(1)
From fairest creatures we desire increase,–
That thereby beauty’s Rose might never die,–
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed’st thy light’s flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thy self thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou, that art now the world’s fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak’st waste in niggarding.
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world’s due, by the grave and thee.
orig. 1609 | комментарий | коментарі | comments
(1)
Ми iз найкращих творив прагнемо рости,
Аби краси повiк не в’яла Рожа:
Хай згине літорость – та пагiн молодий
Про неї пам’ять поновити зможе.
А ти, задивлений у сяйво власних вiч,
Собою ж і годуєш власний пломiнь,
Себе тим прирікаєш на голодну ніч,
І сущий ворог палахтінню свому.
Для світу нині ти – окраса гомінка,
Веселої весни вiстун єдиний, –
Та в пуп’янку своїм ховаєш дивний скарб
I марнотратиш, нерозумний, днини.
Над світом зглянься: дбай уже тепер ти,
Щоб скарб його могилі не пожерти.
(Наталя Бутук)
Ми прагнемо, щоб не помер ніколи
Cяйнистої краси рожевий цвіт,
Щоб він, дитя Троянди ясночоле,
В нових бруньках приходив знов на світ.
А ти, задивлений у власну вроду,
Її годуєш пломенем своїм;
Горить – але скажи, кому на шкоду? –
Душі твоєї пребагатий дім.
Ти, хто весні сьогодні пишна пара,
Змарновуєш у пуп’янку життя,
Як той багатий та нещасний скнара,
Що стлумлює в собі ясні чуття.
Світ пожалій, не зводь красу до гробу:
Віддай природі борг – свою подобу!
(Дмитро Павличко)
Ждемо нащадь від кращих сотворінь,
Щоб вік цвіла Троянда ліпоти
І ніжний пагін крізь віків глибінь
Спромігсь про неї пам’ять донести.
А ти, що блиск очей своїх злюбив
І хмизом власним жар годуєш свій —
Безхлібець вільний між бенкетарів,
Собі самому лютий лиходій.
Ти, світова оздобо, гучнослав-
Вістун весінніх найпишніших днин,
У власній брості зміст свій поховав
І, скнаро, заслужив розор і згин.
Пожаль же світ, щоб він уже тепер
Тебе, самопогребника, не зжер.
(Михайло Москаленко)
2
When forty Winters shall besiege thy brow–
And dig deep trenches in thy beauty’s field,
Thy youth’s proud livery, so gazed on now,
Will be a tottered weed of small worth held.
Then, being asked, where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame, and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty’s use,
If thou couldst answer: “This fair child of mine
Shall sum my count, and make my old excuse”,
Proving his beauty by succession thine.
This were to be new-made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel’st it cold.
orig. 1609 | комментарий | коментарі | comments
2
Як сорок Зим твої обляжуть брови
Й чола торкнуться карбом незгладимим,
Як не ліврею юності чудову,
А стрій уже поношений тягтимеш,
I як спитають: “Де ж краси фiали,
Де днів здорових, снажних скарб добірний?” –
Сказати: “В глибині очей запалих” –
Ядучий сором i хвальба безмірна.
Чом не сказати краще: “Ось нащадок,
Моєї вроди паросток зелений,
Одержав всю красу мою у спадок,
То й всі рахунки підведе за мене”.
Лиш так оновлена, буяти годна
I тепло пульсувати кров холодна.
(Наталя Бутук)
Як сорок зим торкне твого чола,
Пориє зморшками лице прекрасне,
І молодість, що сяяла й цвіла,
Немов ліврея пишна, зблякне й згасне,
Тоді, коли спитаються: “А де ж
Краса твоя?” – який пекучий сором,
Яку безславну похвалу знайдеш
В очах запалих із погаслим зором!
Якби ти міг сказати: “Ось дитя,
Ось відбиток живий моєї вроди,
Ось підсумок всього мого життя
І скарб, де сяють всі мої клейноди”, –
Знайшов би, поруч з холодом старим,
Гарячу кров і юності нестрим!
(Дмитро Павличко)
Як сорок зим проборознять чоло
І білий сніг заляже у дворі,
Твоє убрання, що новим було,
Сприйматимуть, як лахмани старі.
Тебе спитають:“Де вогонь ночей?
Де блиск чудовий незабутніх днів?”
Ти сумно скажеш: “Лиш на дні очей,
Про них я спогад зберегти зумів”.
Але приємніше відповісти,
Подобу розглядаючи свою:
“Нащадкові я заповів рости,
Йому красу і силу віддаю”.
Отож нехай твоя пригасла кров
В твоїй дитині запалає знов.
