Menu 

Лінгз, М. Шекспір у світлі священного мистецтва. II

 

Розділ II. Шекспірів світогляд

Shakespeare’s Outlook

 

Часто говориться, що чудесне розмаїття шекспірівських персонажів1 не дає змоги що-небудь виснувати про самого автора. Стосовно його характеру це, може, до певної міри й правда, але стосовно світогляду та ідеалів − цілковита неправда. Ми можемо чимало дізнатися про нього непрямо навіть з образів його лиходіїв і набагато більше – з героїв, особливо під кінець п’єси, коли характери вже повністю розкриті.

Однак коли образ героя ще явно недорозвинений, а сам він – на початку чи всередині п’єси – виказує, що він думає про те чи інше, то виказує він, скоріше всього, власну незрілість і навіть може твердити дещо прямо протилежне тому, що думає сам Шекспір. Яскравим прикладом цьому є в Королі Лірі момент, коли Глостер, що грає важливу роль у паралельному сюжеті, заявляє ще до того, як образ його дійшов завершення:

Для Богів
те саме ми, що мухи для хлоп’ят:
вони нас для розваги убивають
.2

Саме коли Едгар чує ці слова, він вирішує прибрати личину божевільного, аби врятувати батька від розпачу й самогубства. Завдяки його зусиллям Глостер в кінці зможе сказати:

Доти буду я
терпіти лихо, аж само воно
не крикне: годі! Лиш тоді умру
. (4.6)3

І потім знов:

О відберіть, Боги, дихання в мене,
щоб знову я спокусі не піддався
свій вік собі самому вкоротить!
(4.6)4

Великий недолік Глостера, якого він врешті-решт позбувається, − як і один з Гамлетових, якого той позбувається теж, − це брак віри у Провидіння.  Монолог «Бути чи не бути», з якого зроблено стільки висновків про Шекспірові власні погляди, не те що не є виразом зрілості Гамлета, а й показує його в апогеї незрілості, бо в певному сенсі Принц регресує в своєму розвитку – від початку п’єси і до моменту, коли він знов почне рухатися вперед. У момент цього монологу віра Гамлета мінімально мала. Непрямо заявивши на початку п’єси, що вчинив би самогубство, якби Бог цього не заборонив, він тепер дає зрозуміти, що зробив би це, якби не «страх перед незнаним чимось» після смерті.5

Цілком можливо, що Шекспір писав цей монолог, виходячи з власного досвіду. Але можемо бути певні, що він аж ніяк не відбиває його заповітних переконань, тому що весь його сенс спростовує Гамлет з останньої сцени п’єси – повністю розвинений, досконало врівноважений Гамлет, чиї слова озвучують ту зрілість характеру, яку поступово сформував і вибудував для нього Шекспір. Його вроджена царственість так пишно розквітла, аж Гораціо мимоволі у здивованому захваті вигукує: «Але й король же в нас!»,6 а віра його в Провидіння непохитна. Він каже Гораціо, що Божество вінчає справи наші − як би ми їх не колотили.7

Провадить ця розмова до найзначнішого, мабуть, монологу в цілій п’єсі, хоча його рідко цитують – почасти, без сумніву, тому, що він прозовий. Ось-ось має відбутися поєдинок Гамлета з Лаертом. Гамлет певний перемоги, та водночас передчуває смерть і так і каже Гораціо. Той просить його перенести двобій, та цього Гамлет не допустить:

Пусте; нам чхати на віщування; і горобець не впаде без певного на те провидіння. Коли цьому бути тепер, то не згодом; коли не згодом, то тепер; а як не тепер, то однак коли-небудь. Готовність – і все. Раз ніхто нічого не бере з собою відходячи, то що значить відійти своєчасно? Будь що будь.8

Сутня фраза цього монологу, «готовність – і все», майже буквально повторюється в не менш значному пасажі Короля Ліра. Новина про поразку і полон Ліра й Корделії знову вкидає Глостера в розпач. Едгар витягує його звідти нагадуванням, що точно так само, як людина не питає в Провидіння, коли і як їй народитися, так і не їй вирішувати, коли і як померти, і нема чого зривати плід раніше, ніж він достигне:

Годиться нам терпіть
І те, що ми на світ цей народились,
І з ним свою розлуку неминучу.
Достигнути – і все
.9

Слід зазначити, що в цих двох репліках Гамлета й Едгара, як також деінде, Шекспір торкається найбільш універсального аспекту релігії. Його цікавить не якесь конкретне віросповідання, а правильне ставлення людської душі до Провидіння. Та це не означає, що сам він не був ревним практикуючим християнином. Це означає тільки, що у до краю чутливій, хворобливо вразливій до релігійних питань Англії XVI-XVII ст. християнство було небезпечною темою. Незадовго до кінця творчої діяльності Шекспіра законом навіть заборонили згадувати Бога на сцені. Зате завжди можна було покликатися на «богів», і якщо багато своїх пізніших п’єс Шекспір свідомо помістив у дохристиянські часи, то тим не менше слід зазначити, що його ставлення до античної Греції та Риму теж не є типово ренесансним. Він ставить себе в сам центр античного світу. Для нього, як і для Данте, точно так само як для античних жерців і жриць, Аполлон є не богом світла, а Світлом Бога.

