127
In the old age black was not counted fair,
Or if it were it bore not beauty’s name;
But now is black beauty’s successive heir,
And Beauty slandered with a bastard shame,
For since each hand hath put on Nature’s power,
Fairing the foul with Art’s false borrowed face,
Sweet beauty hath no name, no holy bower,
But is profaned, if not lives in disgrace.
Therefore my Mistress’ eyes are Raven black,
Her eyes so suited, and they mourners seem
At such who, not born fair, no beauty lack,
Sland’ring Creation with a false esteem,
Yet so they mourn becoming of their woe,
That every tongue says beauty should look so.
127
У давнину не мало чорне слави
Красивого, як мало ясно-гарне,
Але тепер воно на троні править,
Ясну Красу огудивши намарне.
З тих пір, як повноваження Природи
Людська рука Мистецька перебрала
Й замість Краси личина верховодить,
Краса без імені в опалі стала.
Моєї Пані очі Воронові
Того жалобне й вибрали одіння,
Що жаль їм тих, хто зроду є чудовий,
Та Боже недоцінює Творіння.
Пасує так очам цим колір горя,
Що всі, хто бачить, про красу говорять.
(Наталя Бутук)
Вважали чорне злом старі часи,
Вродливим зватись не могло смагляве,
Сьогодні ж чорне – явина краси,
Хоч, як байстря, ще носить знак неслави.
Тепер малюються обличчя – глянь! –
Позичена ясна личина в моді,
Не має врода вже своїх названь,
Що віддавали шану й честь природі.
Тому моя кохана носить жаль
В очах блискучих, ніби кручі крила;
Обрамлена в жалобу, та печаль
На вроду наклеп злісний відхилила,
Бо так жалоба так їй до лиця,
Що кажуть всі: от ідеал взірця!
(Дм. Павличко)
Колись вважали чорне за провину,
Лиш ясне визнавали залюбки.
Сьогодні ж чорне – то краси дитина,
А інші її діти – байстрюки.
Бо нині кожний майстер – цар природи,
Красу фальшує ясних кольорів,
Й не має сховку безіменна врода,
Де б чар її правдивий уцілів.
Тому в моєї пані – чорні очі,
Мов у жалобу вбралися за тих,
Хто вроди власної признать не хоче,
Лиш ту, підроблену, що дурить всіх.
Красі очей жалоба так пасує,
Що іншого краса не потребує.
(Гео. Пилипенко)
128
How oft when thou, my music, music playst
Upon that blessèd wood whose motion sounds
With thy sweet fingers when thou gently swayst
The wiry concord that mine ear confounds,
Do I envy those Jacks that nimble leap
To kiss the tender inward of thy hand,
Whilst my poor lips which should that harvest reap,
At the wood’s boldness by thee blushing stand.
To be so tickled they would change their state
And situation with those dancing chips,
O’er whom their fingers walk with gentle gate,
Making dead wood more blessed than living lips.
Since saucy Jacks so happy are in this,
Give them their fingers, me thy lips to kiss.
128
О музико моя, як часто звуки
Твоєї музики бентежать вухо,
Коли пройдуться клавесином руки,
Сплітаючи акорди легким рухом.
Як же я заздрю клавiшам грайливим,
Що кожний пальчик сміють цілувати,
Тоді як при тобі пашать стидливо
Мої вуста, замість врожай цей брати,
І радо помінятися б хотіли
З веселими кусками деревини,
Що їх благословить торкання миле,
Лади вщасливлюючи старовинні!
Нехай вже з ласки пальців грають струни,
Мені ж уста ласкаві дай в дарунок.
(Наталя Бутук)
Коли ти граєш, о моя музѝко,
Коли торкаєш пальцями лади
Й мелодій звуки сяють сонцелико
І, граючись, біжать навзаводи –
О, як я заздрю клавішам! Сквапливо
Вони цілують ніжність рук твоїх,
Мої ж уста, яким би жать те жниво,
Лише у мріях доганяють їх.
Ті скакуни, в цілунках пестотливі,
Танцюючи, зливають рух і звук;
І я губами в трепетнім пориві
Так припадав би до музичних рук.
Що ж, раз такі щасливі танцелюби,
Хай пестять пальці їх, мені – дай губи!
