Едґар Аллан По. Шахрайство як точна наука

Едґар Аллан По

ШАХРАЙСТВО ЯК ТОЧНА НАУКА

Раз, два, три,

Грали я і ти.

Абель, жабель, киш, миш,

Тобі дуля, мені книш.

Відколи світ світом, було на нім два Єремії. Один склав єреміаду про лихварство і звався Єремія Бентам. Він завою­вав серце містера Джона Нійла і був, за малим рахунком, великою людиною. Другий – хрещений батько найважливі­шої з точних наук – був великою людиною за великим, навіть можна сказати, за найбільшим рахунком.

Що таке шахрайство – як абстрактне поняття, закла­дене в дієслові «шахрувати», – розуміють усі. А от що таке шахрайство як одиничний факт, чин, річ – означити важче. Однак більш-менш чітке уявлення про нього можна скласти, коли означити не шахрай-ство саме по собі, а люди­ну – як «тварину, котра шахрує». Якби Платонові спало таке на думку, він не зганьбився б через оту обскубану курку.

Платонові поставили дуже дотепне запитання: чому така «двонога тварина без пір’я», як обскубана курка, не є, згідно з його ж дефініцією, людиною? Але мене такими запи­таннями морочити не треба. Людина – це тварина, що вміє шахрувати; тварин, що шахрують, нема, за винятком од­нієї – людини. Щоб це спростувати, замало й цілого кур­ника обскубаних курей.

Те, що становить суть, ядро, принцип шахрайства, є, фак­тично, властивістю класу істот у піджаках і штанях. Сорока краде, лисиця лукавить, куниця хитрує, людина шахрує. Шахрайство їй судилося долею. «Людину створено для скор­боти», – каже поет. Аж ніяк, – її створено для шахрайства. Це її мета, призначення, приреченість. Кажемо ж ми на шахрая – «пропаща людина».

Шахрайство, якщо добре розібратися, – це сполука бага­тьох складників: дрібничковості, інтересу, наполегливості, винахідливості, відчайдушності, незворушності, оригіналь­ності, нахабства й посмішки.

Дрібничковість. Шахрай – діяч малого масштабу. Він провадить дрібні операції. Його діло – роздріб, за готівку або чек на подавача. Як тільки шахрай втягується в солідні оборудки, він одразу втрачає свої видові ознаки і стає тим, кого ми називаємо «фінансистом». Ця назва в усьому відповідає уявленню про шахрайство, крім одного – масштабу. Отож можна вважати, що шахрай – це банкір in petto ((потай. (італ.) )), а «фінансова операція» – це шахрайство по-бробдінгназькому. Одне з другим співвідноситься так, як Гомер із «Флак-ком», мастодонт з мишею, а хвіст комети зі свинячим хвостом.

Інтерес. Шахрай керується особистим інтересом. Він не любить шахрайства задля шахрайства. В нього на оці – власна кишеня. І ваша теж. Він завжди чує, де можна пожи­витись. Він ставить на Номер Перший, Ви – Номер Другий і про себе маєте дбати самі.

Наполегливість. Шахрай наполегливий. Збити його з курсу нелегко. Він не зневіряється. Хай навіть усі банки зірвано, йому байдуже. Він уперто прямує до цілі і, ut canis a corio nunquam absterrebitur uncto¹, так само не випустить здобичі.

Винахідливість. Шахрай винахідливий. У нього творчий розум. Він знає, що таке інтрига. Він і понавидумує, і понадурює. Якби він не був Александром, то став би Діогеном. Якби не був шахраєм, то став би майстром з виробництва безвідмовних мишоловок чи з вилову форелі.

Відчайдушність, Шахрай відчайдух. Він смілива людина. Він веде війну на ворожому полі. Все бере приступом. Він не злякався б ножів Фрея Геррена. З Діка Терпіна, якби йому більше обачності, вийшов би добрий шахрай; і з Даніела О’Коннела – якби йому менше облесності; і з Карла XII – якби йому зо дві клепки вставили.

Незворушність. Шахрай незворушний. Він не нервує. Нервів у нього нема й не було. Його нічим не проймеш, не виведеш, – хіба що за двері. Він байдужий, як стовп. Спокійний, «мов усміх пані Грабар». Він не мнеться, як стара рукавиця чи молода дівиця в старому Байє.

Оригінальність. Шахрай – справді великий оригінал. Ідеї в нього власні. Користати з чужих – нижче його гід­ності. Трюків не першої свіжості він не перетравлює. Він на­певне повернув би вам гаманець, виявивши, що добув його неоригінальним способом.

