Едґар По. Падіння дому Ашерів (2)

Son coeur est un luth suspendu:

Sitôt qu’on le touche, il résonne.

De Beranger²

Через цілий млистий, темний і безгучний день осінньої пори року, коли хмари гнітюче низько звисали з небес, я їхав сам верхи дивно моторошним краєм, аж нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолійний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але при першім погляді на нього почуття нестерпного суму увійшло в мою душу. Я кажу — нестерпного, бо те почуття не полегшував той напівприємний, бо поетичний, настрій, що його звичайно навівають навіть найсуворіші природні образи запустіння чи жаху. Я дивився на все те — на сам дім серед простого ландшафту — на бляклі стіни — на порожні, як очі, вікна — на рідку високу осоку — на побілілі стовбури кількох засохлих дерев з отим над усе гнітючим чуттям, що буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну, — гіркого падіння в буденне життя — огидного спадання серпанку. Серце мліє, холоне, падає; думка стиснута непереборним жахом і, скільки б не цькувала її уява, не може знестися вгору. «Що ж воно таке, — спинився подумати я, — що так впливає на мої нерви, коли я дивлюсь на дім Ашерів?» Це була тайна нерозрішенна, і я не давав собі ради з темними образами, що наступали на мене в думках. Я мусив мимоволі визнати, що хоча безумовно в природі існують сполучення природних речей, що мають силу отак на нас впливати, та все ж аналіз тієї сили лежить глибше від сфер нашого мислення. «Можливо, — міркував я, — досить інакше розташувати акценти краєвиду, деталі цілої картини, аби зменшити чи, може, й зовсім знищити її спроможність родити сум». Перевіряючи свою думку, я скерував коня до крутого берега чорно-сірого ставу, що в непорушнім блискові лежав біля будинку, щоби побачити внизу — і то з іще глибшим трепетом, — викривлені й перевернуті відображення сірої осоки, мертвих дерев і порожніх, як очі, вікон.

Проте в цій домівлі суму я збирався прожити кілька тижнів. Її власник, Родерік Ашер, був товаришем моїх хлоп’ячих літ, та багато років минуло з того часу, як ми бачилися востаннє. Але недавно я, перебуваючи в неблизькім звідси краю, дістав листа від нього, що своїм дико настирним змістом вимагав особистої, живої відповіді. Рукопис виказував ознаки нервового напруження. Він писав про гостру тілесну хворобу, про душевний розлад, що його гнітить, про серйозну потребу бачити мене як свого найкращого, ба єдиного друга, — може, в моїм веселім товаристві він матиме полегкість від недуги. Тон, у якім все це і багато чого ще було сказано, — серце, що жило у цім проханні, не дозволили мені довго вагатися, і я негайно послухався заклику, що все ж видавався мені дуже дивним.

Хоча в дитинстві ми були близькими приятелями, та на ділі я мало що знав про свого друга. Він завжди був надміру стриманий і замкнений. Я знав, однак, що його дуже стародавню фамілію спередвіку характеризувала особлива чутливість, що виявлялася протягом багатьох поколінь у багатьох високомистецьких творах, а за останніх часів позначилася в ділах щедрої, однак скромної благодійности і в ревній пристрасті радше до витівок, ніж до класичних і ясних красот музичного мистецтва. Я знав також той дуже незвичайний факт, що корінь роду Ашерів, хоч який поважний вік він мав за собою, не дав ні одної тривалої парости, — інакше сказати, вся родина трималася на одній спадкоємній лінії, і так було завжди, з дуже незначними змінами й тимчасовими варіаціями. «Саме цей брак, — міркував я, зазначивши думкою, наскільки характер цього довкілля узгоджується з відомим характером його власників і наскільки можливим був, упродовж віків, вплив одного на друге, — саме цей брак бокових гілок і, як наслідок, незмінна передача дідизни від отця до сина вкупі з ім’ям нарешті настільки поєднала в уяві селян садибу і родину, яка нею володіла, що первісна назва садиби зовсім затерлася у цій чудній і двозначній назві: «Дім Ашерів»³.

Я сказав, що єдиним наслідком моєї дещо дитячої спроби заглядання у став було те, що перше моє химерне враження тільки поглибилося. Немає сумніву, що свідомість швидкого зростання в мені марновірства — бо й чого називати цю річ інакше? — сама свідомість тільки пришвидшила його ріст. Такий, скільки я знаю, парадоксальний закон усіх почуттів, в основі яких лежить страх. І, може, тільки з цієї причини, коли я з образу його у ставі перевів очі на сам дім, в уяві моїй виросла дивна вигадка — настільки, справді, смішна, що я згадую її лише щоб показати творчу силу чуттів, які тиснули на мене. Вигадка ця настільки вплинула на мою уяву, що я дійсно повірив, ніби над усім домом і цілим маєтком нависла атмосфера, властива їм самим і їхньому безпосередньому оточенню, — атмосфера, що не мала нічого спільного з повітрям небес, а соталася з мертвих дерев, з сірих мурів, з мовчазного ставу — чумна і таємнича, тьмяна, клякла, заледве видима мла кольору свинцю.