(Дм. Павличко)
129
Th’expense of Spirit in a waste of shame
Is lust in action, and till action, lust
Is perjured, murd’rous, bloody full of blame,
Savage, extreme, rude, cruel, not to trust,
Enjoyed no sooner but despisèd straight,
Past reason hunted, and no sooner had
Past reason hated as a swallowed bait,
On purpose laid to make the taker mad.
Made in pursuit and in possession so,
Had, having, and in quest to have, extreme,
A bliss in proof and proved, a very woe,
Before a joy proposed, behind a dream,
All this the world well knows yet none knows well,
To shun the heaven that leads men to this hell.
129
Витрата Духу в триньканні стидкому
Є хіть у дії, а до дії хіть –
Зрадлива, вбивча, винна у лихому,
Жорстока, дика, груба ненасить,
Зогиджена відразу після втіхи,
Польована як здобич, а відтак
Ненависна, немов наживка, стиха
І з умислом настромлена на гак,
Щоб, хто ковтне, шалів у добуванні
І в володінні, як в чаду хмільнім;
Блаженство в добутті, по нім – страждання;
Жадана радість – до, й лиш сон – по нім.
Це знають всі; але ніхто не знає,
Як не попасти в пекло з цього раю.
(1 Наталя Бутук)
Грiховна хiть – хиткого духу втiха,
Мучительна, пiдступна, гнiвна, мстива,
Кривава, вбивча, – вся причина лиха;
В нiй – бруд брутальний, суть її – брехлива.
П’янить i зваблює ковток спокуси:
Солодким трунком тiшитись всяк радий,
Одначе зваблений страждати мусить,
Грiха хильнувши згубної принади.
За нею нерозсудний у погонi,
Та володiє нею божевiльний.
Той бiдолашний, хто в її полонi,
I той щасливець, хто вiд неї вiльний.
То шлях до пекла через рай чудесний, –
Як оминути кару цю небесну?
(2 Наталя Бутук)
Дух марнотратства в хтивості живе,
Щоб згинути. На те немає ради.
Хіть кривосвідчить, убиває, рве,
На підступи готова і на зради.
Кохаєш – до, а потім – повен мсти,
Клянеш, немов наживку проковтнути
Тобі дали, щоб з розуму звести,
Щоб, ошалівши, ти запраг отрути
І гнав назламголов, щоб те піймать,
Що тягне вже само тебе до згуби:
На пробу – рай, блаженство, благодать,
По пробі – біль, сновидиво нелюбе.
Всі знають, де той рай веде, та йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.
(Дм. Павличко)
Розтрата духу у пустелі страму –
Це ласолюбство, що ввійшло у смак,
Це хтивості ганьба, облудна яма,
Зрадлива хитрощ, де сумління – брак.
За миттю втіхи йде розчарування,
Хоч втіхи домагались довгий строк.
Що зостається жертві полювання?
Гидливе споминання про гачок,
Шал в здобуванні, шал у володінні,
А під час шалу – наче чвал коня,
Блаженство в дії, горе після дії,
До того – радість, а по тім – спання.
Це знають всі. Не знають лиш, як бути,
Щоб райський шлях в це пекло оминути.
(Гео. Пилипенко)
130
My Mistress’ eyes are nothing like the Sun,
Coral is far more red, than her lips red,
If snow be white, why then her breasts are dun;
If hairs be wires, black wires grow on her head.
I have seen Roses damasked, red and white,
But no such Roses see I in her cheeks,
And in some perfumes is there more delight,
Than in the breath that from my Mistress reeks.
I love to hear her speak, yet well I know,
That Music hath a far more pleasing sound;
I grant I never saw a goddess go,
My Mistress when she walks treads on the ground.
And yet, by heaven, I think my love as rare,
As any she belied with false compare.
130
Не сяють, як Сонце, коханої очi;
Корал за її червонiший вуста;
I груди біліють, як сніг проти ночі,
Й волосся, як дрiт, – смоляна чорнота.
Я бачив Троянди червоні та бiлі,
Та в неї не видно таких на щоках;
I подих у неї – не квіти розцвілі,
Не хвиля парфумiв бентежно-пахка.
