61
Is it thy will, thy Image should keep open
My heavy eyelids to the weary night?
Dost thou desire my slumbers should be broken,
While shadows like to thee do mock my sight?
Is it thy spirit that thou send’st from thee
So far from home into my deeds to pry,
To find out shames and idle hours in me,
The scope and tenure of thy Jealousy?
O no, thy love though much, is not so great,
It is my love that keeps mine eye awake,
Mine own true love that doth my rest defeat,
To play the watch-man ever for thy sake.
For thee watch I, whilst thou dost wake elsewhere,
From me far off, with others all to near.
61
Вагу повiк чи не з твого волiння
Ледь втримую в нестерпну ночі пору?
Це ти перериваєш сновидiння,
Щоб тінями ятрити втому зору?
Це ти шлеш духа звіддалік від дому,
Щоб дiл моїх обстежити глибини,
Час згаяний знайти i посорому –
Для Ревнощів оцих твоїх причини?
О ні, любов твоя не надто сильна
Для ревнощів, – мій сонний зір тривожить
Моя любов, і каже бути пильним,
Стояти задля тебе насторожі.
Заради тебе сторожую ревно,
Як ти далеко – iншим друг душевний.
(1 Наталя Бутук)
Це образ твій повіки обважнілі
Мені підтримує в утомі ночі?
Це ти волієш сни розбити милі,
Щоб надити твоїм видінням очі?
Це ти свій дух до мене посилаєш,
Щоб в далечі від дому подивитись,
Як я години бездіяльні гаю,
Сувоєм сутінок сліпих сповитий?
Це ревнощі твої? О, ні! Ревнива
Моя любов, що спокій мій тривожить:
Заснути не дає любов правдива,
Щоб задля тебе бути на сторожі.
Далеко ти. Мій не дрімає погляд
У час, коли з тобою інші поряд.
(2 Наталя Бутук)
Чи не з твоєї волі цілу ніч
Твій образ бачу в темноти тремтінні,
Чи сон мені не проганяє з віч
Мара, подібна до твоєї тіні?
Невже це твій ревнивий дух-шпигун
Вистежує мене таємним зором,
Скрізь нипає, як ревний опікун,
Щоб виганьбити за лінивства сором?
О ні! Це я тебе вартую знов,
Це моя совість при твоєму ложі;
Для того замала твоя любов,
Щоб стати біля мене на сторожі.
Далеко я від тебе, але зваж,
Моя любов – твій найвірніший страж.
(Дм. Павличко)
Я кожну ніч у розладі з Морфеєм:
Твій ніби Образ в темряві зрина,
І стежу я за постаттю твоєю,
І сон тікає. Звідки та мана?
Невже ти дух свій шлеш, щоб він полинув
І все життя моє спостерігав,
Щоб у чесноті віднайшов провину,
Та ревнощам твоїм підставу дав?
Е ні, твоя любов, твоє кохання
До ревнощів не здатні. В чому річ?
Це я люблю, і це моє бажання –
Твій образ сторожити день і ніч.
Не сплю, бо ти щонічно і щоденно,
Із кимось близько, вдалині від мене.
(Гео. Прокопенко)
Чи не з твоєї волі образ твій
Являється примарою щоночі,
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?
Чи це до мене шлеш ти свого духа, –
Слугу й раба ревнивих підозрінь, –
Щоб при мені він, як незрима тінь,
Моїх учинків наглядав і слухав?
О ні! Не досить любиш ти, щоб тим
Себе й вночі тривожить без потреби.
Це, біля мене ставши вартовим,
Моя любов піклується про тебе.
Щоб ти була щаслива уві сні –
Комусь близька, для мене – вдалині.
(Дм. Паламарчук)
62
Sin of self-love possesseth all mine eye,
And all my soul, and all my every part;
And for this sin there is no remedy,
It is so grounded inward in my heart.
Me thinks no face so gracious is as mine,
No shape so true, no truth of such account,
And for my self mine own worth do define,
As I all other in all worths surmount.
But when my glass shows me my self indeed
Beated and chopped with tanned antiquity,
Mine own self-love quite contrary I read:
Self, so self-loving were iniquity.
‘Tis thee (my self) that for my self I praise,
Painting my age with beauty of thy days.
