ФЕРНАНДУ ПЕССОА
Португальське слово реssоа означає «особа», «персона». 8 березня 1914 року сталося так, що словесна творчість Фернанду Персони почала ділитися між ним самим і цілою плеядою авторів під «іншими іменами» — «гетеронімами», що їх Пессоа-Персона вділив своїм творчим іпостасям. З'явилися поети Алберту Каейро і Рікарду Рейс, поет і публіцист Алвару де Кампос, прозаїк Бернарду Соарес, філософ Антоніу Мора і декілька інших. Одна з іпостасей з'явилася навіть під англійським іменем — Аlехаndег Search (Олександр Пошук). А все тому, що Александр Серч писав свої вірші англійською.
35 Sonnets цією мовою були першою книжкою, яку Фернанду Пессоа видав у Ліссабоні власним коштом. Склалося так, що ці ж 35 сонетів — і теж власним коштом, але вже українською мовою, — видав у Києві відшукувач поетичних скарбів, сам поет і перекладач Георгій Пилипенко. А ще склалося так, що українське життя цього всесвітньо відомого нині англомовного португальця почалось якраз у 90-у річницю виходу в світ його першої книжки і в 120-у річницю появи на світ його самого.
Народився Фернанду Антоніу Ногейру Пессоа 13 червня 1888 року в Лісабоні, в сім'ї чиновника й музикознавця. Через п'ять років батько його помер; мати [89] невдовзі вийшла заміж за португальського консула в Дурбані (Південна Африка), де Фернанду провів дитинство і ранню юність. В 13 років він уже писав вірші англійською і блискуче склав іспити у Кейптаунський університет, одержавши королівську стипендію. Для вступу вимагалося ґрунтовне знання творчості Шекспіра й Мільтона.
Творчість Шекспіра справила такий великий вплив на Пессоа, що 35 його англійських сонетів мають не тільки ту ж «шекспірівську» форму, не тільки ту ж філософську основу — самоаналіз душі, а й навіть написані «розміром старої пісні» XVI століття:
XIX
Beauty and love let no one separate,
Whom exact Nature did to each other fit,
Giving to Beauty love as finishing fate
And to Love beauty as true colour of it.
Let he but friend be who the soul finds fair,
And none dare love outside the body's thought,
So the seen couple's togetherness shall bear
Truth to the beauty each in the other sought.
I could but love thee out of mockery
Of love and thee and mine own ugliness;
Therefore thy beauty I sing and wish not thee,
Thanking the Gods I long not out of place,
Lest, like a slave that for king's robes doth long,
Obtained, shall with mere wearing do them wrong.
Як твердять дослідники його творчості, від осені 1908 року Пессоа пише вірші вже тільки по-португальському. Виходить, що 35 так гостро відточених в думці і в слові сонетів — наслідок духовного пілігримства навіть ще не двадцятирічного юнака!
Крім ренесансних класиків (Камоенс, Шекспір, Мільтон), він зачитувався Шеллі, Кітсом, Теннісоном, Карлайлем, Едгаром По (Персона: Александр Серч), захоплювався Волтом Вітменом (Персона: Алвару де Кампос), студіював Гомера і Горація (Персона: Рікарду Рейс)...
«Серцем я романтик, але справжній спокій знаходжу тільки в читанні класиків. Саме їх всебачення — втілення ясності — якось дивно вмиротворює. Ловиш це щасливе відчуття нескутого життя, коли очам відкриваються широкі простори, що їх не треба ногами міряти. ...Читаю й відчуваю свободу. Розчиняюся в зовнішньому. Мене як особистості вже нема. «Я» щезло...» (Персона: Бернарду Соарес)
Що ж у самому Пессоа найбільш захоплює сучасних літературознавців — то це власне оцей «маскарад душі». Хто називає його «грою-містифікацією», хто — «драмою в людині», хто — кризою, чи розщепленням, чи розділеністю особистості, вбачаючи в такому розділенні шлях до розпаду, смерті — божевілля. Але якщо поставити поруч із цими літературознавчими висновками хоч дещо з того, що поет говорить про душу: «Життя коротке, душа неохопна», «справжня ширінь душі», «ми лиш тіні від світу іншого, де воістину душею живем», — то радше прийдемо до думки, що цей неупереджений дослідник-творець людської душі, що був з Натхненням на «ти», каже нам бачити не розпад, а власне багатство: душа, якій «ні почину, ні краю немає», — це сутність не подільна, а множинна, й містить стільки наших облич, скільки ми самі в ній зуміємо віднайти.
«Бути чимсь одним означає бути в тюрмі», каже Пессоа. З цією тезою охоче погодилася б і камерна, самовідсторонена від світу американка Емілі Дікінсон («Я? Я ніхто. А ти?.. Як гидко бути кимсь...»), і наш багатоликий, відсторонюваний від світу Шевченко. І будь-який інший поет, котрий мислить себе не «ім'яреком», а щонайменше Людиною.
«Ну й що, як мене ніхто й не прочитає? Я пишу, щоб відсторонитися від життя, а друкую, бо такі правила гри. Якщо завтра мої аркушики щезнуть, мені буде боляче. І все-таки, я певен, це буде не той божевільно пронизливий біль, якого можна було б собі уявити, гадаючи, що у написаному — все моє життя...
Величезна земля, що береже гірські свої громади, збереже — хай, може, й не з таким материнським чуттям — і ці розрізнені сторінки. Мені байдуже. Я знаю одне: що відкритими очима дивився на життя, яке не надто терпеливо наглядало за своїм нащадком і з великою полегшею зітхнуло, коли той пішов спати».
Це сталося 30 листопада 1935 року.
Тільки одна ліссабонська газета помістила цю новину на першій сторінці й назвала його «великим португальським поетом». Тоді ще ніхто не знав, що він лишив по собі понад 26 тисяч рукописних аркушиків.
Марія Габлевич
