Menu 

Shakespeare. Коментарі до сонета 63

 

AGainst my loue shall be as I am now
With times iniurious hand chrusht and ore-worne,
When houres haue dreind his blood and fild his brow
With lines and wrincles,when his youthfull morne
Hath trauaild on to Ages steepie night,
And all those beauties whereof now he’s King
Are vanishing,or vanisht out of sight,
Stealing away the treasure of his Spring.
For such a time do I now fortifie
Against confounding Ages cruell knife,
That he shall neuer cut from memory
My sweet loues beauty,though my louers life.
   His beautie shall in these blacke lines be seene,
   And they shall liue , and he in them still greene.

Against my love shall be as I am now
With time’s injurious hand crushed and o’er-worn,
When hours have drained his blood and filled his brow
With lines and wrinkles, when his youthful morn
Hath travailed on to Age’s steepy night,
And all those beauties whereof now he’s King
Are vanishing, or vanished out of sight,
Stealing away the treasure of his Spring,
For such a time do I now fortify
Against confounding Age’s cruel knife,
That he shall never cut from memory
 My sweet love’s beauty, though my lovers life.
    His beauty shall in these black lines be seen,
   And they shall live, and he in them still green.

Цей сонет продовжує сонет 62 і так само, як він (та й усі інші тексти нашого Поета), написаний у дворівневому, двозначному – духовно-матеріальному – плані представлення єдиної духовної матерії, якою є ми і наше життя. Пор. переважно однорівневий – ясно зримий, тілесно прийнятний, хоча й повний несподіваних метафор і алюзій – Овідіїв спосіб образного представлення людського життя як постійного становлення в тих же Метаморфозах, – а над ними не раз задумувався наш Поет.

1-2 Against [the time when] my love shall be as I am now… Див. сонети 17.9-12, 19–20, ДК до них і до цих рядків: ДК

4-5 his youthful morn … Age’s steepy night  – Див. в Овідія ті ж аналогії до пір дня і року: Мет., XV 199-236.

5 travail – Див. контекст 27.2.

5 Age’s steepy night     10 confounding Age’s cruel knife – ДК

6-8 beauties whereof now he’s King … the treasure of his Spring. – Див. сонет 22. Образи ‘юного ранку’ (4), ‘скарбу його Весни’ (8), яка разом з ‘ним’ ‘буде зеленіти’ в цих рядках (14), варті аналітичного порівняння з 1.9-10.

12 though [Age shall cut] my lovers life – див. ДК до 11.
     my lovers life – ДК

13-14  ДК                                                            • 5 trauaild • 9 fortifie ≈ 11 memory • ГК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

1-2 • my love shall be as I am now
       With time’s injurious hand crushed and o’er-worn

Різниця в віці між мною (I) і ‘моєю любов’ю’ (my love) – це різниця між холодно-розважливою зрілістю ‘свідомого я’ Душі–Mind (59) й гарячою емоційністю того її ‘несвідомого я’, що його Поетове ‘свідоме я’ називає по-різному, в міру розширення своїх знань про власну Душу-Soul. Спершу він зве це ‘я’ ‘солодким’ – (sweet self: 1, 4), потім – ‘любов’ю’ в двоїні (love–you: 13), потім – двостатевим ‘чоловіком з виду’ (thou: 19, 20), потім – ‘другом’ (friend–thou, 29–31), ‘правдивою любов’ю’ (true love, thy self, he: 19, 42, 63; ДК до 39)… І так далі – у щораз ширшому засягу усвідомлення того, якою є ‘природа вашого єства’– Єства Любові як такої (your substance, whereof you are made, 53).

Зрозуміло, що, коли любов як частка розумної Душі є молода й емоційна (41), то, за досвідом і рівнем збагнення та розуміння речей, вона здається ‘молодшою’ за суто розумну частку тієї ж Душі – її свідомість: Я.

