Menu 

Shakespeare. Коментарі до сонета 41

 

THose pretty wrongs that liberty commits,
When I am some-time absent from thy heart,
Thy beautie,and thy yeares full well befits,
For still temptation followes where thou art.
Gentle thou art,and therefore to be wonne,
Beautious thou art,therefore to be assailed.
And when a woman woes,what womans sonne,
Will sourely leaue her till he haue preuailed.
Aye me,but yet thou mightst my seate forbeare,
And chide thy beauty,and thy straying youth,
Who lead thee in their ryot euen there
Where thou art forst to breake a two-fold truth:
   Hers by thy beauty tempting her to thee,
   Thine by thy beautie beeing false to me.

Those pretty wrongs that liberty commits,
When I am some-time absent from thy heart,
Thy beauty, and thy years full well befits,
For still temptation follows where thou art.
Gentle thou art, and therefore to be won,
Beauteous thou art, therefore to be assailed.
And when a woman woos, what woman’s son
Will sourly leave her till he have prevailed?
Ay me, but yet thou mightst my seat forbear,
And chide thy beauty, and thy straying youth,
Who lead thee in their riot even there
Where thou art forced to break a two-fold truth:
   Hers, by thy beauty tempting her to thee,
   Thine, by thy beauty being false to me.

♦♦††  Продовження сонета 40 і теми ‘роздвоєння однієї любові’.

1 pretty wrongs Див. love’s wrong у 12.

2 When I am sometime absent from thy heart

    Серце – джерело благородної, високої (божественої), істинної любові, true love (21.9; 40.3, 9). Джерелом неістинної любові інтелігентні представники Ренесансу вважали печінку, в нижній частині тіла, і взагалі еманацію цього джерела називали не почуттям любові-love, а чуттям хотіlust. Lust – одне з п’яти чуттівsenses: див. сказане Адонісом Венері (і Антіноєм – Пенелопі): ДК до 39.5-6. Пор. сонет 141 (6) і весь цикл ‘жіночих сонетів’ в цілому, 127153. ДК

6 assail – ‘нападання’ як форма активного ‘упадання’-wooing: характерний ужиток цього слова саме в Шекспіра.

10 my seat – чільне місце в тандемі ‘Автор+його інше я’ або ‘Батько+Син’ (ДК до 13), або ‘Творець+Творіння’ (1).

12 truth = troth: правда як чесність і вірність

3, 6, 10, 13-14  thy beauty – Краса Юнака у всіх його словесних втіленнях – насамперед словесна. Одним із таких втілень стала Шекспірова поема “Скарга закоханої”, надрукована в парі з цим любовним сонетарієм. ДК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

1-2 • liberty when I am sometime absent from thy heart

Звичайно цю метафору – ‘коли мене в твоєму серці нема’ – розуміють: ‘коли ти забуваєш про мене, про свою до мене любов’. Одначе смисл Шекспірових метафор розкривається не при першому-ліпшому здогадному (переважно стандартно-стереотипному), а при буквальному і вдумливому їх прочитанні. Отже, переглянувши ще раз 22-й сонет, читаємо уважно початок 41-го: саме тоді – ‘іноді’, коли Автор не вкладає свою любов у серце свого літературного ‘другого я’ (пор. 10.13-14) – точніше, коли він вкладає любов не в серце цього ‘друга’ (30.13 – 31.1), – саме тоді милий друг виявляється здатним чинити милі й немилі любовні кривди. Розуміємо, чому: причину цих кривд – тілесну любов до краси – ренесансні поети ‘поміщали’ не в серці, а в печінціliver

  Див. моральну оцінку імператорського сина-“сонца”, гнаного жаром Хоті (поема “Збезчещення Лукреції”, The Rape of Lucrece, опубл. 1594):

His honour, his affairs, his friends, his state,
Neglected all, with swift intent he goes
To quench the coal which in his liver glows.
O rash-false heat, wrapped in repentant cold,
Thy hasty spring still blasts, and ne’er grows old!
                                                      RL 45-9

Що справи, честь, високий сан, що друзі?
Все занедбав і квапиться згасить
Той пломінь, що в печінці палахтить.
  О, згуби жар у попелі розкаянь,
  Ти не старієш, хоч минув твій травень!
                                      (Пер. М. Литвинця)

Про таку неправдиву любов – чисту хіть, пекучу потребу фізичного володіння – і йдеться далі в цих, чоловіком писаних, ‘особистих’ сонетах. І приймає вона, зрозуміло, символообраз Жінки: 133134.