62
Грiх самолюбностi торкнувся зору,
І душу полонив, і в тіло в’ївся,
Немає лiку на посутнiсть хвору –
Так міцно в серце гріх цей вкоренився.
Здається, кращого немає виду,
І в правді, і в шляхетності я перший,
То й заявляю сам собі без стиду:
Я інших всіх в усьому перевершив.
Коли ж покаже люстро вид правдивий,
Посічений, побитий давниною –
Відчитую інакше гонор хтивий:
Це гріх – так любуватися собою.
Та не себе – тебе в собі хвалю я:
Красою днів твоїх мій вік малюю.
(Наталя Бутук)
Гріх себелюбності – в моєму оці,
В моїй душі і в плоті – той же гріх;
Нема на нього ліку ані моці,
Він в серце вріс мені, як в персть моріг.
Нема ніде вдатнішого за мене, –
Так думаю про себе крадькома;
Щось є в мені таке ясне й знаменне,
Чого ні в кого на землі нема!
Та як на себе я в свічадо гляну –
На тятий зморшками мій давній лик,
Сприймаю себелюбство як оману
Безсовісну, що я до неї звик.
Тож, як хвалю твою красу юначу,
Тебе в собі, а не себе я бачу.
(Дм. Павличко)
63
Against my love shall be as I am now
With time’s injurious hand crushed and o’er-worn,
When hours have drained his blood and filled his brow
With lines and wrinkles, when his youthful morn
Hath travailed on to Age’s steepy night,
And all those beauties whereof now he’s King
Are vanishing, or vanished out of sight,
Stealing away the treasure of his Spring,
For such a time do I now fortify
Against confounding Age’s cruel knife,
That he shall never cut from memory
My sweet love’s beauty, though my lovers life.
His beauty shall in these black lines be seen,
And they shall live, and he in them still green.
63
Супроти днів, коли його, як i мене,
Час притовче щербатою рукою,
Остудить кров йому i зморшками потне
Ясне чоло, як ранок до стрiмкої
Нічної кручі домандрує, i коли
Вся та краса, що в нього в володiннi,
Зникатиме чи тихо зникне серед мли,
З собою взявши царський скарб Весiннiй, –
Отож, на час такий укрiплююсь тепер,
Щоб нiж безжальний Вiку нищiвного,
Життя кохане стявши, з пам’ятi не стер
Красу солодку почування мого.
У чорних цих рядках і пiсля мене
Краса його веснітиме зелена.
(Наталя Бутук)
Тебе зруйнує так же, як мене,
Жорстокий час – пригаснуть юні очі,
Схолоне кров, потнуть чоло ясне
Глибокі зморшки; на порозі ночі
Твій ранок стане, в бідні лахмани
Оберуться твої коштовні шати,
І всі дорогоцінності весни
Ти будеш тільки в мріях споглядати.
Та я фортечні мури вже кладу,
Щоб старості непощадні кинджали
Краси твоєї пам’ять молоду
З душі моєї не повирізали:
Як з пня, з мойого чорного рядка
Любові зелень вибухне пахка.
(Дм. Павличко)
64
When I have seen by time’s fell hand defacèd
The rich proud cost of outworn burièd age,
When sometime lofty towers I see down razèd,
And brass eternal slave to mortal rage;
When I have seen the hungry Ocean gain
Advantage on the Kingdom of the shore,
And the firm soil win of the wat’ry main,
Increasing store with loss, and loss with store;
When I have seen such interchange of state,
Or state it self confounded to decay,
Ruin hath taught me thus to ruminate
That Time will come and take my love away.
This thought is as a death which cannot choose
But weep to have, that which it fears to lose.
64
Коли я бачу під рукою тліні
Віків старих понищені скарби,
І веж колишню велич у руїні,
І вічну мідь рабою смертної злоби, –
Чи як штурмує Океан голодний
І в Царства суші берег відбира,
А твердь своє виборює в безодні,
Набутками число вирівнюючи втрат;
Коли ті самі бачу переміни
У кожнім стані, й розпад до основ,
Я думаю, суть бачачи руїни,
Що прийде час і забере мою любов.
Ця дума – смерть: як же тебе не мати?