Я б слухав весь час її мову чудесну,
Хоч Музики звуки для вуха милiш;
Не знаю, як ходить богиня небесна, –
Ступає кохана моя по землi.
І я присягатися небом готовий,
Що фальш порiвнянь не потрібен любовi.
(Наталя Бутук)
Моя кохана – не сяйна, як сонце,
Не схожі на корал її уста,
Її коса – не злотне волоконце,
А чорнодроту плетінка густа.
В коханої не білосніжні груди,
І щоки – не троянди запашні,
Моя кохана дихає, як люди,
А не пахтить, мов квітка навесні.
Люблю я голос милої своєї,
Хоч то й не музика, що серце рве;
Живуть на небі божественні феї,
Моя кохана на землі живе.
Та найвродливіша вона між тими,
Кого влещають віршами пустими.
(Дм. Павличко)
131
Thou art as tyrannous, so as thou art,
As those whose beauties proudly make them cruel;
For well thou know’st, to my dear doting heart
Thou art the fairest and most precious Jewel.
Yet in good faith some say that thee behold,
Thy face hath not the power to make love groan;
To say they err, I dare not be so bold,
Although I swear it to my self alone.
And to be sure that is not false I swear,
A thousand groans but thinking on thy face
One on another’s neck do witness bear
Thy black is fairest in my judgment’s place.
In nothing art thou black save in thy deeds,
And thence this slander as I think proceeds.
131
Ти – деспотка, як ті, що люблять герці:
Краса твоя жорстока й гордовита,
Бо добре знаєш, що моєму серцю
Ти найціннішим сяєш Самоцвітом.
Хоч дехто, дивлячись на тебе, каже,
Що це лице не владне над любов’ю, –
Перечити уголос не наважусь,
Зате клянуся сам перед собою,
І, свідчачи, що я клянусь правдиво,
Один за другим стогони зринають,
Лиш про лице подумаю сяйливе –
Це чорнота твоя красою сяє.
Ти скрізь сяйна, лише у вчинках чорна –
Гадаю, звідси й ця брехня потворна.
(Наталя Бутук)
Ти – деспотка без серця і жалю,
Погірдна й пишна не з сяйної вроди,
А лиш з того, що я тебе люблю
Понад щонайсяйливіші клейноди.
Як дехто каже, що твоє лице
Не привід для любовного відчаю,
Я промовчу, а що неправда це –
Лише собі самому присягаю,
І в ту ж хвилину рій зітхань зліта
Посвідчити присягу, а для мене
Твого лиця смаглява ліпота –
Сяйливіша за сонце полуденне.
Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах,
А звідси в поговір прямує шлях.
(Дм. Павличко)
132
Thine eyes I love, and they as pitying me,
Knowing thy heart torment me with disdain,
Have put on black, and loving mourners be,
Looking with pretty ruth upon my pain.
And truly not the morning Sun of Heaven
Better becomes the gray cheeks of the East,
Nor that full Star that ushers in the Even
Doth half that glory to the sober West
As those two mourning eyes become thy face.
O let it then as well beseem thy heart
To mourn for me since mourning doth thee grace,
And suit thy pity like in every part.
Then will I swear beauty her self is black,
And all they foul that thy complexion lack.
132
Люблю ці очі, а вони – в жалобі,
Бо твого серця знають гордування, –
В зажури чорній, жалісній оздобі
На біль мій дивляться зі співчуванням.
І справді, Сонце в Небесах ранкових
Так не скрашає Сходу сірі щоки,
Ясна Зоря у пору Вечорову
Не здобить так призахідний супокiй,
Як красять очі ці твоє обличчя!
Хай би ще й серце так смутилось мною –
Хай би той жаль тобі у всьому личив,
Розчуленій жалобою смутною!
Тоді б я присягнув, що чорне – гарне,
Й краса без кольору твого – примарна.
(Наталя Бутук)
Кохані очі одяглися в чорне,
Бо ж бачать – і тому такі сумні, –
Яких болючих мук твоє витворне,
Недобре серце завдає мені.
Так просторінь, ще росами покриту,
Не красить сонце, що на пруг зійшло,
І зірка з надвечірнього блакиту
Так ночі не оздоблює чоло,
Як скрашує тебе печаль в зіниці!