Струсивши з духу те, що було не інакше як сном, я уважніше роздивився цілком реальну будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю ветхістю. Вона, мабуть, половіла століттями. Дрібний грибок множився по всьому фасаді, звисаючи плутаним павутинням з карнизів. Та все це було ще далеке від повного розпаду. Жоден камінь із кладки не випав, і якась дика невідповідність була поміж все ще досконалою зладженістю цілого і розкришеністю поодиноких каменів. Все це нагадувало старе, красиве для ока дерев’яне різьблення, що роками гнило десь у покинутім склепі, не стурбоване подихом вітру ззовні. Але поза цією ознакою руїни, мало що інше говорило про її нестійкість. Хіба що, може, око уважливого глядача добачило б ледве примітну розколину, яка, починаючись від даху будови, удовж фасадної стіни зигзагами ішла униз, доки не зникала у тьмавих водах ставу.

Дивлячись на все це, я проїхав короткою гаткою до дому. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готичний портал холу. Лакей, ступаючи наче крадькома, провів мене мовчки через плутані й темні переходи до кабінету свого хазяїна. Багато з того, що нам зустрілося по дорозі, посилювало, не знаю як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене — і горорізьба на стелі, і тьмаві шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, і фантасмагоричні геральдичні трофеї, що подзенькували від моєї ходи, — хоча все то були речі, до яких, чи до подібних до яких я звик з дитинства, — хоча я одразу визнав, яке воно все знайоме, я все ж дивувався, які незнайомі думки здіймали в мені всі ці звичайні образи. На одній зі східниць я зустрів сімейного лікаря. На його обличчі — так здалося мені — змішалися водно хитрощі й розгубленість. Він привітався з острахом і пройшов. Лакей одчинив двері і ввів мене до свого пана.

Покій, в якому я опинився, був дуже великий і високий. Вікна були довгі, вузькі, гостроверхі й зовсім недосяжні знизу — так високо були вони врізані над чорною дубовою долівкою. Слабі промені червонуватого світла проникали крізь решітчасті шиби і давали досить світла, щоб можна було бачити найвидатніші речі навколо; та око даремно силкувалося досягти відлеглих кутів кімнати чи вигинів різьбленої склепінчастої стелі. Темна драперія звисала зі стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й понищені. Скрізь лежали порозкидані книги й музичні інструменти, але життя вони не вносили. Я відчував, що вдихаю атмосферу смутку. Подих похмурого, глибокого, непереможного суму тяжив над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся з софи, де був простягшись лежав, і привітав мене з жвавою теплотою, в якій був, як зразу подумалось мені, деякий надмір сердечности, нарочитости знудьгованої світської людини. Та глянувши йому в обличчя, я переконався в його цілковитій щирості. Ми сіли, і кілька хвилин, поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям жалю й остраху. Ні, не могла людина так страшно змінитися за такий короткий час, як змінився Родерік Ашер! З великим зусиллям впізнавав я у привиді переді мною товариша ранніх хлоп’ячих розваг. Хоча обличчя в нього завжди було незвичайне. Трупний відтінок шкіри; очі великі, вогкі й блискучі над усе; губи тонкі і бліді, але прекрасної форми; делікатний єврейський ніс, тільки ніздрі незвичної для нього ширини; граційно вирізьблене підборіддя, що, недостатньо висуваючись уперед, говорило про нестачу моральної енергії; волосся м’якіше й ніжніше за павутиння — ці риси, укупі з незвично високими скронями творили лице, яке не так легко було забути. Та тепер, коли характерність їх загострилась, загострився й вираз, який вони звичайно несли, і лице змінилося настільки, що я не знав, з ким балакаю. Над усе дивували і навіть лякали мене його геть примарна блідість і несусвітній блиск очей. Шовкове волосся виросло без догляду і пожмаканим павутинням радше плавало довкола, ніж облягало лице з таким арабесковим виразом, що, як я не силкувався, я не міг знайти у ньому нічого людського.

У поведінці мого друга мене вразила якась незграйність — якась незібраність; я скоро дібрав, що походить вона з низки слабих і безуспішних спроб побороти мимовільний дрож — надмір нервової напруги. До чогось подібного я вже був почасти підготований не тільки його листом, а й пригадуючи деякі його хлоп’ячі риси, а також виходячи з особливостей його фізичної статури й темпераменту. Він був упереміну то жвавий, то похнюплений. Голос його раптом мінився від тремтливої нерішучости (коли сила духу зовсім покидала його) до того роду енергійної рішучости — того ламаного, вагомого, неспішного, лункого вислову — того свинцевого, врівноваженого, цілком розміреного горлового тембру, що характерний для пропащого п’яниці чи непоправного курія опіуму в періоди найбільшого збудження.⁴

