Enter Countesse.

 Count. Porter, remember what I gaue in charge,
And when you haue done so, bring the Keyes to me.
  Port. Madame, I will.                         Exit.
  Count. The Plot is layd, if all things fall out right,
I shall as famous be by this exploit,                                      [840]
As Scythian Tomyris by Cyrus death.
Great is the rumour of this dreadfull Knight,
And his atchieuements of no lesse account:
Faine would mine eyes be witnesse with mine eares,
To giue their censure of these rare reports.

Enter Messenger and Talbot.

Mess. Madame, according as your Ladyship desir’d,
By Message crau’d, so is Lord Talbot come.
  Count. And he is welcome: what? is this the man?
  Mess. Madame, it is.                                                                [850]
  Count. Is this the Scourge of France?
Is this the Talbot, so much fear’d abroad?
That with his Name the Mothers still their Babes?
I see Report is fabulous and false.
I thought I should haue seene some Hercules,
A second Hector, for his grim aspect,
And large proportion of his strong knit Limbes.
Alas, this is a Child, a silly Dwarfe:
It cannot be, this weake and writhled shrimpe
Should strike such terror to his Enemies.                           [860]
  Talb. Madame, I haue beene bold to trouble you:
But since your Ladyship is not at leysure,
Ile sort some other time to visit you.
  Count. What meanes he now?
Goe aske him, whither he goes?
  Mess. Stay my Lord Talbot, for my Lady craues,
To know the cause of your abrupt departure?
  Talb. Marry, for that shee’s in a wrong beleefe,
I goe to certifie her Talbot’s here.

Enter Porter with Keyes.             [870]

  Count. If thou be he, then art thou Prisoner.
  Talb. Prisoner? to whom?   
  Count. To me, blood-thirstie Lord:
And for that cause I trayn’d thee to my House.
Long time thy shadow hath been thrall to me,
For in my Gallery thy Picture hangs:
But now the substance shall endure the like,
And I will chayne these Legges and Armes of thine,
That hast by Tyrannie these many yeeres
Wasted our Countrey, slaine our Citizens,                         [880]
And sent our Sonnes and Husbands captiuate.
  Talb. Ha, ha, ha.
  Count. Laughest thou Wretch?
Thy mirth shall turne to moane.
  Talb. I laugh to see your Ladyship so fond,
To thinke, that you haue ought but Talbots shadow,
Whereon to practise your seueritie.
  Count. Why? art not thou the man?
  Talb. I am indeede.
  Count. Then haue I substance too.                                    [890]
  Talb. No, no, I am but shadow of my selfe:
You are deceiu’d, my substance is not here;
For what you see, is but the smallest part,
And least proportion of Humanitie:
I tell you Madame, were the whole Frame here,
It is of such a spacious loftie pitch,
Your Roofe were not sufficient to contayn’t.
  Count. This is a Riddling Merchant for the nonce,
He will be here, and yet he is not here:
How can these contrarieties agree?                                      [900]
  Talb. That will I shew you presently.

Winds his Horne, Drummes strike vp, a Peale
of Ordenance: Enter Souldiors.

How say you Madame? are you now perswaded,
That Talbot is but shadow of himselfe?
These are his substance, sinewes, armes, and strength,
With which he yoaketh your rebellious Neckes,
Razeth your Cities, and subuerts your Townes,
And in a moment makes them desolate.
  Count. Victorious Talbot, pardon my abuse,                     [910]
I finde thou art no lesse then Fame hath bruited,
And more then may be gathered by thy shape.
Let my presumption not prouoke thy wrath,
For I am sorry, that with reuerence
I did not entertaine thee as thou art.
  Talb. Be not dismay’d, faire Lady, nor misconster
The minde of Talbot, as you did mistake
The outward composition of his body.
What you haue done, hath not offended me:
Nor other satisfaction doe I craue,                                         [920]
But onely with your patience, that we may
Taste of your Wine, and see what Cates you haue,
For Souldiers stomacks alwayes serue them well.
  Count. With all my heart, and thinke me honored,
To feast so great a Warrior in my House.      

         Exeunt.