Якби то ти, та не лише в очỳ,
А всім скорботним серцем жалібниці
За мною затужила без плачу,
Поклявся б я, що врода чорна зроду,
А все не чорне – вроді йде на шкоду!
(Дм. Павличко)
Твої кохаю очі, а вони
В жалобі чорній – співчування дань.
І значить, що із серця глибини
Воно не прийде для моїх страждань.
Не личить так світанню сонця диск,
Що сходу віддає тепло своє,
Ані смерканню – тьмяний зірки блиск,
Що ночі трохи слави додає,
Як личить сум тобі твоїх очей:
Ти їх скорботу серцю передай,
Жалоба – красить, хай сльоза тече
Із серця – ним мені поспівчувай.
Тоді я присягну: краса є чорна,
А інша масть – негарна і потворна.
(Гео. Пилипенко)
133
Beshrew that heart that makes my heart to groan
For that deep wound it gives my friend and me;
Is’t not enough to torture me alone,
But slave to slavery my sweetest friend must be?
Me from my self thy cruel eye hath taken,
And my next self thou harder hast engrossed,
Of him, my self, and thee I am forsaken,
A torment thrice three-fold thus to be crossed.
Prison my heart in thy steel bosom’s ward,
But then my friend’s heart let my poor heart bail,
Who e’er keeps me, let my heart be his guard,
Thou canst not then use rigor in my Jail.
And yet thou wilt, for I being pent in thee,
Perforce am thine, and all that is in me.
133
Будь серце прокляте, що біль приносить
Моєму серцю й серцю мого друга;
Мене самого мучити не досить –
Ще й другові судилась ця наруга?
Роздвоїло мене безжальне око,
І друге ‘я’ – ще в більшому пойнятті;
З всіма трьома розлучений жорстоко,
Трикратна мука – отаке розп’яття!
Моє замкнула у сталеві груди,
То дай хоч друга серцю на поруки:
Я сторожем в твоїм Острозі буду,
І не пущу його тобі на муки.
Ні, ти всевладна: скований тобою,
Я в’язень твій, і все в мені – зі мною.
(Наталя Бутук)
Я серце те кляну, що водночас
Поранило мене й мойого друга;
З чиєї примхи об’єднала нас
Твоя вродливість і твоя наруга?
О проклята, ти і його взяла,
Скорила оком! Владна й нещадима,
Ти з мене видерла і розп’яла
Мене, себе й мойого побратима.
Тепер в твоїй в’язниці й побратим –
Дозволь хоч друга взяти на поруки,
Я стану біля нього вартовим,
І не віддам тобі його на муки.
Та що це я? Тут виходу нема.
Він – у мені, а ти – моя тюрма.
(Дм. Павличко)
Прокляття тій, що спричинила біль,
Який скував мене й мойого друга,
Мені на рану серця сиплють сіль,
І друга вразила жаги недуга.
В полоні я – твоїх офіра дій,
І друге ‘я’ нову хазяйку має,
Тебе я втратив, друга, й сам не свій,
Розп’ятий тричі – милості благаю:
В свої крицеві груди ти відправ
Мойого друга серце на заставу,
Щоб я в тюрмі цій друга вартував,
А ти втручатися не мала права.
І все ж я у в’язниці рабства раб,
Зі мною і душі моєї скарб.
(Гео. Пилипенко)
134
So now I have confessed that he is thine,
And I my self am mortgaged to thy will,
My self I’ll forfeit, so that other mine
Thou wilt restore to be my comfort still.
But thou wilt not, nor he will not be free,
For thou art covetous, and he is kind,
He learned but surety-like to write for me
Under that bond that him as fast doth bind.
The statute of thy beauty thou wilt take,
Thou usurer that put’st forth all to use,
And sue a friend, came debtor for my sake,
So him I lose through my unkind abuse.
Him have I lost, thou hast both him and me,
He pays the whole, and yet am I not free.
134
Отож, я щойно визнав: друг мій – твій,
Й твоєї волі наді мною влада;
Віддам себе самого на убій,
Щоб інше ‘я’ знов мати за відраду.
