75
So are you to my thoughts as food to life,
Or as sweet seasoned showers are to the ground;
And for the peace of you I hold such strife,
As twixt a miser and his wealth is found.
Now proud as an enjoyer, and anon
Doubting the filching age will steal his treasure,
Now counting best to be with you alone,
Then bettered that the world may see my pleasure,
Some-time all full with feasting on your sight,
And by and by clean starvèd for a look,
Possessing or pursuing no delight
Save what is had, or must from you be took.
Thus do I pine and surfeit day by day,
Or gluttoning on all, or all away.
75
Для дум моїх ви – як життю потрава,
Чи як для ґрунту теплі, вчасні зливи;
За мир для вас веду борню криваву,
Як багатій з своїм скупарством хтивим.
То я пишаюсь вами, як володар,
То часу-крадiя боюсь, як лиха;
То сам смакую вашу насолоду,
То світові вділив би тої втіхи;
То ситий вщерть, напасши вами очi,
То прагну знову раз хоча б зирнути;
I насолоди більшої не хочу –
Лиш ту, що є з вас, а чи має бути.
Отак щодня страждаю до знемоги –
То від захланності, то з неспромоги.
(Наталя Бутук)
Ти для моїх думок – як благодать,
Як дощ весняний для ріллі сухої;
Ти – мир, який я мушу вартувать,
Як злидень, живучи в несупокої:
То я боюсь, що ті мої скарби
Вкраде підступний вік, то тішусь ними,
То замикаю їх за три скоби,
То рад ділитись втіхами сяйними.
Ти – учта для моїх очей свята,
Але душа моя ненаситинна,
Ти – моя радість, лиш одна й лиш та,
Яка від тебе надійти повинна.
Щодня то сохну, то надміру п’ю,
То я багач, то злидарем стаю.
(Дм. Павличко)
Моїх думок жагу втоляєш ти,
Як землю – хмара ливними дощами.
Ніяк не можу спокою знайти,
Немов той скнара з любими скарбами.
То тішуся, то схоплююсь вві сні,
Наляканий видіннями страшними,
То пхну червінці в сховища тісні,
То ладен між людей бряжчати ними.
Так я й живу: то в пеклі, то раю, –
По зустрічі настане знов розлука,
І знов у душу стомлену мою
Увійде біль, спустошення і мука.
І так щодня – до розпачу й знемоги:
То я – багач, то я – злидар убогий.
(Дм. Паламарчук)
76
Why is my verse so barren of new pride?
So far from variation or quick change?
Why with the time do I not glance aside
To new-found methods, and to compounds strange?
Why write I still all one, ever the same,
And keep invention in a noted weed,
That every word doth almost sell my name,
Showing their birth, and where they did proceed?
O know, sweet love, I always write of you,
And you and love are still my argument;
So all my best is dressing old words new,
Spending again what is already spent:
For as the Sun is daily new and old,
So is my love still telling what is told.
76
Чом новизною вірш мій не багатий?
Чом зміни, варіації не видні?
Чом в ногу з часом не спішу вживати
Чудні сполуки, методи новітні?
Чому пишу я про одне й те саме,
Фантазію тримаю в знанім строї,
Так що ім’я моє кричить словами,
Котрі дороги держаться старої?
Бо я завжди про вас пишу, любове,
Ви і любов – єдина тема вірша,
Старі слова лиш одягну наново,
Проказуючи сказане раніше;
Один світ Сонця рано і під вечір,
Так і любов рече ті самі речі.
(Наталя Бутук)
Чому ж мій вірш не сяє новизною
Чи переливами словесних див?
Чом користуюсь формою одною
І римою, котру не я відкрив?
Чом я пишу, стосуючи не нові,
А знані форми – про одне і те ж –
Так, що моє наймення в кожнім слові
Озветься, як лиш слова доторкнеш?
О, знай, мій друже, мій знадливий раю, –
Тебе й любов я зв’язую водно,
Старі слова по-новому вдягаю –
Збуваю те, що збув уже давно.
Моя любов – як сонячне сіяння:
Прадавнє й молоде воно щорання.
(Дм. Павличко)
В піснях я не вдаюсь до новизни,
Ясного блиску зовсім не знайти в них.