(Георгій Пилипенко)
3
Look in thy glass and tell the face thou viewest,
Now is the time that face should form an other,
Whose fresh repair if now thou not renewest,
Thou dost beguile the world, unbless some mother.
For where is she so fair whose un-eared womb
Disdains the tillage of thy husbandry?
Or who is he so fond will be the tomb
Of his self-love to stop posterity?
Thou art thy mother’s glass, and she in thee
Calls back the lovely April of her prime,
So thou through windows of thine age shalt see,
Despite of wrinkles, this thy golden time.
But if thou live remembered not to be,
Die single, and thine Image dies with thee.
orig. 1609 | комментарий | коментарі | comments
3
У люстро глянь, обличчю наказавши:
Одне б ще відбиття пора зробити,
Бо світ одурюєш, комусь не давши
На материнство поблагословитись.
Чи є така, щоб вколосити ниву,
Її під орний труд твій не віддала б?
Чия самозакоханість красива
Своє потомство власне занедбала б?
Ти сам є дзеркалом твоєї мами,
Що їй нагадує солодкий квiтень, –
Колись крізь вiкна старості так само
Й тобі цей час твій золотий засвітить.
Однак, як житимеш самотиною,
Ти вмреш – і Образ твій умре з тобою.
(Наталя Бутук)
Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба
Творити з цього виду інший вид,
А ні – то зрадиш світ і волю неба,
Даси жоні якійсь безплоддя встид.
Де є така, що в пору ораниці
Для плуга й сіву лона не дає?
Де той, хто в плоті власній, як в гробниці,
Готов потомство поховать своє?
В тобі, як в дзеркалі, відбилась мати,
Її весна, що відцвіла давно.
І ти, відцвівши, міг би так впізнати
Свій красен час крізь старості вікно!
Життя безпам’ятне стає ганьбою –
Ти вмреш – і образ твій помре з тобою.
(Дм. Павличко)
У дзеркало на себе подивись
І своєчасний висновок зроби,
Бо ж треба убезпечити колись
Продовження своє в новій добі.
Чи ж є та жінка, що не дозволя
Зорати поле плугом бойовим?
А може сам ти нехтуєш поля,
Милуєшся собою лиш самим?
Ти – дзеркало для матері. Вона
В тобі знаходить свій квітневий цвіт,
Так на старі літа і ти сповна
У дітях знайдеш розквіт юних літ.
Як пам’яті не лишиш – животій,
А там помреш. І зникне образ твій.
(Гео. Пилипенко)
4
Unthrifty loveliness, why dost thou spend
Upon thy self thy beauty’s legacy?
Nature’s bequest gives nothing but doth lend,
And being frank she lends to those are free.
Then, beauteous niggard, why dost thou abuse
The bounteous largesse given thee to give?
Profitless usurer, why dost thou use
So great a sum of sums, yet canst not live?
For having traffic with thy self alone,
Thou of thy self thy sweet self dost deceive,
Then how, when nature calls thee to be gone,
What acceptable Audit canst thou leave?
Thy unused beauty must be tombed with thee,
Which usèd lives th’executor to be.
4
Чом ти марнуєш, втiхо неощадна,
Законну спадщину своєї вроди?
Таж лиш на позику природа здатна
I щедрим надає свої щедроти.
Чом нехтуєш, прекраснодушний скнаро,
Добром великим – даним, щоб давати?
Як можна мати, збитковий лихварю,
Таке багатство – і не споживати?
Бо ж сам-один рушаючи в дорогу,
Ти серця пуп’янок введеш в оману:
Природа скаже відійти – для кого,
Який по тобі Звіт тоді зостане?
Лиш тій красі з тобою не зотліти,
Що буде виконавцем заповіту.
(Наталя Бутук)
Красо недбала, чом же ти сама
Свій спадок прогайновуєш до згуби?
Дає природа, та не задарма, –
Беруть у неї в борг свободолюби.
Скупарю нехосенний, чом тремтиш
Над тим, що ти дістав для віддавання?
Лихварю некорисливий, куди ж
Піде твій скарб, як мить проб’є остання?
Торгуєшся з собою, мов шахрай,
Кому обдурювати – насолода.
А чим сквитаєшся – себе спитай,
Коли покличе на спочин природа?
Невіддана краса – печальний мрець,
А віддана – життя й життів творець!
(Дм. Павличко)
5
Those hours that with gentle work did frame
The lovely gaze where every eye doth dwell
Will play the tyrants to the very same,
And that unfair which fairly doth excel:
For never-resting time leads Summer on
To hideous winter and confounds him there,
Sap checked with frost and lusty leaves quite gone,
Beauty o’er-snowed and bareness everywhere.