І як не плакати з такої втрати?
(Наталя Бутук)
Коли я бачу, як руйнує трони
Фатальний час, як смерті навдогідь
Трухліють вежі, котяться корони,
Як вічності підкорюється мідь;
Коли я бачу, як голодне море
Зжирає суші королівський сад,
А суша води моря тяжко боре,
І відбирає забране назад;
Коли я бачу, як встає держава,
Як падає, прогнивши до основ,
Я думаю про те, що смерть лукава
Підстерігає і мою любов.
Мене веде ця думка в тьму незрячу:
За тим, що можу втратити, я плачу.
(Дм. Павличко)
Дивлюсь, як нищівна потуга літ
Красу віків змітає і корони.
Одвічні вежі, мармур і граніт, –
Ніщо не зна від смерті охорони.
Щодня ненатлий океан в злобі
Прибоєм землю пожира багату,
І суша, з морем ставши на двобій,
Вирівнює здобутками утрату.
Дивлюсь – одні держави піднялись,
А ті уже дійшли свого розвалу.
І страшно думати, що смерть колись
Любов мою зруйнує нетривалу.
Ці мислі чорні прирекли мене
На сум за тим, що скоро промайне.
(Дм. Паламарчук)
65
Since brass, nor stone, nor earth, nor boundless sea,
But sad mortality o’er-sways their power,
How with this rage shall beauty hold a plea,
Whose action is no stronger than a flower?
O how shall summer’s honey breath hold out
Against the wrackful siege of batt’ring days,
When rocks impregnable are not so stout,
Nor gates of steel so strong but time decays?
O fearful meditation; where, alack,
Shall time’s best Jewel from time’s chest lie hid?
Or what strong hand can hold his swift foot back,
Or who his spoil of beauty can forbid?
O none, unless this miracle have might,
That in black ink my love may still shine bright.
65
Безкрає море, землю, камiнь, мiдь –
Змарнує все скорботна тлiнь неспiшно;
Як проти неї красота встоїть,
Що і за квiтку не сильнiша нiжну?
Проти облоги руйнівної днiв
Як вистоїть медвяний подих лiта?
Таж куті брами, скелі крем’яні
Нездатні часу натиск зупинити!
О хижа, лячна думо! Де ж би мiг
Вiд скринi часу скарб його сховатись?
Чия рука спинила б часу біг?
Красу вiд нього хто б міг врятувати?
Ніхто не зможе – крім одного дива:
В чорнилі виживе любов сяйлива.
(Наталя Бутук)
Все нищиться під натиском часу –
Метал, земля, моря, гранітні мури,
Тож як убереже свою красу
Тендітний вицвіт людської натури?
Як літові свій подих зберегти
При днів студених наступі, в облозі,
Коли ламає навіть скель хребти
Час, що його спинить ніхто не в змозі?
Жахлива думко! Де ж той чародій,
Хто може взяти час до свого схову,
Назад вертати перебіг подій
І вроду берегти твою чудову?
Нема! Хіба що в світло молоде
Моє чорнило чорне перейде!
(Дм. Павличко)
Мідь і граніт, земля і океани
Не вистоять під натиском часу,
Тож як твою оборонить красу,
Тендітна квітко, витворе весняний?
Проти облоги войовничих днів
Чи може встояти дихання літа,
Коли в покорі никне міць граніту,
Нікчемна перед пащею віків?
О скорбна думо, марення безсиле!
Для свіжості земної красоти
Хто може сховище тривке знайти,
Щоб від часу спасти обличчя миле?
Та над сторіччями краса твоя
З мого чорнила, може, засія.
(Дм. Паламарчук)
66
Tired with all these, for restful death I cry,
As to behold desèrt a beggar born,
And needy Nothing trimmed in jollity,
And purest faith unhappily forsworn,
And gilded honour shamefully misplaced,
And maiden virtue rudely strumpeted,
And right perfection wrongfully disgraced,
And strength by limping sway disablèd,
And art made tongue-tied by authority,
And Folly (Doctor-like) controlling skill,
And simple-Truth miscalled Simplicity,
And captive-good attending Captain ill.
Tired with all these, from these would I be gone,
Save that to die, I leave my love alone.
66
Усiм втомившись, ладен я з життя пiти,
Бо тільки й бачу: в злиднях – гідність щиру,
Нiкчемство жалюгідне – в шатах пишноти,
Зневаженою – найчистішу віру
І незаслуженою – почесть золоту,
І непорочність, віддану в наругу,
I досконалість, вкинуту в неправоту,
Й кульгавістю знеможену потугу,
I скутий можновладнiстю митця язик,
І те, як Вчений Дур знанням керує,
Як просто-Правда є Простацтвом в недорік,
Як Злу добро уярмлене слугує…
Всім цим втомившись, я б давно з життя пiшов,
Та вмерши, в самотѝнi залишу любов.
(Наталя Бутук)
Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
(Дм. Павличко)
Втомився жити я і кличу смерть –
Бо як прийняти гідність у злидоті,
І ряджену нікчемну круговерть,
І зраду віри, як уклін мерзоті,
І марнославства золотий вінець,
І покупців цнотливої принади,
І досконалість, зведену внівець,
І сильних духом під п’ятою влади,
Й язик мистецтва, зв’язаний в вузли,
І глупоту, над мудрістю простерту,
І чесність, що страждає від хули,
І доброту в полоні, злом приперту?
Втомився я і вже б зійшов з путі –
Якби не хрест любові в самоті.
(Гео. Пилипенко)
Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості – ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов моя.
(Дм. Паламарчук)
67
Ah wherefore with infection should he live,
And with his presence grace impiety,
That sin by him advantage should achieve,
And lace it self with his society?
Why should false painting imitate his cheek,
And steal dead seeing of his living hue?
Why should poor beauty indirectly seek
Roses of shadow, since his Rose is true?
Why should he live, now nature bankrupt is,
Beggared of blood to blush through lively veins?
For she hath no exchequer now but his,
And, proud of many, lives upon his gains?
O him she stores, to show what wealth she had
In days long since, before these last so bad.
67
Ах, нащо жить йому, і те, що хворе,
В своє шляхетне товариство брати?
Щоб нечесть п’ялася по ньому вгору
І з ним водилася запанібрата?
Навіщо з нього в штучнім малюванні
Робити мертве видиво примарне?
Нащо красі мальоване убрання,
Якщо його Троянда справжня – гарна?
Для чого жить йому, коли природа
На кров гарячу в жилах не багата?
Бо тільки в ньому – сила її роду,
З чиїх здобуткiв може споживати?
О так, – вони показують єдині,
Якого скарбу їй бракує нині.
(Наталя Бутук)
Ах, я не знаю, нащо жить йому
З заразою? Мережитись душею
З гріхом та ушляхетнювать чуму
Безчесності присутністю своєю?
Чому ж то має в нього на виду
Творити чар косметика брехлива?
Чи ж треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинного дива?
Чом він живе, як все навкруг старе,
Кров ледь пульсує жилами тісними,
Чому природа, мов жебрак, бере
Від нього кошти й тішиться ще ними?
Бере, аби сказати: “Подивись,
Які багатства мала я колись!”
(Дм. Павличко)
Навіщо він дає облуді змогу
Його ім’ям виправдувати зло?
І гріх свою святкує перемогу,
Бо лихо в серце чисте увійшло.
Чому малярство нице і фальшиве
Бере красу його природних фарб?
Якщо троянда пишна та вродлива,
Навіщо штучних руж злиденний скарб?
Природа опинилася у скруті
І з нього живиться без зайвих слів,
Він – джерело життєвої могуті,
Взірець єдиний вже минулих днів.
Зразок скарбів Природи бездоганних
Для цих часів безкрилих і поганих.
(Гео. Пилипенко)
68
Thus is his cheek the map of days out-worn,
When beauty lived and died as flowers do now,
Before these bastard signs of fair were born,
Or durst inhabit on a living brow;
Before the golden tresses of the dead,
The right of sepulchers, were shorn away,
To live a second life on second head,
Ere beauty’s dead fleece made another gay.
In him those holy antique hours are seen,
Without all ornament, it self and true,
Making no summer of an other’s green,
Robbing no old to dress his beauty new,
And him as for a map doth Nature store,
To show false Art what beauty was of yore.