Були весь час далекими вони
Від форм химерних і сполучень дивних.
Про убрання не дбаючи нове,
Виходять мислі в одязі старому,
І кожне слово у рядку мойому
Вже автора на ймення назове.
Любов і ти – всякчасна в них основа,
Тому-то й завжди одіж в них стара:
Мої чуття в обіймах мого слова
Подібними виходять з-під пера.
Щодня старого сонця сяйво нове,
Така й любов моя, все в тому ж слові.
(Дм. Паламарчук)
77
Thy glass will show thee how thy beauties wear,
Thy dial, how thy precious minutes waste,
The vacant leaves thy mind’s imprint will bear,
And of this book, this learning mayst thou taste:
The wrinkles which thy glass will truly show,
Of mouthed graves will give thee memory,
Thou by thy dial’s shady stealth mayst know
Time’s thievish progress to eternity.
Look what thy memory cannot contain,
Commit to these waste blacks, and thou shalt find
Those children nursed, delivered from thy brain,
To take a new acquaintance of thy mind.
77
Покаже дзеркало красот зужиток,
Годинник – як розтрачуєш хвилини,
Ці аркуші приймуть ума відбиток,
А ти добудеш знань таких перлини:
Що борозною кожною свічадо
Могили роззяв в пам’яті карбує;
Що то не тінь крадеться циферблатом,
А тихо час до вічності прямує.
Чого не можна в пам’ять помістити –
Вклади у ці чорнульки, щоби далі,
Як підростуть твойого мозку діти,
Пізнати наново ума скрижалі.
За кожним разом з послугами тими
Й тобі прибуде, й книга ця ростиме.
(Наталя Бутук)
Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть,
Але з цієї книжки думка встане,
І ти збагнеш непроминання суть.
Свічадо зморшку, схожу на могилу,
Являє, мов роззявлюється тьма,
І відкрадає час у тебе силу,
Проходячи у вічність крадькома.
Сховай же в писане, миттєве слово
Те, що не може пам’ять зберегти:
Колись дітей свого ума наново
В записнику своїм відкриєш ти.
І скористають з книжечки малої
Твоїх нових рукописів герої.
(Дм. Павличко)
Згасання вроди дзеркало покаже,
Годинник – час, який марнуєш ти.
А мисль твоя, що на папері ляже,
Твій слід колись поможе віднайти.
Відбита зморшка в дзеркалі правдивім
До дум невтішних спонукає нас,
Відмірений годинником зрадливим
Летить у вічність невблаганний час.
Все те, що може пам’ять розгубити,
Цим білим аркушам віддай на схов.
Нехай живуть твойого мозку діти,
Красу душі відновлюючи знов.
Що більш читатимеш рядки забуті,
То більше зможеш мудрощів збагнути.
(Дм. Паламарчук)
78
So oft have I invoked thee for my Muse,
And found such fair assistance in my verse,
As every Alien pen hath got my use,
And under thee their poesy disperse.
Thine eyes, that taught the dumb on high to sing,
And heavy ignorance aloft to fly,
Have added feathers to the learnèd’s wing,
And given grace a double Majesty.
Yet be most proud of that which I compile,
Whose influence is thine, and born of thee,
In others’ works thou dost but mend the style,
And Arts with thy sweet graces gracèd be.
But thou art all my art, and dost advance
As high as learning, my rude ignorance
78
Тебе за Музу прикликав так часто
Й таку підмогу в тебе я знаходив,
Що на твій лад свої писання класти
Й Чужі мені поети взяли моду.
Твої ж бо очi, що співати вчили
Німого, тугодумного – літати,
Ученим додали пір’їн у крила,
Шляхетним – ще раз стільки маєстату.
Однак найбільш пишайсь моїм творінням,
Що натхнене й породжене тобою:
Ти іншим вдосконалюєш уміння,
Усі мистецтва красячи собою,
Для мене ж ти – усе мистецтво: штука,
Що з незнання виводить до науки.
(Наталя Бутук)
Так часто я писав про тебе вірші
І кликав Музу помогти мені,
Що обізвалися поети інші,
Твою красу прославити ладні.