Then, were not summer’s distillation left
A liquid prisoner pent in walls of glass,
Beauty’s effect with beauty were bereft,
Nor it nor no remembrance what it was.
But flowers distilled, though they with winter meet,
Lose but their show, their substance still lives sweet.
5
Години, що дбайливо формували
Коханий погляд – ока насолоду, –
Це ж бо, тирани, й зіпсують зухвало,
Потворячи усе, що гарне зроду.
Час без утоми переводить Літо
У мертву зиму й там його неволить:
Замерзли соки, геть без листу віти,
Краса в снігах, усе довкола голе...
Якби не стало й Лiта дистиляту –
Пливкого в’язня у скляному лоні, –
Краса вже не могла б на нас впливати,
Знечулена й забута в тім полоні.
Та квіти, вид свій втративши, й зимою
Солодку Літа суть несуть собою.
(Наталя Бутук)
Години йдуть, од них нема сохрани,
Бо невблаганне їхнє ремесло:
Годиннику підвладні всі тирани,
Він – досконале й справедливе зло.
Невтомний час нечутно робить кроки,
Заводить в зиму літо молоде,
Скидає лист, спиняє в древах соки
І на красу наготну сніг кладе.
Спливає літо в течії природи,
Але, ув’язнене в тюрмі зі скла,
Лишає пахощі своєї вроди,
Хоч та й не пам’ятає ким була.
Хай росні квіти й стрінуться з зимою,
Та їх душа зостанеться живою.
(Дм. Павличко)
6
Then let not winter’s raggèd hand deface
In thee thy summer ere thou be distilled:
Make sweet some vial; treasure thou some place
With beauty’s treasure ere it be self-killed.
That use is not forbidden usury,
Which happies those that pay the willing loan;
That’s for thy self to breed an other thee,
Or ten times happier be it ten for one,
Ten times thy self were happier than thou art,
If ten of thine ten times refigured thee,
Then what could death do if thou shouldst depart,
Leaving thee living in posterity?
Be not self-willed, for thou art much too fair
To be death’s conquest and make worms thine heir.
6
Не дай зими рукою шкарубкою
Твоє понищити у тобі літо:
Наповни чару юнiстю дзвiнкою,
Знайди, де скарб краси б міг заціліти.
Немає заборон для зиску цього;
Щасливий той, кому прибуток дасться:
Для себе народити ще одного
Чи й десятьох – вдесятерити щастя.
Ти десять раз тоді відмолодієш,
Як забринить десяте вiдгомiння;
Тоді і смерть нічого вже не вдiє –
Ти житимеш в наступних поколiннях.
Не збав себе, красо; не будь зухвалий,
Щоб хробаки нащадками не стали.
(Наталя Бутук)
Хай же й тебе не заторкне зима,
Допоки грає твого літа сила;
Помнож красу скарбницями всіма,
Доки вона сама себе не вбила.
Лихварство щодо вроди – то не гріх,
Бо ощасливлює й дає розраду;
Ти виберешся із боргів своїх
І не порушиш світового ладу.
Десятикратно будеш ти щаслив,
Коли нащадків матимеш десяток,
Що вдіє тому смерть, хто залишив
Життя потомству – свій найбільший статок?
Не будь же скнарою, красо жива,
Щоб з тебе не сплодилась лиш черва.
(Дм. Павличко)
7
Lo in the Orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty,
And having climbed the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage.
But when from high-most pitch with weary car,
Like feeble age, he reeleth from the day,
The eyes (fore duteous) now converted are
From his low tract and look an other way.
So thou, thy self out-going in thy noon,
Unlooked on diest, unless thou get a son.
7
Поглянь на Схiд, як світло благодатне
Чоло велично-палахтливе зводить,
Вітає радо люд лице принадне,
Уздрiвши маєстат священний вроди;
Як зійде на круту небесну гору
У силі молодості променистій –
Красу ще пестить люд прихильним зором,
Вшановуючи сходження злотисте;
Та як з найвищої вершини кола
Зверне ридван натомлений до ночі
Й почне від дня котитися спроквола,
То й люди, досі пильні, вернуть очi.
Так полуднем й твоя скiнчиться днина
Бездоглядно – хіба що родиш сина.
(Наталя Бутук)
Глянь, як встає на сході з-за туману
Палахкотлива сонця голова,
І будить в серці трепетність рахманну
Священної величності ява.
Але, зійшовши на небесні строми,
Неначе в розквіті снаги юнак,
Світило пригасає від натоми,
Ряхтить в його промінні смерті знак.
Коли ж його велична колісниця
Поїде звільна трактом низовим,
Вже починають в інший бік дивиться
Ті очі, що так стежили за ним.