68
Його обличчя – мапа днiв минулих,
Коли, як квіт, краса жила й вмирала;
Коли прикрас для неї ще не було,
Котрим живе чоло притулком стало;
Коли у мертвих кіс їх золотавих –
Скарбів гробниць – ще не взялись голити,
Щоб мертве руно те нової слави
На голові новій могло зажити.
У ньому дні святі, прадавнi, виднi –
Правдиві і без всякої оздоби,
Ні зелені чужої не завидні,
Ні ласі на красу старої проби.
Його як мапу й береже Природа,
Щоб знала Штука, що то – справжня врода.
(Наталя Бутук)
Його лице – не показна позлітка,
А мапа давніх літ, коли краса
Цвіла і в’янула, неначе квітка,
Світила, мов незаймана роса.
Тоді не діяла ще гриму школа,
Не знали фальшувань і фарб для лиць,
Тоді бліді не прикрашали чола
Волоссям злотним, краденим з гробниць.
Всім видно в ньому святощі минулі,
Античної доби мистецьку суть,
Як відумерлі і старі кошулі
Ніхто не смів на себе одягнуть.
Проти підробок – правді навдогоди
Являє він чарівливість природи.
(Дм. Павличко)
В його обличчі зберігає світ
Свою барвисту та родючу силу
З часів, коли ще цінували цвіт,
А не фальшиві фарби та мастила.
Ніколи не зрізали в ті часи
З голів померлих локонів розкішних,
Виразники античної краси
Не чепурились за рахунок інших.
Ви – давнина священна наяву
З часів живих і гарних без прикраси,
Де літо знало лиш свою траву,
Краса – не трощила чужі запаси.
Його трима Природа як зразок:
Мистецтву фальші – істини урок.
(Гео. Пилипенко)
69
Those parts of thee that the world’s eye doth view,
Want nothing that the thought of hearts can mend:
All tongues (the voice of souls) give thee that end,
Utt’ring bare truth, even so as foes Commend.
Their outward thus with outward praise is crowned,
But those same tongues that give thee so thine own,
In other accents do this praise confound
By seeing farther than the eye hath shown.
They look into the beauty of thy mind,
And that in guess they measure by thy deeds,
Then churls their thoughts (although their eyes were kind)
To thy fair flower add the rank smell of weeds.
But why thy odor matcheth not thy show,
The soil is this, that thou dost common grow.
69
Красу твою, що бачить око свiту,
Сердечна думка правити не сміє;
Всяк скаже те – бо ніде правди діти,
Що хвалять навіть недруги лихії.
Вiнчають явне явною хвалою,
А там, де далі оком треба кинуть,
Цi ж язики псують хвалу хулою,
Душі твоєї вгледівши глибини.
Вони вдивляються в її красоти,
Дiла твої навгад за мiру взявши,
Й, недоуми, очам своїм супроти,
Твій цвіт псують, дух бур’яну додавши.
Цей дух до виду не пасує твого?
Бо ґрунт один: всі виростають з нього.
(Наталя Бутук)
Все те в єстві твоїм, що бачить зір,
Не потребує фарби ані гриму;
Твій недруг сам собі наперекір
Розхвалює твою природу зриму.
Та зовнішності – зовнішня й хвала,
Ціна зворушлива, хоч неглибока;
Та додається до хвали хула,
Як цінять те, що сховане для ока.
Такий знавець, що бачить глибину
І думає, що глиб він зміряв досить,
В наївності своїй дух бур’яну
В твоє цвітіння запашне привносить.
Твій вид і дух твій – не одне і те ж,
Бо ти, мов кущ без нагляду, ростеш.
(Дм. Павличко)
Твоя частина, видима для ока,
Не залишає жодних побажань;
І вірна дружба й ворожда жорстока
Твоїй красі склада належну дань.
Назовні скарб, то й зовнішні похвали.
Та з тих же уст ми чули іншу річ,
Коли перед судом людським ставала
Частина друга, схована од віч.
Щоб душу знать твою – ціннот вершину, –
Цікавий люд обстав тебе кругом,
До справ і вчинків приклада аршина
І дух троянд поганить буряном.
Той запах вигляду твого не вартий,
Бо йдуть в твій сад усі – нема там варти.
