо Гамлет говорить ось що:

Отож, без зайвих слів, чи нам не краще  
потиснути долоні й розійтись?  
Ви йдіть, куди бажання й справи кличуть:  
всі люди мають справу і бажання,  
кожен свою − і я, убогий, теж;
я, бачте, йду молитись.14

А молитва, до якої, в найширшому значенні слова, зводяться, можна сказати, всі форми богослужіння, є, по суті, головним оруддям ‘помсти’ [‘revenge’].

Однак Гораціо з Марцеллом не є представниками світу в Гамлеті – це їхня припадкова функція в цій сцені: вони – це перші живі створіння, яких щойно ініційованому Гамлетові дано побачити. Та вони скоро стають його частковими повірниками, а згодом він в усьому звірятиметься Гораціо. Світ – не тільки з його нерозумінням, а й з його спокусами, з усім тим у “звичайному житті”, від чого важко відмовитись, але з чим той, хто склав обітниці, мусить повністю зірвати, лишивши його позаду, − є зведений в особі Офелії. Наступний свій візит до Офелії, описаний нею батькові, Гамлет, схоже, робив з марною надією, що, можливо, й не треба буде цілком зривати зі світом, чи що, може, вдасться забрати, так би мовити, світ із собою. Та, глянувши їй в обличчя, він бачить, що мусить іти своєю стезею сам: Офелія нездатна розділити з ним його таємницю – і покидає її без слова.

В епізоді, де Гамлет каже їй іти в черниці (і де ми вперше бачимо їх разом), Шекспір знов дозволяє глибшому значенню п’єси виринути на поверхню під прикриттям Гамлетового “божевілля”.15 Перша частина духовної стезі – це ‘сходження в Пекло’. Глибше значення Дантового Inferno – це сходження Данте в приховані глибини його власної душі.16 Неофіт мусить спочатку звідати, що таке ‘первородний гріх’; він мусить пізнати можливості, які лежать, майже неочікувані, під поверхнею ілюзії  «досить-таки-порядності».17 Суть усього сказаного Гамлетом Офелії у цьому епізоді зводиться до одного монологу:

Іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників? Сам я досить-таки порядний, а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, честолюбний. У мене напохваті стільки гріхів, що мені їх ні думкою не здумати, ні уявою не змалювати, ні часу не стане здійснити. Що ж робити таким, як я, плазуючи між небом і землею? Всі ми затяті пройдисвіти; не вір нікому з нас. Один тобі шлях – у черниці.18

Деінде ‘сходження в Пекло’ – тобто відкриття гріховних властивостей душі, які досі були невідомі, − приймає форму реального здійснення отих гріхів: так стається, наприклад, з Анджело у Мірі за міру і Леонтом у Зимовій казці. Те ж саме можна сказати про Макбета, але його ‘сходження’, як побачимо, іншого роду.

Попри Гамлетову “личину божевільного”, все, що він каже Офелії в епізоді ‘іди у черниці’, має глибокий сенс. Але “світ” його не розуміє; для Офелії все це – лиш «хрипке, незграйне дзеленчання».19

У Божественній комедії відкриття найгірших можливостей душі й очищення від них трактуються окремо. Inferno і, за ним, Purgatorio – це якби вичерпна Сповідь, за якою йде повне Розгрішення.  Такого окремого трактування вимагає і архітектоніка Дантової поеми, і той факт, що вона має есхатологічне, як також містичне значення. Часом, як ми побачимо, Шекспір також трактує ці дві фази окремо, але частіше, як у Гамлеті, він представляє їх як такі, що відбуваються одночасно. Убивство Клавдія стане знаком досягнення не тільки дна Пекла, а й вершини Гори Чистилища, бо помста – це очищення.