Тобі, хто сяє, наче дня вершина,
Щоб смерть перемогти, потрібно сина.
(Дм. Павличко)
8
Music to hear, why hear’st thou music sadly,
Sweets with sweets war not, joy delights in joy:
Why lov’st thou that which thou receiv’st not gladly,
Or else receiv’st with pleasure thine annoy?
If the true concord of well-tunèd sounds,
By unions married, do offend thine ear,
They do but sweetly chide thee, who confounds
In singleness the parts that thou shouldst bear.
Mark how one string, sweet husband to an other,
Strikes each in each by mutual ordering;
Resembling sire, and child, and happy mother,
Who all in one, one pleasing note do sing;
Whose speechless song being many, seeming one,
Sings this to thee: “Thou single wilt prove none.”
orig. 1609 | комментарий | коментарі | поет. ілюстрація
8
О дивна музико, чом ти в зажурi,
Як чуєш музики солодкі звуки?
Чому вітаєш почуття похмурi,
Натомість радісні – тобі в докуку?
Якщо союз тонів у поцiлунку
Вражає вухо чистим поєднанням,
Це значить, що в їх ніжнім обладунку
Ти лагідне вчуваєш дорiкання.
Глянь, як струна з струною гарно ладить,
Щоб одностайно всі могли звучати!
Твоя самітність зрима в цьому ладі,
Бо це співають батько, син i мати;
В їх пісні суголосній суть одна є:
Коли ти сам – майбутнього немає.
(Наталя Бутук)
Твій голос – музика, то чом же ти
Сприймаєш, наче сум, музичні звуки?
Чом любиш те, що здатне принести
Хвилини смутку й щемної докуки?
Чи гармонійна злагода звучань,
Повінчаність весела та бадьора
Тебе спечалює, мов смутку хлань,
Бо ж то твоїй самотності докора?
Прислухайсь, як мелодію свою
Перекидають одна одній струни,
Що схожі на розспівану сім’ю –
Батьки щасливі та потомство юне.
Та пісня каже: “Щезни, самото,
Якщо ти завжди сам, то ти ніхто!”
(Дм. Павличко)
Чому ти музику сприймаєш сумно?
Бо ж радість з радістю не в боротьбі,
Чому в журбі слугуєш нерозумно,
А смуток служить втіхою тобі?
Подружжя ніжних, зладжених гармоній
Невже дратує твій високий слух?
А звук вінчальний гімнів та симфоній
Звучить як докір для юнацьких вух?
Дивись, як струни в шлюбному союзі
Народжують приємний звучний лад.
Вони – взірець, як можуть жити друзі,
Їх пісня краща від усіх порад.
Відчуй мораль серйозну. Це – не жарти,
Бо сам один – нічого ти не вартий.
(Гео. Пилипенко)
9
Is it for fear to wet a widow’s eye,
That thou consum’st thy self in single life?
Ah, if thou issueless shalt hap to die,
The world will wail thee like a makeless wife,
The world will be thy widow and still weep,
That thou no form of thee hast left behind,
When every private widow well may keep,
By children’s eyes, her husband’s shape in mind.
Look what an unthrift in the world doth spend
Shifts but his place, for still the world enjoys it,
But beauty’s waste hath in the world an end,
And kept unused the user so destroys it.
No love toward others in that bosom sits
That on himself such murd’rous shame commits.
9
Ти, може, сліз боїшся удовиних,
Що пробавляєш вiк самотиною?
Але ж коли ти безпотомно згинеш,
Заплаче свiт безплiдною жоною;
Заплаче свiт невтiшною вдовою,
Як по тобі не лишиться нікого,
Тоді як вдови бачать в дiтях своїх –
В очах їх – образ мужа дорогого.
Поглянь, що марнотрат згайнує в свiтi,
Лиш місце поміняє, не пропавши;
Красі змарнованій – бо не спожитій –
Нема і місця: згублена назавше.
Нікого в цілім світі той не любить,
Хто сам себе так безсоромно губить.
(Наталя Бутук)
Чи не тому живеш ти самотою,
Що скорбнощі вдови страшні тобі?
Та, як помреш бездітним, над тобою
Світ-сирота похилиться в тужбі.
Світ буде удовицею ридати,
Що ти єство не повторив своє,
Що після себе не лишив дитяти,
В якім дружина мужа впізнає.
Бач, є на світі різне марнотратство:
Що в світ пішло, світ зужиє сповна,
Та втратить людської краси багатство,
Як сам ти не зужив того майна.
Хто дар краси так легковажно губить,
Той ні себе, ні іншого не любить.
