Shakespeare. Коментарі до сонета 68

♦♦†† Продовження сонета 67.

1 Thus is his cheek… – Див. his cheek в 67.5. ДК

Карта світу в храмі міста Герефорд (Англія). 1300 р.

1-2 his cheek the map of days out-worn

Пор. my self … beated and chopped with tanned antiquity (62.9-10, 13-14);
        I am now with time’s injurious hand… o’er-worn (63.1-2).

Географічна карта дійсно може бути історичним (водночас символічним) документом (of days out–worn) і дійсно має вид ‘битий та січений’ (beated and chopped) – як у 62. Дивний образ ‘битого й посіченого cтьмянілою старовиною’ (не ‘старістю’-age!)  ‘лиця в моєму дзеркалі’ (62), котре однаково характеризує лице що моє (62, 63), що його (68), показує:

(1) що це лице – текстуальне (ДК до 3.1, 62, 63.1-2);
(2) що сонети 62-68 творять смислову сув’язь;
(3) що він = я + ти сонета 62. ДК

3 these bastard signs of fair = 5-8. ДК

9-10 In him those holy antique hours are seen. ДК до 1-2. 
   10 it self = its self, тут: як є (ГК I.5)

11 summer = життя (2, 5, 18; ДК до 3.10) = green.

Зелень – природний колір земної рослинності і прибережних морських вод, символічний – природного життя людини, пори її юності, і геральдичний – планети Венера = колір Любові (ДК до 20.7).

12 = 5-8

13-14 Nature versus false Art = 67.13-14. ДК

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

 1 • Thus is his cheek the map of days out-worn,
 2 • When beauty lived and died as flowers do now

 9 • In him those holy antique hours are seen
10 • Without all ornament, it self and true

Краса живих квітів природним чином живе (росте) і вмирає разом з квітами (5; 15; 54). Природним же чином завчасу померла, так і не розцвівши, душевна краса Адоніса чи Річарда Плантагенета, сточена ще в пуп’янку ‘хворобою’-canker – несприятливими для її розквіту намірами та уявленнями її свідомого ‘я’. Аналогічно мала б жити природна краса мистецького слова, природно оновлюючись (ростучи: 11.1-2, 18.12, 32.10) у кожній новій поезії, кожному новому поеті й новому поколінні поетів. (Пор. ДК до 55.1: Горацієві рядки 7-8 і 19.9-12.)

Істинно глибоке розуміння і доцільне, роз’яснене контекстом уживання нашим Поетом античної образності як метафорики духовного буття дало йому підстави бачити себе – своє словесне обличчя – старим, ‘посіченим, побитим давниною’ (62–63). Його тексти – це покажчик, довідник, ‘мапа-зразок днів минулих’ (1), ‘святих’ (9), коли метафори, образи, символи служили у текстах не штучними оздобами, а природним засобом сутнісного вираження невиражальних інакше речей – природними носіями (давньої) мудрості духовного світу. 

Природним же чином, краса такого слововираження живе у певному історично-мовному поколінні і вмирає, як вмирають квіти, щоби так само природно зрости і розквітнути – у новому слові нового геніального поета – ‘справжньою Трояндою краси’ (67.8 versus 1.1-4).

Інших таких геніїв, як співець любові Овідій, – після Овідія і до свого покоління, до котрого дожила Овідієва любов, – наш Поет, видно, не знав. Крім себе самого – точніше, крім власних текстів: його Троянди (67.8). Пор., знову ж таки, 19.9-12:

 3-4 • Before these bastard signs of fair were born, 
          Or durst inhabit on a living brow

5 • the golden tresses of the dead

7-8 • To live a second life on second head
          Ere beauty’s dead fleece made another gay

Виступ проти ‘бастардних ознак (світлої) краси’, описаних далі (5-8), виглядає як філіппіка проти носіння ясних (русявих: fair) перук тодішнім жіноцтвом. Але волосся для перук не зістригали з трупів (5, 8), та й чоловіки в XVI ст. ані перук (ще) не носили, ані косметики не вживали (ДК до 67.5), отож похвала Юнака, як зразка (the map) природної вроди в протиставленні до штучних жіночих оздоб сама була б неприродною, невмотивованою афектацією (17). Тим паче при посиланні на ‘святі прадавні дні’ (1, 9) та при виході на універсалію ‘Природа versus  фальшиве Мистецтво’, якою й завершується ця пара сонетів, 67–68.

Див. сонет 127.

Якщо ж перевести погляд з косметики та перук у площину літератури, де ‘пастухами’ чи ‘пастушками’ (shepherd, shepherdess) називали поетів і поетес (літературних ‘пасторів’ менш освіченої ‘пастви’), то вся винайдена давніми ‘пастухами’ змістовна метафорика, вся образна символіка, ‘настрижена’ з їхніх поетичних текстів, і буде тим ‘мертвим руном краси’ (beauty’s dead fleece, 8), яким сучасне Шекспірові покоління літераторів щедро – та, на жаль, не завжди змістовно – прикрашало свої голови (5-8). Настільки щедро, що пізніші дослідники цієї епохи однозначно назвали її Ренесансом – відродженням Античності.

Міф про походження Мінерви, античного символу мудрості, може пояснити поширену в час Відродження літературну моду на опис покрову голови (волосся, борода, лисина) як спосіб характеристики розуму в цій голові.

 ‘Мертвих коси золотаві, скарби гробниць’ (5-6) – найвищий вияв мудрості, що варта поваги,  та давно застаріла. ‘Золоте руно Колхіди’ – теж метафора кодексу  прадавнього природознавства, – часів епохи Овна.                    

♥ Порівняйте під цим оглядом образну характеристику Порції – головної героїні “Венецького купця”,(The Merchant of Venice), власниці маєтку Бельмонт (= фр. ‘Гарна гора’, з контекстуальною алюзією на її місцезнаходження в Англії), – водночас пор. 33.9-10:

Вишукану перуку з ‘мертвого руна’ носив тогочасний метр поезії Спенсер, пишучи гарно, але й негарно, бо важкою, вмисне архаїзованою мовою і в архаїчних жанрах. Спенсер був поет тонкий і глибокий, але, видно, розминувся з основним своїм покликанням: володіти не умами – серцями (70.14).

13 • And him as for a map doth Nature store,
14 • To show false Art what beauty was of yore.

Це – варіант двовірша, яким завершується попередній сонет 67. Протиставлення Природи – Штуці, тобто Мистецтву штучному, фальшивому, false Art, – передбачає й існування Мистецтва не-штучного, природного = правдивого: true Art. Зразком (the map, 1) правдивого Мистецтва і служить Природі натхненна любовна творчість Шекспіра. Одним із втілень любові нашого Поета є п’єса “Зимова казка” (The Winter’s Tale), а поданий нижче уривок є мовби розгорткою сонета 68 і водночас взірцем Природної краси Мистецтва поетичного мислення й письма:

Див. образ поетичного щеплення з метою покращення роду в 15.14, в 37.8 і в усій сукупності адресованих сонетів.

♣ З передмови упорядників Шекспірівського Фоліо-1623:

«…who, as he was a happy imitator of nature, was a most gentle expresser of it».
“…хто, будучи удатним імітатором природи, був її вельми благородним виразником.”

♣  З рекомендаційного вірша (commendatory verse) Бена Джонсона в тому ж Фоліо: