Shakespeare. Коментарі до сонета 133
|
BEshrew that heart that makes my heart to groane |
Beshrew that heart that makes my heart to groan |
♦♦ Продовження сонета 42, зі зміною адресата.
2 my friend and me
Цей сонет продовжує тему роздвоєння душі в любові на частини духовну (‘друг-Юнак’, Ерос, високе, ‘краща частка душі’) і тілесну (‘Жінка’, Ерот, низьке, ‘гірша частка душі’) – на властиво Любов і Хіть (Нелюбов). Див. 36, 39-42, особливо 42.3-4: That she hath thee is of my wailing chief, a loss in love that touches me more nearly. Залежність уяви й пера Поета від його власних живих тілесних чуттів неминуче знаходить відбиття на його Юнакові (slave to slavery, 4) – тобто, в текстах його любовних комедій і поем. Скований природною Хіттю, з одного боку, і традиційним заяложеним любовним дискурсом, з другого, він мусить дуже тонко краяти словом (carve, ДК до 19.9), а чи балансувати ‘на вістрі ножа’ (95) між високим і низьким у людині, аби, підносячи низьке (його основна мета-purpose, 20; пор. 100.1-4), не занизити, не спрофанувати високе. Результат див. у сонеті 121.
4 slave to slavery … my sweetest friend must be ДК
5 Me from my self thy cruel eye hath taken ДК
6 engrossèd – грубий, огрубілий, обтяжений. Пор. I Послання ап. Павла до коринфян 29-31: «What I mean, brothers, is that the time is short. From now on those who have wives should live as if they had none; … those who use the things of the world, as if not engrossed in them. For this world in its present form is passing away».
9 my heart in thy steel bosom’s ward – Пор. образ ‘обміну серцями’ в любові безумовній, вільній (22) і образ ‘тюрми’ – в любові-прив’язаності (affection).
• bosomes warde ≈ 11 his garde • ГК
ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ
5 Me from my self thy cruel eye hath taken
‘Твоє жорстоке око забрало мене в мого Я’. Тобто, йдеться про душевний розлад між свідомістю і рештою того, що людина усвідомлює як ‘Я’. Образом влади жіночого ока над чоловічим ‘Я’ означено воднораз стан душі і фізичне (фізіологічне) явище, однаково пов’язані з закоханістю. Адже закоханий безперестанно думає про ту, кого любить, тобто входить у новий, незвичний для себе і хиткий психічний стан незлагоди з собою, відчуваючи певну неповноту, нестачу, голод, недосит (пор. вислови ‘сам не свій’, ‘несамовитий’, ‘пропадає, вмирає (за)’ і под.).
Друге: символом любові віддавна стало мініатюрне відбиття власної постаті в чужих очах – що видно тільки при вгляданні очей в очі, як перед поцілунком (проявом любові); назва цього відбитка перейшла, за метонімією, на саму ділянку ока (зіницю), де він ‘сидить’: укр. чоловічок, англ. pupil* [* 1) чоловічок; 2) учень: 16.10], франц. pupille < лат. pupillus, pupilla, ‘сирота’ < pupus, pupa, ‘хлопчик, дівчинка’.
♥ Ось як Венера-Любов припрошує Адоніса:
| Looke in mine ey-bals, there thy beautie lye Then why not lips on lips, since eyes in eyes? VA 119-120 |
В мої глянь очі – там твоя ж краса. |
Наведений нижче уривок з “Дванадцятої ночі” (Twelfth Night, Q-1600) показує не просто перегук сюжетних мотивів, образів, лексики між цією драмою і сонетом 133, а виявляє сам принцип формування Шекспіром драматичних сюжетів на базі вдумливого аналізу станів душі, колізій та переживань, що пов’язані з творчістю і фіксуються ним у сонетах. Коли глянути на його творчість під сонетним ракурсом зору, то стає зрозуміло, що головні персонажі його драм – це не так “змальовані з натури” конкретні сучасники Поета (31), як персоніфіковані частки його душі – її сонетні маски-персони, по-новому розставлені в драматичних ситуаціях.