Твій зір, що вчив співати і німого,
Здіймав у небо навіть глупоту,
Відкрив для вчених крила дум розлого,
Дав благу велич і красу просту.
Та все ж ти віруй у мої писання,
Себе ти в них пізнаєш без зусиль,
А в творах інших – я скажу зарання –
Ти можеш тільки виправити стиль.
Ти – все моє мистецтво! Твоя сила
Невігласа мене – творцем зробила!
(Дм. Павличко)
Так часто музою тебе я звав,
Ім'ям твоїм звеличуючи слово,
Що всі творці сонетів і октав
Твого ім'я запрагнули раптово.
Твій зір до співу спонука й німих,
До злету в небо – глупоту безкрилу,
Твоя краса в слова вдихає силу
І грацію подвоює у них.
Пишаюсь я своїм служінням слову,
Бо не намарне докладав зусиль:
Чужим рядкам ти виправляєш стиль,
Зате моїм ти правиш за основу.
Поезії ти чисте джерело,
Що сил мені, невігласу, дало.
(Дм. Паламарчук)
79
Whilst I alone did call upon thy aid,
My verse alone had all thy gentle grace,
But now my gracious numbers are decayed,
And my sick Muse doth give an other place.
I grant (sweet love) thy lovely argument
Deserves the travail of a worthier pen,
Yet what of thee thy Poet doth invent,
He robs thee of, and pays it thee again;
He lends thee virtue, and he stole that word
From thy behaviour, beauty doth he give
And found it in thy cheek: he can afford
No praise to thee, but what in thee doth live.
Then thank him not for that which he doth say,
Since what he owes thee, thou thy self dost pay.
79
Коли тебе лиш я у поміч кликав,
Лиш мій вірш мав красу твою в ту пору,
Та занепав: прийшов поет великий,
I місцем поступилась Муза хвора.
Твоя, любове, тема, безперечно
На кращий заслуговує справунок,
Та все, що пише, твій поет статечний
Стягає з тебе й знов дає в дарунок.
Дарує гідність, а списав це слово
З твоїх манер; краса – з обличчя взята;
Єдине, що він має за основу –
Це ти сама, тебе щоб прославляти.
За спів його і дякувать не треба:
Вертає те, за що в боргу у тебе.
(Наталя Бутук)
Допоки сам я в тебе ласк просив,
Тобі рядок мій правив за свічадо.
Тепер в собі він світло погасив
І в тінь чужу відсунувся нерадо.
Я згоден: для хвали твоїх прикмет
Потрібен дар, який живе не всує;
Та що з твого достоїнства поет
Вкраде, те він тоді і подарує:
Він орендує мрію маревну,
Привласнює красу твою і цноту;
Лиш тим складає він тобі ціну,
Що вкладене згори в твою істоту.
Тому не дякуй ти йому – твоє,
У тебе взяте, він же й віддає.
(Дм. Павличко)
Як в тебе помочі лиш я просив,
Лише мій вірш визнання мав твоє,
Та моя Муза вибилася з сил,
Й дорогу, хвора, іншому дає.
Любове, знаю, твій високий зміст
Вартує праці кращого пера,
І те, що творить твій новий артист
Для тебе, він бере з твого ж добра.
Він з щік твоїх узяв краси секрет,
І доблесть віднайшов в твоїй судьбі,
Ні, на хвалу не здатний той поет:
Повторює лиш те, що є в тобі.
На вдячність твій артист не має прав –
Дає ж він з того, що раніш забрав.
(Гео. Пилипенко)
Як пив один я з твого джерела,
Моє натхнення доблестю зростало.
Та хвора муза іншого знайшла, –
І вірш зів'яв, і грації не стало.
Я визнаю – ясне чоло твоє
Пера таки достойнішого варте.
Нехай там що пісняр тобі дає,
Та все з добра твого накрав пісняр те.
Чесноту прославляє, слово це
Тихцем укравши із твоєї вдачі.
Коли ж грабує і твоє лице, –
Хвалу красі склада співець ледачий.
За ці слова й подякувати гріх –
Це ж борг забрати в боржників своїх.
(Дм. Паламарчук)