Зрозуміло теж, що про те, як виглядає молодість розумної Душі, можна судити з видимого стану її Тіла, якому Душа господиня (146). Та якщо це душа Поета, то більше скажуть про це її діяння-діла-deeds (61) – тексти Поета, які одночасно є і її тіла: душа Поета в них живе. Тому її ‘обличчя’ видно в її ж ‘дзеркальних відображеннях’ – обличчях текстів (62.5-6).

Як духовні тіла, тексти теж підлягають старінню, а темп їх старіння залежить від Краси їх зовнішньої (словесної) форми і внутрішньої Правди думки (14; 54; 62). 

♥ Текст “Гамлета” молодий досі; сам Гамлет у ньому й досі тридцятирічний. Але порівняйте ‘божевільну’ тезу принца в розмові з королівським радником, старим Полонієм, яка свідчить про старий розум молодого Гамлета і навпаки – в Полонія:

   Cor[ambis]. I meane the matter you  reade  my Lord.
   Ham[let]. Mary most vile heresie:
For here the Satyricall Satyre writes,
That olde men haue hollow eyes, weake backes,
Grey beardes, pittifull weake hammes, gowty legges,
All which sir, I most potently beleeue not:
For sir, your selfe shalbe olde as I am,
If like a Crabbe, you could goe backeward.
   Cor. How pregnant his replies are, and full of wit.
                                                                                                                                                            Hamlet Q1-1589 [Sig. E2]

   Pol[onius]. I meane the matter that you reade my Lord.
   Ham[let]. Slaunders sir;
for the satericall rogue sayes heere,
that old men haue gray beards, that their faces
are wrinckled, their eyes purging thick Amber,
& plumtree gum, & that they haue a plentifull
lacke of wit, together with most weake hams,
all which sir though I most powerfully and potentlie
belieue, yet I hold it not honesty to haue it thus set downe,
for your selfe sir shall growe old as I am: if like a
Crab you could goe backward.
   Pol. Though this be madnesse, yet there is method
in’t.
                                               Hamlet 1.5 (Q2-1604 [1235-43])

   Полоній. Я питаю, про що в книзі написано, мій принце.
   Гамлет. Поклепи, добродію. Цей негідний сатирик каже, що в дідів сиві бороди, що обличчя в них зморшкуваті, і що з очей їм тече амбра, густа, мов клей вишневий, що в них брак розуму, і що ноги їм трясуться. Все це, добродію я з цілковитою певністю на віру беру, але вважаю за нечесне отак взяти та все це прописати, бо ви самі, добродію, були б такі старі, як я, коли б могли, як той рак, назад порачкувати.
    Полоній (нишком). Хоч це й божевілля, але не без системи.                                                (Пер. Ю.Клена)

  Полоній. Я питаю, про що йдеться в вашій книзі, пане.
  Гамлет. Наклепи, добродію. Пройдисвіт сатирик каже, що в старих людей сиві бороди, поморщені обличчя, з очей тече густа амбра і слив’яний глей, і що їм сильно бракує кебети в голові, як і сили в литках. Всьому цьому, добродію, я твердо і міцно вірю, проте вважаю за негоже так-таки про це й писати. Адже й ви, добродію, постаршаєте, як я – якби ви могли задкувати раком.
  Полоній. Хоч воно й божевілля, та послідовність в тім є.

Оригінальна теза Гамлета – виділене курсивом речення – по суті, не змінилася з часу появи Першого кварто (Q1-1589) до моменту кардинальної ревізії цього тексту в 1600 році (опубл. 1602 [F], 1604-5 [Q2]), хоч Автор-Гамлет постаршав (помудрів) на одинадцять літ. Про те, до якої міри з тих пір Час ‘притовк’ його – і його Батька – ‘щербатою рукою’ (1-2), можна судити хоча б з історичного життя цієї книги сонетів (17–19).