Нахабство. Шахрай нахаба. Він хизується. Ходить гоголем, руки в кишенях. Сміється вам просто в обличчя. Наступає вам на мозолі. Їсть ваш обід, п’є ваше вино, пози­чає у вас гроші, водить вас за носа, копає вашого пу­деля й цілує вашу дружину.

Посмішка. Справжній шахрай вінчає справу посмішкою. Тільки її ніхто не бачить. Посміхається він по денних трудах своїх, увечері, у власній спальні, й лише задля приєм-ності. Він приходить додому. Замикає двері на ключ. Роздягається. Гасить свічку. Лягає в ліжко. Кладе голову на подушку. І посміхається. Це ніяка не вигадка. Так воно є. Хоч я й мислю апріорно, але шахрай без посмішки – не шахрай.

Витоками своїми шахрайство сягає у початки роду люд­ського. Цілком можливо, що першошахраєм був Адам. У всякому разі, сліди цієї науки губляться в сивій давнині. Проте сучасники розвинули її до такого рівня досконалості, який і не снився тупоголовим пращурам. Про старі бувальщини говорити не буду, – обійдуся переказом кількох сучасніших.

Ось одна дуже вдала оборудка. Господиня оббиває пороги крамниць у пошуках, скажімо, канапи. Нарешті в одній вітрині бачить чудову канапу. У дверях крамниці її зустрічає чемний і балакучий крамар, запрошує досередини. Вияв­ляється, вона знайшла саме те, що шукала, а ще однією милою несподіванкою виявляється ціна – на добрих двадцять відсотків нижча, ніж вона сподівалася. Господиня платить не гаючись, дістає рахунок і квитанцію, залишає адресу й прохання, аби річ привезли якнайшвидше, і про­щається з крамарем, що розсипається в поклонах. Надхо­дить вечір, а канапи нема. Ще день минає, а канапи нема. Посилають слугу спитати, за чим затримка. Затримки теж нема. Ніхто канапи не продавав, та й грошей ніхто не отри­мував, – крім шахрая, що принагідно прикинувся крамарем.

Наші меблеві крамниці, зовсім позбавлені нагляду, ство­рюють усі умови для подібного ошуканства. Відвідувач зайде, огляне меблі, вийде, і ніхто його не чув і не бачив. Заманулося вам щось купити чи спитати ціну – є для цього дзвінок, і цього вважається досить.

Ще один непересічний трюк. Заходить пристойно вдягнений тип до крамниці, купує товару на долар, збен­тежено виявляє, що залишив гаман у кишені іншого сюрту­ка, і звертається до крамаря так:

– Не біда, шановний! Пришлете пакунок додому, гаразд? Але стривайте! Здається, вдома дрібних у мене нема – тільки по п’ять доларів… Проте ви могли б передати з па­кунком і здачу, правда?

– Неодмінно, сер, – відказує крамар, умить оцінивши ґречність клієнта, а сам думає: «Інший просто взяв би товар під пахву та й пішов, обіцяючи, що донесе гроші пополудні».

Відправляють хлопця-посильного з пакунком і здачею. По дорозі, цілком випадково, він стрічається з покупцем.

– Ох, та це ж мій пакунок! – вигукує той. – А я думав, він уже давно вдома! Ну-ну, несіть. Місіс Троттер, моя дру­жина, дасть вам п’ять доларів, – це вже домовлено. А здачу можете лишити мені, – мені якраз треба дрібних, бо йду на пошту. От добре! Один, два… ця монета годиться? Три, чоти­ри… все правильно. Скажете місіс Троттер, що мене пере­стріли, – тільки ж глядіть, не баріться!

Хлопець і не думає баритись, – зате бариться, повертаючись, бо пані з іменем “місіс Троттер” він так і не знайшов. Правда, втішає він себе, він мав досить розуму не віддати пакунка задурно, – тож, самовдоволено пересту­пивши поріг крамниці, почувається ображеним, коли хазяїн питає його, де здача.

Ось іще один простенький трюк. Капітанові судна, що от-от має відчалити, якась ніби чиновна особа подає рахунок з магістрату на вельми скромну суму. Радий, що так дешево відбувся, і заклопотаний сотнею інших нагальних справ, капітан розраховується одразу. Через якихось п’ятнадцять хвилин інша особа приносить іще один, вже не такий скром­ний рахунок, і дуже швидко з’ясовується, що той, перший оподаткувач був шахраєм, а те, перше оподаткування – шах­райством.

Ще ось такий, трохи схожий маневр. Пароплав уже від­чалює. По пристані щодуху біжить пасажир з гаманом у руці. Раптом він різко спиняється і схвильовано підбирає щось із землі. Це портмоне. «Хто загубив портмоне?!» – кричить він. Ніхто не може сказати, чиє то порт­моне, але коли виявляється, що в ньому чимало грошей, зчиняється шум. Пароплав, однак, має відчалювати.