                                                                             1Henry6 2.3 (F 835-925)

Входить Графиня і прибрамник.

   Графиня. Прибрамнику, запам’ятай наказ,
А сповнивши, мені ключі віддай.
   Прибрамник. Так, пані.       Виходить.
   Графиня. Готова пастка. Як удасться все,
я так уславлюсь подвигом своїм,
як Томіріс-скіф’янка смертю Кіра.
Велика слава лицаря страшного,
не менш разючі і його діла,
і рада я на власні очі й вуха
у славі дивній цій переконатись.

Входять гонець і Толбот.

   Гонець. Як ви, ласкава пані, наказали,
запрошення віддав – і ось лорд Толбот.
   Графиня. Вітаю щиро! Що? Хіба це він?
   Гонець. Так, пані, він.
   Графиня. Бич Франції? Невже!
Той грізний Толбот, що його ім’ям
лякають матері дітей малих?
Я бачу, що чутки таки брехливі.
Гадала я – побачу Геркулеса
чи Гектора з його суворим видом,
могутнього статурою і зростом,
а бачу: це дитя, дурненький карлик!
Не може буть, щоб зморщений курдупель
нагонив жах такий на ворогів.
   Толбот. Я, пані, вас насмів потурбувати,
але оскільки в гніві світлість ваша,
знайду я іншу пору для відвідин.
   Графиня. Чого це він?
Спитай, куди іде?
   Гонець. Лишіться, лорде! Хоч скажіть, чому
ви пані покидаєте раптово.
   Толбот. Хай знає – помиляється вона:
я йду засвідчити, що Толбот – тут.

Повертається прибрамник  з ключами.

   Граф. Якщо ти справді Толбот, ти – мій бранець.
   Толбот. Я – бранець? Чий?
   Графиня. Мій, кровожерний лорде!
Тебе я заманила в замок свій.
Віддавна тінь твоя – мій вірний раб:
серед картин моїх портрет твій висить.
А зараз станеться те саме з тілом:
я ноги закую твої і руки,
ті руки, що жорстоко стільки літ
край плюндрували наш та убивали
чи брали в бран синів або мужів.
   Толбот. Ха-ха-ха!
   Графиня. Регочешся, нещасний?
Ще застогнеш.
Толбот. Сміюсь, бо бачу, як ви захопились,
тінь Толбота спіймавши у тенета.
Ще й хочете в жорстокості вправлятись!
   Графиня. Як? Ти – не Толбот?
   Толбот. Я – справдешній Толбот.
   Графиня. То маю я не тінь саму, а й тіло!
   Толбот. Ні, ні, я тільки тінь себе самого,
ви помиляєтесь: не тут-бо тіло.
Те, що ви бачите, – найменша частка,
мізерна дещиця людини всеї.
Якби все тіло тут було, о пані, –
воно таке широке і високе,
що під ваш Дах його і не вмістити.
   Графиня. Ви загадки загадувать мастак:
мовляв, він тут і водночас не тут.
Тож як узгодити одне і друге?
   Толбот. Я зараз вам це покажу.

Сурмить у ріг. Б’ють барабани, 
гарматний залп. Входять солдати.

Що скажете? Чи ви переконались,
що Толбот – тільки тінь себе самого?
А онде – тіло, м’язи, руки й сила:
він бунтівливі шиї нею гне,
міста він ваші зносить, край руйнує,
за хвильку землю цю ущент спустошить.
   Графиня. Звитяжний Толботе! Пробач образу.
Не менший ти, ніж слава повідає,
та більший, ніж із вигляду здаєшся.
Хай суд поквапний не накличе гніву, –
шкодую, що тебе не привітала
з пошаною, якої ти достойний.
   Толбот. О, не журіться, й не судіте хибно
про наміри мої, як ви судили
із вигляду про міць мойого тіла.
Я зовсім не образився на вас
і не жадаю іншої відплати,
крім однієї: дайте нам ласкаво
вина й наїдків ваших скуштувать.
Солдатські шлунки завжди служать добре.
   Графиня. Від серця щирого я пошаную
войовника великого в господі.

Виходять