(Дм. Павличко)
10
For shame, deny that thou bear’st love to any,
Who for thy self art so unprovident;
Grant if thou wilt, thou art beloved of many,
But that thou none lov’st is most evident:
For thou art so possessed with murd’rous hate,
That ’gainst thy self thou stick’st not to conspire,
Seeking that beauteous roof to ruinate
Which to repair should be thy chief desire.
O change thy thought, that I may change my mind,
Shall hate be fairer lodged than gentle love?
Be as thy presence is, gracious and kind,
Or to thy self at least kind-hearted prove,
Make thee an other self for love of me,
That beauty still may live in thine or thee.
10
Кого ж бо любиш ти, коли, на сором,
Погорджуєш собою, необачний?
Твою красу стрiчають любим зором,
А ти на себе й не поглянеш вдячно:
В таку ненавиднiсть упав жорстоку,
Що сам себе готуєш до заглади,
Руйнуючи той красний дах до строку,
Якого мав би обновляти радо!
Одумайся – то й я змінюсь думками!
Як нелюбові дім краси віддати?
Благим будь, як ти є, – таким же самим,
Або – задля твоєї ж благодаті,
Чи задля мене – свій лиши вiдбиток,
Аби краса могла хоч в ньому жити.
(Наталя Бутук)
Не любиш ти нікого? Не страма?
Чи ти не маєш справді почування,
Чи, кóханий напевно багатьма,
І не впізнаєш, де твоє кохання?
Чи так тебе ненависть пойняла,
Що сам себе ведеш до місця страти,
Руйнуєш пишний дах того житла,
Яке ти сам повинен обновляти?
Зміни свої думки! Хіба любов
Повинна буть ненависті рабою?
Тож доведи, що ти в собі зборов
Нелюдяне чуття і будь собою:
Будь і в душі таким, яким ти є
На вид, що сяє й ласку роздає!
(Дм. Павличко)
11
As fast as thou shalt wane, so fast thou grow’st,
In one of thine, from that which thou departest,
And that fresh blood which youngly thou bestow’st,
Thou mayst call thine, when thou from youth convertest;
Herein lives wisdom, beauty, and increase,
Without this folly, age, and cold decay,
If all were minded so, the times should cease,
And threescore year would make the world away.
Let those whom nature hath not made for store,
Harsh, featureless, and rude, barrenly perish,
Look whom she best endowed, she gave the more;
Which bounteous gift thou shouldst in bounty cherish.
She carved thee for her seal, and meant thereby,
Thou shouldst print more, not let that copy die.
11
Так само убуватимеш у морок,
Як нині в зéрні ти ростеш новому,
Та кров нову уливши в юну пору,
Назвеш своєю на ущербі свому.
Де мудрості нема, краси i росту,
Там – старість, і нерозум, і руїна;
Таким, як ти, світ вигубити просто:
За копу літ увесь він піде тліном.
Хай зникне той, кого значѝть природа
Не для потомства, грубий і безликий,
А хто найкращу в дар одержав вроду,
Той множить щедротою дар великий.
Ти твір Природи: ти – її печатка,
Не для одного різьблена нащадка.
(Наталя Бутук)
З однаковою, друже, бистротою,
Розквітнути й зів’яти мусиш ти,
Своєю молодістю і жагою
В потомства молоду жагу ввійти.
Ось, мабуть, мудрість, і краса, й зростання!
Якби зламався цей одвічний лад,
То швидко надійшла б доба остання,
І світ би вимер літ за шістдесят.
Хай відійдуть потворні та безликі,
Природа дбає не про них, вона
До вроди додає дари великі,
Щоб осявалась вроди явина.
Бо ти – печать її, яка зарання
Була призначена для друкування.
(Дм. Павличко)
12
When I do count the clock that tells the time,
And see the brave day sunk in hideous night,
When I behold the violet past prime,
And sable curls o’er-silvered, or with white;
When lofty trees I see barren of leaves,
Which erst from heat did canopy the herd
And Summer’s green all girded up in sheaves
Borne on the bier with white and bristly beard;
Then of thy beauty do I question make
That thou among the wastes of time must go,
Since sweets and beauties do them-selves forsake,
And die as fast as they see others grow,
And nothing ’gainst Time’s scythe can make defence
Save breed, to brave him, when he takes thee hence.
12
Коли годинника рахую кроки
І виджу день заковтнутий пітьмою,
Фіалку, що зав’яла після строку,
Чернь кучерiв, прошиту сріблиною;
Коли дерева дужі скинуть листя –
Шатро отари у спекотну пору,
Чи Лiта борода в снопах остистих
На марах забіліє серед двору, –
Завжди мене мордує запитання:
Невже й тебе не стане в часоплинi?