Коли Гамлет, прямуючи на розмову з матір’ю, натрапляє на Клавдія за молитвою і, готовий убити його, цього не робить, то не робить на тій підставі, що вбити його під час молитви буде рівноцінним посиланню його до неба, а «це ж нагорода, плата, а не помста».20 Згідно з поверхневим значенням – тобто коли Гамлета сприймати як драму-мораліте, відмова Принца убити Клавдія в цю хвилину подиктована його нездарністю до активної дії, хапанням за будь-який привід для зволікань. На цьому рівні не надто прозірливе око треба скерувати до приводу, який прямо дається в тексті. Та все одно трудно  його прийняти як такий, що в цю мить прийшов Гамлетові до голови і він без роздумувань вхопився за нього, бо пізніше у п’єсі Гамлет свідомо посилає Розенкранца з Гільденстерном на наглу смерть, не давши і часу на покаяння,21 не знаючи навіть, причетні вони до замаху на його життя чи ні – а з усього судячи, ні.  Не так трудно нам прийняти нормальну ідею помсти, навіть у драмі-мораліте, бо помста є – чи може бути – іншим іменням справедливості. Але який інший гріх може стати в порівняння з нещадно твердим рішенням послати чиюсь душу до Пекла?22 І як узгоджується ця страшна злоба з фактом, що Гамлет, без сумніву, – людина високошляхетна й великодушна, повна любові до добра й нетерпима до зла – можна сказати, священик від природи: он як його мудра, благодатна проповідь у подальшій сцені бере його матір за серце? Під оглядом цих питань треба визнати, що в цьому місці глибинне значення п’єси йде чи не врозріз із поверхневим. Але коли збагнути те, глибше, значення, труднощі зникають. Помста дияволові має бути абсолютна. Тут не може бути виправдань. Жодних вагань, жодних компромісів. Тільки час іще не доспів. Убити Клавдія в цей момент – це не помста, а отже, й не самоочищення, бо Клавдій не є сам собою. Іноді найгірші можливості душі проявляються тільки частково – так, що позбутися їх досить легко. Але ставши на прю з ними в такі моменти, годі сподіватися викорінити їх дотла – тільки коли ці можливості постануть у всій своїй природі, коли забуяють у своїй злотворній повноті, тільки тоді буде можна, придушивши їх, завдати їм смертельного удару чи рани. Як каже Гамлет:

Коли він п’яний спить чи буде в гніві,  
Чи в кровозмісних втіхах на постелі,
У грі, блюзнірстві чи за іншим ділом,
Де й не війне спасінням, – отоді  
Штрикай, щоб п’ятами вбрикнув він небо,
Щоб душу, кляту й чорну, ніби пекло
У пекло ж і поніс.23

Даній сцені ще далеко до того, щоб диявол у Клавдії постав у своїй повноті. Дракон ще не вийшов з укриття. Чи, інакше кажучи, Гамлет ще не сягнув дна Пекла. Він навіть не мав ще жодної нагоди прямо спізнати всю силу Клавдієвого зла. Все, що він досвідчив досі, було відносно непряме – порівняно, скажімо, з досвідом, коли він відкриває листа до короля англійського й читає Клавдієві вказівки, що з прибуттям в Англію слід негайно стяти йому голову; але саме дно Пекла буде досягнуто тільки тоді, коли Королева лежатиме мертва, а власне тіло Гамлета вже прийняло трутизну. В міжчасі, до того як убити великого диявола, він має розправитися з меншими – Полонієм, Розенкранцом та ГІльденстерном; і, подібно як Дантова “жорстокість” супроти деяких страждальців, яких Данте бачить у Пеклі, Гамлетова позиція тут же стає зрозумілою, прийнятною і узгоджується зі шляхетністю його натури, як тільки ми усвідомимо, що всі жертви його помсти – це, в певному розумінні, частина його самого.

Що досі найбільше вадило Гамлету на його шляху – це певна апатія, млявість, брак запалу.  «Марнуючий і час, і запал»24 − так каже він про себе. Основна підстава цієї нерішучості, головна причина, чому мови не може бути про те, аби вбити Клавдія у цей момент п’єси, − та, що душа є поділена сама супроти себе, все ще будучи (остільки, оскільки її представляє Королева) під владою Диявола. Певне злютування душі відбувається щойно в наступній сцені – коли Гамлет завойовує матір на свою сторону.

