Shakespeare. Коментарі до сонета 69

1 Those parts of thee – пор. 31 і all my every part в 62.

Зміна форми титулування Юнака (62: я = ти, 63-68: він) вказує на певну зміну настрою (і наставлення) Поета: тепер у коло об’єктів, охоплених звертанням ‘ти’, він, крім власного Юнака (Юнака-в–собі: his own sweet self), залучає і потенційного читача своїх сонетів.

Про специфічно шекспірівський спосіб писання сонетів-послань див. нижче, ДК до рядків 6-8● і далі, до 70.8-11●

3 give thee that end [due] = give thee thine own (5)

4 foes Commend           Ідеться про сommendatory verses – ‘рекомендаційні (хвалебні) вірші’ ідейних противників-foes. Такі вірші-відгуки писали читачі рукописного твору, що ходив по руках, пускаючи їх в подальший обіг разом з рукописом; так їх вкупі і друкували.  ДК

5 Their outward – пор. 46.13.  ДК

6 those same tongues  –  ті ж (що і в рядку 3) язики (= голоси авторів)

6-8, 11 tongues … confound  versus  the eye hath shown … their eyes were kind. ДК

8-9  ДК                   10 thy deeds  ДК             11-12  ДК

14 Q-1609: The solye is this,          Друкарська помилка у слові soyle недарма звертає на себе увагу – вона підказує, що слово це, в контексті рядків 11-13, можна (і слід) прочитувати одночасно в двох паралельних значеннях – прямих (‘видимих’, ‘матеріальних’: по горизонталі) і, відповідно, в двох переносних (‘невидимих’, ‘духовних’: по вертикалі):
(1) soil–ґрунт = підстава = причина;
(2) soil-бруд = очорнювання, наклеп (див. наступний сонет 70).

14 Причина та, that thou dost common grow.          В максимально узагальненому (тобто найближчому до суті) контексті шекспірівських сонетів, інтерпретації образу множаться відповідно до багатозначності слів, якими він описаний; тут – soil і common.
        (1) І для твого ‘гарного цвіту’ (12: Rose), і для простих бур’янів (трави) ґрунт любові – один, спільний;
                       (2) опублікований, ти стаєш публічною власністю (111), і тому,
                       (3) знецінюваний посполитими оцінками,
                       (4) стаєш звичайним – таким, як всі. 

Пор. Горацій, “До своєї книги”: Послання I.20.9-11                                                                   Продовження – сонет 70 ♦♦ ††

ДОДАТКОВІ КОМЕНТАРІ

1 • Those parts of thee that the world’s eye doth view
5 • Their outward … with outward praise is crowned

‘Око світу’ може бачити ‘ті частини /якості’-parts Поетового Юнака-Rose, що втілені в його текстах. Their outward – те, що сприймається при першому читанні: музика рядка, краса образів, смисли, які лежать на поверхні. Див. 31, 37, 62 й уривок з Першої частини “Генріха VI” про ‘частини Людського’, в Додатку The whole Frame of Humanity.

4 foes Commend 

Перший друкований відгук на надрукований текст Вільяма Шекспіра – а саме, на поему “Лукреція” (реєстр. 9 травня 1594) – належав анонімові, що виступив відразу під трьома псевдонімами у поетичній книзі Willobie His Avisa – “Віллобієва Авіза, або Правдивий портрет скромної Діви та цнотливої, незмінно вірної дружини” (реєстр. 3 вересня 1594). Основою книги (130 стор.) є розцвічений віньєтками римований текст-діалог з прозовими вставками та коментарями на полях (автор його – нібито оксфордський студент Генрі Віллобі, ‘H.W.’). До вступних матеріалів належать дві передмови (автор їх і публікатор цілої книги – псевдонімний ‘Гадріан Доррелл з Оксфорда’) та два ‘рекомендаційні вірші’ теж придуманого авторства (другий за підписом: Contraria Contrarijs Vigilantius: Dormitanus). Завершальна частина, крім “Авторського висновку”, містить ще два анонімні віршові опуси.

Вступні матеріали, без сумніву, писав справжній автор основного тексту, бо саме вони підготовляють читача до належного розуміння сюжету – діалогу кількох криптонімних женихів з не менш загадковою Авізою – ‘Невидимою’ (лат. a-visa) ‘Птахою’ (гр. avis), яка ‘високо літає’ і, хоч є нібито дружиною трактирника, в житті керується тим самим гаслом, що й правляча англійська королева: ‘Завжди одна і та ж’ (ДК до 53.14). Латинський підпис під другим рекомендаційним віршем – ключик до зняття загадковості: антиномічність його формулювання підказує, що подані в сюжеті смисли треба читати  contra, навпаки. Вибрати правильний напрямок читання допоможе щедро ілюстрована (недешева) обкладинка.