3, 6, 10, 13-14  thy beauty

Традиційні (чоловіками написані) любовні сонетарії іноді мали пару – нею була поема жанру complaint – ‘скарги’, де розповідь звичайно вела жінка: див. збірки С.Даніела, Т.Лоджа і дуже нечисленні інші.

 Сонет 41 є мовби словесною ілюстрацією (а чи схемою) сюжетної побудови короткої (329 рядків) Шекспірової поеми “Скарга закоханої”, A Lover’s Complaint (LC). Розповідь веде закохана ‘Пані’: то від себе, то в імені її ‘Пана’ – безіменного донжуана, красеня, віртуоза в словесному витійстві, акторстві і в ламанні присяг. У часових рамках оповіді ‘Пан’ відсутній, тож фігурує він там лиш як тінь-Образ кохання (тим разом жіночого), як Натхненник – вічно юний, спокусливий і невідпорний Дух Краси-Любові: ‘яса грайлива’ (lascivious grace) сонета 40. Ось уривки

Мене він взяти приступом не зміг
і вдався до тривалої облоги:
“Нікому ще не падав я до ніг,
одну тебе кохаю донезмоги!
За мною умліваючи, небоги
несли мені свого кохання мед, –
та жодної не звав я на бенкет.
Так, я грішив! Та я прощення годен!
Бо найсуворіші з моїх гріхів –
омана плоті, а не серця! Згоден,
що деяких палких занадто дів
зв’язок зі мною у неславу ввів!
Але ж було їм солодко в неславі!
Тож дякують собі нехай, лукаві!          [176-90]
Всі ці дарунки змучених сердець,
любовна здобич і винагорода, –
тобі, моєї радості вінець,
тепер належать – так велить природа!
Ти мій вівтар! Мій храм! Моя господа!
Прийми ж моїх трофеїв скромний дар!
Вони твої, бо ти – мій володар!              [218-25] … 
На тлі кохання все – нікчемна малість:
багатство, честь, закон, родина, дім, –
старих взірців безладдя й занепалість
не вистоять під натиском твоїм:
усе, усе розвіється, як дим!
Повставши проти правил, у двобою
любов винагороджує – собою.

Прислухайся: небесну голубінь
стривожив хор, знетямлений з одчаю;
ти чуєш? То серця моїх рабинь,
що з ними разом я тебе благаю:
Кохай мене, кохай мене, мій раю!
Повір присягам і словам моїм –
бо честь моя порукою у тім”.
Він закінчив. І раптом сліз потоки –
джерельце, річка і стрімкий каскад –
омили враз запаленілі щоки;
невтримні сльози, – преважкі, мов град, –
який то був шалений водоспад!
Як освіжив він уст п’янкі коралі!
Так мерехтять троянди у кришталі.
Ах, батьку мій, який таївся чар
в його одній-однісінькій сльозині,
чий нещадимий і нещадний вар
не опалив серця хіба б камінні!
О сльози, – ви, мов перла, двоєдині:
палючі, ви розпалюєте шал,
пекучі, ви остуджуєте пал.
Мене здолала хіть його безкрая,
уміння лицедійське чимале, –
і віддала йому свого вінка я…
Як бачиш, повелась я з ним незле,
і ми любились гаряче, але:
я рай допомогла йому здобути,      пор. 129.13-14
а він мені дав смертної отрути.        [266-301]                                                                    (Пер. Л. Танюка)