(Дм. Паламарчук)
70
That thou are blamed shall not be thy defect,
For slander’s mark was ever yet the fair,
The ornament of beauty is suspect,
A Crow that flies in heaven’s sweetest air.
So thou be good, slander doth but approve
Their worth the greater, being wooed of time,
For Canker vice the sweetest buds doth love,
And thou present’st a pure unstainèd prime.
Thou hast passed by the ambush of young days,
Either not assailed, or victor being charged,
Yet this thy praise cannot be so thy praise,
To tie up envy, evermore enlarged;
If some suspéct of ill masked not thy show,
Then thou alone kingdoms of hearts shouldst owe.
70
Так, без вини ота хули навала:
Краса – завжди предмет для наговорів,
Її всякчас пiдозра прикрашала,
Як чорний Ворон – небеса просторі.
Хула лишень потверджує чесноту,
Яка пізнала часу залицяння,
Бо любить Грiх щонайсолодшу цноту,
Твоє ж – щонайчистіше розквітання:
Ти проминув засаду літ весняних,
Нi штурму не зазнавши, нi звитяги, –
Хоча від цього меншою не стане
Огуда завидющої ватаги.
Якби не дрібка злого пiдозрiння –
Ти мав би царства серць у володiнні.
(Наталя Бутук)
Твоїх чеснот прикмети знамениті
Підозра не затьмарить: для краси
Вона, як ворон, що летить в блакиті –
Оздоблення небесної яси.
Данина часу – обмовляння чорне –
Відтінює ясу твого єства;
До тебе ж тягнеться все гріхотворне,
Як до найкращих пуп’янків черва.
Не знав ти ні падінь, ні перемоги –
Ти засідки юнацьких днів уник,
Та чистота твоя не має змоги
Прикоротити заздрощам язик.
Але якби не ті плітки лукаві,
Були б твоїми всі серця в державі.
(Дм. Павличко)
Нехай ганьблять – не маєш в тім провини, –
Постійно в парі врода й поговір.
Так ворон чорний в чистім небі лине,
Та неба не бруднить крилом, повір.
Обмови ті – засвідчення чесноти
Твоєї чистої душі. Отак
До квітки ніжної плазує потай
Подібний лиходійствами хробак.
Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли
І юних днів спокуса відійшла,
Та правда й чистота твоя зустріли
Не всі атаки підступу і зла.
А блиску не сягли б твого ці плями, –
Ти володіла б усіма серцями.
(Дм. Паламарчук)
71
No longer mourn for me when I am dead,
Than you shall hear the surly sullen bell
Give warning to the world that I am fled
From this vile world with vildest worms to dwell.
Nay, if you read this line, remember not
The hand that writ it, for I love you so,
That I in your sweet thoughts would be forgot,
If thinking on me then should make you woe.
O if (I say) you look upon this verse,
When I (perhaps) compounded am with clay,
Do not so much as my poor name rehearse;
But let your love even with my life decay.
Least the wise world should look into your moan,
And mock you with me after I am gone.
71
Коли я вмру, не довше ви тужiте,
Аніж гучатимуть похмурі дзвони,
Звідомлюючи, що з гидкого свiту
Я втік у хробів найгидкіші схрони.
Рядки оці читайте без осмути
За тою, що писала їх, рукою;
Я так люблю вас, що прошу забути,
Якщо вам пам’ять видасться гіркою.
Читаючи писання це самiтне,
Коли я з глиною змішаюсь тiлом,
Навіть ім’я не вимовляйте бідне –
Хай вмре любов разом з життям відцвілим, –
Щоб не прозріли те зітхання люде
Й не насміхались, як мене не буде.
(Наталя Бутук)
Як я помру, ти з туги не заводь,
А плач не довше за скорботні дзвони,
Які звістують: віддано цю плоть
Гидкій черві у ще гидкіші схрони
За світ гидотний, – я тебе люблю,
Тож, це читаючи, не плач за мною,
Забудь, не завдавай собі жалю
За тим, кого вже забрано труною.
А як цей вірш ти прочитаєш знов,
Коли в землі змішаюся з землею,
Забудь же, чий він, – хай твоя любов
Погасне зі свідомістю моєю.