Саме так говорив він мені про мету мого приїзду, про серйозну потребу бачити мене й про розраду, якої від мене чекав. Він докладно спинився на тому, що він називав своєю недугою. То була, казав він, питома родинна хвороба, від якої він уже не мав надії знайти ліків — просте нервове напруження, додав він тут же, яке, очевидно, скоро вщухне. Воно проявлялося в цілій масі неприродних почувань. Деякі з них, коли він докладно про них розповів, зацікавили і вразили мене; хоча, може бути, його вислови і загальна манера розповіді теж зробили своє враження. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів — міг переносити тільки зовсім прісну їжу, міг носити одежу тільки з певної матерії; запахи будь-яких квітів його гнітили; навіть слабке світло мучило очі, і лише деякі звуки, а саме звуки струнних інструментів, не вселяли у нього жах.

Він став рабом в одної аномальної категорії жахів. «Я згину, — казав він, — я мушу згинути від цієї мізерної слабкости. Саме так я згину, саме так, не інакше. Я боюсь не того, що станеться, а наслідків. Я здригаюся при думці про будь-який, хай найбуденніший випадок, що може вплинути на цей нестерпний душевний розлад. Справді, мене лякає не так небезпека, як її абсолютний наслідок — жах. Я відчуваю, що при цім зденервованім, цім жалюгіднім стані рано чи пізно настане час, коли я позбудуся разом життя і розуму в якійсь сутичці з хмурою марою — СТРАХОМ».

Я, крім того, дізнався — не відразу, уривками, через двозначні натяки — ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні враження щодо оселі, де він жив і звідки не виїздив багато літ, ― щодо впливу, чию уявну силу він пояснив у виразах надто темних, щоб їх повторити, — впливу, який деякі суто формальні й матеріальні особливості його фамільної садиби робили на його дух, довгий час їм підлеглий, — ефекту, що його сама фізична матерія сірих мурів і веж, і темного ставу, в який вони дивилися, кінець-кінцем справила на його моральний стан.

Втім, він допускав, хоча й вагаючись, що той чудний сум, який його так гнітив, пояснюється природнішою й очевиднішою причиною: довгою й тяжкою хворобою — що вже явно доходила кінця — його улюбленої сестри, єдиного його товариша протягом довгих років — його останньої й єдиної рідні на світі. Її смерть, — сказав він з гіркотою, якої я не забуду довіку, — полишить його (безнадійного й недужого) останнім представником стародавньої раси Ашерів. Коли він це говорив, пані Маделіна (так звалася сестра) тихо пройшла через відлеглу частину покою і зникла, не побачивши мене. Я дивився на неї з крайнім здивуванням і не без страху, але знайти пояснення таким почуттям не міг. Я закляк, поки очі мої стежили за її ходою. Коли двері нарешті замкнулися за нею, мій погляд інстинктивно й жадібно перескочив на обличчя брата, та він затулив його руками, і все, що я зміг побачити — це геть збілілі виснажені пальці, крізь які точилися ревні сльози.

Хвороба пані Маделіни довгий час була загадкою для лікарів. Невигойна апатія, повільне умирання людини і часті, хоча й скороминущі, припадки з каталептичними явищами — такий був незвичайний її діагноз. Досі вона безперестанно змагалася проти своєї недуги і не лягала остаточно в ліжко; але під кінець того вечора, коли я прибув у дім, вона піддалася (як уночі повідомив мене її брат в несказанному збудженні) навальній силі нищителя; так я взнав, що я бачив її вперше і, мабуть, востаннє, і вже не побачу ніколи, — принаймні живою.

Протягом кількох наступних днів ні Ашер, ні я не називали її імення; і увесь той час я вперто силкувався полегшити меланхолію мого друга. Ми малювали і читали вкупі; або я слухав, як у сні, буйні імпровізації його велемовної гітари. І от, коли чимраз ближча інтимність дозволяла мені глибше заглянути в закутки його духа, тим прикріше було усвідомлювати марність усіх спроб збадьорити цей дух, темінь якого, наче питома його властивість, повивала всі предмети психічного й фізичного всесвіту в одному невгасному променінні суму.

 Я повік схороню в собі пам’ять про багато поважних годин, що їх я провів наодинці з головою дому Ашерів. Та все ж мені не вдалося б дати точний опис тих занять чи творчості, в які він мене затягував чи показував дорогу. Натхненний і безмірний його ідеалізм кидав на все сірчистий полиск. Його довгі імпровізовані елегії повік бринітимуть мені у вухах. Між іншим я болісно зберігаю в пам’яті один чудний, перекручений і розвинутий ним мотив з останнього вальсу фон-Вебера. А з-поміж малюнків, над якими працювала його витончена фантазія і які мазок за мазком поринали в ту мряву, від якої я здригавсь тим сильніше, що не знав, чого мене трясе, — з-поміж цих малюнків (що їх мовби й зараз бачу) я наважився б навести тільки дуже невелику частку тих, які можна передати писаним словом. Цілковитою простотою, неприбраністю задуму він спиняв і зачаровував увагу. Якщо якийсь смертний коли змалював ідею, то цим смертним був Родерік Ашер. Для мене, принаймні, за обставин, в яких я тоді був, — з чистих абстракцій, які цей недужий чоловік умів кинути на полотно, здіймалася могуть нестерпно благоговійного страху, — і тіни чогось такого я не відчував, розглядаючи яскраві, але надто вже конкретні мрії Фюзелі⁵ .

Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, меншою мірою абстраговану, ніж інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував зсередини безмірно довгий прямокутний склеп, чи то прохід, з низькими стінами, гладенький, білий, нічим ніде не перерваний і не позначений. Деякі другорядні деталі чітко наводили на думку, що це склепіння лежить безмежно глибоко під поверхнею землі. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору, і ні смолоскипа, ні якогось іншого світла не було видно, а тимчасом повідь сильного проміння котилася вздовж нього й окропляла все примарним і неприродним сяйвом.

Я щойно говорив про хворобливий стан слухових нервів, що робив для недужого незносною всяку музику, крім деяких звукових ефектів струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, які він сам собі створив у грі на гітарі, і спричинялися у великій мірі до фантастичного характеру його музики. Але цим годі було пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони мусили бути і дійсно були — в звуках, як також і в словах його буйних фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) — вони були наслідком тієї колосальної розумової зібраности, зосереджености, про які я вище казав, що їх можна спостерігати тільки в моменти найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, вона врізалася в пам’ять через те, що в підспудній, чи містичній, течії її змісту я, гадаю, вперше добачив те, що Ашер усвідомлював уповні: його високий розум хитається на своєму троні. Вірші, під заголовком «Палац напастей», звучали майже так чи й зовсім точно так:

I

В найзеленíшій із долин,

    де ангели жили,

стояв палац, як неба син,

    прекрасний і ясний.

В державі Мислі-Короля

    палац⁶ стояв, —

над кращим серафим крила

    свого не розкривав.

II

Знамена яснозолоті

    над ним пливли й палали;

(усе-все це було за тих

   часів, що відлунали)

і сонний вітерець, що бавивсь

    у день ясний,

спливав по баштах вниз у трави,

    у ароматів рій.

III

Всі, хто бував у тій долині,

   в двох вікнах ясних⁷ зрів,

як бавилися духи звинні

   під чистий лютні спів,

танцюючи навколо трону,

   де в славі ладів

Порфіроносець у короні —

   король сидів.

IV

Вся у перлах і рубінах

   там брама⁸ цвіла,

Що нею плинув, плинув, плинув

   і плинув, і палав

рій ніжних лун, що відбивали

   накази короля,

якому рівного не мала

   у мудрості земля.

V

Та злі єства у чорних шатах

   удерлись до високих веж;

(А — плачте, плачте, бо до завтра

   король не доживе!)

І от круг дому його слава,

   що так цвіла,

забулась, мов легенда тьмава,

   мов не була.

VI

І видно в вікнах із долини

   червоні вогні,

товчуться форми диковинні,

   ревуть пісні,

і ринуть юрби п’яні й тоскні

   через поріг,

і регіт дикий — тільки осміх

   пропав навік…

Я добре пам’ятаю, що думки, породжені цією баладою, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера — я згадую його не так задля його новизни (бо й інші так думали), а через те, що Ашер з надзвичайною впертістю чіплявся за нього. Ішлося, загалом кажучи, про віру в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладнаній фантазії ця думка загострилася і перейшла до деякої міри на царину неорганічну. Немає слів, щоб передати увесь обсяг, всю крайність його переконання. В кожному разі, віра його стосувалася (як я уже натякнув раніше) сірого каменю, що з нього був збудований дім його предків. Свідомість проявлялася, бачилось йому, у способі розміщення цих каменів, у порядкові кладки, а також у силі грибів, що проросли на них, і в мертвих деревах навколо, а над усе — в довгій, тривкій непорушності цього порядку, і в повторенні його у недвижних водах ставу. Її очевидність — очевидність цієї свідомости — проявлялася, казав він (і я аж здригнувся, коли він це сказав), у повільному, але певному згущенні їхньої власної атмосфери над водами і мурами. Наслідки цього, казав він, можна було бачити в їх мовчазному, але невхильному і страшному впливові, що протягом століть керував долею всього роду Ашерів і що зробив його самого таким, яким я його тепер бачу, — таким, яким він є. До цих думок не треба пояснень, і я утримаюся від них.