5 Age’s steepy night     
10 confounding Age’s cruel knife

Якщо Age у рядку 5 схожий на кручу, яка стрімко веде у ніч, то смисл цього образу розуміється однозначно: ‘похилий вік, старість’ (пор. цитати з Овідія, Мет., XV 215-35, і ‘одноденно-ціложиттєвий’ сонет 7, з його ‘крутою небесною горою’, the steep–up heavenly hill). Однак персоніфікований Age рядка 10 – це і те саме, і воднораз ширше поняття: це і синонім ‘часу’ взагалі, і ‘похилий вік’, і ‘похилий вік суспільства’. Віками суспільства і вимірюється вік життя пам’ятливого слова – правдивої, пророчої поезії. Тій, яку лишив нам наш Поет, вже виповнилось чотири, Овідієвій – двадцять віків.

Пор. синонімічний образ старості як ‘давнини’ (antiquity) в попередньому сонеті (ДК до 62).

12 • my lovers life

І цю словосполуку слід трактувати об’ємно, враховуючи кілька аспектів. По-перше, тогочасні англійці ще не відрізняли апострофом множину іменника (як-от lovers) від присвійного відмінка цього іменника в однині або в множині: lovers = lover’s чи lovers’? (55.14). Цю можливість багатозначності не могли не використовувати поети.

По-друге, значення сполуки lover ще не було звужене виключно до сфери любощів, як це є сьогодні: my lover могло означати ‘мій коханець, моя коханка’, але не виключало всіх інших можливих значень: ‘той, хто мене любить’, ‘люблячий мене’, ‘друг’ і под . Відповідно й множинне my lovers мало набагато ширше значення – ‘ті, хто любить мене’, thy lovers – ‘ті, хто любить тебе’. Див. ДК до 31.10; 32, 40.6, 126.

А в контексті саме шекспірівської творчості my lovers могло означати ще і читачів-читачок – любителів* Шекспіра, і його молодих закоханих – тобто його сценічних (літературних) персонажів. Своїх закоханих він писав з себе і зі своїх же любителів (31), тому і одні, й інші – живі в цю хвилину чи ні, справжні чи вигадані, – всі вони були живими ‘тілами’, ‘втіленнями’, ‘носіями’ його власного солодкого, надихаючого, живильного почуттяmy sweet love (1, 11) – що водночас є часткою всесвітнього Духу любові: . My lover(s) (11) – узагальнений живий образ цього почуття любові, від-ображений дзеркалом його творчості, – чи то в одиничному, чи то множинному (= збірному) виразі.

*Горацій називав свого читача ‘любовником’ (amator): Послання, I.20.8

Життя індивідуальної любові, на жаль, підвладне ‘ножеві Віку’ – природного і суспільного часу-Руїнника (11-12, 15-16). Чи природним чином (Age = Старість) помре в ньому любов, а чи її погубить ‘нищівний ніж’ суспільного Віку-Age (10) –  все одно: коли прийде кінець суспільне прийняттю його творчості (49), тоді й скінчиться життя його другого ‘я’ у красивій одежі слова (my lover’s life), отже й життя багатьох його ‘копій-відбитків’ (11) – його любовних текстів, його персонажів-закоханців (my lovers’ life). Пор. 22.13-14.

13 • these black lines
14 • they shall live, and he in them still green

Black (13) – колір писаних чорнилом рядків; також колір ночі (5) і землі (жіноче начало); green (14) – колір юноcті (his Spring, 8) і любові (my love, 1; my sweet love’s beauty, 12; his beauty, 13; he, 14). (Див. ДК до 20.7.) Ці два кольори, зелений і чорний, на тлі попереднього контексту викликають ще й інші асоціації: ‘чорні рядки, які житимуть’ (13) протиставляються чорній ночі смерті (5), зате ототожнюються з чорною землею – ‘він’, Любов, ‘зеленітиме в них’ (14), як весняні паростки у родючій землі. 