Приречене все краще на вмирання:
Оті ростуть – ці в’янути повинні?
Проти Часу не виставиш нічого –
Хіба потомство: смерті в засторогу.
(Наталя Бутук)
Коли вслухаюся в печальний хід
Годинника хвилиною нічною,
Коли дивлюся на прив’ялий цвіт,
На кучері, що світять сивиною,
На голі деревá, що для отар
Давали влітку тінь і прохолоду,
На збляклу зелень врун, що з них жнивар
Уклав снопів копу сивобороду,
Я думаю з тривогою про те,
Що молодість твоя минуща, друже;
Краса, мов квітка, хутко відцвіте,
А там косою час махне байдуже...
Нащадкам дай життя, як хочеш ти
Безстрашно під косу його лягти!
(Дм. Павличко)
13
O that you were your self, but love you are
No longer yours, than you your self here live,
Against this coming end you should prepare,
And your sweet semblance to some other give.
So should that beauty which you hold in lease
Find no determination, then you were
You self again after your self’s decease,
When your sweet issue your sweet form should bear.
Who lets so fair a house fall to decay,
Which husbandry in honour might uphold
Against the stormy gusts of winter’s day
And barren rage of death’s eternal cold?
O none but unthrifts, dear my love, you know,
You had a Father, let your Son say so.
13
Якби ж були собою ви – якби!
Та ви тут доти є, живете поки.
Пора, любове, копію зробить,
Свій вид лишити на подальші строки.
Лиш так краса строкована не вмре,
Себе знайшовши в юному пагíннi,
Тоді вас звідси смерть не забере,
Як лишиться ваш образ у дитині.
Хто ж занапащує красивий дім?
Лишень господарю в нім честь і шана!
Від хуг зимових порятунок в нiм,
Й даремно смерть вибурхує крижано.
Любове, не скупіться на родину:
Ви мали Батька – дайте батька Сину.
(Наталя Бутук)
Любове, будь собою! Що за пробу
Ти матимеш в скорботний реченець!
Віддай же іншому свою подобу,
Щоб з гідністю зустріти свій кінець.
Тоді краса, яку ти винаймала,
Кінця не мала б – ти б тоді була
Собою і собою б знову стала,
В подобі тій, що іншому дала.
Хто ж дім занедбує напередодні
Зими, що сніговицями гуде?
Чи, може, смерті подуви холодні
Не відчуває тіло молоде?
Ти ж мала батька, о моя любове,
Хай мають же його й твої синове!
(Дм. Павличко)
Незмінним бути кожен би хотів,
Та юність неповторна відплива.
Одвічний плин життя в плин років
Продовжить копія твоя жива.
Не безстрокову вроду маєш ти,
Це – спадщина для діточок малих,
Спадковий строк оренди красоти
Продовжиться у копіях нових.
Хто ж віддає добротний отчий дім
Вітрам холодним? Радше навпаки:
Його рятують від дощу і зим
Бо спадщина дається на роки.
Чого чекаєш ти? Не будь скупцем,
Ти – син отця. Тож стань і сам отцем.
(Гео. Прокопенко)
14
Not from the stars do I my judgment pluck,
And yet me thinks I have Astronomy,
But not to tell of good, or evil luck,
Of plagues, of dearths, or seasons’ quality,
Nor can I fortune to brief minutes tell,
Pointing to each his thunder, rain and wind,
Or say with Princes if it shall go well
By oft predict that I in heaven find.
But from thine eyes my knowledge I derive,
And, constant stars, in them I read such art
As truth and beauty shall together thrive
If from thy self, to store thou wouldst convert:
Or else of thee this I prognosticate,
Thy end is Truth’s and Beauty’s doom and date.
14
Хоч не по зорях вишніх я глаголю,
Все ж знаю Астрономiю, либонь,
Дарма, що не пророчу щастя-долі,
Чуми, негоди, суші, беззаконь;
Хвилин малих фортуни я не бачу,
Щоб передчути вихор, дощ і грiм
Чи провістити Князеві удачу,
Як то зірки показують вгорi.
З очей твоїх мою науку взяв я –
З них, зір незмінних, вичитав я те,
Що житимуть краса i правда в славі,
Як ти квітучим садом проростеш.
А ні – то знай: у мить твою останню
Краса і Правда жити перестануть.
(Наталя Бутук)
Відчитую не в зорях вирок свій,
Та все ж я астроном, хоча й не можу
Пророкувати голод, мор, застій,
Погоду сльотанисту чи погожу.
Ні, я не провіщу, де вдарить грім,
Що буде в забутті, а що в потребі;
Правителям також не розповім,
Що я уздрів для їх добра на небі.
