Shakespeare. Коментарі до сонета 13
O That you were your selfe,but loue you are |
O that you were your self, but love you are |
1 you = love 13 dear my love – перша зміна займенника при звертанні до адресата цих сонетних монологів і зміна самого звертання: love. ДК
2 here = 9 [in] so fair a house – Пор. hence-‘звідси’ у 12.14.
4 semblance, n. [< resemble, v.] – Пор. copy (11.14), an other self (10.13) та ін.
5 that beauty which you hold in lease – Див. 4.1-4 і наступні сонети.
6 determination = 3 end 9 so fair a house – Пор. 6.3-4, 10.7, 10.
11-12 Зима (11) і Смерть (12) у Шекспіра позбавлені безгоміння й безруху; це – діяльні, пристрасні вороги любові: rage – ‘шал’, як і в нашій мові, має значення ‘пристрасть’, однак пристрасність (passion) Зими-Смерті – безплідна (barren), бо їй бракує життєдайного тепла (rage of … cold).
13 O none but unthrifts = be unthrifty (див. 4; 11.12)
13-14 dear my love … Father… Son. ДК
• 1 are ≈ 3 prepare • 2 then versus 6 then • ГК
ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ
1-2 • Q-1609: O that you were your selfe, but loue you are
No longer yours, then you your selfe here liue
Усі пізніші видавці “Сонетів”, осучаснюючи форму (написання), стягують докупи your–ваше і self-я (див. ГК), а loue виділяють комами, як звертання. Що ж стосується змісту, то слово любов вони мислять не в первісному його розумінні (‘емоція, почуття’), а в похідному, вторинному – як ‘об’єкт Поетового почуття’, не сумніваючись, що ‘об’єктом’ цим і далі є адресат сонетів 1-12 – конкретний реальний Юнак-ти. Чому в сонеті 13 він раптом перейшов у статус Юнака-ви, обговоренню не підлягає. А сталася ця метаморфоза саме тоді, коли Поет вперше звернувся до нього: love (1), dear my love (13) = ‘любове’, ‘рідна моя любове’.
Щоб краще збагнути множинність you при інтимному звертанні до добре знайомого об’єкта, подумаймо, що любов заторкує щонайменше дві сторони – ту, яка любить (‘дає’ – the giver) і ту (тих, те), на кого ця любов звернена (хто її ‘приймає’ – the taker, takers). Більш популярно (але й набагато вужче) кажучи, любов – це почуття, що єднає двох осіб, двох givers–and–takers, двох lovers.
Вдумаймося у вірші Книги Буття, де в процесі творення Життя людину-man було створено двостатевою, «за нашим образом і подобою» Буття 1:26-8 (ДК до 1.1): мислиться ця двостатева людина як одне духовне єство, пор.:
Genesis 2 (Geneva Bible, 1560) 7The Lord God also made the man of the dust of the grounde, and breathed in his face breath of life, and the man was a liuing soule. 23Then the man said, This now is bone of my bones, and flesh of my flesh. She shalbe called woman, because she was taken out of man. 24 Therefore shall man leaue his father and his mother, and shall cleaue to his wife, and they shall be one flesh. Див. Мт. 19.4; ДК до 1.1: пор. укр. відповідники для the man=he=they там і тут. |
Буття 2 7І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людина живою душею. (І. Огієнко) …чоловіка … живе диханнє. І став чоловік душею живою. (П. Куліш) …чоловіка … віддих життя, і став чоловік живою істотою. (І. Хоменко) 23І промовив Адам: “Оце тепер вона – кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. 24Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом. (І. Огієнко) |
Шекспір не мислив ‘однієї живої плоті’ окремо від її життя – душі, а його розуміння любові як «чоловіка і жінки, що стають однією плоттю» – як одного чоловіка-і-жінки, живих завдяки Божому Духові (Буття 2:7), – цілком відповідає осмисленню любові-кохання у двоїні.