♥ Порівняйте, наприклад, попередні вірші – зокрема мінісюжет, названий ‘любовним трикутником’ (я + він-thou + вона-thou, або я + він-вона-you), – і стосунки між трьома персонажами “Дванадцятої ночі” – герцогом Орсіно (я-I), герцогинею Олівією (вона-thou) і пажем герцога, Цезаріо (він-thou, boy). Цезаріо – це a man in hue (20.7), чоловік з обличчям і серцем жінки, бо в дійсності ‘він’ – це закохана в Орсіно ‘вона’: перебрана пажем Віола:
| Duke. Still so cruell? Ol. Still so constant Lord. Du. What to peruersenesse? you vnciuill Ladie To whose ingrate, and vnauspicious Altars My soule the faithfull’st offrings haue breath’d out That ere deuotion tender’d. What shall I do? Ol. Euen what it please my Lord, that shal becom him. Du. Why should I not, (had I the heart to do it) Like to th’Egyptian theefe, at point of death Kill what I loue: (a sauage iealousie, That sometime sauours nobly) but heare me this: Since you to non-regardance cast my faith, And that I partly know the instrument That screwes me from my true place in your fauour: Liue you the Marble-brested Tirant still. But this your Minion, whom I know you loue, And whom, by heauen I sweare, I tender deerely, Him will I teare out of that cruell eye, Where he sits crowned in his masters spight. Come boy with me, my thoughts are ripe in mischiefe: Ile sacrifice the Lambe that I do loue, To spight a Rauens heart within a Doue. TN 5.1 [F 2265-2286] |
Герцог. Герцог. Усе така ж жорстока? Олівія. Така ж незмінна, пане. Герцог. У неприродності? О нелюб’язна, на чиї Вівтарі – глухі, невдячні – стільки зітхань щонайсвятіших склала моя душа! І що ж мені робити? Олівія. Усе, що вам завгодно й до лиця. Герцог. Чого б (якби я зваживсь), перед смертю, як той пірат єгипетський, не вбити і те, що я люблю? Це дика ревність, хоч є в ній присмак благородства. Але! Раз я за вірність маю лиш зневагу і навіть знаю, почасти, оруддя, що випиха мене з твоєї ласки – живи, Тиранко ти Мармурогруда! Зате цього Улюбленця твого, до кого й я, їй-богу, не байдужий, я вирву з цих жорстоких віч, де він сидить в вінці зневаги свого пана. Ходи-но, хлопче; я дозрів до зла: Ягня кохане жертвую в любові назло Голубці з серцем Вороновим. (М. Рильський) |
‘Він [паж-Цезаревич] сидить в вінці зневаги свого пана’ (‘sits crowned in his master’s spight’, 2283) – це драматургійний розвиток сонетного рядка, яким ‘Пан’ Автор звертався до свого легкодумного ‘другого я’ в 41.9: ‘Ay me, but yet thou might my seat forbear’. Маємо ще одне підтвердження двійної статі сонетного Юнака – це той хлопець-pupil (‘чоловічок’ і ‘учень’), якого наш Поет бачить (чи, точніше, хотів би бачити) в очах коханої Пані перед поцілунком. Це – він (інаковимірний) сам.
♥ Звідси– з двійного себе, побаченого в жіночих очах (побаченого жіночими очима), і почалася справжня академія нашого Поета – наука (само)пізнання з допомогою Любові. Що він і зафіксував у “Марних зусиллях любові” (14.9 і ДК до нього):
|
Now for not looking on a womans face, |
Зарікшись бачити обличчя жінки, |
Схожий хлопчик-boy, освячений подібним чином (тобто, асоціативною стилістикою, як у TN [F 2285]), є причиною незгод між королем і королевою фей у “Сні літньої ночі” (MSND 2.1, 3.2, 4.1), хоча на сцену він не виведений. Як окремий персонаж, цей двостатевий (точніше, безстатевий) хлопець уперше з’явився у “Двох веронцях”, в ролі перевдягненої Джулії (ДК до 40.8), потім – як перевдягнені в чоловічий одяг Джессіка, Порція й Нерісса (“Венецький купець”), Розалінда (“Як вам це подобається”), Цезаріо/Віола… Від усіх інших шекспірівських закоханців ‘її/його’ відрізняє воістину непорочна чистота, духовна сила, мудрість, винахідливість, вірність і стійкість почуття – досконалість Краси-Любові: beauty’s Rose.
Ще про цього хлопця-boy див. у сонетах 108 та 126, і про нього як пажа – у цитаті з “Орхестри”: ДК до 38.2-4.
4 slave to slavery … my sweetest friend must be
Першу згадку про ‘солодке я’ любові – thy sweet self – див. в сонетах 1 і 4. Про це ж солодке ‘я’, вже матеріалізоване в любовній творчості і вперше назване ‘другом’, див. 29–31; ще раз воно так назване в сонеті 42 і тут, у 133. ‘Друг’ цей – чоловік з жіночим обличчям (юнак) – від самого початку був образним концептом правдивої Любові, яку Поет залюбки й оспівував (17–20, 21.9; 22, 23, 25.4). Головна тема його комедій – любов-як-кохання, а рушійна сила кохання – природний чуттєвий потяг: Хіть, Lust. Остання не відразу окреслилася в образі Темної Пані.
‘Вона’ – чуттєва Любов-як-жінка – спочатку традиційно задумувалася як Ясна Пані (the Fair Lady: 20.1, 3, 9; див. опис зовнішності Венери у VA), та потім Поет відступив від традиції, бо, згідно з духовною природою речей, феномен і образ Любові не може не бути здвоєним – суб’єктно-об’єктним; причому визначальним тут є люблячий суб’єкт (в даному випадку, він, Поет). Ясна Пані, отже, залишилась невидимо присутньою – як Єва в Адамі – як Eros у Rose – в двостатевому ‘ясному Панові-Пані’ сонета 20 – Юнакові з жіночим лицем і серцем, зате з чоловічим (Авторським) баченням світу й себе.
Силу власної хоті цивілізовані чоловіки звичайно прикривають іронією, – от і в тексті першого шекспірівського драматургічного Юнака – комедії “Марні зусилля любові” – знайшлися такі жартівливо-сексуальні обертони. Сценічним втіленням сонетної Темної Пані (127–130) й стала жвава та дотепна чорноока аристократка з цієї комедії – Розаліна.
Жорстка критика, з якою зустрівся цей твір (33-35), змусила Поета проаналізувати причини й надалі очистити свого Юнака від його ‘чуттєвої хиби’ (thy sensual fault: 35.9; my bewailed guilt: 36.10) – по суті, йому самому треба було збутися рабської залежності від власного плотського начала, – бодай у писанні.