– Час не жде, – каже капітан.

– Ради Бога, хоч кілька хвилин почекайте, – просить пасажир. – Власник зараз знайдеться.

– Не можна, – відказує повновладний капітан. – Гей там, віддавайте швартови!

– Що ж мені робити? – турбується паса­жир. – Я на кілька років виїжджаю за кордон, а тримати стільки часу таку велику суму при собі… просто совість не дозволяє! Вибачте, сер, – звертається він до джентльмена на причалі, – але ви чоловік ніби чесний. Прошу вас, зробіть мені ласку, візьміть портмоне (я певен, що вам можна ві­рити) і дайте оголошення в газеті. Сума тут справді немала, і власник напевне захоче винагородити вас за вашу турботу…

– Мене? Вас! Це ж ви його знайшли!

– Ну, раз ви так вважаєте… я візьму винагороду… невеличку – задля вашого ду-шевного спокою. Зараз, зараз… та тут самі сотні! Господи! Ні, сотня – це забагато… От п’ятдесят було б якраз…

– Віддавайте швартови! – гукає капітан.

– Біда, що в мене здачі нема, а загалом, краще б ви…

– Віддавайте швартови!

– Не біда! – кричить з причалу джентльмен, що вже з хвилину порпається у власному портмоне. – Не біда! Я вас виручу… Ось вам півсотенна Північноамериканського бан­ку, – кидайте його сюди!

Надто совісний пасажир з явною неохотою бере півсотенну, кидає, як було сказано, джентльменові портмоне, а паро­плав, пирхаючи та пахкаючи димом, рушає в дорогу. Десь через півгодини після його відплиття з’ясовується, що «вели­ка сума» – фальшована, а весь той епізод – чудово розіграний блеф.

Ось зразок нахабного шахрайства. На острові, куди веде одна дорога – через громадський міст, – влаштовують якийсь зліт, з’їзд чи щось подібне. Шахрай розташовується на мості і ґречно повідомляє всіх перехожих про новий окружний закон, згідно з яким знімається мито: один цент з пішоходів, два – за коня чи осла тощо. Дехто невдоволено бурчить, але платять усі, і шахрай іде додому з п’ятьма чи шістьма десятками чесно зароблених доларів у кишені. Стя­гати мито з такого збіговиська людей – справа страшенно марудна.

А ось зразок чисто зробленої шахрайської роботи. Одно­му з товаришів шахрай залишив одну зі своїх боргових розписок, – він роздає їх на звичайних бланках червоного друку, заповнених і підпи­саних як належить. Купивши зо два десятки таких бланків, шахрай щодня намочує один у юшці, дрочить ним свого пса і віддає йому нарешті як bonne bouche². Коли надходить термін виплати боргу, шахрай разом з собакою йде до того товариша. Заходить мова про розписку, товариш видобуває її з письмового столу і простягає шах­раєві, – аж тут підскакує пес і блискавично зжирає її. Шахрай не просто здивований, – він вражений, він до краю обурений дикою поведінкою свого собаки і висловлює цілковиту го­товність виконати своє письмове зобов’язання, як тільки це зобов’язання з’явиться на світ божий.

А ось зразок чесно розрахованого шахрайства. Шахра­їв підмайстер пристає на вулиці до дами. Сам шахрай ки­дається їй на допомогу і, віддубасивши товариша як слід, береться провести її додому. Біля дверей він кланяється, приклавши руку до серця, і якнайгречніше прощається з нею. Дама просить його зайти, – вона познайомить свого ря-тівника з братом і татусем. Зітхнувши, він від­мовляється. «То чи не можна мені, – муркоче дама, – якось інакше засвідчити вам мою вдячність»?

– Чому ж, можна, мадам. Чи не були б ви такі ласкаві позичити мені пару шилінгів?

Першої миті дама ледь не вмліває від зворушення. А на­ступної все ж розв’язує гаманець і дістає монети. Чому я стверджую, що це зразок чесно розрахованого шах­райства? Бо чимала частина позиченої суми належить панові, якому довелося спочатку приставати до дами, а потім стояти й терпіти, як його дубасять за те приставання.

Не такий складний, але не менш науково обґрунтований зразок шахрайства: шахрай підходить до шинквасу й про­сить зо дві скрутки тютюну. Діставши, що просив, і повер­тівши їх в руках, він каже:

– Не подобається мені цей тютюн. Заберіть і дайте натомість склянку бренді з водою.