До цього ж рекомендаційного вірша входить строфа, де згадана інша ‘цнотлива, незрадлива дружина’ – римлянка Лукреція, та інший автор, який змалював її зґвалтування:

Під кінець основного сюжету автор-оповідач H.W., закоханий у непорочно-неприступну Авізу, веде короткий діалог зі своїм ‘вірним другом’ W.S., котрий, ‘не раз атакував’ Авізу (that like assaultes hath often tryde), та ‘вже цю комедію відіграв’ і тепер заохочує H.W. не втрачати надії на завоювання тієї, котра ‘і не свята, і не черниця’… Зайве говорити, що – на тлі згадки про нещодавно надруковану “Лукрецію”, присвята якої (ДК до 26.3-4) ніби свідчила про особливо теплі стосунки між автором-актором Шекспіром (W.S.) і меценатом графом Саутгемптонським (H.W.), – стає зрозуміло, які особи могли ховатися за цими ініціалами. Див. . 

Є підкріплена стилістикою основного тексту думка, що сама “Авіза” відноситься до 1570-х років і належить перу Джорджа Ґасконя (1535–1577), який описав залицяння женихів до молодої королеви Єлизавети, а публікатор тексту й автор передмов та післямов – пасерб Ґасконя, Ніколас Бретон (1545?–1626?). Але не менш, а то й більш обґрунтованим бачиться здогад, базований не так на стилістичних рисах, що явно впадають в очі, як на рисах, що звертають на себе увагу своєю невидимістю, чи, радше, прихованою видимістю. Сюди належать:
(1) відсутність у традиційному переліку чеснотливих жінок (обговорений у другому рекомендаційному вірші) імені (Одіссеєвої) Пенелопи;
(2) збіг ініціалів H.W. і W.S. та інших характерних прикмет з особами, чия актуальність підкреслюється (у тому ж рекомендаційному вірші) посиланням на поему “Лукреція”;
(3) центральний мотив рогоношення  на обкладинці книжки, зайці як символи статевого потягу й плодючості, купа рослинних плодів, маскулінна Діана й богиня мудрості Афіна;
(4) не менш двозначні сегменти тексту там же.

А читання за принципом contraria contrariis, через два роки підкріплене появою псевдонімної “Скарги Пенелопи” (Penelopes Complaint) в ролі спростування “Авізи”, і появою другого видання “Авізи”, з Апологією як відповіддю на “Скаргу Пенелопи” (обидві видані 1596 року), остаточно скріплює здогад, що Willobie his Avisa – це наклепницький твір, пасквіль, “мізогіністська реакція на шекспірівський концепт чеснотливої героїні, цинічно перекручена версія міфу про Пенелопу та її залицяльників, і в цій новій версії Пенелопа – жінка, яка на позір є чеснотливою, а на ділі спить зі своїми  залицяльниками” (Michael Mooten).

Єдиною Пенелопою в єлизаветинській Англії – ‘птахою, що високо літала’ і чи то з 1591-го, чи з 1594-го року почавши знеславилася історією подружньої зради, – була Пенелопа Річ (Penelope Rich 1562?–1607), високоосвічена й горда чорноока красуня, рідна сестра графа Ессекса, героїня Сіднеєвої збірки “Астрофіл і Стелла”, дружина багатого лорда Річа і багаторічна коханка придворного військового, лорда Маунтджоя.

Про те, що “Авіза” – наклеп  (libel), творець якого, ‘Hadrian Dorrel’, належить до ‘ворогів’-foes нашого Поета, котрий на осінь 1594 року був, серед іншого, 
• автором не тільки двох поем W.S., присвячених H.W., а й
• автором поеми “Орхестра” (реєстр. 25 червня 1594 разом з другим виданням “Венери й Адоніса”), де він, як оповідач, назвався женихом давньогрецької ‘Принцеси-Королеви’  Пенелопи, а її саму змалював як предтечу англійської королеви Єлизавети (ДК до 38.2-4);
• автором любовної комедії “Марні зусилля любові” (1593), де з чотирьох головних героїв один закоханий у чорнооку Розаліну, фрейліну ‘Принцеси-Королеви’ Аквітанської, другий – в саму ‘Принцесу-Королеву’, а п’ятим закоханцем і головним  комічним персонажем є капітан ‘Adriano de Armado’ (прототип – Gabriel Harvey, 1550?-1631);
• автором неперевершених “Гімнів Астреї” – 26-х акровіршів ‘Elizabetha Regina’ (ДК до 53, 59), –  
про те, що “Авіза” є наклепом на нашого Поета, говорять і цей (рядки 12-13), і наступний сонет 70. А ще говорить про те помічена дослідниками схожість в сюжетній подачі “Авізи” з одним (неопублікованим) твором Ґабріеля  Гарвея 1570-х років та інші факти специфічної літературної діяльності цього персонажа. 