Час, спершу зображений як ранок, що переходить у ніч (4-5), під кінець приймає образ весни: кінець сонета приводить нас до початку часового циклу, цим разом сезонного. Від початку – до нового початку: сама побудова вірша демонструє вічний  кругообіг життя, що його ‘ці рядки’ мають дати Юнакові.

Красу Любові (ROSE), що живе таким чином і отак живить Поетову творчість, він і увічнює, аби вона ще довго могла зеленіти в його чорних рядках – навіть коли вже не житимуть ні він, творець, ні ті молоді його любителі, з кого і для кого він пише зараз.

♥ Цікаво на тлі цього сонета приглянутися до базованої на історичному факті потужної психологічної поеми “Лукреція” (1855 рядків, 265 строф; див. інші уривки у ДК до 33, 41.1-2, 51.6, 55). Тема її – Хіть (129), і закінчується вона самогубством молодої матрони на очах чоловіка, брата й батька. Чорний колір тут є ключовим, та парується він лише з кольором крові – не зéлені*: 

Stone-still, astonished with this deadly deed,
Stood Collatine and all his lordly crew;
Till Lucrece’ father, that beholds her bleed,
Himself on her self-slaught’red body threw;
And from the purple fountain Brutus drew
The murd’rous knife, and, as it left the place,
Her blood, in poor revenge, held it in chase;

And bubbling from her breast, it doth divide
In two slow rivers, that the crimson blood
Circles her body in on every side,
Who like a late-sacked island vastly stood
Bare and unpeopled in this fearful flood.
Some of her blood still pure and red remained,
And some looked black, and that false Tarquin stained.
                                                                         RL 1729-43

Мов скам’янілий, Коллатін стоїть,
і почет пишний занімів неначе;
аж батько до дочки припав ту ж мить,
як рану закривавлену побачив;
а Брут із рани витяг ніж гарячий,
    і кров за тим убивцею слідом,
    в пориві помсти ринула струмком.
 
З грудей її б’ючи, на два потоки
кривавий розтікається багрець,
обводить тіло по обидва боки,
що в паводі тій, наче острівець,
розкинулось, збезлюднене внівець.
    Лилась частина крові чиста в плині,
     частина – чорна, що зганьбив Тарквіній.
                                                                  (Пер. М. Литвинця)

*Єдина в цій поемі зелень, що символічно асоціюється з живою Любов’ю-Красою, – це зелень покривала на ложі-як-лузі – до вбивства Хіттю багатоцвіття цього природного життя:

Without the bed her other fair hand was, 
On the green coverlet; whose perfect white 
Showed like an April daisy on the grass, 
With pearly sweat resembling dew of night. 
Her eyes, like marigolds, had sheathed their light, 
And canopied in darkness sweetly lay, 
Till they might open to adorn the day.
                                                                             RL 393-9

Видніє друга рученька солодка,
на зелені вкривала повиса,
біліє, наче поміж трав стокротка;
на ній перлистий піт, немов роса.
Мов нагідок заплющена краса,
    сховались очі в ніч, чекають десь,  
    коли прийде їх час скрасити день.
                                                             (Пер. М. Литвинця)

Вся ця поема, як і цитовані далі її завершальні строфи, свідчать про те, про що говорять вступні рядки сонетів 22 і 63, а саме – про реальну і яскраво виражену емпатичну здібність Душі нашого Поета свідомо відчувати себе і чоловічою і жіночою, і молодою (Тарквіній, Лукреція) і старою (Лукрецій, Гекуба). Всі ці почуття-відчуття Поет (тобто, його ‘свідоме я’  – ‘старе’ бо мудре) і озвучує, наділяючи їх мовою:

To this well-painted piece is Lucrece come,
To find a face where all distress is stelled.                [24.1]
Many she sees where cares have carved some,
But none where all distress and dolour dwelled,
Till she despairing Hecuba beheld,
Staring on Priam’s wounds with her old eyes,
Which bleeding under Pyrrhus’ proud foot lies.