Не хочу я, щоб мудрагелів тлум
Твій жаль уздрів і зняв тебе на глум.
(Дм. Павличко)
Нехай ганьблять – не маєш в тім провини, –
Постійно в парі врода й поговір.
Так ворон чорний в чистім небі лине,
Та неба не бруднить крилом, повір.
Обмови ті – засвідчення чесноти
Твоєї чистої душі. Отак
До квітки ніжної плазує потай
Подібний лиходійствами хробак.
Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли
І юних днів спокуса відійшла,
Та правда й чистота твоя зустріли
Не всі атаки підступу і зла.
А блиску не сягли б твого ці плями, –
Ти володіла б усіма серцями.
(Дм. Паламарчук)
72
O lest the world should task you to recite,
What merit lived in me that you should love
After my death (dear love) forget me quite,
For you in me can nothing worthy prove.
Unless you would devise some virtuous lie,
To do more for me than mine own desèrt,
And hang more praise upon deceasèd I,
Than niggard truth would willingly impart.
O lest your true love may seem false in this,
That you for love speak well of me untrue,
My name be buried where my body is,
And live no more to shame nor me, nor you.
For I am shamed by that which I bring forth,
And so should you, to love things nothing worth.
72
А то ще скажуть вам оповідати,
Які такі жили в мені цінноти,
Любові варті? Нащо пам’ятати
Того, хто цінного не мав достоту?
Або вигадувати лож пристойну,
Придатнішу, аніж моя заслуга,
Щоб мертве ‘я’ моє прибрати гойно –
Більш, ніж дозволить правда недолуга?
О, щоб любові правда не змаліла,
Коли її доточите брехнею,
Хай буде ймення сховане, де й тіло,
Нiж жити і соромитися нею.
Коли мене мої соромлять діти,
То сором й вам безвартісне любити.
(Наталя Бутук)
Забудь про мене, бо захочуть знати,
За що мене по смерті любиш ти:
Які ж мої заслуги та посвяти
Зумієш перед світом піднести?
Хіба придумаєш якісь діяння
І, вдавшись до шляхетної олжі,
Не щиру правду – щирі вихваляння
Співатимеш покійній вже душі.
Щоб щирість не спотворити брехнею,
Щоб не зганьбилася любов твоя,
Де плоть мою схоронять, там же з нею
Хай поховають і моє ім’я.
Те, що творю, мені не до вподоби,
Соромся й ти дешевої оздоби.
(Дм. Павличко)
Щоб не питав тебе цікавий світ,
За що ж це ти любив мене колись, –
Забудь про все! – такий мій заповіт,
Мене вихвалювати не берись;
Щоби не захотілося тобі
Прикрасити буденний образ мій:
Бо може з правдою у боротьбі
Небіжчик вийти мало не святий,
Любов ж у фальші слова не бере,
Від лестощів нехай боронить бог,
Хай ймення разом з тлінним тілом вмре,
Аби не осоромити обох.
Бо я соромлюсь за нездарні вірші,
То й ти стидайся, що любив найгірше.
(Гео. Пилипенко)
73
That time of year thou mayst in me behold,
When yellow leaves, or none, or few do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruined quiers, where late the sweet birds sang.
In me thou seest the twi-light of such day,
As after Sun-set fadeth in the West,
Which by and by black night doth take away,
Death’s second self that seals up all in rest.
In me thou seest the glowing of such fire,
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death bed, whereon it must expire,
Consumed with that which it was nourished by.
This thou perceiv’st, which makes thy love ore strong,
To love that well, which thou must leave ere long.
73
В мені ти бачиш ту печальну пору,
Коли пожовкле опадає листя
Й тремтять у передзим’ї голі хори,
Де щойно співи чулися перлисті.
В мені ти бачиш дня такого сутінь,
Котрий по заході йде до загину:
Його спиває чорна ніч – по суті,
Смерть запечатує все для спочину.
В мені ти бачиш те жевріння ясне
На юності своєї попелищі,
Що, як на смертнім ложі, скоро згасне,
Спожите тим, чим живиться поки що.
Ти бачиш все; тому і дужче любиш
Те, що небавом, люблячи, загубиш.
