Shakespeare. Коментарі до сонета 22

 1-2 Див. образ дзеркала в ДК до 3.1-2.

2 thou = Master-Mistress, he сонета 20. Див. ДК до 18–19–20.

3-4 in thee time’s furrows I behold… expiate. ДК

4 look I – глянь, знай (вставне слово)

5-6 Любов серця Поет вкладав у красиві словесні тіла любовних творів, а в них – у красиві словесні тіла молодих персонажів. Краса кожного любовного сонета – це мініатюрна ‘гожа облямівка’ (the seemly raiment) частки серця, вкладеної у нього Поетом, його ‘сердечних дум’ (39.11).

6-7 My heart … in thy breast … as thine in me.   Поетова модификація ‘обміну серцями’– відомого образу любові чи дружби. Див. Еразм Роттердамський, “Залицяльник і дівчина” та ДК.

9 Therefore love be of thy self… – Див. схожу форму звертання в 13.1.

9-14 Екзальтоване ставлення нашого Поета до його Юнака пояснюється тим, що Поет бачить себе ревним служителем в храмі Краси-Любові – храмі серця (див. ДК до 6-7 ♥; пор. 1.1-2; my passion у 20.2; 127.7-8; 23.6, 8-10). ДК

• 8 then … then • ГК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

3 • time’s furrows

У першодруці (1609), де довге ‘s’ перед голосною (‘ſ’)друкувалося тією ж літерою, що й ‘f’, маємо ‘forrwes’: в рукопису цілком могло бути sorrowes. Від такої контамінації образ тільки збагачується: ‘борозни’ на реальному чолі чи обличчі карбує не так абстрактний Час (19), як пережиті душевні потрясіння. Саме внутрішні, душевні страждання-sorrows проявляються зовні як тілесні ‘борозни’-furrows зморщок. (Подібно говоримо й про ‘рани на серці’ чи ‘шрами на душі’.)

♣ Пор. другий катрен сонета 4 (“These plaintiue verse, the Posts of my desire…”) зі збірки Даніела Delia (ДК до 18.14):

Попри запевнення поета, що його ‘страсті-страждання’ (passions) ‘зображені не для показу’ (for outward hue), стражденне поетове обличчя, в якому турботи-cares проорали глибокі борозни – щó ‘може бачити і сама Делія, і цілий світ’, – це, звісно, обличчя метафоричне; це – обличчя оцих-от його поезій–passions, ‘these plaintive verse’.

4 • Then look I death my days should expiate

Краса втіленого в слово Юнака – це краса самого Поетового слова. А слово його лиш тоді захоплює (20.7-8), коли воно писане серцем, натхнене щирим почуттям. Він боїться, що почуття це (my love, thou) з ходом часу неминуче згасатиме (1.5-6, 12), – блякнутиме уява, а в ній – образ його Юнака (з обличчям його Пані, 20.1), і так само видихнеться його слово, зістариться й помре у ньому поет (13). Страх цей переслідуватиме Шекспіра ще декілька років.

6-7 • my heart, which in thy breast doth live

‘Обмін серцями’ – образ взаємної любові, коли вона єднає двох – коли вона стає ‘однією душею [серцем] в двох тілах’. Пор. максиму, яку наш Поет вичитав у латинському діалозі Еразма Роттердамського “Залицяльник і дівчина” (1523; чи, для прикладу, в англійському варіанті“Життя Антонія” Плутарха, 1579) і яка в англійському перекладі голосить: The lover is not where he lives but where he loves = ‘‘Хто любить, є не там, де він живе, а де любить’’. 

Так само й правдивого Поета (Поета з покликання) слід шукати за місцем знаходження його серця – в його творчості; Поета, який правдиво любить (21.9), – у текстах, де він любить. Саме цей смисл вкладає наш Поет (точніше, підкладає, роблячи його двозначним) у загальну максиму, розширюючи тим самим ареал її значень і вжитку.