Та він від тебе волі не діжде:
Ти ж бо захланна – добрий він з природи
І, як поручник, підпис свій кладе
На ту, що в’яже нас обох, угоду.
Закон своєї знаючи краси,
Ти, здирця, виставиш усе на вжиток
Й поручникові спуску не даси,
Примусивши борги мої платити.
Його я втратив, ми твої обоє,
Він все сплатив – та мучусь я тюрмою.
(Наталя Бутук)
Тепер він твій, і справа ця пропаща,
Та я тобі віддам себе в заклад,
Щоб він, мого єства частина краща,
Скоріше вирвався з твоїх принад.
Однак йому, зичливому, свободи
Ти, заздра і захланна, не даси,
Хоч він лише скріпляв мої угоди,
Диктовані статутами краси.
Ти ж маєш, мила, серце невситенне,
Лихварське і до боржників круте:
Мій друг каратись буде через мене,
І друга загублю я через те –
Вже загубив, хоч ми дублюєм ролі:
Він – сплачуючи борг, а я – в неволі.
(Дм. Павличко)
Так, визнаю я – здобич він твоя,
Мій друг – заручник. Як про те забути?
Молю лиш – не завадь те друге ‘я’
В мої обійми знову повернути.
Ти проти – друг свободи не шука.
Хоч хижа ти, та він тебе не лишить,
Тобі підписує його рука
Ті векселі, що зв’язують сильніше.
Твій гарний стан занадто дорогий,
Ти, як лихвар, – у борг даєш невпинно,
Хоч друг мій сплачує мої борги,
Та все ж я залишаюсь вічно винний.
Я й друга загубив і терплю крах,
Зневолений по сплачених боргах.
(Гео. Пилипенко)
135
Who ever hath her wish, thou hast thy Will,
And Will too boot, and Will in over-plus,
More than enough am I that vex thee still,
To thy sweet will making addition thus.
Wilt thou, whose will is large and spacious,
Not once vouchsafe to hide my will in thine,
Shall will in others seem right gracious,
And in my will no fair acceptance shine?
The sea all water, yet receives rain still,
And in abundance addeth to his store,
So thou being rich in Will add to thy Will
One will of mine to make thy large Will more.
Let no unkind, no fair beseechers kill,
Think all but one, and me in that one Will.
135
Владарко Вілла – волі і воління,
Твій досхочỳ, донéсхочу твій Вілл я,
Що до твого солодкого веління
Додатком проситься в твоє довкілля.
Чи твоєвілля, ємне, незглибиме,
Хоч раз задовольнить моє волання?
А чи, ласкаве з волями чужими,
Лише мого цурається старання?
У моря – безмір вод, та буйна хвиля
Приймає в себе ще й дощу потоки.
Візьми й ти Вілла у своє привілля,
Одним бажанням вознеси високо.
Не будь лиха, прийми усіх нас, мила:
Вволь волю всіх, втоливши волю Вілла.
(Наталя Бутук)
Хай у твоїм волінні буде Віль.
Віль, як додаток до твоєї волі:
Хай в тебе Віль увіллється всуціль,
Щоб волі завжди мала ти доволі.
Чи ж волю ти візьмеш мою – в свою,
Пригорнеш Віля до свого привілля,
Чи те, що маєш і що я даю,
Ти маєш предоволі і без Віля?
Приймає ж море дощові шторми
В свої солоні вічні арсенали, –
І ти воління Віля теж прийми,
Щоб глибшими твої воління стали.
Будь милою для всіх, душе моя,
Всі, що один, а той один – то я!
(Дм. Павличко)
Де інша хоче, ти лише велиш,
Я Вілл твій – й це воління знаменує:
Моїй охоті місце теж залиш,
Хоча моя й найменш тебе хвилює.
Рішуче, нумо, тільки без образ
З’єднаймо всі бажання наші знову,
Чи ти, притулок даючи не раз
Всім іншим, лиш мені даси одмову?
Як море прийме дощ без нарікань,
Хоч там і так води велика сила,
Так ти прийми іще одне з бажань –
Додай утіхи за рахунок Вілла.
Догодиш так бажанню сотень тіл:
Побач в одному всіх. Один – це Вілл.
(Гео. Пилипенко)
Авжеж, волити волі всі ми вільні, –
Тож Вілля мати серцеві не гріх.
Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім
Додачею до всіх волінь твоїх.
Чи ти, чиїх волінь безмежна сила,
Не вволиш волі – хай волає Вілль?
Чи, може, іншим серця ти вділила
І вільно Вілля витиснуть відтіль?
Безмежне море до свого привілля
Прийма й дощі в солоне лоно хвиль.
Тож будь і ти прихильніша до Вілля
І власну волю увелич на "Вілль".
Не відмовляй мені і серцем смілим
Вінчай усі свої воління Віллем!
(Дм. Паламарчук)
136
If thy soul check thee that I come so near,
Swear to thy blind soul that I was thy Will,
And will, thy soul knows, is admitted there,
Thus far for love, my love-suit, sweet, fulfill.
Will, will fulfill the treasure of thy love,
I fill it full with wills, and my will one,
In things of great receipt with ease we prove
Among a number one is reckoned none.
Then in the number let me pass untold,
Though in thy store’s account I one must be,
For nothing hold me, so it please thee hold,
That nothing me, a some-thing sweet to thee.
Make but my name thy love, and love that still,
And then thou lovest me, for my name is Will.
136
Коли душі почуєш засторогу,
Скажи сліпій: це Вiлл – твоє Хотіння,
Для волі Вілла вільна ця дорога,
Вволи, любові ради, й це Воління
Твою любові виповнить скарбницю
Цілим багатством Віллів з цим-от Віллом:
В речах великоємних одиниця –
Ніщо серед численних чисел цілих;
Отож, дозволь, і я ввійду нечутно,
Хоч я число один зі скарбу твого,
Нічим мне – нулем май абсолютним,
Якщо всолоду матимеш з нічого.
Хай хоч ім’я моє любов’ю стане:
Як не любити Вілла – хіть жадану?
(1 Наталя Бутук)
Душі сліпої вчувши засторогу,
Що поруч я, скажи: твоє Хотіння,
Твій Вілл прийшов, сюди йому й дорога;
Його любові виконай веління,
Й твою любові сповнить він скарбницю
Багатством Віллів, ще й собою, чемним;
А що великоємність одиницю
Вважає за ніщо, нулем нікчемним,
То ти дозволь пройти мені нечутно,
Що між поклонників твоїх численних
Нулем вважатись ладний абсолютним,
Якщо ти втіху матимеш від мене.
Хай хоч ім’я моє любов’ю стане:
Як не любити Вілла – хіть жадану?
(2 Наталя Бутук)
Я – Віль, кохання потаємна сила
В душі незрячій, і прошу одне:
Звели душі своїй, аби впустила
Між інших воль та Вілів і мене.
А сповниться супліка ця любовна,
Де Віль являє підневільну хіть, –
Твою скарбницю виповнить доповна
Той Віль, що понад волями стоїть.
Хай же в твоє багатство щирозлоте
Я іменем нізчимним прослизну,
Май за ніщо мене, якщо ніщо те
Тебе утішить хоч на мить одну.
Моє ім’я – любові одкровення,
Тож полюби хоча б моє наймення.
(Дм. Павличко)
Як видавсь я душі твоїй немилим,
Заприсягни нечулій і сліпій,
Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,
То й маю залишитися при ній.
Доповнивши твого чуття скарбницю,
В числі волінь твоїх хай буде й Вілль.
Не важить там нічого одиниця,
Де множество зійшлося звідусіль.
Хай буде в велелюднім тлумі тому
Вілль, мов кукіль серед поживних зіль,
Аби в очах лишень і в серці твому
Щось важив той малопримітний Вілль.
Люби лиш волю - й перед світом цілим
Мене любитимеш, бо звусь я Віллем.
(Дм. Паламарчук)
137
Thou blind fool love, what dost thou to mine eyes,
That they behold and see not what they see?
They know what beauty is, see where it lies,
Yet what the best is, take the worst to be.
If eyes, corrupt by over-partial looks,
Be anchored in the bay where all men ride,
Why of eyes’ falsehood hast thou forgèd hooks,
Whereto the judgment of my heart is tied?
Why should my heart think that a several plot,
Which my heart knows the wide world’s common place?
Or mine eyes seeing this, say this is not
To put fair truth upon so foul a face?
