AGainst that time ( if euer that time come )
When I shall see thee frowne on my defects,
When as thy loue hath cast his vtmost summe,
Cauld to that audite by aduis’d respects,
Against that time when thou shalt strangely passe,
And scarcely greete me with that sunne thine eye,
When loue conuerted from the thing it was
Shall reasons finde of setled grauitie.
Against that time do I insconce me here
Within the knowledge of mine own desart,
And this my hand,against my selfe vpreare,
To guard the lawfull reasons on thy part,
   To leaue poore me,thou hast the strength of lawes,
   Since why to loue,I can alledge no cause.

Against that time (if ever that time come)
When I shall see thee frown on my defects,
When as thy love hath cast his utmost sum,
Called to that audit by advised respects;
Against that time when thou shalt strangely pass,
And scarcely greet me with that sun thine eye,
When love converted from the thing it was
Shall reasons find of settled gravity,
Against that time do I ensconce me here
Within the knowledge of mine own desárt,
And this my hand, against my self uprear,
To guard the lawful reasons on thy part:
   To leave poor me, thou hast the strength of laws,
    Since why to love, I can allege no cause.

                      Ad Gulielmum Shakespeare
Honey-tongued Shakespeare, when I saw thine issue
I swore Apollo got them, and none other,
Their rosy-tainted features clothed in tissue,
Some heaven-born goddess said to be their mother.
Rose-cheeked Adonis with his amber tresses,
Fair fire-hot Venus charming him to love her,
Chaste Lucretia virgin-like her dresses,
Proud lust-stung Tarquin seeking still to prove her,
Romeo, Richard, more whose names I know not –
Their sugared tongues and power-attractive beauty
Say they are saints although that saints they show not,
For thousands vow to them subjective duty.
They burn in love, thy children; Shakespeare het them;
Go, woo thy muse more nymphish brood beget them.
                                                                                         John Weever, Epigrams (1599)

                                     Вільяму Шекспіру
Медоязикий Шекспіре, коли я побачив твоє потомство,
Я присягнув, що зачав їх сам Аполлон і ніхто інший,
Їх рожеві риси прибрані в парчу,
Не інакше як якась богиня з небес була їм матір’ю.
Рожевощокий Адоніс з янтарними кучерями,
Красуня гаряча, Венера, що чарує його любов’ю;
Непорочна Лукреція в одіннях діви,
Хіттю ужалений гордий  Тарквіній, що все рветься                                                                                                 до неї на пробу;
Ромео, Річард, інші, чиїх імен я не знаю,–
Їх мова солодка і краса незборима 
Кажуть: вони святі, хоч святими і не здаються,
Бо тисячі присягають їм на вірнопідданство.
Вони згоряють від любові, діти твої; не давай їм гаснути,
Проси, хай муза твоя зачне їм ще більше німфонащадків.

               To Master William Shakespeare
Shakespeare, that nimble Mercury, thy brain,
Lulls many hundred Argus-eyes asleep,
So fit for all thou fashionest thy vein;
At th’horse-foot fountain thou hast drunk full-deep.
Virtue’s or vice’s theme to thee all one is.
Who loves chaste life, there’s Lucrece for a teacher;
Who list read lust, there’s Venus and Adonis,
True model of a most lascivious lecher.
Besides, in plays thy wit winds like Meander,
Whence needy new composers borrow more
Than Terence doth from Plautus or Menander.
But to praise thee aright, I need thy store.
Then let thy own works thine own worth upraise,
And help t’adorn thee with deservèd bays.
                                                       Thomas Freeman, Run and a Great Cast (1614)

                            Панові Вільяму Шекспіру
Шекспіре, твій розум, цей прудкий Меркурій,  
Присипляє сотні Аргусових очей,
Так вдало для всього формуєш ти свій стиль;
Ти вволю напився з копитом  вибитого джерела,
Тема достоїнства чи тема пороку – тобі однаково.
Хто любить чесне життя – тим Лукреція вчителем;
Для любителя пристрасті є Венера з Адонісом,
Правдивий зразок любострастя для розпусника.
Та і в п’єсах твій ум звивається, наче меандр,
Звідки убогі початківці запозичують більше,
Ніж Теренцій із Плавта а чи Менандра.
Та щоб гідно хвалити тебе, треба мати твоє багатство. 
Тож хай твої власні труди підносять твою-таки гідність 
І вбрати поможуть тебе у заслужений лавр.

             An Epitaph on the Admirable Dramatic Poet,
                              William Shakespeare
What need my Shakespeare for his honoured bones
The labour of an age in pilèd stones,
Or that his hallowed relics should be hid
Under a star-ypointing pyramid?
Dear son of memory, great heir of fame,
What, need’st thou such dull witness of thy name?
Thou in our wonder and astonishment
Hast built thyself a lasting monument,
For whilst to th’shame of slow-endeavouring art
Thy easy numbers flow, and that each heart
Hath from the leaves of thy unvalued book
Those Delphic lines with deep impression took,
Then thou, our fancy of herself bereaving,
Dost make us marble with too much conceiving,
And so sepulchered in such pomp dost lie
That kings for such a tomb would wish to die.
                                                                                                                       John Milton (1630)

Епітафія дива гідному драматичному Поетові,                                                Вільяму Шекспіру
Як треба нам Шекспіра вшанувати?
Чи воздвигати кам’яні громади,
А чи святі останки схоронити
В підзорянім склепінні піраміди?
Син пам’яті і слави спадкоємник,
Нащо тобі таке свідоцтво темне?
Свій пам’ятник – захоплення і подив –
Ти сам у наших душах завжди зводив.
На встид мистецтву забарному, поки
Легкий твій вірш пливе, а що глибокий
В серцях у нас твоєї книги злиток 
Рядків Дельфійських залишив відбиток,
То ми, в зачудуванні невимовнім, 
Стаємо мармуром, думками повні,
Й тебе у цій хоронимо гробниці,
Що королям великим тільки сниться. 
                                                                                                                        (Пер. Наталі Бутук)

Чи потребує мій Шекспір, щоб люди 
Йому величні зводили споруди –  
I прах його священний зберігавсь 
Під обеліском, що до зір піднявсь? 
Де сяє слави вічної проміння, 
Навіщо свідок цей німий, каміння? 
В палкім захопленні сердець людських 
Ти кращий пам’ятник собі воздвиг. 
Бо мова в тебе – на великий сором 
Мистецтву млявому – таким узором 
Легким снується, що в серця синів 
Ввійшов назавжди твій дельфічний спів. 
Ти нам уяву на льоту спиняєш 
I нас у мармур раптом обертаєш – 
I, в саркофазі мармуровім, там 
Лежиш собі – на заздрість королям. 
                                                                                                                (Пер. В. Мисика)