|
Enter Bacon and the scholar [Fol. 8a]
Scholar
Say, English Doctor, are these opinions true,
may this your magic doctrine stand with art
or doth a power beyond all human sense
govern the order of your Actions?
Bacon
My son, hast thow perusèd Aristotle
and marked with Judgement every line he writes?
Scholar
According to my power, I have approved
to shun erroneous censure of his book. [730]
Bacon
Herein I like thy mind and humble bent,
for who so wanders in philosophy
must read and think, and thinking read again;
for more the soyle is tilled, the better fruit,
and more a man doth study, more his skill.
Hear me, my son: the entrance into art
as oft the stranger it with cunning shows,
is like the air unto the Careless eye
whose subtle essence floats and flies away,
but when the eye transfers unto the heart
the strange Idea of so rare a being,
then ’gins the mind to work of things divine:
it trembling works upon the mover’s might,
who seeing nature perfected by art,
the bonus Genius mighty in his power, [740]
lets loose the Reins of reason, to conceive
things past belief.
Hereof conjectured is that poets write:
Sapience dominabeter astris.
Scholar
My mind is heaved beyond the common reach,
and now in shadows I behold no more,
but see in substance what true wisdom is.
Bacon
How far thou art, young man, from Judgment yet,
or sight of things according as they ought!
I’ll learn thee straight. Where art thou now?
Scholar
A mile from Hosburg wandering in the woods.
Bacon
Lo, how thou art transported from thy self?
See, here the Ruin of Ravenna walls,
three hundred leagues from Hosburg plains, and more.
See, here the woods whereas great Amurath [750]
embattled ’gainst the emperor’s hapless power.
Sit down, my son, and, silent, thou shalt hear
such plaints as well may pierce a piteous ear.
Enter John of Bordeaux in poor apparel.
John
Cruel, accursed and blindfold Queen of chance!
When shall this source of sorrow have an end?
O, when shall death close up my drooping eyes
that I may date my cares and griefs at once?
Yet ere I die I would God within mine arms
my Loving wife and Children were embraced, [Fol.8b]
and that my prince in breathing of my Last
might know my truth how well I have deserved.
Ha, wishes! You are vain, and hopes are vain, [760]
and nothing certain but my misery.
Scholar
This sight presents remorse and ruthful grief.
Bacon
Nought under sun, my son, but suffers. Scathe, be silent,
and note what hereof ensues.
Here the music enters.
John
Poor John, what piteous power relieveth thee,
in bowel of plenty! See, how thou art fed,
with notes of music of sweet instruments
as Charming me to yield unto rejoice!
You, friendly fawns and Satyrs, sit you down
that I may sigh to you my sorrows out. Here they play.
Nymph
Arise, sir John, and be of merry cheer,
eat of these cates that we have brought to thee,
and thank old Bacon for his Courtesy.
John
Nymph, I will rise, and Bacon’s benefits
shall still remain in Bordeaux’s thankful mind.
Ha, men of art, to you belongs the praise
that virtue guides and pity waits upon.
Ha, blessèd Doctor, born in English soil,
if that my plaints may pierce thy reverent ears,
remember Rosaline, my Loving wife,
forget not, Doctor, my distressèd babes!
Here they play.
Now hunger’s force is over-tipped in me,
my sinews warmed, and I am armed to walk.
Farewell, you friendly Citizens of wood,
and thank old Bacon that hath done me good. Exeunt players.
Bacon [780]
How, sits my scholar musing in a dump?
Scholar
To see those wondrous sights I have beheld!
Bacon
Why, know you not the man that was distressed?
Scholar
No, but I thought him John of Bordeaux.
Bacon
The very same, whose danger I foresaw
by speculation, and by magic art
I brought these satyrs here to comfort him;
and lo, the time shall come that he shall flourish
that is now in thrall.
Scholar
Strange are thy workings, mighty man of art,
but how shall we recover Hosburg, sir?
Bacon
I let thy master Vandermast once
to trot it on a courser of my own, [790]
and for his sake I’ll fit thee with a steed
that like a whirlwind shall convey thee hence.
Then, when thou art returned to Hosburg, say,
that thou hast rid ten Journeys in one day. Exeunt.
Enter Pierce and the scholars.
|
Входять Бекон і Спудей
Спудей.
Скажіть, англійський Докторе, чи так це?