Ця сцена є, так би мовити, центром п’єси. Уособлюючи душу, що боїться власної совісті, Королева боїться свого сина і не підпускає його близько. Навіть зараз, коли обом випало нарешті побути разом на самоті, вона надумала – радше скажімо, охоче погодилась – впустити третю особу, одного з вивідачів Диявола, що ховається за завісою. Полоній – втілення лицемірства. Його присутність на початку цієї сцени означує присутність у душі рішення триматися так, ніби їй нічого закинути.25 Перші слова Королеви, адресовані Гамлетові, безсоромно нахабні:

Ти, Гамлете, образив свого батька.26

Та коли меч Гамлета проколює тіло Полонія, совість проривається крізь маску душі, якою служить їй самовиправдання, і, відкрившись для можливого вторгнення в кінці, душа змушена слухати, що каже їй її краще ‘я’:

Ви ж не ламайте рук. Спокійно! Сядьте,  
І мушу я зламати серце вам,  
Якщо воно не зроблене з металу
Й не збронзовіло так у клятій звичці,  
Щоб стати панцером проти чуття.27

 Вкінці у Королеви вихоплюється:

Гамлете, замовч!
Ти очі скерував мені у душу,
А там такі зернисті чорні плями,
Що їх нічим не вибілиш.28

Як тільки розкаяння душі досягнуто, тут же з’являється її добрий ангел. Гертруда, що представляє нижчу половину душі, не здатна прямо відчути ту духовну силу, яку представляє дух її покійного чоловіка, зате Гамлет її чує й бачить, і під її натхненням каже матері, що їй робити.

У цій сцені, що є підсумком цілої п’єси, навіть буквальний сенс підноситься на майже містичні висоти. Так наче зовнішнє значення драми, в силу якого вона є драмою-мораліте, підтягнули до рівня її внутрішнього значення. Бо до кого б, у наших очах, не звертався Принц – до іншої особи чи до власної душі, він у кожному випадку говорить з вершинною проникливістю духовного майстра, в якого за плечима – роки досвіду, набутого на його містичному шляху.

Згідно з версією цієї сцени у Першому кварто,29 Гамлетові вдається раз і назавжди зруйнувати владу Клавдія над Гертрудою. Мало того, вона обіцяє допомагати Гамлетові у здійсненні помсти.  Це випало після майстерної ревізії тексту в Другому кварто,30 і в глядача залишається не враження, що Гертруда повністю зборола свою слабкість щодо Клавдія, тільки що вона на дорозі до цього, що вона щиро кається й намірена давати синові пасивну підтримку яку тільки зможе. Глядач відчуває, що у неї, як і в Гамлета, все ще є бар’єри, які треба зняти; і справді, якби вона їх не мала і якби їх не мав Гамлет, то Клавдій повинен був би загинути тут і вже.

Якщо судити з купюр у виданні Гамлета в Першому Фоліо, надрукованому аж через сім років по смерті Шекспіра, можна зробити висновок, що повний текст цієї п’єси і тоді, як тепер, вважали занадто довгим для театральної вистави. На жаль, один з пасажів, яким майже завжди при цьому жертвують, − це  четверта сцена четвертої дії, без якої рівновага п’єси як цілого серйозно порушується. У цій сцені Гамлет, який прямує на данське узбережжя, щоб звідти плисти до Англії, має нагоду побачити Фортінбраса, молодого норвезького принца, який веде військо через Данію на битву з поляками, і при цій нагоді йому відкривається герой, наділений всіма тими рисами, які самому йому потрібно розвинути найбільше.

Людина гріховна [fallen] стоїть між двома досконалостями – минулою і майбутньою, тою, що була втрачена, і тою, яку треба здобути. У цій п’єсі символом минулої досконалості та її втрати виступає Король Гамлет, тоді як Фортінбрас представляє досконалість, у якій покутна душа після її очищення буде народжена наново. Це його вмираючий Гамлет назве своїм наступником. Символіка цієї п’єси  і символіка Генріха IV співпадають далеко не в кожній деталі, одначе покійний Король Гамлет великою мірою є аналогом покійного Короля Річарда II, як також Королева Гертруда з сином, узяті разом, відповідають синтезу Короля Генріха IV з сином, а Фортінбрас, у певному сенсі, відповідає тому ж таки синові в його новій іпостасі Генріха V. Та сцена, в якій Фортінбрас з’являється вперше, потрібна насамперед тому, що вона позначає етап у розвитку Гамлета, коли його бачення Фортінбраса наповнює душу новою снагою. У монолозі, де він мовби смакує наперед власне істинне ‘я’, бринить нота певності й рішучості, якої ми досі не чули. В зв’язку з цим слід нагадати собі, що по всьому ходу п’єси з символікою помсти нерозривно в’яжеться символіка честі. Іншими словами, як понука до помсти, честь символізує духовне натхнення.