8 • seeing farther thаn the eye hath shown
9 • They look into the beauty of thy mind

Вглядатися в глибинні красоти розумної душі (mind) можна, коли краса ця зафіксована в якійсь системі знаків – насамперед словесній. А щó той, хто вглядається, мав би там побачити, говорить пара попередніх сонетів, зокрема, 68.9-10: ‘У ньому дні святі, прадавні, виднi – правдиві, і без всякої оздоби’.

Від прадавніх часів правдиві поети вивчали й природно-красивим словом намагалися описати природну красу людської душі в її космосі – красу її мікро- й макрокосму, розуміючи, що вони необмежені, взаємопов’язані і взаємозалежні. Див. mind і revolution сонета 59.

10 • that in guess they measure by thy deeds

Діяльність розумної душі проявляється по-різному – в тому числі, як тексти і в текстах: тексти – ось ‘діла’-deeds і ‘вчинки’-deeds поетів. Міряти красу душі її ділами – добрий спосіб, якщо тільки міряють цю красу не ‘недомислом’-churl (11) і роблять це не ‘навгад’ – in guess (10).

6 • those same tongues …
7 • In other accents do this praise confound,
8 • By seeing farther than the eye hath shown.

11 • Then churls their thoughts (although their eyes were kind)
12 • To thy fair flower add the rank smell of weeds.

Розходження минулих граматичних часів у рядках 7-8 і 11-12 вказує, що на сам процес ‘вглядання далі, ніж показало око’ (8), разом з його наслідком – появою ‘хвали’-praise, ‘акцентованої вже по-інакшому’ (7), позаяк до ‘краси твого ума’ (9) – твого ‘гарного цвіту’ – їхні ‘неповороткі думки’ (11) додають негарний дух бур’янів (12; пор. 54), – що на все це пішло ‘тим самим язикам’ (6) досить багато часу. Тобто мова йде не тільки чи не стільки про усні, скільки про рукописні чи надруковані відгуки ‘світу’ на частково (1) побачену ним красу Шекспірового Юнака (так само рукописного чи надрукованого). Пор. 11.14.

♦ 27 червня 1593 року був завершений, 27 вересня зареєстрований до друку, але вийшов з нього лише в наступному, 1594-ому році, перший в історії англійської літератури авантюрний квазі-історичний роман Томаса Наша (Thomas Nashe 1567-1601) “Нещасливий подорожній, або Життя Джека Вілтона” (The Vnfortunate Traueller), де автор виступив, зокрема, як пародист і критик сучасної йому любовної лірики. Свої сонетні пародії він вклав у вуста одному з кращих сонетистів першої половини XVI ст. – Генрі Говардові, графу Суррею, а свою критику в прозі – у вуста його пажа, автора-оповідача і головного героя:

♥ Томас Наш на свій лад виразив ту думку, що й Шекспір в “Марних зусиллях любові” (LLL, 1593; також у сонетах 21 і 130), критикуючи любителів ‘мальованої риторики’:

“Красу,– каже в цій п’єсі чи то Принцеса, чи то Королева Аквітанська, охоплюючи цим словом і жіночий розум, – лиш оком можна оцінити – не гомоном гендлярських язиків. Мені вас слухати – потіха менша, ніж вам почути те, який ви мудрий, свій Розум тратячи на похвалу мого”:

● Томас Наш писав свою пародійну критику так, що вона могла стосуватись будь-кого з пристрасних поетів  (passion: 20.2) – в тому числі й пасіонарного Шекспіра. Так і Шекспірові любовні сонети-звертання написані в той спосіб, що могли стосуватися всіх і кожного; та тільки тональність їх інша – зовсім не пародійна. Навпаки.

● Зокрема, пишучи цю пару сонетів для себе і про себе, Поет говорить на ти з собою самим, але так підбирає слова й граматику, аби Читач, спроектувавши описану ним життєву ситуацію на обставини власного життя, прийняв його, Поета, сонетне послання як голос Друга. Дружнім словом любові він морально підтримує кожну таку ж молоду творчу душу, до чийого ‘гарного-й-чесного цвіту’ (fair, 12) незлобиві, але й неотесані уми квапляться додати свій ‘прóстий дух бур’яну’ (11-12). Див. сонет 70.

 ♦ Свого “Нещасливого подорожнього” Томас Наш присвятив тому самому графові Саутгемптонові, якому були присвячені й дві перші поеми, що вийшли під іменем Шекспіра. У своїй присвяті Саутгемптонові Наш натякає на його, Саутгемптона, стосунки з Шекспіром – і не тільки з Шекспіром. Наш вочевидь уже перечитав “Авізу”: див. його присвяту (ДК до 32.4,11, ілюстр. 5: «A dere louer and cherisher you are, as well of the louers of Poets, as of Poets themselues») та ДК до 82.