Очевидно, що в ‘дзеркальному’ прочитанні (як самозвертання, щó було можливе досі) цим одиничним об’єктом не може бути особа-self Поета: адже стать у нього одна (‘ти’). У ‘прямому’, ‘не-дзеркальному’ прочитанні особа-ви розуміється як високопоставлена, тому дистанція ввічливості, поруч з інтимністю висловлюваного почуття, творить недоречну афектацію.
Одиничним об’єктом ‘прямого’ звертання ви у цьому сонеті є не особа, а самé відсторонене, екстеріоризоване, риторично персоніфіковане почуття – любов: усупереч традиції, яка вимагала (і досі вимагає) в подібних випадках звертання ти.
♥ Пор. опис творчого (= поетичного* [*поет = ‘творець’ : див. етимологію в ДК до 52.13-14]) процесу, зі “Сну літньої ночі” (A Midsummer Night’s Dream):
The Poets eye in a fine frenzy rolling, doth glance |
Поетів зір в високому безумстві |
Отже, образ, до якого апелює тут поет, має плоть двостатеву (you), назву – ‘моя любов’ (dear my love) і місце проживання – ‘тут’, в духовній матерії тексту (here). Виходячи з аналізу hence в контексті його сонета 12 й на тлі всіх попередніх, дійдемо висновку, що here – це красива поетична плоть (‘красивий дім’ , 9) поеми “Венера й Адоніс” (your self), а в ній dear my love дістала відчутно-зриму подобу двостатевої людини–you – чоловіка-і-жінки = Адоніса-і-Венери = Юнака-і-його-Любові: thy self–and-thy sweet self (1, 4).
Тепер love в початковому рядку 1 можна прочитати й зрозуміти трохи інакше – не як звертання, а як реальну назву для your self (для ‘вас, вашого я’) – так, як і написано в оригіналі: «O that you were your selfe, but loue you are no longer yours, then you your selfe here liue…»
13 • O none but unthrifts, dear my love you know,
14 • You had a Father, let your Son say so.
Father. Маємо яскравий випадок одночасного функціонування двох значень одного слова, званих ‘прямим’ і ‘переносним’, хоча смисл у слова один, бо взятий він з єдиного життя, яке людська думка умовно, для зручності осмислення, поділила на паралельні плани – ‘матеріальне’ і ‘духовне’, ‘видиме’ й ‘невидиме’ для людських чуттів – і, відповідно, уяви. Правильне трактування багатозначності Шекспірового сутнісного – і через те стереоскопічного, міфотворчого – слова є для нього доленосним: однозначне, однобоке, суто матеріалістичне розуміння його залишає за кадром більшу й кращу половину смислів, колись вкладених у нього автором (див. 17.3-4), відсікає інші виміри й контексти, у які Поетова словотворчість мала б вивести думку Читача.
♥ Гамлет у розмові з Полонієм (Hamlet 2.2) демонструє отаке сутнісне функціонування слова на прикладі conception – англійського відповідника нашому поняттю зачаття:
Conception is a blessing, but not as your daughter may conceive.
(“Зачаття є благословенням, але не так, як може зачати ваша дочка.”)
Conception тоді є благословенням, коли це – зачаття бажаної дитини (= зачаття в любові). Conception є благословенням також, коли це – зачаття (в pia mater – в святому лоні ума, уяви) тієї розумної думки, яку ми недарма називаємо концептуальною. Духовне зачаття – це (бажане) збагнення суті, сутності, істини, – і в цьому воно благословенне.