(Наталя Бутук)
Ти можеш осінь бачити в мені,
Як на деревах жовте листя плаче,
І там, де птаства линули пісні,
Шурхоче гілля, з холоду тремтяче.
В мені ти бачиш пригасання дня,
Коли зникає сонце із обочин,
І ніч, і смерть надходять, мов двійня,
І запечатують усе на спочин.
В мені ти бачиш ледь примітну грань,
В золі моєї юності спочилу;
Те, що живило дух моїх бажань,
Вже гасне, обертається в могилу.
Це бачачи, міцніш полюбиш ти
Те, що невдовзі має відійти.
(Дм. Павличко)
В мені ти бачиш пізній листопад,
Пожовкле листя б’ється у вікно,
Гілля тремтить, і порожніє сад,
Де спів пташиний змовк уже давно.
В мені таку ти бачиш пору дня,
Коли проміння сходить нанівець,
Приходить ніч, як смерті друге ‘я’,
І день у ній знаходить свій кінець.
В мені ти бачиш той останній блиск,
Що жевріє під попелу крилом,
Це гасне юності гарячий приск,
Що жив оцим вмираючим теплом.
Спалахують сильніше почуття
Коли ідуть останні дні життя.
(Гео. Пилипенко)
Той місяць року бачиш ти в мені,
Коли багряний лист тремтить на вітті
Під вітром злим, який прийшов по літі
На хори, де замовкнули пісні.
В мені ти бачиш вечори бездонні,
Коли над світом западає мла,
І чорна ніч, що хмуро залягла,
Неначе смерть, простягує долоні.
В мені ти бачиш ті слабкі вогні,
Що юність палять в попелі, безсилу,
І те, що перш дало життя мені,
В мою перетворилося могилу.
Ти бачиш це. І дужче любиш ти
Того, хто мусить скоро відійти.
(Дм. Паламарчук)
74
But be contented when that fell arrest
Without all bail shall carry me away,
My life hath in this line some interest,
Which for memorial still with thee shall stay.
When thou reviewest this, thou dost review
The very part was consecrate to thee,
The earth can have but earth, which is his due,
My spirit is thine the better part of me,
So then thou hast but lost the dregs of life,
The pray of worms, my body being dead,
The coward conquest of a wretch’s knife,
Too base of thee to be rememberèd,
The worth of that, is that which it contains,
And that is this, and this with thee remains.
74
Та не смутись, коли у мить арешту
Мене візьмуть без викупу, назавше;
Ти знайдеш тут життя мойого решту,
Рядки оці за пам’ятку узявши.
Їх проглядаючи, ти розумiєш,
Що це мій дух, моя частина ліпша;
Земне землі належить, а тобі я
Твоє присвячую мій дух найглибший.
Тож втратив ти лише життя останки,
Чиїмсь ножем підступним, заздрим, стяте
І мертве тіло, червам на сніданки,
Непотріб, що не варто й пам’ятати.
Та цінність, що була колись у ньому,
Є тут, з тобою, й лишиться потому.
(Наталя Бутук)
Та не журись! Коли вже смерті в руки,
Мов арештанта, віддадуть мене,
У цих рядках моїх, де стільки муки,
Триватиме життя моє трудне.
Це мого духу пам’ятні споруди,
Найкраща почастка мого єства;
Земля візьме своє, твоєю ж буде
Присвячена тобі душа жива.
Ти матимеш не те, що люблять хроби,
Не відпадки на смітнику життя,
А те, що не боїться ні хвороби,
Ні ницого ножа, ні побиття.
З тобою буде полум’я прекрасне,
Що, попіл покидаючи, не гасне.
(Дм. Павличко)
Хоча мене приречено на страту,
Не побивайся, й не губи надій:
Бо я, мій друже, буду існувати
У цих рядках і в пам’яті твоїй.
Цей вірш тобі пишу я, достеменно,
Його перечитаєш, далебі,
Земля – землі, у прах іде буденне,
Найкраще ж – дух, й належить він тобі.
Загубиш ти лише життя відходи,
Лиш те, на що чекають хробаки.
Картати вбивцю не шукай нагоди,
Не згадуй навіть підлої руки.
Лишу тобі найліпше в чоловіку:
Мій дух з тобою. Нині і довіку.
(Гео. Пилипенко)