Наші книги — книги, що довгі роки були головною духовною поживою для хворого — як і можна було сподіватися, цілком відповідали такого типу уявленням. Ми схилялися вдвох над такими книгами, як “Вер-вер” і “Шартрез” Ґрессе⁹ ; «Бельфегор» Макіавеллі¹⁰ ; «Небо і ад» Сведенборга¹¹ , «Підземна подорож Ніколая Кліма» Гольберга¹² , книги Роберта Фладда¹³, Жана д’Індажіне¹⁴ і Делашамбра¹⁵ ; «Подорож у голубу далечінь» Тіка¹⁶ й «Сонячне місто» Кампанелли. Нашою улюбленою книжкою було маленьке, в октаву, видання Directorium Inquisitorum домініканця Еймеріка з Жірони¹⁷ , і були місця в Помпонія Мели про старих африканських сатирів і еґіпанів¹⁸ , над якими Ашер мріяв цілими годинами. Його головною розвагою, проте, було читати й перечитувати надзвичайно рідкісне й цікаве кварто, готичним друком, — требник забутої церкви, Vigiliae Mortuorum Chorum Ecclesiae Maguntinae.¹⁹

Я не міг не подумати про дикий ритуал цієї книги і про його ймовірний вплив на недужого, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що пані Маделіни вже немає в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів хоронити її тіло (перед остаточним похороном) в одному з численних склепів під мурами дому. Одначе, прилюдним мотивом до цього дивного вчинку було щось, з чим я не наважувався сперечатися. Призвів його до цього рішення (так він сказав)  незвичайний характер хвороби покійної, настирні й невідступні розпити з боку її лікарів і те, що фамільний цвинтар є далеко від дому і на відкритій місцині. Не буду приховувати: коли мені згадалося зловісне обличчя чоловіка, якого я стрів на східцях у день приїзду, я не мав охоти сперечатися з тим, що вважав, принаймні, за нешкідливу і в усякім разі не неприродну обачність.

З Ашерового прохання я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовий похорон. Ми вдвох самі однесли тіло в труні до місця упокоєння. Склеп, у якому ми його поклали (і який так довго стояв замкнений, що наші смолоскипи, закуривши в тяжкім повітрі, мало допомагали нам), був малий, вогкий і без найменшої світляної шпаринки — він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною будинку, в якій була моя спальня. Користувалися ним, очевидно, в далекі феодальні часи як темницею, а пізніше — як складом для пороху, чи якої іншої сильновибухової речовини, бо частина його долівки і вся поверхня довгого склепінчастого коридору, яким ми йшли до нього, були обшиті мідними листами. Двері з масивного заліза теж були захищені подібним способом. Через свою колосальну вагу двері різко скреготіли, повертаючись на завісах.

Склавши свою траурну ношу на рами в цій державі жаху, ми відсунули ще не пригвинчене віко труни і глянули на обличчя покійної. Разюча схожість між братом і сестрою вперше забрала мою увагу; мабуть, угадуючи мої думки, Ашер прошепотів кілька слів, з яких я дізнався, що покійна і він були близнюки і що між ними завжди існували майже незбагненні симпатичні зв’язки. Але наші погляди недовго затрималися на мертвій — не давав благоговійний страх. Недуга, що отак за молодих літ звела Маделіну Ашер у могилу, полишила, як буває по всіх гостро виражених каталептичних хворобах, насмішку слабкого рум’янцю на грудях і на обличчі, та ще той підозріло застиглий осміх на устах, що такий страшний буває у смерті. Ми закрили і загвинтили віко, старанно зачинили залізні двері і пішли, з трудом пробираючись, у мало чим ясніші верхні покої.

І от, по кількох днях гіркого горя сталася явна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні манери зникли. Він занедбав чи забув свої звичні заняття. Він бродив з кімнати до кімнати хапливою, нерівною, безцільною ходою. Блідість його обличчя набрала, якщо можна так сказати, ще мертвотнішого відтінку, а блиск його очей остаточно згас. Уже не переходив він, як бувало, на глибокий, хриплавий тон, — тепер в його голосі панували тремтливі вібрації, як від крайнього жаху. Часом мені здавалося, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею і ніяк не може набратися мужности, щоб її відкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих блукань божевільного мозку, бо бачив, як він годинами дивиться відсутнім поглядом, в позі щонайглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявного звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало — заражало мене. Я почував, як на мене повільно, але певно наповзають непогамовні впливи його фантастичного, а однак настирного марновір’я.

Особливу силу цих почувань я зазнав сьомого чи восьмого дня по тому, як ми поклали пані Маделіну в склеп. Пішовши спати пізно, я не міг заснути, а години минали й минали. Я силкувався логікою мислення побороти нервозність, що опанувала мене. Я намагався повірити, що багато, коли не все, з того, що я почував, було наслідком шокуючого впливу похмурої обстанови в кімнаті — темних подертих драперій, що, схвильовані подихом близької бурі, поколихувались на стінах і неясно шелестіли по різьблених оздобах ліжка. Та зусилля мої були даремні: непереможний трепет поволі ввійшов у мене, і врешті на самому серці вгніздився демон абсолютно безпричинної тривоги. Вдихнувши повітря, я силою струсив його з себе, підвівся на подушках і, вдивляючись у густу темряву покою, прислухався — не знаю чому, хіба що підштовхнутий якимсь інстинктивним духом — до глухих, невиразних звуків, що доходили не знати звідки вряди-годи, коли вщухала буря. Охоплений сильним почуттям страху, незрозумілим і все ж нестерпним, я похапцем одягся (бо відчував, що мені не можна спати цієї ночи) і пробував визволитися від того жалюгідного стану, в який потрапив, швидко ходячи по кімнаті назад і вперед.