Гамлет, як і Король Лір, починається з тріумфу світської мудрості [wordly wisdom]. Так наче Шекспір поставив терези і починає з того, що дозволяє вазі світської мудрості на одній шальці дати  протилежній шальці духовної мудрості злетіти прямо в повітря, так що вона здається легкою – легковажною, як глупота. Та по ходу п’єси на духовну шальку докладається все більше і більше мудрості, так що вона врешті-решт – навіть ще до останньої дії – лягає на твердий, тверезий ґрунт. На час коли Король Лір підходить до свого кінця, Блазень щезає, Едгар перестає вдавати божевільного, а Лір вертається до здорового глузду.  Подібно і в Гамлеті: після того, як Принц рушив до Англії, його “божевілля” пропало, а коли він повертається, то нова сила й рішучість, які він набув, вражають Гораціо. У міжчасі шалька світської мудрості, куди нічого не було докинуто, сумно зависає в непевності, і “легковажність” цього світу, нестійкого, минущого, що мчить до занепаду, руїни й смерті, продемонстрована в божевіллі Офелії. Для неї є тільки дві категорії – мертвих і вмирущих:

Невже не вернеться він?
Невже не вернеться він?
Ні, ні, він вже мертвий.
Йди й ти в ложе смерті.
Вже не вернеться він.31

Божевілля Офелії – мов дзеркальне відбиття руїни всіх світських поривань, краху всіх світських надій; вельми значущим є те (зваживши, символом чого є загалом у п’єсі постать Офелії), що труп, який у сцені на кладовищі несуть хоронити, – її.  

У цій сцені перед Гамлетом, який сам завтра має померти, неуникненність смерті постає в такій дійсній конкретиці, від якої «кістки ниють» і йому, і публіці. Йому дано почути смерть в калатанні кісток, що їх гробокоп викидає з могили; він бачить смерть, пізнає її на дотик і запах, коли бере в руки череп королівського блазня; він майже що пізнає її смак, пригадавши, як часто дитиною прикладав свої уста до того, що нині є двома рядами зубів у двох щелепах:

Ось тут були губи, які я бозна-скільки разів цілував.32

Мало того, сцена завершується реальним похороном всього того, що − для Гамлета − являло собою можливість земного щастя.33 Його власні дні теж пораховані, бо виявляється, що гробокоп почав копати гроби у день, коли Гамлет народився – тридцять років тому; Принц для нього вже майже належить до минулого − хтось, хто не тільки прийшов на світ, а й пішов з нього. Дивний мороз пробігає від його слів, мовлених з об’єктивністю літописця:

Це було того самого дня, коли народився молодий Гамлет. Той, що з глузду з’їхав і його до Англії послали.34

Нам ця сцена нагадує, що досі не один містик пробував освоїтися зі смертю, кладучись у домовину, – і саме це Гамлет мимоволі робить тут. Це й приводить до монологу в завершальній сцені, де він виражає готовість померти будь-коли. Яке це має значення – помирати молодим, раз ніщо з того, що лишає по собі людина, їй ніколи в дійсності й не належало?

Раз ніхто нічого не бере з собою відходячи, то що значить відійти своєчасно?35

 Нам ці слова говорять про чималий шлях, пройдений від моменту, коли він ословлював свій страх перед смертю у найвідомішому з його монологів.