Але з твоїх очей беру знаття,
Що водночас краса і правда квітне;
Змінись, бо в зміні вічним є життя,
В безсмертнім – тимчасове і тендітне.
Як ні – то ось мого пророцтва твердь:
Кінець твій – то краси і правди смерть!
(Дм. Павличко)
15
When I consider every thing that grows
Holds in perfection but a little moment;
That this huge stage presenteth nought but shows
Whereon the Stars in secret influence comment;
When I perceive that men as plants increase,
Cheered and checked even by the self-same sky;
Vaunt in their youthful sap, at height decrease,
And wear their brave state out of memory,
Then the conceit of this inconstant stay
Sets you most rich in youth before my sight,
Where wasteful time debateth with decay
To change your day of youth to sullied night,
And all in war with Time for love of you,
As he takes from you, I engraft you new.
15
Коли я бачу: все, що доростає,
Є досконалим лиш одну хвилину,
А світ – вистава без кінця і краю,
Де Зорi потай дiйства правлять плином;
Коли дивлюсь, що люди, як рослини,
Під тими ж Зорями ростуть і в’януть:
Тут пнуться вверх, там хиляться до згину,
Снагу свою розтративши рум’яну;
Тоді одна у цім несталім світі
Мить юності ярiє перед зором –
Як час-руїнник ще не встиг пустити
Ваш юний день у тлінь, у затхлий морок,
І з Часом я стаю на прю, любове:
Що він вам відбере, щеплю я знову.
(Наталя Бутук)
Все, що росте, сягає ідеалу
На мить малу, а далі – навпаки,
Вік зів’ядання крадеться помалу, –
Так світом правлять потайма зірки.
Росте й людина, наче та рослина,
Як пнуться вгору соки жизняні,
Та потім гасне пам’ять гордовинна,
І никнуть сили, і всихають пні.
Ти в скарбах юності, я к в ореолі,
Та не тривкіше це буття від сну:
Час-марнотрат готується поволі
Твій день ясний звернути в ніч хмурну.
За тебе з ним веду війну, любове,
На зрубі – пагілля щеплю я нове.
(Дм. Павличко)
16
But wherefore do not you a mightier way
Make war upon this bloody tyrant time?
And fortify your self in your decay
With means more blessèd than my barren rhyme?
Now stand you on the top of happy hours,
And many maiden gardens, yet unset,
With virtuous wish would bear your living flowers,
Much liker than your painted counterfeit:
So should the lines of life that life repair
Which this (Time’s pensel or my pupil pen)
Neither in inward worth nor outward fair
Can make you live your self in eyes of men.
To give away your self, keeps your self still,
And you must live drawn by your own sweet skill.
16
Та чом вам зброю не знайти сильнішу,
Щоб смертного тирана побороти?
Укріплення тривкіше, аніж вірші,
Чом не звести занепаду супроти?
Таж ви якраз на верховині часу,
І не один же дівич-сад в чеканні,
Плекати рад ваш цвіт живий – окрасу,
Що перевершить всяке малювання!
Так те, живе життя, життя й оновить;
Це ж – пензлем Часу чи пером несмілим –
Всю цінність вашу, весь ваш вид чудовий
В очах відобразити не зуміло б.
Себе оддавши, лишитесь собою
В мальованому власною рукою.
(Наталя Бутук)
Чому ж ти проти часу в боротьбі
Сам не ступаєш кроками твердими?
Чом не візьмеш на послуги собі
Щось краще, ніж безплідні мої рими?
Дівочі квітники надовкруги
Хіба не ждуть щасливої нагоди,
Щоб силою любовної жаги
Зновити пишний цвіт твоєї вроди?
В живих очах живе живе добро,
А мертве не уникне тління й гробу.
Ні пензель Часу, ні моє перо
Не в змозі зберегти твою подобу.
Дано тобі солодке ремество,
Щоб сам своє ти малював єство.
(Дм. Павличко)
17
Who will believe my verse in time to come
If it were filled with your most high deserts?
Though yet heaven knows it is but as a tomb
Which hides your life, and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes,
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say: “This Poet lies,
Such heavenly touches ne’er touched earthly faces.”
So should my papers (yellowed with their age)
Be scorned, like old men of less truth than tongue,
And your true rights be termed a Poet’s rage
And stretched meter of an Antique song.
But were some child of yours alive that time,
You should live twice in it, and in my rhyme.
17
Та й хто у майбутті повірить віршу –
Хай би він все найкраще ніс у собі?
Хоч небо знає: він – надгробок лише,
А решта вся – й саме життя – у гробі.
Коли б я свіжим словом міг списати
Красу очей i інші всі красоти,
У часі прийшлiм може хтось сказати:
“Поет збрехав, небес торкнувшись вроди”.