Я встиг лише кілька разів отак перейтися, як легка хода на прилеглих сходах спинила мою увагу. Я впізнав її — це був Ашер. За мить він постукав у двері мого покою і ввійшов, несучи в руці лампу. Його обличчя було, як звичайно, мертвотно-бліде, але поза цим в очах його жевріла якась божевільна веселість — в усій його появі була якась очевидно придушена істеричність. Виглядав він відразливо, але краще вже це, ніж самота, в якій я потерпав так довго, тож прихід його став для мене полегшею.

― Ти не бачив цього? ― гостро запитав він, мовчки розглянувшись по кімнаті. ― Ти ще не бачив? То стривай, зараз побачиш.

Сказавши це і старанно затуливши рукою лампу, він підійшов до одного з вікон і розчахнув його назустріч бурі.

Лютий порив вітру, влетівши, сколихнув нас на ногах. То була дійсно бурхлива, але сумно прекрасна ніч, однаково незабутня в своїй красі і жахові. Вихор, вочевидь, зібрав свою силу недалеко від нас, бо вітер часто й різко мінявся, а надзвичайна густота хмар (що зависли на самих баштах дому) не заважала бачити, як вони, ніби живі, швидко летять звідусіль одна на другу, не відходячи в далину. Я кажу, навіть їхня надзвичайна густота не заважала це бачити, хоч не було ані променя від місяця чи зір, не було й блискавиць. Але спідні поверхні велетенських мас схвильованої пари, як і все, що було на землі, жевріло неприродним відсвітом добре видимих світляних випарів, що висіли навколо, сповинувши саваном дім.

― Не можна — не треба тобі на це дивитися! ― сказав я, здригнувшись, і силою одвів Ашера від вікна до крісла. ― Все, що тебе так вражає, ― це просто електричні явища, і то досить звичайні, ― чи, може, вони походять з густих міазмів ставу. Зачинім вікно ― вітер холодний, це загрожує твоєму здоров’ю. Ось один з твоїх улюблених романів. Я буду читати, ти слухай, і так проведемо вдвох цю страшну ніч.

Стара книга, що я її взяв, то була романом сера Ланселота Каннінга «Божевільний Тріст», а назвав я її улюбленою книгою Ашера радше сумно жартуючи, ніж усерйоз, бо насправді в цьому нудному, позбавленому вигадки багатослів’ї мало що могло зацікавити того натхненного духовного ідеаліста, яким був мій друг. Та це була єдина книга напохваті, і я плекав неясну надію, що, можливо, його хворобливе збудження знайде собі вихід (історія-бо душевних хвороб багато знає таких аномалій) саме в тій крайній глупоті, що я йому читатиму. Якщо судити з некерованої, надмірної жвавости, з якою він слухав — а чи здавалося, що слухав — читані слова, я міг привітати себе з успіхом свого задуму.

Я дійшов до тієї добре відомої частини роману, де Етельред, герой Тріста, даремно прохавши пустельника, щоб той миром пустив його в своє житло, збирається увійти силоміць. Тут, як пригадуємо, говориться так:

«І Етельред, що зроду був відважний серцем, а тепер ставши іще відважнішим завдяки силі вина, яке випив, не чекав довше, ведучи перемови з пустельником, котрий, по правді, був упертої й лихої стати, але, почуваючи дощ на раменах своїх і боячись, що здійметься буря, звів ураз булаву свою вгору й ударами швидко проломив у дошках дверей отвір для своєї лицарської рукавиці; за чим почав сильно смикати зсередини і зняв такий стук та скрегіт, ламаючи все на щепи, що сухий, лункий тріск деревини сполохом рознісся по всьому лісові».

При кінці речення я здригнувся і спинився на мить, бо мені здалося (хоч я відразу подумав, що то завела мене в оману збуджена фантазія) — здалося мені, що звідкись здаля у будинку до мого слуху неясно докотилося щось, що могло бути ― бо дуже було подібне ― відлунням (правда, притлумленим і глухим) того самого стуку та скреготу, який так яскраво змалював сер Ланселот. Немає сумніву, що саме цей збіг так полонив мою увагу, бо посеред деренчання віконних рам і звичних звуків бурі, що чимраз росла, сам по собі отой звук не мав нічого, що могло б зацікавити чи збентежити мене. Я читав далі:

«Та добрий лицар Етельред, увійшовши тепер крізь двері, не на жарт розлютився та здивувався, не побачивши ані знаку від лихого пустельника; натомість він побачив лускатого потворного дракона з вогненним язиком; той лежав на сторожі перед палацом із золота, що був вистелений сріблом, а на стіні висів щит з блискучої міди, на якому було написано таке:

Сюди хто увійде, той переможе вмить;

Дракона хто вб’є, священний візьме щит.