Той монолог, «Бути чи не бути…» − найнижча позначка на Гамлетовій шкалі духовного росту. Як уже згадувалось раніше, він, після першої зустрічі з батьком, дещо відкочується назад перед тим, як почати рухатися вперед.  Ми можемо почати відстежувати розвиток душі, яку він представляє, щойно від сцени з п’єсою-“Мишоловкою”, в якій всі сумніви знято, а віра утвердилась. Далі від цього моменту, завдяки примиренню з матір’ю, душа злютовується, стає щирою; з’являється певність себе, рішучість, чуття істинної величі і навіть передсмак досконалості у враженні, яке справляє Фортінбрас; приходить примирення зі смертю та передсмак смерті у сцені на кладовищі і, по розкритті Клавдієвого листа до короля англійського, − цілковита віра в Провидіння. Гамлет розкриває цей план убивства його в Англії невдовзі по тому, як бачить Фортінбраса, хоч дізнаємося ми про це лише в останній сцені п’єси. Кожну деталь у низці тих, які допомогли йому втекти, він з немалою наполегливістю приписує Божественному втручанню, і завдяки цій розповіді віра в Провидіння стає наріжним каменем того знаменного зразка царственості, яким малює нам Гамлета Шекспір на початку цієї сцени. Без крихти зверхності, якраз із цілковито об’єктивним знанням ціни речей, він відмовляється від Розенкранца з Гільденстерном як від нижчих створінь [baser natures], які загинули, бо посміли стати між двома могутніми протилежностями, тобто між ним і Клавдієм,36 − могутніми, бо, як можемо розуміти, відколи Небо на його боці (що для нього тепер поза всяким сумнівом), йдеться, у кінцевому рахунку, про зіткнення Михаїла з Люцифером.  

Ну й король!37 –

вигукує зачудовано Гораціо. Важливо також, що лише тут, уперше, серед інших гріхів Клавдія Гамлет згадує і той, що він украв у нього по праву належну йому корону, і коли Гораціо натякає, що нема часу зволікати, бо новини з Англії не забаряться, Гамлет відказує:

Мабуть. Але проміжок часу – мій.  
Ну, а життя людини, – скажеш «раз»,
І вже нема,38 –

і ми знаємо, що Клавдію лишилося недовго жити.

Ключова нота цього пасажу, який відкриває фінальну сцену, − духовна зрілість [maturity] – готовність у всіх значеннях цього слова, резюмована словами готовність – це все.39 ‘Кожна Людина’ знає, що прийшла майже до кінця своєї подорожі і що кінець той буде перемогою, але й – неминуче – смертю. Певність щодо першого і передчуття другого виражені в словах Гамлета до Гораціо:

 При зайвих очках я виграю. Але тобі не уявити, як мені важко тут, на серці.40

Ці слова, що парують перемогу і смерть, рівноцінні словам Генріха IV −

Чого ж  
Від радісних новин мені так тяжко?41 –

коли він чує звістку про перемогу над бунтарями.  Символічно обидві ситуації – ідентичні: Генріхова точно відповідає Гамлетовій перед фехтувальним поєдинком. Єдине, чого ще треба досягнути, в одному й другому випадках, − це повна спокута другого аспекту душі, який у Генріху IV представлений Принцом, а в Гамлеті – Королевою. Що стосується Королеви, то “повернення блудного сина” у певному сенсі вже збулося, однак мистецтво вимагає його закріплення як безповоротного.  Під цим оглядом можна з певністю сказати, що текст, прийнятий сьогодні як остаточний, є урізаний більше, порівняно з тим, що було початково задумано. Після п’тої сцени четвертої дії, коли Король з Лаертом виходять, у Першому кварто маємо сцену, де Гораціо розказує Королеві, що спроба Клавдія убити Гамлета в Англії не вдалася і Гамлет повертається. Дізнавшись, що її син знову в Данії, вона каже: Bid him a while be wary of his presence, lest that he fail in that he goes about (sig.H2), що у вільному переказі означає: “Скажи йому, хай остерігається, щоб Клавдій не вбив його до того, як він уб’є Клавдія”. Хоча ця сцена випущена з наступних видань п’єси, в остаточному тексті матері приносять синового листа, де, мабуть, сказано все. Більше того, спираючись на кинуту Клавдієм фразу насамкінець сцени на кладовищі –

Гертрудо добра, ви б понаглядали
за вашим сином,42 −

можемо уявити, що в матері з сином є досить часу для обговорення цілої ситуації. Як би там не було, Королева, певна, що життя Гамлета у величезній небезпеці, стежитиме за кожним кроком Клавдія. Схоже (щоб не сказати більшого), вона підозрює, що за пиття зготував Клавдій для сина, і, щоб перевірити, п’є його сама. З тексту це не так ясно, але може бути ясно з акторської гри. Та навіть якщо ми не приймемо цієї інтерпретації, шекспірівська символіка, поза всяким сумнівом, завершується тим, що останній вчинок Королеви є актом прямого непослуху Клавдієві, котрий заборонив їй пити, а останні слова всім серцем звернені до сина:

Ні, ні, питво, питво! – Синочку мій! −  
Питво, питво! – Отруєно мене.43

Щодо останніх слів Гамлета, то важливо, мабуть, те, що вони адресовані Фортінбрасу. Це, і те, що Фортінбрас з’являється тут же після смерті Гамлета, позначує певний безпосередній зв’язок між принцом мертвим і принцом живим. Існує припущення (і нічого більше), що Гамлет містичним чином перенароджується у Фортінбрасі, хоча тут Шекспір не уявнює цієї “алхімії” так відкрито, як у Генріху IV. В кінці Гамлета наголос ставиться радше на наслідкові перенародження. «Коли хто не народиться знов…»  Якщо ця п’єса в цілому відповідає Дантовим взаємопроникненим Inferno i Purgatorio, то й Paradiso не лише мислиться в підтексті. Він ясно бачиться у прощальній молитві Гораціо за Гамлета:

Хай сонми янголів твій сон колишуть.44

 

  1. Virtue cannot so inoculate our old stock but we shall relish of it. (Hamlet 3.1.119-20) [↩]
  2. Автор обіграє етимологічне значення цього слова, присутнє в його латинському корені, vindicare, де ‘мстити’ означає ‘захищати, відвойовувати’. [↩]
  3. Шекспірові п’єси не можна вважати священним мистецтвом у повному і головному значенні цього терміна, але їх можна розглядати як його розширення [extension], з тими самими якостями і функцією. (Прим. автора) [↩]
  4. Зайве говорити, що не кожна деталь в цьому тексті має глибше значення. І навпаки, є такі деталі, які набирають сенсу щойно на найглибшому плані. (Прим. автора) [↩]
  5. Something is rotten in the state of Denmark (1.4.67). The time is out of joints … set it right (1.5.189-90). [↩]
  6. Тобто впала в смертний гріх: інакше кажучи, з плану безсмертного (бо досконалого) Духа впала − силою тяжіння − в смертну матерію, тілесність, матеріалізм. [↩]
  7. A combination and a form indeed
     Where every god did seem to set his seal
     To give the world assurance of a man    . (Hamlet 3.4.59-61) [↩]
  8. one may smile and smile and be a villain (Hamlet 1.5.109) [↩]
  9. duller … than the fat weed
         That rots itself in ease on Lethe wharf (1.5.33-4). Лета – ріка забуття. [↩]
  10. All is not well. (1.2.254) [↩]
  11. Remember thee?
           Yea, from the table of my memory
       I’ll wipe away all trivial fond records,
       All saws of books, all forms, all pressures past,
       That youth and observation copied there;
       And thy commandment all alone shall live
       Within the book and volume of my brain,
           Unmixed with baser matter. (1.5.97-104) [↩]
  12. an antic disposition (1.5.173) [↩]
  13. wild and whirling words (1.5.137) [↩]
  14. And so without more circumstance at all
     I hold it fit that we shake hands and part,
     You as your business and desires shall point you–
     For every man has business and desire,
     Such as it is – and for my own poor part,
     Look you, I’ll go pray.     (1.5.131-6) [↩]
  15. Уже цитовану фразу [епіграф, прим. II-12], «Дай спершу витру – вона тліном відгонить», яка виносить на поверхню глибше значення Короля Ліра, Лір говорить, збожеволівши. Те, що Гамлетове божевілля удаване, а Лірове – ні, для його символіки ваги не має. Ще одним випадком “божевілля” такого самого рівня значущості є “глупота” [‘folly’] професійного блазня. (Прим. автора) [↩]
  16. Посилання до Данте тут і там не слід розуміти як натяк на те, що Шекспір чимось прямо завдячує Данте. Нам про це нічого не відомо. Тим не менше Божественна комедія допомагає пролити світло на певні аспекти в його п’єсах, бо сама спирається на принципи, яких високоінтелігентні люди Шекспірової доби не могли не знати. (Прим. автора) [↩]
  17. Прим. II-13. (Прим. автора) [↩]