Поетове серце від початку було і є Юнаковим (20.3-4), і живе воно в кожному творі, куди Поет те серце вклав (mine be thy love, 20.14), щоб воно говорило словами його текстів-юнаків й устами його персонажів-юнаків. Див. 23.9-14. 

♠ Щоб уточнити для нашого випадку (любовна творчість) смисл афоризму ‘одна душа в двох тілах’, порівняймо початок листа тогочасного аристократа до дружини, після двадцяти років подружнього життя. У момент писання листа (13.XI.1593) автор його чудово усвідомлює, що звертається не до самої дружини (її ‘свідомого я’), а до ‘кращої (‘солодкої’) частини’ своєї власної душі, що ідентична з дружининою і перебуває зараз далеко від нього самого (тут і зараз неприсутня*).  

                          * The Lover is not where he lives but where he loves.

Другу, присутню (‘несолодку’) частину душі він втілює в слова листа, де говорить про себе самого як про третю особу (сам він, не будучи присутнім у момент читання дружиною цього листа, так і залишиться цією ж ‘третьою особою’ – ‘ним’, ‘тим, хто’):

Так письмове послання від однієї (свідомої) частини душі до іншої стає ‘іншим я’ (‘an other self’, 10.13) автора цього послання – стає посередником між самим Поетом (‘his self’) і ‘солодкою’ частиною його душевної пам’яті (his sweet self), між його свідомістю і підсвідомістю. А одночасно стає і його заступником. Адже ким, чим чи яким би не був реальний об’єкт любові, сам образ її є витвором і невід’ємною часткою однієї душі – тієї, яка любить і прагне бути коханою (незалежно від того, увзаємнена її любов, чи ні). Для чоловіка це – ‘солодка’ частка його, чоловічої, душі, котра є, водночас, образом коханої жінки. Тому згаданий вище афоризм про взаємну любов двох осіб слід було би, для нашого випадку поетичної творчості – “Поет втілює свою любов у Слові” – сформулювати дещо інакше: “Тіл двое [живе і писемне], душа – одна”.

♣ Сонет 22 вочевидь писався під враженням від вірша 98 зі збірки Філіпа Сіднея (1554-1583) “Астрофіл і Стелла” (ДК к 5.8, 11 та 23.12) – про це свідчить їх тематична подібність:

Інші зразки образо-ідеї єдності сердець – чи то побратимів, чи закоханих (що зображалася навіть графічно, в збігові літер у їх іменах, див.) – знаходимо і до і після Сіднея; все-таки найчастіше – саме в шекспірівському каноні:

♣ CARIS: Are such friends both alike in joy and also in smart.
      ARIS: They must needs, for in two bodies they have but one heart.      R. Edwardes (1523-1566), Damon & Pithias

♣ SOLIMAN: For what are friends but one mind in two bodies?
    LOVE: Their souls are knit, though bodies be disjoined.         Anon., Soliman & Perseda (1592)

♥ Пор. “Антоній і Клеопатра” (Anthony and Cleopatra):

 ♥ Пор., з раннього сонета Джона Дейвіса, тоді ще студента лондонської юридичної вищої школи Middle Temple (‘Середній Храм’):

9-14 • O therefore love be of thy self so wary …
     … Thou gav’st me thine not to give back again.

Історію своєї любові Поет розкрив в останній комедиї, “Дванадцята ніч” (Twelfth Night, 1600), а історію своєї одержимості образом Любові (a man in hue, 20.7) як природним засобом одночасно самовиховання і виховання юнаків (my purpose, 20.12) стисло виклав там само:

 Пор. 108.

* Цілим цього юнака стала, врешті-решт, його сестра-близнючка – Віола/Цезаріо: одне з кількох повноцінних втілень образу Любові як ‘чоловіка з виду’ з жіночим серцем і лицем (20). Див. у ДК до 133.5♥.