І Етельред підняв булаву, і вдарив дракона по голові, і дракон упав перед ним і віддав своє отруйне життя з криком таким страшним та хрипким, і таким пронизливим, що Етельред мусив затулити вуха долонями, боронячися проти жахливого гуку, що подібного до нього ніхто ніколи не чув».

Тут я знову різко спинився і знов з почуттям нестримного подиву — бо не могло бути ніякого сумніву, що на цей раз я дійсно почув (хоч і не міг би сказати звідки) глухий, явно далекий, але хрипкий, довгий і страшно вискливий чи скреготливий гук — точний відгук того, який моя фантазія вже встигла уявити собі як несусвітній зойк дракона, змальований романістом.

Хоч і який прибитий цим другим, геть незвичайним, збігом і тисячею суперечних почуттів, серед яких переважали подив і жах, я все ж таки мав досить самовладання, щоб не розворушити яким словом чутливу нервозність мого друга. Я не мав жодної певности, що він чув цей гук; хоча, безперечно, за останні кілька хвилин у його поведінці зайшла дивна зміна. Сидівши проти мене, він потрохи пересунувся разом з кріслом і тепер сидів проти дверей, так що я міг тільки почасти бачити його обличчя і бачив, що губи його тремтять, ніби щось стиха шепочуть. Голова впала йому на груди, хоч знати було, що він не спить, бо очі мав розкриті широко й непорушно, що я побачив, глянувши на нього збоку. Про те ж свідчив і рух його тіла, бо він тихо, але рівномірно й безперестанно гойдався з боку в бік. Миттю спостерігши все це, я взявся читати далі повість сера Ланселота:

«І от лицар, уникнувши страшної люти дракона, а сам думаючи про мідний щит і про те, щоб зламати чари, котрі тяжіли над ним, одсунув трупа, що лежав перед ним, з дороги і мужньо рушив по срібній підлозі до того місця, де висів на стіні щит, котрий не чекав, поки лицар наблизиться, але впав до його ніг на срібну підлогу з могутнім і страшним дзвоном».

Щойно ці слова злетіли з моїх вуст, як ніби справді мідний щит важко впав у цю мить на срібну підлогу — я почув ясний, повний, дзвінкий, хоч і явно приглушений металевий відзвук. Украй зденервований, я схопився на ноги; але Ашер, як і раніше, рівномірно гойдався в кріслі. Я кинувся до нього. Його очі застигло дивилися вперед, і все його лице немов скаменіло. Та коли я поклав руку йому на плече, він весь раптом сильно здригнувся; уста йому затремтіли в недужному осміху, і я побачив, як він заговорив — забурмотів щось тихо й похапливо, ніби несвідомий моєї присутности. Схилившись над ним, я нарешті схопив відразливий зміст його слів.

― Не чуєш? ― Так, чую і чув. Довго-довго-довго — хвилина за хвилиною, година за годиною, день за днем чув — але не смів — о, пожалійте мене, бідного нещасливця! — я не смів — я не смів сказати! Ми поклали її живу в могилу! Хіба я не казав, які в мене загострені чуття? То тепер кажу: я чув її перші слабкі рухи в порожній труні. Я чув їх багато–багато днів тому, але я не смів — я не смів сказати! А тепер — сьогодні — Етельред — ха! ха! — зламані двері пустельника, передсмертний зойк дракона, дзвін щита! — Скажіть краще: тріск її труни, скрегіт залізних завіс її в’язниці, блукання в оббитому міддю коридорі. О, куди мені втекти! Хіба не буде вона скоро тут? Хіба не спішить картати мене за мою поспішність? Хіба не чув я її кроків на сходах? Не чую, як тяжко і страшно б’ється її серце? Божевільний! — Він скажено схопився з крісла і вигукував кожен звук з таким зусиллям, ніби віддавав душу: — Божевільний! Кажу тобі, вона — за дверима!

І в цю мить ― немовби  в надлюдській силі його крику були магічні чари — здоровенні старовинні двері, на які вказував його палець, поволі роззявили свої масивні ебенові щелепи. Розкрив їх порив бурі, та за ними справді височіла жіноча постать у савані ― пані Маделіна Ашер. Білі шати її були в крові, скрізь на виснаженому тілі видніли знаки тяжких пручань. Вся тремтячи і заточуючись, стояла вона мить на дверях і, тихо зойкнувши, упала досередини, просто на брата, щоб у шалених, вже останніх, корчах повалити долу його труп ― жертву страхів, яких він боявся.