Словом ‘батько’ – Father – можна назвати будь-що, що тільки виконує корінну, незамінну, єдино батьківську функцію в зачатті нового життя. У духовному світі творчості, де ‘зачаття є благословенням’, цю ‘чоловічу’ функцію Зачинателя, begetter, може здійснити навіть особа жіночої статі, навіть таке безстатеве, здавалось би, творіння, яким є вірш (староукр. вíрша, ж.); Матір’ю-Матерією, яка виношує ‘батьківське сім’я’, завжди служить поетова Муза-душа. Пор. у Платона:
♣ Мужі, що тілом плодющі, шукають жінок, бо саме тут їхній Ерос: у своїх дітях, їх породивши, вбачають вони шлях до безсмертя, в дітях лишають пам’ять про себе і осягають блаженство на всі прийдешні часи. Ті, що носять сім’я в своїх душах (бо є й такі), … вагітні тим, що личить душі виношувати і родити. (Бенкет, 201е)
♣ Так, Джон Донн (John Donne, 1572-1631), розпочинаючи у 1612 році другий поетичний гімн з приводу других роковин смерті чотирнадцятилітньої дівчинки, пам’ять якої поклявся увічнити, просить її послужити ‘батьком’ (a Father) для його Музи, щоб та могла ‘щороку приносити таку ж поетичну дитину’ – yearly to bring forth such a child as this. “Ці гімни, – продовжує він, – можуть спрацювати на майбутні уми, і так з хвали тобі виростуть правнуки” :
Immortal Maid, who though thou would’st refuse
The name of Mother, be unto my Muse
A Father, since her chaste ambition is,
Yearly to bring forth such a child as this.
These Hymns may work on future wits, and so
May great Grand children of thy praises grow. (John Donne, “The Second Anniversary” 33-8)
Кожен автор, незалежно від того, чиє саме сім’я виношувала його Муза, вважався батьком його літературних дітей. Виховані на принципі primogeniture (право первородства) поети-сучасники Шекспіра називали ‘синами’ ті твори, які мали б надихнути нові ідеї й нові творіння – засіяти уми наступних поколінь (як у Джона Донна чи у 19.11-12) і в цей спосіб гідно продовжити літературний рід по чоловічій лінії; тоді як усі “тимчасові”, злободенні літературні креатури вони відносили до ‘дочок’. 1592 року Томас Наш навіть охрестив ‘байстрюком’ книжку Ґабріеля Гарвея – свого літературного супротивника, яку цей ‘батько’ випустив не під своїм ім’ям.
Духом-Зачинателем (a Father) любові у цьому її втіленні-подобі, в одному з її незліченних самовиражень, яке вона знайшла собі тут (here, 13.2), у цьому літературному просторі – в поемі “Венера й Адоніс” і в самому сонеті 13, – був Публій Овідій Назон (43 до Р.Х. – 18), кращий представник золотої доби античної латинської поезії, що передувала народженню Христа. Автор кількох збірок “Любовних елегій”, “Мистецтва кохання” (Amores, Ars amatoria) й епохальної поеми “Метаморфози”, Овідій відомий як співець та навчитель любові. Саме епізод з його поеми про любовні перевтілення (Мет., X 510-549, 705-739) і став тим зерном, з якого виросла оригінальна і, головне, оригінально символізована Шекспірова поема про короткочасну зустріч Юнака з божественною Любов’ю в її жіночій іпостасі.
Любов–Love – Духа-Зачинателя, першорушія всього і всякого живого Творення, від світобудови до вірша, – англійські поети персоніфікували в чоловічій іпостасі (і у відповідному граматичному роді), хоча водночас мислили її двостатевою – мислили його двостатевим – так само, як мислять двостатевою Людину-Чоловіка, Man (ДК до 1.1; до 39).
Парою для космогонічного Духа Любові є Матерія земної Природи; вона ж – людська природа: Тіло-Душа. (ДК до 39.2).
Love (1), dear my love (13): ‘любов (душі)’, до якої тут уперше прямо звертається Поет, є тим трансцендентним, незбагненним ‘солодким я’ – sweet self – благодатним творчим началом, без якого немислиме не тільки продовження людського роду, а й всяке гідне людини творення, будь-яка творчість – тим паче любовна поезія. Її – Любові – інструментом і глашатаєм є наш Поет, а збудованою ними обома (чи радше, ними трьома) її домівкою – а чи зродженим ними її (словесним, мистецьким) тілом – є кожен новий, виношений і народжений душею (Музою) Поета, ословлений його устами і написаний його пером текст.
Не дивно, що тут (here, 2) наш Поет звертається до втіленої ним тут любові на ви, говорить про Батька й Сина (родоначальника й продовжувача будь-якого роду), а далі називає цю ж, свого часу втілену Природою в нього, Поета, ‘його дорогу любов’ – його творчого рушія – ним, другом (19, 39–42, 67–68).