Форма Шекспірової драми належить його епосі. Зовні драма Марло Доктор Фауст є під певними оглядами більш середньовічна, ніж будь-що написане Шекспіром. Однак у своєму світогляді Марло був цілком людиною Ренесансу, як були Бен Джонсон і Вебстер, а от Шекспір в певному розумінні відкочується назад, поки час рухається вперед, і на зламі століття стає, на відміну від колег-драматургів, продовжувачем і підсумовувачем минулого – останнім форпостом епохи, що швидко зникає. Насправді нічого нового цими словами не сказано; це як додавати два до двох. Брадлей говорить про Короля Ліра: «Схоже, що спосіб мислення, який тут відкривається, не так вже й далеко відбігає від того, який, нам слід пам’ятати, був Шекспірові дуже добре знайомий із мораліте та з Королеви фей». Про Отелло Вілсон Найт каже: «Отелло, Дездемона і Яго – це Чоловік, Божественність і Диявол», а загалом зазначає, що шекспірівські герої – це ‘паломники чистилища’ [‘purgatorial pilgrims’]. Про Макбета Довер Вілсон каже: «Макбет – це майже що мораліте», і дуже подібно говорить про обидві частини Генріха IV. Більше того, у зв’язку з останнім і дивлячись на Шекспіра як на продовжувача минулої традиції, він нагадує нам: «До своєї остаточної секуляризації в першій половині XVI століття наша драма знала тільки одну-єдину тему: спасіння людини. Цю тему можна було представити в один із двох способів: (i) історично, через п’єси на біблійні сюжети (міраклі), де в циклах Corpus Christi  перед очима глядачів розгорталася вся схема спасіння, від Створення світу й до Останнього суду; (ii) або алегорично, через п’єси мораліте, які зображали процес спасіння в окремій душі на її дорозі від народження до смерті, коли її обплутують спокуси Світу чи хитрощі Диявола [the Evil One]». Довер Вілсон не дає визначення слова «спасіння», та й книжка його цього не потребує. Та якщо йдеться про середньовічне мистецтво загалом, важливо знати різницю між тим, що можна назвати езотеричними творами, для яких остаточною метою є не просто спасіння, а освячення [sanctification], та екзотеричними, для яких освячення є, в кращому випадку, не більш як далеким ідеалом. Якщо Шекспір – продовжувач минулого, то до якої з цих категорій відноситься його мистецтво – до екзотеричної чи езотеричної?

Прикладом того, що можна назвати екзотеричним твором, який далі спасіння в найпростішому розумінні не йде, є Твердиня стійкості [The Castle of Perseverance]. В цьому мораліте рід людський (humanum genus) представлений як такий, що вів вельми сумнівне життя, і спасає його від Пекла перед лицем справедливості втручання Божественної Милості. Вершинним зразком езотеричного твору є Божественна комедія, яка передбачає спасіння, але головна її тема – очищення людини та її остаточне освячення чи, інакше кажучи, здобуття того, що було втрачене при Гріхопадінні. Можна сказати, що в Середньовіччі миряни в масі своїй, як вважалося, йшли дорогою спасіння, і тільки чернечі чини, мирські ордени, прикріплені до них, та ще одне-двоє братств, як-от франкмасони чи кавалери ордену, прямували дорогою освячення. Іншими словами, вони мали перейти Чистилище в цьому житті. Сьогодні відомо, що Данте належав до братства, пов’язаного з орденом тамплієрів10 і так чи інакше загнаного в підпілля після ліквідації ордену. Дехто вважав, що Шекспір належав до товариства розенкрейцерів; інші думають, що він був масон. Це частина його таємниці, яка, мабуть, ніколи не буде розкрита, та й в усякому разі вона виходить за межі розгляду в цій книжці, як і будь-що інше, що не є очевидним з його текстів. А очевидним є те, що п’єси його говорять про щось набагато більше, ніж ідея спасіння у її вузькому сенсі, і принагідно можна зазначити, щó з цього випливає – те, що автор їх прямував духовною дорогою, а вже це саме по собі вказує на належність його до якогось ордену. На початку п’ятої дії Зимової казки, маючи на думці довгу покуту, яку відбував Король Леонт протягом шістнадцяти років, що минули між двома частинами п’єси, подібний на жерця Клеомен каже йому:

Владарю, ви зробили предостатньо
В святому покаянні; відмолили
Кожнісіньку провину; навіть більше
Спокутували, ніж було гріха.
Тепер зробіть, як небо, що забуло  
Все ваше зло, й простіть себе
.11

У Королі Лірі сліпий Глостер, впізнавши голос Короля, просить руку для поцілунку. Лір відповідає:

Дай спершу витру − вона тліном відгонить.12

Ось сама суть цієї драми (і не тільки цієї) зрілого автора: бо що ж іще, по ходу сюжету більшості з них робить Шекспір, як не очищає від тліну – себто гріха Адама – руку головного героя? Ця рука мусить бути чистою – ні більше, ні менше. Гамлет на половині п’єси каже про себе, що є сяк-так доброчесний:

Сам я людина досить-таки порядна;13

та мета Шекспіра виходить за межі цієї посередності. Придверник, що стоїть на Воротах Чистилища, тобто на вході до спасіння, є, за визначенням, саме безмежне милосердя. Гамлет міг би пройти повз нього на початку п’єси; так само міг би й Леонт у момент каяття – за шістнадцять років до цитованого тут монологу; і так само міг би й Лір задовго до кінця п’єси. Але придверник на Воротах Раю, тобто на вході до освячення, є нещадно вимогливий: Шекспір і є таким придверником для своїх героїв та героїнь. Він не пропускає нічого недосконалого, тож змушує Гамлета додати до сказаного:

а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?!14

Персонаж за персонажем проходить становлення характеру аж до того стану доброчесності [virtue] − на грані, як можна відчути, можливостей людської природи – поки кожен зможе сказати, як Клеопатра:

Вдягайте Мантію, кладіть Вінець, –
мене безсмертя
пориває15

Навіть ті, хто не хоче визнати, що Шекспір говорить устами всіх своїх персонажів, не можуть закрити очі на те, що саме Шекспір, і ніхто інший, є архітектором його п’єс. І коли, по осягненні певного рівня зрілості, п’єса за п’єсою представляють нам один і той же пошук людської досконалості, і кожна п’єса, взята в цілості (поминувши дивовижне розмаїття деталей), невтомно доносить до нас одну і ту ж ідею, у нас немає альтернативи для висновку, що Шекспір – принаймні в останні п’ятнадцять чи й більше років життя – всуціль переймався тими самими питаннями, які хвилювали Данте.

 ←  РОЗДІЛ  I    |    РОЗДІЛ  III  →

  1. Укр. персонаж = англ. character; говорячи про сценічного персонажа ім’ярек, англійці думають про його характер у зовнішніх (словесних, поведінкових) проявах. []
  2. As flies to wanton boys, are we to Gods;
     
    They kill us for their sport. (King Lear 4.1.37-8)

     Нумерація сцен і рядків у перекладі цієї книги подана за вид.: The Tragedy of King Lear // William Shakespeare, The Complete Works / General edition by Stanley Wells and Gary Taylor. – Oxford UP, 1988. Переклади Шекспірових драм здебільшого цитуються за різними українськими виданнями. []

  3. henceforth Ill bear
      
    Affliction till it do cry out itself
       ‘Enough, enough’, and die
    . (King Lear 4.5.75-7) []
  4. You ever-gentle Gods, take my breath from me:
    Let not my worser spirit tempt me again
    To die before you please! (King Lear 4.5.215-17) []
  5. the dread of something after death (Hamlet 3.1.80) []
  6. Why, what a king is this! (Hamlet 5.2.64) []
  7. There’s a divinity that shapes our ends,
      Rough-hew them how we will
    .  (Hamlet 5.2.10-11) []
  8. Not a whit, we defy augury: there’s a special providence in the fall of a sparrow. If it be now, ’tis not to come; if it be not to come, it will be now; if it be not now, yet it will come: the readiness is all. Since no man has aught of what he leaves, what is it to leave betimes? Let be. (Hamlet 5.2.165-70) []
  9. Men must endure
    Their going hence even as their coming hither.
     
    Ripeness is all.  (King Lear 5.2.9-11) []
  10. Див. René Guénon, LEsoterisme de Dante (Gallimard, 1957, p. 11). (Прим. автора) []
  11. Sir, you have done enough, and have performed
    A saint-like sorrow: no fault could you make
    Which you have not redeemed; indeed, paid down
    More penitence than done trespass. At the last,

     Do as the heavens have done, forget your evil;
     With them forgive yourself.   (The Winter’s Tale 5.1.1-6) []
  12. Let me wipe it first; it smells of mortality.  (King Lear 4.5.129) []
  13. I am myself indifferent honest (Hamlet 3.1.124) []
  14. but yet I could accuse me of such things  that it were better my mother had not born me.  (Hamlet 3.1.125-6) []
  15. Give me my robe; put on my crown; I have
    Immortal longings in me.  (Anthony and Cleopatra 5.2.275-6) []