In things right true my heart and eyes have erred,
And to this false plague are they now transferred.
137
Сліпа любове, нерозумний блазню,
Що ти з моїми скоїла очима?
Відомо їм, де криється прекрасне,
Вони ж цінують тільки те, що зриме.
Нехай вони – бо пристрастю зіпсуті –
На якір стали в бухті велелюдній,
Та чом на ці ж гаки, тобою скуті,
Ти насадила й серця суд могутній?
Чом хоче серце бути самовладним
У тім, що спільною є цариною?
Як можуть зрячі очі непринадне
Іменувати правдою ясною?
І серце, й очі стали неправдиві:
Ця кара їх спотворила, брехлива.
(Наталя Бутук)
Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
В красі не можу вад спостерегти,
Дарма, що кожна вада – видна й зрима.
Заякорились очі залюбки
У водах, де пливе плавців немало,
А серце настромилось на гаки
Мойого зору й тим себе прип’яло.
Чом серце й далі вірить, як колись,
Хоч добре знає про свою облуду?
Чом брешуть очі, кажучи: дивись,
Як сяє чистотою купа бруду?!
В очах і в серці правди вже нема,
Бо їх поглинула брехні чума.
(Дм. Павличко)
138
When my love swears that she is made of truth,
I do believe her though I know she lies,
That she might think me some untutored youth,
Unlearnèd in the world’s false subtleties.
Thus vainly thinking that she thinks me young,
Although she knows my days are past the best,
Simply I credit her false speaking tongue,
On both sides thus is simple truth suppressed.
But wherefore says she not she is unjust?
And wherefore say not I that I am old?
O love’s best habit is in seeming trust,
And age in love, loves not t’have years told.
Therefore I lie with her, and she with me,
And in our faults by lies we flattered be.
139
O call not me to justify the wrong,
That thy unkindness lays upon my heart,
Wound me not with thine eye but with thy tongue,
Use power with power, and slay me not by Art.
Tell me thou lovest else-where; but in my sight,
Dear heart, forbear to glance thine eye aside,
What needst thou wound with cunning when thy might
Is more than my o’er-pressed defence can bide?
Let me excuse thee: ah, my love well knows,
Her pretty looks have been mine enemies,
And therefore from my face she turns my foes,
That they else-where might dart their injuries.
Yet do not so, but since I am near slain,
Kill me out-right with looks, and rid my pain.
140
Be wise as thou art cruel, do not press
My tongue-tied patience with too much disdain,
Lest sorrow lend me words, and words express
The manner of my pity-wanting pain.
If I might teach thee wit, better it were,
Though not to love, yet love to tell me so,
As testy sick-men when their deaths be near,
No news but health from their Physicians know.
For if I should despair I should grow mad,
And in my madness might speak ill of thee,
Now this ill-wresting world is grown so bad,
Mad slanderers by mad ears believèd be.
That I may not be so, nor thou belied,
Bear thine eyes straight, though thy proud heart go wide.
141
In faith I do not love thee with mine eyes,
For they in thee a thousand errors note,
But ’tis my heart that loves what they despise,
Who in despite of view is pleased to dote.
Nor are mine ears with thy tongue’s tune delighted,
Nor tender feeling to base touches prone,
Nor taste, nor smell desire to be invited
To any sensual feast with thee alone.
But my five wits, nor my five senses can
Dissuade one foolish heart from serving thee,
Who leaves unswayed the likeness of a man,
Thy proud heart’s slave and vassal wretch to be.
Only my plague thus far I count my gain,
That she that makes me sin, awards me pain.
142
Love is my sin, and thy dear virtue hate,
Hate of my sin, grounded on sinful loving,
O but with mine, compare thou thine own state,
And thou shalt find it merits not reproving,
Or if it do, not from those lips of thine,
That have profaned their scarlet ornaments,
And sealed false bonds of love as oft as mine,
Robbed others’ beds revenues of their rents.
Be it lawful I love thee as thou lovest those,
Whom thine eyes woo as mine importune thee,
Root pity in thy heart that when it grows,
Thy pity may deserve to pitied be.
If thou dost seek to have what thou dost hide,
By self-example mayst thou be denied.