Чи ваша вчена магія – мистецтво,
а чи є сила над людські чуття,
що вашими Діяннями керує?
Бекон.
Читав ти Арістотеля, мій синку,
вникаючи уважно в кожне слово?
Спудей.
Я в міру сил старався не робити
поспішних висновків з його писань.
Бекон.
Хвалю за скромний розум, бо кого
так вабить філософія, повинен
читати, думати й читати знов:
із пóраного ґрунту кращий овоч;
хто більше вчиться, той і більше вміє.
Послухай, синку: вхід у мистецтво,
що часто бачиться як дивина,
це як повітря сутність щонайтонша –
торкне нечуле око й відлетить;
але як око серцю донесе
Ідею цеї рідкісної з’яви,
то починає мислити душа
божественим – працює трепетливо
у моці Рушія, а той, як бачить,
що досконалить хист людський природу,
що Добрий Геній в повноті снаги –
пускає віжки Розуму, і він
збагає речі просто неймовірні.
Звідси і те, про що поети пишуть:
Sapience dominabeter astris.
Спудей.
Як ви мені розхвилювали душу!
Віднині знатиму: правдива мудрість –
не в тінях, тільки в сутностях.
Бекон.
О, як далеко ще ти від знання, юначе,
чи бачення належного речей!
Я вмить тебе навчу. Де ти є зараз?
Спудей.
Під Госбургом, прогулююся в лісі.
Бекон.
Бач, як ти перенісся сам від себе?
Дивися, он Руїни стін Равенни,
три сотні миль від госбурзьких рівнин.
Тут, в цих лісах, Мурад Великий бився
з нещасним військом кайзера. Тихенько
присядь, мій сину, й жалісливе вухо
почує плач людського болю. Слухай.
Входить Джон Бордоський в убогій одежині.
Джон.
Жорстока і сліпа Фортуно клята!
Коли скінчиться цей потік скорбот?
Коли вже смерть мені закриє очі
хиренні, обірвавши біль і жаль?
Та поки вмру, дай, Боже, обійняти
дружину Люблячу, Дітей і ще
моєму сюзерену донести,
хай з подихом Останнім, що добром
йому я прислужився… Ха, бажання!
Даремні ви; даремні і надії;
нічого певного – лише біда…
Спудей.
Серце болить дивитись на страждання.
Бекон.
Всі, хто під сонцем, страдники, мій сину.
Сиди тихенько й помічай, що буде.
Входять музиканти.
Джон.
О, що за сили милостиві йдуть
тобі на поміч, Джоне бідолашний!
Із чаші благ, бач, як тебе годують –
звучанням найсолодших інструментів:
Чарують так у Радощі мене…
Сідайте ж, фавни дружні і сатири,
я вам свій жаль зітхаючи повім. Грає музика.
Мавка.
Вставай, сер Джоне, звеселися духом,
скуштуй, що ми для тебе принесли,
й скажи спасибі Бекону за Ласку.
Джон.
Я встану, мавко, Беконові ж блага
назавжди западуть у вдячну душу.
Ах, вам, митці, й належиться прослава,
що честь веде і співчуття ростить!
Блаженний Докторе з країв англійських, –
якщо лиш слух велебний твій уловить
цю скаргу, прошу – пом’яни дружину
і діточок сердешних не забудь!..
Музика.
Все, голод спав на силі; я зігрівся
і можу далі йти. Прощайте, друзі,
мешканці лісу; Бекону старому
подякуйте від мене за добро. Виходять.
Бекон.
Щось мій школярик тяжко зажурився?
Спудей.
Від тих чудес, що тут набачивсь.
Бекон.
Чи знаєш, хто той бідний чоловік?
Спудей.
Ні, але думалось – то Джон Бордоський.
Бекон.
Так, він і є. Його нещастя
я передбачив думкою й для втіхи
привів, в магічний спосіб, цих сатирів.
Побачиш: прийде час, і зацвіте,
хто нині у неволі.
Спудей.
Чуднí діла твої, могутній майстре, –
та як тепер дістатись нам у Госбург?
Бекон.
Раз Вандермаста, вчителя твого,
пустив я риссю на коні своєму
до Госбурга, й тобі заради нього
дам рисака як вихор. Вдома скажеш, –
а він умить домчить тебе додому,–
що цілих десять днів провів на ньому. Виходять.
Входять Пірс і два Вчені.
|