In her the painter had anatomized
Time’s ruin, beauty’s wrack, and grim care’s reign;
Her cheeks with chaps and wrinkles were disguised;
Of what she was no semblance did remain;
Her blue blood changed to black in every vein,
Wanting the spring that those shrunk pipes had fed,
Showed life imprisoned in a body dead.

On this sad shadow Lucrece spends her eyes,
And shapes her sorrow to the beldam’s woes,
Who nothing wants to answer her but cries,
And bitter words to ban her cruel foes:
The painter was no god to lend her those;
And therefore Lucrece swears he did her wrong,
To give her so much grief and not a tongue.

“Poor instrument”, quoth she, “without a sound,
I’ll tune thy woes with my lamenting tongue,
And drop sweet balm in Priam’s painted wound,
And rail on Pyrrhus that hath done him wrong,
And with my tears quench Troy that burns so long,
And with my knife scratch out the angry eyes
Of all the Greeks that are thine enemies”.

…

“Daughter, dear daughter,” old Lucretius cries,  [1.1-4]
“That life was mine which thou hast here deprived.
If in the child the father’s image lies,                            [2-9]
Where shall I live now Lucrece is unlived?
Thou wast not to this end from me derived.
If children predecease progenitors,
We are their off spring, and they none of ours.

“Poor broken glass, I often did behold                        [3, 5]
In thy sweet semblance my old age new born;           [11]
But now that fair fresh mirror, dim and old,
Shows me a bare-boned death by time outworn;
O, from thy cheeks my image thou hast torn,
And shivered all the beauty of my glass,     [3; 62.13-14]
That I no more can see what once I was.”
                                   RL 1443-70; 1751-64

Впритул до полотна вона підходить –
знайти лице відчаю має ціль;
на багатьох з них знак його знаходить,
але нема, де був би він всуціль;
аж вгледіла Гекуби жах і біль
    в очах, що ледве зрять перед собою
    Пріама рани в Пірра під п’ятою.
 
У ній явив художник часу згубу,
крах вроди і незгод житейських силу:
колишню не впізнати в ній Гекубу –
блакитна кров зчорніла в вутлих жилах,
бо всохло джерело, що їх живило,
    геть посіклися лиця помарнілі:
    життя ув’язнене у мертвім тілі.
 
Вона вглядається у вид старої,
свій жаль зміряє до її жалів;
не чує лиш плачу цариці Трої,
ані проклять на лютих ворогів:
митець – не бог, тому не дав їй слів.
    Як же так скривдити: таке велике
    вділити горе їй – і без’язике?
 
«Німотна цитро, – каже, – хай струною
для розпачу твого язик мій стане;
я Пірра ним зганьблю, і ним загою
оту мальовану Пріама рану;
cлізьми згашу невгасну й нині Трою, 
    а грецькій всій ворожій поторочі
    мій ніж лихі повишкрібає очі!»

 …

«Ох, донечко! – старий Лукрецій каже: –
це ж ти моє життя убила теж!
Раз діти – образ і подоба наша, – 
де житиму, як ти вже не живеш?
Тебе я спородив, та чи на те ж?
   Якщо не ми, а діти мруть спочатку,
   то не вони – батьки для них нащадки.

Розбито бідне дзеркало, котре
було мов юності моєї з’ява, – 
тепер воно і тьмяне, і старе,
і в ньому – смерть підтоптана кощава…
О, чом розбила ти красу ласкаву
   мого свічада? Щоб у ньому більш
   не бачив я, яким я був раніш?»
                                                        (Пер. М. Литвинця)

Точно так само, як ‘я’ старого Лукреція відбивалося в спородженій ним дочці – дзеркалі його самого, так і багатолике ‘я’ творящої душі Поета навічно відбилось у дзеркалі всіх цих породжених ним (і досі ‘зелених’) поетичних рядків.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Див. сонет 64♦♦ ††