  18. Get thee to a nunnery; why wouldst thou be a breeder of sinners? I am myself indifferent honest; but yet I could accuse me of such things that it were better my mother had not borne me. I am very proud, revengeful, ambitious; with more offences at my beck than I have thoughts to put them in, imagination to give them shape, or time to act them in. What should such fellows as I do, crawling between heaven and earth? We are arrant knaves all; believe none of us. Go thy ways to a nunnery. (3.1.123-32) [↩]
  19. Sweet bells jangled, out of tune and harsh. (3.1.161) [↩]
  20. O, this is hire and salary, not revenge! (3.3.79) [↩]
  21. sudden death, no shriving-time allowed (5.2.47-8) [↩]
  22. Як відповідь на це питання можемо процитувати, з Міри за міру (писалася приблизно в той же час, що й Гамлет), те, що говорить Герцог про відсилання душі до Пекла. Він намагався підготовити до смерті Бернардіна – злочинця, справедливо засудженого до страти за вбивство. На питання, чи готовий той до смерті, Герцог відказує: «Він настільки не готовий / на той світ, що відправити його / таким – великий гріх» (A creature unprepared, unmeet for death; / and to transport him in the mind he is / were damnable. − Measure for Measure 4.3.64-6). (Прим. автора) [↩]
  23. When he is drunk asleep, or in his rage,
     Or in the incestuous pleasure of his bed,
     At gaming, swearing, or about some act
     That has no relish of salvation in’t;
     Then trip him, that his heels may kick at heaven
     And that his soul may be as damned and black
     As hell, whereto it goes.     (3.3.79-95) [↩]
  24. Lapsed in time and passion (3.4.98) [↩]
  25. «the determination to brazen things out» [↩]
  26. Hamlet, thou hast thy father much offended (3.4.9) [↩]
  27. Leave wringing of your hands. Peace, sit you down
        And let me wring your heart; for so I shall
        If it be made of penetrable stuff,
        If damned custom have not braz’d it so
       That it is proof and bulwark against sense.     (3.4.33-7) [↩]
  28. O Hamlet, speak no more!
        Thou turn’st mine eyes into my very soul;
        And there I see such black and grained spots
        As will not leave their tinct.     (3.4.78-81).  
      «…will not leave their tinct»: Ніщо з того, що я собі кажу, не дасть їм посвітлішати. (Прим. автора) [↩]
  29. Q1-1603. (Прим. автора) [↩]
  30. Q2-1604. (Прим. автора) [↩]
  31. And will he not come again?
        And will he not come again?
        No, no, he is dead.
        Go to thy death bed.
        He never will come again.      (Hamlet 4.5.188-92) [↩]
  32. Here hung those lips that I have kissed I know not how oft. (5.1.183-4) [↩]
  33. Конвульсивна сила нервового вибуху Гамлета над могилою Офелії – його «попіднебесний бунт» [a towering passion, 5.2.81], як він з жалем говорить наступного дня, – сильно асоціюється зі смертною агонією. (Прим. автора) [↩]
  34. It was the very day that young Hamlet was born; he that is mad, and sent into England. (5.1.144-5) [↩]
  35. Since no man has аught of what he leaves, what is’t to leave betimes? (5.2.170): прим. II-8 [↩]
  36. ’Tis dangerous when the baser nature comes
         Between the pass and fell incensed points
         Of mighty opposites. (5.2.61-3)
    Дрібним створінням небезпечно пертись  
     Між два розлючені, меткі мечі  
     Противників могутніх. (Пер. Л.Гребінки.) [↩]
  37. Прим. II-6. [↩]
  38. It will be short; the interim is mine;
     And a man’s life no more than to say ‘One’    . (5.2.74-5) [↩]
  39. the readiness is all: прим. II-8. [↩]
  40. I shall win at the odds. But thou wouldst no think how ill all’s here about my heart. (5.2.157-9) (Пер. Л.Гребінки) [↩]
  41. And wherefore should these good news make me thick? (4.3.102) [↩]
  42. Good Gertrude, set some watch over your son. (5.1.293) [↩]
  43. No, no, the drink, the drink, − O my dear Hamlet, −
     The drink, the drink! – I am poisoned.     (5.2.262-3) [↩]
  44. Flights of angels sing thee to thy rest! (5.2.313) [↩]