Тож ці папери, вицвілі з роками,
Так і розцінять – як дідівські ляси:
Ваш чар назвуть Поета вигадками,
Чудними співами Старого часу.
А мали б ви дитя – то й жили б двічі
У вірші, і в дитячому обличчі.
(Наталя Бутук)
Якби й відбив твоє обличчя миле
Мій вірш, чи хтось повірив би йому?
Та дуже він подібний до могили,
Як півлиця твого ховає в тьму.
Якби я й зміг краси твоєї диво
Намалювати, то майбутній вік
Сказав би: “Майстер бреше! Неможливо,
Щоб, наче Божий, сяяв людський лик!”
Приземлено сяйнистий чар портрета
Назвали б перебільшенням принад,
Нестриманим захопленням поета,
Старої пісні розміром невлад.
Та, як нащадка ти придбав би нині,
То двічі жив би – в слові і в людині.
(Дм. Павличко)
18
Shall I compare thee to a Summer’s day?
Thou art more lovely and more temperate:
Rough winds do shake the darling buds of May,
And Summer’s lease hath all too short a date;
Sometime too hot the eye of heaven shines,
And often is his gold complexion dimmed,
And every fair from fair some-time declines,
By chance, or nature’s changing course untrimmed;
But thy eternal Summer shall not fade,
Nor lose possession of that fair thou ow’st,
Nor shall death brag thou wand’rest in his shade,
When in eternal lines to time thou grow’st.
So long as men can breathe or eyes can see,
So long lives this, and this gives life to thee.
18
Ти, може, Лiтньому до пари дневi?
Ні, не такий він милий і погідний:
Зриває вітер пуп’янки травневі,
Спливає скоро час минущий літній,
То пражить сонце оком полум’яним,
То пригасає золота свiтлиця;
Марніє з часом кожна врода – в’яне,
Природи улягаючи десниці.
Твоє ж бо вічне не зав’яне Лiто,
Краса твоя однаково цвістиме,
Не будеш тінню в тіні смерті скніти,
Як з віку в вік у слові ти ростимеш.
Допоки людству дихати й дивитись,
Цим віршам і тобі в них доти жити.
(Наталя Бутук)
Мов літня днина, молодість твоя,
Та їй бракує твого супокою:
Злітає цвіт, подібно до роя,
Пройняте світло тугою гіркою,
То мерехтять сліпучі небеса,
То їхній лик тьмяніє з непогоди,
І блякне літня золота краса
За волею мінливої природи.
Але не зможе смерть, жахний владар,
Те вічне літо обернути в тління,
Якщо заграє твій знадливий чар
В рядках непроминального творіння.
Допоки в людях житимуть чуття,
Тобі цей вірш даватиме життя!
(Дм. Павличко)
19
Devouring time, blunt thou the Lion’s paws,
And make the earth devour her own sweet brood,
Pluck the keen teeth from the fierce Tiger’s jaws,
And burn the long-lived Phoenix in her blood,
Make glad and sorry seasons as thou fleet’st,
And do what e’er thou wilt, swift-footed time,
To the wide world and all her fading sweets,
But I forbid thee one most heinous crime:
O carve not with thy hours my love’s fair brow,
Nor draw no lines there with thine antique pen,
Him in thy course untainted do allow,
For beauty’s pattern to succeeding men.
Yet do thy worst, old Time: despite thy wrong,
My love shall in my verse ever live young.
19
Ненатлий часе, хочеш – притупи
У Лева кігті, Тигру вирви зуби,
Чи Фенікса у зародку згуби,
Кажи землі дітей ковтати любих,
Твори сумні і радісні часи –
Роби, що хочеш, часе швидконогий,
Із цілим світом тлінної краси,
Та бороню злочинства лиш одного:
О, не карбуй годинами чола,
Ні ліній не рисуй пером старечим:
Хай би краса ця чистою жила –
Краси майбутньої взір і предтеча!
Та що б ти не чинив моїй любові –
Їй бути вічно юною в цім слові.
(Наталя Бутук)
Затуплюй, часе, пазурі левині,
Виламуй зуби тигру при їстві,
Дай витвір з глини поглинати глині
І фенікса пали в його ж крові.
Звук щастя обертай на стогін болю,
Свій вивертай із глибини увись,
Лиш одного злочинства не дозволю –
Любові ти моєї не торкнись.
Нехай її обличчя осіянне
Вовік не підпаде під твій різець,
Хай вид її несплямленим зостане
Як сущий досконалості взірець.
Ні, Старче! Бий якою хоч бідою,
Любові жить у віршах молодою!
(Дм. Павличко)