Наливають йому бренді з водою. Перехиливши склянку, шахрай простує до дверей, але його переймає голос шин­каря;

– Заждіть, сер, – ви не розплатилися за бренді!

– Я?! Не розплатився за бренді?! А тютюн я за що вам дав? Чого ж іще треба?

– Перепрошую, сер, але, наскільки я пам’ятаю, ви й за тютюн не заплатили.

– Ти куди гнеш, негіднику? Я що – забрав твій тютюн? А он там що – не тютюн лежить? Чи ти хочеш, щоб я пла­тив за те, чого не брав?

– Але, сер… – розгублено мимрить хазяїн. – Але, сер…

– Не треба «але», сер, – уриває його шахрай, обурений до глибини душі, і виходить, хряснувши дверима. – Не треба «але», сер, і нема чого людей дурити!

Або ось таке, вельми спритне ошуканство, простота яко­го не вичерпує всіх його достоїнств. Хтось і справді загубив гаман чи портмоне і в одній з денних міських газет подає оголошення з докладним описом згуби.

Наш шахрай тут же дублює всі дані оголошення, – міняє лише заголовок, загальний стиль і адресу. Оригінал, наприклад, надто розлогий, багатослівний, має заголовок «Загубилося портмоне!» і містить вимогу принести загублену річ, якщо вона знайдеться, в будинок № 1 на Том-стріт. Дубль написано стисло, подано під куцим заголовком «Згуба», і повідомляється, що власника можна знайти за адресою: Дік-стріт, № 2 чи Гаррі-стріт, № 3. Ба більше – він поміщається того ж дня в п’яти або й шести газетах, тобто з’являється на світ усього кількома годинами пізніше. Коли нове оголошення й прочитає власник загубленого га­манця, то навряд чи здогадається, що йдеться про його не­щастя. Але, звичайно, п’ять, а то й шість шансів проти одно­го, що згубу принесуть на адресу, вказану шахраєм, а не справжнім власником. Шахрай сплачує винагороду, кладе здобич до кишені і щезає.

Ось цілком подібний до попереднього випадок: світська дама загубила десь на вулиці надзвичайно коштовний діа­мантовий перстень. За його повернення вона обіцяє сорок чи п’ятдесят доларів винагороди, подаючи в оголошенні дуже докладний опис каменя й оправи та запевнюючи, що коли його буде доставлено до будинку номер такий-то на такій-то вулиці, винагороду сплатять негайно, ні про що не розпи­туючи. Через один-два дні, коли дами немає вдома, у двері будинку номер такий-то на вулиці такій-то хтось дзвонить: питають за дамою. Слуга каже, що її нема. Відвідувач заскоче­ний, йому дуже прикро. Справа важлива, і він хотів би бачити господиню особисто. Правду кажучи, йому пощасти­ло знайти її діамантовий перстень. Та, може, він зайде іншим разом. «Ні-ні!» – каже слуга; «ні-ні-ні!» – кажуть господинині сестра з братовою, яких тут же й покликано. Від­бувається галаслива процедура впізнавання персня й виплачування винагороди, і відвідувача мало не виштовхують за двері. По­вертається господиня й нарікає на сестру з братовою, які, виявляється, заплатили сорок чи п’ятдесят доларів за копію її діамантового персня, виготовлену із справжнього томпаку і натурального пластиліну.

Та немає кінця шахрайству, як не було б і цьому нарисові, якби в ньому згадати бодай половину всіх варіацій і моду­ляцій, можливих у цій науці. Хоч-не-хоч, а доведеться по­ставити крапку, і найкращим завершенням буде опис цілком пристойного, але й досить хитромудрого шахрайства, розіг­раного не так давно в молодому й зеленому нашому місті і згодом успішно продубльованого в інших, ще молодших і зеленіших. До міста невідомо з яких країв прибуває джен­тльмен середніх літ. Дуже статечний, педантичний, обачний і поміркований джентльмен. Одягнений вельми охайно, але просто й невибагливе: біла краватка, просторий жилет винятково зручного крою, такі ж зручні на вигляд туфлі на товстій підошві і панталони без шлейок. Словом, з усьо­го видно – за-можний, розважний, солідний чоловік, «лю­дина діла» par excellence³, один із тих зовні суворих та чер­ствих, але м’яких душею героїв високомовних комедій, – героїв, у яких що не слово, то запорука, і які прикметні ще й тим, що однією, добродійничою, рукою вони роздають гінеї, а другою, діловою, витягнуть з тебе все до останнього фартинга.

1. як собака кістку (лат.) [↩]
2. закуску (фр.) [↩]
3. в ідеалі (фр.) [↩]
4. не виявлений (лат.) [↩]