Вражений, я втік з покою і з дому. Біг через стару гатку, а буря навколо буяла з тою самою люттю. Раптом на шлях переді мною ліг спалах світла, і я повернувся глянути, звідки міг взятися цей диковинний блиск, бо ж за мною був тільки величезний дім з його тінями. Сяяв місяць уповні, що заходив криваво-червоно, ― це він так яскраво світив через тріщину, про яку я говорив, досі ледве помітну, що від даху будівлі зигзагом ішла до основи. У мене на очах тріщина швидко почала розходитись, налетів скажений вихор, ціла місячна куля вибухнула мені в очі — мозок мій поточився, коли побачив, як розвалюються могутні стіни — розлігся довгий, бентежний, галасливий гук, ніби голос тисячі вод, і глибокий болотяний став у мене під ногами похмуро й мовчазно зімкнувся над уламками Дому Ашерів.

1.  “The Fall of the House of Usher“. Оповідання опубліковане вперше у вересні 1839 року у філадельфійському журналі Burton’s Gentleman’s Magazine. [↩]
2. Його серце — підвішена лютня:

      Доторкнись — і вона задзвенить.

   З вірша “Відмова“ (“Le refus“) сучасника Е. По, французького поета П’єра Жана Беранже (Pierre Jean de Beranger, 1780-1857) . [↩]

3. Двозначність випливає з самого англ. слова house = 1) дім як житлова споруда, оселя, домашнє вогнище, і — за метонімією: 2) рід, родина, фамілія, сім’я (людей, що живуть в одному домі), як також із актуального для англомовного читача значення самого прізвища. Прізвище Usher асоціюється зі службовою офіційного придверника (швейцара, камельдинера), який зустрічає гостей (відвідувачів) і вказує їм їхні місця, − або ж урядовця, який знайомить необізнаних із заведеним порядком речей. “Дім Ашерів“ і є символом історично заведеного порядку в стосунках між членами Роду. [↩]
4. Про почуття чи поведінку курців опіуму Едгара По, як і будь-хто з його англомовних сучасників, міг довідатися з описів — наприклад, прочитавши “Літературні біографії“ Самуїла Колріджа (S.T.Coleridge, Biographia Literaria, 1817) чи “Зізнання англійського споживача опіуму“ Томаса Де Квінсі (Thomas De Quincey, Confessions of an English Opium–Eater, 1820). [↩]
5. Генріх Фюзелі, або Йоганн Гайнріх Фюслі (1741-1825) – швейцарський та англійський живописець, автор серії картин на тему кошмару. [↩]
6.  «Державою Мислі-Короля» є людська душа, «палацом» цього Короля – голова. [↩]
7. В  очах (пор. на початку: «порожні, як очі, вікна»). [↩]
8. «Брама» – рот: «перли і рубіни» − зуби і  губи; «рій ніжних лун» − ладна, мудра мова. Далі в оповіданні ця і інша символіка подається в аналогіях. [↩]
9.  Jean-Baptiste-Louis Gresset (1709-1777) – французький поет і драматург, найвідоміший своєю поемою “Vert-Vert” (1734). [↩]
10. Belfagor arcidiavolo” –  новела Ніколо Макіавеллі, надрукована в зібранні його творів у 1549 р., [↩]
11. Emanuel Swedenborg (Swedberg, 1688-1772) — шведський учений-природознавець, теософ, винахідник. Автор багатьох природознавчих та 18 богословських книг. [↩]
12. Латиномовний роман данського поета Людвіга Гольберга, Nicolai Klimii Iter Subterraneum, 1741. [↩]
13.  Robert Fludd (1574-1637) – англійський філософ, лікар, астролог, математик, космолог. “Хіромантія” становила одну з частин його праці Utriusque Cosmi Maioris scilicet et Minoris Metaphysica Physica Atque Technica Historia (1617) “Метафізичної, фізичної і формальної історії двох світів, званих Великим і Малим”. [↩]
14. Johannes Indagine (бл.1467-1537) – німецький астроном XVI ст., автор книг з хіромантії. [↩]
15. Делашамбр, Марен Кюро (Marin Cureau de la Chambre, 1594—1669) – французький лікар і філософ, спеціаліст з фізіономіки, автор книги «Принципи хіромантії» (1653). [↩]
16. Johann Ludwig Tieck (1773 – 1853) німецький поет, перекладач, видавець, романіст. Роман Das Alte Buch: oder Reise ins Blaue hinein, з’явився у 1834 р. [↩]
17. Nicholas Eymerich (бл. 1316,  Girona –1399) – римо-католицький теолог, Генеральний інквізитор Арагонського королівства, автор підручника винищення відьм (1376); надрукована 1584 року в Римі, ця книга прослужила інквізиторам аж до XVII ст. [↩]
18. Pomponius Mela,римський географ, бл. 43 року н. е. Єдиний твір – книга, De situ orbis надрукована в 1471р. Егіпан (Aegipan) – цап-сатир, синонім Пана. [↩]
19. Опис звичайної католицької заупокійної служби в церкві м. Майнца (Німеччина). [↩]